Текст книги "Елізіум"

Автор книги: Наталя Чибісова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

Що вона робить у цьому коридорі?

– Які наслідки? – поцікавилась вона.

– Нащо тобі це тепер? Для тебе нічого не зміниться. Зробили все, що мали. Привели тебе до ешафота належним шляхом. Тепер я почуваюся спокійним. Відвів тебе туди, маючи на думці дві речі. Перша – хотів, щоб доторкнулася до смерті й удруге не відчувала такого страху. Друга – прагнув переконатися, чи готова ти, чи здатна спокійно покласти голову на плаху, нічого в світі не знищуючи страхом і болем. А тепер продовжимо нашу бесіду. Хочу пізнати тебе краще. Маємо питання один до одного. Не хочу, щоб тебе щось непокоїло потім.

Чи не забагато для однієі маленької дівчинки?

– Те, що ти робив зі мною. Там, на столі. Теж мусиш закінчити?

Розсміявся майже щиро:

– Маленька незаймана дівчинка боїться того, що з нею може зробити чоловік? Ні, вистачить того, чого збираюсь тебе позбавити. Вирішив не завдавати тобі ще й цього болю. Що мав зробити, зробив.

– Робиш таке з усіма? – запитала вона.

– Якщо питаєш про те, що зробив із тобою, то ні, якщо про те, чого не зробив, то так. Ти – єдиний виняток. Це частина процесу, частина ритуалу. Це допомагає.

Ти не маленька дівчинка! Іди вперед!

Тілу – страшно.

Хто я?

– Кому допомагає? – не втрималася вона.

– І мені, і тим, з ким це роблю. Жертву приводять до мене. Налякану. Скуту страхом. Протест. Бурхлива, вибухонебезпечна енергія, здатна знищити все навколо, зіштовхнути світ у прірву мороку. Таке зі всіма. Всі борються за життя й не готові поступитися ним. Але людина може вкрай мало. І слабкий проклятий небагато. Ми готові до таких наслідків. Інша річ – проклятий, наділений великою силою. Не можна його виволокти на ешафот і різким рухом безкарно позбавити життя. За допомогою лише фізичного насильства. Інквізиція витратила довгі роки, вивчаючи природу подібних процесів. Й створила цей заклад. Задля пом’якшення удару і для світу, і для проклятого, якого ми викидаємо з цього світу. Особливо небезпечні прокляті жіночої статі. Тому можеш не боятися. Не братиму на себе відповідальності відкрити світу маленьку скриньку Пандори між твоїх ніг. Не зроблю я цього і з низки інших причин. З жінками-проклятими все інакше. Вони охоче приймають те, що даю їм. Не вдаватимуся до подробиць, думаю, й сама здогадуєшся нащо це робиться. Коли дізнався, що ти незаймана, мав великий клопіт. Але, бачиш, впорався.

– Тож тут не буває чоловіків? Тобі не доводиться мати з ними справу?

Хто я?

– Чому ж не буває? Бувають, але значно рідше від особин жіночої статі.

– І з ними застосовуєте цей метод? – не вгамовувалася вона.

– Так – постежив він за її реакцією, – але маю для цього помічницю. Звичайно, окрім випадків, коли проклятий чоловічої статі надає перевагу собі подібним. Серед ваших таке трапляється доволі часто. Тоді роблю все сам.

– Своєрідне втихомирення? – здогадалась вона.

– Так, щось на кшталт останньої цигарки. Майже всі прагнуть пережити це наостанок. Тіло скуте відчуттям небезпеки. Очікує удару. Це наче ковток життя. Допомагає розслабитися, менше зосереджуватися на страшному. Навіть тобі допомогло.

Відчула себе в пастці. Твариною. Край прірви. Згадалася Ерікова притча. Стала шукати суниць, але ягоди відібрали. Не давали зістрибнути вниз. Тримали над прірвою, прив’язавши до виноградної лози. Стала розгойдуватися. Потягнулася до пляшки й налила трохи спиртного. Намагаючись зігрітися, стала обережно відмірювати ковтки.

Хто Я?

Поспостерігавши за нею, сказав майже ствердно:

– Любиш життя. Це видно з того, як людина п’є. Глянь, як п’єш, навіть тепер. Бачив багаторазово. Це – почерк. Майже всі п’ють одним духом, поспішають. Ти – смакуєш життя. Такі, зазвичай, не поспішають помирати.

Вона розсміялася:

– Не поспішатимемо, – налила собі ще. – Що відчуваєш, коли робиш це… Коли забираєш життя? Що відчуватимеш, опускаючи сокиру на мою шию? – враз слова стали простими.

Хто ти?

– Відчуття таїнства, – на мить замислився, – і крихкості життя. Відчуття влади. Влади завдати удару. Перервати щось. Створене Богом, – він затнувся.

– От ви й засудили себе, пане кат, і всю Інквізицію на додачу. Добрі справи робите. Тільки ліцензію забули отримати у Боженьки. Гаразд, облишмо це.

Хто ти?

– Чому ж. Цікава тема. А ти поспішаєш її змінити. Радий, що її торкнулася. Обговорімо. Не існує закритих тем. Між нами. Сьогодні. Цікавишся моєю ліцензією, моїм правом, правом Інквізиції позбавляти вас життя? Прагнеш суду, справедливості, облудності примарного двобою, що підтвердить твій офіційний статус жертви? Я – твій суддя. Скільки разів питала себе: яке вони право мають чинити зі мою таке? Я ж чиста безневинна істота, щоправда, зі здібностями, але ж безневинна. Добре. Поговорімо про істоту, яка ініціювала тебе. Ти, здається, погоджувалася прийти подивитися на його смерть, якби Інквізиція засудила його. Отже, він заслуговує на смерть. З цим погоджуєшся. На твій розсуд, це справедливо. Він – заслуговує, ти – ні. Добре. Але, водночас, ти така сама, як він. Зробив тебе подібною до себе. Чудово пам’ятаєш, на що перетворювалася тоді. Тебе, а не будь-кого іншого, обрав він. І ти дозволила злу заволодіти душею. Бо відчувала, належиш потойбіччю. Поклик переслідував тебе. І народилася ти зі здатністю до руйнування. Не могла опиратися йому, бо завжди мала на собі мітку. І водночас вважаєш себе чимось кращим за ту істоту. Усвідомлюючи, наскільки він страшний, на себе бажання не маєш подивитися? Він обрав тебе, бо мав на це право. Ти така сама, як він. Жодної відмінності між вами не бачу. Може, ти бачиш? Кривавий слід тягнеться за кожним із вас. Якби прочитала матеріали ваших справ, не питала б про ліцензію, видав мені її Боженька, чи ні. Невинні не опиняються тут. Так, я вбиваю таких, як ти. Це мій обов’язок. Моє місце, моє призначення. Не відмовляюся від нього. «Бо, врешті-решт, убивство є убивством».[14]14
  Й. Бродський. «До Лікомеда на Скірос».


[Закрыть] Знайомі слова, чи не так? Чому не процитувала Еріку на кілька рядків вище? Чому захисну промову в цьому будинку почала з «планів Божества», пропустивши «Повинні ми винищувать чущовиськ», «Та хто сказав, що чудиська безсмертні?». Хто сказав?

Хто ти…

Усе!

– Це допоможе тобі вбити мене зі спокійною совістю?

– Не можна йти з такими питаннями. Там, у вічності, ти б думала – чому я не запитала того і цього, чому згаяла таку чудову нагоду? От тому зараз п’ємо каву і розмовляємо. Нащо мені зустрічатися з тобою двадцять-тридцять років потому? Не потребую зайвої роботи. Виконую свою роботу добре. І, на противагу тобі, перебуваю тут добровільно. Ти також тут не зовсім примусово, але залишимо це на потім. Тому я тут, і зроблю з тобою те, що зроблю. Це поза контекстом того, чи заслужила ти смерть. Я знайшов своє місце й радий цьому. Мені страшніше думати, що моє життя склалося б інакше. Колись мені було страшно, до того, як пощастило. Авжеж, пощастило. Ерік забув розповісти тобі дещо. Колись товаришували з ним, за часів навчання в університеті й пізніше.

– І коли ж тобі пощастило? – запитала вона.

– Гуляли ми з Еріком на черговій Інквізиторській вечірці. Я пив шампанське, роздумуючи про те, що мені, на відміну від нього, доведеться повернуться зі своєю чудовою освітою і здібностями додому – до маленького містечка на краю світу, де до скону длубатимуся в неврозах старих маразматичок. Тої миті підійшов до мене чоловік. Ми були знайомі, але доволі погано. Він спитав, чи знаю я про проект «Танатос»? Я не знав. Ерік не втаємничував мене в таке. Наступного дня я відвідав один із кабінетів знайомої тобі будівлі. Ми поговорили. Виніс звідти одне питання, яке могло змінити моє майбутнє. Ніколи не забуду Ерікового обличчя, коли ми зустрілися тут. Але це нічого вже не змінило. Маю чудову роботу, чудове життя.

– І, звичайно ж, жінок, чи надаєш перевагу чоловікам?

– Надаю перевагу задоволенню. Адже наділяє енергією. Хіба не однаково, як її отримуєш? Часом виділяється більша енергія, ніж коли забираєш життя. Прокляті жіночої статі віддаються з шаленою силою, особливо коли розуміють, більше ніколи… Вона знає, що з нею зробиш потім. І ти відчуваєш владу над нею. І відчуття це гостріше від будь-якого леза. До того ж меч цей двосічний.

– А цього разу я попсувала тобі задоволення?

– Хіба? Спочатку я й справді був трохи розчарований. Ми чекали, що Ерік усе зробить. Все відбудеться саме по собі. Коли тієї ночі Ерік прибіг до Магди, я полегшено зітхнув. І, зрештою, було щось привабливе в цьому – мати з ним одну жінку. Дізнатися, як із ним, гірший він чи кращий.

– Це ти б від мене дізнався? – уточнила вона.

– Знаєш, наскільки балакучими стають особини жіночої статі за таких обставин? Неможливо зупинити. Особливо люблять порівнювати. І знала б ти, як часто порівняння на мою користь.

– Знав би ти, як просто жінці збрехати чоловікові, від якого залежить так багато.

Він пустив її зауваження повз вуха й продовжив:

– Прокляті жіночої статі й у звичайному житті вирізняються пристрасністю, а тут… До речі, з тобою було цікаво. У свій спосіб. Дякуючи новизні ситуації. Змусила мене викручуватися. Вперше зустрічаюся з подібним. Засидітися у дівках до такого віку з проклятих не примудрявся ніхто. Зазвичай природа «бере своє» надто рано. Зрідка така енергія залишається спокійною. Навіть на Еріка не спокусилася. Дурна. Він же подобався тобі. Затягла б до ліжка. Отримала б задоволення. Зазвичай, особи протилежної статі від нього в захваті. Ховалися б – це додає гостроти. І він наче був не проти. Хоча, з його можливостями, нащо йому ти? Гарненькою тебе назвати важко. Не маєш в собі нічого, здатного збити чоловіка з ніг. Хоча, стривай, слідчого тобі вдалося – машиною. Зазвичай проклятим притаманний магнетизм, а тут не спрацювало. Треба було йому це доручити, а всі на природу сподівання поклали.

– Владою насолоджуєшся? Не нудить? – перебила вона його.

– Так. Маю владу. Хто з Трибуналу має подібну владу? Здатні лише папірці підписувати. Їхні втіхи дрібні. Влада примарна. Удару завдаю я. І не смій зневажати мене за це. Знаю тебе. Саме ти здатна мене зрозуміти. Варто в очі тобі зазирнути. Насолоджуватися владою вмієш, як ніхто. І право на владу маєш. Саме тому маю право на тебе. На твоє життя. Тому Бог дозволив тій істоті взяти тебе. Бо він також мав на тебе право. Бог і йому видав ліцензію. Інакше не було б тебе тут, зараз спала б спокійно вдома, у своєму ліжку. Кожен насолоджується своєю владою. Ти – своєю, я – своєю.

– Чим же ти розраховуватимешся, коли я так плачу?

– Тепер не мене судять. Коли судитимуть, відповідатиму. Зараз відповідаєш ти. Скільки жертв маєш за плечима? Озирнутися не хочеш? Досить із себе жертву розігрувати. Залиш це Еріку, якщо він повірив тобі. Скільки маєш на совісті? Ти і слідчому правди не сказала. Розповідала про склянки, що вибухнули. А як стосовно пожеж, які горять у тебе за спиною? Теж випадковості? Твій почерк. Вогнем чудово користуєшся. Та принагідно й машину не гріх використати. Сучасніші методи. Технікою користуватися теж вміння не зайве. А скільки дрібних насолод з твоїми здібностями отримати можна. Скільки жертв маєш на совісті? Ми й половини не знаємо. Але й цього вистачить не на один смертний вирок. І все приховано, все невидимо, все безкарно. І руки чисті. Тож вирок свій заслужила, і він зам’який, як для тебе. Скільки болю завдала світові, людям? А скільки ще здатна завдати? Маєш дякувати мені, допомагаю тобі зупинитися. І снитимуться мені радше фотографії жертв з ваших справ, ніж ваша кров. І цілком справедливо, що отримую від своєї роботи невеличкі дивіденди. Тож не розповідай мені про безневинні жертви. Засуджуєш Еріка за його маленьку брехню? Те, що зробив він, дрібниця, порівняно з вашою витонченістю. З вами будь-яких засобів замало. Ерік намагається бачити в кожному людину. Не уявляю, як йому вдається. Навіть у будинку примудряєтеся таке витворяти, порівняно з чим моя роль виглядає цілком безневинною. Ти здивувала мене. Виявилася такою спокійною. Всі чекали іншого. Сказати правду, трохи розчарований. Стільки було розмов, галасу, підготовки. Заради чого? Що в тобі особливого?

Ти – Мінотавр.

– Чому сокира? Не меч, не гільйотина, не зашморг абощо?

– Хіба смерть не завжди одне й те ж саме? – передражнив він її.

– Мабуть, для Інквізиції – ні.

– Для Інквізиції – ні. Інквізиція ставиться до цього, як до ритуалу. Як до жертвопринесення. Ця історія дуже давня. Коли відновили Інквізицію, постало питання, у який спосіб позбавлятися проклятих. Необхідність їхньої смерті ні в кого не викликала сумніву. Ніхто з інквізиторів не обманював себе стосовно того, що нова структура суспільства потребує скріплення кров’ю. Творення потребувало енергії – а отже, жертв.

– Найлегше принести в жертву ворога? – запитала вона.

– Поєднали необхідне з корисним. До речі, серед тих, хто вирішував, був і Еріків батько. Постало питання про способи. Воно цікавило небагатьох, але ті, хто знали, – розуміли, наскільки це важливо, й приділили цьому достатньо часу. Вогнище відразу відкинули. Ним послуговувалася стара Інквізиція. Потребували чогось нового, простого та радикального. Розуміли, з проклятими жарти погані. Вбивати їх мусили швидко. Вибір мали обмежений. Гільйотину й зашморг нараз залишили людському правосуддю – ритуал вимагав людської руки. Потребували жреця, який затрачуватиме енергію на удар. Всі визнали, обезголовлювання – ідеальний варіант. Спочатку пропонували меч, але він видався ненадійним. Завжди існує шанс невлучання. Залегким видався він Інквізиторам. Був ризик. Ризик помилки. Як з боку того, хто наносить удар, так і з боку жертви. Все шляхетно, красиво, але непрактично. Сокира була тією самою зброєю, але надійнішою. Таким чином, інтереси всіх сторін дотримані. Це – наче смерть у бою. Гідна сильних супротивників. Ми не займаємося пішаками, солдатами, для них усе просто. Зашморг, лезо гільйотини… Вони – частина спектаклю. Вони нас не цікавлять.

– А хто вас цікавить?

– Такі, як ти.

– Ти ж говорив, я не вартую нічого? – поцікавилася вона.

– «Вартувати» за різних обставин набуває різних значень. Про це не думала? Я сказав, ти для Еріка не вартуєш нічого. Це теж відносно. Ерік непогана людина. Це правда. Але правда й те, що він виконує відведену йому роль. Як і всі ми, Лізо.

– Ти називаєш мене на ім’я? Чи не забагато для жертви?

– Це танець, Лізо. Танець, у якому два партнери. Ти і я. Це як любов, де також два партнери. І в ритуалі так само. Все це – не важче, ніж танцювати. Кожен виконує свої рухи. Прагну, щоб розуміла це. І щоб ставилася до цього простіше, менш трагічно. Шматок дерева, є лише шматком дерева. І метал – металом. І тіло теж є матерією. Але коли шматок дерева стає колодою, на яку мусиш покласти голову, і шматок металу перетворюється на лезо сокири, виникає проблема – страх втрати тіла. Постає питання влади. Ката і жертви, жерця і жертви. Виникає складність. Біль у шиї, жах внизу живота. Страх смерті. Але твоя правда, смерть – це завжди одне й те саме, – він налив собі в келих коньяку. – Зараз перебуваємо на різних рівнях, і я прагну опинитися на одному з тобою, Лізо, – він випив одним духом. – «Ліза», це лише ім’я, яким можна назвати плоть, але не сутність. Бачу в твоїх очах страх. Боїшся, що вип’ю зайвого, завдам тобі надмірного болю, але не варто. Не варто боятися удару. І смерті. Що цей світ дав тобі, щоб триматися за нього кігтями звіра? Скільки болю заподіяв! І все одно ви готові кричати й відбиватися, коли тягнеш вас до колоди. Тримаєтеся за нікчемний земний одяг, наче за останню ілюзію. Не бачите кращого. Можливо, Бог тебе чекає, як нікого й ніколи не чекав. Дочекатися не може. А ти чіпляєшся за Еріка, кричиш, що він твоя найбільша любов, бо, наче собаку, погладив тебе, з жалості, зі співчуття перед муками, які чекали на тебе. Всі потребують любові, Лізо. Це природно. І ніхто не хоче смерті – це також природно. У цьому відношенні всі ми однакові. Оголені перед любов’ю і перед смертю. І рівні. Але хтось із нас проклятий своїм даром, сильним даром. Даром, здатним завдати іншим величезної шкоди. Він не такий, як усі, по-своєму не такий. На цьому рівні й виникають ролі. З’являється Інквізиція, здатна зупинити вторгнення зла в людський світ. З’являється Трибунал і решта. Лізо, ніхто, ніхто не винен у цьому. Але існує влада, покликана відновлювати рівновагу. Вона має за обов’язок знищити все, що порушує рівновагу. Заради людського спокою і безхмарного існування.

Ти – не Тезей, ти – Мінотавр.

Чи не байдуже?

– Це лише міф, – стомлено відповіла вона.

– Своїм існуванням суспільство завдячує міфам. Зіграй свою роль, Лізо. В цій грі ми всі пішаки. Немає королів та ферзів. Ти на нашому боці дошки. Тут правлять свої закони. Прокляті також мають закони, за якими розбудовують власне суспільство. Вони не кращі за нас, візьми на віру. Їм ти так само не потрібна. Тебе кинули напризволяще. А знали ж, де ти, і долю твою подальшу. Може, ти й унікальна, Лізо, але нікому не потрібна. Маєш одну дорогу. І мусиш її прийняти. Не треба руйнувати світ. Не завдавай нікому болю. Зроблю все швидко. Не скривджу тебе. Не бачитимеш крові й бруду. Залиш це мені. Прийми удар – от і все, що тобі лишилося.

Вона довірливо глянула на нього.

– Ходімо, – простягнув руку він.

Двері.

Захотілося заплющити очі, та втрималася. Простягнула руку й дала себе відвести. Знову кімната, де зустрілися. Він підійшов упритул. Став розстібати ґудзик за ґудзиком. Не перешкоджала йому зняти з себе одяг, який тепер значив для неї так мало.

Підняв її на руки й поклав на стіл, та вже не прив’язував. Відчула, береже сили. Як і першого разу надзвичайно вправно проник у неї. Не чинила опору. Це – домовленість. Проста домовленість. Між ними. Як і обіцяв, не порушив меж. І вона охоче приймала насолоду від нього. Не як насильство, а як необхідність. Поклавши її долілиць, допоміг шиї та плечам розслабитися. Закінчивши, дав їй спокій і всівся у крісло, бо мусив трохи перепочити перед фіналом.

«Час іти», – нарешті промовив він. Почала вдягатися. Жестом зупинив її й відвів до душової кімнати. «Не поспішай, – попередив. – Маєш іще час. Прийми душ, потім іди до кімнати, де ми розмовляли. Там знайдеш усе необхідне. Випали кілька цигарок. Випий. Чекатиму на тебе».

Гарячі струмені омивали тіло, увільняючи його від вражень, від поту, від життя. І життя з водою падало донизу і втікало, наче у розверсту прірву під ногами, у маленьку заґратовану дірку у підлозі.

Душ освіжив. Алкоголь вивітрювався, разом із простотою сприйняття. Вона одягнулась і вийшла з душової.

«Ну от, про все подбали», – подумалося.

Час іти.

Вона не поспішатиме.

Келих наповнився. Відпила. Обережні ковтки. Рідкого вогню у келиху все менше.

Запалила. Підсумувати б, пригадати щось. Не пригадувалося. Не підсумовувалося.

Цигарка згоріла. Іншу? Ні. Час. Вичерпано.

Безглуздо чіплятися за дрібниці. Не треба, аби по неї приходили. Вдягла медальйон. Підвелася й вийшла у коридор.

Прочинила двері до зали. Пальці вчепилися в медальйон. Прикре нагадування про зраду. Це й додало сил. Лишається витерпіти зовсім трохи. Роззирнулася. В кімнаті з помостом проти першого разу нічого не змінилося. Майже.

Знайомі очі дивилися на неї крізь прорізі шкіряної напівмаски. Встиг перевдягнутися у чорне. «Щоб не забруднитися», – подумалося.

Піднявшись на платформу, чоловік у масці подав їй руку. На помості став перед нею на коліна і, згідно з давнім звичаєм, попросив прощення. Вона розгубилася. На знак прощення мусила дати йому монету, але зовсім не передбачила цього. Спостерігши її збентеження, притулив її руку до кишені. У кишені, несподівано для себе, знайшла мідяк, хоча знала, не клала туди нічого.

Отримавши монету він піднявся з колін і підвів її до плахи. Вона збиралася опуститися на коліна, але він, підхопивши її, всадовив на лаву. Погляд заворожено блукав між місцем, куди мусила покласти шию, та чорним футляром, що лежав зовсім поряд.

Став позаду неї й торкнувся волосся. Відтак ще і ще. Дбайливість. Дивна, як для чоловіка. Нарешті, підняв їй волосся, оголюючи місце для удару. Дивно, але вдалося віднайти спокій.

Він зірвав медальйон з шиї і простягнув їй, але вона лише заперечно похитала головою й попросила повернути річ Еріку.

Допоміг піднятися з лави й опуститися на коліна. На якусь мить завагалася. Тоді поклав їй руки на плечі і нахилив, допомагаючи зайняти належне положення.

Сів навпочіпки поряд із нею, і вона відчула, як ремені охоплюють талію, міцно притискаючи тіло до колоди. Спробувала підвести голову. Випередивши рух, він верхніми ремінцями припасував їй шию до колоди й, не питаючись, міцно зав’язав очі чорною пасмугою тканини та зв’язав за спиною руки. Відчула вдячність. Дивитися на встелене соломою днище корзини малоприємно.

Заспокійливим жестом провів долонею по шиї, але його пестощі більше не вводили її в оману. Вона чекала. Він помасажував шию, але вона розуміла, що його пальці шукають зручного місця для удару.

Запала тиша. Вона відчувала, як заворожено дивиться він на неї, на її похилену постать, оголену шию і зволікає з ударом. Врешті-решт, почула:

– Готова?

Вхід.

– Так – відповіла.

Останній коридор.

– Тоді читай молитву, тільки не голосно.

Що веде.

Стала промовляти.

До.

Спершу нетвердим голосом, затинаючись, та з кожним словом молитва набувала впевненості, несамовитіше волала до Бога, проголошуючи власну правоту.

Центру.

Молитва була закороткою, й удару не було.

Лабіринту.

Шия напружилася і судомила дедалі сильніше, та не було жодної змоги розслабити її. Вона читала молитву знову і знову, поки не відчула легкого дотику леза до шиї. Затнулася.

Центр.

Лезо стало підніматися.

Куди йти далі?

«Продовжуй», – почула різкий наказ, але їй відібрало мову.

Вона стиснулася й завмерла. Серце несамовито калатало, стрибаючи вгору-вниз, і вона благала, нехай воно зупиниться назавжди і вона не відчує ні удару, ні болю.

Куди йти далі?

Під пов’язкою заплющила очі. Затримала дихання.

Вона не Мінотавр!

Захотілося в туалет, і вона щосили затиснула ноги.

Вона не.

І раптом почула стукіт, що не належав її серцю.

Сокира опустилася.

Їй здалося, кудись мимо шиї.

Шия заніміла й продовжувала судомити.

Тортури ніколи не закінчаться.

Відбулося?

Вона чула, ніби люди здебільшого не усвідомлюють, що мертві.

Спробувала підвестися.

Але.

Пута міцно тримали її.

Звук.

Прочинених дверей.

Нервовий шепіт.

Усе перетворилося на жах, на нескінченні тортури. Навіть плакати забракло сил. До шепотіння приєднався інший голос. Голоси запекло сперечалися. Знову здалося, що вона по той бік. Де інше таке саме зв’язане тіло. Може, збожеволіла? Чи втрапила до пекла? Почувся шурхіт, голоси замовкли.

Кроки.

Завмерла.

Знову очікуючи удару.

Чиясь рука погладила її по голові.

Вона здригнулася.

Шию звільнили.

Відчула, як пальці, такі знайомі, відстібають нижній ремінь і звільняють руки.

Її підняли на ноги.

Обійняли.

Вона тихенько заплакала.

Обійми розімкнулися.

Знову незрозумілі звуки. Простягнула руки, але наштовхнулася на чиюсь спину. Тишу розрізав звук голосу: «Еріку, опусти пістолет, не роби дурниць». У голосі ані тіні страху, але вона відчула – володар голосу наляканий.

– Еріку, нічого не зможеш вдіяти. Навіть вивести її з будівлі не пощастить. Поклади зброю, поговоримо. Не роби всім гірше. Занапастиш і її, і себе. Себе ти однаково згубив. Зроби те, для чого прийшов, – попрощайся з нею і дозволь мені закінчити.

Від слова «закінчити» побігли мурашки по спині. Ерік мовчав. Вона обхопила його передпліччя й чимдуж притислася, боячись, що він повірить словам ката й віддасть її.

– Хочеш, помри разом із нею, – голос намагався переконати, – допоможу тобі, але не роби того, про що шкодуватимеш. Краще за мене знаєш про наслідки. Занапастити всіх хочеш?

Ерік заговорив, але голосу його не впізнала:

– Лізо, зможеш вистрелити, якщо доведеться?

Ліза не зрозуміла, до чого він, й розгублено мовчала.

– Не чую, так, чи ні? На курок натиснути не побоїшся?

– Ні.

– Тоді знімай пов’язку й візьми в мене пістолет.

Ліза послухалася. Вона насилу розв’язала вузол на потилиці й почекала кілька секунд, поки очі звикнуть до світла. Поряд із нею – завмер Ерік і цілився у людину в масці, яка стояла внизу. Ліза підійшла й взяла з Ерікових рук пістолет. Ерік зістрибнув з помосту. Ліза, націливши пістолет катові у голову, терпляче чекала, поки Ерік сковував йому руки, зв’язував ноги і затикав кляпом рот. Зробивши це, повалив супротивника на підлогу й забрав у Лізи пістолет. Вимкнув світло, і вони вийшли з кімнати.

– Де медальйон? – спитав він.

Повертатися не хотілось, але залишити річ було неможливо. Вона втретє відчинила двері в кінці коридору. Світла не вмикатиме. Піднялася на поміст і наосліп відшукала на лавці медальйон.

Коли повернулася, Ерік узяв її за руку, і вони мовчки рушили до сходів. Там він зупинився, щоб пояснити план подальших дій.

У коридорі першого поверху Ерік заштовхнув Лізу до однієї з кімнат і попрямував до кабінету лікаря. У кімнаті вона кинулася до вікна. Стрибати високо, але не смертельно. Впала на оберемок листя. Встала й роззирнулася. Світив зрадницький осінній місяць-повня. У кількох вікнах ще горіло світло, і Ліза, притиснувшись до стіни будівлі, стала огинати її. Дійшла до фасаду. Біля дверей охорони не було помітно, але з вікон чудово проглядався освітлений ліхтарями й місячним світлом прибудинковий майданчик. Ліза нарешті побачила чорну Ерікову машину, що стояла впритул до темряви, але все одно до неї лишалося кілька метрів освітленої території. Ліза лягла на землю й поповзла. Досягнувши кінця затемненого простору, підняла голову й глянула на вікна. Силуетів у вікнах не помітила, але будь-якої миті хтось із мешканців будинку міг визирнути, аби помилуватися місяцем. Ліза, зіп’явшись на рівні, знову проказала молитву й чимдуж кинулася до прочинених дверцят машини. Вскочила всередину, там на підлозі побачила ковдру, під яку й сховалася. Знову болісне очікування. Шия дедалі частіше нагадувала про себе, і Ліза не могла позбутися думок про чудову перспективу повернення. Вона тремтіла. Нарешті передні дверцята відчинилися, і Ліза почула, як хтось побажав Ерікові щасливої дороги. Машина рушила. Ерік мовчав, і Ліза не наважилася заговорити. Відчула, як авто знову зупиняється. Ерік ненадовго вийшов, але вже незабаром автомобіль скажено мчав дорогою. Лізу заколисало, і вона заснула.

Хтось її штурхав. Спросоння вирішила, що втеча їй наснилася і вона знову в маєтку. Розплющила очі, в обличчя дув вранішній вітер. Неохоче вилізла з машини і відчула, як затекли ноги. Автомобіль стояв посеред лісу на галявині. Світало.

Ерік всміхався і жував яблуко й кинув їй друге.

– Ходімо, – сказав.

Вони довго блукали чагарниками й нарешті вийшли на дорогу. Ліза побачила на узбіччі машину. Ерік дістав ключі, і вони вмостилися на переднє сидіння. Спалахнуло світло. Ерік переводив дух. Він мовчав, і Ліза почувалася незручно, так, ніби опинилася в авто з незнайомцем. Нарешті, пригадавши щось, полізла до кишені й намацала там медальйон. Дістала клаптик паперу, розгорнула його й стала подумки читати: «Моя маленька, любове моя, тепер ти можеш іти, рідна моя, тепер ти можеш піти, можеш піти з цього старого, нещасного тіла, більше його не потребуєш, хай спаде з тебе, залиш його, хай лежить тут, наче зношена сукня. Уперед, рідна моя. Прямуй до світла, до світу, до живого світу ясного світла».[15]15
  Олдос Хакслі. «Острів».


[Закрыть] Вона почувалася так, ніби лезо, стільки часу занесене над її головою, нарешті опустилося. На очах закипіли сльози, але вже не мала сил плакати. Хотілося виматюкатися, якомога брутальніше. Ерік глянув на неї й зрозумів усе.

– Не встигла прочитати? – запитав.

– Не хотіла. Ненавиділа тоді тебе. Якою це тварюкою треба бути…

– Бо не прийшов?

– Ні, не хотіла твого приходу. Воліла спокою перед смертю. Мені сказали, що я для тебе ніщо. Просто робота. Ти зі всіма так.

– Я й справді зі всіма так.

Вона скинула на нього поглядом:

– І всіх рятуєш наприкінці?

Він заперечно похитав головою:

– Зрозумів, що цього разу дозволити їм закінчити все, як завжди, не зможу.

Ліза розлютилася:

– Для тебе це гра. Ще одна гра, – вискочила з машини, пожбурила зім’ятий клаптик паперу до салону й пішла дорогою назад. Він наздогнав її.

– Лізо, не муч мене. Я не міг дозволити їм… Убити тебе. Щойно я викинув на смітник своє життя. Кинув жінку, яка кохала мене, піклувалася про мене, яку я любив… напевно, любив. За нами гнатимуться всі пекельні пси. Не з’ясовуватимемо стосунків зараз. Дочекаймося миру.

– Не хочу чекати миру. Хай би там як, дякую за порятунок.

Мовчки обернулася й пішла назад до машини. У салоні відшукала папірець, заховала його й терпляче дочекалася Ерікового повернення.

Він завів двигун і простягнув їй руку.

– Лізо, я не врятував тебе. Поки не врятував. Можливо, завтра нас наздоженуть, і ми тисячу разів пожалкуємо про скоєне.

– Тоді дякую за шанс на порятунок.

Ерік нарешті всміхнувся:

– Ну, познайомимося вдруге, довга дорога чекає на нас. Ерік Старк, від сьогодні вільна людина.

Ліза, скорчивши гримаску, простягнула йому руку.

– Ліза.

Розсміялися, і машина рвонула назустріч сонцю, що сходило.