Текст книги "Елізіум"

Автор книги: Наталя Чибісова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

9. Епілог

Ліза сиділа при столі, обхопивши голову руками. Думати забракло сил, вона скам’яніла. Роберт терпляче чекав, проте зрозумівши, що такий її стан протримається довго, силоміць залив у неї склянку спиртного. Ліза запалила. А коли цигарка дотліла, рушила до дверей. Роберт поспостерігав, як вона виходить, швиденько розрахувався й кинувся навздогін.

Довго йшли по шурхітливому листю, не звертаючи уваги ані один на одного, ані на дорогу – сховалися, наче в оберемок зів’ялого листя, у власні думки. Тільки в центрі міста Роберт наважився порушити мовчання:

– Я не думав, що це вразить тебе настільки.

Ліза не витримала:

– А мене «це» не вразило. Не це вразило.

– Що? – здивувався Роберт.

– Слухай, – Лізу охопив несподіваний напад гніву, – наша історія скінчилася, тому залиш мене поки не пізно. Поки тебе це не завело туди, звідкіля вороття немає.

Роберт узяв її за руку і, пильно дивлячись у вічі, сказав:

– Не хочу повертатися. Нікуди мені повертатися. Одразу зрозумів, ще в день нашої зустрічі – я з тобою, хоч би куди це мене завело.

Ліза стояла немов громом прибита:

– Не можу взяти тебе з собою. Даруй, казочка скінчилася. Туди не пускають таких, як ти. Живи, поки можеш. Споглядай чужу смерть. Це ж весело. Радій. Усе, забирайся.

Й пішла собі геть. Роберт лишився.

Якийсь час безцільно блукала вулицями, не уявляючи, що робити далі, й намагаючись не думати. Проте довго стримувати потік думок не вдалося. Лишалося ще півтора дні. До того, як прийдуть по неї. Далі – невідомість. Утім, чому невідомість? Усе доволі зрозуміло. Така визначеність, аж ноги підгинаються. Вона стала пригадувати, що саме слідчий говорив їй про подальшу її долю. Але розворушити пам’ять не вдавалося. Скільки ще часу? Часу до безпосереднього моменту, коли… Захотілося розсміятися. Не уявляла, що робитиме ці півтора дні свободи, нащо думати про інше? І так надмір часу. Додаткові тортури.

Вирішила востаннє прогулятися містом, відвідати улюблені місця, спробувати зібратися з думками й віднайти сили. Тепер вони їй знадобляться. Вкрай знадобляться.

Усміхнений чоловік. Що зігрівало його останньої миті? Обличчя жінки. Перелякане. Мокре від поту. Червоне від крику.

Два різні фінали. Чи зможе вона всміхатися? Примусить себе не дивитися на страшне лезо, зашморг, абощо, на ката, його помічників? Не кричати від жаху, не вириватися? Врешті-решт, не знепритомніти, не обмочитися від страху?

Може, цей чоловік мав любов чи ідею якусь – те, в що свято вірив, заради чого помирати було не жаль. Вона не мала нічого. Відчула себе оголеною. Абсолютно. Отже, по-зрадницьки тремтітимуть коліна й руки. Отже, кричатиме й вириватиметься, безтямна від страху.

Ну, й нехай. Урешті-решт, природно. Для того й існують охоронці, помічники ката, кат. Щоб дотягнути людину (або не людину) до ешафота, колоди, зашморгу. Допомогти слушної миті. Зрештою, на неї не витріщатиметься жадібний до крику натовп, катові не звикати – не всі дозволяють вбити себе, мов слухняні вівці. Її крику ніхто не чутиме. А ті, хто чутиме, давно звикли. Раптом уявила охоронців, які тягнуть її до шибениці. Вона крутить головою, катові, нарешті, вдається схопити її за волосся, а другою рукою затягти зашморг. Чи зав’яжуть очі? Спитають про останнє бажання? Обіцяли лояльність. Тепер вона добре розуміла слова дрібного інквізитора стосовно кваліфікованого ката. Але ж той кат теж був досвідченим. Він зумисне перемістив зашморг, щоб глядача потішити. А якщо не зашморг? Її силоміць тягнуть до апарату для відрубування голів, кладуть на дошку, опускають ошийник, потім лезо. Напевно, минає вічність.

Доки

воно

впаде.

Лізу другий вид страти чомусь лякав значно більше. Але ж це швидко. Думка про те, що лезо відсікає тобі голову, жахала. Очікування, поки воно впаде, передчуття всієї процедури, гадка, що через хвилину, мить метал розітне спершу тканини шиї, відтак м’язи, хребет, розділяючи тіло на дві частини, була нестерпною. Вже краще зашморг, що ламає хребці, стягує шию. Або щось інше? Способів задосить, хоча насправді не так їх і багато. Знову пригадала дівчину, яка довго задихалася в зашморзі. Хіба вона не надала б перевагу миттєвому відсіканню голови замість усіх цих мук браку повітря, судом, висолопленого язика? Хоча, хіба відрубана голова виглядає естетичніше? Що б обрала вона, якби запропонували вибір? Можливо, милосердя Інквізиції продовжиться до такої міри? Спробувала пожонглювати страшними думками. Все одно не відсікання голови. Адже кат у них кваліфікований, їй обіцяли, а значить, зуміє не подовжувати мук. Та й навіщо це йому? Їй пообіцяли, що з її смерті цирку не влаштовуватимуть.

Посутеніло й стало холодно. Вирішила повернутися додому. Все рівно вона вже не відчувала міста, не могла прощатися з ним, та й бажання не мала. Місто було чимось матеріальним, а матеріальне почало втрачати для неї значущість. Надто впадало в око, надто било контрастом. У неї відберуть тіло, віднімуть матеріальність, яке їй тепер діло до цього?

Крик. Ворона. Поклик. Голос зве. Чужий. Де вона? Стара частина міста. Як вона опинилася тут? Адже йшла додому. Це зовсім в інший бік. Додому? Хіба вона має дім?

Поклик.

Дім мертвих. Це десь тут. Голос кликав. Вона не могла опиратися.

Ворота. Десь тут. Дорога. Церква. Зовсім поряд.

Інші ворота.

Напис. «Мир тобі». Нікого. Могили. Будинок мертвих. Нагробки. Ангели, скрізь ангели. Над кожним. Пальці ковзають по мармуру. Імена. Дати. Квіти. Дім. Мають дім. Вічний. Щасливі. Вона не матиме. Навіщо вони жили, куди йшли, щоб прийти сюди?

Підходила до кожної могили. Камені. Скам’яніле життя.

Навіщо ви жили?

Мовчання.

Очі ангелів.

Навіщо ви жили?

Очі демонів.

Кров.

Про що плачете?

Криваві лінії на обличчях.

Надгробків.

Каміння.

Ні.

Рух.

Пір’я.

Тремтіння пальців.

Статуї почали злітати, їхні величезні крила піднімалися до неба й снігом падали на землю.

Запах зів’ялих квітів, що перетворюються на попіл.

Шепіт.

Знайди їх.

Біжи.

Від них.

Куди?

Знайди їх.

Лізо.

Біжи.

Від них не втекти.

Доріжки.

Сходяться в центрі. Початок – де кінець.

Вхід – де вихід.

Сховатися.

Урятуй їх.

Доріжки.

Де захід?

Я не можу.

Де схід?

Я нічого не значу.

Де південь?

Я не здатна.

Де північ?

Ні.

Не так.

Ворота зачинено.

Знову біг.

Крила.

Хльостають по обличчю.

Крила.

Впала на землю й поповзла.

Руки

терзають її.

Розривають

на тисячі шматків.

Хто я?

Залиште мене

У спокої.

Лізо.

Знайди їх.

Урятуй їх.

Пізно.

Ворота.

Це не ті ворота.

Це не важливо.

Сховатися.

Склеп.

Двері зачинилися.

Темрява.

Нарешті перевела дух. Тиша. Черево. Човен. Обтрусила обличчя й одяг.

Поклик.

Знову.

Крик ворона.

Малесенький вогник спалахнув у глибині темряви.

Світло.

Почало танцювати по стінах, оголюючи написи.

Імена.

Тисячі імен.

Наче кислотою, пропалюють пам’ять.

По стінах стікають тонесенькі цівки крові, замальовують імена, перекреслюють їх. Вона не встигала запам’ятовувати, імена ту ж мить зникали з пам’яті, залишаючи лише червоні пасмуги в’язкої субстанції.

І раптом в осередді переплетінь ліній і букв побачила його. Він гукав її з глибин нелюдської природи. Ворон кликав її. Вона знала – він єдиний може відкрити ворота й випустити її.

І вона пообіцяла йому…

Розплющила очі. Темне небо осені висіло над нею. Де вона? Встала й роззирнулася. Вона у дворі свого будинку. Спробувала пригадати, як втрапила додому, але пам’ять вперто відмовлялася видати інформацію. Жахіття минуло, от і добре. Стала підніматися сходами нагору.

На останній сходинці, майже перед її квартирою, – чоловік. Подумала, за нею пришли завчасно. Стрепенулася.

Чоловік озвався, й вона впізнала Роберта. Спробувала втекти, проте він різко встав і схопив її руку. Потягнув до себе, міцно обійняв. У неї потекли сльози. Став незграбно витирати їх – спершу долонею, потім рукавом куртки.

– Чому відразу не розповіла? – стиха спитав, коли вони палили, вмостившись на сходах.

Спробувала всміхнутися:

– Мала балакуха побоялася прийти?

Роберт посміхнувся з Лізиної здогадливості:

– Просив «малу балакуху» залишитися вдома, хоча маєш рацію, вона не горіла бажанням іти зі мною. Так і сказала: «Ліза тепер мене вб’є».

– Нічого з нею не трапиться, може, навіть грамоту подаруємо на знак подяки, мені б сил забракло зізнатися тобі. Ти ж розумієш, твоє запитання позбавлене глузду. Пізніше подзвонимо їй. До речі, ти мене здивував.

– Чим це?

– Ти, виявляється, сміливий.

Він перепитав:

– Про що це ти?

– Мері тобі не казала? Вона така ж, як і я…

– Казала.

– Також смілива. Це ж треба. Не злякалася. Підсумуємо. Зграя проклятих вполювала у свої тенета наївного хлопця, збила з пантелику, зачарувала й збирається лихе з ним вчинити. Ця історія тобі нічого не нагадує? Ну я, біс із ним, мені особливо втрачати нічого, в найгіршому разі світській владі віддадуть, хай йому чорт, зрештою, один кінець, а собі вона нащо життя вкорочує? Її ж під Трибунал…

– Це ще на якій підставі? – поцікавився Роберт.

– На підставі твоїх свідчень.

– Не збираюся ні про що свідчити, – знизив голос до шепоту Роберт.

Десь рипнули двері.

– Тепер не збираєшся, але невдовзі бажання виникне, особливо, як допоможуть… Піти не хочеш? Поки не запізно.

– Ні.

– Зовсім не відчуваєш страху?

– Ні.

– Чому це? Ти ж нас усіх так боявся, так ненавидів. Ми – вовки, яких треба перестріляти. Ми – зло. Біжи, поки не пізно. Доки горлянку не перегризла.

– Лізо, я заплутався. Допоможи мені. Ти – інше. Ти не така, як усі вони.

– Я така сама, як вони.

– Ти не здатна…

– Здатна, ще й як здатна. Ти не мав щастя мене пізнати.

– Я знаю тебе.

– Усе це ілюзія. Ілюзії завжди схожі на реальність.

– Неправда.

– Правда. Я це знаю краще, ніж хто. Бо крізь це пройшла. Біда в тому, що ми завжди є співучасниками ілюзії. Тобі хочеться, аби щось було таким, яким прагнеш його бачити. Прагнемо вірити в те, що видають за реальність. Наприклад, ти повірив, ніби прокляті, яких вбивали на наших очах, винні у якихось химерних злочинах, вони заслужили смерть і платять. Ти хотів вірити, що ти, який прийшов насолодитися їх смертю, кращий за них, чесніший, безвинний. Я – така сама, як вони. Це означає, що й я винна.

– Ти – інше.

– Я справді – інше, більш точне визначення придумати годі, – усміхнулась Ліза.

– Я не те мав на увазі. Не знаю чому, але відчуваю: я знаю тебе. Знайомі зовсім мало часу, але встиг відчути, зрозуміти тебе. Навіть не відаю, як пояснити. Відчуваю, ти не скоїла нічого «такого»…

– Я теж відчуваю, що не скоїла нічого «такого», тоді за що Трибунал судитиме мене? Навіть не судитиме, просто вирішить мою долю. Навіть не вирішуватиме, вже все вирішили, просто підпишуть присуд, якщо досі не підписали. А відтак виконають його. Все просто. Ось так. Тож усе це не безпідставно. А ти піти не хочеш.

– Не хочу. Не жени мене, будь ласка…

– Для тебе все це – гра. Життя для тебе – гра. Усі ці походеньки… Ти ж і в життя граєшся. Складається враження, ніби всі ви граєтесь у одну велику гру. Тільки для нас це не гра. Ми життям платимо. Власним.

– Я більше не граю. Якоїсь миті я злякався, й не зрозумів від чого, досі не зрозумів… Не знаю, чому зустрів тебе, але певен – такі речі не трапляються неумисне. Я ж не зовсім пропащий. Часом ненавиджу тебе. Мав чудове життя. Все було добре. А відтак ти з’явилася і усе зіпсувала…

– Так добре тобі було, – посміхнулась Ліза, – що нічого вже не розважало, окрім чужої смерті?

– Останнім часом навіть і це вже не розважало. А потім з’явилася ти. Розумієш, з тобою ж весело. Має бути сумно. Цьому бракує логіки. Тобі-бо тепер ой як невесело, і я тебе іншою не знав, коли було добре… Не розумію.

– Добре, пішли до господи.

Умостилися на просторій кухні, під м’яким світлом абажура. Роберт дістав з куртки пляшку вина й з дитячою урочистістю наповнив келихи. Запитання, мов рій ґедзів, жалили його нутрощі, та він не знав, як почати розмову. Пауза затягнулася. Вони стояли один проти одного, келихи безглуздо зависли в повітрі. Треба було виголосити перший тост, та жоден не наважувався. Нарешті чоловік узяв ініціативу на себе й видихнув:

– Хай би там як, за тебе… – і простягнув келих до Лізиного. Вона свого різко відсмикнула. На білій скатертині розтеклася червона калюжка. Ліза одним духом, мов би побоюючись, що він устигне договорити тост, випила вино.

– За мертвих не цокаються, – мовила майже докірливо.

Роберт сторопів:

– Лізо, ти поки жива. Усяке може трапитися. Ти ж нічого поганого не зробила. Захисти себе!

– А ти вважаєш, злочини тих, чию смерть ми спостерігали, були серйознішими за мої?

– Божевільна. Як могла дивитися, знаючи, що тебе чекає подібне? Скільки сил на таке треба? – дивився на неї, й очі його тієї хвилини були очима божевільного, який раптом прозрів. Лізу це пройняло.

– Це не з хоробрості, це з відчаю, – відповіла вона.

– Я почуваюся покидьком…

– Але ж ти не зупинишся, не кинеш ходити туди.

Він опустив очі:

– Обіцяти не можу, збрехати боюся. Я й сам до кінця не тямлю, нащо це роблю. Життя нудне… Коли все має трапитися?

Ліза замислилася:

– Не знаю. Вони приїдуть по мене завтра ввечері. Що відбуватиметься далі – гадки не маю. Мене передали до рук Інквізиції. Насправді, ще ніхто офіційно ні до чого не засудив. Але це лише евфемізм.

– От бачиш, звідки ж знаєш, що вони зроблять з тобою? Може, запропонують співпрацю й відпустять? – оптимізм Роберта ніяк не хотів згасати.

Ліза знову всміхнулася:

– Робе, та ніхто мене не дурив, мені все розповіли, запропонували вибір. Від мене не приховують, не буде жодної домовленості. Тож альтернатив не маю.

Проте її слова Роберта не вгамували. Він щиро не хотів втрачати надію:

– Але ж можеш рятуватися втечею, тебе не тримають у в’язниці. Я допоможу, Мері допоможе.

Лізу Робертові слова зворушили, дотепер вона не уявляла, як сильно хлопець до неї прив’язався. Отже, вона щось значила для нього, щось він у ній розгледів, якщо навіть гіпотетично припускав можливість допомоги їй у подібній ситуації.

– Бобі, остигни. Твої слова стають небезпечними. По-перше, це абсурд. Невже не розумієш, мене б не лишили на свободі, якби не були цілковито певними, що я не зможу втекти. Їм необов’язково тримати мене у в’язниці, оскільки це місто, ця країна вже самі по собі в’язниця, принаймні для таких, як я. А знаєш, чого нам коштуватиме однісінький необережний крок? І я не знаю, та навіть подумати боюся. Тому випиймо ще й будьмо реалістами.

Вони засвітили свічки і проговорили ще півночі. Мері так і не подзвонили, сама ж вона не зважилася. Роберт силувався виявити максимум делікатності, Ліза поцінувала його старання, але мотивація Робертової поведінки зайвий раз нагадувала про речі, які вона намагалася забути. Сам же Роберт, здається, до кінця й не повірив у реальність її «перспектив». Проте була йому вдячною, що порятував її від страшної самотності й зосередженості на тому, на чому зосередитися було вкрай необхідно, але не хотілося. Вперше за довгий час Ліза провалилася в сон без кошмарів. Цього разу Роберт уранці терпляче дочекався її пробудження, яке тієї ж миті повернуло їй усвідомлення того, що має відбутися цього дня. Настала хвилина, коли з Робертом треба було прощатися. Мала ще багато справ. Попросила його піти за Мері, а сама сіла писати листи. Спершу написала кілька батькові, один з яких слід буде передати йому в крайньому разі, якщо правда випливе. У інших писала, що закохалася й хоче надовго поїхати. Відсутність дзвінків пояснювала бажанням нарешті подорослішати, а також тим, що її обранець навряд чи буде йому до душі. Боялася одного – Мері, як і у випадку з Робертом, при першому ж натиску розпатякає все. Проте сподівалася, що Роберт утримає її від хибного кроку. Решта листів призначалася нечисленним друзям.

Розмова з Мері виявилася нелюдськи важкою. У дівчини почалася страшна істерика, і Роберту довелося силоміць вивести її на вулицю. Тому Ліза так і не змогла як слід із ним попрощатися. Втім, за неї це зробить лист, який він знайде серед інших. Там Ліза не пошкодувала слів, яких не зуміла сказати йому в очі. Вона знала, спочатку Роберту буде важко, але потім залишиться тільки світло. Він був її надією, що й серед людей, з усіма їхніми недоліками, є ті, хто, врешті-решт, простягне руку союзу проклятих. А це маленький, але шанс.

Частина 2
Дім на краю вічності

1. Переїзд

Ліза лишилася самотою. До вечора доста часу. Намагалася чимось розважитись. Не вдавалося. Від читання нудило. Спробувала малювати. Купу зіпсованого паперу довелося спалити. Ризикнула намалювати автопортрет. Теж невдача. Голова розривалася від болю. Стала прибирати. Вимила вікна, підлогу. Викинула сміття. Витерла пил. Розставила по місцях речі. Порядок. Цвинтарний. Цікаво, що вони роблять із тілами? Хіба це важливо? Хочеться когось ударити. Сильно. Перетрощити посуд. А сенс? Не полегшає. Вигуляти б собаку. Немає собаки. Впала на ліжко.

Наче перед від’їздом. Зібратися. Що ще знадобиться? Питання. Якийсь одяг. Передивилася гардероб. Марно.

Вирішила взяти батькову фотографію. Передумала.

Щось іще має цінність для неї? Ні-чо-го.

Переглянула вміст скриньок. Нічого взяти на пам’ять. Яка пам’ять? Медальйон. Порожній. Батько подарував на повноліття. Вона так і не вклала туди нічого. Його візьме. Все.

Треба посидіти. На дорогу. Почало сутеніти. Заціпеніла. Встигла зібрати якісь необхідні речі, й сиділа, втупившись поглядом у телефон, який сонним скуленим кошеням умостився на колінах. Очікування перетворювалося на тортури. Занудило від нападу страху. Апарат мовчав.

Минуло доволі часу. Перш ніж тишу розітнув дзвінок. Наче струмом вдарило. Підняла слухавку, тієї ж миті поклала.

Усе.

Чекають.

Час іти.

Страх

стиснув горло.

Страх

Простромив тіло.

Тисячею голок.

Тиша.

Зникнути б.

Сховатися під ліжком.

У шафі.

Там,

Де

не знайдуть.

Розчинитися в повітрі.

Сховатися в іншому вимірі.

Їй вдавалося…

Обіцянка.

Вона пообіцяла щось.

Йому.

Що обіцяла?

Мусить йти.

Спуститися донизу.

Що вона обіцяла?

Лише кілька поверхів.

Не пам’ятає.

Сходи.

Повинна згадати.

Сходинки.

Не пам’ятає.

Донизу.

Як там було?

Скільки їх?

Легше спуститися до пекла.

Знайдуть і там.

Треба йти.

Її чекатимуть.

П’ятнадцять хвилин.

Вона не піде.

Спробувала підвестися.

Не змогла.

Що ж буде потім?

Як тепер отак.

Потім – допоможуть.

Зараз теж допоможуть.

Ні.

Не треба!

Вона зможе.

Сходи.

Сходинки.

Двері.

Унизу чекав автомобіль. Двоє чоловіків у чорних пальтах попрямували до неї, мертвою хваткою вчепилися в передпліччя, майже заштовхнули до машини. Зручно вмостившись по обидва боки від неї, затисли між собою. Машина рушила. У просторому салоні на сидіннях навпроти розвалилося ще двоє. Свердлили оцінюючими поглядами.

Дискомфорт.

Певно, не такий, як при звичайному арешті. Про те, як усе відбувається, ходили легенди. І люди, й прокляті нашіптували їх одне одному. Рідко кому щастило побачити на власні очі. Інквізиція та світська влада намагалися діяти тихо, прагнучи не тривожити пересічних громадян. З одного боку, люди почувалися захищеними, з іншого – боялися, оскільки будь-хто міг виявитися «проклятим», забажай Інквізиція тицьнути пальцем у нього. Де пролягає межа між людиною і проклятим, знала тільки Інквізиція, і її співробітники стверджували, межа ця є тонкою.

Якби потрапила до рук світської влади, заштовхали б до зовсім іншої машини і, певно, тієї ж миті посадили на ланцюг – словом, зробили б усе можливе, щоб спаралізувати волю.

Дискомфорт.

Ніколи не думала, що пильний погляд здатен доводити до божевілля.

Хіба не гірший за наручники?

Може, «там» було б легше?

На ланцюгу.

Тієї ж миті усвідомлюєш, де ти.

Відсутні ілюзії.

Усе просто.

Чи не байдуже?

Кінець один.

Дискомфорт.

Зосередитися неможливо.

Куди везуть?

Вони намагаються перешкодити їй думати.

Нудота.

Намагаються завадити їй відчувати.

Біль.

Майже фізичний.

Коли це закінчиться?

Глянула на вікно – воно щільно завішене чорними фіранками. Спробувала дістати з рюкзака плеєр, – не змогла поворухнутися. Довелося всю дорогу дивитися під ноги, відчуваючи, як думки й погляди тиснуть на сонячне сплетіння.

Охоронець навпроти, не припиняючи дивитися на Лізу, поліз до кишені піджака й став там копирсатися. Вона напружилася. Цигарки. Відкрив пачку. Запропонував колегам. Запалили.

Знову нудить.

Просити марно.

Заплющила очі, але в темряві нудота стала нестерпною.

Коли це закінчиться?

Швидкість стала паморочливою. Певно, місто вони лишили далеко позаду. Вже біля воріт авто пригальмувало.

Зупинка. Нарешті. Її виштовхнули в п'янкі осінні сутінки й завели в особняк, зовнішній вигляд якого не встигла роздивитися.

Просторий хол. Обстановка розкішна. Аж занадто. Якби не чоловік в інквізиторській формі за столом біля входу, відчула б себе гостею важливої персони або відпочивальницею у розкішному санаторії. Проте перша ж спроба відчути людину в формі повернула до реальності. Чуття, які чоловік викликав, висловити було важко. Закрита система. Механізм. Виконує свої функції. Тієї ж миті відчула себе іншою частиною механізму, предметом, з яким щось має відбутися в абсолютно чіткій послідовності. Зникла остання ілюзія зовнішньої форми. Навколо – сірі стіни. Вікна надійно заґратовані. «Чи ж смерть не завжди одне й те саме?» – подумала.

Поки Ліза роздивлялася розмальовану стелю, чоловік за столом вивчав папери, які її супровідники передали йому. Раз у раз підводив голову й скидав на неї поглядом. Нарешті кивнув і, набравши номер, сказав у слухавку кілька слів, які не пощастило розчути. Кілька секунд потому сходами вниз зійшла вродлива жінка середнього віку, вдягнута у строгий костюм. Мигцем глянула на Лізу і, неквапом пройшовши повз неї, підійшла до чергового офіцера. Взяла в нього теку. Проглянула кілька сторінок. Підійшла до Лізи й звеліла йти з нею.

На другому поверсі зупинилися наприкінці довгого коридору. Жінка витягла з кишені ключі, відчинила двері праворуч. Спалахнуло світло. Простора кімната. Обстановка мінімальна. Світлі шпалери. Біля стіни – широке, застелене ковдрою ліжко. Біля ліжка – шафка з нічником. Під вікном – письмовий стіл. Трохи віддалік – шафа для одягу й ширма. Все просто, порівняно з розкішним холом. Але… І тюремну камеру не нагадує. Лізі натякали, вона не на курорті, хоча давали відчути – й не у в’язниці, а якщо у тюрмі, то комфортабельній. Особливо вона зраділа відсутності ґрат на вікнах. «Наші вікна завішані будуть тюлем, не спотворені чорними ґратами тюрем»,[3]3
  Й. Бродський. «Пісня невинності, вона ж досвіду».


[Закрыть] – прошепотіла сама до себе. Жінка, спостерігши її розгубленість, підійшла, забрала рюкзак і зняла з неї пальто. Відтак дістала з-під ліжка капці й допомогла перевзутися.

М’які, вкрадливі рухи.

Чужих рук.

Дотики.

Майже материнські.

Турботливі.

Пальці вивчали її тіло,

щось більше за тіло.

Намагалися зрозуміти.

З чого вона складається.

Про що думає.

Чого боїться.

У пальцях – тривога.

У пальцях – страх.

У пальцях – надія.

Кінчики пальців…

Пам’ятають.

Інші

тіла.

Інші

долі.

Інші душі.

Які потік життя змив з них.

Пальці пам’ятають – мертвих…

Ще живими.

І живих —

уже мертвими.

Сила

м’яких жіночих пальців.

Що співають колискову.

Прядуть

вічну нитку життя.

Сила.

Духу,

який бачив усе.

Який з усім

умів

упоратися.

Вивчали одна одну, вдихали, пробували на смак, намагалися визначити колір, наче готувалися до бою, який жодна не наважилася розпочати.

Вирішивши, що час порушити мовчання, жінка звернулася до Лізи:

– Звуся Магда. Я тут… Управителька господарством. Усі побутові питання вирішуйте зі мною. Ходімо, покажу, де кухня. Вип’єте чогось теплого, поїсте, якщо зголодніли.

Ліза рушила слідом за жінкою – спустилися на перший поверх, проминули хол, дійшли майже до кінця коридору. Кухня була невеличкою й затишною. Ліза знову відчула себе у домі. Чужому. Але. Домі. Жінка всадовила Лізу за накритий білим обрусом стіл і заходилася готувати какао. Поставивши перед нею чашку, а також печиво та хліб, сіла навпроти й спостерігала, як Ліза, яка від ранку нічого не їла, жадібно поглинає їжу. Щось схоже на симпатію промайнуло у жінчиному погляді, й вона знову озвалася:

– Обережно, не обпечіться, какао гаряче. У нас не заведено казати «ласкаво просимо», але, сподіваюся, почуватиметеся тут не вкрай погано. Це місце, теж не надто комфортне, але в нас ліпше, ніж у звичайній тюрмі.

– Спасибі, – подякувала Ліза, – сподіваюся, теж не встигну завдати вам зайвого клопоту.

Ліза спостерегла, кутики жінчиних вуст ледь помітно смикнулися, дихання пришвидшилося. Вона стала скидатися на звіра, що готується відбити атаку. Лізу така реакція водночас збентежила й розвеселила.

– Побачимо, – мовила жінка. – Поза тим, проявляти агресію – не в ваших інтересах. Мусите призвичаїтися до нових обставин, а на це піде час. Насправді, усе вкрай просто. Існує низка правил, їх слід виконувати. Ось і все. Натомість отримуєте чимало. Послух – незначна ціна за можливість почуватися людиною.

– Людиною? Жартуєте? – перепитала Ліза.

– Ну, принаймні до певної межі. Висловилася фігурально. Проводити диференціацію на мовному рівні нам поки що важко. Можливо, це свідчить про погане усвідомлення нами того, з чим доводиться стикатися. У звичайній в’язниці умови є такими, що істоти, подібні до вас, перестають почуватися людьми в будь-якому сенсі слова. А тут вам, можливо, пощастить зберегти гідність.

– Знаєте, Магдо, прокляті усвідомлюють це ще повільніше. Нелегко одного дня зрозуміти, ти – не людина, принаймні не зовсім, а отже, зовсім не те, чим вважав себе від дитинства. І зовсім важко втямити, що ти інакший, здатен змінювати реальність і становити загрозу для оточуючих. Що в тобі тече кров демонів. Чи ви так не вважаєте?

– Дехто так думає, хоча дати остаточну відповідь на питання про ваше походження не поталанило поки нікому.

– А що з нами робити, вже вирішили. Трохи бракує логіки. Спершу б з’ясували, чим ми є, а відтак боролися б із наслідками.

– Поки з’ясовуватимемо, – Ліза спостерегла, як Магдині губи знову нервово пересмикнулися, – вживати заходів буде запізно.

– Знищувати легше? Не відповідайте, жоден варіант відповіді мене не влаштує. Врешті-решт, ведемо порожні розмови. Даруйте, маю погану звичку з усіма сперечатися. Батько привчив. До речі, бачила я тих, які опинилися у «світських» тюрмах, щось не помітила в них втрати гідності.

– Вам здалося. Навіть не уявляєте, крізь яке пекло вони проходять. Перед смертю ці істоти вже не здатні ні про що думати, крім болю й сорому. Це, до речі, паралізує їхні здібності, їхній потенціал.

– Чому ж зі мною вчинили інакше? – поцікавилася Ліза.

– Так, – Магда ляснувши долонями по столу, підвелася, – розмову завершено. Година пізня, вам час до ліжка.

Проминувши коридор та хол, піднялися сходами вгору, на другий поверх. Ліза намагалася розпитувати, але Магда вперто мовчала. Вона увімкнула нічну лампу й дістала з шафи піжаму. Лізу здивувало, що та виявилася її розміру, хоча причинами дивного збігу не поцікавилась. Усвідомила раптом: матиме дурний вигляд, ставлячи питання, на які годі отримати відповідь. Мабуть, те, що в’язні не мають права на запитування, входило до переліку неоголошених правил закладу. Тож терпляче чекала, поки до неї зволять звернутися.

Магда, витримавши паузу, відчинила вікно, підійшла до ліжка й, відкинувши ковдру, мовила до Лізи:

– Спробуйте заснути. Може, поталанить. Зазвичай, першої ночі ніхто не спить. Чекають, що по них прийдуть, але, повірте, сьогодні вас не турбуватимуть, і найближчими днями також. Не мучтеся намарне. Краще виспіться. Завтра на вас чекатиме прийом у коменданта, та й інших справ буде задосить. Я б запропонувала снодійного, але тут заборонено вживати такі препарати. Можу почитати, заспокоює.

Ліза не надто вірила, що їй пощастить заснути, проте на Магдину пропозицію пристала. Та допомогла їй одягти піжаму й влягтися.

Свіжі простирадла.

Випрані.

Від.

Запаху.

Іншої людини.

Ні.

Проклятого.

Який нещодавно, як і вона, спав на цьому ліжку. Зовсім свіжі сліди.

Чоловік?

Жінка?

Чи не байдуже?

Його або її

більше не існує.

Жодних слідів.

Стерильно.

Як.

Білі стіни.

Монотонне читання подіяло, і вона заснула на подив швидко. Але тієї ночі не вдалося надовго зберегти душевний спокій. У рівне дихання сну почали вплітатися тривожні нитки чужих думок, і невдовзі сни сповнилися очікуванням чогось страшного, що мало трапитися неодмінно, але вперто не траплялося. Найпарадоксальнішим було те, що очікування їй не належало, як варто було б сподіватися, а, навпаки, на неї було спрямоване. Крізь стіни чулася неспокійна хода, нерівне дихання, уривки фраз раз у раз проривалися до свідомості й мучили ритмом звучання, фальшивими нотами пробивали гармонійну мелодію спокійного сну, яку її організму, нарешті, вдалося відтворити на змученому інструменті тіла. Залишатися у стані сну й повертатися до фізичної реальності було однаково нестерпно, й вона, застрягнувши посередині й не вельми тямлячи, що обрати, мучилася у міжпросторі – маленькому коридорчику між сном і реальністю, й не знала, у який вимір народитися, щоб, нарешті, віднайти жаданий спокій.

Спробувала обмацати дім зсередини, просочитися крізь крихку шкіру матеріальних предметів у світ, розташований по інший бік дзеркала, прихований за зовнішнім благополуччям респектабельного будинку. Пальці ковзали по рівних поверхнях стін, але тканина вперто не розривалася, не бажаючи розкривати потаємних глибин потойбіччя.

Те, чуже очікування, доводило до сказу. Благала, аби повернулись такі звичні, такі затишні кошмари, які мучили попередніми ночами, щоб нарешті прорвалася оболонка сну й ніч виштовхнула її вкрите холодним потом тіло назовні.

Уже ближче до світанку напруга спала, і вона ненадовго поринула у непритомність.