Текст книги "Елізіум"

Автор книги: Наталя Чибісова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 12 страниц)

Наталя Чибісова
Елізіум

Частина 1
Пролог

1. Лист

Взолочене сонцем місто гріло руки над вогнищами, щедро осінню розпаленими на кам’яних площах. Величні запахи прощального тепла млостили душі городян добросердям, і ті всміхалися частіше, ніж належало.

Того року осінь не квапилася до вирію. Сонце, передчуваючи тривку зиму, не випускало землю з обіймів, і, здавалося, карусель тепла обертатиметься вічно. Ліза обожнювала осінь. Таку – понад усе. Перекочуючи за щокою м’ятний льодяник й наспівуючи, безтурботно прогулювалася. Серйозних справ не мала, тож, провештавшись магазинами, напросилася до друзів у гості.

Вітрини рясніли останніми новинками сезону, до яких, здавалося, усім було байдуже – літній одяг поки боронив тіло від холоду. «Може, зими цього року й не буде, – подумалось. – Прощавайте, светри й шарфи, більше не муситиму кутати у вас тіло. Прощавайте, безформні кілограми одягу, не обтяжуватимете тіла нескінченні холодні місяці!

Ось цю сукню б купить. Мабуть. Не сьогодні. Ще зважить. Але певно не втримається. Гарна. Хоч і має безглуздий вигляд на манекені, особливо поряд з потворним чорним зимовим пальто. Що воно робить тут? Від чого так недобре, так тривожно?»

Погляд.

Пронизливий.

Різко обернулася.

Незнайомець у темному костюмі.

Прискорила ходу. Чоловік не відступав. Завернула в підворіття. Побігла. На якийсь час пощастило відірватись, але, випірнувши на велелюдну вулицю, побачила: чоловік вже очікує на неї. Дав знак зупинитися. Підійшов. Вручив конверт. Розвернувся. Пішов геть. Упізнала конверт. Зблідла.

Червона печатка.

Квіти лілеї.

Хрест посередині.

Інквізиція викликає в Надзвичайний трибунал. Її.

Озирнулася. Запхала листа до кишені.

Додому!

Усі витріщаються.

Кому ти потрібний?

Перехожі озираються.

Нікому ти не потрібен!

Усім до тебе байдуже.

Заледве переступивши поріг, кинулася на кухню, витягла з холодильника пляшку батькового віскі, налила півсклянки.

Кілька великих ковтків. Сіла на табурет. Відкрила листа.

Розпорядження.

Упродовж двадцяти чотирьох годин.

Кабінет 516.

Початок миролюбний. Могли прийти вночі.

Сподівалася, ніколи того не трапиться.

Завжди знала – трапиться.

Цього не мало трапитись!

З нею.

З ким завгодно…

Окрім…

неї.

Це…

Не…

Її…

Доля.

Не її Смерть.

Нарешті.

Інквізиція поставила крапку. У довгій грі. У кота-мишки. Вона втомилася.

Лють.

Шаліє.

Під шкірою.

Сліпа.

Первісна.

Лють.

Відчай.

Вижити!

Як вони сміють?

Відбирати право на існування? У неї.

Мовчання.

Відповідати на питання ніхто не збирався. Світ рікою тік у майбутнє байдужий, холодний, безжальний.

2. Dies lrae[1]1
  День гніву (лат.)


[Закрыть]

Треба щось робити.

Треба

щось

робити.

Робити щось. Треба.

Боротися!

Вона не дозволить їм заввиграшки вбити її. Допомога. Попросити про допомогу. Кого? Хто здатен допомогти? Їй. Зараз.

Бог!

Бог.

Бог?

Hi!

Сміх.

Тільки не Він. Не допомагає. Таким. Як. Вона. Не допоміг. Їй. Тоді. Прокляв її. Й усіх подібних до неї. Марно просила. Марно благала. Тоді. Не пожалів її. Не зглянувся.

Марно стукала в зачинені брами неба. Як там було? «Коли не прийдеш до Бога – Його ніколи немає вдома».[2]2
  Сигізмунд Крижанівський. «Казки для вундеркіндів».


[Закрыть] Марно просила про допомогу. Не почули. Не допомогли. Ні. Гірше. Почули. Усе він чує. Та не допомогли. Не зволили. Не вважали за потрібне. Просила не бути такою. Не робити цього з нею. Зупинити все. Не допомогли тоді – не допоможуть і тепер. Він віддав її вовкам. Богам з нелюдськими обличчями. Бог-ворон. Бог-вовк. Боги в масках. Вони теж не допоможуть. Віддав її іншому світу, іншому небу.

Йде полем, що рясніє червоними й блакитними квітами. Туди – у далечінь. Безкінечною дорогою. Де схід? Десь там у пшениці на жердині сидить бог-ворон. Де південь? Не може відшукати його. Де захід? Пшениця пароститься, вивищується над нею, вона проштовхується крізь жнива, бо голос кличе, голос шукає її. Де північ? Живе тіло неба, її тіло, нелюдський голос розриває, з-під пальців сльозиться кров – блакитна кров неба й червона кров тих, які не знайшли бога-ворона серед зерен, що, падаючи у небо, проростали дощем. Бо не було бога-ворона серед зерен і не було його серед колосся, а був у кожній зернині, й ті, що не знайшли його, не прийшли на голос й не прозріли усередину себе, й не проросли усередину неба – були приреченими.

Вибух.

Вибухнуло.

У небі?

Небо?

Сонце?

Закинула голову.

У жирандолі перегоріла лампа.

Де твій Бог?

Ні, не так.

Вибухнула.

Спочатку одна.

Де твій Бог?

Потім інша.

Де Він?

Дивилася, як одна по одній вибухають у жирандолі лампи, вкидаючи кімнату в темряву. Нічого особливого.

Писати Богові марно. Те, що відбувається, Його цілком влаштовує. Він на боці Інквізиції. Його все влаштовує. Не треба турбувати Бога. Він втомився. Хай відпочине.

Стала наспівувати колискову. Пошепки.

Батькові подзвонити?

Ні. Не йому. Він не повинен нічого знати. Тільки не він. Має слабке серце. Не переживе. Батьковим друзям?

Ні, невдала ідея. Розкажуть батькові.

Вона також має друзів.

Гарних.

Надійних.

Впливових.

Допоможуть. Не відмовлять. Усе буде добре.

Обов’язково…

Вона сиділа на підлозі.

Коробка. Наповнена. Речами. Чужими. Речі більше їй не належать. Купа непотребу.

Ця листівка – подарунок на день народження. У сміття.

Ця фігурка, така гладка на дотик, – на Новий рік.

Годинник презентували друзі. Коли школу закінчила. У сміття.

Боляче.

Боляче?

Хіба відчувають мертві біль? Боляче живим. Мертві? Хто вони? Ті, кого живі викреслили з життя? Бути мертвим добре чи погано? Погано чи добре? Як таке трапилось?

Друзі? Друзів майже не лишилося. У неї. Тепер. Одні викреслили її з життя. Свого. Інших – викреслила вона. Зі свого життя. А чи є з чого викреслювати?

Гіркота розтікається венами густим солодкавим чорним соком.

Її випхали за двері. Спотворені страхом і зневагою людські обличчя. Жодної людської риси. Іди. Швидше забирайся геть. Думки полум’ям свічки випалені на стінах підземелля. Темрява. Страх. Де воно ховалося? Раніше. Раніше все інакше було.

Дурила себе. Ілюзія людського життя. Нормального існування. Бачила лише те, що прагнула бачити. Але були інші. Інші?

Скрушно хитали головами. Обіцяли зробити все можливе. Але. В очах, ні – у повітрі, що їх оточує, – бажання виштовхнути її. Зачинити двері. На всі замки. Не бачити. Її. Більше.

Чекали.

Хвилини.

Коли вона піде.

Щоб.

Обкурити ладаном стіни.

Молитися. Молитися. Молитися…

Своїм нікчемним богам.

Щоб вони стерли клеймо нещасть та небезпек – бруд, що вона занесла до їхніх помешкань.

Ми подзвонимо тобі.

Обов’язково подзвонимо.

Та вона знала правду.

Вони хотіли…

Викреслити її телефон із записників.

Ні. Краще – видерти листок з її іменем і спалити.

Руки.

Попіл.

Розтерти.

Ретельно.

Між тремтячими пальцями.

Вимити руки.

Зачекайте.

Будь ласка.

Зачекайте.

Не треба.

Я жива.

Ще.

Не треба.

Для кого вона була ще живою?

Треба хоч для когось бути живим.

Мали змогу допомогти. Принаймні спробувати. Не намагатимуться. Ні. Нащо ризикувати своїм маленьким світом – ретельно вибудованим, упорядкованим? Де зло – лише красива метафора, страшний малюнок у книзі. Нащо? Життя чудове. За вікнами сонце. Їм світить. Живуть у чудовому місті з красивими будинками, вулицями та площами. Навіщо щось порушувати? Зникне хтось із їхнього життя? Ну то й що? Це трапилося не з ними. Дякувати Богові! Не з ними сталося. Їм аніщо не загрожує.

Хотілося витягти щось із коробки. Лишити. Собі. Руки жадібно тягнуться до речей – її вчорашнього життя, часточки матеріального світу. Радощів та проблем. Усе здавалось складним. Маленьке – великим. Дрібне – значним. Ось. Це вона залишить. Скляна куля. Подарунок. Вона її так любила. Друзі подарували.

Дзенькіт розбитого скла.

Кричати хочеться.

Хочеться кричати.

Може, вона перебільшує?

Може, собі навіяла?

Її викликають у Інквізицію як свідка.

Або хочуть домовитися.

Дарма злякалася?

Намарне панікує?

Смішно.

А й справді. Налякала всіх. Тепер більшість знайомих погано спатиме ночами. А справа-бо дріб’язкова.

Ну чого їй бояться? Хіба скоїла щось лихе? Вона замислилася, але не пригадувалося нічого, цікавого для Інквізиції. Вона ні в чому не винна. Інквізиція покликана захищати. Людей.

Людей?

Щось не так.

Людей. А. Не. Таких…

Як ти.

Ти

не

людина.

З погляду Інквізиції.

І чудово це усвідомлюєш.

Ти – частина цілосвітнього зла, вселенського прокляття. За кожним із таких стоїть тьма, зло, що ховається в темряві, викрадається з-під ліжка, заледве вимкнеш світло. «Прокляті». Містка й точна назва.

Дитиною боялася темряви, зла, вовків, зачаєних за темними деревами, там, за вікном. І вона боялася «проклятих». Вечорами в молитвах благала Бога про захист. Неначе щовечора мали прийти по неї. Чи були ті страхи безглуздими? Одного разу прокляті заявили свої права на її душу. І на той час вона вже знала чому.

Помилка природи?

Аномалія?

Вона більше так не думала.

Ніхто так більше не думав.

Вони були злом, що усвідомлює себе.

Злом умисним.

Таких убивали.

Таких, як вона, убивали.

Бо коїли зло «ближнім» своїм.

Які приймали їх у співтовариство. Терпіли. Дозволяли існувати.

Яким ближнім? Що заподіяли? Знаєш. На що вони здатні…

Хто вони?

Ми

здатні.

Ти здатна.

Я ні на що не здатна.

Упевнена?

А він?

Пам’ятаєш?

Що.

Він.

Зробив.

З тобою?

Те, чого забути не можеш.

Щодня,

щохвилини

пам’ятаєш.

Клеймо,

яке

випалив у тебе

на передпліччі.

Знаєш,

що

воно

означає.

Отже…

Полювання почалося.

3. Кабінет 516

– Палите? – приємний, охайно вдягнений чоловік простягнув їй пачку дорогих цигарок.

Які красиві руки! У нього.

– Ні, – похитала головою Ліза.

До кімнати залетіла муха.

– Раджу почати. Може, трохи коньяку? – жестом гостинного господаря поставив перед нею келих, налив спиртного. Зробила кілька ковтків.

Пил на підвіконні.

– Алкоголь дарує нам простоту сприйняття. Прошу вас трохи легше поставилися до того, що я вам зараз скажу, – продовжив він. – Тримаю в руках вашу справу. Буду відвертим. Ваші здібності викликають захват. Але… проявляються з чимраз більшою силою. Ви стаєте надто небезпечною для оточуючих. Матеріалів у нас – більш ніж досить. Ваше подальше існування задорого коштуватиме людству, – він скинув погляд на перелякану Лізу й дозволив собі сісти.

Цокання годинника.

– Зібрані матеріали зобов’язують нас передати вас до рук «світського» правосуддя, – гнув він своєї. – Ще трохи, і ми будемо змушені так вчинити, але нам би не хотілося… Буду відвертішим, – видушив він із себе усмішку, – ми щиро зацікавлені, по-перше, у збереженні добрих стосунків із вами, по-друге, в тому, щоб справа не вийшла з-під юрисдикції Інквізиції. Тож окреслю два варіанти розвитку подій.

Годинник. Десь позад неї.

Він зняв окуляри, покрутив у руках, додав:

– Перший – я відпускаю вас. Про нашу розмову ви забудете. Але невдовзі зірветеся. Ви це чудово усвідомлюєте. Постраждають люди. Ви потрапите до наших колег – до рук людського правосуддя. Що чекає на вас в такому разі? Нічого доброго. Арешт, слідство, суд (на якому ніхто не зглянеться над жодним вашим почуттям), а ви надчутливі… І, нарешті, апофеоз – вирок. У в’язницю повернетеся ненадовго. А відтак – площа, галасливий натовп, ви – босоніж, полотняна сорочка ледь прикриває тіло, масні погляди чоловіків. Продовжити? – запропонував він.

Він припинить цокати?

– Ні. Досить. Ви надзвичайно яскраво змалювали злий варіант, я вже мало не плачу. Розкажіть про добрий – надаруєте мені подарунків, відпустите на свободу, збережете життя. Що натомість?

Цього неможливо витримати. Він припинить?

– Ні, навіть якщо ви будете гарною дівчинкою… Дозволити вам існувати далі ми не можемо.

Він замовкне?

– Тоді не зрозуміло. Все вирішено. Про що ж торгуємося? Чогось від мене потребуєте. Інакше не було б цієї розмови. Мене б просто вбили. Та все має свою ціну. Хочете запропонувати мені угоду. Зазвичай угоди є двосторонніми. Чого потребую від вас, окрім життя?

– Помиляєтеся, – тон ставав дедалі співчутливішим, – усе ще можемо запропонувати вам доволі багато. Другий варіант. Віддаєте себе до рук Інквізиції, йдете на співпрацю. Тепер підраховуємо користь, – він почав загинати пальці. – Уникнете арешту. На час судових процедур залишатиметеся на свободі. Відтак відбудеться засідання суду й триватиме щонайбільше півгодини – абсолютно лояльний розгляд справи. І жодних глядачів, репортерів, спалахів фотоапаратів, бридких знімків у газетах, брудних питань. Вас передадуть Інквізиції. Трибунал розгляне справу й теж ухвалить смертний вирок. Це в двох варіантах, на жаль, збігається. Але буде, підкреслюю, зовсім інший вирок.

Хтось заткне цей бісів годинник?

– Хіба смерть не завжди одне й те саме? – Вона нарешті зважилася підвести на нього очі.

Хтось його заткне?!!

– Це ще як сказати, – пильний погляд. – Після оголошення вироку вас не вкинуть до брудної вогкої камери, де ви сахатиметеся, гарантую вам, від кожного шереху, а охоронці жартуватимуть настільки брутально, що від тих жартів захочеться блювати, як і від тієї гидоти, якої, я підозрюю, ви не зможете їсти. Крім того, ніхто не стежить, наскільки довго охоронці затримуються в камерах, – він нарешті відвів очі й зробив паузу. – Погодитеся на наші умови – і після вироку повернетеся додому – на тиждень, може, на два. Заспокоїтеся, призвичаїтесь до думки про смерть. Відтак вас помістять до спеціального закладу, це, підкреслюю, не в’язниця, радше, заміська вілла. Там перебуватимете ще якийсь час. Умови дуже комфортні, кухня вишукана, до вас добре ставитимуться – персонал ж бо підібрали чудовий.

Боже, пошли одного зі своїх ангелів…

– Кат там також чудовий? – тепер уже вона дозволила собі всміхнутися, але усмішка вийшла фальшивою.

Заткнути цей годинник.

– На вашому місці, я б не посміхався так. У вашому становищі це, – його голос стих і посумнішав, – має хвилювати вас понад усе. Не уявляєте, як багато таке важить. Власне, це головна перевага. Все скінчиться швидко. Може, навіть болю відчути не встигнете. До того ж усе відбувається у значно спокійнішій, майже домашній атмосфері, усі не так хвилюються. Не раджу вибирати людське правосуддя й публічну страту. Не раджу. Тепер хочете запалити?

Випустіть!

– Ні, налийте трішки коньяку. Коли суд?

Ще трохи, й усе скінчиться. Пил на підвіконні.

– Розумниця, зазвичай просять час на роздуми. Тримай візитну картку, за кілька днів передзвониш, повідомлю дату суду.

Ще трохи. І все ж таки у нього красиві руки.

– Самі передзвоните.

Тиша.

4. Між часом

Опинившись на вулиці, затрималася біля будівлі Інквізиції. Перевести дух. Підвела погляд. Звичайна будівля. Старезна. Сіра. Навіть натяк на прикраси. Слабенький. Напад сміливості, викликаний, мабуть, алкоголем, минув.

Доля.

Майбутнє лопнуло, наче дурнувата дитяча кулька. Воно ще трохи розмите, але безжальне.

Абсолютно.

Вимовити – це – слово. Донести до мозку страшну визначеність. Яку називає це слово. Радше – два коротких слова, які стали синонімами. Від їх синонімії моторошно.

Яке вимовити першим? Гірше чи краще? Яке гірше?

Заціпеніння.

Байдужість.

Безпристрасність.

Ноги несуть кудись тіло. Яке ще живе, дихає. Поки що.

Будинки мелькають за вікнами автобуса. Маршрут – невідомість. Пальцем намагається вишкрябати на склі незрозумілі знаки. Сліду не лишається. Знаки зникають у порожнечі нездійсненими невивченими закляттями, йдуть у майбутнє, якого її позбавили, гаснуть на вустах тих, хто встигне вимовити, встигне в-тілити літери, які нічого не означають для неї, які так і не стали для неї життям, тілом, волею.

Що залишиться?

Од неї потім?

Що означає «потім»?

Для чого це все було? Життя? Не зрозуміти. Для чого? Всі для чогось існують. Навіть трава. Для чого жила вона? Для життя? Для смерті? Що встигла? Ні-чо-го? Що явить потім? Там. Там – це де? Де це «Там»? «Там» це там. Більше нічого про це не відомо. Хоч би що говорили. Навіщо це все було? Це життя? Вітер свище у вухах. Пустельний вітер безплідних земель.

Куди вона прямувала, щоб опинитися тут? У місті з мертвими вулицями?

Побігла. Вулиці звивалися, вигиналися змійкою в химерному танку, ковзали під ногами.

Провулок.

Навіщо ти жила?

Тінь на сонці. Крихітна. Каміння бруківки розпеклося до білого, наповнює вогнем її сліди, що розпеченою магмою течуть ним.

Ще один.

Навіщо?

Тінь збільшується. Поволі, але з незбагненною впертістю. Сутінки, нитка за ниткою, вплітаються в тканину повітря. Заледве встигає відсмикувати ступні від залитої червоною субстанцією бруківки.

Вулиця.

Навіщо це життя?

Жадібна вперта пітьма вже зжерла півсонця. Сутінки захопили простір повітря, перешкоджаючи дихати навіть не тілу, а чомусь іншому, затаєному в півтемряві тіла. Розпечена лава чийогось гніву обпалює ноги.

Площа.

Навіщо ця смерть?

Чорне сонце темним колом випалене на субтильній плоті неба, око, що пильнує залишки світла у її душі й намагається жадібно злизати їх звідти.

Знову провулок.

Це не про неї.

Усе занурюється в пітьму, рівною гладінню темного неба ковзають голки блискавок, вибухаючи десь у глибинах свідомості. Магма згасла, застигла в контурах слідів, перетворилася на кам’яні злитки стоп.

Де вихід?

Де північ?

Де схід?

Де південь?

Де захід?

Ні, не так.

Як правильно?

Пізно.

Голоси, тисячі голосів зграєю воронів звідусюди оточили її, літали навколо, билися об обличчя. Не бачила їх, не бачили її, але просили, благали, шепотіли страшні заклинання-молитви, незв’язні слова, бурмотіли історії, шукаючи шлях до неї, а вона задихалася від страшних таємниць, що несила нікому виповісти.

Біжи!

Вона біжить вулицею, безкінечною, наче життя, наче смерть, вони зливаються й перетворюються чи то на небуття, чи то на вічність. Чому на вулицях безлюддя? Де усі?

Біжи!

Почала задихатися.

Вулиці сплелися в нескінченну дорогу, і вона бігла кудись, не знаючи навіщо й куди. Вулиці не мали кінця, але нескінченно заломлювалися, перешкоджаючи дихати своєю безвихідністю й безликістю.

Де вона?

Кухня.

Чия?

Чужа.

Кухня її найкращої подруги.

Мері сидить навпроти, заціпеніла й налякана Лізиним виглядом, наливає повз чашку чай, чи то собі, чи то їй.

– Лізі, що з тобою? Благаю, не мовчи, – голосила Мері.

– Маєш цигарки? – спитала Ліза змертвілим, захриплим голосом.

– Звідки? Лізі, ти ж знаєш, я ніколи… – але зустрівши Лізин погляд, побігла в найближчий кіоск.

Намагаючись не дивитися на Мері, Ліза диміла, кашляла й звідкись із-за димової завіси вичавила з себе:

– Мері, я прийшла попрощатися. Про всяк випадок.

Мері, перебуваючи на межі істерики, дивилася на неї круглими оченятами переляканої дитини, і думки їй плуталися.

– Лізі, що трапилося?

– Сьогодні мала розмову з представниками НІ. Сподіваюся, ти розумієш, яка доля на нас чекає?

– Ти ж не скоїла нічого поганого. Тебе виправдають. Усе буде гаразд. Ти – фаталістка. Ще сміятимемось над усім цим, – Мері хапалася за слова, а ті вислизали з-під ніг. Вона падала в багнюку, незграбно вставала й знову плюхалася в болото відчаю, затинаючись, підіймалася до теплого раю оптимізму.

Глибоке затягування. Незграбна посмішка. Очі в очі.

Ліза зважилася подивитися Мері в обличчя й, одним пострілом вбиваючи дві надії, мовила:

– Мері, мене стратять.

Нарешті. Вдалося. Виплюнути. Слово. Що так мучило.

Легко.

Як у дитинстві.

Чужому.

Мері заніміла, наче її вдарили важким по голові, схлипування урвались. Два потічки на щоках – сліди недавньої істерики. Ліза дістала носовичок і витерла сльози з її щік.

– Знаєш, насправді все не погано. Якщо маєш вибір, усе не так кепсько.

Мері, подивившись на неї, як на божевільну, спитала:

– Ти про що, Лізі? Який вибір? Тебе вб’ють. Про який вибір говориш?

– Знаєш, Мері, я злякалася. Чесно, злякалася. Ми ніколи не замислювалися по-справжньому – над долею тих із нас, які опинилися по той бік. Ми відсторонювалися, зрікалися, викреслювали їх зі свого життя. Слова «це не зі мною» стояли в нас за спиною, наче янгол-охоронець або демон-охоронець. Десь там, на площах, калічили їхні тіла, тіла таких самих, як ми, й ми погоджувалися з цим. Це було не нашою долею, не нашою смертю. Так само, як і тепер, це все ще не твоя смерть.

– Але… – спробувала заперечити Мері.

Ліза, піднісши палець до губ, продовжила:

– Не мусить бути твоєю смертю. Не пропоную тобі влізти в мою шкуру, просто я себе ненавиджу, бо ніколи не намагалася зрозуміти тих, хто втрапив у таку халепу. Не мусимо голосно про це кричати, але не повинні розмежовувати життя та смерть. Ти питала про вибір. До сьогодні не уявляла, наскільки я боязка. Злякалася. Тюрми. Бруду. Фізичного насильства. Болю. Сорому. Зрадила нас усіх, живих і мертвих, відмовившись вийти на площу й померти серед білого дня. Злякалася, що мені плюватимуть в обличчя, кричатимуть «проклята». Я відмовилася від цього й зрадила себе. Проміняла на кілька днів свободи, чистого повітря. Ось моя ціна – я продала себе за світлу кімнату, чисту білизну, смачну їжу, легку смерть.

– Ти вчинила правильно, – Мері підійшла до неї, обійняла. – Не всім дозволяють вибирати. Тобі пощастило. Кожен вчинив би так само.

– Найкумедніше, Мері, у тому, – Ліза знову запалила, – що справжня я залишилася там – у темній брудній камері, на купі смердючої соломи. Я залишилася там – посеред площі й галасливого натовпу. Краща частина мене. Хтось відмовився співпрацювати. А отже, це ми – слабкі, підлі, жадібні. Я продала Інквізиції душу.

– Це ж природно, – заперечила Мері. – Чому звинувачуєш себе у тому, в природних вчинках? Неприродним є йти на страждання, якого можеш уникнути. Ну і чого б ти досягла? Встала б, сказала: «Ні! Робіть зі мною, що завгодно, все одно не співпрацюватиму з вами!». Чи тобі запропонували зрадити когось? Мене, наприклад? – Мері говорила жартома, але в останній фразі Лізі вчулися нотки переляку.

– Зовсім ні, – поквапилася заспокоїти її Ліза.

– У чому ж тоді річ? Чому тебе відпустили? Чому не арештували?

– Це допит? – поцікавилася Ліза.

– Ні, але ти з ними про щось домовлялася? Може, ти щось забула мені розповісти?

– Наскільки я розумію, їм забракло доказів, аби судити мене.

Мері розреготалася:

– Коли це вони їх потребували? Вигадати не складно. Тоді відмовся. Тебе залякують.

– Відмовитися легко. А звідтоді лікті кусатимеш – мав шанс домовитися і звів його на ніщо. Змусять-бо тисячу разів пошкодувати про відмову від співпраці.

– Ну ось, бачиш, ти лише обрала найкраще з можливого. Не мучся марними докорами сумління.

Не пам’ятала, як повернулася додому, як відкараскалася від Мері та її нав’язливої опіки. Впала на ліжко й довго лежала, розглядаючи ліплення на стелі. Їсти бажання не мала, та змусила себе. Нащо тепер підтримувати існування? Потребує сил. Для чого? Для боротьби. Для боротьби? За що? З ким? Засміялася й не могла зупинитися хвилин зо п’ять, аж поки знесилена впала на підлогу. Підвелася. Зашторила вікна. Треба подумати. Подумати? Про що? Про життя? Немає бажання. Про смерть? Надто страшно. Поки що. Завтра. Ввімкнула музику, почала танцювати. Хаотичні рухи. Різкі. Плавні. Про що це? Про життя? Про смерть?