Текст книги "Елізіум"

Автор книги: Наталя Чибісова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

Магда плакала. Ліза зрозуміла – жінка готова вдарити її. Ліза позадкувала.

– Геть звідси.

– Магдо, пробачте мені. Я не хотіла.

Магда несподівано розсміялася:

– Не чекала побачити мене такою?

– Це мене не стосується.

Несподівано, навіть для себе, вона підійшла до Магди й обійняла її. Магда розридалася. Крізь сльози раз у раз проривалися уривки фраз.

Ліза наважилася допомогти:

– Неправда, Магдо, він потребує вас. Просто не каже. Часом людям надто важко говорити про почуття. Іноді – це найважче.

– Ніколи не матиму шансу. Втомилася.

– Маєте найголовніше, Магдо.

Магда здивовано глянула на Лізу.

– Майбутнє. А отже, і шанс, – Ліза подивилася в вікно. – От він, ваш шанс, – вона доказала на місяць.

У погляді Магди подиву побільшало.

– У ніч, коли буде повня, він відчує холод. Страшний холод. Якого ніколи дотепер не відчував. Зігрійте його. Більше не матимете нагоди. Ніколи. А зараз – відчиніть двері моєї кімнати.

4. День третій: Протистояння

Цієї ночі Ліза вперше з моменту переїзду бачила сни, радше, могла їх пригадати. І вперше сни не були жахіттями.

Водний простір.

Неозорий.

Вчиться ходити по воді.

Спотикається. Захлинається. Тоне.

Вода виштовхує її, і вона знову стає на її слизьку поверхню, боячись упасти.

На березі стоїть Ерік.

Спостерігає.

Ліза прокинулася. Ерік сидів на краю ліжка й дивився на неї. Ліза інстинктивно потягнулася до нього, і він обійняв її. Ліза стискала його в обіймах, не помічаючи, як впивається нігтями в його спину. Тоді схаменулася. Вона підхопилася з ліжка й, радіючи, побігла до ванної кімнати, гукнувши Еріку, аби зачекав.

Вони пили на кухні каву. Ліза блазнювала, Ерік підігравав їй. Вони пригадали день знайомства, і Ерік, підсміюючись над своїм сум’яттям, зізнався: ця ситуація – найнесподіваніший момент усієї його практики, хоча досі думав, що надивився всього. Їй стало ніяково від нагадування про тих, хто приїжджав у цей будинок і вже ніколи не залишав його.

Він знав їх усіх.

Він носить у собі спогади про стількох мертвих.

Пам’ятає.

Якими вони були.

Як дихали.

Сміялися.

Дощечка,

на якій пишуть слова,

а відтак витирають.

Або палімпсест.

Батько розповідав їй.

– Про що задумалася? – Еріків голос перервав її думки.

– Думала, Еріку, про те, що ти – палімпсест. На тобі написано стільки імен і стільки ж затерто. І я – лише ім’я, написане на пергаменті твоєї пам’яті тепер, але скоро його також зітруть, і буде інший напис.

Ерік сказав:

– Лізо, немає часу, крім «тепер», як тільки звільнишся від минулого й майбутнього, житимеш, і нічого тобі буде боятися. Оскільки ми вже перейшли до теми наших розмов, перемістімося до бібліотеки й продовжимо бесіду там.

У бібліотеці Ерік усадовив Лізу на диван навпроти себе й дав трохи часу звикнути до зміни обстановки. Коли вона призвичаїлась, сказав:

– Лізо, я ставитиму питання. Ти – спробуєш на них відповідати, навіть якщо видаватимуться не вельми приємними. Згода? Що для тебе означає минуле? Це не допит, тому відповідай, що забажаєш. Навіть якщо думки будуть абсурдними.

Ліза замислилася:

– Минуле – це те, що було. Це камінь, на якому я сиджу.

– Яким було твоє минуле? – продовжив він.

Ліза намагалася пригадати, але нічого значущого не спадало на думку. Міста. Школи. Батько, який жив у власному примарному світі. Інстинктивна ненависть оточуючих. Самотність. Слабкі чоловіки, яких вона любила і які завжди зраджували. Мері, яку вона любила і якою опікувалась, але на яку не могла спертися.

Ліза пригадала свого собаку, який помер багато років тому, але досі жив у її снах. Собака був досить дивним, з кошачим характером – він, може, не вельми любив Лізу, проте значно більше за багатьох людей. Але, напевно, важливішим було те, що Ліза любила свого собаку.

Друзі. У Лізи були друзі. Не всі вони були проклятими, навіть, радше, мало хто з них був нелюдиною. Роберт, який теж став минулим.

Ерік зупинив потік слів:

– Лізо, чому ти не розповідаєш про ініціацію? Адже це також минуле.

Ліза відвернула обличчя:

– Не хочу про це говорити.

Ерік вирішив, що цього разу він не дозволить їй відійти від теми:

– Лізо, чому ти уникаєш говорити про все, що торкається смерті? Адже вчинене цим покидьком із тобою, було гіршим за смерть. Чому ти продовжуєш боятися смерті? Не розумію.

Ліза підвела на нього очі:

– Я забагато про це говорила. Я втомилася про це говорити. Він зробив зі мною це, а відтак викинув помирати, навіть гірше. Можеш собі хоч на хвилину уявити, що це таке? Та всі ваші тортури, порівняно з цим, дрібниця. Біль розриває тебе на шматки, нестерпний, неймовірний. Але й це, можливо, не найгірше, що він зробив зі мною.

– Він примусив любити себе? – продовжив за неї Ерік, боячись, що їй не вистачить сил зізнатися.

– Так. І втік, думаючи, що я нічого не зрозумію і ні про що не знатиму. Уявляєш, Еріку, найкумедніше, людська образа страшніша, за нелюдську. «Людина здатна повернутися навіть на місце злочину, та тільки не туди, де випила приниження отруту».[9]9
  Й. Бродський. «До Лікомеда на Скірос».


[Закрыть] Він принизив мене. Я про все дізнавалася, крок за кроком.> Ішла вовком по його сліду. Досі йду. І допоки це буде так, гарних снів він не бачитиме. Хоча знаю, його сутність, його життя – вже страшне покарання. Та від цього тим, кого він знищив, не легше. Якби Інквізиція заарештувала його, я б прийшла подивитися на його смерть. Хоча смерть для нього – не покарання. І, боюся, – не зупинить. От вам і минуле. Думаєте, я жила? Жили інші. Це вони мали дитинство, юність. Тому ви хочете забрати те, чого не маю. Чому ви не забрали мене тоді, коли я корчилася на підлозі й вила від безумства? Це було б милосердям.

Ерік сів біля неї й узяв її руки у свої, намагаючись зігріти.

Пообідали у вітальні. Магда, розставляючи тарілки, тихо посміхалася і бурмотіла щось; собі під ніс. Вона теж здавалася щасливою. В усі вікна світило сонце й щедро дарувало усім присутнім у кімнаті тепло.

Дім.

Знову має дім.

Почала звикати.

До цього дому.

До цих людей.

Наче…

Це її дім.

А вони – її сім’я.

Наче.

Ілюзія.

Ілюзія життя.

Вони знову гуляли парком, але говорили цього разу про різні дурниці, бігали, кидалися листям і ховалися один від одного за деревами. Ближче до вечора Ерік поїхав додому, а Ліза в бібліотеці заглибилася в читання якогось легкого роману. Незабаром відкинула книжку й стала розмірковувати.

Ліза починала звикати до цього будинку, й сумні думки вже не так настирливо лізли до голови, не настільки лякали. Єдине, що непокоїло, – оточуючі почнуть помічати, що їхнє спілкування з Еріком виходить за межі дозволеного. Проте ні в кому з оточуючих не помітила і не відчула й тіні неспокою із цього приводу. Мабуть, Ерік зі всіма поводився так само, що не заважало, а радше сприяло успіху покладеної на нього місії. А отже, і їй хвилюватися зайве. Лізу бентежила думка про те, навіщо Інквізиції потрібна така людина як Ерік, радше його дії. Це давало багату поживу для роздумів. Чому з нею не вчинили, як із іншими? Вона вже стала сумніватися у правдивості пояснень, які ще на волі надав їй чиновник. Щось було не так. Не так просто. Так просто не пояснювалося. На доброту також не схоже. Що їм заважало виконати план, який їй описали спочатку? Її співпрацю вони могли купити, так не переплачуючи. Навіщо облаштовувати далеко від міста маєток, наймати персонал, влаштовувати таку розкішну в’язницю і морочитися з нею та іншими, яких (вона не мала жодних сумнівів) значна частина співробітників Інквізиції вважала непотребом? Навіщо цей психоаналіз? Що їм заважало віддати таких, як вона, садистам, подібним до першого слідчого, а відтак просто вбити, розважаючи натовп? За часів Старої Інквізиції так би й учинили. А тут не встигли вони трохи натиснути на неї, й інквізитор вищого рангу біжить писати скаргу. Припустімо, з огляду на вдачу Еріка, це можна ще якось списати на його особистий гуманізм, але невже хтось би прислухався до його аргументів? Адже спочатку захотіли прислати звіра й прислали, і начхати їм усім на те, що він зробить із нею, навіть до смерті закатує – не шкода.

Страх.

Ерік щось казав про страх. Вони бояться її. Але чому? Яке лихо вона здатна їм заподіяти? Якби могла, то вже давно стіни б тут рознесла. Питання залишалися без відповідей. Вона здогадувалася, що насправді все просто, але воліла знати це «просто». Вона вирішила на вечірньому допиті спробувати вивідати щось у слідчого, хоча, чи під силу їй змагатися з ним? Можна було щось дізнатися в Еріка, але їй найменше хотілося зіпсувати їхні гарні стосунки, проте вона спробує. Так, що вона має ще? Тієї ж миті пригадались прокляті, яких віддали до рук людського правосуддя. Що спільного між ними? По-перше, слабкість, яка просто у очі лізла. Можливо, вони були знесилені, але те, що відбувалося з ними, мало сколихнути їхній потенціал до максимуму. Лізу осяяло – ось воно! Вони могли боятися, що істота з надприродними здібностями, опинившись у, м’яко кажучи, стресовій ситуації, накоїть лиха. Вона це розуміла, чому б не розуміти інквізиторам? Нарешті отримала потрібні відповіді. Була задоволена собою. Ситуацію це, звичайно, докорінно не змінювало, але вона розуміла, про що говорив їй Ерік першого дня. Це інтереси Інквізиції. Трохи відчувши Еріка, вона вірила, що й стосовно власних мотивів він не бреше. Хоча навіщо це йому? Міг би застосувати свої здібності в іншому місці. Вибрав би щось простіше. З його рангом. Як він узагалі потрапив до Інквізиції, бісів гуманіст?

Подальшим роздумам перешкодив охоронець, який повів її на черговий допит. Минаючи коридор, вона потай посміхалася – допит передбачався перехресний. На завершення Ліза повеселиться. Не можна ж, щоб лише Інквізиція розважалася.

Проте слідчого в кабінеті не було. Ліза даремно просиділа там хвилин зо двадцять, блукаючи поглядом по стінам та стелі. Крісло навпроти так і лишилося порожнім. Нарешті двері відчинилися, до кімнати зайшов комендант і повідомив, що допиту не буде. Запросив її згаяти із ним вечір, проте його пропозиції бракувало гостинності. Пол видавався напруженим і повсякчас спостерігав за Лізою, оцінюючи кожне слово. Ліза відчула недобре. Їхня розмова вперше була порожньою. Комендант щораз намагався захопити її зненацька, ставлячи, наче мимоволі, несподівані запитання, й під кінець у Лізи розболілася голова. Їй кортіло спитати, чого він насправді хоче, попросити, хай ставить прямі питання, але їхні стосунки раптово настільки погіршилися, що бути відвертою вона не наважилася. Навіть за грою в шахи комендант не залишав її у спокої, і Ліза програвала партію за партією. Відчувалося, що він робив усе якось із примусу й був сам собі осоружним. Але водночас він чомусь лютувався на Лізу. Вона страшенно втомилася, але встати й піти не зважувалася, і все затяглося до пізньої ночі. Ліза насилу дійшла до ліжка, але заледве лягла, сон звітрився, і вона кілька годин лежала, роздумуючи, що ж могло трапитися.

5. День четвертий: Інцидент

Ліза сподівалася дізнатись щось від Еріка, але вранці він не з’явився, і це її насторожило. Відчула страх. Знову невідомість. Коли вона не знайшла Еріка й у бібліотеці, страх

посилився. Раптом із ним щось сталося? За зниклого слідчого вона чомусь зовсім не хвилювалась. Ліза спробувала розважитися читанням, але не змогла, тому просто ходила кімнатою, то сідаючи на диван, то підхоплюючись з нього.

Бібліотека знічев’я здалася величезною, і Ліза злякалася. Ще трохи – і з полиць падатимуть книжки, ховаючи її під паперовими тілами. Книжки, які житимуть довше. Мертвий папір. Як холодно. Десь має бути камін. Не буває таких величезних будинків без камінів. Має бути камін. Камін, який як ніщо нагадує про непохитність буття. Хто це сказав? Не пригадати. Все правильно. Вони знищили каміни. У таких будинках не повинно бути камінів. Будинок без серця. Без душі. Ні. Не так. Радше – не зовсім так. Будинок, у якого відібрали душу. Витягнули серце. Скільки крові тут пролито? Скільки душ наповнюють його? І жодна не стала його душею. Який тягар. Тягар, що щоразу переважує одну з шальок терезів. Будинок, що похилився. Будинок, який повсякчас падає в провалля часу. В провалля вічності. Будинок, котрий ніколи не впаде в цю прірву. Проклятий будинок.

І тут її осяяло.

Ось воно!

Як вона раніше не здогадалася?

Їй стало страшно.

Дім був тим елементом, якого не вистачало.

Ліза заплющила очі.

Темрява.

Як просто.

Дім!

Поле. Місто. Цвинтар. Дім.

Поле – рух угору.

Місто – також угору.

Цвинтар – униз.

Дім – також униз.

Чотири елементи: поле, місто, цвинтар, дім. Чотири сторони світу.

Чотири і чотири.

Співвідношення.

Мусять якось співвідноситися між собою. Яким чином можуть співвідноситися?

Поле.

Чим є поле?

Поле – рух угору. Схід сонця у ранковому полі.

Сонце, що рухається вгору. Сходить.

Поле – Схід.

Перша комбінація знаків, яку вона назвала у полі, починалася зі Сходу.

Тепер місто.

Місто… затемнення… сонця…

Точно не Південь.

І не Захід.

Не буває затемнень, коли сонце заходить. Північ.

Як там було?

У місті?

Яка послідовність?

Згадала!

Північ.

Схід.

Південь.

Захід.

Ліза відкрила нотатник і записала другу комбінацію поряд із першою.

Поле.

Схід. Південь. Захід. Північ.

Місто.

Північ. Схід. Південь. Захід.

Двері відчинилися, але замість Еріка до кімнати зайшли охоронці й наказали йти за ними. Лізу охопив жах. Намагалася заспокоїтись, але марно. І лише в кімнаті для допитів, де на неї чекав зниклий слідчий, пощастило трохи оговтатися. На його обличчі не було й сліду звичної привітності. Він запропонував Лізі сісти. Запала мовчанка. Вони похмуро дивилися один на одного. Нарешті слідчий розпочав допит:

– Як ви оцінюєте свої здібності?

– Не можу їх оцінювати, – відповіла Ліза.

Обличчя слідчого спохмурніло ще дужче:

– Не уникайте відповіді.

«Іще трохи, – подумала вона, – і він перетвориться на слідчого номер один».

– Я не уникаю. А й справді не знаю. Такі речі завжди є спонтанними. Їх важко відрізнити від збігів. Особливо в дитинстві.

– Коли все змінилося? – запитав він.

– Напевно, після ініціації. Почала усвідомлювати: це не зовсім випадковості.

– Розкажіть про так звані випадковості.

Мінне поле.

Не оступитися. Не схибити.

Крок управо чи вліво правильний?

Відповідь-порятунок чи відповідь-загибель?

Що їй втрачати?

– Кажіть далі!

Тягти час.

– Траплялися в основному різні дурниці. Наприклад, одного разу в дитинстві я розлютилася, і в руках у мене вибухнула банка. Але я й могла стиснути її надто сильно.

– Так. Тією банкою ви збиралися ударити іншу дитину. І банка справді вибухнула, розлетілася на дрібні осколки. Я читав доповідь вчителя молодших класів. Саме після того інциденту на вас звернули увагу. Ви не уявляєте, наскільки цікавими виявилися результати подальших спостережень? Подібне повторилося?

– Так, значно пізніше.

– За яких обставин?

– Одного разу мені було дуже погано. Я мила склянки й ставила їх на стіл. Одна склянка, доторкнувшись до другої, вибухнула.

– Та, яку ви тримали в руці?

– Ні, цього разу інша, до якої торкнулася та, що я тримала в руці. Першого разу я сильно поранилася. Усі пальці були в порізах. На ціле життя лишилися шрами.

Якщо розповідатиме якомога докладніше, говорити доведеться менше. Але якщо її допитуватимуть цілий день, а можливо, й ніч, то тягти немає сенсу.

Слідчий знову поставив питання:

– Тоді теж на когось розлютилися?

– Тоді мені завдали сильного болю.

– Фізичного?

– Ні, довели до відчаю. Людина завдяки певним обставинам мала наді мною владу і зловживала нею. Це був один із моментів.

Нарешті він знайшов потрібне місце. Ще трохи. Ще зовсім трішки. І він додавить її. Знайде розшукуване. Те, що вони всі шукали. Його підвищать. Казково підвищать. Він уже майже там, де навіть не мріяв бути. Більше не потрібно буде ні про що хвилюватися. Це його успіх. Фантастичний успіх. Нелюдський. Як, до речі, і ця аварія. Він опинився в потрібному місці в потрібний час.

Його тон змінився, він знову став людиною, з якою хочеться бути відвертим, тією співчутливою людиною, яку Ліза знала.

– Розкажіть детальніше, які думки виникли у вас тоді, як розвивалася ситуація.

Ліза, нарешті, зрозуміла, до чого він веде, але вирішила бути щирою.

– Та ніяк не розвивалася, просто я відчувала, що людина чинить неправильно, дурість робить.

– Чому дурість?

– Ну, це було лише відчуття. Я знала, ця людина не повинна завдавати мені болю, підкоряти собі.

– Чому не повинна, – слідчий удав подив, – це вам здалося несправедливим?

– Ні, хоча, мені й справді це здавалося несправедливим, але було й інше.

Лізин співбесідник насторожився:

– Що, інше?

– Сила. Ця людина пригнічувала силу, що була в мені. А ми не повинні пригнічувати того, що сильніше за нас. Можемо, але не безкарно. Такий закон природи. Якщо перекласти людською мовою, це як ранги в Інквізиції. Ви можете накричати на Інквізитора вищого рангу, але, найімовірніше, матимете неприємності.

Натякаючи на ситуацію, що сталася першого дня, Ліза, мабуть, поцілила. Слідчий трохи збілів на лиці, але продовжив.

– Ваші припущення виправдалися? – запитав.

– Не знаю, це могло бути випадковістю, – відповіла Ліза.

– А якщо забути про збіги?

– Коли склянка вибухнула, я зрозуміла, що енергія вийшла назовні. Усе втілилося у вибуху. Я тоді подумала: в більшості випадків нічого не відбувається, але ж енергія відчуттів, навіть якщо не можемо її бачити, зберігається. А отже, йде кудись, десь накопичується, збирається в одну хмару, й оскільки вона маркована – прив’язана до певної людини, то ця хмара супроводжує цю людину. Я подумала тоді – краще, коли щось одразу стається, а не летить у хмару. Бо гроза, коли чаша переповниться, буде страшною.

– Що відбувалось далі?

– Гроза.

– Тобто? – не зрозумів її слідчий.

– Рік минув спокійно, відтак почалася гроза. Небо стало всюди бити блискавицями цю людину. Мені було страшно.

– Ви все бачили? Чи виникало бажання допомогти тій людині?

– Так.

– Допомогли?

– Так, по змозі, але зупинити грозу не пощастило.

– Яким чином ви допомагали? – слідчий зовсім розслабився і йшов на автоматі, лише деталізуючи якісь дрібниці.

Лізу, навпаки, спогади втомили, і вона почувалася знесиленою.

– Моє співчуття змінювало ситуацію на краще.

– Але ця людина мучила вас?

– Вам видасться це дивним, але ми вміємо пробачати. Мені тут дещо цікаве спало на думку. Адже людство поводиться так само, як людина, про яку я щойно розповідала.

Слідчий глянув на неї:

– Про що це ви?

– Усе ви добре розумієте. Впевнена, щоразу подібне чуєте, а почути ніяк не можете. Сила. Ви боретесь із тим, що сильніше від вас. Може, ми гірші за вас, але таки сильніші. Набагато сильніші. А ви намагаєтеся придушити цю силу, знищити. А сила – це енергія. Закон збереження енергії. Енергія ж не зникає в нікуди. Що ви можете? Знищити фізичну оболонку, це й усе. Ви ніколи не змістите центру рівноваги у свій бік. Ви марнуєте час. Свій і наш. Навіть гірше. Ви проливаєте кров. Ведете війну проти нас. Сієте зло. Ви так само пожнете бурю. І ніхто не зможе зупинити її. Може, тепер, коли ви дізналися від мене все необхідне, розкажете що скоїлося? Тим паче, я все одно знатиму. І куди пропав Ерік? Його повернуть?

Слідчий вирішив, що тепер він може розповісти їй, і вимкнув диктофон.

– Мій попередник потрапив учора ввечері під машину. Отже, ви «підняли руку» на інквізитора. На сьогодні призначено надзвичайне засідання Трибуналу у вашій справі, вирішуватимуть вашу подальшу долю. Я їду туди з доповіддю. Ерік уже там. Він, звичайно, захищатиме вас, але інші, боюся, не будуть. Тож підготуйтеся про всяк випадок. Я, зі свого боку, теж спробую зробити для вас усе, що зможу. Тим паче, поклавши руку на серце, вважаю, він заслужив такого, але це між нами. Бажаю вам успіху і сподіваюся, що бачимося не востаннє.

Ліза залишилася сама. Охоронці відвели її до кімнати, наказали не виходити. Визирнула у вікно. Внизу охоронець. Ліза лише посміхнулася з такого антуражу. Пройшлася кімнатою, намагаючись зібратися з думками. Впала на ліжко, закинула руки за голову й так полежала кілька хвилин, ні про що не думаючи. Хоч це й дивно, але до неї повернувся спокій.

Ситуація вкрай погана. Ліза посміхнулася. Вона вбила інквізитора. Серйозний злочин. Що тепер чекає на неї? Якщо вона все правильно оцінила, вони не мучитимуть її, принаймні не сильно мучитимуть. Тим паче, останні події не заохочували, надто наочним був приклад. А от прискорити все можуть. Постараються якнайшвидше позбутися її. Ну й нехай. Що швидше – то краще.

Що краще?

Її обпекло.

Вона не встигне.

Не встигне виконати обіцяне.

Єдине, що вона може ще зробити.

Не встигне виконати своє призначення.

Може, все її життя умістилося на клаптику паперу?

Може, у цьому й був сенс її життя?

Ні, щось більше за життя…

Значно більше.

Вона могла хоч щось зробити.

А тепер не зробить.

Вона програла.

Що буде з її душею?

Якщо не дотримає обіцянки?

Укотре подивилась на записи у нотатнику.

Цвинтар.

Якій стороні світу він відповідає?

Що це може бути?

Поле – Схід.

Місто – Північ.

Залишились Захід і Південь.

Захід сонця – смерть.

Рух униз.

Цвинтар – Захід.

Вона заплющила очі й на темному екрані побачила чотири жадані знаки:

Захід. Схід. Південь. Північ.

Ліза дістала нотатник і зробила третій запис:

Поле

Схід. Південь. Захід. Північ.

Місто

Північ. Схід. Південь. Захід.

Цвинтар

Захід. Схід. Південь. Північ.

Спогад не повертався. Двері, призначення яких їй годі було зрозуміти, вперто не відчинялися. Хоча декілька днів поспіль вона намагалась підібрати до них ключі. Двері, за якими, найвірогідніше, причаїлася її смерть.

Вона знову подивилася на схему й силувалася зрозуміти, що все це може означати, та думки плутались, і вона бачила лише набір не пов’язаних між собою знаків.

Вона знову втомилася.

Ліза навпомацки відшукала на ліжку плюшевого ведмедика, якого привезла з собою, і вперше притиснула до себе. Це трохи заспокоїло. Пригадала Еріка. Напевно, його вона більше не побачить. Еріка до неї більше не допустять. Серце стиснулося. Він зумів би її заспокоїти. З другого боку, якби Ерік був поряд, Ліза б розкисла, може, навіть розплакалася, а їй не можна. Треба зібратися в кулак. Ситуація прозора. Залишилося чекати.

Вона пролежала доволі довго, перш ніж її потривожили. Увійшла Магда з тацею, поставила її на стілець і присіла на ліжко біля Лізи. Відтак схилилася до неї й стала гладити по голові. Ліза всміхнулася.

– Магдо, заберіть їжу, не хочу нічого.

– Ви повинні поїсти, вам знадобляться сили.

Ліза зрозуміла, що Магда має рацію, але змусити себе щось з’їсти не змогла. Вона відчула – жінка не хоче залишати її на самоті, і вирішила, що настала слушна мить.

– Магдо, спасибі за все. Особливо за доброту. Я пам’ятатиму.

Магда, знітившись, відвернулася, потім, глянувши на Лізу, запитала:

– Може, я щось можу для вас зробити, якусь дрібницю.

Ліза задумалася:

– Чи не могли б ви принести мені плеєр? Може, тепер можна?

На обличчі Магди з’явився сумнів:

– Спробую. Якщо пан комендант дозволить, – вона стиснула Лізину руку й, захопивши тацю, вийшла з кімнати.

Знову хвилини потекли болісно. Годинника не було, й Ліза не знала, скільки їх проминуло, перш ніж до кімнати зайшли. Цього разу відвідувачем виявився комендант. Ліза підхопилася з ліжка, але він дав їй знак – візит неофіційний. Комендант сів на стілець біля ліжка й довго мовчав. Відтак простягнув Лізі плеєр, попередивши, щоб вона його, по можливості, ховала. Особливо, коли за нею прийдуть. Ліза наважилася запитати:

– Справи настільки кепські? – усміхнулась вона.

– Ви порушили правила. Я попереджав.

Ліза спалахнула:

– Але ж я нічого не робила, нічого не застосовувала. Як можна мене карати за те, чого не робила?

Пол на хвилю завагався.

– Лізо, ви ж тямуща дівчина. На допиті остаточно підтвердили свою провину. Ви самі себе «здали». Нащо було це робити? Ви достатньо кмітливі, аби усвідомити, що накоїли. А тепер ставите безглузді питання. Зараз є все для того, щоб довести вашу провину навіть у будь-якому зі світських судів. Є дія, є зізнання, які можуть слугувати доказом провини. Є зброя. Є, врешті-решт, жертва. І не звичайна людина. Чого ви хотіли чи не хотіли – справа десята.

Лізі комендантові слова збіса не сподобалися:

– Вони передадуть мене до рук світського правосуддя?

– Лізо, не будьте дурною, саме тепер вони такого не зроблять. Єдиний ваш порятунок у тому, що з вами боятимуться щось робити в такому стані. Моліться, щоб Ерік довів це, аби зумів довести й захотів. Бо, боюся, тепер навіть він перестане сумніватися у вашій безвинності.

– Але ж треба ще довести, що це зробила я. Це могло бути наслідком чого завгодно, – спробувала захищатися Ліза.

– Згідно з законами Інквізиції, не треба. Для них ваша провина очевидна. Вони зараз навіть не вирішують, винні ви чи ні. Вони вирішують, що буде безпечнішим і доцільнішим.

Ліза лежала в прострації, слухаючи музику, аж поки кімнату заповнили сутінки, а згодом і темрява. Нарешті вона знову почула звук прочинених дверей і хутко сховала плеєр. Усередині все стислося, завмерло, й Ліза перелякано дивилася на смужку світла, яку залишають відчинені двері. До кімнати зайшов Ерік. Пам’ятаючи слова коменданта, не наважилася зробити йому крок назустріч і лише сіла на ліжку. Він щільно причинив двері й спитав, чи може увімкнути світло.

Спалахнуло світло, Ліза прикрила долонею очі. Ерік сів на ліжко біля неї. У його очах не було ні тіні докору, тільки втома. Він хотів щось сказати, але Ліза рукою затулила йому рота й судомно щосили притислася до нього. Він став її втішати, гладити по голові та гойдати, наче малу дитину. Ліза не витримала, напруга спала, й у неї почалася істерика. Ерік, звісно, заспокоював, але вона розуміла – це лише слова. Нарешті сльози скінчилися, й, вивільнившись із його рук, Ліза сіла на ліжку, сперлася ліктем об стіну і взялася витирати мокре обличчя. Ерік простягнув їй носовичка й дочекався, аж поки вона заспокоїться.

– Усе, – нарешті сказав він, і спершу Ліза хибно витлумачила його слова. – Все закінчилося, вони вирішили нічого не змінювати, – посміхнувся. – Ну й налякала ти їх, бачила б ти ці пики.

– Як це сталося? – зважилася запитати Ліза. – Я про аварію.

Ерік уже навіть не намагався приховати бісиків, що стрибали у його очах.

– Він переходив дорогу, як завжди, на переході, на зелене світло. Машин не було. Тут наче з-під землі з’явилася вантажівка й наїхала на нього, відкинувши на узбіччя. Найцікавіше, що машину досі не можуть знайти. Напевно, теж списують на підступи диявола. Тепер він довго нікого бити не зможе.

– Він живий? – здивувалася Ліза.

– Тобі не сказали? Хоч це й дивно, але так. Що з таким скоїться? Це хороші люди гинуть, а такі, як кішки, – мають по дев’ять життів. Найцікавіше, він зламав саме ту руку, якою тебе бив. Отже, правила змінюються – якщо правицею вдарять по правій щоці, зламай їм до дідька цю правицю, а разом із нею й ліву руку, щоб не мали чим тебе по лівій щоці вдарити. До речі, пику він теж серйозно пошкодив, носа зламав.

– Я думала, ти мене засуджуватимеш.

Він усміхнувся:

– Це тебе Пол налякав, я знаю. Він сам добряче перестрашився. Найцікавіше, за тебе. Накинулися всі на тебе – я їх уже вилаяв, що вони тобі репетицію останнього дня влаштували, ти й так сполошилася. Отже, не сумуй, маємо кілька днів попереду – ходімо, відсвяткуємо, нас унизу у вітальні всі чекають. Шкода, день втратили. Щоправда, я добився, щоб нам його відшкодували – тож завтра маємо цілий день – допиту не буде. Та й панові слідчому треба відпочити. Я привіз тобі новий одяг, можеш перевдягнутись у Магдиній кімнаті.

Вони взялися за руки й рушили вниз.

Вітальня. Стіл накритий – наче для свята. Погляди. Всі – на неї. Напевно, сукня. Їй личить. Він сам купував. Хочеться вірити.

Комендант. У костюмі. Вперше. Не в формі. Здається навіть молодшим.

Магда. Також у сукні. Чому ж у такій скромній?

Усі надзвичайно радісні.

Свято.

Для неї.

Магда підійшла до Лізи, обійняла. Всі сіли за стіл. Комендант відкоркував вино, наповнив келихи. Ерік шепнув Лізі, що комендант дуже ризикує. Чи то від вина, чи то від обстановки, їй стало добре й тепло. Поряд Ерік, який усіх веселить…

Усе інше – наснилося. Вона – в гостях. Як хочеться, щоб усе виявилося правдою.

Свято.

Напрокат.

Завтра…

Ще є завтра.

Костюми й маски повернуть до костюмерної.

Одноразовий посуд викинуть.

Штучні квіти заховають до наступного

Свята.

Коли воно буде?

І в кого?

Не

в

неї.

Життя.

Воно теж.

Напрокат.

Теж.

Потрібно повертати.

Вона майже забула, що чоловік поряд із нею за столом, – зовсім чужий й належить іншій жінці. Забула, що він має власне життя, куди повернеться й забуде Лізу, якої на той час уже не існуватиме. Це – життя й реальність, хоча тієї миті реальністю було інше – те, що вони сидять усі разом за столом і їм весело. І там Ерік належав Лізі, бо за цим столом йому більше нікому було належати.

Хочеться сміятися.

Надривно.

До смерті.

Хочеться. Так сильно. Щоб Ерік був у неї. Хай ненадовго. Їй – надовго не треба. Немає в неї часу – на-довго. Вона його поверне законній власниці. Потім поверне.

Напрокат.

Комендант завів патефон, і Ерік запросив Лізу до танцю. Пізніше вона вальсувала з комендантом.

Ерік був трохи вищим за Лізу, тому під час па їхні очі опинялися поряд, і Лізі довелося надто часто опускати їх. Із комендантом танцювати було значно комфортніше, і вона безстрашно закидала голову, щоразу всміхаючись йому. Магда виявилася майже на півголови вищою за Еріка, і ця пара виглядала доволі кумедною.

Повернувшись за стіл, Ліза помітила, що зник її келих. Коли обслуга почала розливати чай, Ліза зрозуміла, чому хтось так передбачливо прибрав келихи зі столу. Запалили свічки, й обстановка стала ще теплішою й затишнішою.

Вони звикли відзначати свята разом. Дарувати одне одному подарунки. Адже їм часто доводилося святкувати не вдома, а комендант і Магда, здається, взагалі не залишали маєтку. З дрібних деталей Ліза зрозуміла, що хоч її до товариства й прийняли, та звички так ставитися до ув’язнених вони не мали.

Це просто чудово, що вони вирішили влаштувати все це для неї. Схоже на день народження. Водночас і сумно, і чудово. Не святкуватиме більше днів народження, хіба в наступному житті. Вона вдячна. Цей день міг виявитися останнім. Хоча. Чи не байдуже? Вироку ніхто не скасовував. Байдуже – нині не хочеться розлучатися з цими трьома днями. Особливо – з завтрашнім.

Ерік, спостерігши, що Ліза знову думає про сумне, підморгнув їй і простягнув свою чашку, в якій, замість чаю, виявилося вино.

По кімнатах розійшлися далеко за північ. Ерік провів Лізу до її апартаментів, і вони довго перешіптувалися потемки. Він сидів біля її ліжка, аж поки заснула.