Текст книги "Елізіум"

Автор книги: Наталя Чибісова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

7. Інтермедія

Ліза та Роберт сиділи візаві в невеличкому кафе на околиці столиці. У Медстоуні бари були битком набиті публікою, яка запально обговорювала побачене, але Ліза вирішила, що і власних вражень задосить. Могла піти й без Роберта, але потребувала підтримки, а хлопець був не найгіршою компанією. І вона раз за разом підливала собі в склянку віскі.

– А ти молодець, кишку маєш не тонку, – захоплювався Роберт. – Думав, одразу гепнешся без тями. А ти трималася. Мужчина. Та не пий так, існують кращі способи зняти напругу.

– А мені здалося, що ти кінчив, та ще й не раз. Не вистачить на сьогодні втіх? – спитала Ліза.

– Ну, можна й не сьогодні…

– Маєш кишку тонку, – закрила вона тему.

– Тоді пішли ще на щось подивимося, – перескочив на інше Роберт.

Ліза зітхнула, але знаючи, що хлопець іще стане їй у пригоді, відповіла:

– Тільки в моїй програмі вішальників уже немає, тому якщо ти любитель, іди без мене. Хочу побачити інше, – попередила вона. – До кінця тижня.

Друга фраза викликала у Роберта більший інтерес, аніж перша.

– Не заперечую. Хочеш подивитися, як голову відтинають? Це у свій спосіб цікаво. Тільки крові забагато. А чому до кінця тижня? Їдеш кудись? – спитав він.

– Так, дуже далеко… Розумієш, Роберте, – вона вперше назвала його на ім’я, – маю наприкінці тижня надзвичайно важливе побачення. Мушу підготуватися. Хочу мати докладну інформацію стосовно цієї теми.

Роберт насупився:

– Побачення інтимне чи ділове? Коханець оригінальний трапився чи наукову доповідь робитимеш? Можу поділитися інформацією в обох напрямках. То як?

– Радше друге, – посміхнулася Ліза дивному нападу ревнощів.

Роберт усміхнувся.

Якийсь час Ліза переховувалася від Мері й оцим страшенно образила її. Але обговорювати з «рюмсою Мері» подробиці останніх пригод, бажання не відчувала, інша річ – спілкування з Робертом. Він уже встиг кілька разів подзвонити, Лізі було з ним легко, тому вона охоче погодилась на зустріч. Залишатися на самоті з думками ставало все нестерпніше.

Останнім часом сон оминав її ліжко десятою дорогою, подеколи Ліза навіть не намагалася лягти. Коли щастило заснути, снила кошмарами. Жахіття кружляли над нею, наче зграя лютих комарів. Пробуджувалася й безкінечні нічні години лежала, уявляючи, як у темному підвалі чоловік у чорному каптурі накидає їй на горло зашморг. Утім, Інквізиція могла використовувати в своїх «установах» гірші речі, поряд із якими шибениця виглядала привабливою. Адже «приватним» стратам бракувало глядачів, які стали добрішими від часів давнини. Світле майбутнє, хоч так хоч сяк.

Хотілося вірити, що Інквізиція, з невідомих їй обставин, змушена грати з нею чесно. Хоча десь у найпотаємнішому закапелку свідомості вгніздилася крихітна, але страхітлива думка про біль, який їй заподіють, коли виникне у тому потреба. Логіка намагалася боротися з цим твердженням, та нераціональне «якщо» отруювало думки.

Призначений термін наближався, і усвідомлення реальності того, що доведеться пережити, ставало чимраз яснішим. Спершу власна смерть здавалася їй вигаданим фактом (навіть коли вона була глядачем на страті, свідомість відмовлялась вірити, що подібне відбудеться з нею), то наразі факт набував фізичної природи – і хотілося кричати.

Думки про втечу, наче нав’язливі гості, навідували дедалі частіше, але тієї ж миті згадувалось обличчя чиновника, й гості тікали не прощаючись. За нею наглядали. Безсумнівно. Повсякчас відчувала тиск. Її схоплять при першому ж необережному русі й змусять заплатити вдесятеро більшу ціну. Стояти на ешафоті перед глумливою публікою і схожим на клоуна катом за жодних обставин бажання не виникало. Хоча, зрештою, чи не байдуже? Думки про відсутність свідків і серйознішого ката полегкості не приносили. Проте опинитися на місці дівчини з Медстоуна вона не хотіла. Знала, наскільки вразлива емоційно. Хоча, можливо, метушня та ярмарковість дійства відволікала, давала змогу заціпеніти, не відчувати; тоді як вона відчуватиме щонайменшу дрібницю – безлюдні підвали Інквізиції наче спеціально створені для зосередження на деталях. Часом вона сумнівалася, чи варто йти дивитися вдруге. А якщо їй приготували не зашморг? Найменше хотілося злякатись, запанікувати, кричати й відбиватися, бо щось виявиться несподіваним, незнайомим. Звісно, цілком уникнути несподіванок неможливо, але, доклавши максимальних зусиль, можна призвичаїтися до вигляду і якості смерті.

Зустріч із Робертом була чудовою нагодою вирватися з дому. Останнім часом Ліза стала відлюдницею. Безсоння, нерви, брак свіжого повітря далися взнаки: з дзеркала на неї дивилася істота, яка крок за кроком втрачала людську подобу. Тьма дедалі поглинала її, оголюючи демонічні риси. Глибокі гіпнотичні очі на фоні неприродно білого обличчя могли будь-кого налякати. Довелося докласти неабияких зусиль, перш ніж зовнішність знову наблизилася до людської.

Захлинаючись вітром, вона намагалася не дивитися в очі перехожим, які поспішали у щоденних клопотах, не звертаючи уваги на дівчину, котра сумно собі брела не знати куди. Лізу невідступно пекла думка, що мине тиждень, другий, рік, а всі вони так само квапитимуся, скаржитимуться на життя – її ж скреслять із книги живих. Не просто скреслять – виморять. Наче комаху. Хотілося всіх проклясти. За те, що у мовчазній змові вчинять із нею. Звісно, вирок виконає хтось один, будуть іще й ті, хто приведе її до цієї людини, хто оточуватиме її – працівники та персонал Інквізиції, але насправді вирок ухвалили й підписали всі – кожен, хто йде вулицею.

Обличчя перехожих поволі спотворювалися, звичні людські риси під її поглядом змінювалися, набували обрисів фантастичних чудовиськ, нічних жахіть, вкритих слизом та нестерпно смердючих змій. Навіть у Роберта, який уже чекав на неї, в очах побачила вона пекельне полум’я, непотамовну спрагу крові. Його ніс перетворився на гігантський дзьоб і нависав над мерзенним ікластим ротом. Хотілось накинутися на нього й безжально бити. Бити. Аж поки біль вийде, лють мине. І звільнить її. Вона ледь не відсахнулася, коли він чмокнув її у щоку й узяв під руку, але цієї миті світ набув звичних кольорів. Ліза побачила перед собою симпатичного молодого чоловіка й усміхнулася йому. Він більше не згадував про їхній похід на страту й теревенив без угаву про буденне, що дозволило їй просто мовчати. Йому навіть вдалося розсмішити її, а вона вже відвикла посміхатися.

Увечері, за столиком симпатичної кав’ярні, Ліза, вже трішки сп’яніла, голосно реготала з кожного дурного Робертового жарту. На той сміх усі заозиралися. Не те щоб завсідники були не звиклими до п’яних дівчат, але Ліза сміялася так заразливо й життєрадісно, що вже за чверть години кав’ярню наповнила вибухова майже весняна атмосфера. Люди перестали сумно шепотітися по кутках, розмови потекли більш невимушено, а коли бармен змінив тужливу романтичну пісню, імпровізований танцмайданчик заповнив натовп – люди радісно вибивали запальний ритм пісні на дерев’яній підлозі. Роберт, скориставшись цим, теж затягнув Лізу в гущавину свята. Танець і атмосфера загальної розкутості та веселощів п’янила сильніше за випите. Її вперше «попустило». Вперше прагла вона дихати короткою долею метелика, байдужого до майбуття.

Лети, метелику, у вогонь.

Лети.

У полум’я.

Лети все до біса, байдуже, що з нею зроблять завтра! Так вона вперше в житті напилася. Весь вечір Роберт жер її очима, й вона вже ладна була поступитися. Врешті-решт, життя варте того, щоб по-справжньому напитися, і того, щоб нарешті пізнати чоловіка. Проте це саме життя все повернуло інакше. Коли вони чекали автобуса, її знудило. На Роберта.

Роберт, чортихаючись, стояв під душем у Лізиній ванній кімнаті. До будинку добиралися пішки, про автобус або таксі вже й мови не було. У нього таке вперше.

– Гарно вона твій запал остудила, добродію, – звертаючись до того, що висіло нижче живота, повчально бурмотів він. – Ніхто тебе так не соромив! – продовжив свою проповідь Роберт, ретельно намилюючи член Лізиним гелем для душу. – Але не засмучуйся, – він погладив присоромленого приятеля. – Врешті-решт, щастя, воно у іншому, – філософствував Роберт, натягаючи на себе халат Лізиного батька, тоді як Ліза, поволі тверезіючи, на кухні намагалася відіпрати сліди свого гріхопадіння з його одягу. Проте коли усвідомила – в такому стані вона ні на що не годна, кинула білизну відмокати в балії. Купить йому якийсь одяг завтра. І з цією першою тверезою думкою вона постелила Роберту в гостьовій кімнаті й наполегливо постукала у двері ванної.

Мугикаючи під носа, Роберт готував каву собі та Лізі, яка відсипалася після «вчорашнього». Він лаштувався приготувати сніданок, але холодильник зустрів його пусткою – звідти самотньо визирала напівпорожня пляшка віскі. Роберт відсьорбнув з неї й замислився. Назрівала криза. Кишки грали марша, голод щосили стукав уламком залізної труби по стінках шлунку. Вийти до магазину теж не міг – речі, дбайливо запрані Лізою, плавали в балії. «Дивна панночка, – почухав потилицю Роберт. – Чим вона харчується?» Тепер він розумів, як їй вдається зберігати стрункість. Із такими думками пішов будити Лізу. Жалю до її безневинного сну більше не відчував. Ліза прокинулася одразу. Вчорашній вечір пам’ятала досить добре, тож Роберту не довелося, як він побоювався, довго пояснювати їй, хто він і що робить у неї вдома. Вона жадібно випила каву й вилізла з ліжка. Почувалася паскудно, проте не минуло й півгодини, як Роберт красувався в новому одязі, а стіл був щедро заставлений наїдками. Роберт тріумфував і, вминаючи сніданок, з великим здивуванням дивився на Лізу, в якої вперше за довгий час з’явився апетит.

– Нічогенька квартирка, ледь не заблукав! Стелі височезні. Краса! – не стримав захоплення Роберт.

– Дідова. Ми з батьком живемо у ній лише кілька років. Хоча я тут народилася.

– А батько у нас хто? – посміхнувся Роберт.

– Професор, викладає історію в університеті.

– Не схожа ти на професорську доньку. Там, у вітальні, його портрет?

– Так. Правда, хороша людина?

– Солідний. А ти, звісно ж, у татковому закладі навчаєшся? – запитав Роберт.

Ліза розгубилася:

– Ні, не навчаюся там.

– Школу не закінчила?

Ліза розсміялася:

– Зовсім хибнувся розумом? Школу я давно закінчила.

– Давно, це років зо два тому? Не більше! Коли тебе вперше побачив, узагалі подумав, що ти – п’ятнадцятилітня.

– Я вже могла закінчити університет. Але тато не хоче мене туди віддавати. Вважає, ні до чого це мені. Сам вчить. Склав спеціальну програму. Та тепер це вже позбавлене жодного сенсу.

– Маєте стільки книг. Певно, твій батько розумний.

– Не скаржуся. Він добрий, це важливіше. А твої? – запитала Ліза.

– Ну, ти бачила наше господарство. Готель колись успадкую. Отже, я завидний наречений. Навіть для професорської доньки.

Ліза розсміялася.

У двері подзвонили. Ліза стрепенулася, аж снігом сипонуло за шкіру, кілька секунд не могла поворухнутися. Нарешті змусила себе встати й пішла відчиняти двері.

На порозі стояла Мері. Вона одразу повисла на Лізиній шиї, стала судомно обіймати. Перериваючи потік фраз, готових залишити аеродром, Ліза затулила Мері рота і, приклавши палець до вуст, потягла на кухню. Там подружка миттю витріщилася на Роберта, адже сподівалася побачити будь-що, тільки не істоту чоловічої статі. Розуміючи, про що вона може подумати, Ліза відразу відрекомендувала їй Роберта як друга. Переляк нарешті минув, і Мері приєдналася до компанії.

Знадобилося зовсім трохи часу та вина, щоб Мері втратила й без того непритаманну їй тактовність. Не отримавши відповіді на кілька навідних запитань, вона поцікавилася напрямки:

– І давненько, добродію, ти тут ночуєш?

– Ти це питаєш на правах законного чоловіка? – відплатив той.

– Законної дружини, – уточнила Мері абсолютно невинним тоном, і Лізі здалося, що зараз вона встромить Робертові в горло ікла, які Ліза до сьогодні у неї не помічала.

– Ліз, де ти з цим покидьком познайомилася? На якому смітнику його підібрала?

Мері не сподівалася, що Ліза стрепенеться, а Роберт нервово глитне. Обоє тієї миті нагадували злодіїв, яких заскочили на якомусь гріхові.

– У театрі, – бовкнула Ліза перше, що спало на думку.

– У цирку, – не встиг зупинитися Роберт.

Очі Мері наповнилися забобонним жахом. У них віддзеркалювалося розуміння, образа, зневага, й усього цього було так багато, й воно так перемішалося, що Лізі стало зле.

– Ти ходила, – прошепотіла вона.

Ліза розлютилася:

– Просила ж не читати думок!

– Лізо, вона здогадалася, – спробував уникнути сварки Роберт.

– Здогадалася? Клепки в неї не вистачить здогадатися. Ні на що більше не годна, а цей фокус засвоїла чудово. Це – найлегше, – тут Ліза замовкла, зрозумівши, що розмова набуває небажаних відтінків.

– Та ми так незграбно вибріхувалися, тільки дурень не здогадався б, – спробувала порятувати ситуацію.

На щастя, Роберт не взявся аналізувати її слова, а спробував розрядити атмосферу, наливши в келихи вина.

– Дивилися ми не спектакль, ну, не зовсім спектакль. Нічого такого. Дарма так реагуєш. Певно, цікавість гризе, а піти подивитися сили забракло, от і лютуєшся. Наступного разу тебе з собою візьмемо.

– Наступного разу? – не повірила собі Мері. – Ти збираєшся це продовжувати?

– Так, – разом відповіли Ліза та Роберт.

– Ти дитина, – посміхнувся Роберт, – тобі ще рано на таке дивитися.

– Дитина? А спитай у цієї… що її спонукає це робити, спитай у неї. Вона не розповідала?

Ліза підняла на Мері очі:

– Мері, люба, стули писок, бо я тобі його так стулю, ти мене знаєш…

Мері зблідла й стрепенулася.

– Ви дивитеся, як убивають людей, ти така сама, як вони, – Мері стала плакати гірко й невтішно, як зазвичай у таких ситуаціях.

Роберт кинувся її заспокоювати:

– Мері, вони не люди. Ми ж убиваємо оскаженілого вовка, коли кидається на людину. Це – самооборона. Мусять платити за свої злочини. Мертві, вони більше не становлять небезпеки. Жоден не має права порушувати межі між нашим світом й потойбіччям, а їхня природа є такою. Тому хто не може втриматися – платить життям. Вони приносять звідти зло, а відтак це зло виливається на нас. Колись ти вийдеш заміж, матимеш діти… Як за себе не хвилюєшся, подумай про них. Вони мають право жити в безпечному світі.

– А прокляті не мають права жити в цьому світі? – не втрималася Мері, проігнорувавши погляди, які Ліза кидала на неї.

– А хто заважає? Не чини зла, й тебе не чіпатимуть. Їх убивають за злочини.

– Упевнений у цьому? – не стрималася Ліза.

– Абсолютно.

– Це ти в журналах вичитав чи радіо наслухався? – поцікавилася Мері.

– Ні… – заперечив Роберт.

– Це він катів наслухався, вони щоразу такі чудові політінформації влаштовують, газет читати не треба, – втрутилася Ліза.

Роберт став схожим на зацьковану тварину:

– І слухати нікого не треба. Й так зрозуміло. А ви що, з тих, хто їх захищає?

– Номер телефону дати? Подзвониш «куди слід». Можу пошукати телефон Інквізиції, десь маю, – Ліза стала копирсатися в шухлядах столу, – хтось із проклятих тобі щось погане зробив?

Роберт замислився. Він длубався у пам’яті, намагаючись пригадати, але нічого путнього на думку не спало, тож дещо розгублено відповів:

– Зовсім ні.

– А того, що вони мені зробили, більш ніж задосить, для ненависті, але, повір, я пішла дивитися з іншої причини. І вступати до організації із захисту проклятих мені не треба, щоб зрозуміти: ставлення до них не є настільки справедливим, як намагаються подати. Все. Закрили тему. Поговорімо про приємніше. За що питимемо? – Ліза підняла келих, і атмосфера потроху стала прояснюватися, але від попередніх веселощів сліду не лишилося.

Наступної ночі Роберт знову не ночував вдома. Мері вдалося те, що не вдалося Лізі, – не напитися до чортиків. Вона була життєрадісною, симпатичною, і, на відміну від Лізи, мала майбутнє. Поки що. Тому Ліза доклала максимум зусиль, аби Мері та Роберт пішли від неї разом.

П’ятничним ранком Роберт наполегливо видзвонював у двері. Ліза, ледь накинувши халат, побігла відчиняти. Вона не сподівалася побачити Роберта нестямно щасливим. Він підхопив її на руки, закружляв. Нарешті опустив на землю і звелів поквапитися.

Ліза задумливо дивилася на Роберта, не розуміючи, чому він, такий радісний і задоволений, все одно їде з нею.

– Думала, що ти не супроводжуватимеш мене цього разу – запитально вдивляючись йому в очі, почала розмову.

– Чому? Збиралися подивитися на це, домовились. Що змінилося? – Роберт був украй здивованим.

– А ваші стосунки з Мері? Ти такий щасливий? Нащо тобі тепер цей бруд?

– А що мають змінити мої стосунки з твоєю подругою? Чому я маю собі відмовляти в задоволенні? Тільки тому, що цілу ніч трахав гарненьку дівку? Вибач, не хотів так про неї.

– Не хотів так про неї зі мною? Бо вона моя подруга? Але ти так думаєш. І про мене також?

– Послухай-но, я провів з нею одненьку ніч. Може, згодом інакшу гадку матиму. Про тебе так не думаю й ніколи не думатиму. Ти – інше.

– У тебе приводу не буде так про мене думати. І часу. Гаразд, – нарешті вгамувалася Ліза, – даруй, я нервую, нелегко дивитися на це твоїми очима, ставитися до цього, як до забави.

– Звикнеш. І, Лізо, не треба скидати до однієї купи Мері й усе це. Це в мене з тобою, а те – з нею, – сказав Роберт, спробувавши обійняти Лізу. – Не припиняю дивуватися тобі, така дивна істота. Стався до всього легше. Кажу тобі, звикнеш, – і він погладив її по голові.

Лізу вперше з часу суду назвали істотою, і хоча Робертові слова не викликали в ній образи, все одно це був укол, нагадування. І, зрештою, вона, здається, переоцінювала Роберта – він був людиною, милою, непоганою, але людиною. Ліза скривилася:

– Не звикну, Роберте. Потім утямиш, – на очах виступили сльози.

Роберт, нічого не розуміючи, став утішати її. Цієї хвилини вона нагадала йому молодшу сестру, його серце стиснулося й сповнилося світлом.

8. Акт II

І знову площа.

Людей значно більше.

Аніж першого разу.

Уже не лихоманить, як вперше. Вона навіть заспокоїлася.

Так буває, коли готуєшся до стрибка з величезної висоти, а стрибнув – не страшно. Наче. Так і має. Бути.

Поряд – Роберт.

Не той.

Чужий їй чоловік.

Котрий супроводжував її першого разу.

Близький.

Майже друг.

Співучасник.

Якщо і наступного разу так буде – все непогано.)

Якщо вдасться заспокоїтися. Коли відбуватиметься з нею.

Але

там – Роберта не буде.

Страх стін. Зсуваються, тиснуть. Поволі. По міліметру. У ритмі секундної стрілки. Клятий годинник. Коли припинить цокати?

Знову. Підземелля. Де. Низька стеля. Напівкруглі склепіння. Класична катівня.

Хтось із сусідів штовхнув її. Добридень, реальносте.

Вони задалеко від сцени. Але видко непогано. Не так добре. Як. Першого разу. Але.

Підходити ближче бажання не виникає. Не те, щоби вона не бачила гільйотини. Бачила. На малюнках. Проте. «Живцем» вражає. Величезна. Така. До огиди. Продумана.

Перші п’ять хвилин.

Не могла. Відірвати погляду. Від.

Скошеного леза. Над. Натюрмортом.

Усе.

Так просто. Внизу – майже лікарняне ліжко. Ремені. Замість подушки – дерев’яна колода з заглибиною для шиї, верхня половина відкинута. Майже мирна картина – лікарняне ліжко чекає на пацієнта. Тільки. Царина не терапії. А. Анатомії. Хтозна, можливо, це твоє найближче майбутнє?

Опік страху.

Це швидко, швидко, миттєво.

Варварське лезо допоки мирно висить у хмарах, гарантуючи неминучу смерть.

Пройшла. Крізь натовп. Піднялася. Сходинками. Підійшла. До дошки. Поволі. Опустилась. Лягла. Горілиць.

Щось таке заспокійливе в танці світла осіннього сонця на лезі. Сонце з відчуттям усеохопної любові освітлює ешафот і натовп. Так само, як і все інше. Живе. Та. Не живе. Сонце милосердне. Їй майже добре. Спокійно. Як дитині. У колисці.

Лезо. Серед хмар і сонця. Вже не лякає. Воно – лише частина. Безтурботного неба.

От воно, життя. Такого дня помирати гарно. Напевно. У неї сонця не буде. Хоча. Хто знає? Хтось знав.

Але не вона.

Роберт штурхнув її. Йому набридло дивитися на її заціпеніння. Вона вже й справді жалкувала, що не може зійти на поміст і розглянути гільйотину зблизька. Вона була до цього майже готовою. Це видається надто простим – підставити шию під ніж, померти за мить.

Не чекати завтрашнього дня, коли по неї прийдуть, щоб відвести туди, куди йти не хочеться.

Нудота підступила до горла. Знову. Страх і невідомість на одній шальці терезів, на другій переверненим знаком рівності машина з лезом – визначеність. Не її – чужа. Втім, ще встигнеш спробувати. Тобі нададуть можливість зійти на ешафот. Цього в тебе ніхто не відбере. Можливо, там стоятиме така сама машина для відокремлення (просте, майже красиве слово) голови (паскудне поєднання, проте звучання все ще доволі мелодійне).

Вона нарешті усвідомила, що саме змінилося. Тоді, першого разу, вона, як і більшість присутніх, була глядачем. Знаходилася по той бік ешафоту. В глядацькій залі зі зручними, обтягнутими червоним оксамитом кріслами, де так легко засуджувати, сміятися, співпереживати.

Адже не ти на сцені.

Не ти

на сцені.

З тобою – нічого не трапиться.

Це не насправді.

«Смерть – вона з іншими тільки буває», згадалося. Страта, вона також «з іншими тільки буває», – додала вона. Але навіть тепер, нарешті усвідомивши, що чекає на неї, розуміла – все одно вона глядач. І неможливо підготуватися.

Уже зібралася було піти, але сил забракло. Це безумство. Ні до чого вона не підготується. Тільки страх свій помножить. Не визначеність перед нею, а зачинені двері, за якими, наче у чорній скриньці, може виявитися будь-що. Мусила запитати.

Мусила перебороти страх і спитати.

Хоча чиновник міг не знати. Подробиць.

Барабанний дріб

перетнув

потік

думок.

Роберт уже й спроб не робив привести її до тями.

Ешафот. Молода пара. Світлокоса жінка. У білій сорочці. До п’ят. Чоловік. Темноволосий. У білій сорочці. На випуск. Брюки – темні.

Обох попід руки тримали помічники ката. Мабуть, для більшої театральності, за ними на ешафот занесли два дерев’яні ящики, один з яких поставили біля самої гільйотини, інший – трохи осторонь.

Засуджені один на одного не дивилися. Дивно. Адже. Вони. Чоловік і дружина. Прислухалася.

Те,

на що спершу не звернула уваги.

Порівнювати було ні з чим.

Як і у випадку з Анною Дайсон, на ешафоті, безумовно, стояли «прокляті». Ініційовані. Це теж не викликало сумнівів. Але була ще одна спільна для всіх риса, яка й схвилювала Лізу.

Вони – не просто слабкі

а дуже, дуже слабкі.

Майже люди.

Корову зурочити ще здатні, але щоб більше…

Нащо таких убивати?

За що?

Ця думка не полишала її ще довго.

Жінка закричала й стала вириватися. Натовп відчув: видовище набуває драматичного забарвлення, і втупився в поміст із подвоєним захватом. Чоловік жодним чином не зреагував на крики. Натомість став пильно вивчати юрбу. Наче прагнув когось знайти. Лізу охопило дивне відчуття чогось раніше вже баченого.

Вона знала.

Він. Шукає. У натовпі. Її.

Мабуть, проклятий відчув, що до нього «прислухалися», і відреагував на «свого». Навіть гірше, він… став усміхатися. Натовп явно чекав іншого. Більшість поглядів перекинулися на чоловіка. Істерикою жінки вже ніхто не переймався. У натовпі розгорілися бурхливі дискусії, проте дійшли згоди на тому, що чоловік збожеволів.

Але. Ліза знала. Це не так. Він усміхався до неї.

Її пересмикнуло.

Ні!!!

Не треба.

Блискавка.

Удар.

Опік.

Спробувала всміхнутися у відповідь.

Відповідь вийшла жалюгідною, непереконливою, проте до усмішки на обличчі чоловіка додалося обожнювання. Ліза вперше відчула сором за страх. Вона спробує не боятися. Задля нього. Заради. Його посмішки.

Катові набридли крики, й він подав знак помічникам.

Ті потягли жінку до гільйотини.

Підняли дошку.

Прив’язали жертву.

Різким рухом опустили.

Один із них підійшов з іншого боку, схопив жінку за довге волосся й потягнув, примушуючи витягнути шию.

Інший опустив верхню половину ошийника.

Лезо різко впало.

Голова жінки залишилася в руках помічника ката.

Крик тривав.

Хтось її заткне?

Ліза затулила вуха.

Помічник передав голову катові, й той, підійшовши до краю ешафота, високо підняв її над натовпом.

Великі

Краплі

Крові.

Падають

На ешафот.

Це чомусь уразило Лізу сильніше, аніж фонтан крові з перетятої шиї. Кат почекав, аж поки кров стече, і помічники приготували місце для чоловіка. Той увесь час невідривно дивився на Лізу. Здавалося, смерть дружини не схвилювала його зовсім. Чоловіка підвели і прив’язали до дошки. Коли лезо впало вдруге, натовп різко видихнув. Ритуал повторився. Люди ще трохи постояли, хто мовчки, хто – обговорюючи деталі, й розбрелися вусебіч, переважно по барах. Роберт майже силоміць змусив Лізу піти.