Текст книги "Фрау Мюллер не налаштована платити більше"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Ева не знала, чого в її ставленні до брата було більше – співчуття, здатності пробачити йому все, що завгодно, чи зневаги за його безхребетність. Цей заплутаний клубок почуттів ставав чітким і однозначним лише в епізоді зі спаленими речами. Цього вона пробачити йому так ніколи й не змогла.

– Розумієш, він позбавив мене минулого. Просто взяв і спалив усі спогади, фотографії, записи, дитячі щоденники, ідіотські записки на уроках – усе найцінніше, що залишається від життя. Тепер моя пам’ять про себе нагадує статтю у Вікіпедії – самі лише дати й факти, жодних емоцій, жодних предметів, які пришпилювали б ці факти до реальних відчуттів, схованих десь у глибині та присутніх лише фрагментарно. Це як видерти лише шматок зуба, залишивши корінь усередині. Цей корінь болітиме й заважатиме, навіть якщо він уже мертвий.

Відколи стало зрозуміло, що Ева не піде слідами матері й не стане топ-моделлю, мати відверто демонструвала доньці своє розчарування. Саме це, на думку психотерапевта, спричинилося до формування в Еви лесбійських нахилів. Недосяжність материної любові й занадто дорослі, партнерські стосунки з батьком елімінували в ній частину жіночого єства. Ева й справді значно впевненіше почувалася серед чоловіків, ніж серед жінок. Вона любила швидко їздити на всьому, на чому лише можна, із задоволенням збирала й розбирала двигуни своїх мотоцикла й машини, сама міняла колеса й мастило, любила полювання та рибалку.

Мабуть, одяг і зачіска, які спотворюють замість прикрашати, були логічною складовою цього маскулінного іміджу. Але на тих, хто бачив Еву вперше, її зовнішність справляла паралізуюче враження – здавалося, якщо трохи довше поспостерігати за цією незвичайною жінкою, то можна дочекатися, поки чари зникнуть, годинник проб’є північ і попелюшка перетвориться на принцесу. Хоча, можливо, це й не було пов’язане конкретно з Евою. На потворність завжди хочеться задивитися, уважно розгледіти всі деталі. Іноді це навіть цікавіше, ніж спостерігати за вродливою людиною. Певно, так відбувалося частково через те, що вродливі люди усвідомлюють свою привабливість і свідомо чи мимоволі намагаються підкреслити її, примусити дивитися на себе, чим повністю руйнують увесь ефект, бо поводяться надто виклично, із грубою театральністю й викликають цим відчуття спротиву. Тому, хто дивиться, починає здаватися, що його до чогось змушують, і це знеохочує. Натомість люди негарні, які також звикли, що на них усі дивляться, намагаються уникнути цього, їм неприємні надто прискіпливі погляди, і вони поводяться стриманіше, природніше, але водночас контролюють свої рухи та міміку, що ошляхетнює їх і відкриває недоступну на перший погляд привабливість чи, точніше, неповторність, несхожість на інших. І тоді стає зрозуміло, що унікальність насправді цікавіша, ніж врода, вмикається фантазія, хочеться зафіксувати цю приховану за потворністю вродливість, і починається якийсь невидимий сеанс портретування десь на підспідній стороні уяви, тож відірвати погляд і поводитися ввічливіше стає зовсім важко.

З Евою це було ще наочніше, адже розгледіти те, що потворність її штучна, спеціально сконструйована, було нескладно, і це ще більше стимулювало уяву. З перших хвилин знайомства ця жінка вже починала рольову гру; це було незвично й заворожуюче. Христина повелася на це моментально.

Стосунки з Евою нічим не нагадували те, що відбувалося іноді між Христиною і Соломією, але також не були схожі на жодні інші стосунки, які досі траплялися в житті Христини. Раніше здебільшого вона опікувалася своїми коханками, дарувала їм подарунки, допомагала в розв’язанні життєвих проблем. Тепер вона вперше сама перетворилася на підопічну. Мабуть, інший розподіл ролей у цій ситуації був неможливим – Христина поволі освоювалася в цілковито новому й чужому для себе світі, і без сторонньої допомоги це було би практично неможливим. Опіка Еви була приємною та ненав’язливою, вона вміла обставити все так, щоб Христина не відчувала себе незручно.

З першого ж дня в Берліні Ева почала розмовляти з Христиною німецькою, терпляче пояснюючи по кілька разів значення слів, і переходила на англійську та мову жестів лише в крайніх випадках. У Христини виявився хороший фонематичний слух, і вже через три місяці вона говорила німецькою майже вільно. Робота в Маріанни дуже допомогла їй, бо не вимагала особливих фізичних зусиль, але змушувала проводити багато часу в помешканні бабці, і в цей час Христина вчила німецьку зі самовчителем. У транспорті, на прогулянках, під час прибирань вона слухала в плеєрі тексти, вправи, учила напам’ять звороти. Прогрес оволодіння мовою був дуже відчутним. Якщо Христина з Евою не бачилися кілька днів, то під час зустрічі Ева щоразу зауважувала в лексиконі Христини нові слова, а в її розмові все більшу кількість граматично правильних конструкцій.

– Музикантам мови, як правило, не даються, а тобі йде так легко, – казала Ева Христині.

– Та який із мене музикант! Я ж просто вчителька, а вчителька має вміти й сама вчитися, – жартувала Христина.

Училася вона затято, вечорами дивилася фільми та серіали різного рівня мовної складності, читала книги, слухала аудіобуки.

Окрім мовної проблеми, адаптація передбачала ще чимало інших нюансів, з яких складається соціалізація в тому чи іншому середовищі або суспільстві. Щоразу, коли Христині доводилося стикатися з чимось уперше, посилювалися страх і невпевненість у власних силах – чи правильно вона поводить себе в ресторані, чи вбрана відповідно до ситуації, чи не говорить дурниць у присутності Евиних знайомих, чи не виглядає нелегалкою на вулиці, чи не надто правильно переходить дорогу, чи не видають її стрижка, відсутність манікюру, макіяжу, взуття, особливості постави та жестикуляції? Поступове освоєння в побутових ситуаціях не дуже допомагало позбутися цих страхів, радше навпаки, бо що більше вона розуміла німецькою, то більше відкривала прихованих раніше речей, у яких могла помилитися, видати себе, виглядати по-дурному. І якщо поволі зникали мовні проблеми, то проблеми, пов’язані з іншим досвідом попереднього життя, лише загострювалися. Вона не вловлювала цитат із важливих для її тутешніх однолітків фільмів або книг, не розуміла жартів про специфічні побутові моменти, бо виховувалася на інших книгах і фільмах, жила раніше серед інших побутових реалій, не вміла настільки чітко, правильно і безжально визначати психологічні особливості людей, з якими спілкувалася, як це вміли люди Евиного кола. Ева не раз дивувалася наївності, з якою Христина сприймала людську поведінку, і її невмінню правильно відчитувати найпростіше: опущені додолу очі, відведений убік погляд, нервове потирання долонь, спітніле чоло, несподівану зміну теми, надто напружену манеру розмови, і навпаки – награну, надмірну невимушеність у спілкуванні та ще масу схожих деталей, об які вона перечіплялася іноді навіть у художніх текстах, коли герої раптово замовкали на півслові – досвідченішому в психології читачеві усе ставало ясно без слів, а Христина просила Еву пояснити. Те саме було і з читанням газет – уже навіть тоді, коли вона майже не зустрічала в статтях незнайомих слів, значення написаного часто залишалося для неї таємницею, поки Ева не пояснювала їй усього, що залишалося між рядками – натяків на минулорічні чи позаторішні події, гучні скандали, законодавчі курйози, політичні особливості тощо. Проникнення в чужу мову виявилося лише першим, поверховим зануренням у чужий світ, що складався із багатьох шарів, засвоєння яких відбувалося повільно й мимоволі, а іноді здавалося взагалі недосяжним.

Іншими, ніж із Соломією, були й сексуальні стосунки Христини з Евою. Вони доволі довго залишалися товариськими, платонічними, обом це подобалося. Обидві боялися зайти занадто далеко, порушити щось тонке й непомітне занадто швидким розвитком подій. Між ними відбувалася не мимовільна спонтанність і гарячковість, як у Христини з Соломією, а планомірна й дуже обережна поступовість, наближення крок за кроком. І це зовсім не нагадувало нудну розміреність і теж було захопливим та інтенсивним, просто зовсім іншим.

Із Соломією вони кидалися в любощі щоразу як востаннє, ніби намагаючись залікувати якісь невидимі рани, зануритися на мить у щось, що неможливо втримати довше. А з Евою вони будували щось значно тривкіше, щось, у чому планують жити роками, щось, що потрібно дуже берегти на початку, зате потім воно стане міцним і невразливим до труднощів. Мабуть, це був якийсь різновид подружніх стосунків, але зовсім інших, ніж ті, які Ева та Христина бачили у своєму дитинстві. Стосунків, побудованих на довірі й намаганні створити спільний простір, у якому ніхто не диктує та ніхто не підпорядковується, простір, у якому добре обом.

На перший берлінський день народження Ева подарувала Христині поїздку на двох до Венеції. На чотири дні. Христина сама здивувалася, з якою легкістю прийняла найдорожчий з усіх презентів, які отримувала у своєму житті. Це була нова риса в її характері – Христина непомітно для себе припинила постійно подумки виправдовуватися за все, що робила. Раніше це було її другою натурою й вона точно картала б себе як за те, що погодилася взяти подарунок, так і у випадку, якби відмовилася. А зараз уже не вперше ловила себе на тому, що їй усе менш важливо, як вона виглядає та що про неї думають, і все важливіше, як вона почувається. Поступово вона звикала, як робили всі в її новому оточенні, просто стримано дякувати, коли за неї розраховувалися в кнайпі або коли щось дарували, а не по-слов’янському багатослівно й театрально відмовлятися, заперечувати, червоніти, перш ніж таки дати себе вмовити. Та насамперед треба було пройти шок перших досвідів того, коли вмовляти ніхто не збирався. Просто не підозрював, що потрібно вмовляти. Їй пропонували, вона з увічливості відмовлялася, а потім із подивом помічала, що на цьому ритуал вичерпувався й доводилося знову переконувати саму себе, що насправді вона не хотіла того, від чого відмовилася, заглушуючи несміливий голос розчарування.

– Поїхати до Венеції хоча б раз у житті повинен кожен поважаючий себе естет, – пожартувала Ева. – Тож не сприймай це як подарунок, а лише як едукаційний академмінімум. Тим більше що жити ми будемо дуже скромно, летимо дешевими авіалініями, а харчуватися у Венеції слід виключно закусками й вином. Причому сидячи надворі біля води, а не в кнайпах – вони там жахливо туристичні й невиправдано дорогі. Тож готуйся. Доведеться побігати. Буде максимум музеїв і екскурсій та мінімум консумпції. [2]2
  Консумпція – тут: філософія споживання задля самої приємності, а не з необхідності.


[Закрыть]

– Але можна я принаймні вино й закуски оплачуватиму сама, щоб не почуватися утриманкою? – запитала Христина.

– Будь ласка, – погодилася Ева. – Вино там продається з бочок по два євро за літр, його наливають у пластмасові пляшки з-під мінералки й не розуміють, коли клієнт хоче придбати «лише» літр, а не повну пляшку чи навіть кілька. Вино доведеться пити як воду. Особливо просекко [3]3
  Просекко – італійське сухе ігристе вино.


[Закрыть]– це частина програми. – Вона посміхнулася. – Ну і прошутто [4]4
  Прошутто – місцевий різновид шинки спеціального приготування.


[Закрыть]з пармезаном [5]5
  Пармезан – твердий сир із коров’ячого молока.


[Закрыть]на паніні. [6]6
  Паніні – різновид булки.


[Закрыть]– Потім вона на мить замовкла й додала вже тихішим голосом: – Знаєш, насправді я дуже боялася, що ти засмієш мене за такий подарунок. Або образишся.

– Чому?

– Ну, просто тут, у Німеччині, поїздка закоханих до Венеції вважається страшним кічем. Туди їздять шкільні екскурсії та пенсіонери. І туристи з країн третього світу, які нарешті можуть собі це дозволити. Іноді подружні пари з двадцятирічним стажем і консервативними естетичними вподобаннями. Але з людей мого кола ніхто не зізнається, що їздив у Венецію. Я, наприклад, колегам по роботі теж не скажу. Але дуже хочу, щоб ми з тобою поїхали туди. Бо я страшенно люблю Венецію, попри весь туристичний кітч, і переконана, що тобі там теж сподобається.

– Гм, дивно. А куди ж тоді не соромно їздити людям твого кола?

– Ну, кудись в більш екзотичні місця. В Україну, наприклад. Я була б дуже крута, якби їздила відпочивати, наприклад, до Криму. Чи як там називається цей ваш Рурґебіт? Донецьк?

– О Господи, – зітхнула Христина.

– Та уявляю, що це не дуже весело, але це вважається «кул».

– Ну, гаразд, давай тоді наступну поїздку організуємо кудись східніше. Наприклад, до Кракова. Підходить?

– Підходить. Це, правда, давно не екстрім, але всі мої знайомі вже побували в Кракові, а я ще ні. Тож можемо надолужити. Ти добре знаєш Краків?

– Не особливо, але кілька разів була, маю знайомих і знаю польську. Цього вистачить, щоб організувати щось нетипове. Можемо з Кракова мотанутися кудись у менш відоме місто. Скажімо, Лодзь чи Перемишль. Вибирай сама.

– Супер. Давай так і зробимо, – радо погодилася Ева.

До Венеції відлітали вдосвіта. Рейс затримали на дві години. В аеропорту поряд із Христиною сиділо кілька українок явно заробітчанського вигляду, які, мабуть, пересідали в Берліні на найдешевший рейс до Італії. Одна з них, наймолодша, тримала на руках немовля й примовляла:

– Смоктай, смоктай дуду, сину. Щоб вушка не боліли, коли будем летіти.

А потім, звертаючись до сусідки:

– Ти помниш Галю з Местри? Така жвавенька. Так от, вона мені звонила недавно. Налялякалися язиками. Розказувала, шо встроїлася нарешті на роботу. Два місяці шукала, нічо знайти не могла. А то повезло. Якась старша жінка перед нею там працювала. І все було нормально, аж у тої жінки інсульт стався. Їй спершу руку відняло, а потом і око втратила. Прийшлося звільнитися і додому вертатися. Он як буває.

– Да, буває, – погодилася сусідка. – Добре тобі, шо замуж вийшла. А хто не вспів, то трудно. Допрацюєш до інсульту, а потом звалюй додому.

– Смоктай, смоктай дуду, сину, – повторила заколисливим голосом жінка з немовлям.

– Ми житимемо в районі, який називається Каннареджіо, – озвалася до Христини Ева. – Походить від слова «кана» – очерет. Сюди в XVI столітті венеційці виселили з міста євреїв, і так створилося перше у світі ґетто. З Венецією цей район поєднувався через розвідний міст, який підіймали увечері, і мешканці ґетто опинялися в подвійній ізоляції – на острові всередині іншого острова. Тепер тут розташований залізничний вокзал, тож це враження вже складно відтворити. Хіба вночі.

– Венеційці так не любили євреїв? – здивувалася Христина.

– Навпаки, довший час вони були дуже толерантними до них. Навіть уже тоді, коли всюди в Європі євреїв ненавиділи за їхні комерційні успіхи. Але венеційці самі завжди були здібними комерсантами, тож євреїв поважали. А потім папа римський зобов’язав і Венецію виселити євреїв із міста. І це була непроста ситуація, бо місто не хотіло втрачати багатих банкірів та купців. От і придумали влаштувати ґетто. Коли увечері міст піднімався, ворота зачиняли, але охоронців оплачували самі євреї, мабуть, щоб застрахуватися від погромів.

– Я чула, що тут узагалі поважали маргіналів, наприклад повій, це правда?

– Правда, у тому ж таки XVI столітті майже третина жінок у місті були різного ґатунку повіями. Вони мешкали в окремих, спеціально виділених кварталах, мали навіть власну церкву, і до їхньої діяльності ставилися з повагою, бо сподівалися на те, що саме вони розвиватимуть «здорову» гетеросексуальність у матроському місті. Ми перейдемося з тобою по Фондамента дель Тетте, тобто Набережною цицьок, а тоді уздовж Траґетто-дель-Бузо, тобто Набережної дірки, де були місця життя і праці куртизанок.

– А з чого почнемо екскурсію? З площі Святого Марка?

– У жодному разі, – відмахнулася Ева. – На Сан-Марко ми підемо вночі, коли там буде порожньо. Ну, і ще раз, по обіді, щоб побачити фрески собору в призахідному сонячному світлі. Але починати з площі ніяк не можна. Там зараз купа туристів і голубів, зіпсуєш усе враження. Насамперед підемо блукати вуличками району Дорсодуро, там може бути навіть доволі порожньо. Туристичний сезон ще не почався, бо до кінця лютого часто трапляються повені, aqua alta. Тож ми маємо шанс побачити майже безлюдну Венецію.

Але почати довелося з несподіваного місця. Дорогою до центру зі свого готелю, розташованого ближче до околиць, Ева з Христиною побачили відчинену церкву.

– Ходімо, – сказала Ева. – О такій порі церкви тут, як правило, зачинені, а до багатьох можна потрапити тільки за гроші й теж не завжди. Тож якщо бачиш відчинену церкву, треба заходити.

У церкві вони несподівано для себе побачили православний вівтар, а на стінах – картини непідписаних авторів ХVI–XVII століть на біблійні сюжети, які залишилися тут іще з часів, коли храм був католицьким.

Крім них у церкві було ще кілька російськомовних парафіянок. Одна з них встигла розповісти свою біографію, поки підіймалася перед Христиною та Евою сходами, що вели до храму.

– Сначала приехала, трудно было, – сказала вона, ступивши на першу сходинку й відсапуючись, ніби для підтвердження, що справді було нелегко. – А потом ничего, – і вона вже енергійніше ступила на другу сходинку. – Была замужем, развелась, есть работа, квартира, – і вже зовсім впевнено подолала останню сходинку й завершила майже урочисто, узявшись за клямку дверей: – Дети выросли. Теперь одна. Так вот оно.

Вони зайшли до церкви і постояли кілька хвилин, услухаючись у речитатив священика. Хору не було. Священик, як прошепотіла за спиною Христини котрась із парафіянок, кандидат богослів’я з Москви, який досліджує творчість Павла Флоренського, не співав, а проговорював різними мовами молитви, постійно переходячи зі старослов’янської на російську та італійську й навіть на латину. Христина підняла голову, розглядаючи колоритну дерев’яну стелю у формі перевернутого догори дном човна.

– Вот уже пять лет, уважаемые верующие, как образовался наш приход российской православной церкви в Венеции, – почав свою проповідь священик. – И это нельзя не признать своевременным. Ведь в последние годы в городах области Венето очень заметна активизация деятельности раскольничьих группировок – прежде всего так называемого Киевского Патриархата и Бессарабской митрополии, – а также представителей Украинской Греко-Католической Церкви, которые, как это бывало и прежде, стараются привлечь к себе православних, пользуясь их неосведомленностью в вопросах веры. В ответ на призывы не оставлять Святого Православия из уст простых людей, отрываемых от Матери Церкви, часто слышится расхожая фраза: «Бог един – все равно, где Ему молиться!» Их «наставники», которые вкладывают в сознание неискушенных подобные мысли, забывают, что как Бог един, так и Церковь одна, а не бесчисленное множество, поэтому отнюдь не все равно, где и как славить Бога – важно славить Его правильно – право-славить, чтобы Его прославление не превращалось в хуление. Аминь!

Парафіянки старанно захрестилися, а Христина потягнула Еву за руку до дверей. Ева здивовано глянула на Христину, але та лише відмахнулася. Вона не хотіла псувати перше враження від Венеції довгими й заплутаними поясненнями українських міжконфесійних сварок, що, як здавалося їй, залишилися далеко позаду, у минулому, а ось такі несподівані їхні прояви тут, на нейтральній території, виглядали безпомічними й недолугими, не вартими Евиної уваги.

– Це дуже заможний і не надто типовий район Венеції, назва в перекладі означає «твердий хребет», – почала свою розповідь Ева, коли вони спустилися мостом Академії і ввійшли поміж будинки Дорсодуро; фотоапарати клацали з усіх сторін, створюючи враження, що їх більше, ніж власників. – Тут перші поселенці знайшли стійкий ґрунт під ногами, здається, у цій дільниці досі відчувається якась безтурботна твердість і навіть простір, якого немає більше ніде в цьому місті. Ну, і ще один безперечний доказ добробуту – відсутність продуктових магазинів.

Ева на мить замовкла, і тут вони почули, як за ними хтось біжить. Корейської зовнішності хлопець мало не збив їх із ніг і миттю зник за рогом, майстерно вписавшись у вузенький поворот вулички біля моста. Вони вийшли слідом і побачили, що за рогом хлопця зупинив інший, старший чоловік зі схожими корейськими рисами обличчя. Чоловік вигулював пса. Вони жваво засперечалися італійською, але Христина з Евою зрозуміли лише два слова: «гаманець» і «поліція». Хлопець поривався взяти щось у старшого чоловіка, а той не підпускав хлопця до себе близько й постійно повторював: «поліція», «поліція». Хлопець простягнув руки до Христини з Евою, ніби благаючи про допомогу, але вони тільки знизали плечима. Після недовгої, але галасливої суперечки хлопець повернувся й пішов геть, так і не забравши нічого у власника пса.

– Ну ось тобі й постмодерне трактування міфу старої Європи, – посміхнулася Ева. – Я тобі розповідаю про заможний бюргерський квартал Венеції, а тим часом тут двоє корейців італійською сперечаються про гаманець і поліцію. Варіанти сюжету можуть бути різними, але будь-який із них має в собі щось відверто іронічне.

– А які ти припускаєш варіанти розвитку цього сюжету? – запитала Христина. – Думаєш, хлопець украв гаманець?

– Можливо, хоча також імовірно, що його поведінка просто видалася підозрілою пильному венеційцеві, і той вихопив у хлопця гаманець. А оскільки хлопець не має надійних паперів, то боїться поліції. Або боїться поліції з інших причин. Наприклад, добре знає з досвіду своїх друзів, що навіть без провини та з паперами його відразу ж депортують, оштрафують чи покарають якось по-іншому. Дешевше відбутися гаманцем, – відповіла Ева. – Мені особисто більше цікаво, що зробить із цим гаманцем власник пса.

– Думаєш, не віддасть поліції, а забере собі?

– Не знаю.

– Ну, можливі й інші варіанти, – припустила Христина. – Скажімо, власник пса не забирав у хлопця ніякого гаманця, просто ми неправильно все зрозуміли.

– Може бути, – погодилася Ева. – Або вони вже перетиналися раніше, тому власник пса знає, з ким має справу.

Вони замовкли й пішли далі.

– А на острови поїдемо? – через деякий час запитала Христина.

– Обов’язково. На Торчелло та Бурано. Решта не такі цікаві.

– А Мурано?

– Муранське скло й прикраси у Венеції на кожному кроці, тобі вже через годину не захочеться цього всього бачити. А острів сам по собі ніякий. З Торчелло Венеція починалася, там глухі, але дуже особливі місця. Ну й візантійські мозаїки. Таких більше ніде не побачиш.

– Та я їх чимало бачила, – засміялася Христина.

– Справді, я й забула, що тебе цим не здивуєш, вибач. Але тутешні справді особливі. Тобі точно сподобається, – знітилася Ева.

– А Бурано – це там, де різнокольорові будиночки?

– Точно. І тайванське мереживо. Поїхати туди варто на заході сонця. Там прикольно.

– А музеї?

– Тут я ще не зовсім певна, – відповіла Ева. – Насправді коли приїздиш уперше й лише на чотири дні, ходити по музеях не дуже розумно. Але я все ж таки хочу, щоб ти побачила Палац дожів і Академію. Ну й церкви, ясна річ, більшість картин зберігаються там.

– Палац дожів – це там, де в’язниця та спеціальні скриньки для доносів?

– Саме там, – кивнула Ева. – Без нього складно зрозуміти, як функціонувала ця дивна республіка. Адже тут справді пишалися крадіжками, держава навіть брала під певний відсоток частину краденого в злодіїв. Тут довіряли доносам і страчували винних, якщо вину визнали доведеною. Існувала навіть спеціальна рада, щось на зразок теперішніх присяжних. А якщо потім виявлялося, що стратили невинного, то викопували рештки й ховали з почестями. Так трапилося з одним аристократом, якого запідозрили в шпигунстві за те, що він занадто часто відвідував дружину посла іншої держави, а коли з’ясувалося, що йшлося лише про подружню зраду, страченого виправдали. Венеційці любили ефектні покарання. Наприклад, монахів-содомітів рубали на шматки, кидали в клітку та звішували з найвищої в місті дзвіниці на площі Святого Марка. На цю ж дзвіницю, з якої вперше побачив море Ґете і де демонстрував свій перший телескоп Галілей, чужоземців пускали лише під час припливу, щоб ті не могли побачити систему мілин і каналів між ними в лагуні. Між колонами на Сан-Марко закопували на світанку догори ногами заживо похованих політичних злочинців. Досі вважається поганою прикметою проходити між цими колонами, хоча зараз там переважно й не пройдеш між туристами та сувенірними лотками.

Наступного дня пополудні Ева і Христина зайшли до церкви Сан-Сальвадор, де розглядали «Благовіщення» пізнього Тіціана. Ева намагалася переконати Христину, що на цій картині між дебелим ангелом і присоромленою Марією, яка грайливо бавиться пасмом волосся, прослизає не надто благочестива іскра. Тут же вони дивилися «Трапезу в Еммаусі», на якій зображені їли без виделок. Ева засумнівалася, що це справді Карпаччо, як було написано на табличці, їй картина здавалася радше копією з Белліні.

– Дивися, он тут стоїть надгробок Катерини Корнаро, моєї улюбленої венеціанки – єдиної жінки, яка залишилася у венеційській політичній історії, – сказала Ева, і Христина підійшла до неї ближче. – У чотирнадцять Корнаро віддали заміж за короля Кіпру, попередньо проголосивши донькою святого Марка, а це означало, що, якби вона залишилася бездітною вдовою, кіпрський трон перейшов би до Венеції. Через рік після весілля помер її чоловік, а потім новонароджений син. Сама Катерина потрапила до в’язниці, а потім довго витримувала осаду різноманітних кланів, охочих до шлюбу з нею. Завершилося все сподівано – у 1489 році вона зреклася Кіпрського престолу й спокійно доживала віку у власному крихітному помісті в оточенні філософів і поетів, проголосивши там культ платонічного кохання.

Після Евиної півгодинної лекції з історії мистецтва вони вийшли із церкви й сіли на лавку на площі біля каналу. Витягли вино, канапки й розморено спостерігали за сонячними відблисками у воді. Довкола колодязя посередині площі їздили на триколісних роверах двоє албанських хлопчиків приблизно трирічного віку. Тендітна брюнетка носила до смітника великі оберемки собачої вовни та іншого сміття із саморобного дерев’яного будиночка на сходах церкви – притулку для бездомних тварин.

До їхньої лавки підійшла висока сива венеційка з книгою в руках і запитала дозволу сісти. Сіла й закурила, примружившись на сонці. Потім почала читати.

Христина повернула голову праворуч, до каналу, і побачила, як на бруківку приземлилася велика чайка зі щойно відірваним крилом голуба в дзьобі. З крила ще сочилася кров. Чайка вибрала зручне місце, поклала здобич на землю й стала методично відривати й ковтати невеличкі шматки м’яса. За мить чайку помітили і діти. Вони на мить заціпеніли, а потім з криками «Мама! Мама!» кинулися кудись убік і зникли між будинками. Але ненадовго. Через кілька секунд вони повернулися й уже з цікавістю стали підкрадатися до чайки, покинувши свої ровери біля криниці. Коли чайка підіймала голову догори, ковтаючи черговий шматок м’яса, хлопці сміливішали й робили крок уперед, а потім, коли птаха знову різко опускала дзьоб і хижо шарпала крило, вони злякано втягували голови в плечі. Після того як відстань до чайки небезпечно скоротилася, діти повитягали з ножен на поясі свої пластмасові мечі й, войовничо вигукуючи щось албанською, стали бігати довкола чайки широкими колами. Чайка незворушно продовжувала свою трапезу. Дитячі крики не примусили її ні на крок зсунутися зі свого місця.

Тендітна брюнетка піднесла до смітника посеред площі останнє пуделко химерної форми, обклеєне чорним скотчем; на цьому прибирання притулку було завершено, і жінка поволі пішла геть, повернувши у вуличку, що вела від каналу ліворуч.

На сусідній лавці сидів хлопець у занадто вузьких джинсах. Він кілька разів коротко розмовляв із кимось по телефону, явно хвилюючись. А потім до нього підійшов інший хлопець у таких самих вузьких джинсах, вони обійнялися й пішли вздовж набережної. Сива венеційка докурила, посміхнулася Еві з Христиною та пересіла на лавку, що звільнилася.

З провулка, у якому зникла тендітна брюнетка, вийшла низенька тітонька, яка тримала біля правого вуха мобільний.

– Слухай, а в нас пральний порошок удома є? – сказала вона в слухавку українською, минаючи лавку, де сиділи Ева з Христиною. – Бо на Лідо по знижці дають, а я там нині їду.

Чайка вхопила свою здобич і полетіла геть. Діти заціпеніло дивилися вслід крилу голуба, що віддалялося.

Дорогою до готелю Ева з Христиною натрапили на супермаркет і зайшли всередину. Біля полиць із кавою до Христини звернулася ламаною англійською пара турків – високий хлопець із приємною посмішкою та дівчина в хустині.

Вони попросили Христину допомогти їм вибрати найкращу каву, пояснили, що це на подарунок, а самі вони кави не п’ють, тому й не орієнтуються. Христина спершу розгубилася, не побачивши знайомих німецьких сортів, а потім просто вибрала одну з дорожчих пачок і з усмішкою дала жінці. Якась химерна постмодерність переслідувала їх цього дня – турки, від яких багато століть тому звичай пити каву поширився у Венеції і від яких шляхтич Кульчицький завіз цей напій до Відня, тобто в Галичину, тепер питали у венеціанському супермаркеті українку, який сорт їм вибрати.

До готелю верталися однією з основних туристичних артерій, якою натовп цілий день курсував між ґетто і центром. На одній із яточок, де продавали овочі та фрукти, Христина вирішила купити помідори. На її прохання англійською продавець зважив жменю помідорів, поклав у торбинку і сказав:

– Уно і венті, пліз.

При цьому галантно посміхнувся. Христина пригадала зі шкільних уроків іспанської, що це означає одне євро і двадцять центів, і подала йому євро і трохи центів.

– Уно і венті, – повторив продавець із обуренням у голосі й повернув їй зайві десять центів разом із чеком. Коли Христина спробувала залишити чек на ляді, продавець суворо похитав пальцем і примусив її взяти папірець.

– Цікаво, чому він обурився, – запитала Христина в Еви. – Тому, що я не зрозуміла такого простого, чи тому, що не хотів, аби я мала його за типового венеційця-шахрая, про яких пишуть у всіх путівниках, що вони люблять обдурювати туристів. І навіщо втулив мені цей чек?

– Може, тобі здалося, що він сказав це з обуренням, а насправді лише віддав десять центів уже без галантної посмішки, – засміялася Ева. – Для завершальної посмішки треба було купити більше помідорів. А чек ти зобов’язана взяти за законом, бо по-іншому це вважається серйозним порушенням. Не знаю, чи справді за це карають, але про необхідність вимагати чеки теж пишуть у всіх путівниках.

Ева виявилася бездоганним екскурсоводом. Христині іноді здавалося, що вона орієнтується у Венеції не гірше, ніж у Берліні. Лише зрідка вона зазирала в путівник, щоб перевірити себе, і ніколи не плуталася в лабіринтах вузеньких вуличок, хіба навмисне, коли їм хотілося просто поблукати без визначеного маршруту.

Вона була ідеально організована, уміла все передбачити, про все подбати, ніколи не втомлювалася й дуже цікаво розповідала. Але при цьому Ева сильно відрізнялася від багатьох інших знайомих Христині німців тим, що не була схибленою на точності й пунктуальності, уміла попуститися й не нервуватися, коли щось функціонувало не так бездоганно, як хотілося би. Скажімо, коли вони на третій день перебування купили квитки на вапоретто [7]7
  Вапоретто – маршрутний теплохід.


[Закрыть]й намагалися розібратися із заплутаними водними маршрутами, щоб якомога краще запланувати поїздки на острови, Христина запропонувала під’їхати зупинку до кінцевої, щоб зайняти кращі місця для огляду, а потім вернутися тим же маршрутом до центру. Однак, коли вони проїхали кінцеву, виявилося, що назад вапоретто повертається не вздовж Великого каналу, як було написано в переліку зупинок, а спершу їде на годинну оглядову прогулянку в зовсім іншому напрямку, а потім повертається вздовж Великого каналу, але в протилежному від потрібного їм напрямку. Ця помилка на самому початку подорожі змістила всі їхні плани, і потрапили вони зовсім не на ті острови, на які збиралися. Христині було незручно, що все це трапилося через неї, але Ева сказала, що такий спонтанний спосіб подорожування явно більш відповідний до тутешнього транспорту – повільного й неповороткого вапоретто, добиратися яким значно довше, ніж ходити пішки. Особливо якщо не знати спеціальної логіки маршрутів, збагнути яку за один день було непросто. Того вечора вони верталися вже поночі у вапоретто, де було, крім них, лише двоє пасажирів – мама і донька, які, схилившись на залізну тумбу біля вікна, намагалися робити уроки при тьмяному світлі єдиної лампочки під стелею. Точніше, уроки робила мама, час від часу нервово щось вигукуючи та махаючи руками з численними фенічками й татуюваннями, а восьмирічна донька з помітною надвагою замріяно дивилася у вікно на світло довколишніх маяків.