Текст книги "Фрау Мюллер не налаштована платити більше"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

На той момент їй подобалося проявляти себе пасивно в еротичних ситуаціях – зваблювати, натякати, піддаватися, а потім терпляче очікувати, щоб партнерка сама вгадала потаємне, та розчаровуватися, коли їй цього не вдавалося, замість допомогти натяком або й просто попросити зробити щось конкретне. Тоді здавалося, що це зіпсує все задоволення, але насправді – просто соромилася. Здавалося, що вона невимоглива й піддається на ті ласки партнерки, які їй запропонують. Але насправді це була лише ілюзія, бо очікувати того, про що не говориться, – це і є найвищий із можливих рівнів вимогливості.

Колись вона відчувала сексуальне збудження лише як ледь помітну тривогу, полохливе напруження десь між ребрами, яке ніяк не хотіло розлитися по всьому тілу сторожким теплом і лише, зачаївшись, чекало якогось знаку, що спрацює, ніби стартовий прапорець під час спортивного забігу. Іноді таке траплялося, але радше спонтанно й несподівано, тому очікування завжди супроводжувалося свідомою та напівсвідомою готовністю до того, що нічого не вийде, сигнал не спрацює, і відгукнутися на чиєсь збудження так і не вдасться з нікому не знаних причин, а вся старанно підготована й вимріяна пригода перетвориться на чергове розчарування. Христина не вірила, що зможе керувати своїм збудженням, чітко знати, що саме і як потрібно зробити. Точніше, у можливість такого вона вірила, але була переконана, що конкретно їй це лише зіпсує задоволення, додасть відчуттям нотки несправжності, імітації.

Тепер у неї більше не було ілюзій стосовно того, що справді допасовані одне до одного партнери здатні порозумітися без слів і вгадати невисловлені очікування. Адже тепер вона й сама пробувала вгадати очікування та бажання своїх молодших партнерок, в очах яких бачила, що думають і відчувають вони точнісінько так само, як і сама Христина двадцять років тому. Але чого саме вони очікують від неї у конкретний момент, зрозуміти вже було значно важче. І найприкрішим вироком за такі невдалі спроби зрозуміння були вдавані оргазми, які вона тепер, на жаль, розпізнавала безпомилково. І це було ще одне з того, що ніколи не вдасться повернути – колись усі чужі оргазми здавалися їй щирими. І вона могла досхочу тішитися роллю жертви – тієї, яка сама імітує оргазм.

Цей юнацький егоїзм тепер виглядав кумедно – зараз вона на все дивилася більш об’єктивно, навіть на секс. Але це змусило її зрозуміти певну закономірність. Раніше їй здавалося, що відмова від власних імпульсів, невміння й небажання відчитати їх і допомогти відчитати партнерці є виявом альтруїзму та прагнення цілковито зосередитися на тому, щоб подарувати якомога більшу насолоду комусь, а не собі. Але тепер вона усвідомлювала, що якраз це і є егоїстично, бо відмова від власного задоволення, про яку ніхто не просив і яка нікому не йшла на користь, до того ж ніколи не була щирою, а лише вдаваною, – це ніяка насправді не відмова, а просто безпорадність і страх перед власною невмілістю, недосвідченістю, незнанням свого тіла й психіки, небажання визнати це, сором за те, що не вмієш це подолати, і самообман, намагання сховатися від неприємної дійсності за вигаданими «благороднішими» причинами. Наприклад, за псевдонебажанням відчувати себе «брудною, зіпсованою, хтивою», бо це були негативні епітети. А разом із ними «бруднилося» або ставало незаслуженим і саме задоволення. Заслужити його можна було, лише відмовившись від своєї насолоди задля чужої, купивши її таким чином. А якщо оборудка не вдавалася, то винна була, ясна річ, недостатньо чуттєва партнерка.

Ця прив’язка задоволення до відповідальності була в усьому цьому заплутаному комплексі відчуттів найбільш химерною штукою. Христині було цікаво, де, у який момент її психіка вирішила, що найпростішим і найпевнішим способом уникнути відповідальності за чиєсь і за своє розчарування є добровільна відмова від свого задоволення. А ще більше їй було цікаво, яким чином їй вдалося позбутися цього після стількох років борсання в напруженому клубку негативних емоцій, які все більше мучили її та примушували шукати нових і нових винних.

Іноді її охоплював тотальний сумнів і вона вже не була так певна, що еротичні уподобання – це мимовільний процес, яким неможливо керувати і який неможливо спрямовувати. І вона вже не відкидала настільки ж беззастережно, як колись, сумнів у тому, що її ж власна психіка, яка так довго дурила її, могла підвести і в іншому – наприклад, хибно переконати в домінуванні лесбійських схильностей. Можливо, хибність і правильність – це також не абсолютні, а відносні величини й ніякої раз та назавжди визначеної сексуальної орієнтації не існує, а все залежить лише від спонтанних бажань і настроїв у той чи інший момент. А можливо, усе ще гірше і спонтанність та некерованість, ця найбільша чеснота сексу, – така ж ілюзія, як і все інше, і насправді всі підсвідомі й напівсвідомі бажання, прояви, потяги, відчуття – це просто інтелектуальні конструкції. Можливо, найбільша жорстокість старішання якраз і полягає зовсім не у фізіологічних тілесних проявах, а в цьому тотальному процесі втрати безспосередності й щирості в сприйнятті світу й власних відчуттів. Коли все, що раніше сприймалося інтуїтивно та на віру, тепер перетворюється на складні інтелектуальні конструкції, за допомогою яких твоя власна психіка намагається маніпулювати тобою. І задоволення більше не є просто відчуттям, від якого стає радісно, а перетворюється на складну теорію, у якій значно більше вимученого самоствердження, ніж самого задоволення. У центрі цієї теорії опиняються різноманітні нюанси, перешкоди й недоліки, що спричиняють утрату задоволення. І процес, який планувався як чистий гедоністичний акт, через це перетворюється на болючу процедуру самоаналізу й пошуку причин, наслідків, винних, рецептів, заборон, рекомендацій – чого завгодно, тільки не чистого задоволення в його первинній, не зіпсованій надмірним осмисленням формі.

Хоча, з іншого боку, тепер їй уже не було настільки ж важливо, як колись, усвідомлювати свою орієнтацію, її тривкість, незмінність, відсутність у цьому жодної «неправильності». Етап, коли вона боролася сама з собою і з суспільними стереотипами за право на все це, давно минув. Тепер їй було глибоко байдуже, що думають про неї та її уподобання інші. Важливо було розібратися зі своїми власними думками й відчуттями.

Це було, ясна річ, набагато складніше, ніж жити відповідно до того, що очікують від тебе інші. Це було схоже на перечитування дитячих казок у дорослому віці, коли Червона Шапочка раптом перетворюється на спокушену цнотливицю, злий вовк – на підступного спокусника, а пиріжок втілює ще більш двозначний еротичний підтекст, хиткий і непевний, водночас хтивий і страшний у темному лісі плотських задоволень, далеких і незнаних, як заборонений плід. І після такого прочитання вже ніщо й ніколи неможливо було сприймати наївно та просто, як колись, на віру. В усьому з’являвся бруднуватий, але водночас і привабливий підтекст. Це збагачувало палітру відтінків, але платити за це збагачення доводилося втратою гостроти основних відчуттів, неминучої під час розпорошення уваги на численні нюанси. Так усе попереднє, скероване назовні життя, яке розмірено плине за наперед відомими респектабельно нудними схемами та правилами, у яких завжди зрозуміло, де добро, а де – зло, тепер стало неможливим.

Раз усвідомивши нещирість власних переконань, Христина більше не могла повернутися до колишніх відчуттів. Відтепер секс перестав бути для неї лише додатком до гарної розмови, емоційної близькості, гри в залицяння, способом розвіяти самотність, зняти напруження, красиво завершити вечір. А раніше їй ішлося здебільшого про це. І жінки частіше велися на таку гру, особливо молодші жінки, недосвідчені, виховані в усвідомленні гріховності всього пов’язаного із задоволенням, і особливо чуттєвим задоволенням. Чоловіки ставилися до сексу серйозніше, вбачали в ньому самоціль, відокремлювали від усього іншого. Колись Христині це здавалося вульгарним і примітивним. Тепер вона усвідомлювала, що саме це і є виявом справжнього бажання. Усе інше – лише імітація, обман, самообман, спроба закамуфлювати щось.

Зараз Христині більше не йшлося про досвід обміну провинами, а лише про власне сексуальний досвід. Їй хотілося чистого відчуття, позбавленого ароматизаторів саможертовності, співчуття, сором’язливості, небажання образити, зізнатися тощо, у чому вона так довго й безуспішно борсалася досі. Вона більше не боялася механіки чуттєвості, а, навпаки, старанно вдосконалювалася в цьому й пишалася своїми успіхами. Тепер її тіло було зрозумілим для неї, але від цього таємнича магія сексуального задоволення не зникла, а, навпаки, посилилася відчуттям того, що можеш керувати процесом, а не лише плисти за течією, відшукуванням нового в знайомому та добре випробуваному, бравадою своїми вміннями перед менш досвідченою партнеркою і навіть зовсім рафінованою бравадою вміннями перед партнеркою більш досвідченою, здатною оцінити все якнайбільш прискіпливо.

Мабуть, настала найкраща її пора, коли старіння тіла ще не настільки помітне, аби перекреслити собою всі радощі зрілості, досвіду, звільнення від юнацьких фобій та комплексів, радість від уповільнення сприйняття, від необхідності постійно поспішати та сприймати все лише поверхово, недбало, похапцем, як це притаманно надміру поспішній і вічно перезбудженій юності.

Раніше їй здавалося, що стосунки між жінками є більш абстрактними, вільнішими від прагматичних міркувань і через це партнерки здатні краще заглибитися в суть еротичного переживання, збагнути його й повноцінно перейнятися лише ним. Христина була переконана, що гетеросексуальні стосунки занадто сильно прив’язані до інстинктів і суспільної моралі, а це унеможливлює відхід у них від певних стереотипних моделей, які хоч і відрізняються між собою, але в результаті всі ведуть до неминучої поразки. Їй здавалося, що основна складність, яка заважає будувати стосунки водночас глибокі та внутрішньо вільні від взаємних обмежень, принижень, узалежнень, криється в надмірній раціоналізації почуттів, які починають помирати в момент, коли вперше з’являється думка про те, наскільки ці стосунки серйозні, яка в них перспектива та що буде далі, бо ця думка приходить на заміну простій і нічим не обумовленій радості від усвідомлення факту існування одне одного. На її думку, саме такими були симптоми початку втрати взаємного зацікавлення. Підсвідоме або й свідоме прагнення зацементувати те, що розвалюється, зберегти, законсервувати, продовжити тривання, навіть якщо це тривання буде лише агонією.

Як єдиний варіант утечі від цього традиційні моделі стосунків пропонували самообмеження поверховими та короткотривалими інтрижками, це просто змінювало ракурс проблем, але не роз’язувало головного – неможливості побудувати стосунки, які давали б справжню сатисфакцію.

Поки Христині вдавалося переконати себе, що проблему слід шукати саме в цьому, їй було простіше вірити в те, що альтернатива насправді можлива. І це була чи не остання з її життєвих ілюзій, за яку вона відчайдушно чіплялася, старанно оточуючи себе мурами з усе складніших теоретичних міркувань, які б підтверджували правильність її ідеології. А життя з ідеологією, якою б вона не була, завжди легше, ніж життя без ідеології, – це Христина знала точно. Тому її страшенно лякали всі ці сумніви в правильності чіткого поділу світу на гомоеротичний і гетеросексуальний, на індивідуалістичний і тоталітарний, на вільний від будь-яких обмежень і заборон та зашорений у давно застарілих догмах. Їй страшенно хотілося повернутися в той час, коли йшлося просто про задоволення, а все інше відходило на другий план, і всі глибокодумні роздуми, викладки та теорії були лише необхідним аксесуаром сексуальності, застосовуваним у ході спілкування з особливо вибагливими партнерками, але при цьому зберігалася щира переконаність, що в цьому немає ані тіні прагматизму, а лише абсолютна чистота естетично досконалих форм еротики.

Уже протягом певного часу Христина помічала за собою те, що все рідше їй хочеться поговорити на тему взаємозв’язку несвободи і вільного вибору. Її улюбленою раніше теорією, частиною тієї ідеології, за яку вона й досі намагалася відчайдушно чіплятися, була теза, що будь-яка несвобода завжди первинно є результатом вільного вибору. Іноді несвідомого, але завжди власного. Колись Христина здатна була годинами переконувати співрозмовників у тому, що справжня свобода можлива лише тоді, коли людина погодиться цілковито відмовитися від існування в межах знайомої суспільної ієрархії, що відіграє роль системи координат: народження, дорослішання, навчання, кар’єра, шлюб, – цей ланцюжок неминуче веде не до самореалізації та усвідомлення повноцінності власного існування, як наївно здається кожному, хто погоджується на правила гри, прийняті в цій системі, а лише до неминучого розчарування, утрати ілюзій і мотивації. Аби не залишатися наодинці з собою та не дати собі шансу усвідомити те, наскільки далеким є твоє життя від вимріяного колись і надійно забутого ідеалу, слід, згідно з конвенційними практиками, якомога щільніше завантажитися різними псевдопотрібними заняттями, переконуючи себе, що витрачати час краще на речі корисні, ніж на речі приємні. Приємність при цьому визнається чимось не надто цінним і трохи забороненим, таким, що досягається автоматично, і для її досягнення не потрібно докладати жодних зусиль.

Таке зациклення на виконанні потрібного й корисного коштом приємного доволі швидко призводить до відмирання якихось внутрішніх м’язів, які генерують примхи, фантазії та дрібні насолоди, і поступового переходу на безперервний цикл, коли під час робочого тижня виникає відчуття відпочинку після обтяжливих вихідних у колі сім’ї, а під час вихідних можна тішити себе, що нарешті є нагода не думати про неприємності на роботі. Так коло замикається й поступово починає здаватися нормальним те, що життя складається лише з більших та менших неприємностей, нудьги й невміння відчути приємність бодай від чогось.

І лише іноді у якихось напівдозволених снах знову виринають фантомні болі навіки втраченого вміння генерувати здійсненні і нездійсненні бажання, уміння існувати в атмосфері радісного очікування, яке зовсім не обов’язково повинно завершуватися сатисфакцією, а є приємним саме собою. Іноді Христині снилося, що їй знову, як колись, смакують кольорові смоктальні цукерки і не виступає кров на яснах, щойно вона з’їдає першу. Що їй знову нестерпно кортить довідатися, скільки ж кольорів буває в цих цукерок, але вона боїться, що не зможе зупинитися і з’їсть усі. Тоді вона вирішує довго й уважно роздивлятися цукерки крізь обгортки, і через певний час виявляється, що після недовгих тренувань вдається, не розгортаючи обгортки, побачити колір цукерки. І від цього її охоплює така шалена радість, що вона прокидається.

Після таких снів її ще довго непокоїть якесь непевне відчуття, яке хочеться вимити з кутиків очей, міцно заплющивши їх і зачекавши, аж краплі вологи скотяться по щоках і залишать по собі вологий слід.

Універсальним рецептом, який гарантує порятунок від тотального розчарування, Христина завжди вважала намагання руйнувати звичні схеми, ієрархії, взаємозалежності. І ось тепер, опинившись у цілковито чужій і незнайомій ієрархічній системі, вона врешті змогла поставити цей експеримент на собі в реальному житті та спробувати підтвердити власну теорію. Її тутешнє існування не викликає сумнівів у чистоті експерименту – вона одна, без сім’ї і планів на її створення, її попереднє життя назавжди завершене й повернення до нього неможливе, тут у неї немає жодних перспектив, навіть сподівань на якісь неочікувані зміни на краще, усі її соціальні та суспільні корені обрубано й реальних шансів пустити нові не передбачається. Вона ні від чого не залежить, жодні суспільні конвенції не обмежують її особисту свободу, й вона повинна відчувати себе цілковито вільною.

Але тепер проблемою було те, що всі колишні теорії раптом утратили переконливість. Її світовідчуття й справді змінилося, колишні гіпотетичні, а тому гіпертрофовано сильні страхи втратити роботу, опинитися без перспектив на майбутнє, потрапити в ізоляцію від звичного середовища тепер були реальністю, але, як і будь-яка реальність, виявилися менш страшними, ніж виглядали в проекції. Це вплинуло й на ставлення до інших гіпотетичних катастроф.

Відносними стали й категорії, які раніше здавалися постійними. Наприклад, колишня Христинина робота з української перспективи виглядала не найгірше – так, у неї була невелика зарплата, але зате державна робота, яка займала не весь робочий день і давала можливість підробляти приватними уроками. З тутешньої ж перспективи не лише її зарплата та статус «державної роботи», яку за чиїмось бажанням ліквідували за лічені години, а й плата за приватні уроки були сміховинним способом заробітку як на жінку її віку та кваліфікації.

Тут вона також мала кількох приватних учнів – можливо, у перспективі їх стане більше, особливо якщо їй вдасться розжитися на власний інструмент, бо наразі доводилося брати тільки тих учнів, до яких можна було ходити на уроки додому. Але тутешні уявлення про фінансову стабільність були незмірно вищими за уявлення українські, що автоматично погіршувало самопочуття тих, хто до категорії фінансово стабільних не потрапляв. В Україні до неї не потрапляв практично ніхто, адже навіть ті, хто заробляв там багато, не мали жодної певності в тому, що завтра в них не відберуть усе. І це впроваджувало певну солідарність і дозволяло почувати себе краще навіть із меншими статками. Тут же її становище інакше, ніж безнадійним, назвати не вдавалося, і це не могло не вплинути на спосіб мислення.

Якщо раніше її думки найчастіше були зосереджені на тому, що могло б трапитися та як запобігти тому, щоб не трапилося нічого поганого, то тепер вона навчилася абстрагуватися від цього й зосереджуватися, принаймні іноді, на тому, що відбувається зараз. Це зосередження на власних відчуттях було новим для неї заняттям і становило приємність, навіть якщо самі відчуття не були надто приємними.

Христина раптом зловила себе на думці, що не пам’ятає про себе багатьох страшенно важливих речей. Точніше, пригадує, але занадто туманно, у загальних рисах, без деталей. Від цього власні колишні відчуття ставали непереконливими. Скажімо, коли вона намагалася пригадати, якими були відчуття під час застуди десять років тому, їй здавалося абсолютно неможливим, що була здатна тижнями ходити застуджена, повноцінно працювати, учитися й навіть просиджувати вечори в накурених кнайпах, а іноді взагалі не помічати, що вона застуджена, аж поки її не охоплювала гарячка. Тепер кожна застуда спричиняла повне випадіння з реальності, Христина днями не могла піднятися з ліжка, не спала вночі через найменшу закладеність носа чи біль у горлі, відчувала кожен градус, на який піднімалася чи опускалася температура тіла. І в цьому була не лише неприємна фізіологія й підтвердження неминучого процесу старіння тіла, була в цьому й незнана раніше повнота й багатоманітність відчуттів, які значно триваліше закарбовувалися в пам’яті, раптом набуте вміння цінувати кожен прожитий момент, навіть момент не надто приємний. Це не мало нічого спільного з колишньою чіткою поляризацією інтенсивного переживання приємного й такого ж непримиренного відкидання, витирання з пам’яті всього неприємного. Тепер модальність відчуття не відігравала особливої ролі, а була лише одним із необхідних атрибутів цього відчуття. І цінність полягала в якомога повнішому сприйнятті й переживанні усієї палітри відчуттів.

Схоже вона ставилася й до речей, не пов’язаних із відчуттями, – раніше їй здавалося, що, якби довелося опинитись у теперішній ситуації, вона була б лише інтелектуально свідомою того, що це і є ситуація цілковито вільної людини, але потай усе ж таки вважала б цю зміну зміною на гірше. Тепер же, на її власний подив, у неї не виникало бажання проводити паралелі між тим, що було, і тим, що є зараз. У її свідомості пролягла певна межа й минуле назавжди залишилося за нею. Воно не вимагало порівняння з теперішнім, це були просто різні речі. Мабуть, це був ще один прояв цього нового вміння – цінувати кожен здобутий досвід.

* * *

Христина заздрила людям, які з легкістю вміли сформулювати речення на зразок: «Мені найбільше з усіх подобається голубий колір» чи «Ненавиджу малиновий сік, зате страшенно люблю яблучний». Їй подобалася впевненість, із якою вони зі стількох можливостей вибирали одну. Їй це давалося складно. Вибирання завжди було болісним через неминучість процесу відкидання, відмови, обмеження, спрощення.

Смаки ставали біднішими, якщо їх занадто чітко сформулювати, тому значно цікавішим їй здавалося відстежувати взаємозалежності між уподобаннями. Наприклад, чому сьогодні подобається зелений колір, а завтра захочеться надивитися на щось жовте – це вплив погоди, настрою чи якихось інших, більш таємничих і сутнісних чинників. Чи взагалі тут немає жодних взаємозалежностей, а лише чиста випадковість. Тоді відмовлятися ще більше шкода – це як забороняти дитині хаотично змішувати фарби на малюнку або не дозволяти розфарбовувати зайчика рожевим, а сонце – фіолетовим, бо такого не існує в природі. Мабуть, люди, яким легше вдавалося сформулювати речення про улюблений смак, книгу чи фільм, відчували подібне, просто вони вміли на той конкретний момент наважитися на неминучість самообмеження. Христина цього не вміла. Постійно боялася сплутати тривкіше уподобання з випадковою примхою настрою, а найбільше боялася виглядати примітивною у своїх смаках.

Крім того, існувала ще проблема відбору критеріїв. Якщо назвати, скажімо, улюблені музичні твори, то це мають бути ті, які є улюбленими зараз, чи ті, які були улюбленими десять років тому й котрі з них легше викреслити зі свого життя, не відчуваючи при цьому, що список обраного дуже неточний, навіть більше того – цілковито фальшивий. Але якщо не викреслювати нічого та враховувати всі нюанси, то взагалі неможливо сформулювати хоча б щось. Можливо, саме тому в найпростіших побутових ситуаціях, пов’язаних із вибором, Христина після довгих і виснажливих вагань схилялася завжди до одного й того ж – шоколадного пломбіру замість фруктового морозива, кави з молоком замість чорної, пастельних тонів в одязі замість надто яскравих, чорного кольору замість усіх інших, класичних моделей крою замість експериментальних, короткої стрижки замість довгого волосся, класичної музики замість сучасної, зручного спортивного взуття замість модельного, натуральних тканин замість синтетичних, романів замість оповідань, писання листів замість спілкування за пивом, пишнотілих брюнеток замість струнких блондинок, слова «трохи» замість «трішки», паузи в тексті замість слів на зразок «либонь», «авжеж-бо», «прецінь» і подібних, мінору замість мажору, синкопи [1]1
  Синкопа – зміщення музичного наголосу з сильної долі такту на слабку. (Тут і далі прим. ред.)


[Закрыть]замість «переборчиком», фортепіано замість роялю, Шнітке замість Ваґнера, вишивки мережкою замість кольорового хрестика, манівців замість центральних вулиць, подорожування залізницею замість літаком, прогулянок у лісі замість відвідування центральних площ, штанів замість спідниць, цупких портьєр замість напівпрозорих штор, ванни замість душу, косметики без запаху, лікувальної косметики замість декоративної, чаїв без ароматизаторів, трав’яних чаїв замість зелених або чорних, велосипеда замість машини, слухання замість розповідання, сухого вина замість пива, білого вина замість червоного, невеликих компаній замість бучних святкувань, самотніх роздумів за філіжанкою кави замість пліткування з подругами. Але при цьому ніколи не заощаджувала собі етапу щирих і болісних вагань перед тим, як прийняти щоразу те саме рішення, що й завжди.

Часто Христина ловила себе на тому, що не довіряє собі значно більше, ніж сама про це здогадується. Скажімо, прийшовши до чергової клієнтки, вона раптом помічала, як раціонально розкладені речі на полицях у шафі, й робила господині комплімент за аналітичний підхід до справи, яку прийнято вважати не вартою уваги побутовою дрібницею, хоча насправді увага до цього дає можливість заощадити щодня багато часу та нервів. А після цього довідувалася, що розклала ці речі вона сама під час останнього прибирання, а господині так сподобався зручний принцип, за яким це було зроблено, що вона відтоді старанно підтримувала порядок у шафі в такому вигляді. І тепер дійсно заощаджує багато часу та нервів.

Раніше, у попередньому житті вчительки музики, було те саме. Коли Христина знаходила підхід до якогось особливо складного підлітка, завжди ділилася з його мамою тим, як саме краще з ним працювати, а потім дивувалася, як спритно матері вдається знайти з сином спільну мову й налагодити співпрацю. У такі моменти захоплення «чужими» досягненнями вона часто ловила себе на думці, що йдеться їй насамперед про черговий привід переконати себе, що вона б так не змогла. Думка про власну неспроможність зробити те чи інше з’являлася в неї першою в будь-якій ситуації, навіть у ситуаціях, які ніяк не стосувалися її особисто. Христина настільки зжилася з тим, що бачить світ лише з вічнозавуженої перспективи замкової щілини власних фобій, що вже навіть не зауважувала, наскільки абсурдними, а іноді й егоцентричними виглядають її спроби в усьому шукати лише натяк на власні недоліки. Скажімо, якщо Соломія, повернувшись із закупів, радісно повідомляла: «Я придбала ваги», Христина, як правило, реагувала питанням: «Ти справді вважаєш мене занадто товстою?»

А коли Соломія дивувалася такій реакції, вона не вірила в її щирість.

Коли Христині несподівано дзвонив хтось із клієнтів, першою думкою, яка виникала в неї ще до розмови, було побоювання, що зараз вона почує претензії та незадоволення, хоч насправді ще ніхто й ніколи не висловлював їй цього по телефону. Зазвичай люди після чергового прибирання та розрахунку просто повідомляли, що надалі змушені відмовитися від її послуг, не пояснюючи, з яких саме міркувань. І навіть тоді, коли вона точно знала, що так сталося з цілком об’єктивних причин – переїзд, фінансова скрута, зміна графіку праці тощо, ніколи не могла позбутися глибоко захованої думки, що проблема все ж таки в ній, у тому, що вона була недостатньо старанна, що не вміє належно добре виконувати свою роботу, що взагалі ні на що путнє не спроможна.

У власній неспроможності вона завжди була твердо переконана. Більш упевнені в собі люди слугували для неї незаперечним авторитетом. І самої цієї впевненості виявлялося достатньо, їм не потрібно було доводити своє право на авторитетність ще якимись вміннями чи здобутками. Якщо хтось впевненим голосом заявляв, що вона зробила неправильно, Христина відразу ж внутрішньо погоджувалася з цим, і навіть якщо потім з’ясовувалася хибність звинувачення, продовжувала відчувати себе винною. Змінювалася лише причина цієї провини: спершу вона сумнівалася у своїй правоті, а потім соромилася того, що її так легко змусити сумніватися. Раціональна частина її мозку завжди бунтувалася проти цього болючого процесу, але вдіяти нічого не могла. Як і решті людей, їй легше було повірити в правильність того, що вже було визнане правильним кимось іншим. Наважитися на ризик власного судження всупереч чиємусь чи загальноприйнятому їй вдавалося вкрай рідко, а навіть якщо вдавалося, то це найчастіше був лише позірний бунт, намагання віддати належне інтелектуальному переконанню, а не внутрішній потребі. Страх перед небезпекою оприлюднити свою думку, яка може бути висміяна, дуже дошкуляв їй у її попередньому професійному існуванні. Критерії, відповідно до яких одні музичні твори ставали каноном, а інші зникали в небуття, часто ґрунтувалися саме на цьому страхові, усвідомленому чи інтуїтивному. Сама необхідність створювати канон уже була певною формою заперечення права на індивідуальний смак, на волюнтаризм у смаках, на свободу, без якої, здавалося б, абсурдною виглядає сама істота мистецтва. Серед виконавців музики успішнішими та реалізованими ставали більш упевнені в собі, а не більш обдаровані, – це було несправедливо, але цього було не уникнути. Те саме стосувалося творів, доля яких часто залежала не так від якихось естетичних, як від суто суб’єктивних чинників – здатності композитора пробитися до провідних виконавців, уміння сподобатися впливовим слухачам, критикам, усім функціонерам від культури, для кого чужий страх перед власною думкою є гарантією успішного функціонування. В інших видах мистецтва позаестетичні чинники так само відігравали вагомішу роль, ніж естетичні. Книги розкуповували охочіше після того, як їх похвалив хтось відомий, а особливо якщо ця похвала містилася на обкладинці чи була показана по телебаченню. Картини художників, про яких писала преса, купували частіше, ніж тих, про яких преса ще не писала, навіть якщо невідомі художники створювали кращі картини, не кажучи вже про дешевші. На фільми відомих режисерів без проблем знаходилися гроші, навіть якщо сценарії були відверто безнадійними, тоді як початківцю з цікавою ідеєю пробитися було дуже важко. Академічне мистецтво виправдовувало це потребою боротися з кічем, комерційне мистецтво формувало за допомогою цього бренди, але все це було лише раціоналізацією іншого, глибше захованого страху перед самим собою, перед неосяжністю вибору, перед непередбачуваністю індивідуальної свободи, страху, однакового як у споживачів мистецтва, так і в його авторів та дистриб’юторів. Страху людей, яким хронічно бракує впевненості повірити самим собі. Страху першим сказати про те, що король таки голий. Страху родом із дитинства, як і всі справді потужні страхи.

Коли в її присутності якась надмірно турботлива мати вживала фразу «дівчатка так не роблять», у неї всередині все закипало. Вона відразу ж уявляла собі, як ця фраза назавжди заляже на недосяжно глибоко заховане десь із виворітного боку підсвідомості дно всіх майбутніх сумнівів, кожен із яких як мінімум наполовину складатиметься із одного великого сумніву – у собі, у власному праві на існування, розуміння, співчуття, на помилки, на успіхи, на можливість бути собою, а не прагнути до недосяжного ідеалу. Бо саме недосяжний ідеал, ця чиста форма існування будь-якої дівчинки, невідворотно зіпсована наявністю грубої плоті, перетворює всі інші форми існування цієї дівчинки на безперервний ланцюжок провин, з яких складається і кожен успіх, і кожна невдача.

Не менше бісило її і вимовлене в її присутності «хлопчики так не роблять». По суті, обидві ці фрази були анаграммою на якомусь глибшому, ніж поверхневе значення слів, сутнісному рівні. Обидві репресивно зводили сутність психіки до підпорядкування якійсь абстрактній моделі та з расистською послідовністю примушували відкидати все індивідуальне, допасовуючи характер і поведінку до цієї абстракції. І коли вона бачила перед собою надміру вразливого й цілковито позбавленого природніх лідерських амбіцій хлопчика, то відразу ж уявляла його собі через двадцять років понурим лузером, домашнім тираном із безнадійно погаслим поглядом, у якому з відчайдушною невтомністю світиться лише те саме перманентне почуття провини за все неусвідомлене, непрожите, не дозволене собі самому у відповідний час.