Текст книги "Фрау Мюллер не налаштована платити більше"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Їй значно легше, ніж батькам, вдавалося поставити себе на місце дитини й поспівчувати її проблемам по-справжньому, а не з позиції дорослого, який усе знає краще й автоматично вважає всі дитячі труднощі не вартими уваги примхами. Правила гармонійного співіснування з дітьми були простими в теорії, але виконувати їх на практиці мало кому вдавалося. По суті, ці правила нічим не відрізнялися від тих, за якими жили дорослі, просто певних прав за дітьми вони не визнавали, і через це виникали проблеми, як вони неминуче виникали б із дорослими, якби їх позбавили тих самих прав.

Діти здебільшого прагнули від дорослих не так виконання своїх забаганок, як простого визнання свого права відчувати так, як їм відчувається, а не так, як мало б відчуватися на думку батьків.

Наприклад, перед уроком дитина влаштовує мамі скандал і з плачем заявляє:

– Не хочу більше ходити на музику!

Більшість мам відразу ж реагує неправильно:

– Неправда, ти хочеш.

Або:

– Ти ж сама хотіла, що трапилося?

Або:

– Стільки вже відходили, не вигадуй дурниць!

Чи ще гірше:

– Подивися, он Марійка теж ходить і не плаче.

І так далі. Безкінечні «ти не можеш бути втомлена», «ти щойно поїла, навіщо тобі цукерка», «скільки можна говорити одне й те ж – ти будеш ходити на музику», «мені б хтось приділяв стільки уваги, коли я була маленька».

А Христина просто говорила, дивлячись на зсутулені плечі дитини:

– Ти втомлена. Був важкий день?

І здебільшого цього вистачало. Дитина відразу ж виходила зі ступору й починала розповідати, що день був справді важким, і Оксанка обзивалася на перерві, а вчителька несправедливо записала зауваження їм обом, і з математики була важка контрольна, а з сольфеджіо знову не вдалося нічого підготувати. Але завершення, як правило, виявлялося несподіваним для матері, бо дитина раптом збиралася з силами й сідала за інструмент, більше не згадуючи про намір кинути музику. Адже йшлося не про те, щоб справді кинути музику, а про те, щоб звернути на себе увагу, щоб її почули, поспівчували, не заперечували її відчуттів.

Дуже рідко Христині доводилося зустрічатися з батьками, які навчилися зосереджуватися під час спілкування з дітьми на тому, що головним тут є взаємна радість від спілкування, від того, що вони проводять разом час, а не виконання якоїсь глобальної педагогічної програми. Коли батьки були налаштовані саме на приємність, а не на виховний процес, то й виховний процес проходив легше та невимушеніше, як додаткова, а не основна мета.

А ті батьки, які намагалися виліпити з дітей покращену версію себе самих, неминуче терпіли поразку за поразкою, наштовхуючись на опір дитини, на її бажання наполягти на своєму праві жити власним життям, а не життям, вигаданим батьками.

Збоку все це було їй дуже помітно й очевидно, але вона не знала, чи змогла б так ясно відмежовувати емоції від інстинктів, якби мала справу зі своїми власними дітьми.

Христина любила приходити на пообідні уроки. Піднімаючись сходами, вона ще у вестибюлі чула запах кави, яку заварювали тут у всіх кабінетах близько третьої години. До кави зазвичай наливали трохи коньяку й відкривали принесені вдячними батьками цукерки. Цукерок ніколи не бракувало. Як і коньяку. Коли в когось із працівників школи був день народження, на каву збиралися ширшим колом. Вітали винуватця чи винуватицю й через деякий час розходилися по своїх кабінетах, дехто залишався допивати по двоє-троє. Сьогодні були уродини пані Ґені, і Христина несла їй подарунок, але біля гардеробу, розписуючись у журналі за ключ від кабінету, побачила, що колеги вже відсвяткували. Розчервоніла пані Ґеня розповідала не менш розпашілій від коньяку гардеробниці пані Марії:

– Я як приїхала, знаєте, з тамтих папірос, то перше гроші сховала, як все. А потім, гадаю си, піду сі подивлю, шо там мій робе, чи не здибав флєшку. Пішла, дивлюсі, спит. Ну, я назад. Вилізла на стрих, попрєтала. Вертаюси. А він сі пробудив і до мене – де флєшка? А шо я знаю. Я ніц не знаю. А він далі:

– Де флєшка?

Я си мовчу, роблю своє.

– Шо ти в мене хочеш, – гадаю му. – Шо я можу знати? Тіко шо сі вернула. Тоди він мене шарп за руку. Я си урвала. І давай до низу, по сходах і чую, шось мені не теє. А потім гет лечу. І си гадаю, чи руки-ноги цілі. А вже гет лежу, аж тоді мацаю-мацаю і все ціле. Тоди пішла надвір, ніби нічо. І на город. А там мала гній розкидати. Ну і стою, кидаю. Вже купок десіт покидала, ше ми сі єдна чи дві лишили, аж ту чую, таки зле мені шось. Так і не знаю, шо то було.

Христина вирішила, що привітає пані Ґеню пізніше, подивилася у журналі відвідувань, що ключ від кабінету вже взяла Соломія, і мовчки пішла далі. Тому не чула, як пані Марія замріяно розповіла пані Ґені свою романтичну історію:

– Та не кажіт, кумо, так часом буває, серце шось схопит, аж в голові сі замакітре, а потім постоїш-постоїш і поволи йдеш далі. Я так теж, знаєте, як то була на полуницєх тамтого літа. Ну в нашого господарє, в Лєшка. Він, самі знаєте, добрий чоловік. Запрошення все зробе, напише, як тре, дасть роботу, як обіцєє і нікди не обдурит з грошима. Я до нього все їду, як кличе. А тоді я ше молодша була, ше тамта Ірка не приїхала, шо йому теперка плєцки смажит. Ну, він все після роботи підійде, так мене за дупу вщипне і повідає: «То шо, Маріє, наліпиш мені пирогів?» – А мені шо, шкода? Сєду та й наліплю. Кілько там тої роботи. Він все любив з бульбою і з сиром. Я кажу: «Може, з полуницєми зробити?» А він: «Нє, видіти не можу тих полуниць». І тілько з бульбою і сиром все просит. І шоб зо шкварками. А потім си наїсь, встане з-за столу, возьме мене за цицьку, поверне до себе тилом і робит своє. І так то викручує тим своїм і цицку мне, шо і мені аж в голові сі макітрит. Нікди не думала, шо жінкам то теж тре. Мій то так раз-раз і готово, тіко шкробай після него. А той нє – той довго не кінчає, все жде, аж я застогну. Я перше то так стогнала, шоб він вже міг кінчити, не чекав, а потім си втєгнула, думаю, може і мені сі сподобає. І так теперка мені аж сі снит, як то він мене цицками в то борошно, шо я вареники ліпила, а потім ше розверне і передом, або каже на коліна стати, чи сісти на нього на стілец зверха. І так я приспособилася, шо вже й сама стала кінчєти. Так аж затрусит всю і потим пальці мліют. Не знаю, кумо, може, то і вредно для здоров’я, але дуже приятно. Та й так. Та мені шо, мені не шкода, я вже баба немолода, хто там ше мене схоче. Мій то давно вже не теє.

Ну, і шо ви думаєте, кумо, приїхала додому, шось мені не тойво, голова сі крутит, нуде. Пішла до дохтора, а він каже – вагітна. Добре, шо за тиждень шось тєжке піднесла на городі, то воно і вийшло все, тіко крові було море, ледве до хати дотєгла той мішок. А так то шо би я своєму казала? Хоча він так п’є, шо, може би, ніц і не замітив.

Потім як приїхала ше до того Лєшка, повідаю єму. А він сі тіко сміє. А потім вже сі появила та молодша Ірка, то вже вона теперка йому плєцки смажит.

У Христининому кабінеті закінчувала урок із арфісткою Соломія. Іноді таке траплялося – вільних кабінетів у музичній школі завжди бракувало, тож накладки не були рідкістю. Арфу в школі викладала лише Соломія. Христина, заміняючи її, змушувала арфістів розробляти пальці фортепіанними гамами.

Через кілька хвилин мали початися загальні збори, про які їх попередили вчора. Христина звично відсапувалася, дивлячись на банку зі штучними маками на підвіконні. Цього разу стоячи, бо стільчик був зайнятий. Вона думала про те, що сьогодні їй особливо важко дався підйом сходами. І ще про те, що ніколи не рахувала сходинки. Це спало їй на думку посередині дороги, на другому поверсі, тож дала собі слово обов’язково порахувати сходинки наступного дня. Але так і не порахувала. Наступного дня не було. Усіх учителів зібрали в актовому залі й оголосили про закриття школи, роздавши в конвертах невелику фінансову компенсацію. Оголошувала новину Аделаїда Григорівна, поряд із нею стояв лисий чоловік у чорному костюмі, який і передав тацю з конвертами. Він виявився директором салону дорогого одягу, що зайняв усі три поверхи колишньої музичної школи.

* * *

Христина часто допомагала Соломії в різних побутових проблемах, заміняла її на уроках, сиділа з малим, якого подруга іноді змушена була брати з собою на роботу. У таких випадках вона дзвонила Христині, і та приходила раніше або просто забирала малого на свій урок. У неї він сидів тихо й не заважав, а в Соломії – пустував. Соломіїн чоловік викладав фізкультуру в якійсь школі, потім його з якоїсь причини звільнили й він дуже швидко спився та зник із життя родини, залишивши її з малим сином і старенькою матір’ю.

Якщо існувало щось, без чого неможливо було уявити собі існування Соломії, то це сумніви. Здавалося, якийсь резервуар усередині неї наповнений цими сумнівами по вінця, і якщо не сколихнути його й не виплеснути трохи назовні, то вона так і залишиться назавжди в хиткій рівновазі й оманливій ілюзії руху від «так» до «ні», від «за» до «проти», від гармонії до депресії, від захоплення до ненависті, від самозамилування до самозаперечення.

Соломія сприймала все, що відбувається довкола неї, з невтомним ентузіазмом і захопленням, марно намагаючись відділити те, що її справді цікавило, від того, що лише здавалося цікавим, і цей процес селекції, яка насправді так ніколи й не відбувалася, займав увесь час і забирав усі сили. А щойно вона усвідомлювала, що щось стало цікавити її менше, як із не меншим ентузіазмом починала ненавидіти це й дивуватися сама собі, що могла захоплюватися такою дурницею, і цей процес просякання ненавистю та самодивуванням знову захоплював її цілком.

Соломія постійно скаржилася на те, що нічого не встигає і що довкола стільки цікавого, а вона так часто витрачає час на дурниці, тоді як слід було зайнятися справді вартісними речами. Вона щиро ненавиділа себе за це, але щойно в полі її зору з’являлося щось нове – знову кидалася у вир знайомих і нових відчуттів, проходячи все ті ж незмінні стадії: від захоплення до охолодження, далі розчарування й ненависті.

– Розумієш, – пояснювала Соломія Христині, запиваючи кожне слово великим ковтком чаю із улюбленого яскраво-жовтого півлітрового горнятка, – це все схоже на якесь замкнуте коло. Ні, точніше, на коло, яке розірване і яке мені ніяк не вдається зімкнути. Мені хочеться робити все й відразу, і це відчуття переповнює мене якоюсь фальшивою впевненістю, що достатньо просто сильно захотіти, і я встигну все це зробити. Потім я кидаюся виконувати заплановане, але не в тому порядку, у якому це було б швидше, а якось сумбурно; я знаю, що не вмію правильно планувати й тому намагаюся з цим боротися. Сідаю планувати й витрачаю весь час на будування планів, а до того, щоб здійснити щось, руки вже не доходять. А потім замість того, щоб завершити розпочате, хапаюся за нове і знову відкладаю в довгий ящик.

Ось у тебе, скажімо, усе навпаки – ти все завжди встигаєш зробити навіть раніше, ніж планувала. І хоча ти теж собою завжди незадоволена, мені б твою продуктивність!

Але, на думку Христини, найбільш незбагненні процеси відбувалися в голові Соломії в момент, коли вона визначалася з тим чи іншим рішенням. Спершу вона ретельно й уважно формулювала сама для себе всі наявні варіанти. І це в неї виходило чудово. Потім, перед тим як вибрати один із них, довго вагалася й доводила всіх знайомих до знемоги, детально описуючи всі «за» і «проти». Іноді Соломія навіть ображалася на співрозмовника чи співрозмовницю, якщо їй не пропонували ще якоїсь, не передбаченої нею самою гіпотетичної небезпеки чи ускладнення, які можуть актуалізуватися в разі схиляння до того чи іншого варіанту. Залежно, а іноді й незалежно від важливості рішення такі сумніви могли тривати тижнями, а то й місяцями, і тоді всі розмови неминуче зводилися до цього. А потім раптом наставав якийсь момент, коли вона усвідомлювала: вирішити треба зараз, негайно, не відкладаючи. І тоді достатньо було, аби хто-небудь висловився на користь або проти того чи іншого варіанту. Сама суть висловлювання, як і авторитетність чи обізнаність із проблемою того, хто висловлювався, не мала значення, бо прийняте рішення ніяк не співвідносилося з тим, що їй радили, і ніколи не можна було передбачити, учинить вона так, як їй порекомендують, а чи всупереч пораді. Причому передбачити це не могла навіть сама Соломія. Просто їй необхідно було, аби хтось висловився, підштовхнув її, торкнувся, дав відчути свою небайдужість чи бодай просто присутність, – це виводило її зі стану застиглості, зануреності у власні почуття, зануреності настільки глибокої, що реальність зовнішнього світу поступово переставала бути незаперечною, і її затьмарювала уявна дійсність світу внутрішнього. Після такого поштовху вона ніби прокидалася й тоді вже діяла миттєво, а якщо поштовху не було, вагання продовжувалися.

Так само важко було передбачити, що саме зі сказаного співрозмовником Соломія сприйме як саме той, єдиний, необхідний їй поштовх.

Яскрава зовнішність Соломії постійно приваблювала чоловіків. Висока, струнка, з тугою чорною косою, Соломія була веселою, легко сходилася з людьми й ніколи не аналізувала ні своєї, ні чиєїсь поведінки. Вони з Христиною були не схожі настільки, наскільки можуть бути не схожими двоє людей. Христина була натуральною блондинкою середнього зросту з пишними формами й тонкою талією. Її карі очі уважно вдивлялися в співрозмовника, і вже з перших хвилин знайомства вона вміла чітко усвідомити своє ставлення до людини й розмістити його на шкалі чорно-білих оцінок – від різко негативного до дуже позитивного. Це вже згодом вона навчиться підкріплювати ці свої інтуїтивні відчуття конкретними деталями та бачити в людях неспокій, захований за нервовим біганням зіниць, невпевненість тремтливих пальців, мимовільне почервоніння кінчиків вух, коли співрозмовник говорить речі, мало схожі на правду, легковірність широко розплющених очей і ще багато всього іншого, що так ніколи й не навчиться аналізувати чи принаймні помічати Соломія.

Христина намагалася проникнути якомога глибше за поверховість першого враження, спершу лише інтуїтивно, а потім логічно обґрунтовуючи відчуття. Соломія ж, як правило, лише легковажно відмахувалася від Христининих спостережень зі словами:

– Я в це все не вірю. Як можна судити про людину за тим, що в неї тремтять кінчики пальців? Он у тебе теж артрит, це ж не означає, що ти щось приховуєш.

– Та справа не в пальцях – невже ти не відчуваєш, коли людина по-справжньому щира, а коли лише імітує відкритість?

Соломія була людиною крайнощів – або вірила в щось і занурювалася в це з головою, або настільки ж категорично не приймала, причому без жодних раціональних пояснень, на підставі самих лише миттєвих емоцій. Вона легко піддавалася впливу, але, усвідомлюючи це, намагалася протистояти цій своїй схильності у своєрідний, притаманний лише їй і доволі нелогічний, як уся її істота, спосіб. Точніше, поки Соломія перебувала під впливом лише однієї людини, її все влаштовувало і вона не намагалася опиратися цьому. Але якщо в її житті з’являлося кілька авторитетів, та ще й не згодних між собою, то виникала проблема. Оскільки для неї було важко вибрати когось одного й слухатися лише його. По-перше, тому, що вона знову опинялася перед вибором, а по-друге, тому, що обирала вона не між позиціями та мотиваціями, а між людьми, визначаючи їхню вагомість для себе за якимись цілковито незбагненними з логічної точки зору аргументами. Скажімо, якщо їй потрібно було порадитися про щось і вона радилася зі своєю мамою, а потім із Христиною, то незалежно від самих порад схилялася переважно до точки зору останньої. Якщо ж за порадою вона зверталася до Христини і котрогось зі своїх актуальних чоловіків, то перевага була на боці чоловіка за умови, що він ще не втратив для Соломії новизни, привабливості та, відповідно, авторитетності. Коли позиції чергового коханця з часом слабли, Христинині поради знову набували більшої ваги.

Спершу Христину дратувала така дивна пріоритетність, потім вона звикла й злостилася лише через непостійність власного рейтингу. Не тому, що мала ілюзії, ніби може бути для Соломії беззастережним авторитетом, а тому, що ніяк не могла змиритися з тим, що вона взагалі не чує її старанно дібраних і логічних аргументів, а просто мовчки прислухається до власного настрою та чекає моменту, коли спонтанний порив змусить її наважитись на той чи інший учинок. Здебільшого на такий, що від нього перед тим довго та, як виявиться згодом, слушно застерігала Христина.

Соломії необхідно було когось обожнювати й перед кимось схилятися. Але водночас їй завжди подобалися пасивні, не впевнені в собі чоловіки, які хотіли слухатися її та шукали підтримки в ній, замість намагатися захистити її. Тож Соломія постійно потрапляла в непрості ситуації. Попередній досвід нічому її не вчив, і вона щоразу продовжувала наївно сподіватись, що «тепер усе буде не так, як раніше». На думку Христини, Соломія шукала в чоловіках свого батька, не справжнього, а вимріяного, ідеального. Їй хотілося, щоб її обранець був вічно закоханим у неї, романтичним і щедрим, носив її на руках і охороняв від усього світу, але водночас хотілося, щоб він ніколи не покинув її задля іншої, як це зробив свого часу батько. Страх бути покинутою переважав, і вона несвідомо обирала тих чоловіків, які були здатні цілком підкоритися її волі. Та щойно так траплялося, їй починало бракувати об’єкта, який можна було б обожнювати й схилятися перед ним, як перед ідеальним батьком. Безініціативність обранців, відсутність спонтанних поривів і те, що їй доводилося все вирішувати за себе і за них, обтяжували й, звісно, не сприяли зміцненню взаємин. І хоч ці чоловіки справді не йшли від Соломії, а після розриву ще довго прагнули поновити стосунки, проте це зовсім не сприймалося нею як перевага.

Після чергового болісного розриву Соломія покірно вислуховувала всі аргументи Христини й погоджувалася з ними, але варто було їй знову познайомитися з кимось «романтичним і галантним», відразу ж усе забувала й ринула назустріч новій пригоді, постійно сумніваючись, але не зупиняючись ні на мить.

Це стосувалося і взаємин із людьми, і захоплень. Кожне нове захоплення спонукало її відкидати попереднє, змінювати погляди й переконання.

Соломія постійно займалася «духовними пошуками», як сама це називала. До своїх тридцяти двох вона вже встигла перепробувати майже всі наявні конфесії та здобути дипломи численних «Інститутів самореалізації», які за помірну ціну пропонували курси під розмитими назвами на зразок «Вирішення проблем ідентичності», «Побудова самоідентифікації», «Пошук саморелізації» тощо.

За короткий час, що присвячувався кожному з цих захоплень, вона не встигала розчаруватися в тій чи іншій конфесії або теорії, навіть не встигала вникнути в те, чим саме захопилася. Постійно змінювати переконання Соломію примушували сумніви – їй здавалося, що, поки вона витрачає час на одне, десь за рогом від неї невблаганно тікає інше – більш справжнє, більш потрібне, більш допасоване саме до її характеру. Левову частку свого вільного часу Соломія проводила в сумнівах і докорах сумління – поки була далеко від Остапчика, картала себе за те, що не бачиться з дитиною, а коли була з ним, її мучило сумління, що вона не працює над собою або принаймні не заробляє гроші. Коли вона розходилася з черговим коханцем, то картала себе за те, що таки покинула його, не дала йому ще один шанс, але поки тривали перипетії розриву, так само картала себе, що марнує час із цим безнадійним типом, а могла б займатися чимось справді корисним або приємним. Коли вони з Христиною ходили разом на закупи, Соломія могла довести своїми сумнівами до шалу – якщо Христина говорила, що їй щось не личить, та ображалася й називала це грубістю, а коли Христина робила комплімент і казала, що варто купити ту чи іншу річ, то Соломія відразу ж запідозрювала її в нещирості. І вже навіть коли врешті купувала щось після довгих вагань, однаково не могла позбутися докорів сумління, що купила занадто багато, або не те, що справді потрібно, або не пошукала ще більшої знижки. Вихід у таких ситуаціях був тільки один – суворим голосом попередити:

– Якщо миттєво не припиниш – піду геть!

Саме так говорила Соломії її мати в дитинстві, і тільки ця фраза завжди та в усьому позбавляла її сумнівів. Але вдаватися до цього методу можна було лише в справді крайніх випадках, бо іноді на цю фразу вона вибухала гучними риданнями й тоді зупинити її вже було практично неможливо.

Серед численних захоплень Соломії було й обливання холодною водою, а також сеанси промивання носа та коригування правильного дихання. Усе це мало стимулювати виникнення позитивних емоцій на противагу негативним, посилення відчуття гармонії зі світом, покращення координації рухів і зміцнення імунітету.

Під час цих сеансів вона лягала на спеціальний дихальний столик навзнак і, поклавши руки на живіт, намагалася протягом десяти хвилин вдихнути і видихнути максимальну кількість разів так, щоб вдихи і видихи були якомога глибшими і щоб задіяними були м’язи живота. Через декілька хвилин у неї з горла починало вириватися булькання, а з очей текли сльози. Соломія вважала, що так проявляється поступове очищення носових ходів, а також те, що легені краще наповнюються повітрям та починають функціонувати ті м’язи тіла, які вона зазвичай тримає в напруженні, бо звикла так робити ще з дитинства, реагуючи в такий спосіб на стреси. Згідно з теорією, якої вона дотримувалася, хвороботворні бактерії збиралися насамперед на слизових оболонках носа, рота, горла, а потім проникали в організм глибше, а за умови нестачі кисню починали швидко розмножуватися й викликати захворювання або загальну слабкість. Психологічні та емоційні проблеми також були пов’язані з недостатнім очищенням дихальних шляхів і неправильним диханням. Затискаючи м’язи, людина втрачає життєву енергію, а разом із нею й упевненість у собі.

Відколи Соломія зауважила, що у стресові моменти вона затримує дихання і схиляє голову наперед, ще більше перекриваючи таким чином доступ повітря до легенів, вона почала намагатися уникати цього. Тепер, коли їй доводилося слухати неприємні речі, вона підіймала руки догори, складала їх за головою і зосереджувалася на тому, аби глибше дихати, рухаючи при цьому м’язами живота.

Дитиною вона постійно затамовувала подих, коли їй хотілося плакати. Від такого притлумлювання емоцій стискалися й дерев’яніли м’язи, чутливість і разом із нею біль поверталися до них лише через багато років, коли під час сеансів вільного глибокого дихання затиснуті емоції розблоковувалися.

Після сеансів пальці ставали холодними й втрачали гнучкість. Соломія вважала, що це через незвично велику кількість кисню, що його отримує організм під час сеансів. Іноді вона навіть дихала в паперову торбинку, щоб уникнути цього ефекту.

У момент, коли Христині особливо сильно дошкуляла якась чергова алергія, Соломія запропонувала і їй спробувати цю терапію. Христина проштудіювала якийсь трактат про духовність тіла й про те, що втрата природньої дитячої граційності, уміння невимушено рухатися, глибоко дихати й жити для самої лише приємності життя, а не постійного самоствердження, і є причинами більшості хвороб. Проаналізувавши те, коли і як саме в неї виникають проблеми зі шкірою, Христина помітила, що вони справді пов’язані зі стресами й необхідністю притлумлювати свої емоції. Вона спробувала проводити сеанси очищення дихальних шляхів і глибокого дихання щоразу перед і після спілкування з особливо неприємними людьми. Напади алергії стали рідшими. На відміну від Соломії, вона не дуже повірила в те, що це справді трапилося завдяки терапії, схильна була радше приписувати це ефекту самонавіювання. Приблизно так буває з маленькими дітьми, якщо їм сказати, що мама поцілує вдарений пальчик, і тоді пальчик перестане боліти, тож вони охоче погоджуються й перестають плакати. Можливо, пальчик і справді перестає боліти.

Від моменту, коли школою поповзла перша чутка про закриття, і до самого закриття минуло кілька років. За цей час усі вже змирилися з цією думкою й перестали сприймати її як щось реальне. Так буває із важкохворими, яким повідомляють діагноз. Спершу настає шок, а потім до новини поступово звикають і від цього вона ніби відсувається, зменшується, виникає спершу несмілива надія, потім ілюзія, а далі вже майже впевненість у тому, що все минеться. Сьогодні ж усе нормально, тож чому так не може бути й завтра? І коли неминуче таки трапляється, це стає ще більшою несподіванкою, ніж у момент, коли про це довідалися вперше.

Так само все відбувалося й у музичній школі. Її давно хотіли закрити – для будинку в самому центрі міста знайшлося б не одне бізнесово виправданіше застосування. Але за музичну школу несподівано вступився відомий композитор, лауреат усіх можливих премій, академік усіх можливих академій, незаперечний авторитет, чию думку не наважилися проігнорувати. Він сам колись закінчив цю музичну школу й хотів, щоб вона існувала й далі. Зрештою, це була одна з найкращих музичних шкіл міста. З тих нечисленних музичних шкіл, які ще залишилися у місті, адже й значно менш привабливі будівлі на периферії теж когось цікавили.

Дебати довкола закриття школи не переставали точитися ввесь час, постійно приходили перевірки, які вимагали довести, що кожен учитель має достатню кількість учнів, що кожен із цих учнів справді має музичні здібності, що ніхто не прогулює уроків – ані учні, ані вчителі, що успішність тримається на належному рівні, а плата за навчання надходить регулярно тощо. І хоч багато хто виступав за закриття школи, за закриття всіх музичних шкіл і включення музичної освіти в програму основної школи, за переведення шкіл на приватну основу, школу таки не закривали. Аж поки не помер той самий композитор.

Коли стало відомо, що музичну школу закривають, Соломія першою подала ідею виїхати на заробітки. Але Христина поставилася до цієї пропозиції скептично, і тоді вирішили спершу спробувати торгувати косметикою, харчовими додатками та спреями від нежитю з нібито натуральних складників. Це також була Соломіїна ідея. Вони скинулися, купили перший набір товару й почали пропонувати його знайомим.

Користі в цьому спільному бізнесі від Христини було небагато, Соломія могла б заробити більше, якби працювала сама. Щоразу, розповідаючи черговій потенційній клієнтці про те, що від «цих вітамінів можна схуднути на десять кілограмів уже протягом місяця», Христина присоромлено ховала погляд замість упевнено дивитися в очі співрозмовниці й рекламно посміхатися. Мабуть, її підводило саме це, а чи ще вперте небажання говорити основну фразу, яку вимагали вживати всі інструкції виробника: «Я й сама це пила – і ось, подивіться на результат. Ще рік тому я важила на двадцять кілограмів більше».

Найбільше Христина ненавиділа ходити з товаром по поліклініках. Але зовсім уникнути цього було неможливо, бо саме там продажі були найвищими. Вона заходила до вестибюлю й намагалася не зазирати до коридору на першому поверсі, де зазвичай були розташовані жіночі консультації. Просити чергу з вагітних пропустити її в кабінет лише для того, щоб запропонувати дільничному гінекологу прописувати вітаміни відповідної фірми – це була одна з речей, через яку їй не вдавалося переступити.

Щоправда, вона зовсім не краще почувала себе, коли підходила до черги з пенсіонерів, і вони, з огляду на її портфель і діловий костюм, відразу розуміли, про що йдеться. Знали, що вона або проситиме їх пропустити її поза чергою, або подзвонить на мобільний лікареві, той вийде й проведе її до кабінету сам.

Пенсіонери затято стискали губи й кулаки в пасивному спротиві, бачачи її наближення, і відверталися до вікна. Вони не протестували відкрито, бо розуміли марність своїх зусиль, але влаштовували їй мовчазний бунт. Якщо вона питала, хто крайній або чи можна їй на секунду зазирнути без черги, їй просто не відповідали, мовчки сиділи, налаштовані всі проти одної та щільною стіною обступали двері, коли хтось з них виходив і мав зайти наступний із черги. Про те, щоб пропонувати їм свої товари, не могло бути й мови. Працювати доводилося лише напряму з лікарями, які отримували відсоток із прибутку.

Але це все буде вище, на другому, третьому, а то й шостому поверхах – коли відступати далі буде нікуди й таки доведеться підійти до котрогось із кабінетів, а наразі, на першому поверсі, можна дозволити собі втечу. І Христина дозволяла. Вона ніколи не пропонувала свій товар у жіночих консультаціях. Хоч Соломія вважала, що вона даремно цього не робить, бо майбутні мами в більшості здорові й далеко не такі агресивні, як хворі пенсіонери. Вони нудяться в черзі й завжди готові догодити собі чимось приємним. Особливо косметикою, яку приватні розповсюджувачі продавали як «натуральну».

Іноді їй снилися ці зосереджені та рішуче налаштовані обличчя, для яких вона була винна в тому, що черга тягнеться так довго, що сидіти тут так нудно, що неможливо цього уникнути, як неможливо уникнути хвороб. І виходило, ніби вона винна навіть у тому, що всі вони захворіли й були змушені прийти сюди. Їй снилося, ніби вона захищається від них щитом, але щит виявляється паперовим і загоряється, коли вона наближається до дверей кабінету, їй доводиться кинути папір на землю й тікати світ за очі. А кожен із хворих у черзі кричить їй услід щось образливе.

Христинині продажі були мізерними, і вкладену суму їм вдалося повернути лише завдяки заповзятливості Соломії.

Ходити на зібрання розповсюджувачів Христина ненавиділа ще більше, ніж тулити палений товар.

Чомусь збиралися вони завжди в підвалі великого торговельного центру. Там було щось на зразок кімнати – побілені стіни, кілька стільців і стіл. За столом сиділа шефиня – Ірина Василівна. Вона видавала товар і нараховувала бонуси за продаж.

Шефиня любила носити яскраво-фіолетові светри, перетягнуті паском на монументальній талії, прикрашені пластмасовими рожевими крилами метелика окуляри від сонця з фіолетовими скельцями, які не знімала навіть зимою, а ще – навіки зацементовану лаком для волосся масивну зачіску. Від міцного солодкавого запаху цього лаку Христині ставало млосно вже на відстані кількох метрів.

– Спрей «Аквавіта-4», – починала тараторити під суворим поглядом Ірини Василівни жіночка-терапевт, яка теж підробляла розповсюдженням лікарських засобів, – зарекомендував себе краще за «Аквавіту-3», тож утричі вища ціна цілком закономірна, адже й морська вода в ньому проходить потрійну очистку, а не подвійну. За останній тиждень спрей було прописано чотирьом пацієнтам віком від десяти до сорока років, і жоден із них не звернувся зі скаргами на алергію.