Текст книги "Фрау Мюллер не налаштована платити більше"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Сняданко Наталка Фрау Мюллер не налаштована платити більше

Помирати до закінчення робочого дня заборонено

У цій книжці немає позитивних героїв. Само по собі це не дивувало б аж так, але у ній немає й героїв негативних. Можливо, тому, що в ній узагалі не знайшлося місця ані для героїв, ані для геройства. Наталці Сняданко вдалося написати надзвичайно людяний роман: без зайвих екстрем, пафосу чи сентиментальності.

Із крижаним спокоєм авторка розмотує клубок розповіді, раз у раз ніби перемикаючи камеру з однієї ситуації на іншу, переносячи увагу з ключових подій на позірно неважливі деталі, нюанси, жести. Жодного разу нараторка не зраджує нікого зі своїх улюблених героїв – ані словом, ані відтінком епітета чи простим співпереживанням. Так працюють хірурги і слідчі: відсторонено, точно, результативно. Тому й читач почувається, ніби людина зі скальпелем і лупою: тут надрізали, тут придивилися, і вже вся історія постає в геть іншому світлі, уже на вчинки Христини дивимося крізь призму її дитинства, її болю і спогадів, які краще б забути. Поступово, сторінка за сторінкою, тема заробітчанства немов розпливається на горизонті, а на передній план виходять прості людські переживання, вічні тривоги й любовні сумніви, ідентичні у всіх точках планети.

А як добре усе починалося! Двіжовий Берлін, любовний трикутник, і – хо-хо! – не просто трикутник, а лесбійське тріо, загадкова смерть, детектив, самогубство, українські емігрантки, раптово побачене в газеті оголошення про жінку, яка викинулася з вікна, передчуття якогось жахливого злочину чи невідворотної трагедії. Словом, було безліч можливостей послизнутися і збитися на манівці провокуванням лесбійською темою, надмірною критикою України й розхвалюванням омріяної Європи, написати, врешті-решт, народницьку сагу про гіркі пригоди української жінки-заробітчанки, яка в цей складний час не здається, не підкоряється долі, а намагається вижити та думає про сім’ю, батьківщину і бла-бла-бла…

Наталка Сняданко успішно обійшла всі підводні рифи, не послизнулася і не впала. Кожна трагедія, як відомо, має людське обличчя. Такою вона є і в цій книжці: Христина і Соломія – це не жінки-інтелігентки з пострадянської країни, яким випало важко гарувати і зазнавати принижень на чужині; це насамперед люди, які живуть, кохають, розважаються, мріють, плачуть, а поміж тим виконують свою буденну працю, яка все одно не стає для них найважливішим у житті. З таким спокоєм про страшні речі пише, наприклад, німецька письменниця Герта Мюллер. Так людську поведінку і страхи розкладають по поличках психоаналітики.

Авторка дивиться на трагедію мільйонів українських сімей без надриву: мовляв, нічого ненормального, досвід заробітчанства за кордоном – це просто ще один досвід, до того ж цікавий і часом навіть приємний, бо можна пожити в Берліні, подивитися на інший світ, познайомитися з новими людьми, зрештою – просто змінити своє нудне й застояне життя. Мабуть, саме завдяки цій природності оповіді героїні роману з кожним реченням стають нам усе ближчими, більш фактурними й різносторонніми. Як живі люди, в яких усього є потроху – і радості, і смутку.

Один поет писав, що «в тексті мають бути стіл і стілець, миска і ложка, і багато різної їжі, щоб люди сіли, поїли і пішли від тебе назавжди». У цій книжці – як і в кожному доброму романі – можна досхочу надихатися різним повітрям, крокуючи з героїнями Берліном чи Венецією, слухаючи Ваґнера чи Вівальді, згадуючи дитинство чи ніби збоку придивляючись до рідної затурканої країни, шукаючи зав’язку злочину і поринаючи в таємниці й хитрощі лесбійської любові, проходячи всю процедуру отримання шенґенської візи чи занурюючись у нюанси фройдистського трактування снів. Дія в романі триває всього один день, але цілком імовірно, що ви прочитаєте його за одну ніч. І це буде одна з найкращих ваших ночей.

Андрій Любка

Фрау Мюллер не налаштована платити більше

Біженцеві з Африки, який приплив до Європи в товарному контейнері, не дали дозволу залишитися, бо визнали його розповідь про подорож «занадто монотонною та позбавленою описів довколишніх краєвидів».

З польської преси

«Сьогодні вранці на Зальцштрассе, поряд із будинком номер п’ять, було знайдено тіло жінки, яка викинулася з вікна третього поверху, попередньо отруївши власницю помешкання – 92-річну Ганну Копириць, – прочитала Христина на першій сторінці газети, що лежала на кухонному столі. – За версією слідства, тіло, швидше за все, належало нелегальній імігрантці з України 32-річній Соломії Кравець. Вона доглядала за жертвою».

Соломія Кравець мешкала з Христиною в одній кімнаті. Ще вчора вранці вони розмовляли за сніданком.

– Як думаєш, що краще передати малому – машинку з пультом чи конструктор? – спитала Соломія.

Христина спробувала уявити її струнке тіло з ледь кривуватими ногами й родимкою під правим коліном розпластаним на бруківці Зальцштрассе. Але замість цього пригадувала лише яскраву пачку баченого дорогою в супермаркеті «Лего», яке продавали зі знижкою, і вона навіть намагалася додзвонитися Соломії, щоб спитати, чи купити іграшку. Але не додзвонилася.

Христина ще раз перечитала статтю, ніби сподіваючись, що можна зужити літери, якщо їх перечитувати достатньо часто, і вони поволі розсмокчуться, розпливуться поміж паперовими волокнами, переформатуються у великі чорні квіти на сіруватому тлі, спалахнуть і випаруються, а тоді все знову стане як раніше – без отруєної бабці та нерівно обведених білою крейдою контурів чужого тіла на бруківці.

Майже машинально Христина повернулася до роботи, відмовившись від звичного перепочинку за кавою та газетою, який дозволяла собі завжди, прибираючи рештки сніданку за мешканцями понеділкової квартири. Її господарі – колишні безробітні, а тепер власники модної крамниці натуральної косметики Беттіна і Рудольф. Обличчя Беттіни було вродливим, попри очевидну неправильність рис. На це обличчя хотілося дивитися – на те, як його задовгий ніс, завеликий рот, занадто випуклі очі раптом складалися в привабливе ціле і світилися тією внутрішньою впевненістю в собі, без якої будь-яка вродливість залишає враження недовершеності, збляклості, непримітності. Особливо гарно Беттіні вдавалася посмішка, довкола якої, ніби довкола невидимого магніта, натягувалися й ставали пружними м’язи обличчя, розташовувалися симетрично й правильно, так іноді випростовують спини втомлені касирки в супермаркеті, зловивши на собі уважний і зацікавлений чоловічий погляд. А чоловіки в цей момент теж мимоволі вбирають животи й підіймають руку до волосся, щоб театральним жестом накреслити в повітрі плавну лінію, уздовж якої спадають на чоло чуприни вродливих поетів і акторів. І цей жест залишається незмінним навіть у тих, чиї чуприни давно втратили плавність ліній, у тих, чиї чуприни ніколи не виглядали так, як у вродливих поетів чи акторів і навіть тих, у кого просто давно немає чуприни.

Рудольф був невисоким блондином із понуро опущеними плечима та вицвілими бровами. На його щоках майже завжди нерівними плямами розливався рум’янець, ніби борщ по скатертині. Коли Рудольф щось говорив, то намагався відвести погляд убік. У нього були жовті зуби та майже безбарвні сіро-голубі очі. Він гриз нігті й губи, але намагався стримувати себе від цього в присутності дітей.

Беттіна і Рудольф закінчили філософський факультет невеличкого провінційного університету й кілька років намагалися знайти роботу за фахом. За цей час у них народилося двоє дітей і вони переїхали з університетського містечка до рідного міста Беттіни. Мати Беттіни розлучилася й виїхала за кордон, як тільки діти досягли повноліття. Христина навіть познайомилася колись із нею – ця дуже затишна й водночас активна жіночка з досі міцним бюстом і пружними сідницями вивчила п’ять іноземних мов, поки сиділа вдома з трьома своїми дітьми. Вона належала до того типу жінок, які ніколи не забувають, скільки ложечок цукру ти додаєш у каву, і, зустрічаючись із тобою вдруге в житті, готують тобі каву, ні про що не питаючи, ніби прожили з тобою багато років. Але чомусь ця їхня напівавтоматична запопадливість, за яку вони навіть не очікують вдячності, викликає частіше роздратування, ніж захоплення.

– Знаєш, бути домогосподаркою не так уже й погано, – сказала вона. – Уранці позбираєш дітей, відправиш у школу й маєш купу часу для себе. Я люблю читати книги і вчити іноземні мови. – І вона посміхнулася такою ж, як у Беттіни, теплою посмішкою, від якої світло, що просочувалося крізь шиби, почало здаватися яскравішим, а Христина мимоволі випросталася.

Батькові Беттіни, здається, теж більше подобалося сидіти вдома й читати книги, ніж працювати директором будівельної фірми. Тому після розлучення він купив особняк і достроково вийшов на пенсію. А тепер постійно сидів удома. Принаймні, таке враження склалося в Христини, бо за два роки, протягом яких вона в різний час і в різні дні приходила сюди прибирати, жодного разу не трапилося, щоб він кудись пішов або хоча б збирався. Це був маленький сухуватий дідок із гачкуватим носом. Здавалося, розмовляючи, він бічним зором шукає нірку, куди можна було б утекти й промовчати, якщо співрозмовнику раптом спаде на думку щось запитати.

Мати Беттіни тепер жила у власній віллі біля моря й торгувала нерухомістю.

Беттіна з чоловіком переїхали жити до батька на час фінансових труднощів, але потім залишилися назовсім.

Беттіна та Рудольф виглядали щасливою парою. Вони проводили разом не лише весь час, поки працювали у своїй крамниці, а й вечори. Телевізора у них не було, зате було багато настільних ігор, музичних дисків, фортепіано. Вечорами вони розмовляли, пили чай і читали вголос книги. Рудольф любив грати на фортепіано, Беттіна плела гачком.

Іноді, коли нікого не було вдома, Христина теж дозволяла собі на кілька хвилин сісти за інструмент.

Якщо Рудольф і Беттіна бували вдома, то запрошували Христину випити разом кави, розпитували, як справи, пропонували забрати з собою вже прочитану ранкову газету, питали, чи сподобалися книги, які вона позичала читати попереднього разу, рекомендували нові. Вони ніколи не дивилися на годинник і платили завжди за домовлені чотири години, не перевіряли й того, наскільки якісно витерта пилюка чи помиті вікна. Їх завжди все влаштовувало, і навіть почувалися незручно, коли Христина прибирала, а вони продовжували снідати. Спершу це дивувало її, але потім вона збагнула, що Рудольф і Беттіна належать до того типу людей, яким прибиральниця вдома потрібна зовсім не для підтримування ідеального порядку. Після довгих років, коли самим доводилося перебиватися випадковими заробітками, їм було важливо знати, що й вони нарешті можуть собі дозволити когось наймати. Рудольф у часи безробіття підробляв таксистом, до того ж нелегально, щоб не втратити соціальної допомоги, а Беттіна так само нелегально вечорами кельнерувала в кнайпі пакистанців за рогом їхнього дому. Тепер їхня постпролетарська солідарність якимось химерним чином уживалася з гордістю бізнесменів-неофітів, а прагнення дозволити собі все, що раніше знаходилося за недосяжною межею розкоші, – зі спробами зберегти лояльність до тих, хто продовжує залишатися за цією межею. Якби прибиральницею в них була не Христина з її вищою музичною освітою й багатолітнім педагогічним досвідом, а грубувата тітка з глибокого села, їм, мабуть, було б легше. Бо тоді вони могли б тішити себе, що роки, витрачені на навчання, таки не минули марно, а соціальне розшарування справедливо проходить уздовж демаркаційної лінії особистої культури та загального розвитку. Але Христина не вписувалася в цю струнку й зручну схему, тому в їхні стосунки до щирої доброзичливості й демократичної поблажливості домішувалося ледь помітне почуття провини.

Христина цінувала їхнє ставлення, але в безлюдному помешканні їй працювалося значно комфортніше. Адже після дружньої бесіди за кавою та читання газети рано чи пізно наставав момент, коли господарі переходили на веранду й сідали грітися на сонці або розкладали якусь настільну гру й бавилися в неї разом із дітьми, а вона йшла до комірчини, щоб узятися за відро й ганчірки. І тоді їй здавалося, що краще б не було жодного дружнього триндіння за кавою, краще б відразу все було чесніше, брутальніше та без зайвих реверансів.

Хоча, ясна річ, тепер Христина вже реагувала на всі ці тонкощі далеко не так загострено, як на початку свого перебування тут. Можливо, через те, що вже могла собі дозволити вибирати клієнтів і не погоджуватися працювати в усіх підряд. До того ж вона навчилася з першої розмови відрізняти людей, з якими спрацюється, від різних фріків, що намагалися відігратися на ній за власні проблеми та невдачі.

Як, скажімо, один із її перших клієнтів, який зачекав, поки вона закінчить прибирання, потім покликав її до туалету, розстібнув ширінку й полив сечею стіни та підлогу. А потім запропонував їй вибір – прибрати це й отримати домовлену суму або йти додому без нічого.

Чи подружня пара дуже заможних юристів, які удвох займали триповерховий особняк і платили їй раз на місяць банківським перерахунком. Тих ніколи не було вдома, коли Христина прибирала, і кілька місяців вона пропрацювала спокійно. А потім якогось дня замість оплати надійшов лист із описом недоліків роботи, помічених за останній місяць. Перелік складався із 20 пунктів на зразок: «Згідно з перевіреними фактами, пилюку в четвертому ряду книг у шафі в гостьовій кімнаті витирали не щоразу, а через раз, а рамки фотографій протирали взагалі лише раз на тиждень», «посуд було складено до посудомийки в неправильному порядку – згори завжди мають бути лише горнята та склянки, натомість там була одна тарілка» чи «в туалеті для гостей завжди слід залишати 4 запасних рулони туалетного паперу, одного разу там було лише 3» тощо. За ці недоліки з неї було вирахувано 105 % платні, і вона залишалася винною господарям ще 5 %, які їй великодушно пробачили. Закінчувався лист формулюванням: «Фрау Мюллер не налаштована платити більше, ніж належить».

Іще в колекції з минулого була подружня пара, яка чекала на її прихід, щоб почати кохатися в спальні, відділеній від їдальні їхньої двокімнатної квартири лише розсувними дверима з матового скла. Трапилося також кілька збоченців, які пропонували сексуальні послуги, й агресивний тип, що погрожував кухонним ножем. Ну і, ясна річ, безкінечна вервиця домогосподарок, яким неможливо було догодити і які ходили за нею крок у крок та показували кожну пропущену пилинку й невідмиту плямку на склі чи дзеркалах. Були й такі, яким хотілося «поспілкуватися», і саме вони дратували Христину найбільше своїми безкінечними: «А знаєте, та парочка з квартири навпроти – ну вони вже просто зовсім знахабніли. Учора о 17.15 припаркували своє авто просто перед дверима гаража сусідів. Я годину сиділа біля вікна, бо якби раптом сусіди повернулися, треба ж було їх повідомити, чиє авто заважає їм заїхати до гаража».

Христина не любила понеділків. Понеділки мало хто любить, і це лише посилювало її роздратування, бо змушувало усвідомлювати ще й власну пересічність, а водночас і неспромогу з нею змиритися.

Цей понеділок обіцяв бути особливо довгим. Крім помешкання Беттіни і Рудольфа (чотири години) належало ще прибрати нагорі, у батька Беттіни (година), потім у сліпого музикознавця Рольфа Мікшунеску (чотири години), далі в Еви, де можна буде залишитися або піти додому. Але думку про повернення додому Христина наразі намагалася відігнати від себе якомога далі.

* * *

Сходи до її кабінету були стрімкими й довгими. Третій поверх старої австрійської будівлі. У якій-небудь панельній багатоповерхівці з тих, де жила Христина, це був би вже як мінімум п’ятий поверх. Ліфтом вона не користувалася. Сходи ніколи не обманювали. Варто було попустити собі на кілька тижнів, а іноді навіть днів, і після підйому починало шалено битися серце, бракло повітря, а діставшись нарешті нагору, доводилося відсапуватися ще кілька хвилин.

У крихітному кабінеті стояло фортепіано, на ньому – баночка з-під консервованих огірків, у банці – штучні маки з уже трохи вибляклими й припорошеними пелюстками. На одній із квіток бракувало кількох пелюсток, а на банці – частини наклейки, яка поступово стиралася й відпадала, залишаючи на склі масний матовий відблиск, схожий на іній на шибці. Щодня, прийшовши на роботу, Христина сідала на стільчик біля фортепіано, відсапувалася й зосереджено вдивлялася в маки, ніби намагаючись перемістити всередину порожньої банки нікотиновий присмак на язиці, який тепер з’являвся в неї під час фізичних навантажень, хоч курити вона кинула вже кілька років тому, посилене серцебиття, неприємний піт, який стікав по спині вздовж хребта, тривожне відчуття втрати контролю над своїм тілом. Вона не любила штучні квіти, а ці не любила особливо, їй здавалося, що після підйому сходами її обличчя стає схожим на ці неприродньо червоні запилені маки, і вона ховала банку в куток і там же забувала, а сумлінна прибиральниця пані Ґеня так само незмінно щодня витягала квіти й ставила назад. Іноді, здається на Паску, прибиральниця міняла квіти. Христині було незручно за те, що вона забуває поставити квіти назад, на фортепіано, адже пані Ґеня намагалася бодай якось прикрасити кабінет, і те, що Христина не любила штучних квітів, не давало їй права ображати прибиральницю.

Крім фортепіано, у кабінеті стояли вішалка для одягу, два стільці й письмовий стіл. На стіні висів портрет Миколи Лисенка зі складеними на грудях руками. В усіх сусідніх кабінетах теж висіли портрети Лисенка, але офіційніші, суворіші погруддя, тінь на яких фарбувала півголови в білий колір. І лише в неї портрет трохи відрізнявся, а складені на грудях руки додавали Лисенкові чогось майже домашнього, затишного, здавалося, він зараз посміхнеться якомусь переляканому першачкові і похвалить його виконання гами соль мажор. Кабінет був крихітним, у ньому одночасно могло поміститися не більше трьох людей, яким слід було повертатися обережно, щоб не зачепити одне одного ліктями. Але це не заважало Христині, навпаки, так легше було випровадити до коридору надто турботливих мам і бабусь, які прагнули залишатися на уроках свого чада. Деякі, щоправда, виявлялися наполегливішими за неї й таки сиділи на розхитаному стільчику біля столу. Такою була мати Остапа, одного з найбільш здібних її учнів. Вона водила сина до музичної школи, чекала його, поки йшли заняття, а потім забирала навіть тоді, коли він уже був підлітком, і Остап зовсім не соромився надмірної материної опіки, а коли однолітки дражнили його, просто не звертав на це уваги. Рано чи пізно їм набридало, і вони припиняли дражнитися. Він був вайлуватим невисоким і категорично неспортивним хлопцем, з дитинства носив окуляри та постійно тримав голову ледь нахиленою вперед, напружуючи шию, ніби не довіряв, попри окуляри, короткозорим очам. Його мати мала таку ж звичку, і через те, коли вони обережними дрібними кроками йшли вулицею, здалеку були схожими на двох гігантських черепах. Христина ніколи не бачила Остапового батька – мабуть, син із матір’ю жили удвох. Його мати працювала директоркою юнацької бібліотеки, розташованої неподалік музичної школи. Там було непогане відділення музичної літератури, і Христина іноді заходила туди. Мати Остапа керувала кількома жіночками, вік яких застиг на невизначеній позначці «середній», і тепер уже неможливо було на вигляд сказати про нього щось точніше. Ці жіночки немов щодня вправлялися в тому, щоб стати ще більш запопадливими у виконанні наказів своєї начальниці й побажань своїх читачів, ще більш непомітними й нечутними, і досягали в цьому все вагоміших результатів; здавалося, вони не наважувалися й старіти, поки на це не було спеціального розпорядження. Вони сиділи кожна на своєму кріслі, замріяно посміхаючись з-над спиць, і плели якісь нескінченні зелено-сірі светри. Частина цих светрів ставала подарунками Остапові, і він слухняно надягав їх навіть до школи, уже у вхідних дверях сутулячись і пригинаючись, ніби під невидимими ударами. Кожен новий светр діти якимось дивом відрізняли від попереднього, хоча Христині завжди здавалося, що це роками один і той же незмінний светр, який росте разом із хлопчиком, настільки однаковими вони були. І коли светр мінявся, діти зустрічали Остапа кпинами, але швидко втрачали інтерес і припиняли знущатися. Він був занадто легкою жертвою, просто мовчав, що б вони не робили чи не казали, а це позбавляло процес сенсу і не приносило нападникам жодного задоволення.

Увесь час, поки Остап грав, його мати сиділа у кріслі Христини, жодного разу навіть не спитавши дозволу на це. Він грав, його мати пильно вдивлялася в зсутулені плечі сина, і між ними натягувалася якась невидима струна, відчутна майже фізично, а якщо Христина в цей момент проходила за спиною хлопчика, перетинаючи траєкторію цієї струни, Остап майже завжди здригався й брав фальшиву ноту. На академконцертах, якщо матір не пускали до залу, він виконував жахливо навіть ті твори, які щойно перед тим, у кабінеті Христини, звучали просто блискуче. Остап так ніколи і не взяв участі в музичних конкурсах, куди школа делегувала тих, хто найкраще складав шкільні академконцерти, бо хоч Христина й намагалася отримати для Остапової матері особливий дозвіл на присутність під час академвиступів, проте дирекція відмовила їй.

Академконцерти у школі чомусь були закритими. Тобто іноді, коли на них не з’являлися директор і його заступниця, Христина з Соломією потай пускали батьків переляканих першачків до зали, щоб ті могли сісти зручніше й подивитися на виступ власної дитини, але таке траплялося рідко. Здебільшого директор і його заступниця Аделаїда Григорівна на академконцерти таки приходили.

Аделаїда Григорівна була схожа на велику розгодовану ящірку. Її колихке тіло неквапливо і по-своєму навіть пружно переливалося під складками широких балахонів, що їх вона зазвичай носила. Коли Аделаїда Григорівна рухалася, важко було зрозуміти, які саме частини тіла стартують першими, а які – за ними. Здавалося, вона раптово зсувається з місця й долає певну відстань, потім на мить завмирає, неначе акумулюючи заряд енергії, необхідної, аби зрушити з місця солідну вагу її тіла, і знову різко та впевнено долає відстань. Поміж цими ривками деякі частини її тіла продовжували рухатися – одні ще не встигали зупинитися, інші вже готувалися до наступного ривка. Спостерігати за її рухом було так само цікаво, як відстежувати коливання хвиль, і хоч нескладно було відрізнити попередній крок Аделаїди Григорівни від наступного, так само як одну хвилю від іншої, але враження залишалося монолітне й цілісне. Здавалося, що цей рух ніколи не припиняється, як рух морської води, просто іноді він трохи заспокоюється, а потім знову стає інтенсивнішим.

На обличчі Аделаїди Григорівни була велика червона пляма – екзема, родимка чи опік – невідомо. Ця пляма тяглася від правого вуха через усю щоку аж до вуст, перетинаючи їх навпіл. І якщо при погляді на масивну колихку брилу її тіла ззаду ще можна було собі уявити, що з нею є сенс сперечатися, не погоджуватися, заперечувати, то після того, як вона поверталася передом і погляд співрозмовника мимохіть зосереджувався на білішій половині вуст, розділених навпіл контуром плями, ніби кордоном, будь-які ілюзії щодо ймовірності не погодитися в чомусь із Аделаїдою Григорівною зникали назавжди.

Вони з’являлися здебільшого разом – Аделаїда Григорівна і директор, чиїм заступником вона була. Директор сягав приблизно їй до пояса, був худеньким і лисуватим, на плечах його вицвілого костюма в брунатну смужку завжди лежала лупа, а окуляри чомусь завжди мали тріщину на правому склі. Час від часу тріщина переміщалася – це означало, що директор міняв скло, оправу чи самі окуляри, намагаючись позбутися тріщини, але йому не щастило і тріщина з’являлася знову.

Вони мовчки заходили до актового залу, так само мовчки дивилися на вчительку, яка дозволила собі впустити батьків на академконцерт, учителька мовчки розводила руками, і батьки понурою вервечкою поверталися до коридору. Там вони вишиковувалися біля стіни й через голови одне одного зазирали крізь широко прочинені двері.

Цей ритуал мав у собі якусь дуже притаманну решті музичних ритуалів внутрішню логіку. Аби відчути себе причетним до посвячених, необхідно було пройти певні ініціаційні приниження – багатогодинні вправляння, недосяжну схоластику сольфеджіо, неможливість двічі відтворити вдало зіграний такт, боротьбу з ритмом. Так само необхідно було продемонструвати свою обраність загалові – у цьому випадку батькам: і незручність місця, і пози, з якої їм дозволялося спостерігати концерт, мала наочно вказувати на це.

Щось схоже відбувається між клерком і відвідувачем у тих установах, де відвідувач не є клієнтом, а лише прохачем або тим, хто зобов’язаний пройти певну процедуру – скажімо, сплатити за житлово-комунальні послуги в спеціальному віконечку біля ЖЕКу. Це віконечко ніколи не буде розташоване на зручній для платника висоті, а завжди десь у районі пупця, так що платник не зможе побачити касирку, якщо не зігнеться в низькому поклоні. І саме ця відстань, перегородка, незручна поза, поклон або витягнута шия і є тими промовистими й однозначними символами влади, які нівелюють і перекреслюють усі соціальні, освітні чи будь-які інші відмінності. Христині завжди здавалося, що батьки, зазираючи здалеку через голови одне одного, нічого не бачать, окрім бордово-брунатної плями на щоці Аделаїди Григорівни, формою схожої на надгризений із внутрішнього боку рогалик Одеської області.

Сходи були мармуровими, вичовганими, з попроламуваними подекуди перилами. Мармурові сходи були далеко не в усіх австрійських будівлях, більшості доводилося задовольнятися дерев’яними, але, окрім цих сходів, музична школа мало що вберегла з колишньої розкоші будинку. Достатньо було відчинити перші-ліпші двері, і в очі відразу ж кидалися намазані олійною фарбою панелі, оббиті дерматином двері та лавки, незмінні традесканції в кошичках, макраме й вицвілі плакати з правилами техніки безпеки. Сліди різних епох перемішалися в цих стінах і щільно вкрилися бруднувато-сірим нальотом радянськості, крізь плівку якої лише де-не-де проступали деталі барвистіших періодів, як-от ці сходи.

У дитинстві, коли вона підіймалася цими сходами до батька, який працював у тому кабінеті, де тепер містилася приймальня, тріщин на мармурі було ще менше, і Христина могла надовго затриматися біля котрогось із особливо примхливих візерунків, аби, вдивляючись у переплетення ліній, заглибитися в якийсь свій, внутрішній лабіринт, що складався із картинок і візій, напівреальних, напівпримарних, напівнедобачених і недовигаданих. І якщо зосередитися на цьому потоці й достатньо довго та уважно вдивлятися у відтінки мармуру на стіні поперед себе, можна відчути, як по спині знизу догори повзуть мурашки, і світ довкола зникає кудись, перестає відчуватися тягар наплечника й торби зі змінним взуттям, непомітно зникає час у тоненькій чорній заглибині поміж двома відтінками сірого на мармуровій стіні, і ось уже занепокоєний батько спускається сходами й перериває цей досвід перших у житті медитацій. Слід поспішати з’їсти канапку, випити чай і не запізнитися на сольфеджіо, а потім на другий інструмент – віолончель.

На віолончель Христина ходила до батькової співробітниці Теодозії Борисівни. Батько вважав її хорошим педагогом, хоч насправді вона була просто привабливою жінкою, доброю і не надто вимогливою. Теодозія Борисівна мала густе й довге руде волосся того інтенсивного мідного відтінку, якого не вдається досягти жодними фарбами, матово-зелені очі та пишний бюст. Усього цього вже було б цілком достатньо, але Теодозія Борисівна мала ще погляд, від якого, здається, могло закипіти молоко. Цей погляд був спокійним, пасивним, навіть безвольним і при цьому так глибоко проникав кудись попід ребра, що там починало пекти. Чоловікам, на яких вона його скеровувала, хотілося рухатися в усіх напрямках одночасно, праглося накинутися на Теодозію Борисівну з обіймами, та не менше було бажання тікати від неї кудись на безпечну відстань, уберегтися, позбутися гарячих мурашок, які виповзали якимись потаємними ходами їм на спину, вирватися з розпеченої повільності цього магнетичного погляду.

Мабуть, схожі почуття охоплювали в присутності Теодозії Борисівни й батька, і, здається, те, що багато років вона була його ученицею, навряд чи їх послабили. Та хоч із-поміж суперечливих бажань у нього домінувало останнє, він украй рідко наважувався бодай просто подивитися їй у вічі під час розмови про успіхи Христини, а чи глянути їй услід, коли запаморочливий аромат її волосся, який не здатні були перебити ані шампуні, ані парфуми, віддалявся разом із її довгою чорною спідницею. Мабуть, він боявся, що варто йому хоч раз необережно підняти очі на Теодозію Борисівну, як він уже не зможе відірватися й застигне перед нею, як Христина застигала на сходах, розглядаючи внутрішні краєвиди, сховані в тріщинах мармурових стін. І не буде кому спуститися до неї сходами і забрати з рук важкий наплечник.

На Христину Теодозія Борисівна покладала великі надії. Ця амбітна вчителька тоді лише починала кар’єру й була переконана, що кожна друга її учениця повинна стати лауреаткою хоча б одного районного конкурсу. А Христина, без сумніву, мала шанси піти значно далі. І взагалі, непогано було б зробити віолончель основним інструментом.

Про останнє вона не раз говорила батькові. І той кивав, уважно роздивляючись носаки своїх черевиків, переводив погляд із правого на лівий і знову кивав, погоджуючись із учителькою. Він нічого не мав проти її слів, але так і не зробив віолончель основним музичним інструментом доньки.

Христина була задоволена своєю роботою. Вона прагнула влаштуватися сюди ще з часів навчання в консерваторії, навіть перевелася на заочний задля цього. Любила відчуття тріумфу, коли її учні здобували призові місця на конкурсах або навіть просто добре виконували складні твори, і завжди сприймала це як свої власні перемоги. Але коли бувало навпаки і приходили діти, які явно не справлялися, не хотіли, яких батьки просто примушували займатися музикою, теж не дратувалася і не впадала у відчай. Просто працювала з ними, наскільки вдавалося, і спокійно ставилася до того, що хтось кидає музичну школу до завершення. Коли Христина дивилася на роздратованих молодих мам, які з розпачем в очах розповідали їй, що дитину неможливо ні переконати, ні примусити займатися вдома, то особливо чітко усвідомлювала, наскільки по-іншому ставиться до всього цього. Її значно більше дратували самі ці мами зі своїми недолугими педагогічними амбіціями, ніж діти. Не розуміла вона й тих дорослих, які скаржилися, що їх дратує дитяча рухливість, гамір, вони не можуть зосередитися й хочеться втекти світ за очі від власних дітей. Її саму значно більше дратував безглуздий фон радіо чи телебачення, надто голосна музика, поп-шлягери, увімкенені на повну гучність, – усі ці незмінні атрибути «дорослого» побуту, в якому буцімто спраглі тиші дорослі проводили цілі дні. Якщо діти пустували та шуміли, це їй не заважало, вона знала, що зможе припинити їхні пустощі в той момент, коли треба буде починати серйозну роботу. Діти також відчували, що Христина сприймає їх як дорослих, не ставиться до них як до недоумків, яких слід виховувати, цінували це й не створювали перепон. Дехто з колишніх учнів, що вже закінчили школу, а то й кинули до закінчення, приходив до неї розповісти про те, як йому живеться зараз, чи просто послухати, як грають їхні друзі. Вона не знала, як саме в неї це виходить, не вміла давати педагогічних порад мамам у розпачі, але завжди точно знала, що саме й коли слід сказати дитині, а коли краще промовчати й утриматися від коментаря. Це знання й уміння були в неї з дитинства, і Христина щоразу відчувала тиху радість, коли бачила, що зреагувала правильно й досягне сподіваного ефекту. Особливо якщо потрібно було заспокоїти дитину перед важливим виступом або допомогти прийняти рішення – продовжувати займатися музикою чи кинути.