Текст книги "Фрау Мюллер не налаштована платити більше"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Саме за таким неоприлюдненим графіком працювали тут усі. П’ятдесят анкет за день, шість за годину, по десять хвилин на відвідувача, з них п’ять – заощаджених, які належать тільки тобі, і можна встати, зробити п’ять кроків, відчути м’язи на ногах, стукіт каблуків по підлозі, зазирнути до кухні, зайвий раз пройтися до вікна в коридорі й назад, зробити ковток із чашки, перевірити повідомлення в телефоні, п’ять хвилин власного життя, оплаченого за тарифами проданого часу. Тому найважливішими були саме такі дрібниці – якою ручкою користуватися, яким степлером, з якої саме філіжанки пити незліченні ранкові кави, як уставати зі свого стільця, щоб задіяти якомога більшу кількість м’язів і при тому вибудувати максимально зручну траєкторію руху.

По суті, це було те саме, що і її теперішнє бігання з ліками – іноді вона ловила себе на думці, що найприємніше за весь день провела час, стоячи на зупинці в очікуванні автобуса й у самому автобусі, у вухах – слухавки, у плеєрі – аудіокнига, за вікном – сірий пейзаж, який не відволікає від книги. Це час, украдений у дрібних справ, час, який ні до чого не зобов’язує і який можна легковажно витратити на щось, що ніяк не входить у твої службові обов’язки, але за це потім не картатимуть докори сумління, як за час, коли просто лінуєшся й не робиш нічого. Іноді їй навіть здавалося, що саме такий, прожитий усупереч приписам час і є найбільш інтенсивно та свідомо прожитим, на відміну від часу, який назавжди зникає в момент законослухняного виконання рутинних справ.

Ніби читаючи Христинині думки, співробітниця VIP-віконця й справді не поспішала повертатися до розгляду анкет, і Соломії довелося кілька хвилин зачекати, аж поки настала її черга прослухати про неприклеєну фотографію, пункт 13 і невідповідну кількість ксерокопій. Хоча папери в них були ідентичні, Христині віддали дві зайві ксерокопії, а Соломію примусили збігати під консульство та зробити ще кілька додаткових. Ксерокс був зачинений, довелося почекати, потім щось зламалося, у результаті вони провели під консульством ще півтори години, і врешті-решт Соломії ледве вдалося переконати охоронця, що вона мусить зайти досередини, щоб донести документи й забрати номерок на повернення паспорта.

Після виходу з консульства вони пішли до невеличкої кав’ярні, що знаходилася неподалік. Христині завжди було дивно, чому за стільки років популярності цього розташованого в центрі міста закладу біля нього так і не відкрилося жодної більш-менш приємної кнайпи – самі закусочні, і тих лише кілька. Кав’ярня, де вони сиділи, була однією з них. Тут не продавали спиртних напоїв, лише солодке та каву-чай. Небагатий асортимент, три столики, повільна жіночка за шинквасом. Після кількагодинного стояння й нервування кава видалася їм неймовірно смачною, не кажучи вже про тістечко. Враження від першого ковтка та першого шматочка наполеона примусили Христину на мить застигнути в цілковитому самозосередженні, їй здавалося, що вона відчуває кожну крупинку цукру, яка розчиняється на її піднебінні й перетворюється на приємне тепло, розливається тілом та плавно змінює всі кольори довкола й навіть світло за вікном. І ось уже замість пронизливого скреготу трамвайних гальм вона чує майже мелодійне подзвонювання, утома на обличчі кельнерки видається філософським спокоєм, а на брудно-сірому небі проступають шляхетні пастельні кольори голландського живопису.

Потім вона ще кілька разів спеціально заходила сюди, брала таке ж тістечко й таку ж каву, – але відтворити це враження так і не вдалося. Схоже відчуття цілковитої ілюзії, настільки досконалої, що залишається просто повірити в неї, виникло в Христини приблизно рік тому під час поїздки до Києва. Вийшовши на холодний і непривітний перон, а потім на брудну площу перед вокзалом, людну вже о сьомій ранку, вона відчула, як дискомфорт ранішнього недосипу раптом перетворюється на дивний надлишок енергії і довколишні кольори та звуки з приглушених напівсонною свідомістю раптом набувають якоїсь специфічної контрастності, не втрачаючи при цьому сюрреалізму напівсонного сприйняття. Товстенька постать водія таксі раптом опинилася зовсім близько, ніби збільшена на екрані монітора, а його голос натомість перетворився на глухий розтягнутий звук, ніби в диктофоні, де занадто сповільнене відтворення. Вуличний пес не пробігав, а майже пропливав повз неї, і враженню статечності та святковості цього променаду не шкодив навіть злякано підібганий хвіст. Перекупка, що поспішала з торбами на котрийсь із ринків, мала таку гордовиту поставу, ніби в торбах у неї лежали святі дари, а не червоноградські шкарпетки.

Христина пішла до метро, де вишикувалася традиційна для вокзальної станції черга за жетонами. У черзі вона спостерігала, як одне за одним стають на ескалатор люди – спершу штовхаються в натовпі, щільнішому далі від рухомих сходів і спокійнішому ближче до мети, а потім по одному ступають на сходи й різко пірнають донизу, ніби стрибають із висоти, сподіваючись, що от-от із котроїсь картатої торби вилетить дирижабль, підхопить їх на крильце, мов казковий лебідь, і дозволить довго та безтурботно кружляти під брудним склепінням метро, наспівуючи якусь сумну мелодію (для флейти?).

Христина тоді заникалася до якогось фастфуду в центрі, замовила каву, яка за інших обставин, мабуть, видалася б огидною, але там і тоді смакувала їй так, як колись у дитинстві відкладена бабусею на блюдце щойно знята пінка з варення. Схожою була саме інтенсивність задоволення, пронизлива, майже болюча, така, що примушує видобути із найдальших закутків пам’яті спогади, враження й асоціації, до того ж ніяк між собою не пов’язані.

Ось вона, чотирирічна, уперше йде з мамою за руку до зубного. Зуб зіпсувався й дуже болить, але лікаря вона боїться ще дужче. Кілька хвилин іде мовчки, роззираючись навсібіч на мовчазні й порожні ранкові вікна довколишніх будівель, мати теж іде мовчки, усе міцніше стискаючи її долоню, ніби боїться, що донька вирветься й утече.

– Мамо, тримай мене сильніше, – просить Христина. Мати стискає сильніше. – Отак добре. – Минає кілька хвилин, і долоня матері знову послаблює потиск. – Не пускай, тримай сильніше, – вимагає вона.

– У мене рука затерпла. Зараз, хвильку перепочину й знову буду сильніше.

Христина не може дочекатися, поки закінчиться хвилька, і починає тихо стогнати, далі все голосніше, поволі її стогін переростає в гудіння, наполегливе, уперте.

– Що ти робиш? – дратується мати.

– Мені страшно. Я не хочу до зубного.

– Звичайно, що страшно. Я ж тобі казала, не їж стільки солодкого. Тепер мусиш терпіти.

І від цієї погрози Христині стає ще страшніше, і вона гуде голосніше, аж із вікон визирають здивовані й заспані обличчя. Матері стає соромно, вона пришвидшує крок і мимоволі сильніше стискає долоню. Христина гуде тихіше.

Вони доходять до кабінету стоматолога.

– Неприємно, коли тебе вранці примушують довго йти по вулиці, тягнуть за руку, а потім ще й збираються лікувати зуби, – привітно посміхнулася їй лікарка. – Ти роздратована.

– Так, – зізналася Христина, і їй стало чомусь раптом легше від цих слів. Значно легше, ніж від занудних повчань матері. – Я не хочу лікувати зуби. Я люблю цукерки.

– Цукерки – це смачно. А хочеш, я після того, як ми подивимося на твої зуби, подарую тобі чарівну зубну щітку. Якщо чистити нею зуби щоразу після того, як з’їси цукерку, зуби ніколи не зіпсуються.

– Точно ніколи? – не вірить Христина й сама не помічає, як опиняється вже на стоматологічному кріслі.

– Відкрий ротик ширше, – каже стоматолог і продовжує: – Ніколи-ніколи. Аж поки не настане час прийти до тебе зубній мишці й поміняти твої старі зуби на нові. А за кожен новий зубчик вона дасть тобі подарунок.

Вона смикнула за щось у роті, трохи поболіло й перестало. Зубний біль затих. Христина відчула в роті такий самий присмак, як ніби притулилася язиком до залізної гойдалки.

– Усе. Ти – здорова. Ось твоя щітка. – Лікарка посміхнулася Христині; у кутику її посмішки, ніби блискавка, сяйнув золотий зуб.

– Це вам зубна фея принесла золотий зуб замість зіпсованого? – запитала вона заздрісно – зуб здався їй тоді неймовірно гарним.

– Вона. Будеш чемна – і тобі принесе.

За сусіднім столиком у тому київському фастфуді сиділа схожа на галичанку молода жіночка з приблизно шестирічним сином.

– Мамо, а ми надовго приїхали до Росії? – питав син.

– Ми не в Росії, сину, це столиця України, Київ, – відповіла мама й підсунула до малого ближче тарілку з тістечком і чай.

– А чому тоді тут усі говорять російською? – не повірив малий.

– Ну, не всі, тільки дехто. Може, більше людей, ніж у нас.

– Добре, мамо, а коли ми повернемося в Україну, ти купиш мені цукерки?

– Сину, ми в Україні, я ж тобі пояснила.

– Ну добре вже, мамо, а коли ми повернемося в ту, справжню Україну, ти купиш мені цукерки?

Жіночка посміхнулася малому, у кутику її посмішки блиснув золотий зуб.

* * *

Візу відкрили лише Христині. На тиждень і з правом одного в’їзду. Соломії поставили відмову.

Увесь ретельно продуманий попередній план тепер провалився. Соломії доведеться ще раз самотужки боротися за право отримати таки візу, а Христині – самій вирішувати всі труднощі початкового облаштування й переїзду. Христина зловила себе на думці, що потай мріє, аби сталося щось таке, що дозволить їй відмовитися від задуманого й не їхати. За останні роки вона так звикла розраховувати на Соломію в практичних питаннях, що тепер навіть планування подорожі та збирання валізи видавалося їй чимось страшенно складним.

Отримавши візу, Христина подзвонила Галинці.

– Шкода, що Соломії поставили відмову. Удвох завжди легше добиратися, – у своїй звичній енергійній манері відреагувала та. – Але нічо, хай не здається. Тепер можна на апеляцію подати й пробувати ще.

Галинка скоромовкою видала найважливішу інформацію. По-перше, необхідно хоча б добу побути в Польщі, бо візи видані польським консульством і якщо їх використовувати не за метою, тобто поїхати не до Польщі, а відразу далі, то це може стати приводом для прикордонників, аби не пропустити, а то й депортувати.

По-друге, треба добре продумати, чим і як добиратися, щоб не трапилося несподіванок. Найкраще було б летіти з Польщі літаком, але дешеві авіарейси треба замовляти заздалегідь, а до дня, від якого в Христини відкрита віза, залишалося менше тижня. Подорожувати автобусами з Польщі до Німеччини Галинка не радила, бо саме їх найчастіше контролюють на дорогах неподалік від кордону і якщо знайдуть хоча б одного заробітчанина з протермінованою візою або запідозрять, що хтось збирається залишитися, можуть відправити назад цілий автобус.

Христина описала Галинці свій звичний ще з часів поїздок із учнями та на конференції до Німеччини маршрут: потяг «Львів – Вроцлав», а потім нічний «Вроцлав – Берлін». З Берліна Галинці вдалося знайти дешевий авіапереліт до Афін. Це було трохи схоже на довколасвітню подорож, адже долетіти до Греції спокійно можна було й з України, якби не необхідність перетнути польський кордон і заощаджувати гроші на квитках.

* * *

Узяти квитки на потяг зі Львова Христині не вдалося, залишилося тільки одне місце в спальному вагоні з Перемишля. Тож до Перемишля довелося їхати рейсовим автобусом, яких щодня курсувало кілька, хоча невідомо було, скільки точно, бо рейс знімали у випадку занадто малої кількості пасажирів. Але того разу їй пощастило й майже порожній автобус виїхав за графіком, рівно о шостій ранку. Крім неї, у салоні ще була якась пані з великою валізою, дідок у шапці-вушанці й українка, яка розмовляла зі своїм дорослим сином португальською. Пані з великою валізою запитала у водія, коли автобус прибуває до Перемишля.

– Через чотири години, – бадьоро відповів той.

– Та то ніхто не знає, пані, – скептично похитав головою дідок у шапці-вушанці. – Я їхав місєць тому тим самим рейсом. Шеста зо Львова. То до Перемишля приїхалисьмо дев’єта вечір.

– Як то так? – здивувалася пані з валізою.

– А так. Знайшли в когось папіроси, то сі загнівали і пустили автобус на яму. І стоялисьмо на тій ямі до вечора, нікому не позволили навіть відійти. Я вже не хтів ні Перемишля, ні нічо.

– Але то так раз на півроку буває, – поблажливо сказав водій. – Частіше нє. А так – то через чотири години будемо.

– Але ж у нас немає папірос, – здивувалася пані з валізою.

– У вас немає, – відповів їй пан у шапці-вушанці. – А зара понасідають в Городку, бдете виділи.

І справді на центральній площі Городка автобус уже чекала група енергійних тілистих жіночок містечкового вигляду. Вони збилися в зграю біля дверей і войовничо відштовхували одна одну, щоб зайти швидше, але в результаті кілька перших хвилин не могла зайти жодна. Довелося втрутитися водієві, який пообіцяв зачинити двері й поїхати без них, якщо вони не вишикуються в чергу. Це трохи допомогло, і жіночки старанно втискалися у двері по двоє, хоча й поодинці були занадто масивними для вузеньких дверей «ікаруса». Урешті всі зайшли, ще якийсь час тривала сварка за те, хто заплатив за проїзд і скільки – чомусь кожна з них вираховувала з суми, яку проїзд коштував офіційно, якусь частину й намагалася довести водієві, що має право на таку знижку. Причини, які мотивували це право, були різними: частотність проїзду, віддаленість житла від місця зупинки автобуса, особиста платоспроможність. Водій дратувався, повторював, що його це все не обходить і що вони повинні заплатити повну вартість квитка. Але жіночки ігнорували його й, поступово міняючи тему сварки, відразу ж почали роздягатися та шурхотіти скотчем.

Водій ще трохи побурчав, а потім плюнув, зачинив двері автобуса й рушив – видно, такий розвиток подій був звичним.

Тепер жіночки ділили між собою простір, куди можна буде заховати цигарки. І тут вступали в дію аргументи про те, хто й скільки перевіз минулого разу, де ховали та яке місце «щасливіше». Водій через рівні проміжки часу вигукував спереду, що забороняє ховати цигарки в автобусі, але ніхто не звертав на нього уваги. Відчувалося, що попри внутрішні суперечності жіночки становлять міцну та монолітну команду, здатну протистояти й серйознішому спротиву, ніж символічні та не надто переконливі спроби водія закликати їх до порядку.

– Візьмете блок? – діловито запитала в Христини одна з жіночок, яку решта називала Зоською.

– Ні, що ви, – злякалася Христина.

– А ви хто – вчителька чи полька? – примруженим оком оцінила її шанси сусідка.

– Не візьму, – твердо відповіла Христина.

– Даремно, вас точно на особистий не поведуть. Новенька.

– А що, тепер всіх на особистий ведуть? – поцікавилася жіночка з крісла ззаду за Христиною, Марися, як з’ясувалося згодом.

– Та ні, теперка вже не всіх, – відповіла Зоська. – Після того, як ми місяць тому тут влаштували їм скандал. Ну, тобто, не знаю, чи тому, – засумнівалася вона. – Але ми тоді таке зробили. Ну бо шо то за робота – прийшла якась і давай всіх на особистий. Догола роздягає. Дійшла черга до мене, а я їй кажу: «Цо, пані, ідзєми на особісти, відзе, же пані любі кобєти». Ну, всі заржали з неї, і більше вона не приставала. А то задрали вже.

– Ну, шо зробиш. Така в них робота, – фаталістично зітхнула жіночка з переднього сидіння, поправляючи пачки цигарок у бюстгальтері.

– Ну, не скажи, – енергійно заперечила Зоська. – Вона сі вмішала в конденціальність, розумієш? Влізла в приватну собственність, порушила право особистості людини, а вона непорушна, розумієш? То тобі не шутки. За це статтю можут дати!

– Слухай, Зосько, а як там той твій рецепт салати, шо ти робила минулий раз? – змінила тему Марися.

– Та файний салат, Марисю, дуже вітамінний, – відповіла Зоська. – Я теперка на дієті сиджу, то ніц такого не їм, від чого си поправлєют.

– А шо ж ти їси? – відразу зацікавилися всі присутні.

– Та майже ніц не їм, – гордо відповіла Зоська. – Так, рано намащу си хліба пару кавалків. Намащу чим маю: маргариною, зрідка смальцем – і з цибульов.

– Смальцем? – здивувалася Марися.

– Ну, а ти думала? То дієтичний продукт, ліпший за маргарину. Ти сі поправлєїш не від того, жи задужо їси, а від того, жи їси хімію. А смалец – то не хімія. То я сама си натопила зі свої свині, знаю, чим годувала, і всьо.

– Ну добре, а далі що? – дала себе переконати Марися.

– Та в обід я рідко їм, бо все на роботі або за границю їжджу, як то нині. Хіба вже вечір потім. То з’їм си бульби жареної на салі, бо на олії мені не смакує. Капусти квашеної. Ну таке. Самі вітаміни. Ну або ще той салатік, шо ти кажеш – то пекінська капуста, яйця, крабові палочки, сир жовтий такими великими кавалками порізаний, кукурудза з банки і майонез. Дуже дієтично. Тої салати можу з’їсти цілий банєк. Аж потім не сплю, все перджу.

Після цього компанія дружно засміялася. У салоні посилювався дух цибулі. Мабуть, не одна Зоська сиділа на дієті, згідно з якою снідати слід було хлібом зі смальцем і цибулею.

Під час паспортного контролю Христина зауважила, що короткотермінова та одноразова віза з усього автобуса лише в неї. Десантниці з папіросами мали здебільшого річні шенгенські мультивізи або пластикові картки посвідчень мешканців прикордонної зони, які дозволяли перетинати кордон без візи. Таке ж посвідчення було і в Зоськи. Марися запитала її:

– А шо, тяжке шось питали на співбесіді в консульстві, як робилась си карту поляка?

– Та тяжке. Спершу спитався консул, чи я знаю, де мешкає вавельський дракон, а потім ше – шо поляки їдєт на тлустий чвартек. Ну і то всьо польською.

– І ти знала? – з повагою в голосі запитала Марися.

– Та дешо знала, – самовдоволено відповіла Зоська. – Але в мене метрика була желєзна, мені мусили дати. Бабця-полька була замужем за греко-католицьким священиком, польську школу в селі мали. Кому ше давати, як не мені.

Тут у Марисі задзвонив мобільний. Побачивши номер, вона пожвавилася і заговорила в слухавку удвічі голосніше і втричі швидше, ніж досі:

– Слухай, не можу сі дозвонити до тих мудозвонів на вахті. Ти їх десь видів? Вони шо, знов п’ют? Передай тим чортилам, жи правильний чоловік бде за півгодини колихатисі на поверсі. Нє, я не прошу, жеби вони сі здоровкали чи там туалет відкрили, тіко прошу, жеби не смерділо самогоном і вареним целофаном. Ну, від крабових палочок, ти знаєш. Вчора сосискисьте варили? Ну то тим більше сі насмерділо. Най відкриют велике вікно! І виляют палочкову чи то сосискову воду десь гет. І жеби чайник помили, якщо вони знов в чайнику ті сосиски варили. Чуєш? Припильнуй мені тойво-во. Жеби потім не було проблєм.

До Перемишля вони доїхали за розкладом і при виході з автобуса Христина машинально подумки відділила від решти пасажирів тих, хто вертався на роботу після відвідин рідних. Щоб вирізнити заробітчан, не потрібно було зазирати до паспортів, вистачало їхніх розгублених озирань по боках, зляканих здригань, коли до них хтось заговорював, вистачало чути їхню мову з усіма цими «ну всьо, конєц», «це б’юро не дало мені позволєня» чи «я си наробила, а вони мені пеньонзи не дали», та й те, що їхній одяг купувався на тутешньому українському базарі, теж було помітно. Христина пригадала, як колись гуляла по цьому базару вздовж нескінченних рядів фіранок, які тут продають, здається, споконвіку та з незмінним успіхом, і її зупинила одна із продавчинь:

– Ось, дивіться, яка хороша ткань, хіба ні? – і показала шматок рожево-прозоро-сріблястої тканини, сама при цьому уважно роздивляючись візерунок, ніби бачила його вперше.

– Хороша, – обережно погодилася Христина, озираючись за можливістю якомога швидше відступити. Але виявилося, що жіночка не збирається агітувати її купити фіранки.

– А цей невдячний прийшов сваритися, – плаксивим голосом продовжила, звертаючись не так до Христини, як кудись у простір. – Каже, жінка попрала у пральці, а тюль сіла. Ну не дура його жінка після цього! Хто ж тюль у пральці пере! Скаргу він на мене напише! Сам він як той Петро Скарга. Женився на дурі, а всі йому винні.

– О, а звідки ви про Петра Скаргу знаєте? – здивувалася Христина.

– Та як би вам пояснити. Спершу, як заміж виходиш, то років з десять-п’ятнадцять цікаво, а потім вже до книжки тягнешся. Шо-небудь почитати від нудьги. Про мучеників чи про святих.

Рожеві й голубі хвилі ритмічно розгойдувалися в неї за спиною, ніби куліси якоїсь дитячої казки. Продавчиня стояла на їхньому тлі, дивлячись кудись за лінію горизонту, частково закриту плечима Христини, і думала про щось своє. Про Петра Скаргу? Петра Могилу? Дмитра Туптала? Козацьке бароко? Зразки сецесійної архітектури в довколишньому ландшафті, наприклад, нещодавно відреставрований залізничний вокзал Перемишля, який тепер нагадував котрусь зі станцій метро у Відні? Христині захотілося зробити цій жінці щось приємне, але вона не знала, що саме: купити трохи тюлі? Від цієї думки їй стало тепло й трохи соромно, вона посміхнулася жіночці, яка не бачила її в цей момент, і мовчки відійшла, не наважившись руйнувати настрій, сформований із рожево-голубих мережив і химерної розмови.

Вона вже знала, що достатньо вийти із запльованого автовокзалу Перемишля, і відразу все поміняється, ніби під дією якоїсь магії. І хоча все залишилося по-старому й навіть автовокзал був таким же брудним і непривітним, як удома, її відчуття справді кардинально змінилися, спина випросталася, а голова більше не намагалася втиснутися в плечі. Христина глибоко вдихнула повітря й уперше озирнулася довкола просто так, а не злякано відшукуючи обличчя когось, хто перешкодить їй здійснити свій план утечі. Усі страхи, заховані в напівсонній непевності ранку, відступили, тепер вона вже не боялася, що автобус застрягне на кордоні через те, що котрась із контрабандисток окрім цигарок вирішила перевезти у своєму безрозмірному бюстгальтері ще трохи кокаїну або що цигарок виявиться забагато чи, навпаки, замало і митники спересердя конфіскують усі, а автобус заженуть на таємничу «яму» з розповіді дідка в шапці, що чиясь віза буде протермінованою, чийсь паспорт – фальшивим, а син українки, який розмовляє лише португальською – жертвою кіднепінгу, що в автобуса відламається колесо, остаточно загнуться скрипучі гальма, станеться аварія чи ще щось непередбачуване, що майже завжди трапляється на цьому короткому відтинку подорожі, який здається зачарованим, бо долати його часто доводиться довше, ніж сотні кілометрів по західніший бік кордону.

Мине кілька років, і Христина перестане зауважувати момент перетину внутрішніх кордонів між країнами, давно уявних, символічних, іноді не позначених навіть присутністю таких-сяких прикордонників. Просто порожні будки та шлагбауми, які давно ніхто не використовує. І тоді це відчуття одночасної втоми й ейфорії після вибуху адреналіну на кордоні вже здаватиметься їй таким же напівпридуманим, як і самі кордони, які вона минатиме. І лише час від часу, коли вона їздитиме до Львова на відвідини, пересвідчуватиметься, що тут усе й далі по-старому, кордони залишилися справжніми, суворими та непохитними фортецями, які слід долати із зусиллями й страхом, слід переживати ввесь належний до процесу пакет емоцій, вражень і негативу, слід отримувати лекції покори, опанування себе й приниження, право на яке часто вимірюється одним-єдиним повноваженням піднімати та опускати помаранчеву стрілу шлагбаума.

Відтепер уже є шанс подорожувати відповідно до плану й не треба буде стільки сил зосереджувати на самому фізичному пересуванні, дбати про його уможливлення, про усунення всіх наявних і гіпотетичних перешкод. Замість цього слід подумати й про щось приємне.

Христина вийшла на невеличку площу біля вокзалу в Перемишлі. Вона дуже любила тут гуляти й завжди, навіть коли їздила до Польщі прямим потягом, якому три години міняли колеса в Перемишлі, достосовуючи їх до вужчих європейських колій, не залишалася сидіти у вагоні, як більшість подорожніх, а виходила, щоб погуляти містом. А потім верталася знайомим маршрутом – до вокзалу й далі в напрямку таємничої стрілки з написом «Регоп 4». Колись давно, коли вона блукала тут уперше й ще не вміла знайти цей перон, доброзичливий чоловік, за вимовою киянин, пояснив їй:

– Виходите звідсіля, чимчикуєте сто метрів, а тоді направо.

Саме цей перон на вокзалі в Перемишлі і є справжнім східноєвропейським кордоном, бо це останній європейський перон, куди можуть заїздити наші потяги та де їх можна зупинити навіть без застосування зброї. Імовірно, тому він і відділений від решти перонів густим колючим дротом, а з міста через нього можна потрапити, лише пройшовши паспортний контроль. Десь поблизу вокзалу в некошеній траві, мабуть, ще можна знайти колишні рейки, якими потяги, що курсували між Краковом і Львовом, долали цю відстань якщо не швидше, то принаймні більш вправно, без багатогодинного стояння в полі й на безглуздому кордоні. Але все це поросле травою минуле.

Тепер, вийшовши з автобуса та перейшовши кілька метрів від автобусного вокзалу до залізничного, Христина вперше усвідомила, що почала нове життя. Досі вона цілковито зосередилася на приготуваннях до подорожі й не встигла замислитися над тим, що ж усе це означає для неї і що її чекає. Їй навіть ще не було по-справжньому страшно. Досі вона сприймала це як пригоду, навіть не до кінця свою власну, як повторення чужих пригод, імітацію, щось, що чекає на неї в далекому майбутньому. А своє дотеперішнє життя вже записала в далеке минуле, до якого ближчим часом не буде повернення. І опинилася в якомусь міжчассі – прощання з колишнім і очікування невідомого. Це було своєрідне, але неспокійне відчуття. І завершилося воно аж тепер, коли кордон опинився позаду й доводиться рушати далі в невідомість, яку вже не можна було проігнорувати, загорнувши в нереальність умовного способу, майбутнього часу чи незнаної території, і тепер Христині стало водночас легше і страшніше.

Легше було від того, що головне рішення вже було прийняте, денні вагання й нічні жахіття уві сні, які супроводжували цей процес, залишилися позаду. Вона раптом усвідомила, що досі, розмірковуючи про потенційну еміграцію, нелегальну чи в перспективі й легальну, вона думала не стільки про те, що чекає її там, скільки шукала виправдань і причин виїхати з дому. І ця необхідність, просто неминучість рішення на користь від’їзду якось заспокоювала її, дозволяла відкласти на потім турботи про те, що робити далі, після приїзду. Їй чомусь здавалося, що чим більше вона знайде аргументів на користь того, що їхати таки треба й іншого виходу немає, і що робити це потрібно саме так і саме зараз, тим швидше й легше знайдуться відповіді на запитання, що ж робити далі. Але ось вона вже переконала себе, організувала все, виїхала, а відповіді на запитання все не знаходилися. Чомусь цей момент Христина уявляла собі простішим. Здавалося, що все прийде само собою – крок за кроком, достатньо буде лише позбутися баласту вагань. Але тепер уже можна було більше не приховувати від самої себе усвідомлення, що позбутися вагань не вдасться ніколи – можна лише змінити одні вагання на інші. І тепер вона дуже чітко відчула, що наступні години, які вона проведе в потязі до Кракова, потім у потязі до Берліна і далі – в літаку до Афін стануть чи не останніми безтурботними годинами в цьому її проекті. Коли попередні труднощі вже майже залишилися позаду, а майбутні – ще десь у невідомості. І є лише теперішнє – просто подорож, у яку можна зануритися цілком, ніби увійти в морську воду. І це різке відчування теперішнього моменту раптом захопило її з незнаною раніше інтенсивністю, вона пишалася тим, що нарешті досягла цього – жила тим, що відбувається зараз, не минулим і не майбутнім, як завжди до цього. Востаннє така світла й нічим не спотворена радість охоплювала її ще в дитинстві, коли лунав дзвінок з уроку чи коли вона прокидалася в перший день канікул. І разом із цією радістю прийшов особливий внутрішній спокій – як би не склалося все в неї далі, цей момент уже став незворотнім, вона зуміла зосередитися на теперішньому відчуванні, відсунути від себе тривогу про минуле, майбутнє та інші гіпотетичні реальності, і тепер їй залишається тільки зберегти це вміння, захистити його в собі, – більшої свободи від обставин, мабуть, просто не буває.

Христина пішла пообідати у свій улюблений, радянського ще зразка бар біля вокзалу, – там смажили непогану рибу й робили салати зі свіжих овочів, – зауважила, розраховуючись, що тут стало доволі дорого, мабуть, риба смакувала не лише їй, зайшла на каву в цукерні на Ринку та пройшла повз бар із вивіскою: «Після 22.00 кави та чаю не подаємо», який був ще зачинений. Мабуть, кава з чаєм не входили до списку пріоритетних напоїв о будь-якій порі дня. Заклопотаний суботніми закупами міський тлум оминав спокійне й затишне середмістя, і Христині раптом захотілося сфотографувати цей настрій, заниканий поміж камінцями нерівної бруківки. Це трохи нагадувало гру в піжмурки – вона довго обирала ракурс, аби зловити у свою «мильницю», ніби в сачок для метеликів, хоча б рештки примхливої гри світла з тінями, несподіваних весняних ноток посеред виклично теплого жовтневого дня та ще якихось невловностей, які створюють своїми невидимими пальцями крихку субстанцію настрою. У таких випадках усе відбувається за наперед відомою схемою – щойно з’являється ілюзія, що місце та ракурс обрано, як цілком несподівано з-за хмар визирає сонце, і, ніби однокласник із дзеркальцем, грайливо пускає зайчики в об’єктив. Христина покірно опускає руки й чекає далі. За кілька хвилин сонце ховається, і гра продовжується.

Повз неї проходять неквапливі молоді пари з дітьми, виносять із цукерні тістечка для пообідньої кави на балконі, з дверей дрібних крамничок середмістя визирають власниці, перегукуються, бажають одне одному «приємної неділі». У їхній мові чути вплив української фонетики, вони вимовляють слова розлогіше, дозволяють голосним проявити себе майже на рівні з шиплячими, а дехто тут говорить так, ніби лише бавиться в удавання іноземної мови. Здається, ще речення, гра закінчиться, і співрозмовник перейде на нормальну українську.

Минає кілька годин, сонце втомлюється бавитися із дзеркальцем, і Христині вдається зловити більше вдалих кадрів, але незабаром їй це набридає. Останньою в об’єктив потрапляє вітрина магазину із товарами для вишивання. У ній виставлені набори для вишивання хрестиком обличчя папи Івана Павла ІІ. Це поділене на кольорові зони обличчя виглядає дуже кумедно, але й зворушливо, схоже на модні в часи Христининого дитинства вишиті малюнки з релігійними сюжетами з по-старосвітськи великими хрестиками та фарбами, що роками не втрачали яскравості. Ці вишивки приваблювали увагу своєю по-сільському грубуватою естетикою, яка визнає красивим тільки все яскраве, червоно-чорне, чорно-біле, біло-жовто-гаряче та обов’язково голубе й рожеве десь на маргінесі.