Текст книги "Фрау Мюллер не налаштована платити більше"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Дуже добре, – казала Ірина Василівна, якщо в залі були потенційні клієнти. Або: – А чому лише чотири? – якщо таких клієнтів не було.

Одного разу після семінару до Христини підійшла жінка.

– Мене звати Галинка, – раптом сказала вона, вмощуючись на сидіння біля Христини. На вигляд їй було близько п’ятдесяти років. – У мене є проблема, – сказала, дивлячись Христині просто в очі. – Мені потрібен препарат для очищення крові. Але я не вірю в усе, що тут говорили. Ви можете мені допомогти?

Галинка належала до тієї категорії людей, які легко губляться в натовпі, а іноді навіть у невеликому товаристві. Здавалося, її невеличка зграбненька постать складається з самих лише очей і кістяка, пристосованого носити цей пронизливий погляд, у якому, як у більшості тих, хто звик до труднощів і страждань, виражалося більше, ніж вони могли б сформулювати словами. Вона говорила ледь розбірливою скоромовкою, опускаючи очі та ковтаючи слова, ніби хотіла підкреслити, що нічого важливого насправді не має сказати й добре розуміє, що лише витрачає чужий час, і вибачається за це. Подеколи робила тривалі паузи, уважно вивчаючи співрозмовника, у якого починало свербіти в тому місці, куди втуплювалися вуглинки її всепроникних очей. Христині теж стало незручно під дією цього погляду, й вона дала жінці телефон знайомої бабці-травнички, яка не раз допомагала їй вилікуватися від різних болячок.

* * *

– Пішли на каву, – у своїй звичній манері, без привітань і вступу сказала Галинка, коли через кілька місяців знову з’явилася на зібранні приватних розповсюджувачів. І знову подивилася на Христину поглядом, від якого починала свербіти шкіра.

Вони сіли в барі, розташованому поряд у переобладнаному помешканні одного з бетонних блоків. Заклад називався «Менестрель», але перші чотири букви у вивісці давно стерлися, і такий варіант назви пасував йому навіть більше. Тут зустрічалися місцеві хлопці в шкірянках, і бар старанно дбав про свою репутацію, щоб не відлякати цих цінних клієнтів. У дизайні приміщення не бракувало позолочених колон, натяжних стель, фіранок і штучних квітів на столах із масивними ніжками. З музичного репертуару тут віддавали явну перевагу диско та блатному фольклору. Довколишніх пияків сюди не пускали, а ті й не надто прагнули через зависокі для них ціни. Пиякам і клієнтам економ-класу цілком вистачало закладу навпроти під значно більш таємничою назвою «Дукав», де можна було закусити горілку чебуреками за демократичною ціною, а потім потанцювати під весільні коломийки.

– Знаєш, як у мене було, – знову почала з несподіваного місця Галинка. – Коли мені виповнилося сорок чотири, я пішла до ворожки. Я взагалі ніколи не ходжу до ворожок, а тут шось наче дьорнуло. Точніше, товаришка попросила скласти їй компанію. Я спершу впиралася, але таки пішла. Тоді модні були всі ці Джуни і похожі. А в мене одна історія вийшла. Знаєш, я завжди масажисткою робила. Колись, як діти ще малі були, то старалася все ближче до дому, шоб в обід прибігти, їсти зварити, прибрати. А я молода була, то така модниця, страх. Усе на каблучках і накрашена. То тепер як мара ходжу. Все в майці, джинсах. І цепочку золоту все носила, кольцо. Коли посуд мию, зніму, покладу на полицю. – І Галинка поправила на пальці перстень із платиною та золотий ланцюжок на шиї.

* * *

Христина з Галинкою не надто вписувалися в параметри постійних відвідувачів «Менестреля», тож персонал поглядав на них із підозрою. Нотка потепління промайнула в очах офіціантки аж тоді, коли Галинка запропонувала замовити до кави коньяку. Христина спершу хотіла обмежитися лише кавою, але потім збагнула, що з таким лаконічним замовленням посидіти спокійно їм не дадуть, і вони замовили коньяк та канапки.

– І от одного разу мені виходити дітей із садочка забирати, дивлюся – а цепочка моя позапутувана вся, і кольцо не можу найти. Я пробувала розпутати, але не можу. Плюнула, пішла так. Прихожу додому – дивлюся, і на тобі – все порозпутувано, лежить собі на місці, вроді нічого і не було. Тож треба таке!

Потім стала прислухатися – і шось мені наче не так в хаті. То шось стукне, то шось грюкне, то рипне. І сусідка прийшла – каже: «Щось у тебе в хаті не то. Посвяти».

Ну, я послухала, та так і не зробила нічого. А одного разу в суботу вранці випроводила я чоловіка з дітьми на дачу, а сама лишилася прибирати. І втомилася, поки зібрала їх, страх. Ну, думаю, дай приляжу. Лягла й наче задрімала. А тут чую – рип-рип. Хочу очі відкрити – і не можу. Але крізь заплющені очі все ніби бачу і не можу поворухнутися. Дивлюся, а на стільці ніби хтось сідає, вм’ятина така. І знову – рип-рип. А потім раз – і бачу перед собою щось зелене таке. Страшне, як величезна жаба. Хочу крикнути – і не можу. А воно дивиться на мене таким сумним поглядом. Сіло на стільчику, посиділо, тоді рип-рип – і йде до мене. А в мене мало серце не стало. Лежу, думаю – ну все, кінець мій прийшов. Барабашка якась. Він підійшов до ліжка, постояв, а потім ліг біля мене, полежав, я аж заціпеніла вся, знаєш, як руки-ноги дерев’яніють, – все, думаю, зараз серце стане. І тут ніби заснула, а отямилася – і нічого нема довкола. Але потім ще пару разів приходив. Чоловік з мене все сміється, а мені страшно.

Офіціантка принесла коньяк і закуску.

– Ну що, за тебе, Христинко, – сказала Галинка. – Я насправді дуже тобі благодарна, шо ти мене так виручила. Не подумай чого поганого про мене, але я вмію цінувати добрих людей. Тож за твоє здоров’я.

Вони випили, і Галинка знову затараторила.

– Ну і пішла я до ворожки. Прихожу, сидить вона, а ноги запутані одна за одну, капець просто. Так от вузлом запутані. І вона сидить. Як йог якийсь на тих ногах. Я спершу думала – якась мана, але потім оказалося, шо то вона так народилася. І ніколи ті ноги не розпутує, так їсть, так і спить, так всьо. Я захожу, сперва злякалася, знаєш. А вона, як мене побачила, відсунула свої карти, віск, всьо і махає мені пальцем.

– Йди сюди, – каже. Я не хочу, боюся, а вона мені: – Я знаю, що ти не віриш.

А я точно не вірю. Зараз наговорить мені, знаєш, усякого, а потім буду своє життя до того підпасовувати. Вона мені й каже:

– Ти ше не знаєш, але вже зовсім скоро поїдеш дуже далеко відси. І буде в тебе там муж-любовник, молодший на п’ять років.

Я їй:

– Та нікуди я не поїду. Щоб десь поїхати, треба мати як мінімум гроші.

Але знаєш, як воно в жизні буває. Пройшло трохи часу. А я тоді масажисткою робила. І прийшла до мене жіночка одна. Вона в Греції працювала. Я їй масажі робила і якось случайно найшла зоб. Тоді порекомендувала, куди звернутися, потім найшла їй курс реабілітації. Після операції вона бліда була дуже. Все до мене приходила, я масажі їй робила вже за півціни, жалко мені її було. От вона трохи поправилася і каже мені:

– За те, що ви для мене зробили, я пришлю вам гроші, приїдете до мене в Грецію, знайду вам роботу.

Я не повірила спершу, але вона справді прислала мені вісімсот доларів. Ну, шо мені було робити – лишити ці гроші собі я не могла, бо з чого віддавати? Тож і кинулася робити візу. Тоді віза коштувала чотириста п’ятдесят. Ой набігалася я, тож давно було, ше тяжко візи робили, не то шо тепер. Але я все зробила, сіла в поїзд і поїхала.

– Тобі взагалі інтересно те, шо я розповідаю? – раптом спохопилася Галинка й уважно подивилася на Христину.

– Розказуй, – звеліла Христина. Їй подобалася трохи безцеремонна манера поведінки Галинки, її розмашисті жести, широкі стегна й ще доволі пружні груди, які напинали завузьку блузку. У ній відчувалася якась енергійність і сила, стримана, акуратна, але водночас рішуча, така притаманна часто жінкам зрілого віку, які звикли в усьому розраховувати лише на себе.

– А ще в ніч перед від’їздом сниться мені моя мама, – продовжила Галинка з напівзаплющеними очима. – Шо вона так підходить до мене близько-близько, як жива, а я плачу, кажу:

– Мамо, я так давно вас не бачила. Простіть мене, мамо, шо я так далеко їду. Ви ж завжди казали, що на чужині жити недобре.

Мама мені відказує:

– Не переймайся, доню, не буде краще, але не буде й гірше. Нічого страшного не буде. Їдь, а там побачиш.

А я їй кажу:

– Мамо, пробачте мені, якшо я була накричала на вас, коли ви хворіли.

Вона перед смертю кілька років хворіла. А я доглядала її. Ну, й знаєш, як то буває зі старими і хворими. Іноді нерви не витримували. А вона мені:

– Та шо ти, доню, мені тепер так добре.

Я питаю:

– А де ж тато? Я так давно його не бачила.

– То того, що він далеко, – каже мама.

– Покличте його, мамо, – прошу я.

Вона кличе:

– Гріша! Гріша!

І звідкись дуже здалеку голос. Я кажу:

– Тату. Тату.

А сама плачу-плачу.

– Тату, – кажу. – Я вас так давно не бачила.

– То того, що я дуже далеко, – каже тато.

І зник. А мама каже:

– Веди мене до моїх внуків, я хочу з ними попрощатися.

І ми пішли до дітей. Вони на двоповерховому ліжку спали. Старший, як вона його погладила по щоці, тільки скривився, а молодший прокинувся. Я йому кажу:

– Тут бабуся, тільки ти не можеш її бачити, можу тільки я. Обійми її. Ось так, – і показую йому.

Мама каже до малого:

– Ти пам’ятаєш, як я тобі кашку варила, картопельку в мундирах?

Він обіймає її, і мама зникає.

Я вранці встала, пішла собі канапки робити, каву, збираюся. Тут встає син мій старший і каже:

– Знаєш, мамо, мені бабуся снилася нині вночі. Так, що вона біля мого ліжка стоїть. І як жива.

Ну, думаю, точно правда. А то я все переживала, шо то мені уві сні привиділося. Ну й поїхала. – Галинка залпом випила рештки коньяку. – Їду поїздом до Чернівців. Сама у вагоні. Лягла спати ввечері. А вранці прокидаюся – мужчина якийсь біля мене сидить. Розговорилися. Він сам теж із Тернополя. Вже кілька років у Греції. Працює. Вдома лишив сім’ю і дітей – і хотів би забрати їх до себе, але дітям же до школи, тож і лишив, щоб в Україні вчилися. Хто ж тоді знав, що назавжди виїжджає.

– Дівчино, принесіть ще кави, – звернулася Галинка до офіціантки. У її очах тепер було більше блиску, можливо, тому, що вона підходила до найважливішого у своїй розповіді, а може, просто від кави з коньяком.

Степаном його звали. Він мені телефон свій дав, казав дзвонити, якщо будуть якісь проблеми. Ну й попрощалися.

Я приїхала до тої своєї знайомої. Пробувала шукати роботу, але нічого не знайшла. Тоді вона мені вирішила помогти. Відвела в якусь агентуру, яка роботу шукає. Я заплатила сто п’ятдесят доларів – і відправили мене кудись. Їду, їду, цілий день їхала. Потім нарешті добралася, приходжу, а там сім’я придурків – батьки і двоє дітей. Я до телефону, дзвоню, кажу:

– Шо ж ви мене не попередили, шо то придурки.

А вони відповідають:

– А ми звідки знали?

Я кажу:

– Як то ви не знаєте, куди відправляєте людей, а якщо якісь маніяки? Завтра приїду, щоб віддали мені гроші.

І давай назад добиратися. А вже глупа ніч, ніде ні автобуса, нічого. Нарешті зупинився якийсь таксист, я йому на мигах показую, що і як, він мене довіз. Бувають і такі добрі люди.

Приїхала я назад до своєї товаришки, серед ночі, вона аж перелякалася.

На ранок пішла забирати гроші. Ну, але ясно, шо мені нічого не віддали.

А через якийсь час товаришка моя каже: є дві роботи. Ідемо, подивимося.

Прийшли на одне місце. А там три такі злі грекині сидять, дивляться на мене вовком, ніби я в них щось украла.

– Ні, – кажу, – я тут не буду. Ідемо далі.

Пішли ми далі. А там бабцю треба було доглядати. У неї склероз. Бабця мене побачила – й на шию мені: «Доцю!» – кричить. У неї три доньки. Живуть поверхом вище. Грубі такі корови. Мамі ніхто води не подасть. Домовилися ми, і стала я за бабкою доглядати. Спершу десь півроку добре було. Бабка ще була при свідомості. Я їй їсти готувала. Була там день і ніч, тільки в неділю вихідний. То доньки між собою все сварилися й ділилися, хто буде по черзі по дві години біля мами. Більше було їм тяжко витримати.

Я все піду, наготую їсти, порозставляю все в холодильнику, позагортаю в серветочки, розкажу, що коли давати. Приходжу потім, питаю бабку:

– Ви їли?

Вона каже:

– Ні.

– А чого?

– Бо дочки все виїли.

Їм подобалося, бо вони такого, як ми, не вміють готувати. Ну, я тоді наготую нам обом їсти, і поїмо.

Бабка в мене все така чистенька ходила. Позачісую її. А одного разу приходжу, а донька мені каже:

– Вона все плаче, хоче цепочку, щоб їй зачепити, бо в тебе є, а в неї немає. А нащо їй та цепочка?

Я кажу:

– Як хоче, зачепіть. Хай хоч на старість людиною почується.

Я тоді бабку вимила, відкрила шафу, дивлюся, а в неї там одягу! Якого хочеш. А вона все в нічній сорочці ходила. Тоді я їй кажу: «Давайте переодягнемося». І вдягла її, зачесала. Донька прийшла, аж здивувалася. Каже: «Мамо, ти така гарна».

Але потім бабка почала здавати. Уже нікого не впізнавала. Уночі не спить, підходить до мене, стоїть над ліжком. Страшна, як мара. Почала кричати на мене: «Тобі платять – давай, працюй!» Ой, страшне то все.

– Ще будете замовляти? – перебила розповідь офіціантка.

– Так, принесіть ще коньяку і якісь фрукти, – попросила Галинка й продовжила: – А ще ж поліція всюди. Ті Афіни такі страшні. Там на кожному кроці різні курди, афганці. На вулицях лежать, сидять, їдять, пісяють, какають – страх Божий! А я як іду по вулиці, бачу поліцію, то мені аж ноги підгинаються. А треба ж не показати виду, щоб не зачепили.

Важко мені все це було. Усе молила Бога, шоб послав мені якусь іншу жіночку, шоб я замість себе привела і знайшла собі іншу роботу.

І тут приходжу колись додому, а товаришка мені каже:

– Дзвонив тобі якийсь Степан, сказав, що ти його знаєш, питав, чи можна передзвонити.

Я кажу:

– Не знаю я ніякого Степана. Але хай передзвонить, чого ж ні.

Він передзвонив і каже:

– Приїзди до нас, у мене буде день народження, відмітимо.

Я й поїхала. Знаєте, як жінка сама, то психологічно там дуже тяжко. А ще й пристають уся ця місцева шваль, греки. Коли знають, що у тебе є мужчина, то вже легше.

Ну, і поїхала я. Їду, сама не знаю куди. Довго так їду якимось автобусом. А він мені коли подзвонив, то казав їхати до базару і там шукати продавця мандарин, який буде мати мій конверт. Приїхала я, виходжу на тому базарі, а там рядів п’ятнадцять тих мандарин. Хожу, хожу, ніякого конверта немає. Пройшла перший ряд, другий, третій. І вже вертаюся назад, аж тут до мене один каже:

– Ви Галинка?

– Я, – кажу.

– Вас там Степан чекає. Почекайте до четвертої, я продам усе й поїдемо.

Я почекала, і ми поїхали. Приїжджаю туди, а то ще квітень місяць був, сезон не почався. Там пусто. Море. Гори. Глухе село. Кажу:

– Як ви тут живете, холодно, я би тут ніколи не змогла.

А вони мені:

– Чекай, ще приїдеш, будеш тут жити й Богу дякувати.

А там кемпінг такий. Степан цей за ним наглядає.

Ну, потім, сама знаєш. День народження було. До мужчини все ж таки приїхала.

Приїжджаю назад, а запізнилася на півдня. З квітами, з цукерками. А доньки на мене:

– Де ти була? Ми в ресторан збиралися, через тебе не пішли.

І дають мені труси закакані, цілий мішок. Мені так прикро стало. Думаю, я до них із душею, а вони он які. При мені бабка ніколи під себе не робила, завжди я її на горшок садила.

Ну, давай я вичищати там усе після них. А сама думаю: треба звідси йти.

І через місяць почув Бог мої молитви. Зустріла я одну жіночку. Іду по вулиці, дивлюся, бачу на обличчі – Тернопіль. Підходжу до неї, питаю, чи потрібна їй робота, бо в мене є. Вона каже:

– Дуже потрібна, допоможіть, будь-ласка.

Я привела її до тої бабки. Доньки її перелякалися, кажуть, як це ви нас залишите. А я кажу:

– От вам жіночка, я її знаю, вона на сусідній вулиці живе зі мною в Тернополі. Вона буде замість мене. А я більше не можу. Втомилася. Нерви, та й не хочу жити в Афінах, поїду деінде.

Та жіночка з Тернополя підходить так до моєї бабки й каже:

– Вам буде добре зі мною, не бійтеся.

І обнімає її, а в самої під пахвою отакенний жмут чорного волосся й смердить.

Бабка в сльози. Вона така чистюля була в мене.

Ну, поїхала я до Степана. Приїжджаю. А дівчата мені кажуть:

– Що, приїхала таки? Казала ж, що не можеш тут жити.

– Приїхала.

Приходжу до Степана й кажу:

– Ти казав, що тут є робота. Я приїхала. Є робота?

– Зараз немає, але буде.

– А жити є де?

– Є.

– Де?

– У мене в кімнаті. Більше немає де.

І що я мала робити? Діватися не було куди. І хоча зовсім не хотілося починати нові стосунки після всіх проблем, які я мала з чоловіком. Але що було робити. От так і живу тепер там дванадцять років. Якби не те, що треба дітям помагати, давно нашкребла б собі хоча б на однокімнатну квартиру, але так мушу їм відсилати. А сама живу в комірчині. Син як був, то злякався. Не витримав і трьох тижнів. Каже – дуже тяжко треба працювати. І поїхав назад, додому. А я якось привикла. Сама знаєш, як нам було при Союзі, ніколи не було легко. Ти сама як, заміжня?

– Ні, – відповіла Христина.

– А була замужом?

– Ні, не була.

– А діти є?

– Немає.

– Може, і правильно, нікому нічого не винна. А то я як згадаю, чого натерпілася зі своїм, думаю, може б, краще була сама. Ну, а тобі от шо пораджу. Повір мені, добре кажу: ось тобі мій адрес, тут, на листочку. І трохи грошей. Заробиш – віддаси. Я знаю, шо ти зараз нічого не соображаєш. Подумай собі спокійно. Може, і не треба тобі їхати. Але бачу, шо ситуація в тебе безвихідна. Те, шо ти робиш – не твоє. А там хоча би чесною працею будеш на хліб заробляти. Приїдеш – подзвони, роботу треба спершу шукати, шоб дивитися за перестарілою жінкою. Бо то певніше, ніж бігати прибирати. На початку, поки звикнеш, мову вивчиш, тобі так краще. І зайвий раз на очі поліції шоб не потрапляти. Але сама ти не знайдеш. Треба, шоб хтось поміг. Треба дивитися, яка та бабка. Шоб вона хоча б трохи сама пересувалася, а її родичі жили окремо. Навіть якщо бабка буде з поганим характером – не лякайся, головне, шоб серйозних відхилень у психіці не було. Бо по-іншому доведеться спати з нею в одному ліжку, а тоді довго не витримаєш, сама можеш здуріти. Ну, одним словом, дивися сама.

І не встигла Христина відреагувати, як Галинка встала з-за столу, розрахувалася біля шинквасу за напої і, не попрощавшись, пішла геть.

* * *

Їхати вирішили разом із Соломією. Щоб покрити кошти на візи й дорогу для обох, довелося продати Соломіїну арфу. Христина намагалася продати ще й своє фортепіано, але покупця знайшли тільки на арфу.

Галинка радила звернутися в питанні візи до туристичної фірми. І навіть сказала, до якої саме. Там пообіцяли все зробити, але вимагали по тисячі доларів з кожної за шенгенську візу в німецькому посольстві. Мовляв, потрібно наперед проплатити подорож літаком у бізнес-класі, дорогий готель на чотири дні й послуги екскурсовода, бо інакше відразу запідозрять липове запрошення для потенційних нелегалів і візи не дадуть. На запитання Христини, чи потім можна буде скористатися проплаченим туром, перш ніж їхати далі, жіночка з туристичної агенції лише здивовано підняла брови. Виявилося, що сплачені кошти потім повертаються на рахунок туристичної фірми й залишаються там як винагорода «за ризик».

Христина з Соломією подякували й вирішили робити візу по «культурній» лінії. Музична школа, у якій вони раніше працювали, товаришувала з польською музичною школою в Перемишлі. Вони доволі часто їздили туди й приймали в себе вчителів звідти. Іноді це були офіційні спільні заходи, іноді – приватні поїздки. Христина написала знайомій вчительці фортепіано Беаті й попросила надіслати запрошення для них із Соломією. Запрошення прийшло через тиждень і стосувалося участі в шопенівських урочистостях. Колишній Христинин учень, комп’ютерний дизайнер за фахом, підробив довідку з місця роботи, помінявши стару дату на нову, і Соломія з Христиною пішли стояти в черзі до польського консульства, розташованого біля симпатичного сецесійного будиночка з вивіскою якоїсь чи то освітньої, чи то культурної установи. Будиночок виглядав доволі занедбано, а численні відвідувачі консульства не наважувалися ходити в туалет на обгородженій парканом території. На паркані були розвішані оголошення з проханням не смітити, а також повідомлення про набір на курси дитячих бальних танців. Кожен із черги, хто проходив повз ці оголошення, на мить зосереджував погляд на них і уважно читав. Христина уявила собі, як у кожного з цих людей на мить зринають образи струнконогих дівчат у вечірніх сукнях, що протанцьовують разом зі своїми елегантними партнерами одне коло й перестрибують до мрій наступного в черзі, залишивши по собі ледь відчутний запах парфумів, тальку й повільне зникання кольорового шовку своїх суконь. І кожен, хто пережив цю мить, на якийсь час заспокоюється, занурюється у свої думки, дехто навіть посміхається, намагаючись відтворити мить іще раз, продовжити приємність, перш ніж знову дати себе оглушити непривабливій дійсності по цей бік паркану.

Згодом, коли будиночок знесуть і на його місці зведуть огидну бетонну споруду нового консульства, Христина шкодуватиме, що не зробила фотографій і тепер обриси того будинку поволі зникають у розщелинах пам’яті, залишаючи на поверхні лише окремі деталі – вхідні двері з масивною клямкою, автентичні аркові вікна, не зачеплені металопластиковим вірусом, пооблуплюваний тиньк на фасаді, темно-червону цеглу під ним.

Христина з Соломією поволі наближалися до входу в консульство. Черга і будівля, куди запускали по одному, були розділені дорогою. Усе разом нагадувало спробу облоги лицарського замку. Вуличка, на якій стояла будівля консульства, піднімалася до парку, перетворюючись на замкову гору, дорога, що відділяла натовп від будівлі, заміняла рів із водою, а озброєні охоронці з суворими виразами на обличчях старанно виконували ролі одночасно сторожових псів і моста на ланцюгах, який у разі потреби міг миттєво перекрити потік бажаючих вступити на територію замку. Сувора військова субординація серед цих охоронців порядку визначалася зокрема й за національною ознакою. Перш ніж пропустити когось, український охоронець, чий пост був на вулиці, повинен був отримати дозвіл старшого польського колеги, який перебував усередині будівлі й був захищений від несприятливих погодних умов. Той, кому вдавалося поза чергою прорватися через українського охоронця, намагався не відступити із завойованої території та хоча б на крок просунутися ближче до входу. Зазвичай охоронець не дозволяв цього нікому й примушував чекати за ворітьми. Але іноді спрацьовували якісь магічні формули на зразок: «Я від Івана Івановича», «Мені призначено на восьму», якісь потайні попередні домовленості, або, украй рідко, когось пропускали за службовим посвідченням. Останнє здебільшого стосувалося журналістів, які вимахували посвідченнями, вигукували щось про законодавство й намагалися привернути до себе увагу польського охоронця, уважаючи українського занадто легкою здобиччю. У таких випадках український охоронець опинявся в непростій ситуації й лише розгублено позирав убік дверей з не меншою надією, ніж ті, кого він не пропускав. Адже однаково можливими в цій ситуації були два варіанти розвитку подій: якщо власникові посвідчення відмовити, а той справді виявиться впливовою особою, поскаржиться куди слід, буде скандал і, відповідно, неприємності в охоронця. Або якщо прохача пропустити, а це не сподобається керівництву, то скандал і неприємності охоронцю також гарантовані. Тому українські вартові намагалися зняти з себе відповідальність і приймали компромісне рішення – дозволяли особливо настирливим власникам посвідчень зробити один крок за ворота, але примушували чекати там, аж поки вийде польський охоронець і візьме подальше рішення на себе. Таким чином, на якийсь час ситуацію вдавалося стабілізувати й відкараскатися від надокучливих пільговиків.

Іноді польський охоронець не поспішав виходити й біля воріт скупчувалося кілька людей, кожен із яких був готовий затято боротися за відвойовану територію та власні права. Вони вороже позирали одне на одного, розуміючи, що кожне наступне службове посвідчення знецінює вартість попереднього й зменшує шанси на успіх кожного. Водночас усі вони намагалися не зустрічатися поглядами з охоронцем, щоб у нього не виникло думки прогнати їх усіх назад за паркан.

Рано чи пізно двері відчинялися, звідти виходив із кавою в руці польський охоронець, недбало кидав оком на посвідчення та запрошення, утомлено піднімав очі до неба, когось пропускав, а комусь говорив щось на зразок: «Журналістів приймали вчора з 9 до 9.30. Ви запізнилися, приходьте через тиждень». Щасливі кидали на переможеного суперника тріумфальний погляд і бігли до дверей, переможені збиралися в купку й говорили щось про солідарність, журналістське розслідування, негативні публікації, перекурювали та поволі брели хто куди, сховавши в торбу свої папери. Хтось вирішував пробувати щастя в загальній черзі, намагався знайти її кінець і з’ясувати порядковий номер останнього, хтось починав діалог із метушливими співгромадянами, які бігали вздовж черги й пропонували «візові послуги», а хтось брів на роботу, перебираючи подумки варіанти, кому слід подзвонити та кого задіяти, аби прорватися таки до мети.

Поспостерігавши за цим протягом кількох годин, Христина дійшла висновку, що намагання прорватися без черги вартують не менших зусиль, ніж стояння в черзі, просто зусилля ці інші – більше метушні, нервів, непевності й лише потенційна можливість заощадити трохи часу. Загалом можна було б відразу організувати дві черги: для тих, хто намагатиметься випередити інших, щоразу вигадуючи нові способи довести свою обраність, і для тих, хто більше цінує власний спокій та гідність, адже сама процедура отримання візи й так містить достатню кількість принижень, які були гарантовані кожному прохачеві. Якщо висловлюватися зовсім точно, то ця процедура була суцільним концентрованим приниженням в усьому – від самої необхідності просити про право пересуватися світом до того, за якими критеріями це право надавалося або не надавалося, не кажучи вже про необхідність ще й самостійно фінансувати цей процес принижування себе, інвестуючи в нього кошти, які далеко не кожен у цій черзі готовий був витратити, скажімо, на лікування чи відпочинок. Усі спроби чогось уникнути чи обійти правила лише змінювали спосіб, у який тебе принизять, не змінюючи при цьому суті.

Коли підійшла їхня черга, Христина з Соломією зайшли до консульства, яке містилося в затишній ззовні старій кам’яниці, однак усередині було облаштоване так, що скидалося на внутрішнє приміщення будь-якої сучасної бетонної багатоповерхівки з низькими стелями та клаустрофобічно розділеним простором. Христина не встигла збагнути, як саме вдалося досягти такого ефекту, але бачила довкола себе лише численні перегородки з огидної брудно-білої пластикової вагонки та крихітні віконечка, розміщені на тій самій специфічній висоті, що однаково незручна як для того, хто стоїть із зовнішнього боку, так і для того, хто сидить по внутрішній бік. Так, ніби всі ці внутрішні перегородки замовляли там само, де й віконечка біля ЖЕКу, де доводилося сплачувати за житлово-комунальні послуги. Над віконечком, до якого їх скерували, був підпис «УІР», і воно було зачинене. У сусідньому віконечку здавали документи представники туристичних фірм. Христина впізнала жіночку з фірми, куди вони ходили з Соломією. Обличчя жіночки було буряковим від обурення.

– Як то відмова, прошу пані? Це ж проплачений тур, готель, подорож, як ви могли поставити відмову? До чого тут консул, я вас питаю? Тоді проведіть мене до того вашого консула. Люди ж гроші заплатили. Ну і що, що тут попередня віза невикористана? Люди ж тому і йдуть у туристичні агентства, щоб вирішувати такі проблеми, платять гроші. Ми ж давно з вами співпрацюємо. Що, і тут відмова? Прошу пані, ви мені всю групу розвалили, як ми тепер організуємо тур? Хто нам відшкодує збитки?

Жіночка обурено озирнулася довкола себе, Христина і Соломія привіталися з нею, але вона не відповіла. Тут відкрилося їхнє віконечко «VIP», і вони синхронно нахилилися, щоб зазирнути всередину.

– Доброго дня, – сказала сувора пані у віконечку. – Ваші запрошення.

Христина квапливо подала їй стосик паперів, де були і її, і Соломіїні документи.

– По одному, будь-ласка, – ще більше посуворішала жіночка, відсортувала папери Соломії і рвучко віддала їх назад, мало не влучивши Христині в чоло. Христина відсахнулася, але та навіть не глянула в її бік, заглиблена в сортування папірців.

– Чому не поскладали за порядком? Для кого там написано, що потрібно дві копії паспорта, а не три, і три копії ідентифікаційного, а не дві.

– Але ж на веб-сторінці… – несміливо заперечила Христина.

– Ви тут не на веб-сторінці, тож дотримуйтеся правил, – обірвала її жіночка. – Фотографії треба було приклеїти, ксерокопії зробити чіткішими, пункт тринадцять в анкеті не заповнюється.

– Але якщо його не заповнювати, система не реєструє анкету, – знову зробила стратегічну помилку Христина.

– Я вам не система, – з незмінною інтонацією продовжувала жіночка. – Пора вже знати, як заповнювати елементарні папери. Теж мені, учителька. Куди їдете, з якою метою?

– До Перемишля, на шопенівські концерти. Ми – викладачки музичної школи.

– Знаємо ми ваші концерти. Наступного разу відразу пишіть «на закупи», – відрубала жіночка. – До побачення.

Вона рвучко встала зі свого місця і поклала папери Христини на візок у себе за спиною. Для цього їй не обов’язково було вставати, достатньо було б просто витягти руку, але, мабуть, то був уже звичний для неї ритуал, щось на зразок гімнастичної вправи. Як і штучно стимульоване роздратування, яке дозволяло зберегти енергійність і не заснути над безкінечним потоком чужих документів.

Христина любила спостерігати за тим, як працюють люди на таких от посадах, де їхні функції доведені до автоматизму, як на конвеєрі.

Це було існування, цілковито відмінне від того, до якого звикла вона сама. Її власний день досі мав задиханий ритм, і кожного уроку виявлялося замало, щоб устигнути все вивчити, усе повторити і просто поспілкуватися з черговим учнем, а дорогою додому вона обдумувала можливості оптимізувати час уроку так, щоб встигати більше, міняла твори, які вчила з учнями, достосовуючись до їхніх побажань, виробляла із кожним інший стиль розмови. Це було цікаво, і час летів дуже швидко.

Тепер ця швидкість перетворилася на швидкість більш примітивну й буквальну – їй треба було за день встигнути доїхати до багатьох різних точок міста. Це було виснажливо й не надто цікаво, але рятувало від депресії, яка нападала в порожніх стінах вдома в періоди, коли роботи не було.

Але Христина ніколи не пробувала проживати чітко відміряний робочий час якомога повільніше, намагаючись утиснути в набридливу рутину щось приємне або хоча б просто індивідуальне. Мабуть, у цьому теж був свій кайф, непомітний на перший погляд і дуже своєрідний. Якесь схоже задоволення отримувала колись Христинина бабуся, готуючись до Святвечора. Вона починала ці приготування приблизно за три тижні до свят, ретельно розписуючи в спеціальну табличку, що саме та коли слід зробити. Наприклад, прибрати в шафах – до середини грудня, потерти мак і кутю – 5 грудня в другій половині дня, ліпити вареники – 6 грудня по обіді тощо. І коли Христина напередодні свята приїздила допомагати перевтомленій бабці, то їй завжди здавалося, що бабця отримує найбільше задоволення не в момент, коли завершує одну із запланованих справ, а через секунду – коли викреслює зроблене зі списку. Особливо тоді, коли це було зроблено відповідно до графіка. А по-іншому в бабусі ніколи не бувало.