Текст книги "Фрау Мюллер не налаштована платити більше"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Якби всю віру в себе, викрадену за допомогою цих та інших «виховних» методів у дітей різних поколінь, можна було акумулювати десь у надійно захованому контейнері і продавати потроху за потребою, це був би найнадійніший бізнес у світі.

Христина любила спостерігати, наскільки по-різному виглядає той самий одяг на тих самих людях залежно від того, чи почувають вони себе впевнено. Ще більше її розчулювали спроби додати собі впевненості за допомогою дорогого одягу, годинника чи навіть машини, як це було поширено в Україні, а чи за допомогою модних психологічних тренінгів, на які більше покладалися тут, у Німеччині. Вона не дуже вірила в ефективність обох цих методів, хоча й розуміла, що це простий еволюційний процес – кожне покоління компенсує власні дефіцити. Дорогі речі купують ті, хто був позбавлений достатку в дитинстві, а їхні нащадки купуватимуть час психоаналітиків. Та йдеться їм усім про одне – однаково недосяжне.

Але те, що так легко й просто було відчитати в чужому досвіді, переслідувало й не давало спокою й у власному житті. Їй важко було б окреслити, що саме вона більше ненавидить у собі – надмірний консерватизм власного характеру чи, навпаки, надмірний хаос, якісь неочікувані слабкості, необережності, імовірність того, що вона спонтанним вчинком чи навіть думкою видасть себе й щось приховуване від усіх. Христина не знала, як саме поєднати в собі ці протилежності – жити згідно з планом, але водночас бути спонтанною, отримувати задоволення й уникати докорів сумління, або бути цілісною та раціональною, але довіряти своїм емоціям і не соромитися їх. Їй хотілося б, щоб для життєвих справ, як для шкільних домашніх завдань, існувала чернетка, на якій дозволено все, щоб потім переписати начисто лише найбільш удалий варіант.

Обважнілість і повільність думок врівноважувалися в ній трохи надмірною рвучкістю жестів і рухів. Вона зовсім не вміла ані рухатися з невимушеною грацією, яка дається від природи і якої неможливо навчитися, ані старанно розробляти стратегію своїх рухів, аби замінити природню граційність раціональною продуманістю. Виваженість кожного руху водночас захоплювала і лякала її в людей, наділених цим умінням. Христина любила спостерігати за молодими німкенями, які вміли таке по-справжньому. Наприклад, у потязі, коли слід було зняти з себе сумку через плече, фотоапарат, ще якусь полотняну торбу й великий наплечник. Коли така необхідність виникала в неї, їй ставало недобре вже від самої думки про те, як вона зараз плутатиметься в численних ремінцях, лямках, ручках – пригадати послідовність, у якій вона надягала на себе всі ці торби, їй ніколи не вдавалося, і починала тягнути щось одне, воно чіплялося за щось інше, вона нервувалася, міняла послідовність – і знову невдало. Іноді ці її борсання тривали по кілька хвилин, і почувала вона себе при тому так, ніби не помітила, що вступила дорогою в собаче лайно й лише тепер усвідомила, що запах чує цілий вагон.

Натомість молоді німкені взагалі не замислювалися над такими речами – здавалося, вони з народження вміли з правильного боку відчинити будь-яке вакуумне упакування, узяти до рук трояндовий букет так, щоб не поколотися, ніколи не плутали розклад руху, дні тижня, дати й обличчя знайомих, уміли правильно паркуватися та з першого разу відчиняти двері готельного номеру пластиковою карткою, вони раціонально й продумано розташовували покупки в супермаркетівському візку, завжди наперед плануючи закупи та ніколи не набираючи спонтанно повні руки чогось непередбаченого тоді, як забігли лише купити пачку соку. У таких побутових ситуаціях уся Христинина раціональність, яку іноді вважала надмірною, раптом зникала кудись, і вона відчувала себе безпорадною блондинкою, не здатною вписатися в жоден поворот чи навіть пройти повз жодну стіну чи полицю так, щоб не набити собі синця, постійно забувала зробити ретельно заплановане, а натомість відволікалася на несуттєве й даремно гаяла час.

Христина завжди запізнювалася. Але це траплялося з нею зовсім не так, як із іншими людьми, які запізнюються, бо не вміють правильно запланувати час, або ж узагалі нічого не планують і просто намагаються встигнути всюди в останній момент. Вона завжди ретельно все планувала й залишала собі навіть більше часу, ніж насправді було потрібно, адже дуже не любила запізнюватися, не встигати, підводити, тому воліла прийти завчасно. Але потім, опиняючись у потрібному місці значно раніше, ніж слід було, розслаблялася, відволікалася, зазирала в крамничку на сусідній вулиці, сідала випити кави й дочитати розділ у кав’ярні біля призначеного місця зустрічі, замислювалася та забувала про час. І в результаті – запізнювалася. Позичаючи в бібліотеці грубу книгу на два тижні, вона протягом першого тижня читала мало не до ранку, хвилюючись, що не встигне дочитати вчасно, ковтала її за тиждень і заспокоювалася, що не матиме проблем із поверненням. Але замість того, щоб відразу віднести книгу назад, до бібліотеки, залишала лежати на полиці, заспокоєна відчуттям виконаного обов’язку, і, ясна річ, забувала про неї, спохоплюючись аж тоді, коли приходило повідомлення про штраф. І щоразу дратувалася на себе, хоч це ніколи не допомагало. Христина здатна була зачитатися чи замріятися й пропустити навіть свій потяг, прийшовши на вокзал на півгодини раніше.

Здавалося, у ній постійно сперечаються й борються між собою ці дві половинки: надмірна ретельність і повна безалаберність, і сама вона ніколи не здатна передбачити, що ж переможе в наступному поєдинку. Іноді Христині здавалося, що обидві ці половинки є лише удаванням, а її справжня сутність – це щось зовсім інше, і вона просто не наважується або не вміє побачити її, відкрити навіть перед собою – чи то зі страху перед розчаруванням, чи з якогось іншого, ще більш туманного страху.

Можливо, за всім цим крилася проста річ – змалку її вчили обирати не те, що хочеться, а те, що буде краще в тій чи іншій ситуації. Важливим питанням було не «Що?», а «Навіщо?». Коли вона не хотіла їсти обіду, бо була не голодна, бабця завжди казала їй: «Мусиш з’їсти, а то потім не буде». І ця ситуація присутнього на кожному кроці ощадливої радянської дійсності «потім не буде» завжди виявлялося вирішальним під час прийняття рішень. Треба було читати позичену книгу зараз, хоча й не було жодного настрою, бо потім не буде, треба було наїдатися сезонними овочами та фруктами, поки були, купатися в морі й засмагати до отупіння, одягати на себе не те, що хочеться, а те, що є, бо мода швидко мине, а дістати дефіцитний модний одяг дуже непросто, треба було примушувати себе довго спати по вихідних і рано вставати в будні, хоча хотілося зовсім навпаки, і так без кінця. Здається, її слухняна натура настільки добре засвоїла цю методику, що всі її справжні смаки та бажання просто зникли, залишивши по собі тільки безкінечний посмак вагання, а її віра в себе цілковито розчинилася в тому таємничому, захованому в нікому не знаному місці, контейнері, де зібрана викрадена в багатьох поколінь дітей віра в себе.

Свідомість бунтувала сама проти себе, улаштовуючи демонстративні напади цілковитого хаосу, коли Христина раптом вирішувала послати все подалі й різко змінювала плани без жодних раціональних пояснень. Дзвонила клієнтам, відміняла прибирання та йшла з книжкою в парк чи на каву, у кіно, на концерт, куди завгодно, тільки не туди, куди зобов’язували її йти записи в блокноті. Іноді такі напади стихійності траплялися навіть проти її волі, і вона, замріявшись, пропускала свою зупинку, потім не встигала пересісти в інший транспорт, безнадійно запізнювалася до перших клієнтів, далі до наступних, їй дзвонили, сварилися, вона втрачала заробіток, нервувалася, намагалася встигнути, хоча й усвідомлювала, що боротися з собою марно: вона однаково щось переплутає, заблукає, не встигне, не зробить, ошпариться, поріжеться, вивихне ногу або руку, кинеться рятувати з-під коліс безпритульне кошеня, яке повезе до ветеринара. У такий день обов’язково щось трапиться, і він пройде всупереч усім ранішнім планам. Тож краще попуститися відразу.

Іноді їй дуже хотілося знову навчитися по-дитячому чітко знати, чого їй хочеться, а чого – ні, які книги, напої, музика є її улюбленими, а які вона видає за улюблені, піддаючись чужому впливові. Але попри всі її старання ці прості навички ховалися надто глибоко під нашаруваннями пізніших комплексів, страхів, розчарувань, побоювань і раціональних мотивацій, тож видобути їх звідти ніяк не вдавалося. Доводилося просто миритися з собою педантичною і з собою хаотичною.

Христина вважала, що такий підхід до власних відчуттів та уподобань робить її неповороткою, застиглою у вічних примітках, поясненнях, уточненнях, і все її життя перетворюється на покреслену й заляпану випадковими чорнильними плямами чернетку, на якій уже навіть вона сама не здатна розібрати написаного та відділити правильні рішення від хибних. Особливо відчутним це все ставало в стосунках. Вона ніколи не вміла, як Соломія, просто захопитися чимось і не звертати уваги ні на що, крім власних відчуттів у той конкретний момент. Її завжди від самого початку починало бентежити все, що буде або може трапитися далі – перспектива цих взаємин, імовірні проблеми, недоліки в характері та зовнішності партнерки, те, що від неї приховується, або те, чого вона не помічає, бо знає людину недостатньо довго. Христина ненавиділа себе за те, що так ретельно зважує кожну фразу, продумує кожен жест, багато разів подумки повертається до тієї чи іншої ситуації, намагається проаналізувати її знову й знову, аж поки десь на кінчиках нігтів не ставало відчутним і аж болючим усвідомлення, що саме тепер і зараз вона руйнує все те, що ще не створила, а якщо не зупиниться зараз, то ніколи й не створить.

* * *

Першою роботою, яку Ева знайшла Христині, було доглядання за 87-річною італійкою на ім’я Маріанна. Її чоловік колись був власником популярного італійського ресторану. Після смерті чоловіка ресторан довелося зачинити. Але Маріанна на той момент уже могла спокійно доживати на зроблені в молодості заощадження.

Спершу Христина працювала без вихідних, їй було страшно залишати Маріанну саму вдома. І Маріанна була вдячна їй за це, хоча й не вміла висловити цього на своїй уже доволі серйозній стадії Альцгаймера. У них навіть склалися непогані стосунки. Маріанна терпляче давала Христині можливість робити з собою все, що завгодно, й мала лише одну потребу – любила сама заварювати чай і готувати спагетті. Удавалося їй це далеко не з першої спроби, далеко не завжди приготовані страви були їстивними, але Христина не обмежувала стареньку й лише пильнувала, щоб Маріанна не ошпарилася окропом, а потім довго прибирала після неї на кухні. Але відмовити бабці в єдиному задоволенні було б несправедливо.

Щоразу, коли Христина проходила повз Маріанну, та дивилася на неї здивовано, ніби вперше бачила. А потім, зненацька пригадавши собі щось, питала:

– Ке оре соно?

Христина терпляче відповідала, котра зараз година. Якщо за мить вона проходила повз Маріанну знову, сцена повторювалася. Спершу це дратувало, але згодом Христина призвичаїлася.

Маріанна жила в доволі просторому будинку, зручно спланованому й дбайливо обладнаному. Було помітно, що колись тут порядкувала господиня з непоганим смаком. Христині подобалося розглядати її колекцію китайської порцеляни, срібні виделки та ножі, вишукані склянки й дорогу біжутерію. Іноді вона гарно вбирала та зачісувала Маріанну, і тій це явно подобалося. Вона втихомирювалася й замріяно дивилася кудись вдалину на своєму кріслі-гойдалці.

Через кілька місяців роботи без вихідних Христина відчула, що більше так не може. Тоді вона знайшла собі заміну на два дні. Приготувала їжу, розклала її по тарілках у холодильнику, попідписувала кожну тарілку. У п’ятницю ввечері дівчина, яку їй вдалося знайти в місцевій греко-католицькій церкві, справді прийшла на заміну. Але не встигла Христина вийти за двері, як побачила, що дівчина відчиняє холодильник, перевіряє вміст і безцеремонно з’їдає завтрашній сніданок Маріанни. Коли Христина повернулася в понеділок уранці, Маріанна так радісно зустріла її й так жадібно накинулася на їжу, що Христині стало соромно. Після цього вона знову довго не брала вихідних.

До Афін Христина так і не потрапила. Але гроші, позичені на переїзд, віддала Галинці вже через кілька перших місяців, позичивши необхідну суму в Еви. Через рік Соломії вдалося нарешті отримати візу, і вона приїхала до Христини.

* * *

Ева робила все, щоб виглядати негарною. Її маленька постать із міцно припасованими одна до одної частинами тіла була стрімкою й рухливою, ніби постійно перебувала в бойовій готовності, аби відбитися від імовірної небезпеки. Поривчаста хода й енергійна, позбавлена будь-якої пластичності жестикуляція виказували її систематичні тренування з бійцівських видів спорту. Коли хтось раптово звертався до Еви, вона озиралася миттєво, повертаючись усім тілом; здавалося, що вона ледь стримується, щоб не виставити поперед себе кулаки й не зібратися в захисну боксерську позу. Її стрижки завжди були короткими й складалися лише з паралельних і перпендикулярних ліній, жодних заокруглень, жодного філірування, не кажучи вже про якісь там кучері. Так, ніби перукар стриг її під великий школярський трикутник, вимірюючи лише довжину й відповідність кутів. Коли Ева говорила, м’язи на її обличчі напружувалися й випиналися під тонкою прозорою шкірою з синюватими жилками. Очі примружувалися й крізь ці вузенькі щілини сталево поблискували своїм невизначеним сірувато-жовтим відтінком. Ева ніколи не носила прикрас, не мала в гардеробі жодної спідниці. Весь її одяг поділявся на діловий – для роботи й офіційних вечірок та спортивний – для решти. Вона їздила по місту на червоному мотоциклі, розвиваючи шалені швидкості. У найбільші морози іноді пересідала на стареньке «вольво». Відпочивала виключно з наметом на нудистських пляжах, ніколи не відвідувала курортів, слухала класичну музику й важкий рок, читала… ну, читала Ева якраз усе підряд. Чомусь саме в читанні монолітна броня її іміджу дала неминучу тріщину, через яку, ніби трава крізь асфальт, пробивалося все, що вона забороняла собі в іншому – надмірна сентиментальність, уразливість, слабкість, жіночність, бажання іноді бути не лише сильною та самодостатньою. Тож читала Ева навіть жіночі романи, хоча ніколи й нікому не наважилася б у цьому зізнатися. А також старанно штудіювала всі літературні новинки, про які говорилося на коктейльних вечірках.

У її просторому двоповерховому помешканні книги були всюди – по кілька рядів на полицях вбудованих шаф, на підлозі біля цих шаф, довгими штабелями тягнулися вздовж ліжка, так що Еві доводилося перебиратися через них, як через мур, у ванній, у кухні, навіть біля вішака з парасолями. Заднє сидіння Евиної машини теж вічно було завалене книгами. Щоразу, коли вони гуляли з Христиною й дорогою їм траплялася відчинена книгарня, Ева надовго зникала там, а потім виходила, обвішана торбинками. Іноді вона забороняла собі на якийсь час купувати нові книги, як інші люди забороняють собі цигарки, алкоголь, солодощі. І тоді Ева перечитувала старі, щоразу відшуковуючи книги, які були придбані, але до читання руки так і не дійшли.

Коли вона вбирала свій діловий костюм, більше схожий на панцир, або переодягалася в костюм спортивний, її постать ставала схожою на білку, яку запхнули в мішок, затиснувши хвоста й перетворивши її з яскравої рудої плями на невиразне дрібне тільце, що налякано тремтить і борсається. Але коли Ева роздягалася й знімала з себе корсет, який обов’язково вбирала під одяг, виходячи з дому, то виявлялося, що її мініатюрна фігура має досить таки звабливі форми – тонка талія врівноважувалася міцними й заокругленими сідницями та пружним бюстом. А пофарбоване у мишачий колір доволі густе волосся насправді було білявим та бездоганно прямим. Тож якби Ева не фарбувалася, відпустила коси і зняла корсет, то виглядала б так, немов щойно вийшла з салону краси. Але вона вважала таку зовнішність занадто вульгарною й була готова на що завгодно, аби лише не скидатися на фотографію з обкладинки модного журналу.

Єдиним, чого не вдавалося заховати Еві, були вузькі долоні з довгими й дивовижно тонкими пальцями, які навіть із криво обгризеними нігтями звертали на себе увагу. Зайве казати, що вона ніколи не робила манікюр.

Евина мати була топ-моделлю, яка покинула кар’єру задля виховання доньки й мріяла, що та виросте й колись теж стане топ-моделлю. Хоч насправді кар’єру матері перервала не вагітність, а втеча зі Східного Берліна до Західного. Евин дідусь був номенклатурним чиновником у Східному Берліні, тож її мати, попри безумовно ефектні зовнішні дані, зробила стрімку кар’єру не так завдяки зовнішності, як через добрі зв’язки батька. Її відразу ж взяли в найкраще агентство країни, й вона об’їхала півсвіту з різними колекціями. З вікна дорогого готелю західне життя здавалося ще більш блискучим і привабливим, аніж навіть у найсміливіших східнонімецьких мріях. І хоч батько відраджував Еву тікати, марно намагаючись пояснити різницю між відпусткою і щоденністю, вона наполягла на своєму й одного разу таки не повернулася із закордонної поїздки, яка насправді була лише поїздкою на інший кінець міста. Приблизно стільки ж вона добиралася свого часу до університету. Коли Евина мати збагнула, що для нового старту без зв’язків і знайомих уже занадто стара, бо їй виповнилося двадцять сім, вона якраз познайомилася з батьком Еви, відомим адвокатом. Відтоді більше не намагалася пробитися в модельний світ, а коли з’явилася Ева, їй стало простіше думати, що винна в усьому дитина.

Такою була офіційна й найбільш часто повторювана версія історії Евиної матері. Але це була далеко не єдина версія. В іншому варіанті свого раннього дитинства (того, про яке в неї не збереглося власних спогадів) Ева народилася в Південній Африці, куди її матір втекла від переслідування спецслужб. Протягом якогось часу мати була агенткою цих служб, а потім відмовилася від співпраці і, щоб уникнути неминучої розправи, змушена була переховуватися. Ця історія, коли її переповідала сама Ева, виглядала ще більш кінематографічно та неправдоподібно, ніж попередня. Здавалося, Ева й сама сумнівається в кожному своєму слові й, переповідаючи, щоразу усвідомлює, наскільки фальшиво все це звучить.

– Розумієш, я нічого з цього всього не пам’ятаю, але мама розповідала мені, як ми переховувалися спершу по дешевих готелях Франції, потім жили в найманих квартирах під чужими прізвищами, а вона боялася вийти навіть до крамниці, щоб її часом не впізнали та не вбили. Далі в неї з’явився коханець, який спершу обожнював її, а потім, коли дізнався її історію, почав шантажувати. Тоді дідусь придумав вивезти матір до Африки, куди важче було дотягнутися спецслужбам, хоч виглядає це й не надто переконливо. Навіть у шпигунських фільмах ніколи не висилають спецагентів до Африки, щоб уберегти. Невже не було якихось безпечніших місць? Одним словом, в Африці були спершу якісь страшні хвороби, потім життя в злиднях, мало не серед первісних племен. А потім – я уже сама пригадую: мені шість років, і я ходжу до приватної школи в Західному Берліні. Химерна історія. Мати щоразу приплітає до неї нові й нові подробиці, які все менше ліпляться докупи з попередніми, але наполегливо переконує мене, що розповідає чисту правду. Мені хочеться вірити їй, і я припускаю, що якась темна історія зі спецслужбами в неї цілком могла бути – дідусь справді працював на високій посаді. Але щоб аж так – навряд. Мабуть, це все ж таки частково побічні дії її антидепресантів.

У Христини була інша думка з цього приводу. Спілкуючись із дуже різними людьми, вона не раз зустрічалася зі схожими на Евину матір бабцями, які щоразу по-новому переповідали їй історію свого життя. І зазвичай у цих історіях не було ні слова правди. Чистенькі біло– й кучерявоголові матері та бабусі в певному віці усвідомлювали, що життя, яке складається лише з сумлінно виконаних обов’язків, рано чи пізно стає нестерпно нудним. Вони роками пишалися чиїмись здобутками – здобутками своїх чоловіків, своїх дітей, своїх онуків і подалі відганяли від себе думку, що їм цього не достатньо. Вони звикли понад усе дбати про те, як виглядають збоку, ховаючи за ідеально доглянутим фасадом усі проблеми, недоліки, страхи. І тепер, коли виглядати їм уже немає перед ким, вони намагалися застосувати цю ж стратегію в щоденній грі з власною психікою. Найважливішим було не зізнатися собі, що фасад дав тріщину, що були певні прорахунки чи помилки в бездоганності їхнього сумлінного минулого, чи що ще гірше – попри відсутність помилок чи прорахунків тепер їм чомусь більше не вдається знаходити звичну радість у простому перелічуванні власних чеснот. І тоді вони просто змінювали фасад – тихо, уночі, щоб не помітили сусіди, добре усвідомлюючи, що правила доброго виховання не дозволять нікому вголос засумніватися в правдивості сказаного ними. І поступово, спостерігаючи за коректним виразом обличчя співрозмовника, якому вони переповідали чергову історію власного життя, почерпнуту з улюбленого серіалу чи останнього дамського роману, вони починали й самі вірити в ці розповіді. Адже в більшості життєвих ситуацій важливо не так, що саме сказано, як те, як на сказане відреагують і як виглядає той, хто говорить. І тоді відверта брехня може чудодійно перетворитися на поважну правду.

У таких бабульок зазвичай категорично не було ніякої роботи для прибиральниці, але вони нізащо в цьому б не зізналися, і саме вони були найбільш надійними та щедрими клієнтками. Коли Христина бачила перед собою котрусь із них, то могла б із точністю до хвилини розписати її день – те, як ретельно вона знімає вранці бігуді, складає їх до рожевого пуделка, проводить ідеально рівний проділ, зачісує кучері, бризкає їх лаком (незмінна протягом останніх двадцяти років марка), одягає одну з білих або голубих блузок і темно-брунатних спідниць довжиною до середини гомілки, як фарбує губи незмінно рожевою помадою і як замислюється над колекцією світло-голубих шовкових шаликів, обираючи щоразу інший, який нічим не відрізняється від десятка сусідніх. Ці бабусі, як і Христина, теж не вірили в психоаналіз, і прибиральниця заміняла їм сеанси на кушетці. Тим більше що в розповідях цілковито чужій людині, яка навряд чи й слухає те, що їй говорять, значно легше абстрагуватися від того, наскільки переконливо звучить історія.

У Христининій колекції таких бабусь було кілька колишніх спецагенток, які переховувалися в Західному Берліні, аж поки не зруйнували мур, і тепер продовжують жити тут інкогніто, хоча насправді саме вони написали мемуари спецагентки, які стали бестселером кілька років тому. Були серед них і онуки російських аристократів, які планували зайнятися пошуками втрачених під час Другої світової війни фамільних коштовностей, а тепер тільки приблизно могли намалювати родинний герб.

Іноді родинні історії вигадували не лише представники старшого покоління, які пробували видавати їх за власну правдиву біографію, а й зовсім молоді люди. Колись Христина потрапила на презентацію роману, написаного заледве двадцятирічним автором. І цей хлопець намагався переконати присутніх, що описав автентичну історію свого дідуся, хасидського єврея, що походив із білоруського селища під Львовом, усю війну просидів партизаном у Литві біля Риги, а потім у складі російської армії пройшов пів-Європи та врешті-решт оселився в американському секторі Лондона.

Їй здавалося, що співвідношення фантазії і реальності – це насправді річ значно більш крихка й непостійна, ніж про це зазвичай думають. І що більше в людини вільного часу і що менше вартих уваги подій відбувається з нею в реальному житті, тим імовірнішим є її відхід у світ вигаданих історій, спершу лише трохи прикрашених, далі все більш химерних. Мабуть, це нормальна захисна реакція психіки, якій бракує вражень із зовнішнього світу, що їх вона могла б споживати як готові напівфабрикати, тому вона розбудовує світ уявний, створюючи в ньому екзотичні природні заповідники та химерні оранжереї. Така собі внутрішня косметика пам’яті.

Її психотерапевт вважала, що спробами деформувати власну фігуру та сховатися під панцирем одягу Ева прагне захиститися від себе самої, від страху прийняти себе такою, якою вона є. На думку лікарки, Ева так і не змогла відокремити свої власні бажання й прагнення від того, чого очікувала від неї мати й решта оточення. І тепер, що б вона не робила, їй здається, що вона не виконує покладених на неї сподівань, хоч сама для себе давно зрозуміла, що ці плани не є її власними й вона навіть не ставить собі за мету реалізовувати їх.

Чоловік почав зраджувати Евиній матері не відразу, але стосунки їхні зіпсувалися через кілька років після народження сина. Як вважала психотерапевт, братові не пощастило ще більше, бо негативний вплив матері на його життя виявився сильнішим, ніж на життя доньки. І це, з її таки точки зору, цілком природно – матерів завжди тягне до синів, а татусів – до доньок. Евин батько теж частіше брав із собою на полювання доньку, ніж сина. Натомість мати водила з собою сина навіть на деякі зовсім неформальні вечірки. Завдяки цьому Ева навчилася стріляти, коли їй було шість, а її брат уперше покурив трави в неповних вісім. Евині батьки пишалися тим, що ставляться до своїх дітей як до дорослих. У їхній сім’ї не існувало табу. І щойно діти вперше поцікавилися тим, звідки взялися, батьки відверто розповіли їм про секс і почали давати з собою до школи презервативи. В Еви це було в третьому класі, а в її брата – у четвертому. Мати з батьком не соромилися переодягатися при дітях, не ховали відеокасет із порнофільмами, а кілька разів Ева випадково втрапила до їхньої спальні, коли вони кохалися, не зачинивши дверей. На думку лікарки, цією надмірною інтимністю дорослі остаточно травмували дитячу психіку Еви та її брата, закладаючи ґрунт для майбутніх емоційних та сексуальних проблем. І тепер, у дорослому віці, Ева та її брат продовжують мимоволі відтворювати ситуації з дитинства, виступаючи в сексі лише пасивним об’єктом для когось, об’єктом, який не відчуває від цієї ролі задоволення, а лише страх. Так відбувається через те, що вони не можуть вийти з ролі дитини, яку дорослі насильно втягнули у своє сексуальне життя.

Бруно, Евин брат, постраждав від цієї дитячої травми більше за сестру. Тобто, якщо бути зовсім точним, то постраждав не так він сам, як його сім’я. Хоча спершу, коли батьки довідалися про гомосексуальність доньки, то переживали якраз за неї. Брат на тоді був щасливо одружений і навіть, попри свої постійні зради, зумів зберегти доволі гармонійні стосунки з дружиною та з усіма трьома своїми дітьми – найстарший уже був старшокласником. Але поступово ця гармонія ставала дедалі хиткішою. Зради почастішали, а толерантне ставлення дружини до них призвело до того, що він більше не крився й відверто розповідав у подружньому ліжку про нових коханок, радячись навіть щодо подарунків їм. Потім у нього почалися проблеми еротичного плану, й ось уже кілька років він не здатен кохатися з власною дружиною. Бруно переконаний, що продовжує кохати дружину, як і раніше, і від цього обоє страждають ще більше. Терапія наразі не дала позитивних результатів. Вплив токсичної матері, на переконання психотерапевта, зруйнував цілісність особистості Евиного брата, і тепер його голова працює окремо від емоцій, а сексуальні бажання не пов’язані з почуттями. Він ставиться до жінок так само, як мати ставилася до нього: скаржилася йому на батька й давала ілюзію дорослості та найбільшої у світі близькості, а потім, увечері, замикала двері його спальні й ішла до інших чоловіків – до батька або на якусь вечірку. Тоді, у дитинстві, він сприймав це як зраду, а водночас несвідомо засвоїв це і як єдину модель поведінки між чоловіками та жінками. Її він тепер мимоволі відтворював і в стосунках із дружиною. Сексуальні відчуття стали для нього чимось цілковито відокремленим від емоцій, тому він не здатен зберегти їх у родині, з якою його зв’язують справді сильні почуття.

– Знаєш, він щоразу більше дивачіє, – розповіла Ева в момент відвертості Христині. – То буває цілком адекватним, а потім ні з того ні з сього раптово спаковує валізи і йде від родини. І так раз на кілька років. Говорить, що це нібито через зради дружини. Але насправді вона завжди його зраджувала, від самого початку, як і він її, така в них була домовленість, і обоє ставилися до цього з розумінням. А тепер, коли він розповідає мені про це, то завжди чомусь в певний момент ми перестаємо говорити про його дружину, а переходимо на маму. І в мене виникає враження, що я не з рідним братом говорю, а з якимось прустівським персонажем, який лежить годинами без сну, дослухаючись до звуків розмови гостей на веранді, і не може пережити, що мама надто квапливо поцілувала його перед сном. Коли я чую все це на повному серйозі від сорокарічного тверезомислячого чоловіка, мені просто не віриться, що це мій брат.

– Мені здається, – розмірковувала більше про своє, ніж про Евиного брата Христина, – що існує кілька типів дорослості. Дорослість фізична, коли людина просто виростає. Дорослість інтелектуальна, коли людина усвідомлює, що повинна брати на себе відповідальність за своє життя та життя залежних від тебе людей. І дорослість емоційна, коли людина вчиться оцінювати власні переживання з перспективи прожитого часу й набутого досвіду. Автоматично відбувається тільки фізичне подорослішання, а всі інші види, яких, можливо, існує й більше, ніж два, – це щось, над чим слід самостійно та наполегливо працювати, але навіть тоді далеко не кожному вдається досягти мети. Так от, твій брат, як і багато хто, просто не подорослішав остаточно.

Ева так і не змогла пробачити Бруно, що в перший же місяць, коли вона виїхала на навчання з батьківського дому, він зібрав усі її речі, виніс надвір і спалив. Чому він так учинив, не міг пояснити ніхто, включаючи й самого Бруно. Це був один із тих загадкових проявів його характеру, які відлякували Еву. У певні моменти свого життя він просто зривався та скоював учинки, яких ніхто від нього не сподівався. Мабуть, таким чином у ньому вивільнялася вся накопичена за роки слухняності й податливості негативна енергія.

Коли цей період бурхливого бунту минав, Бруно знову ставав милим, послужливим, його легко було переконати в чому завгодно, а найбільше в необхідності допомогти комусь. Він вічно розривався, залагоджуючи справи своїх численних знайомих, безкорисливо, ретельно, не очікуючи за це жодних подяк. Завжди дослухався до думки матері, батька, Еви, настільки старанно ховаючи при цьому власну думку, що іноді складалося враження, ніби власної думки в нього немає, а вирішуючи вчинити так чи інакше, він просто вибирає одну з порад, які йому дають. Причому вибирає доволі химерно – не особливо замислюючись, чому обрав саме цю, а не іншу.