Текст книги "Фрау Мюллер не налаштована платити більше"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Одну з цих вишивок вона пам’ятає особливо чітко. На ній було зображене обличчя дівчинки з косичками. Коли Христина в дитинстві носила косички, їй часто зав’язували стрічки такого ж кольору. Обличчя було вишите в профіль, і видно було лише одну стрічку. Солом’яного кольору волосся, кирпатий ніс, вухо – усе з кутами замість заокруглень, бо вишито було хрестиком, а не гладдю. Усе на чорному тлі. Обличчя дивиться на чашу з вишитою бісером позолотою. І внизу – великі рожево-зелені літери: «МОЛЂННЯ О ЧАШЂ».

Через обидва «яті», вишиті з засічками, Христині здається, що написано це незнаною їй мовою, але вона розуміє написане завдяки якійсь незбагненній магії, яку дитяча свідомість легко й невимушено сприймає в усьому, що не вміє пояснити, вона відчуває потаємну спільність із вишитою дівчинкою, з її кирпатим носом, стрічками на кісках. Зараз вона вже не пригадує, де саме бачила цю вишивку, але всі її деталі, навіть кольори ниток, назавжди залишилися в її пам’яті.

* * *

Денний потяг Київ – Вроцлав курсує раз на кілька днів, проїжджаючи через Львів і Краків і збираючи на шляху велику кількість причепних вагонів: від одеських і київських і аж до львівських, перемиських і краківських. Польські вагони мають лише сидячі місця, українські – лише спальні. Спальні вагони, які причеплюються у Львові, їздять порожніми, бо вартість проїзду тут суттєво вища, ніж за сидяче місце в польських, куди можна підсісти в Перемишлі. Але непевність розкладу автобусного руху між Львовом і Перемишлем, непрогнозованість часу перетину кордону автобусами, а також регулярні скасування рейсів у випадку занадто малої кількості пасажирів перетворили спальний вагон цього потяга на найбільш надійний і пунктуальний транспорт. Не кажучи вже про задоволення їхати одній у спальному вагоні, час від часу замовляючи каву провідникові.

Того разу Христина зайшла до вагону за чверть години до відправлення потяга й задоволено відзначила, що її місце – нижнє, а крім неї у вагоні нікого немає. Правда, насолоджуватися самотністю довелося недовго, за кілька хвилин до купе зайшла висока дівчина з кількамісячною дитиною на руках.

– У вас, мабуть, верхня полиця, – відразу ж сказала Христина. – Давайте поміняємося, там буде незручно з дитиною.

– Справді? Ви поміняєтеся зі мною? – зраділа дівчина.

– Звичайно, як може бути по-іншому! Не вистачало ще, щоб дитина впала з верхньої полиці.

– Дуже вам дякуємо, це надзвичайно мило, – посміхнулася дівчина. – Ви звідки їдете?

– Зі Львова.

– А ми з Луцька.

– А як звати малого? – поцікавилася Христина.

– Роланд, – відповіла дівчина.

– Невже як лицаря?

– Як лицаря. Ми в школі таку книжку вчили, – сказала дівчина.

Христина глянула на горішню полицю, яка досить непевно висіла на обтягнутих тканиною ланцюгах. Довелося докласти зусиль, аби закріпити її трохи нижче й надійніше – на спеціальних металевих підставках. Ось все було готове, і вони вляглися спати. Але не встигли задрімати, як до купе вбіг провідник і незадоволено вигукнув, звертаючись до Христини польською:

– А чому це ви їдете першим класом?

– Мені здавалося, що я їду спальним класом, я помиляюся? – пожартувала Христина.

– У вас квиток на нижню полицю, а ви їдете першим класом, – продовжував наполягати на своєму провідник.

– Я поступилася нижньою полицею дівчині з дитиною, у чому проблема?

Обличчя провідника все сильніше перекошувало від люті.

– Проблема не в тому, що ви помінялися полицями, а в тому, що їдете першим класом, – зациклено повторював провідник. Христина зауважила, що в нього сильна косоокість.

– Ви можете по-людськи пояснити, що вам потрібно? – запитала вона, з останніх сил намагаючись зберегти спокій.

– Справа в тому, що за перший клас ви маєте доплатити ще п’ятдесят відсотків вартості квитка, – сказав провідник, але ясніше від цього не стало.

Христина вирішила змінити тактику й запитала:

– А що треба зробити, щоб не доплачувати?

– Підніміть полицю назад, як вона була, – відповів провідник.

– Добре, – з полегшенням зітхнула Христина. – Як скажете, тільки дайте нам нарешті спокій.

Але відчуття полегшення виявилося передчасним. Підняти цю полицю вона не змогла б навіть якби їй загрожувало покарання значно серйозніше, ніж скандали провідника та погрози штрафу. Після кількох марних спроб і здобутих синців вони з сусідкою по купе зрозуміли, що продовжувати немає сенсу, полицю явно не створювали для того, щоб кожен так собі запросто міг її підняти після того, як опустить.

– Вибачте, але якщо вам справді залежить на тому, щоб ми підняли цю полицю, мусите нам допомогти, – сказала Христина, зайшовши до купе провідника.

– Я тут не для того, щоб піднімати важке, – почула у відповідь.

– Я взагалі-то теж не для того квиток у спальному вагоні купувала, – вирішила Христина перейти на одну з ним хвилю. – Але якщо ви нам не допоможете, полиця залишиться там, де вона зараз. Інших варіантів немає.

– Тоді вам доведеться доплатити дванадцять євро за перший клас, – суворо глянув на неї провідник.

– Я згодна, – відповіла вона й побачила, як очиці на його круглому обличчі радісно зблиснули. – Але за однієї умови.

– Якої ще умови? – насторожився провідник.

– Ви дасте мені за цих дванадцять євро розписку, у якій напишете, що вимагали від жінки дванадцять євро за підняття важкої полички. Поставите сьогоднішню дату, номер рейсу, вкажете свої паспортні дані й підпишетеся. А я потім відішлю це вашому керівництву, – сказала Христина. – А без розписки я нічого платити не буду.

За вираз безсилої люті, який у той момент з’явився на обличчі провідника, не шкода було заплатити й більше.

– Ні, – сказав провідник. – Ніякої розписки я вам не дам.

– Чудово, – спокійно відповіла Христина. – А я не буду підіймати ніякої полиці.

І вона рушила назад до купе, але провідник кинувся слідом за нею та продовжив свою істерику.

– Ви, з дитиною, – вийдіть звідси! – крикнув він дівчині. – Ви взагалі не мали їхати в цьому купе, я просто пересадив вас із іншого. А ви, давайте, підіймайте полицю або платіть гроші, а я буду дивитися.

Він склав руки на грудях і зайняв собою усе вільне місце в нашому купе першо-друго-спального класу.

– Я не можу підняти цієї полиці, – повільно, літера за літерою, відповіла йому Христина й уважно подивилася в очі.

Чомусь замість чергової істеричної репліки він раптом зсутулився й мовчки підійняв полицю.

– Тепер можете знову лягати на неї, – сказав потім звичайним тоном, так ніби не він щойно кричав і скандалив.

– Як це? – здивувалася Христина. – Це ж полиця першого класу.

– Ні, тепер уже не першого, – відповів провідник. – Коли вона висить на такій висоті, – це другий клас, а якщо опускаєте нижче – перший. Вам принести каву чи чай?

Христина ще довго не могла заснути на своїй полиці тепер уже другого класу, розмірковуючи про те, які все ж таки дивні речі часом вкладають люди у свої поняття про розкіш.

У поїзді з Вроцлава до Берліна, як завжди, виникла проблема з валізою. Чомусь європейські потяги, навіть повільні польські потяги, у яких доводиться їхати доволі довго, зовсім не пристосовані до перевезення багажу. На вісьмох людей, які теоретично повинні поміщатися в одному купе, тут є лише дві вузенькі полички над головами, розташовані так високо, що Христина навіть не намагалася ніколи закинути туди якісь свої речі. А про валізку, напхану так, що її й на колесах везти було важкувато, і мови бути не могло. Христина загородила валізою весь прохід і постійно ловила на собі, як їй здавалося, осудливі погляди.

Якщо в Перемишлі та Вроцлаві Христина ще почувалася так-сяк звично, бо бувала там раніше, то коли наступного дня доїхала до Берліна, де збиралася пересісти на автобус, уперше відчула справжній страх. Виявилося, що стрес перетину кордону насправді пов’язаний не так із самим кордоном, як із зустріччю з невідомим, непередбачуваним і всередині країни, де все було таким невідомим та непередбачуваним – зовсім не стало легше від того, що кордони залишилися позаду. Від утоми й нервового перезбудження перед її очима розходилися кола, а в голові щось скрипіло, так ніби хтось навмисне фальшивив, надто сильно притискаючи смичок до скрипки. І цей такий звичний колись звук чомусь був нестерпно болючим, здавався відлунням якогось чужого й дуже далекого минулого.

У Берлін Христина прибула вдосвіта й мала цілий день до вечірнього рейсу свого літака на Афіни. Вона залишила речі в камері схову, а після сніданку купила в автоматі денний квиток на всі види транспорту й сіла в автобус, маршрут якого передбачав «туристично-оглядове коло вулицями міста», як писав про це путівник.

Як і всім, хто опиняється в Берліні вперше, їй було цікаво з’ясувати, які саме квартали раніше належали до східної, соціалістичної частини, а які – до західної. Їй здавалося, що це буде видно, адже східні повинні відрізнятися, наче бідні родичі. Але виявилося, що колишні східні квартали тепер стали модними, і в деяких із них знімати житло навіть дорожче, ніж у традиційно респектабельних віллових дільницях заходу. Принаймні таке Христина прочитала в путівнику. А з вікна автобуса всі райони, якими вони проїздили, виглядали однаково респектабельно – усі будинки й дороги були відремонтовані, багато де ще тривали будівельні роботи, але загалом місто справляло цілісне враження, славнозвісний східно-західний поділ був помітним, мабуть, лише інсайдерам. На тлі відбудованих у склі та бетоні суперфункціональних, а водночас і дуже естетичних дільниць східної частини міста чимало західних вуличок могли видатися навіть занедбаними, хоча колись тут, як вона читала, були розташовані популярні кнайпи та інші інституції, відповідальні за інтенсивне нічне життя.

З того ж путівника Христина довідалася, що існування окремих кварталів достатньо автономне. Люди здебільшого винаймають помешкання неподалік від роботи й намагаються якомога менше часу витрачати на транспорт. Свій вільний час вони проводять у тому ж районі, де наявна для цього необхідна інфраструктура. Вона відразу ж згадала своє дитинство з вічними ранішніми чергами на автобус у спальному кварталі міста, з цілоденними переміщеннями – уранці до спеціалізованої школи в центрі, в обід – до музичної школи, увечері – з батьками додому. Цікаво, скільки років свого життя вона провела, нервово поспішаючи на автобус, трамвай чи тролейбус, у застиглій летаргії чекання – на зупинках та між зупинками, уже всередині нестерпно повільних і вічно запізнених та переповнених стареньких трамвайних вагонів та салонів автобусів. Христина завжди заздрила знайомим, які пересувалися містом пішки, бо мешкали в центрі, яким не треба було виходити з дому за годину, щоб встигнути доїхати, і які навіть не усвідомлювали, наскільки їм пощастило. І вона відразу ж прониклася глибокою повагою до берлінців, які облаштували місто так, щоб можна було мешкати в мегаполісі, але водночас відчувати себе захищеним від його анонімності. Швидко дістатися на інший кінець міста можна в будь-яку пору, але більшість людей не має необхідності робити це щодня й обмежується існуванням у затишному просторі кількох найближчих кнайп, сусідів, із якими щодня перетинається в хлібній крамниці, турецькому фастфуді, на вечірньому пиві в кнайпі на розі, з якими вітається й знає їх в обличчя. Це трохи нагадує життя в сільській місцевості, де все поряд, де кожен район – окрема замкнута структура і ті, хто мешкає там, рідко виїздять за його межі, бо не мають такої потреби.

Берлін справив на Христину враження неквапливого міста, у якому панують вічні канікули. Тут було мало традиційних туристичних приваб, зате панував особливий настрій – затишний, трохи домашній, спокійний. У цей настрій хотілося зануритися й побути в ньому якомога довше. Багато людей у будній день сиділи на кріслах численних вуличних кав’ярень і зовсім не скидалися на заклопотаних офісних клерків, які вибігли швиденько перекусити. Навряд чи це були туристи: останні вирізнялися спортивним одягом і фотоапаратами. Берлінці сиділи в кав’ярнях, утуплені в монітори, газети або книги, або ж розмовляли одне з одним, гріючи долоні об високі горнята з латте. Щойно надворі визирало з-за хмар сонце, вони миттю хапали стільчики або й просто подушки, виходили зі своїми горнятами, філіжанками, кухликами надвір, там сідали й підставляли обличчя непевному тутешньому сонцю та дорожньому пилові. Вона розглядала з вікна автобуса одну вітрину за іншою: лампи з бордовими абажурами опускалися з-під стелі на довгих шнурах, нависали над головами, створюючи важкуватий затишок, горіли свічки на скляних підставках, поволі в’янули квіти на столах, повзали по підлозі діти, офіціантка нахилялася до них і роздавала цукерки, попередньо спитавши дозволу в батьків, надворі повертали листки за сонцем кущі й дерева, яких було повно біля кожної брами. У кав’ярнях здебільшого не вмикали музику або вмикали її дуже тихо, й це теж приємно вразило Христину. Вона не любила, коли музику сприймали як тло, але значно гірше було, коли це тло ще й не пасувало ні до інтер’єру, ні до настрою, який хотілося собі створити. А саме так виглядала ситуація в переважній більшості українських кнайп, через те Христина й не любила туди ходити. Тут же їй відразу захотілося сісти за столик і з таким же самозаглибленим виглядом, як і решта відвідувачів, спостерігати за псом, який лежить на підвіконні третього поверху будинку навпроти, неквапно розмірковуючи над тим, звалить він на землю вазонок біля свого хвоста чи не звалить.

В інших дільницях місто було незвично порожнім. На Потсдамській площі вона згадала кадри зі знаменитого фільму Віма Вендерса «Небо над Берліном». Там ця площа зовсім зруйнована. Але пустку, яка утворилася після падіння муру, давно забудували модерними хмарочосами із безліччю магазинів, книгарень, кінотеатрів, кнайп. Тут уже більшість складали не місцеві, а туристи.

Христина вийшла з автобуса, щоб поблукати вуличками знаменитого тусовочно-богемного району Кройцберґ, прогулялася через Александерплятц і на Музейний острів. Вона так і не змогла визначити для себе – шкода їй, що східно-західний поділ у місті більше не помітний для непосвячених, чи, навпаки, їй подобається така відсутність у місті радянського осаду. Ясна річ, завжди шкода історії, яка зникає просто на очах. Але, з іншого боку, чесно шкодувати про це будуть хіба теперішні діти, для яких все радянське має лише підручниково-ностальгійний, позбавлений особистої травми характер. Сама ж Христина, здавалося, навіки застигла на етапі замикання отриманих у радянському дитинстві травм до темної комірчини своєї підсвідомості, звідки вони постійно самовільно виривалися в нічні жахіття та сезонні депресії.

Під кінець дня вона почувалася так, ніби не спала вже кілька тижнів. Ледь трималася на ногах і з усіх сил намагалася зібратися для останнього ривка – вчасно доїхати до летовища й не запізнитися на рейс.

У принципі, можна було вирушати на летовище й на годину пізніше, але Христина боялася, що від перевтоми щось переплутає та запізниться, тож рушила до зупинки автобуса заздалегідь. У сутінках вона не помітила, як машина Еви на небезпечній швидкості наближається з-за повороту. Ева помітила перехожу на зебрі в останню мить.

На щастя, удар був несильним і Христина відразу ж отямилася після короткої втрати свідомості. Перелякана Ева сама мало не знепритомніла. Вони робили спроби порозумітися ламаною англійською. Ева пропонувала відвезти Христину до лікарні. Та відмовлялася, розповідаючи про літак. Тоді Ева наполягла на тому, щоб її завезти на летовище. Христина погодилася. А дорогою знову знепритомніла. Тоді Ева не роздумуючи розвернулася й повезла Христину до клініки свого знайомого хірурга.

Ева була хорошим адвокатом і не раз безкоштовно допомагала нелегалкам, зазвичай залагоджуючи все миттєво й ефективно. Вона навіть організувала спеціальний фонд збору коштів для лікування заробітчанок, які не могли дозволити собі медичне страхування. Зверталися до Еви найчастіше саме українки, вона знала багатьох із них через свою колишню прибиральницю, двадцятисемирічну українку з Тернополя Олю. Оля приїхала до Берліна після того, як вони обоє з чоловіком опинилися без роботи; вона працювала нелегально, надсилаючи гроші чоловікові й доньці. Крім Евиного помешкання, Оля прибирала ще в кількох знайомих Еви. Так тривало кілька років, а одного разу Олю зупинила на вулиці поліція, перевірили документи, виявили протерміновану візу й депортували. Удома в Олі діагностували рак шлунку в неоперабельній стадії, і вона померла через три місяці. Ева досі картала себе за те, що якби хворобу Олі виявили вчасно та прооперували в Берліні, вона була б жива. Відтоді Ева зацікавилася становищем українських заробітчанок, відкривши для себе, що серед усіх емігрантів їм ведеться чи не найважче. Вони не мають жодних прав легалізувати своє проживання в Німеччині навіть після багатьох років життя тут, не мають можливості офіційно працевлаштуватися, мають постійні проблеми з візами й роками не бачаться зі своїми родинами. Про те, щоб перевезти родини до себе, ніхто й не мріє. Чимало працедавців користаються з їхньої безправності та відверто знущаються. Ева вела блог в Інтернеті, де описувала знані їй історії з життя заробітчан, відповідала на їхні питання, давала юридичні консультації, допомагала з пошуком роботи, вела чорний список працедавців, який не оприлюднювала, але приватно надавала бажаючим інформацію, якщо чийсь потенційний працедавець уже проявив себе негативно стосовно нелегалів.

Уранці наступного дня після аварії Ева запропонувала Христині вибір – вона придбає для неї новий квиток на Афіни або допоможе влаштуватися в Берліні. В Еви була невеличка квартира з мансардою під дахом. Вона здавала цю квартиру, а іноді в мансарді під дахом, куди вів окремий вхід, мешкала котрась із заробітчанок, яка опинялася в скруті. Христина погодилася, усвідомлюючи, що раціональні міркування були в цьому випадку менш вирішальними, ніж особисті.

* * *

Усе почалося із запахів. Серед запахів шкільного життя не було жодного, хоч би трохи здатного претендувати на еротичний. Старе дерево парт пахло потрісканою фарбою, яку раз на кілька років замальовували свіжою, і під кінець року вона лущилася та брижилася, випускаючи з-під себе, ніби кігті, попередню фарбу. Чомусь у їхньому кабінеті вчителька завжди чергувала фіолетовий колір із сірим. Мабуть, це траплялося випадково, навряд чи колір фарби обирали свідомо, але від сполучення брудно-фіолетового з брудно-сірим тоненькі тріщинки, які зміїлися по поверхні парт і які Христина іноді машинально обводила олівцем, коли нудилася на уроках, набували якогось моторошного відтінку. Здавалося, рано чи пізно тріщини розкриються, їх прорве, як водопровідні труби, і концентрат назбираної за ці роки нудьги, образ, несправедливості й заздрості бризне врізнобіч смердючим фонтаном. У кутку біля дошки пахло мокрою крейдою та пилом, на вікнах осідав кислуватий запах герані, від якого хотілося спати. Задавненим смальцем пахло в їдальні й від усіх, хто звідти повертався, а в гардеробі пахло, як на вокзалі, так, ніби сотні учнів поверталися щоранку з далеких мандрівок і приносили на одязі запах залізничних шпал.

Але найгірше почалося в середніх класах, коли пахнути почали ще й тіла однокласників та однокласниць. Не пахла лише вона одна. Соломія. На сольфеджіо вона сиділа на парті перед Христиною. Її груди й стегна округлилися значно раніше, ніж у решти дівчат, і якось майже відразу злегка обвисли. Вона ходила повагом, ледь перевалюючись з боку на бік, а груди при цьому похитувалися, ніби важки годинника з зозулею, і це заспокійливо впливало на всіх довкола. Дівчата припиняли свої балачки й застигали, заздрісно дивлячись на це розмірене колисання, а хлопці теж притихали, переставали битися та чекали, аж поки Соломія пройде повз них.

Ці груди часто снилися Христині, хоча вона ніколи не бачила їх оголеними, а можливо, саме через те. Шорстка тканина шкільної чи спортивної форми тісно облягала їх, і вона щоразу затамовувала подих, спостерігаючи за тим, як від найменшого руху ці груди починають своє розхитування, спершу збільшуючи амплітуду, а потім зменшуючи. Їй було цікаво, яке це відчуття, коли чиїсь груди труться об твою шкіру, коли бубнявіють пиптики, було цікаво, які саме ці пиптики – темні чи світлі, великі й круглі чи акуратні та крихітні. Хотілося взяти ці груди в долоні, підважити їх, лизнути, потертися об них, відчуваючи пружний опір. Відтоді їй завжди подобалася найбільше саме така форма грудей – великі, округлі, ледь помітно обвислі. Вони були не надто естетичними, але мали в собі щось таємниче, вабили, спокушали. Сидячи за Соломією, Христина часто роздивлялася її спину, як рухаються її лопатки, лікті, намагалася вловити запах її тіла. Але Соломія не мала запаху, від неї навіть не було чути поту, як від решти однолітків. І це насторожувало – її боялися, намагалися триматися осторонь, і кого б учителька не посадила поряд із Соломією, усі просили через кілька днів відсадити їх. З нею майже ніхто не розмовляв, а на перервах, якщо вона підходила до якогось гурту однокласниць, усі дружно замовкали й утуплювалися в землю, чекаючи, аж поки Соломія відійде.

Це трапилося з ними вперше, уже коли вони працювали разом у музичній школі. Від Соломії напередодні пішов черговий коханець. Як і чимало його попередників, він так і не зміг пояснити, чому саме. Соломія розповідала про те, як завжди з’являються й раптово зникають у її житті чоловіки, усі говорять, що їм добре з нею, а потім раптом тікають, мов ошпарені, і вона ніяк не може зрозуміти, що ж із нею не так. І переконана, що це саме з нею, а не з ними щось не так. Їй хочеться сім’ю, батька для малого, хочеться снідати з кимось по неділях на кухні, довго пити каву, будувати плани на майбутнє, гуляти по обіді містом, дивитися вечорами фільми. Вона говорила, а поряд, у кухонній мийці, крапала на гору тарілок вода. Христина іноді відволікалася від ямки між грудьми Соломії й дивилася, як доходить до краю та переповнюється горішня тарілка, вода переливається, змінюючи тональність, а потім знову починається монотонне накрапання.

Вона спостерігала за тим, як дихає й жестикулює Соломія, і їй здавалося, ніби вона розуміє, що саме відлякувало цих чоловіків. Соломіїні стегна починають рухатися звідкись із самого низу її тіла, від колін або й від литок. І кожен її рух – це насамперед рух стегон. Навіть коли вона тягнулася до філіжанки, щоб ковтнути кави, й при цьому не вставала зі свого місця, найвідчутнішим та найпомітнішим рухом було заховане під столом похитування стегон. Протяжне, непевне й чуттєве. Здавалося, минає вічність від моменту, коли вперше масивно сколихнулися ці потужні стегна, і до моменту, поки рух плавно перетікає аж до грудей. А груди були все такими ж – ледь помітно обвислими, анітрохи більше, і все так само коливалися, мов стиглі груші, гіпнотизуючи цим своїм рухом. Соломія й далі не пахла й не носила станика. Усе, що вона робила, було еротичним, хоча вона сама не брала жодної свідомої участі у творенні цієї напруги. Усе її тіло несло в собі настільки потужний еротичний заряд, що опиратися йому було неможливо, він притягував і нищив, дробив на шматки й позбавляв волі.

Не минуло й години відтоді, як Христина прийшла до Соломії, а вони вже опинилися в спальні. Жадібно, ніби їй усе ще тринадцять, вона здерла з Соломії блузку й стиснула в долонях її груди, їй було важко дихати від збудження, паморочилося в голові, підгиналися ноги. Христина не вивчала це тіло, а впізнавала. Воно було таким, як їй хотілося, м’яким і податливим, але водночас вимогливим і досвідченим. Соломія ніби читала Христинині думки і вгадувала її бажання швидше, ніж та встигала усвідомити їх – або ж просто робила те, чого хотіла сама, і хотіла цього настільки сильно й переконливо, що Христині здавалося, ніби насправді це її власне бажання.

Кожен рух Соломії починався від точки, що торкалася землі, і в цю ж точку повертався. Коли вона притискалася до Христини грудьми, то ногами або сідницями впиралася в стіну, і Христині також відразу ж хотілося торкнутися цієї стіни. Коли терлася об Христинин живіт сідницями, то впиралася колінами й у ліжко, пиптики грудей також терлися об простирадло, і від цього рухи стегон замикалися в собі, ніби спіраль, не випускаючи назовні енергію, тіло Соломії не дозволяло заволодіти собою, кожен його рух був автономним і самодостатнім, викликаючи цим водночас ревність і ще більше пожадання. Майже відразу, від першого доторку до Соломіїних грудей, по ногах Христини розлилося приємне тепло, їй здалося, що вона знову потрапила у свій вологий підлітковий сон. Потім вона притислася до Соломії ззаду й почала пестити її – жилки на внутрішніх поверхнях стегон, здавалося, тремтіли й ставали ще більш пронизливо блакитними під доторками пальців. Вологий і пряний запах залишався на пучках пальців ще кілька годин. Не зупиняючись, вони повторили все, кілька разів помінявши позу, і щоразу Христина зауважувала цю неймовірну, незнану їй раніше граційність Соломіїних рухів, скерованих не на те, щоб справити враження, імітувати еротику, а зосереджених на собі, на власних відчуттях. Вона занурювалася у своє збудження цілковито й природньо, ніби у воду, рухалася так, як було зручніше їй, зовсім не так, як зазвичай зваблюють одна одну коханки. Тобто рухи та пози, ясна річ, були схожими – розведені стегна з виголеною піхвою та акуратними складками статевих губ, які Соломія збиралася підправити в пластичного хірурга, але Христині вдалося вмовити її не робити цього, повні литки з ледь помітними прожилками, округлі підпахви, волога шкіра знизу під грудьми. Відверта самозосередженість, із якою робила це Соломія, повна відсутність чогось удаваного, грайливого збуджувала найсильніше.

Бувають жінки, які попри ефектні зовнішні дані здаються незграбними, а їхні рухи відзначаються якоюсь скутістю, по-дитячому милою та зворушливою, поки вони молоді, але потім ця зворушливість зникає й залишається лише скутість і неприродність. У момент, коли такі жінки починають рухатися, усі приваби їхньої зовнішності зникають. Зовнішність і грація цілковито відокремлені в них одна від одної. Так, немов людина, яка стоїть, і людина, яка рухається, – це дві зовсім різні людини. Їхнє тіло під час руху миттєво розпадається на частини й раптом стає помітно те, що зовсім не зауважувалося, поки жінка стояла чи сиділа без руху, – занадто худорляві стегна зі втягнутими сідницями й довгими, але надто сухими ногами, певна надмірність на цьому тлі тугої, налитої силою горішньої частини – з міцним бюстом і трохи заширокими плечима, які не гармоніюють із тонкими вишуканими пальцями та прозорою вродою обличчя, на якому тепер чомусь виділяється лише щілина в передніх зубах. Поки такі жінки не рухаються, їхнє тіло здається вродливим і привабливим, але варто зробити найменший рух, і ця привабливість ніби зникає кудись, натомість зосереджують на собі увагу самі лише недоліки. З Соломією все було навпаки – поки вона стояла чи сиділа нерухомо, то здавалася непривабливою – невисока повнява постать, опущені округлі плечі, ледь обвислі груди, мішкуваті спідниці, які вона зазвичай носила, підкреслювали надмірну пишноту стегон. Але щойно вона робила перший рух, і все це на очах миттєво перевтілювалося й скидалося на балет – кожен рух як окреме балетне па, позбавлене штучності та завченості, натомість сповнене природньої грації і якоїсь несподіваної, імпровізованої досконалості. Соломіїне тіло рухалося настільки ж злагоджено й природньо, як дихало. Неможливо було відірвати від неї погляд, коли вона їла яблуко, а якщо кілька краплин соку стікало при цьому по щоці, хотілося лизнути їх. Вона ходила випростана, але при цьому тіло її не здавалося здерев’яніло-виструнченим, а гнучким і витонченим, ніби з нього зникали кудись роки та зайві кілограми.

Соломія зовсім не була граційною у звичному розумінні цього слова – вона чи не на кожному кроці спотикалася, у неї постійно щось падало з рук, вона не здатна була поставити повне горнятко на стіл, щоб не розлити вмісту, чи пройти повз когось, не зачепивши необережним рухом ліктя. Її граційність мала іншу природу й була тісно пов’язана з еротичністю. Щоразу, зупиняючись, вона озиралася, ніби шукаючи точку опори, а потім таки спиралася ногою об землю, спиною об асфальт, рукою об клямку дверей – і ця точка раптом ніби переймала на себе весь незграбний вантаж її обважнілого тіла, перетворюючи його на невагомо-округле, пухке й спокусливе, повільне, але водночас рухливе та спритне.

Її чуттєвість була настільки природньою і настільки досконалою, що просто не надавалася для щоденного, буденного вжитку. Це була розкіш, яку можна було дозволити собі раз або кілька разів, але неможливо було постійно витримувати поряд із собою. Христина так і не змогла пояснити цього Соломії. Щоразу, коли вони кохалися, це було так само інтенсивно, незвично й виснажливо, як уперше. Соломія зізналася, що ніколи раніше не робила цього з жінками і, можливо, неправильно визначила свою сексуальну орієнтацію. Але її сумніви були даремними. У неї не було жодної орієнтації, вона цілковито складалася з еротики, й перебувати поблизу неї означало постійно опинятися в зоні занадто високої напруги.

* * *

Ближче до сорока років Христина раптом усвідомила, наскільки сильно змінилися її еротичні вподобання й сама поведінка під час сексу. Їй важко було б сказати, коли саме відбулася ця зміна. Можливо, сама зміна й не була такою різкою, як її усвідомлення, можливо, усе назрівало поволі і спричинилися до цього не лише її еротичні переживання, а й інший життєвий досвід, те, що сама вона стала зрілішою й тепер краще усвідомлювала, чого їй хочеться, а чого – ні.

Раніше Христина найбільше цінувала в сексі активність і винахідливість партнерок, та й партнерів, якщо такі траплялися. Хоча з партнерками було значно легше – жінки більше були схильні відчувати невисловлене й відчитувати потаємні знаки тіла. Жінки були уважнішими й ніжнішими, чутливішими до натяків, поглядів, жестів, знаків тіла, одягу, були частіше готовими до гри, схильними лише створити еротичну атмосферу й підігріти чуттєвість, але не скористатися моментом, відкласти задоволення на потім, підігріти бажання й уяву, узагалі були значно більш винахідливими, ніж чоловіки. Їхня чуттєвість була вразливішою й тоншою, вони легше збуджувалися, але так само легко було сполохати їхнє збудження, утратити його й більше не відновити. Це була складна й вишукана гра, яка подобалася Христині саме цією непередбачуваністю результату.