Текст книги "Кривава осінь в місті Лева"

Автор книги: Наталка Шевченко

Соавторы: Олександр Шевченко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)

Ніна зістрибнула з ящика й повернулася до столу. Тільки зараз звернула увагу, наскількибагато ріжучого інструменту було в італійця. Половину стільниці займали предмети, назви яких Ніна не відала. Схожі на стамеску, з однаковими дерев’яними ручками, проте різними лезами – від простих, як у офісних ножів, до вигнутих під найнеймовірнішими кутами. Побачивши це, дівчина помітила й інше – маленьку калюжу чогось бурого та засохлого, біля самого краю столу. Цівка цього бурого застигла й на його ніжці тонкою звивистою змійкою. У це ж буре було замащене і лезо одного з інструментів, подібного до зігнутої літерою Б викрутки. Перш ніж замислитися, що вона робить, Ніна вхопила уривок ганчірки, загорнула в неї цю річ і сунула в сумочку.

З дверного отвору, де кілька хвилин тому зник синьйор Бава, долинув схожий на хруст звук. Звукова пам’ять провела ідентифікацію і доповіла: розгорнули цупкий поліетилен. Скільки ще італієць пробуде внизу? Скоріше за все, дуже недовго. Краще б їй не баритися і втекти звідси до його повернення. Вона уявила собі, як намагається протиснутися у вікно і тут щиколотку хапає сильна рука безумця... а ще за мить у її ніжку до кістки встромлюють одну з цих штук, розкладених на столі...

Картина дала такий потужний викид адреналіну в кров, що Ніна затріпотіла, як спіймана в павутиння муха. Ще раз окинувши диким поглядом інструментарій, вона нарешті помітила те, що могло стати їй у пригоді, – великі плоскогубці. Через секунду вона знову вилізла на ящик, ухопила ними неслухняну віконну ручку й потягла донизу з усіх своїх сил. Деякий час здавалося, що руки повідриваються раніше, ніж піддасться шар фарби, але потім тріснуло, і з натужним скигленням ручка повернулася. Ніна смикнула за раму, та затріщала, неначе гнилий зуб у кліщах дантиста, і вікно відчинилося. Вулиця дихнула їй у лице свіжістю й бризками дощових крапель.

Вилізання з вікна не запам’яталося в усіх подробицях, мозок зафіксував лише кількасекундне граничне напруження м’язів, натерті долоні й біль у п’ятах від приземлення. Ніхто так і не схопив її ногу. А далі вона вже бігла темним двором до світла в кінці тунелю, до жовтогарячих, розмазаних дощем вогнів вечірнього міста, з людьми, машинами і притаманним їм усім шумом. А там, опинившись в оточенні життя, скочила в трамвай, що їхав у бік Погулянки, і лише в ньому, притиснувшись лобом до заднього скла, дозволила собі перевести подих.

І подумати над тим, що вона скаже Олегу.

Глава 9

Ніна помітила, що її переслідують, вже крокуючи однойменною з районом вулицею. До будинку лишалося метрів двісті, коли вона з якоїсь причини озирнулася і побачила чорну фігуру зі свого сну, але цього разу насправді, в реальності з її дощем та хмарками пари з легень. Та рухалася цим самим тротуаром, то зникаючи в темряві, то знову виринаючи з неї в колах світла ліхтарів. Ніна не могла сказати напевно, скільки метрів їх розділяло; бачила лише, що фігура крокує досить швидко й рішуче, майже біжить, і якщо не прискорити власну ходу, їхня зустріч відбудеться за кілька секунд. А в тому, що фігура йде саме за нею, чомусь не виникло ніяких сумнівів. Вона просто це знала.

Італієць? Господи, як же він встиг вислідити її?

Ніна слушно вирішила, що подумає про це тоді, коли дістанеться Олегового будинку, інакше нічим буде думати, тому й собі припустила на повній можливій швидкості, не жаліючи багатостраждальних підборів. Чорний силует продовжував своє мовчазне переслідування. Ніна хотіла скрикнути, покликати про допомогу, але так захекалась, що не змогла витиснути з себе нічого, окрім жалюгідного писку. Коли нарешті розрізнила попереду вогні дому Чубаїв, а поруч і світло Олегового помешкання, вона перейшла на справжній біг і останній відрізок дистанції летіла вперед не озираючись, а тому гадаючи – як далеко від неї біжить пан Даріо, котрий нарешті скинув із себе маску люб’язного іноземця? Може, він уже на відстані метра, з вишкіреними зубами й простягнутими вперед руками, які от-от зімкнуться ззаду на її шиї? За шумом вітру, дощу і власного пульсу вона вже нічого не чула.

Сусідський дім промайнув ліворуч, ось і хвіртка. Добігши до неї (і не в змозі повірити в це), Ніна вчепилася в паркан рукою й дозволила силі інерції розвернути її на сто вісімдесят градусів. Вона добряче приклалася боком об дощату огорожу, але байдуже – все ж мусила знати, як далеко знаходиться переслідувач.

Позаду нікого не було.

Кілька секунд вона вдивлялася в темряву, але та не ворушилася. Вулиця була абсолютно порожньою. І надзвичайно тихою. Тільки дощ барабанив по стріхах та вітер шурхотів у вже підсохлому осінньому листі.

Тишу порушив низький голос Сокола, хазяїн якого, ледь не пробивши вхідні двері будинку своїм тілом, суворо гаркнув з порога:

– Трясця, де тебе в біса носило?! Ти чому не відповідала на дзвінки – телефон вимкнула?! Я тобі разів сім дзвонив – ну що це таке, га?! Як це називається? Я вже п’ятий кут намацав, а ти...

Він зупинив рознос на півслові, коли Ніна щосили замахала на нього руками – спочатку закликаючи замовкнути, а потім підійти. Олег наблизився з невдоволеним сопінням, вона відкрила хвіртку назустріч і витягла його за руку на тротуар.

– Подивись. Бачиш кого-небудь?

Сокіл трохи повдивлявся в пітьму і хмикнув.

– Бачу лише темінь, як у афроамериканця в дупі, та геть безвідповідальну жінку без краплини совісті. Ще питання?

– Мене, між іншим, переслідували, – з нотками образи відказала Ніна. – Я бігла наввипередки з ним всю вулицю, і зовсім не для того, щоби зараз слухати твої дотепи.

– З ким? Хто переслідував? – Сокіл знову напружив зір. – Не бачу я нікого.

Що ж із нею таке? Невже знову бурхлива уява, шок від пережитого. від того, на що сама й нарвалася? Ні... бути не може. Вона ж бачила...

– Ходімо, – мовила нарешті вона. – Я тобі розповім.

* * *

Олег вислухав усе, що з нею трапилося, мовчки, лиш жовна на його вилицях ходуном ходили та небезпечно, гнівно блищали очі. Щойно Ніна завершила оповідь та продемонструвала поцуплений трофей, Сокіл матюкнувся, чортихнувся і вхопився за мобільний.

– Пасківу подзвоню, – мовив він через губу. Ніна, знаючи за собою вину, тільки кивнула. Що шеф говорив Пасківу, вона не чула, бо на час розмови Олег вийшов із квартири, та коли він повернувся, стало більш ніж зрозуміло – усі надії на мирний вечір цього жахливого дня пішли псу під хвіст.

– Ну ти мене й підставила, – без усіляких реверансів заявив Сокіл. – Я таке вислухав, що не дай Бог. Наш доблесний мент цю так звану послугу все життя мені буде згадувати.

– Яку послугу? – пискнула Ніна, аби лише щось сказати.

– Перевірку італійця. Значить, так. Слухай уважно, можеш навіть записувати. Я, чорт забирай, забороняю тобі лізти в цю справу!

– Що?!

– Ти чула. Як, ну як ти можеш бути такою до дідька безвідповідальною?! А якби з тобою щось трапилось? Якого ляда ти вимкнула дзвінок на телефоні? І чому не попередила Раду, куди йдеш? Ти гірша від малечі, тій одного разу досить опектися, щоб більше не пхати пальці у вогонь! Чи ти гадаєш, що мені мало клопоту, я мушу ще й за тебе хвилюватися?! – вигукуючи все це басом, як у ієрихонської труби, Олег раз у раз кидав на Ніну спопеляючі погляди. Та скулилася, мов холодною водою обіллята. Вона не мала що заперечити, але чомусь було боляче і прикро. Аж до сліз.

– Одним словом, – правив своєї Сокіл, – кожен з нас віднині й повік займається своєю справою. Я – пошуком, ти – бухгалтерією. Я думаю, це справедливо.

– А дзуськи! – вирвалося в Ніни. – Де ти бачиш справедливість? Я підкинула тобі основну версію, за якою ти ведеш розслідування! Я першою втямила, що може об’єднувати трьох жертв, окрім їхньої статі. Принесла на блюдечку можливе знаряддя вбивства. Я...

– Я тобі куплю за це медаль, – охоче пообіцяв Олег. – Шоколадну. Визнаю твою тямущість і готовий повторити це під присягою. Але що це міняє? Ти полізла куди не треба. Ти задурно ризикувала головою. Ти могла стати жертвою маніяка, якщо ним насправді є Даріо Бава. А може, навпаки, вплутала в неприємності чесну людину. Я не знаю, хто стежив за тобою, якщо справді стежив, але дізнаюся. А до тих пір...

– Я буду тихою, клянуся.

– Ні, цього замало. Ти будеш тихою весь час. Доки ти в мене працюєш, доки живеш у мене, ти будеш поводити себе, як я кажу! Знатимеш своє місце! Зарубай собі на носі...

– Це легко виправити, Олеже, – дуже тихо сказала Ніна і підвелася.

– Що саме? – не второпав перебитий на півслові Сокіл.

– Все. І те, що я працюю в тебе, і те, що я тут живу. І почну я виправляти це прямо зараз.

– Тільки не треба вставати в позу невинно ображеної! – відмахнувся Олег. – Тебе ніхто не виганяє.

Ніна гірко усміхнулася.

– Я й на думці цього не мала. Де ти бачиш позу? Я просто не люблю, коли мені вказують на моє місце. Це мене бісить. Тхне матусиними проповідями. Наче курку на сідало заганяють. А я – не курка, Олеже. Я жива людина. І моє місце там, де я його бачу.

– Я злякався за тебе! – загорлав остаточно виведений з терпіння Сокіл. – Невже не бачиш? Я просто за тебе боюся!

– Так, і що? Ти вбереш мене в гамівну сорочку? Ланцюгом до стіни прикуєш? Як ти вбережеш мене від світу?..

– Я подбаю, щоб ти була якнайдалі від того, що тебе не обходить!

– Файно. Що мене обходить, а що ні, також уже вирішуєш ти. Невідомо, щоправда, на якій підставі, але ж то дрібниці, чи не так? Що ж, – говорити ставало дедалі важче, але Ніна мужньо проковтнула солоний клубок, – дякую за гостину. Пора прощатися. Заяву про звільнення дістанеш завтра зранку. Бувай здоровий.

Ніна попрямувала до дверей, та Олег випередив її і, ставши в них, миттю зімітував шлагбаум.

– Я тебе не відпущу, – мовив він рішуче.

– Не відпустиш зараз, піду завтра, – так само рішуче відповіла Ніна. – І яка різниця?

– Я ж тобі не докоряю!

– Ні, звичайно. Ти мені наказуєш. Так, ніби маєш на це якесь право, ніби ми в армії чи на роботі і мова йде про облік! І ставиш умови, Олеже. Вже ставиш якісь умови. Усуваєш мене зі свого життя... взагалі – із життя – своєю царською волею! Тільки обліком займайся! – передражнила дівчина. – Сміх і гріх! Дитсадок! А ми з тобою дорослі люди...

– Щодо тебе я цього не певен, – буркнув шеф.

Ніна знизала плечима.

– Дай мені пройти.

– Ти ж казала, що за тобою стежили. Куди ти зібралася?

– Я пожартувала, – прошепотіла Ніна, пропхалася повз Сокола, який так і не зрушив з місця, і попрямувала до виходу, стираючи з очей сердиті сльози. Зараз її вже не хвилювало, хто там за нею пантрував. Скоріше за все – просто здалося. Може, чоловік спізнювався на футбол по телевізору, а їй науявлялося казна-чого. Може, й італієць насправді мухи за життя не скривдив, а тепер муситиме виправдовуватися перед міліцією. Від її фантазій всім лише клопіт.

Вона вийшла з будинку і попрямувала до хвіртки, вже не стримуючи сліз. Куди тепер податися? Додому? Виключено. Варто лиш уявити, що влаштує її шалена мати, уздрівши блудну доньку на порозі, і не те що йти туди – жити не хочеться... Зазирнути до Галі? Можна. Хоч вона, зараза, і язиката Хвеська, яких ще пошукати, та перебути в неї одну ніч вийде без проблем.

А що потім? Поневірятися... де? По чужих кутах? Це не вихід. Та й чи надовго їх стане, отих чужих кутів? Де й кому вона потрібна?

Як же страшно буває дивитися правді у вічі!

Втім, шарпнула Ніна сама себе, не треба трагедій. Є ще, слава богу, гуртожитки, і влаштуватися туди на прожиття нині досить легко, і грошей це малих коштує. Стільки в неї набереться. На місяць пожити вистачить. А потім буде видно. Що так далеко загадувати? Спеціаліст вона непоганий, і фах має популярний, на ринку праці з руками відірвуть. А Олег ще пошкодує, що говорив із нею в такому тоні. Неодмінно пошкодує! Ніна й сама не знала, чому була аж така впевнена в цьому, але все повторювала це, як мантру. Навіть пісню народну пригадала, злегка її перефразувавши.

Ой, жаль, жаль – йому буде...

Дощ надворі припинився, і це було добре, однак вітер і не думав вщухати. Нагнані ним хмари непроникним покривалом затягнули й без того темне надвечірнє небо, перетворивши сутінки у глупу ніч. Ліхтарі, як то водилося на окраїнах, працювали через один і до того ж часто гасли. А ті, що горіли, чи, краще сказати, блимали, утворювали на асфальті химерні тіні, від яких по шкірі бігли сотні крижаних мурашок. Та все ж вона рішуче штовхнула хвіртку і вийшла з двору, бо після почутого не збиралася проводити тут жодної зайвої хвилини. Зітхнула, озирнулася востаннє і цілеспрямовано покрокувала тротуаром, геть від цього дому, який мав усі шанси стати рідним.

Кроків за десять темрява ожила й кинулася на неї.

Це сталося якраз під ліхтарем, тому вона встигла побачити і зреагувати. Пітьма раптом виплюнула із себе людську фігуру, яка метнулася вперед, а вологе повітря розпоров свист. Ніна раніше ніколи не чула подібного звуку, але чомусь пізнала, що це, раніше, аніж змогла побачити крижаний блиск ножа.

Чудом їй вдалося встояти на ногах і, більше того, увернутися. Потім до неї повернувся голос, і вона закричала. Ніна заходилась від крику, намагаючись вхопити нападника за руку, але пальці лиш безпомічно ковзнули по чомусь слизькому. «Дощ же був, – зненацька подумалось їй безпорадно. – Це плащ, напевне, що плащ. Із тих дешевих китайських підробок, що кілька років тому заполонили Львів...»

Господи, ну що їй лізе в голову?!

Людина в чорному кинулась на Ніну вдруге, замахнулася ножем, натужно крекчучи, так, немов піднімала щось важке. Все відбувалося водночас і блискавично, і повільно. Лезо торкнулось шиї, легко, немов пір’їнка, і спочатку було зовсім неболяче. А потім по шкірі потекло щось гаряче. Чорна потвора зраділа, не інакше як ніздрями відчувши цей жаданий теплий запах, пожвавилась і занесла правицю для переможного удару.

Але опустити її не встигла.

Ніна відчула штурхан, звідкілясь ззаду, і поступливо відхитнулася убік, у напрямку, заданому чиєюсь сильною рукою, в кінці шляху вдарившись об паркан. А з чорною фігурою зчепилася кремезна ведмежа постать, і за лічені секунди їй вдалося обеззброїти нападника, скрутити йому руки за спиною та зірвати з обличчя капюшон, який і приховував лице.

Лице рідної матері.

Точніше, фурії, яка начепила на себе її зовнішність; бо жодна справжня матір не змогла б дивитися на свою дитину з такою несамовитою ненавистю, аж до вирячених почервонілих очей. Вона плюнула в безсилій люті, й Ніна не здивувалася б, якби побачила, що плювок наскрізь пропалив тротуарну бруківку.

– То оце твій трахальщик? – неслося з перекошеного рота матусі. – Здоровенна кобелина! Часто він тебе дере? Потіпака, проміняла рідну матір на будинок розпусти! Що, думала, не вистежу, не дізнаюся? Пусти, бидло, дай мені навернути цю курву на шлях істинний!

Остання репліка стосувалася Сокола, котрий, втім, тримав міцно і відпускати не збирався. Він стривожено вглядався в лице Ніни – та намагалася стати на ноги, але ніяк не могла примусити себе відпустити паркан.

– Ти в нормі? Вона тебе поранила?

– Здається, подряпала трішки, – видихнула Ніна і нарешті випросталася. – Пусте. Бувало й гірше.

– Йти можеш?

– Звісно, можу. Хіба не видно?

– Добре, – кивнув Олег. – Тоді збігай до моєї кімнати – там, у першій шухляді письмового столу, лежать наручники. Принеси їх.

– Зараз. – Попри завіряння, ноги тримали погано. Та після кількох п’яних кроків кінцівки потроху знову налилися силою. Вона пошкандибала до будинку, у дверях зіткнувшись із блідою пані Катериною, яка, зачувши крики, вибігла надвір. Жінка ще більше сполохалася, коли помітила кров на шиї Ніни.

– Господи, дитино, що з тобою? Що відбувається?

Що вона могла відповісти? Та й не до цього зараз було. Лише пробубоніла на ходу щось нерозбірливе, вбігла до Олегової кімнати і кинулася до столу. Наручники виявилися там, де він і казав, довго шукати не довелося. Ніна так само поспіхом віднесла їх Олегові, а той швидко заклацнув їх на зап’ястках Олени, за її спиною. Це нарешті привело жінку до тями – принаймні, суцільний потік прокльонів увірвався. Тепер вона просто витріщалася на них усіх по черзі крізь пасма намоклого волосся, що звісилися на очі.

– Оце і є моя мама, – тихо сказала Ніна.

– Я зрозумів, – похмуро кивнув Олег. – Дуже шкода, що знайомство мене не тішить. Вибачте, пані, – звернувся він уже до Олени, – але я змушений відвезти вас до відділка міліції.

Промовивши це, він зустрівся поглядом з Ніною, очікуючи побачити в її очах заперечення, але не побачив. Вона кивнула – сумовито і ледь утримуючи сльози. Катерина за її спиною накрила вуста долонею.

– Чини як знаєш, виродку, – прошипіла у відповідь Нінина матір. – Не вперше доведеться страждати в ім’я Господнє. Я готова.

– Я затримав вас не за благі справи, пані. Ви щойно вчинили напад на власну доньку, здійснили замах на її життя. Ви це усвідомлюєте?

Та Олена демонстративно стулила вуста і, схоже, більше не збиралася дискутувати. Сокіл зітхнув.

– У мене немає виходу, Ніно.

– Я знаю, – відказала вона і відвернулася, тихо кинувши через плече: – Пробач, мамо.

Потім Катерина обійняла її й повела в будинок. Ніна не опиралася.

* * *

За увесь час поїздки до відділка його «заарештована» не зронила ані слова. Даремно Олег намагався розговорити її, отримати відповіді на питання та хоч якось втертися в довіру – все марно. Змальовані Соколом невтішні перспективи теж не надто її схвилювали. Олена слухала, але мовчала і лише інколи повертала голову, аби подарувати сповнений презирства погляд. Хвилин за п’ятнадцять прибули у відділок, а він так нічого і не витяг з цієї жінки. Були лише власні здогадки.

Матір Ніни напевно мала психічний розлад. Не те щоб він був професійним знавцем у цій справі, але її стан та описи доньки наштовхували на думки про шизофренію. Прояви та симптоми він знав – сестра його покійного батька мала таку ж хворобу... точніше, прокляття. Коли всі разом жили у Брюховичах, ще в його бутність школярем, він мав змогу спостерігати за розвитком цього кошмару на власні очі. Бачити, як досі розважлива і мила жіночка, абсолютно така ж, як і всі, буквально за мить перетворюється на безтямну фурію і відбивається то молотком, то сокирою від якихось, лише їй видимих ворогів. Чути, як серед ночі тишу в будинку раптом розрізають істеричні, сповнені жаху крики, такі, що завмирає серце й мороз іде шкірою. Потім були періоди, коли вона вже не впізнавала власну рідню. Інколи – без причин кидалася то на батька, то на матір, кусалася, плювалася й намагалася вчепитися у волосся, при цьому лаючись на чому світ стоїть. А одного разу тітка, знайшовши на горищі великого садового секатора, накинулася на самого Олега, котрий якраз повернувся зі школи... хлопця врятував сарай, де він замкнувся і просидів до вечора. Тоді терпець тата увірвався. Тітку помістили в лікарню в Тернополі, де вона, мабуть, знаходилася й досі. Батько відвідував її, поки був живий, але Олег більше ніколи її не бачив. Лише уві сні – протягом ще двох років після того випадку.

Бідолашна Ніна. І вона жила з такою людиною. Сама.

Сокіл вирішив, що треба таки перевірити жінку на наявність алібі по всіх трьох жертвах. Після того як він побачив її в дії, це було б цілком логічно. Якби він не встиг вчасно...

Олег здригнувся. Далі думати про це не хотілося.

Черговий у відділку, підозріло оглянувши Сокола та його конвойовану, мляво повідомив, що Пасків десь на виклику і коли повернеться – невідомо. На оголошене бажання Олега «трохи почекати» він розродився порадою податися на вокзал, де є зала очікування. Детектив, ні до кого особливо не звертаючись, висловив захоплення гостинністю міліції і поцікавився: а куди йому подіти затриману, яка щойно скоїла збройний напад на людину? Черговий – старший сержант, якщо Сокіл правильно розгледів його лички, – зажадав дізнатися, а де, власне, потерпілий, коли це, звісно, не Олег, – і тупо гигикнув. Вочевидь, сама можливість називати детектива не лише «чиряком на дулі» та «скабкою в оці», як це робив Пасків, а ще й «терпилою», неабияк тішила доблесного ментяру. Цей обмін люб’язностями міг би тривати безкінечно, якби повз стійку не пройшов Денисенко із затиснутою в зубах сигаретою – схоже, він прямував надвір із наміром влаштувати собі заслужений перекур. Сокіл пам’ятав цього гіперактивного хлопчину – той прийшов у відділок у той самий рік, коли сам Олег звільнявся. Денисенко теж його впізнав, тому відразу ж загальмував.

– О боже, які люди! Салютую приватникам! Щось нарили цікаве?

– Ні. Цю жінку, – Олег кивнув на Олену, котра, відкопиливши верхню губу, бубоніла собі під ніс якусь неідентифіковану молитву, – треба б закрити до огляду лікаря. Вона вчинила напад.

– На кого?

– На свою доньку. І мого бухгалтера.

Денисенко обігнув стійку, за якою злобно блимав очиськами черговий, нахилився і трохи там пошарудів, а потім з’явився знову, тримаючи в руках білий папірець та ручку.

– Ви не проти, якщо ми тут протокола складемо? Чи відкрити шефів кабінет?

Проти волі Сокіл відчув захоплення. По всьому видно, що цей молодий опер від роботи не бігає. Раз досі не зіпсувався – будуть з нього люди.

– Я волів би обійтися без протокола.

– Тю! А як же я тоді її затримаю? На якій підставі? Повідайте вже, що сталося.

– Гаразд, – зважився Олег. – Викладаю. Ця жінка, Олена Малишко, озброєна ножем, близько дев’ятої вечора напала на свою доньку, Малишко Ніну Євгенівну, заподіявши останній легкі тілесні ушкодження. Це сталося неподалік від мого дому, на Погулянці. Можу стверджувати напевне, що затримана мала на меті серйозно покалічити або й убити Ніну, однак не встигла через моє втручання. Мені вдалося обеззброїти нападницю, і...

– Тьху на тебе! – подала голос Олена і на виконання своїх слів ще раз плюнула – але на підлогу. – Вона мені не донька. Сім’я змієве, блудниця вавилонська! І сказано: «Хто лягає з блудницею, стає з нею одним тілом, і кара за блуд чекає на нього!» Чуєш мене, харцизяко? Ти з нею в одному котлі горітимеш. Ото набавитеся!

Денисенко, що, опершись на стойку лівою рукою, хутко записував Олегові свідчення, від несподіванки аж остовпів.

– Вона що, серйозно?

Олена витріщилася на нього й вишкірила зуби, немов голодна вовчиця.

– Ясно все, – молодий опер відклав ручку. – Ваші свідчення вона не підпише. А де потерпіла?

– У мене вдома. Приходить до тями.

– Гріє йому ложе! – підхопила Олена і чомусь дико зареготала. Денисенко тільки головою похитав.

– Добре вам. А в мене калорифер – і той зламався... А її зброя де?

– В бардачку лишив. Принести?

– Ну звісно. А ти, Чорненко, – це вже стосувалося чергового, – кидай гортати порнушку і відкривай другу камеру. А потім...

Вхідні двері раптом широко розчахнулися, і на порозі з’явився сам Пасків, який тягнув під руку італійського різьбяра власною персоною. Той щось гарячково бурмотів на суміші двох мов, а по лицю Бави можна було подумати, що його тягнуть як мінімум до газової камери. Сокіл німо витріщився на них; Пасків, запримітивши Олега та жінку в наручниках поруч із ним, теж закляк на місці й скривився, неначе Роберт де Ніро.

– Оба-на, ще одна затримана? Ну ти даєш! Ти що, півміста записав у підозрювані? Друже, в мене немає де селити всіх тих, на кого ти око поклав. Тут тобі не Луб’янка. Хто це така, чорт забирай?

– Ти для чого італійця у відділок припер? – у свою чергу вигукнув Сокіл, ігноруючи його питання. – Ти що, не міг у студії його допитати? Нам тільки дипломатичного скандалу не вистачало!

– Ти мені кінчай тут лекції читати! – розізлився Пасків. – Сам цю кашу заварив, а тепер ще життю вчить! Допитуватиму там, де вважаю за потрібне! А тебе питаю вдруге й востаннє: що за каргу ти мені припер?!

Поки Сокіл набирав повітря у груди для гідної відповіді, Денисенко кулеметом переказав усі зафіксовані на папері свідчення і цим розрядив обстановку. Пасків презирливо пхикнув:

– Щось на твою Ніну всі нападають, трясця. Така популярна дівчина... За один вечір аж дві пригоди, га? Ну добре, зачиняй цю даму, Чорненко, – нарешті наказав він. – Та гляди, обережно, щоб зубами тобі горлянку не перегризла. А ми поговоримо з паном Бабою, – Пасків кинув Денисенку в’язку ключів, той підхопив їх і кинувся відчиняти двері кабінету.

– Бава, сі?! – озвався раптом італієць, і тепер вже в його голосі замість страху бриніли образа й роздратування одночасно. Він відштовхнув руки Пасківа, коли той збирався спрямувати його в потрібний бік, і сам пройшов до кабінету, де почав активно жестикулювати. – Нон баба! Бава! Досить з мене ваші знущання! Я не розуміти, чого ви треба від мене? Ви перевернути вся моя студіо... ваші карабінеро. Там все лежить перекинуте! Хто вам дав право таке чинити? Я буду скаржитися!

Почувши це, Олег аж крякнув.

– Ви там що, обшук робили? Без ордера?

– Робили, – життєрадісно кивнув Пасків. – Не було, знаєш, часу, на добування ордера. Ми трупи шукали жіночі. Докази вбивства, зброю... а там самі статуї. Твоя Ніна ж упевнена, що на неї напав італійський різник. Тобто різьбяр. Так? Саме це вона сказала?

– Та нічого подібного! – заволав Сокіл. – Їй просто здалося, що...

– То нехай перехреститься. І до речі, пан Даріо сам дозволив нам оглянути майстерню. Пішов, так би мовити, на добровільну співпрацю.

– Сі, я дозволив дивитися! Не руйнувати! Вони, – голос майстра затремтів, – пиляти моє дерево. Казати, щоб побачити, які гострі мої струменті. Вони не вірити мені, що я порізався. Ось, – італієць квапливо зідрав з рук чорні рукавички – на правиці всю долоню розсікав глибоченний поріз. – Це нещасний випадок. Таке часто бувати. Я захопитися, бути неуважним, і ніж зіслизнути. Я ніколи не вбивати нікого! Я митець! Я вам увесь час говорити! Увесь мерда дорога! Я все пояснював, і тепер я говорити тільки з консулом Італійська республіка. Він мій друг, він усе знати. Я його викликав, і тепер мовчати весь, доки його немає тут!

У районі сідниць в Олега з’явилося тяжке у своїй правдивості передчуття, що він кріпко вляпався. Неначе в підтвердження цього, задзеленчав внутрішній телефон на столі Пасківа. Той ухопив слухавку, кілька секунд мовчав, потім щось буркнув і дав відбій.

– Сюди вже їде італійський консул у Західній Україні, – оголосив він присутнім. – Сіріо... якось там. За десять хвилин буде.

Даріо Бава розплився в переможній зубатій посмішці. Олег застогнав.

* * *

Він повернувся додому о пів на першу ночі. Ніна була у своїй кімнаті – лежала в ліжку й дивилася в темну стелю, не в змозі ані на мить зімкнути очі. Сокіл увійшов до неї без стуку, важкою ходою демобілізованого з фронту, і зупинився в кутастій плямі світла, що його кидав крізь вікно ліхтар на вулиці.

– Значить, справи такі, – змученим голосом почав він. – Італієць чистий, як нижня білизна Діви Марії. У нього залізне алібі практично на всі вбивства – залізобетонне, я б сказав. Про це я особисто дізнався від їхнього консула Сіріо Бернадотте, прямо у відділку, куди наш гарячий міліцейський друг припхав твого головного підозрюваного – як виявилося, за моїм наказом. Отже, і шишок я відгріб більше за інших. Мені довелося ледь не на колінах просити вибачення в наших італійських друзів, аби уникнути третьої світової, та насолоджуватись тріумфальним поглядом Пасківа. А після цього вислухати його думки про рівень моєї досвідченості в детективній сфері, нерозбірливість у знайомствах, жіночу логіку, мажорський підхід до життя та іншу хрінову лабуду.

– А... – почала було Ніна, та очі Сокола так яскраво зблиснули в світлі ліхтаря, що вона вирішила промовчати.

– Далі, по твоїй матері. Її залишили у відділку. Нам з тобою потрібно з’явитися там до десятої ранку, аби ти підтвердила мої свідчення, знімемо шрам на шиї й таке інше. Всемогутній Пасків буде клопотати перед слідчим Сазоненком, і той дасть добро на психіатричну експертизу. По її результатах буде видно, що далі. А тепер я йду спати. Трясця.

Перш ніж Ніна встигла щось сказати, він вийшов з кімнати, залишивши її напризволяще з новою порцією невтішних думок.