Текст книги "Кривава осінь в місті Лева"

Автор книги: Наталка Шевченко

Соавторы: Олександр Шевченко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 14 страниц)

– І що? – Сокіл вправно викрутив кермо ліворуч, завдяки чому уникнув лобового зіткнення з трамваєм. Лупибатько на цей маневр шефа й оком не змигнув – у Львові так їздили всі – і лише чемно поцікавився:

– Ви й в Оксфорді так гасали, босе?

– Ні, там я їздив на броньованому ровері. Продовжуй. Захворіла вона, і...

– І за порадою лікаря перервала вагітність. Я тут дізнався дещо в лікарні про цю хворобу. Сама по собі вона не важка, дитяча, нею майже всі ми в дитсадку перехворіли, та якщо краснухою заразиться вагітна жінка, то здорової дитини їй не бачити.

– А які будуть вади у дитини? – Олег відчув себе хортом, що випадково наткнувся на зайця. Те невловиме, пунктирне «щось», що об’єднувало принаймні дві жертви з трьох, почало бубнявіти, наливаючись соками логіки.

– Ну, якщо не буде викидня чи мертвонародженого малюка, то напевне – катаракта, глухота та вроджений порок серця – так звана «тріада Грета». І ціла торба лотереї, у вигляді ранньої смертності немовляти, запалення легень, захворювань крові, гідроцефалії, мікроцефалії...

– Годі, Борю, я все зрозумів. – Сокіл мав міцні нерви, але і його пересмикнуло. – Добряче ти підготувався.

– Мав час та натхнення. До речі, рішення про аборт Мирослава прийняла не всліпу. Вона усі аналізи зробила, навіть отой, шалено дорогий... назву забув. Ну, то не конче. І всі вони показали, що плід в її утробі вже скалічений. У всьому світі краснуха до шістнадцятого тижня вагітності є абсолютним показанням до аборту...

– А у нас – ні?

– Та й у нас теж, однак це справа добровільна. Мирослава до церкви пішла.

– Це ще навіщо? – Сокіл аж пригальмував – посеред дороги, незважаючи на обурене дудіння тих небораків, що їхали ззаду. – Можу уявити, що їй там сказали.

– Нє, не уявляєш. З нею Орися ходила, так вона свідчить, що батюшка зчинив такий ґвалт, ніби це йому крантик відрізали, прости Господи мене, грішного. Стандартний набір відмовлянь з присмаком пекла – «ти вбивцею будеш, невірна, змирися з Божим промислом – то задум Творця такий, перевірка на твердість», ще щось... Ти, мабуть, в курсі всього цього.

– А то! Пан Бог такий дотепник.

– Хай там як, а слуга Його Мирославу не переконав. Лише довів до істерики. А зараз, – Борис значуще звів палець вгору, – починається найцікавіше.

– Постривай, не лізь поперед батька в пекло. Мені щойно одна думка в голову прийшла, дай її озвучити, доки на самоті не померла. – Олег таки з’їхав на узбіччя і заглушив мотор, помітно хвилюючись. – Що ми маємо?.. Двох жертв, які свого часу зробили аборти... Але чому?.. Не тому, що вони легковажні і що їм вбити власне дитя – це як вухо проколоти, а тому...

– Що вони не мали іншого виходу, – тихо, але чітко підсумував Лупибатько.

– Так. Себто ні. У них і справді не було іншого виходу – як на мене, але дехто, судячи з усього, так не вважає. Цей дехто переконаний, що вони мали народжувати, хай там що. Пройти той шлях до кінця, нести свій хрест, випити свою чашу... Хтось думає, що вони свідомо пішли проти Божої волі. Хтось їх за це карає.

– Тхне релігійними догмами. Слухай, може, це священик? Якийсь схиблений типу слуга Божий? Котрий самопризначився на роль Його караючої десниці?

– Не думаю... хоча й не відкидаю таку можливість. Головне, що цей суб’єкт впевнений у тому, що жінки обрали хибний шлях.

– Хріновина, – сплюнув Борис. – Вони, певно, мали народити потвору і після цього спати з чистою совістю? Ну-ну...

– Друже, затям, що приміряти логіку вбивці на повсякдення – все одно що нашу Ратушу одягати в шкільну сукенку, – мовив Сокіл повчально, хоча в самого всередині теж вирувало. – А тепер кажи про своє найцікавіше.

– Річ у тім, що і Сніжана Доброхот, і Мирослава Стецюк мали корисну для нас, детективів, звичку тримати всі свої медичні картки удома.

– Що значить «всі»?

– Це значить, терапевтичну і гінекологічну, із жіночої консультації в поліклініці.

– І ти їх бачив?

– Більше того – читав! – Вигляд у Борі став переможним, він навіть шию трохи витягнув, немов очікуючи лаврового вінка. – І не знайшов жодного слова ані про вагітність, ані про аборти – в обох випадках.

– Картки ті, часом, не латиною заповнені? – підозріло поцікавився Олег. Помічник скулився, мов проштрикнута голкою повітряна кулька, весь його ентузіазм зник, але субординація змусила відгукнутися.

– Тільки не треба цього дешевого сарказму... Українською вони заповнені, ясно? Латиною зараз хіба рецепти виписують.

– Вибач. – Сокіл і сам відчув, що зайшов надто далеко. – День не дуже, настрій теж... Я зірвався. То, на твій погляд, що випливає з факту відсутності відповідних записів?

– Що обидві жінки перервали вагітність десь у приватній клініці. Чи в приватного лікаря, таке теж буває.

– І ніяких записів по тому не лишилося? – Олег замислився. – Кепсько. Тоді, з усього, що ти розповів, напрошується висновок – вбивця зазнався зі своїми майбутніми жертвами саме там, у клініці. Навряд чи він вишукував би жертв по різних закладах. Він міг бути лікарем, що робить аборти з меркантильних міркувань – це ж, напевно, дорого?

– Та не те щоб дуже, – відгукнувся Боря, – але таки копієчку коштує.

– Так, уявляємо далі. Він займається цим через гроші, та водночас відчуває, що грішить. І вину, як це часто трапляється з нами, людьми, перекладає на чужі плечі. Згодом усе, що він накоїв, починає душити його. Світ здається йому брудним, сповненим скверни, і він...

– ...починає його чистити. Можливо.

Сокіл усміхнувся, зачувши в голосі помічника сумніви.

– Що, непереконливо?

– По честі кажучи, не знаю. Власне, ні, це може бути лікар. Цілком. Або санітарка чи медсестра. Або й пацієнтка.

– Ще раз?..

– Ну, жінка, така сама, як і наші жертви... – Борис затнувся, не будучи певен, що його думки прийняли вірний напрямок, та все ж вирішив продовжувати: – Що, як убивця з тими кобітами в клініці зустрілася? Навіть в одній палаті лежала – чом би й ні? Такі самі проблеми мала, однак вирішила йти до кінця. Зберегла дитину, а після довгих і тяжких випробувань зненавиділа тих, хто пішов легким шляхом.

– А якщо вона дитину зберегла, що тоді робила в тій клініці? – хитро запитав Олег. – Щось не збігається.

– Та чому... після деяких аналізів вагітна має трохи побути під наглядом лікарів – ну не коридорами ж їй шастати, – заперечив Боря. – Врешті-решт, це тільки припущення. Я не наполягаю. Errare humanum est.1

– Так, шкода лише, що в суді цей доказ не проходить. – Олег знову завів двигун. – Гаразд, їдьмо далі. Копнемо трішки глибше.

– А куди ми, до речі?

– Хочу ще раз заїхати до сестри Мирослави Стецюк. Спробуємо дізнатися, чи відомо їй щось про ту гіпотетичну приватну клініку.

* * *

Десь о четвертій пані Димар з податкової нарешті здалася. Відклавши вбік останній звіт, вона втомлено потерла скроні і процідила, дивлячись на Ніну з погано прихованим роздратуванням:

– Усе так добре не буває.

1 Людині властиво помилятися (лат.).

Ніна пропустила сентенцію повз вуха. Пояснювати цій аскетичній миші елементарні речі про тривалу відсутність діяльності як такої, а отже, й бази для помилок, зовсім не хотілося. Сама все бачить, тому й казиться. Ну й нехай.

– Акт я вже в податковій напишу, – продовжила інспекторка. – Ви не проти?

– Ні, якщо там буде зазначено, що порушень чинного законодавства перевірка не виявила, – дзвінко сказала Ніна. Пані Ірина неначе лимона вкусила.

– Самі знаєте, що так і буде, – прошипіла вона крізь зціплені зуби і підвелася. – Дуже вже багато вас, мудрих, розвелося. Ну та ніц, не я остання сюди приходжу. Акт заберете післязавтра, і за ним мусить з’явитись ваш шеф.

– Так, і вам на все добре! – гукнула Ніна, коли пані Димар, буркочучи щось про гидотний чай, нарешті остаточно зникла в дверях. Щойно це сталося, Рада поквапилась піднести Ніні філіжанку кави. В очах секретарки виразно блищав захват.

– Слухай, ти ж молодчина! Хоч я майже нічого в тій бухгалтерії не розумію, але судячи з її обличчя, ти цю воблу просто припечатала! Якби вона прийшла, коли тут хазяйнував Боря, ми б із ним, напевно, вже давно сиділи б. Уся агенція в моєму лиці дякує тобі!

– Пусте, – відмахнулася Ніна. – Та, Радочко, все ж маю до тебе прохання. Оскільки я сьогодні показала себе з найкращого боку, то, гадаю, маю право втекти з роботи на пару годин раніше. У мене є справи в місті.

– Тю, та звичайно! Могла б і не питати – у нас же не якась там довбана корпорація. Бухгалтеру сидіти цілий день у детективній агенції, такій як наша, немає ніякого сенсу. Тим більше коли боса немає на місці. – Рада підморгнула.

– У мене інша причина. Треба декого провідати.

Це була правда. Доки тривала перевірка, Ніна, обдумавши все, вирішила-таки знову навідатись до синьйора Даріо Бави.

Для чого? Їй закортіло придивитися до італійця ретельніше – попри відразу, що той у неї викликав. Спробувати познайомитися, ну й розговорити його. І якщо він – саме той, кого шукають... Ніна була певна, що зрозуміє це, навіть якщо той говоритиме ухильно. Олег, мабуть, глухий, якщо не почув двозначностей у словах Бави, які той виголошував у інтерв’ю. Ніхто не почув, окрім неї. Отже, вона сама і спробує все з’ясувати. Дуже обачно й обережно – не як дурненька героїня якогось тупого трилеру, ні. Щойно їй здасться, що ситуація пахне небезпекою, вона втече.

Просто викинути все з голови Ніна вже не змогла б.

Глава 8

«Дзиґи» вона дісталася близько п’ятої. До того часу хороша ще зранку погода остаточно зійшла на пси – холодний вітер видув з міста рештки пост-літнього тепла, а хмари взяли небосхил в потужну облогу, і темніти почало на годину раніше, ніж зазвичай. А коли Ніна ступила на вулицю Вірменську, згинаючись під напором буревію, ще й дощ зарядив – грубий, хльосткий і напористий. Останні метрів п’ятдесят до «Дзиґи» вона вже бігла під справжнісінькою зливою, збиваючи каблуки об бруківку, і тому в знайомі двері буквально влетіла; кулею проскочила через увесь коридорчик і загальмувала лише у дверях галереї.

Там було порожньо.

Тобто ні – всі роботи майстра Бави стояли на місцях, у плямах декоративного освітлення; бракувало лише відвідувачів, що й не було особливо дивним, зважаючи на погоду. Та, заклякши на мить на вході, Ніна одночасно відчула аж два різні страхи. Перший говорив, що в неї розгулялася параноя, яка й перетворила в уяві звичайного (хай і дещо ексцентричного) митця на схибленого вбивцю – ну які, які є ґрунтовні докази причетності італійця до злочинів, окрім її бурхливої фантазії та сумнівних передчуттів? Ніяких. З таким же успіхом вбивцею міг бути перший-ліпший перехожий. Другий же страх попереджав, що здогад її може виявитися вірним (у це було досить легко повірити, стоячи в напівосвітленому порожньому коридорі, наодинці з цими моторошними скульптурами у вигляді потворних тварин та людиноподібними монстрами), і коли так – що завадить майстру долота і різця перетнути їй горлянку, якщо він запідозрить дівчину в тому, що вона докопується до правди? Олег, на жаль чи на щастя, не знає, де вона, тому нічим не допоможе... хіба що Ніна зараз сама йому зателефонує, тоді все її приватне розслідування піде прахом ще на початку. Десь на дні Ніниної сумочки мав валятися старий газовий балончик, придбаний кілька років тому для теоретичного самозахисту, але чи зарадить він чимось, якщо синьйор Даріо – дійсно той самий психопат?

Одним словом, обидва страхи наказували їй забиратися геть, доки не пізно. Незважаючи на дощ. Промокне, зате житиме.

Наступної миті вона вже повільно йшла повз скульптури в глиб галереї – як ті ж дурненькі героїні трилерів, яких вона наче й не збиралася наслідувати. Порожнеча затягувала, як вир, і Ніна сердилась на себе – адже цілком очевидно, навіть у цьому багряному напівмороці, що тут нікого немає. І все ж... щось вело її вперед. Непереборна сила цікавості – це одвічне прокляття Євиних дочок, а ще – прагнення на власні очі пересвідчитися в тому, що компанію їй наразі складають лише роботи синьйора Даріо, згуртувалися і підштовхували дівчину в спину сильніше від будь-яких рук. Ніні лишалося тільки зазирнути в утворену штучною ширмою нішу, щоб остаточно впевнитися – зала порожня. Точнісінько, як її голова. Тут немає нікого, на її ж, Нінине, щастя.

Щойно вона зробила це, як світло вимкнулося.

Темрява навалилася під акомпанемент далекого грому, і ця подія, якої вона аж ніяк не очікувала, миттєво паралізувала геть усі м’язи. Можливо, струм зник через грозу... а може, це синьйор Бава щойно захлопнув мишоловку. Справді, чом би й ні? А раптом він орендував для себе усю «Дзиґу», щоби почуватися тут повноправним хазяїном? Грошей-то напевно не бракує. І тепер з легкістю вполює її в пітьмі й зробить жертвою номер чотири...

Ні, не зробить – якщо вона вибереться звідси.

Завдання не з легких. Ніна зовсім забула, в який бік дивилася, коли світло зникло. Але точно не в бік виходу. Куди б вона зараз не пішла – ймовірно, наштовхнеться на одну з жахливих скульптур, а їй хотілося торкатися цих штук не більше, ніж самого італійця. Та що залишалося? Вона, як сліпець, витягла перед собою руки й обережно рушила вперед, рахуючи кроки. За п’ять – пальці все ще відчували порожнечу. За десять – теж. Невже вона рухається у вірному напрямку? Тринадцять. П’ятнадцять. На шістнадцятому пальці правиці боляче вдарилися об тверду поверхню, і Ніна зойкнула. Обережно помацала перед собою і торкнулася чогось огидно гладкого. Так і є, скульптура. Значить, їй треба рухатися лівіше. Ще п’ять кроків. Десять. Нічого. І ще десять.

Зовні знову гримнув грім, а коли його віддалені розкоти повільно змовкли, почувся інший звук – чиясь хода в коридорчику, що вів до галереї. Повільні кроки. Промінь слабкого світла ліхтарика окреслив дверний отвір з іншого боку і допоміг Ніні зорієнтуватися – виявляється, до дверей залишилося зовсім нічого. Але хто це йде? Працівник «Дзиґи» чи... Бажання подати голос вона в собі подавила. Не зараз. Спочатку треба побачити, хто це.

Джерело світла досягло дверей і зазирнуло до галереї. Ніна інстинктивно зробила крок убік, аби уникнути променя. Ліхтарик був маленький, кишеньковий, і висвітлював перед собою метрів два, не більше. Краще їй все ж залишатися непоміченою. Вона зробила ще один крок до стіни, а між тим у коридор проникнув короткочасний відсвіт блискавки з вулиці, що дав їй змогу долю секунди бачити темний силует того, хто йшов галереєю. Ніна впізнала його.

То був італієць.

Серце пірнуло у п’яти. Це точновін вирубав світло – інакше чому ж у нього ліхтарик? Зараз він її виявить, і тоді...

– Синьйорина! – приглушено покликав Бава. – Ви є тут?

Отже, він знає про її присутність. Їх розділяло щось близько трьох метрів, і Ніна вирішила, що зможе нечутно оминути майстра. Навшпиньках вона рушила в той бік, де мав бути вихід з галереї, і їй, мабуть, вдалося б проскочити, якби плече не зачепило щось довге і тверде.

То, напевно, було крило статуї-лелеки. Воно подалося, скульптура зсунулася на постаменті, і почувся відповідний звук. Ліхтарик миттєво повернувся в її бік, викриваючи Нінине місцезнаходження та засліплюючи їй очі.

Якби не той клятий параліч, що вже вдруге скував м’язи, вона б з лементом кинулася до виходу, але на ділі так і залишилася стояти непорушно, в полі зору синьйора Бави, котрий зробив крок, наближаючись.

– Синьйорина! – аж задихнувся він. – Санта Марія, синьйорина, як ви мене налякати!

Він повернув ліхтарика таким чином, щоб і його лице потрапило у промінь. Підсвічене знизу, воно ще більше стало нагадувати фізіономію кровожерливого безумця.

– Я сидів у кав’ярня, тут, біля ентрата... біля входу, і раптом побачити вас! Я пам’ятаю, ви вчора бути на моїй виставці, сі! Я пішов за вами, і раптом світло спегнере... Повний темрява! Я так думати, то є через цю жахливу грозу. Що ви робити тут в такий дощ?

– Вирішила ще раз відвідати вашу виставку, – вичавила Ніна, коли збагнула, що можливість розмовляти її не полишила. – Ваші роботи мене дуже вразили, е-е... і я вирішила поспілкуватися з вами особисто.

– О-о, синьйорина, ви просто перфезьоне! Зараз дуже мало людей, які так любити мистецтво! Я просто вражений, сі!

– Звідки у вас ліхтарик? – спитала Ніна, впевнившись, що Бава не збирається перетинати їй горлянку просто зараз.

– Ліхтарик?.. А, сі! Це є моя універсале запальничка. Бачите? – світло ліхтарика раптом зникло, а замість нього вискочив язичок зеленувато-блакитного полум’я. – Я завжди носити це з собою. Дуже фунціонале.

«Бачиш, дурненька? Все має логічне пояснення».

Так, досить логічно. Страх потроху відступив, але повністю не зник – адже вони все ще стояли в темряві, одне навпроти одного. Ніна замислилася: що ж їй робити далі – продовжити гратися в детектива чи перепросити і втекти просто зараз? Італієць, втім, явно не мав бажання прощатися.

– Я тепер просто бути змушений запросити вас на кава, синьйорина...

– Ніна.

– Ай, белісіма! – зрадів Бава. – Синьйорина Ніна! Перфезьоне! Хочу вас запросити. Ви не бачити моїх робіт у темрява, але ми можемо говорити про них. А в цій кав’ярня готують беніссімо вогняний кава! Його можна пити навіть без світла. Я пригостити вас і не прийняти відмова!

Відмовлятися вона не стала. Переляк практично минув, і, осмисливши події, Ніна визнала, що в усьому винна її надміру багата уява. Вона сама себе накрутила, але тепер знову була зібраною й готовою до сюрпризів, а логіка замінила страх на командному посту. Зараз вони вийдуть з галереї, а там вже поруч буде вихід надвір, і в разі чого тільки цей Даріо її й побачить. Та поки що вона продовжить грати свою роль.

Світло відновили якраз тоді, коли Ніна з паном Бавою дісталися до дзиґівської кав’ярні «Під клепсидрою», що ховалася біля самісінького входу, за дверима з темного дерева, однак каву-фейрі їм подали як належить: клацнувши вимикачем, занурили кімнату в густу темряву, а потім в дверях з’явилася офіціантка в народному строї і з тацею в руках, на якій палали вражаючим синьо-жовтим вогнем два керамічних, облитих ізсередини коньяком, горнятка. Тацю урочисто поставили на стіл і загасили полум’я міцно завареною у джезві кавою. Після цього офіціантка увімкнула настінні бра, від чого все дійство почало щільно нагадувати вечір при свічах, побажала все ще трохи знервованій Ніні та жвавому синьйору Даріо смачного і зникла десь у підсобці. Вони знову залишилися самі, наодинці з шурхотом дощу зовні. Ніна пригубила каву і підозріло глянула на тарілку біля себе, де кілька крихітних біло-синіх кавалочків невідомого походження каралися, настромлені на шпички.

– Що це?

– Називатися «Дор-Блю». Сир з пліснява. Дуже смачно – те, що треба, до кава.

Синьйор Бава не збрехав – то дійсно було смачно, хоч і досить незвично на смак. Нічого подібного Ніна раніше не куштувала. Чарівний напій зробив її куди більш благодушною; принаймні, вона припинила поглядати на двері, щохвилини готуючись дременути в дощ. Слово за слово – вони поволі розговорилися. Італієць продовжував уголос дивуватися тому, що така чарівна донна попри негоду завітала до його виставки – за його словами, сьогодні після обіду відвідувачів практично не було, навіть коли ще сяяло сонце. Ніна ж у відповідь із натхненням брехала про те, що злива ніяк не могла завадити їй ще раз подивитися на скульптури маестро. За її словами, твори Бави надихнули її настільки, що захотілося більше дізнатися про самого творця.

– Як сталося, що ви потрапили до України? – допитувалася вона, надавши лицю заінтригованого виразу завзятої прихильниці. – І скільки ще збираєтеся провести в нашому місті? Які у вас плани?

Компліменти Ніни зробили свою справу – італієць заходився піднесено розповідати. Він повідав, що вперше опинився тут випадково – два роки тому його зарахували до складу римської делегації майстрів прикладного мистецтва в рамках культурного обміну між країнами. Приїхавши сюди, Бава був вражений тим, що всередині місто Лева виявилося дуже схожим на Італію, а ще більше його зачепила щирість і колоритність тутешніх мешканців – настільки, що він поставив собі за мету оселитись тут на якийсь час, набратися вражень та зробити виставку робіт, повністю виготовлених у Львові. І ось цього року йому вдалося. Прибувши навесні, він орендував досить велике нежитлове приміщення, де й облаштував майстерню. Там же й жив. За якихось два місяці вивчив мову на достатньому для спілкування рівні (з цього приводу Ніна подарувала йому ще один комплімент). Він дуже задоволений виставкою, не зважаючи на те, що відвідувачів досить небагато. Втім, для синьйора Бави головне – не кількість, а якість, особливо коли трапляються такі чудові відвідувачі, як синьйорина Ніна. Цей проект некомерційний, тому й платню за вхід він вирішив не брати (за зізнанням Даріо, він достатньо заробив інсталяціями на батьківщині, а накопичення та сріблолюбство не його хобі). Приблизно за місяць майстер збирається повертатися додому і вже в Римі влаштувати виставку з цими ж роботами, а також кількома новими, які зараз лише в процесі створення. А поки що у вільний час він полюбляє блукати містом і знайомитися з городянами, вивчати їхню культуру та внутрішній світ. І знайомство з синьйориною Ніною зберігатиме в пам’яті ще довгий час після повернення до Італії.

Слухаючи одкровення майстра, Ніна проти волі зізналася собі, що цей богемний дядько таки має неабиякий шарм. Вона щосили супротивилася його впливу, нагадуючи собі, що її підозри нікуди не ділися і досі Даріо не сказав нічого, що б їх спростувало. Він все ще може виявитися вбивцею, а ця його ввічливість з домішками іноземної екзотики могла бути тією наживкою, на яку кидалися жінки. Чом би й ні? Часовий проміжок перебування Бави у Львові теж не суперечив загальній картині. Першу жертву знайшли, коли він уже був тут. А до від’їзду, до речі, залишається лише місяць. Хто знає, над чим зараз працює цей усміхнений синьйор? Над іще однією скульптурою чи над черговим тілом? А якщо найгірші припущення є правдою, і скоро він просто полишить країну, назавжди уникнувши покарання?

Звісно, це якщо не з’ясувати всього зараз.

Ніна сподівалася, що ці невеселі роздуми не відбилися на її обличчі – вона прагнула зберігати замріяно-уважний вираз, котрий заохочував би маестро й далі ділитися з нею цікавими фактами біографії. Та той, звівшись раптом на ноги, запропонував Ніні пройтися нарешті разом із ним до галереї, щоби вона таки встигла досхочу роздивитись його скульптури – доки світло знову не вимкнулося. Адже саме за цим вона й прийшла?

Ніна вагалася лише кілька секунд, а потім, зваживши в голові «за» і «проти», запропонувала інший варіант:

– Синьйоре Даріо, а чи не покажете ви мені краще свою майстерню? Я б залюбки подивилася, де і як працює справжній різьбяр – а тим більше такий талановитий. Мене надзвичайно цікавить, яким чином на світ народжуються подібні шедеври. Дуже хочеться побачити «кухню» зсередини...

Тепер вагався вже синьйор Бава.

– Вас дійсно це цікавити? Я мати жахливий безлад в моїй студіо...

– Але ж це творчий безлад, – сяйнула усмішкою Ніна. – То є невід’ємний елемент роботи справжнього художника, а саме це мене й інтригує.

– О, ви таки ідеале жінка! – пожвавішав Даріо. – Так тонко розуміти творчий процес... Есселенза! Добре, ми йдемо, і я показати вам дещо цікаве!

Це було ризиковано, але Ніна не могла відступити зараз. Не могла знехтувати таким шансом – або остаточно розвіяти всі підозри щодо експресивного маестро, або утвердитися в них і тоді вже просити про допомогу Сокола. Ніна подумувала скинути шефу смс-ку з поясненням, де вона зараз і що робить, аби той не хвилювався, та в останню мить передумала. З Олега станеться, ще прилетить сюди, захеканий, і перепсує всю гру. Ні, сама впорається, твердо вирішила Ніна. Врешті-решт, разом з італійцем її бачила офіціантка – та й сама вона не вчора народилася. В разі чого зможе дати відкоша будь-яким зазіханням. Ну, може, й не будь-яким, але ж навряд чи в неї з пістолета стрілятимуть!

Ніна підвелася, використавши як опору галантно підставлений лікоть пана Даріо.

– Далеко ваша студія? – спитала вона.

– Тут поруч. Два кроки. – Синьйор Бава вкотре розплився у своїй зубатій посмішці, лишив на столику кілька купюр за каву, і вони вдвох вийшли з «Дзиґи». Дощ трохи вщух, але не припинився, і Даріо вправним рухом ілюзіоніста дістав звідкись із-за спини величезну чорну парасольку.

– Прего! – вигукнув він з піонерським ентузіазмом, розкриваючи її. – Такий мокрий дощ часто йде у Львів... Та в цьому є шарм. У вас теж є шарм, Ніно. Ви можете бути чудова модель для моєї робота.

– Дякую, але в мене замало вільного часу для позування, – попервах здивувавшись, відказала вона і подумала: а може, він має на увазі зовсім не скульптури? Газовий балончик Ніна ще в кав’ярні непомітно переклала із сумочки до кишені свого замшевого піджачка – для надійності. Вона встигне вихопити його, якщо Бава вирішить розпустити руки... та краще б до цього не дійшло.

– О, сі, я розумію, – покивав Даріо. – Але дуже шкода. Ваша зовнішність є блискуча і варта, щоб її імморталаре... як же це... увічнити.

Вони перетнули якийсь вузький дворик, і Бава вказав на невиразні двері в потрісканій стіні (котра, схоже, належала тому ж будинку, в якому розташовувалася «Дзиґа» – у цих дощових присмерках було важко сказати напевно).

– Ось тут і знаходитися те, що ви хотіли бачити, – виголосив він. – Тут є моя студіо.

– Зрозуміло, – Ніна не знайшла, що ще додати.

Наблизившись до ґанку з двох щербатих сходинок, синьйор Даріо вивудив з кишені чорного пальта в’язку ключів, один встромив у замкову щілину. Двері відчинилися всередину і зникли у прямокутнику суцільної чорноти. Ніна проігнорувала перший попереджувальний щипок тривоги в серці – якщо вже прийшла, то мусить побувати всередині, інакше все це, як казав письменник, «не має смисла нікакого». Італієць, втім, і не збирався пропускати її вперед, у чорну невідомість – він увійшов першим, нашарив десь біля дверей вимикач, і зсередини крізь вікно і дверний отвір хлинуло не надто яскраве жовте світло.

– Прошу, заходьте, – покликав Бава. – Обережно, дивитись під ноги, я тут все трішки розкидати.

Ніна увійшла, зупинилася біля дверей і огледілась. Очам відкрилося досить просторе приміщення, розміром з усю її колишню квартиру. В центрі стояв велетенський, вкритий плямами іржі металевий стіл з розкладеним на ньому ріжучим інструментом, а решту місця займали якісь ящики, шматки деревини різного калібру – аж до цілих стовбурів, привалених до стін, шафи й полиці з інструментом та різноманітними скляними ємностями з лаками і фарбами. З вигляду, типова майстерня. У повітрі завис солодкуватий запах деревної стружки та їдкий – хімікатів. Підлога дійсно була завалена різним непотребом – від зіжмаканих газет і ганчір’я до шматків наждаку й уламків дровеняк. Навряд чи італієць хоч колись прибирався.

– Невже ви дійсно тут живете? – недовірливо запитала Ніна. Вона зробила кілька кроків у глиб кімнати, з цікавістю роздивляючись усе навколо, але не випускаючи Баву з поля бокового зору. Італієць між тим штовхнув вхідні двері, і ті з клацанням зачинилися. З клацанням. Чи був на них автоматичний замок, що замикається сам по собі? Ніна не запам’ятала, і тут-таки вилаяла свою неуважність. А якщо їх тепер тільки ключем і відімкнеш? Тоді кепсько – без його допомоги їй не вийти.

– Тут? – перепитав Бава. – О, ні. Я не настільки ексцентріко! Тут я тільки працювати. Жити отам, – він вказав рукою на протилежну стіну, де між шафами дійсно виявилося ще двоє дверей, які Ніна спочатку й не завважила. – Ліворуч є моя уна піккола кімната, а праворуч – то підвал, де я зберігати найцікавіше. Там я хочу показати вам дещо, над чим працювати останній час.

Тривога вдруге щипнула серце, і цього разу Ніна дослухалася до попередження. Хай що – у підвал вона не піде, навіть якщо там дійсно відповіді на всі питання. Раптом уся впевненість у власних силах почала танути, як снігова грудка в долоні. Дарма вона все ж сюди прийшла. Якщо у галереї і кав’ярні ще можна було сподіватися на чиюсь допомогу, то тут – навряд. Ніхто не бачив, як вона заходила в майстерню. Та якби й бачив... Можна кинути виклик на мобільний Олега, але як скоро він зможе прибути? І як це зробити у присутності Бави? Якщо італієць – убивця, то навряд чи дозволить їй набрати будь-який номер.

Залишалося сподіватися, що він досі вважає її своєю палкою прихильницею і не збирається робити нічого, що виходить за рамки таких стосунків.

– Виглядає так, наче я примушую вас розкривати всі таємниці, – непевно всміхнулася Ніна. – Ви зовсім не зобов’язані показувати мені все. Я лише хотіла подивитися на вашу майстерню, і тільки.

– Ні-ні! – замахав руками Бава. – Мені бути приємно, якщо ви перша побачити моя нова робота! Тільки мені треба спочатку все приготуватися. Мушу залишити вас на кілька мінуто, сі? Я вас покликати.

Тепер Нінина увага вчепилася в іншу тривожну деталь – чорні шкіряні рукавички на руках синьйора Бави. Він не поспішав знімати їх. І спробувавши згадати, коли італієць їх вдягнув, не змогла – пам’ятала лише, що рукавички вже були, коли вони полишали кав’ярню. Все це в сукупності їй зовсім не сподобалося.

Синьйор Даріо тим часом спокійно наблизився до дверей праворуч і відчинив їх. Озирнувся до Ніни, яка, намагаючись тримати безпечну дистанцію, обійшла стіл з іншого боку, і багатозначно підморгнув.

– Чекайте трішки. Я недовго.

І почав спускатися в підвал.

Щойно її вуха перестали розрізняти рипіння сходів, Ніна кинулася до вхідних дверей і виявила те, чого й боялася: вони дійсно були замкнені. Замок відмикався зсередини лише ключем, так само як і ззовні. Ключем, якого в неї не було. Отже, щоби вибратися звідси, доведеться шукати інші шляхи відступу, і шукати швидко.

Вибір був небагатий, особливо після того, як з’ясувалося, що двері до кімнати синьйора Бави також замкнені. Лишалося вікно – чи, радше, віконце, пів на півметра, з підвіконням на рівні її голови. Вона рішуче попрямувала до нього, раз у раз перечіпаючись об перешкоди на захаращеній підлозі, так-сяк видряпалася на якогось ящика і вчепилася в ручку.

Ручка навіть не думала повертатися.

Зціпивши зуби, Ніна спробувала ще, повиснувши на ній всім тілом, – без помітного результату, окрім болю в долонях. Вікно було старезним, з дерев’яною рамою (ніякого новомодного металопластику), і було схоже, що його не відкривали жодного разу з часів фарбування. Аерація приміщення чомусь не дуже хвилювала синьйора Баву. Ніна могла спробувати вибити скло, але, по-перше, звук напевно приверне увагу Даріо, а по-друге, їй довелося б переповзати через гострі скалки. Треба пошукати, чим можна повернути кляту ручку.