Текст книги "Кривава осінь в місті Лева"

Автор книги: Наталка Шевченко

Соавторы: Олександр Шевченко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 14 страниц)

А Ясинський сюди не дзвонив. І в центральну диспетчерську – теж.

– Чорт забирай, – напівздивовано пробурмотів Денисенко. Він повернувся до кабінету, в роздумах опустився на стільця. А за якийсь час витяг мобільний і почав по пам’яті набирати номер.

* * *

Пасків якраз завершував свою оповідь про те, як, підбурюваний примарними неясними сумнівами та нестиковками офіційної версії, яку сам і породив, він спробував перевірити варіант з абортами і відразу ж знайшов чіткі закономірності, коли задзвонив телефон Сокола. Вони вже виїхали на Городоцьку в районі оперного театру, і майор, як заправський екскурсовод, попередив, що скоро буде місце фінішу його учорашнього ранкового ралі. Олега, втім, місця його бойової слави цікавили мало. Він глянув на дисплей – телефонувала Рада – і прийняв виклик.

– Слухаю, Радочко, що...

Його перервали істеричні схлипи, які аж ніяк не були схожі на голос завжди врівноваженої секретарки. Він не зміг розібрати жодного слова, тому сурово наказав (хоча сам відчув, як по спині пробіг перший холодок тривоги):

– Ану заспокойся! Я нічого не розумію! Ще раз – кажи чітко і повільно.

– Жінка, шефе! – нарешті вичавила Рада. – Жінка! Заскочила... до нас... мене, здається, оглушила. Голова паморочиться. Не знаю, скільки я лежала... Ніни немає, шефе!.. Тут все розкидане... її, мабуть...

– Будь на місці! Я зараз приїду! – Він вимкнувся, міцно матюкнувся і став шукати очима місце для розвороту. Пасків з-під лоба дивився на нього.

– Щось сталося?

– Сталося, чорт забирай! Хтось увірвався до агенції. Рада каже, що це була жінка, і я здогадуюся, хто саме. Ніни немає. Схоже, її викрали.

– Слухай, не варто розвертатися. Окозбирач там, де я сказав.

– Ти що, твою маму, глухий чи дурний? Я ж кажу...

– А я кажу: продовжуй їхати, – відчеканив Пасків, викинувши з голосу співчуття. Звук затвора, який пересмикують, Сокіл ніколи ні з чим не сплутав би. Він глянув у ствол табельного «макарова», який, у свою чергу, дивився прямо на нього з правої руки майора. – Тобі, Олеже, зараз краще в усьому слухатися мене.

– Пасків, ти що...

– На дорогу дивися, придурку. Маршрут не міняй. Скоро зустрінешся зі своєю сучкою... тільки якщо будеш баритися, не гарантую, що в неї не бракуватиме шматків. Оля – жінка гаряча й нетерпляча.

– Ах ти ж сволота, – враз захриплим голосом вимовив Сокіл. Його власний пістолет знаходився в кобурі на попереку, але вихопити його зараз було практично неможливо. – То це ти увесь час її покривав, так? Це ж ти її співучасник!

– Браво, допетрав. Я, між іншим, теж був тільки за те, аби все швидше закінчилося. Четверте вбивство не мало статися, та вона вирішила по-своєму. Тому довелося підметушитися.

– Ти підставив того хлопця у «форді», так? Хто то був?

– Один із багатьох моїх боржників. Завдяки мені його звільнили через півроку, коли той сів за статтею 152. Таке чмо було... Я просто попросив його під’їхати серед ночі за потрібною адресою і забрати тіло того алкаша, якого я, до речі, забив власними руками. Ти знаєш – сподобалося.

– Звідки ти знав, що я вийшов на Ясинського? – Питання зривалися з вуст Сокола автоматично, мозок тим часом працював над можливими варіантами виходу з цього невтішного статус-кво. Вони вже минали площу Кропивницького, до виїзду з міста лишалося зовсім небагато.

– Денисенко, наївний, виказав мені, про що ти питав Тамару. А оскільки ти вже вийшов на аборти і вловив систему, значить, можна було очікувати, що докопаєшся і до її колишнього чоловіка. Ну а там і до Ольги недалеко. Та, схоже, ханига все ж достатньо тобі розповів?

– Ні. Він жодного слова не сказав. Я знайшов їх шлюбне фото. То був дійсно сюрприз.

– Зараза, – всміхнувся Пасків. – Не передбачив. Ну то нічого, все одно вийшло цілком пристойно.

– Для чого ти зв’язався з нею? Ти знаєш, що вона чотири місяці провела в «жовтому домі» під Миколаєвом?

– Знаю. І що? Як жінка вона мене цілком задовольняє. А на все інше мені начхати.

– Господи, – на якусь мить від цієї відвертості Олег розгубив усі слова. – Ідеальна пара психопатів.

– У твоєму становищі вже має бути не до жартів. Керуй давай автівкою, і, може, застанеш свою подружку ще цілою.

– А я що роблю? Ти краще скажи: ти від самого початку знав, що вона вбивця?

– Що ж ти, падло, ніяк не заткнешся, га? – роздратовано відказав майор. – Зуби забалакуєш? Ти що, думаєш, це тобі чимось допоможе?

– Просто хочу знати. Зрозумій мене. Не дарма ж я стільки працював?

– Що так, то так. Допрацювався до могили. Гаразд, цікаво – відповім: ні, спочатку я взагалі нічого не знав. Потім вона розповіла, що з нею сталося.

– Чоловік її підставив.

– Ага, підробив аналізи. Я їй запропонував засудити це гівно, та Ольга відмовилася. Сказала, що то було випробування для неї. А про те, що це вона вбиває, я дізнався якраз на місці першого вбивства, у Шевченківському Гаї. В руці у Мирослави Стецюк була сережка, така сама, які Ольга носила. Критична помилка, але я перший її знайшов. Інакше всього цього могло б і не статися. Тоді вона мені все й розповіла.

– І ти її підтримав.

– Звісно. Та ми домовлялися лише про три вбивства.

– Господи, а тобі це для чого було потрібно?

– Професійна цікавість, – вишкірив зуби Пасків. – Хотів перевірити, як довго я зможу дурити всіх навколо. Виявилося – майже до безкінечності... якби ти не приперся.

– Вибачай, я не знав про твоє шоу, коли повертався додому. – Вони проїхали повз приміський вокзал. Ще трохи, і полишать Львів. Та Сокіл не мав жодного бажання їхати до кінця в компанії майора. – Ще одне питання: як вона обирала жертв?

– Тю, а ти що, не знаєш?

– Не знаю чого?

– Вона самабула лікарем. Працювала під керівництвом чоловіка в тому ж «РепроМеді». Акушер-гінеколог. Усі майбутні жертви пройшли через її руки. Усі були її пацієнтками. Як же це ти до цього не докопався, га, генію?

– Просто не встиг. – Це дійсно була новина, яка, втім, вже нічого не міняла.

– Це вже нічого не міняє, – підтвердив Пасків. – Ну що, полегшало? Тепер здихати буде простіше?

– Набагато. То ти свою любаску на власній дачі тримаєш?

– Точно. Дуже, знаєш, зручно. Завжди під рукою. Ще питання є?

– Ні. Є тільки зауваження. Одне-єдине. Стосовно дрібнички, про яку ти не подумав.

– І що ж це? – театрально звів брови майор.

– Ремінь безпеки.

Наступної секунди Сокіл втопив акселератору підлогу, і «б’юїк» різко пришвидшив рух – лише для того, щоб на швидкості п’ятдесят п’ять кілометрів на годину від душі врізатися в зад молоковоза, який досі меланхолійно повз попереду. Пасківа буквально висмикнуло із сидіння – миті вистачило, аби він пробив дірку в лобовому склі власним тілом та ракетою вилетів на капот. Самого Олега жбурнуло на кермо, і, не зважаючи на пасок та вчасно виставлені перед собою руки, він відчув, як від удару зламалося ребро, а то й два. Дихання відразу ускладнилося, та зараз це його не турбувало – Пасків усе ще тримався на машині. Одна його штанина зачепилася за ручку опускання скла на дверцятах, і це завадило поганцю приземлитися на асфальт або ж розбити голову об цистерну. Більше того, він навіть був при тямі, а «макаров» якимось дивом досі тримався в руці. Пасків смикнувся на капоті, неначе велетенська рептилія, прагнучи розвернутися до кабіни, і в полі зору виникло його лице, наполовину залите кров’ю, з хижо вищиреними зубами та виряченими очима агресивного безумця. Він спробував позадкувати, аби знову опинитися на сидінні.

– Чорта лисого! – закричав Олег, і груди відразу вибухнули тягучим болем. Він перемкнувся на задній хід і вдарив по педалях, одночасно вивернувши кермо. «Б’юїк», який попри аварію не втратив здатності пересуватися, заскавчав шинами і зробив ефектний розворот на сто вісімдесят градусів. Майорова штанина благополучно розірвалася, ноги Пасківа вислизнули з салону, а тулуб звісився з капота. Та сучий син не бажав помирати швидко – одною рукою він вчепився в передній бампер, а іншою намагався всліпу навести пістолет на місце водія, неначе скажений робот. Йому це почало вдаватися.

– Та здохни ж ти, – процідив Сокіл. Він знову переключився на передній хід і під хор клаксонів машин, які скупчилися позаду, знову рвонув з місця, оминаючи молоковоз та його очманілого водія. Олег заходився виписувати «б’юїком» справжні балетні па, молячись, щоб йому вдалося скинути майора перш, ніж сюди прибудуть його колеги, котрих вже напевно викликали вдячні глядачі на тротуарах. Неймовірно, але сучий син все ще тримався і навіть не полишав спроб прицілитися. Потім він таки вистрелив. Куля продірявила скло просто перед очима, а заразом і розірвала навпіл ліве вухо Олега. Він завив від болю. Наступний постріл майже не завдав шкоди – лише зачепив плащ на плечі й розкришив бокове скло.

– ...б’юуууу! – разом із виттям вітру до кабіни увірвалося ревіння майора. Воно плавно перейшло в низьке виття клаксона сміттєвоза, який летів просто на них. Точніше, це «б’юїк» мчав на нього – Сокіл не помітив, як вискочив на зустрічну смугу.

Він ударив по гальмах, і цього разу Пасків не втримався. Зірвався з капота, лялькою покотився по асфальту і за мить перетворився на купу закривавленого ганчір’я, коли на нього налетіло звалище на колесах. Велетенський жовтогарячий ЗІЛ зупинився в якомусь метрі від бампера «б’юїка». Коли його червоний гальмівний шлях закінчився, Олег дозволив собі полегшено видихнути, і поламані ребра знову відгукнулися болем.

– Мусор до мусора, – пробурмотів він, натискаючи на газ. Затримуватися не можна – часу було обмаль.

Мимовільні свідки цієї пригоди, котрі дивом не стали учасниками, повистромлювались у вікна своїх автівок і викрикували добірні галицькі прокльони, перемішані з матюками. Під акомпанемент цих криків машина Сокола гайнула до виїзду з міста.

* * *

Скільки вона отак простояла в позі грішниці, що кається, Ніна сказати не змогла б. Їй здалося, що цілу вічність, що вона впала в довготривалий анабіоз, однак насправді минуло заледве п’ять хвилин. Коліна скніли – мабуть, на кожному здоровенне садно, руки затерпли, з горла виривалося лиш хрипке скиглення, але щось привело Ніну до тями. Якась думка свердлила мозок, не даючи зомліти, допомагаючи опиратися заколисуючій дії наркотика – невиразна, розпливчаста, але нав’язлива. Ніна спробувала підвестися, спочатку перенесши вагу тіла вперед, від чого негайно з’явилося запаморочення і її чоло поцілувалося з бетонною підлогою, а потім – сяк-так випроставшись і піднявшись з колін. Їй це вдалося, хоча ліву ногу звело судомою, схожою на ту, яка буває під час плавання. Ніна заточилася і ледь не впала знову. Кінцівки здавалися смужками поролону, що тримають чавунне ядро. Волосся падало на лоба, а на кожну спробу відкинути його без рук голова відгукувалася пекельним болем, не кажучи вже про охоплену мотузкою шию. І все ж Ніна змогла по максимуму відхилити голову назад і звільнити очі для детального огляду. Яка люб’язність з боку цієї скаженої сучки не вимикати світло.

Доки погляд шарив по підлозі, до тієї невиразної думки долучились інші, цілком конкретні та чіткі. Треба звідси вибиратися. Треба якось заблокувати вхід. Не дати їй увійти. Інакше...

Картина уявилася в усій красі. Зв’язаний та обеззброєний Олег сидить на підлозі, так само як щойно вона, і дивиться, як над розпластаною Ніною нахиляється божевільна з ножем у руці, мило всміхається, а потім починає чекрижити її грудну клітку, неначе консервну бляшанку...

Ніну затіпало. Полиці з банками загойдалися, наче гелеві. Треба взяти себе в руки. У зв’язані руки. Що за маячня на думку спадає. Мабуть, це від ліків. Але вона повинна опанувати себе. Шансів на порятунок мало. Та якщо битися в істериці, їх узагалі не стане.

Ніна прокульгала ближче до полиць. На нижній, що була на рівні її живота, серед іншого в очі кинулася жовто-синя упаковка з кількох тюбиків суперклею. Чим це може допомогти? Хвилинку... зараз. Ось, дивися. Замок. На металевій хвіртці замок вмонтований в саму ручку, звичайну круглу металеву ручку, в яку встромляєш ключа і повертаєш, аби увійти. Замок у ручці з обох сторін. Якщо зіпсувати зсередини, не відкриється й ззовні.

До чого тут суперклей?

Не дозволяючи собі надовго замислюватись та починати прораховувати шанси, вона повернулася до полиці спиною, навпомацки взяла упаковку пальцями і пошкутильгала з нею до хвіртки. Там спробувала виколупати з картонки один тюбик, не випускаючи при цьому решту. Вдалося – слава богу, долоні були зв’язані одна до одної, тому могли взаємодіяти між собою. Так, тепер... відкрутити ковпачок. Але не викидати! Ним треба буде проштрикнути запаяне горлечко. Ось... проштрикуй. Є – краплина клею побігла шкірою і відразу зліпила пальці. Роздерти їх, але обережно, аби нічого не загубити. Так... Далі треба прикрутити до горлечка оту тоненьку піпочку, що приєднана до ковпачка... Ось. Ковпачок можна викинути. А тепер тільки залишається поцілити в замковий проріз. Давай. Швидше.

Ніна повернулася до хвіртки спиною і спробувала. Руки тремтіли, як скажені, але дещо заспокоїлися, коли намацали ручку. Ось щілина для ключа, вузька і ребриста. З третьої спроби їй вдалося встромити в неї кінчик насадки. Пальці зіжмакали тюбик і відчули, як частина рідини знову ж таки побігла по шкірі, але інша частина все ж мусила лишитися всередині замка. Є! Вона викинула спорожнілий тюбик і взялася виколупувати наступний. Вприснемо трійко, для надійності – теоретично, це дасть трохи більше шансів на звільнення рук та спробу дістатися до вікна.

Три хвилини пішло в неї, аби вчавити в замковий проріз вміст ще двох тюбиків клею. Пальці знову позлипалися, і їх роздирання виявилося дуже болісним процесом. Якщо так само вхопилося і всередині замка – шанси на порятунок цілком реальні.

Якщо тільки Ольга не вирішить її просто пристрелити.

Ніна кинулася до полиць у пошуках чогось більш-менш гострого, що допомогло б їй звільнитися від пут. Нічого придатного на нижніх полицях більше не було. На одній з верхніх лежала пилка, але дістатися до неї не було ніякої можливості.

Ні, ну має ж бути хоч щось! Вона спробувала потерти мотузку об край дерев’яної полиці – нічого не змінилося, окрім того, що шкіра на зап’ястках нахапала заноз. Оптимістичні сподівання знову почали танути. Час неминуче спливає. Скільки ще лишилося? Хвилин десять? Чи, може, вже п’ять? Треба сподіватися на краще й готуватися до гіршого – золоте правило. Але просто сподіватися та готуватися замало.

Шукай, трясця!

Вона пошкандибала уздовж полиці, вишукуючи очима бодай дрібнюсіньку скалку скла або ж усіма забуте заіржавіле лезо для гоління. Нічого. Ні! Що це? Шляпка цвяха, не до кінця вбитого в деревину. Досить велика і, здається, відносно гостра. У будь-якому випадку, нічого кращого немає. Ніна прудко розвернулася на сто вісімдесят градусів, намацала цвях кінчиками пальців і спробувала потерти об нього мотузку. Спочатку виходило, але потім та почала усе частіше зіслизати, а шляпка – впиватися в ніжну шкіру. На очах виступили сльози – не від болю, а від марності зусиль. Так можна пиляти хвилин сорок, і все одно нічого не вийде...

Раптом у двері розуму постукав здогад: а якщо зосередитися не на мотузці, а на руці? При достатньому зволоженні можна спробувати витягнути з петлі одну з рук. Зволожити... чим?

Вона знову почала діяти раніше, ніж сумніви та інстинктивний страх болю заходилися накручувати час на свою користь, – з усієї можливої сили тернула зап’ястком правої руки по капелюшку цвяха. Шкіра розійшлася, вона відчула це, а в зігнуті пальці почала затікати гаряча рідина.

Два-нуль! Тепер головне не втратити ані краплини. Закусивши губу, Ніна почала розтирати долоні, замащувати їх власною кров’ю, наскільки дозволяла мотузка, а потім і саму мотузку також. Хотілося сподіватися, що рана не дуже глибока. Втратити рухливість або свідомість через втрату крові зовсім не хотілося. Коли пальці та долоні стали геть слизькими, вона спробувала нарешті вивільнити руку.

Логіка підказала, що витягати слід поранену руку – поріз давав постійну змазку. Шворка впивалася в шкіру, але ніби потроху піддавалася. Боліло нестерпно. Стогнучи від напруги, Ніна поновила спроби. «Нумо, витягай, тягни, не зважай на біль.» Мотузка на шиї також напиналася, не надто сильно, але відчутно для того, аби налякати. Не приведи боже, забракне повітря. І що тоді?

Тоді ти помреш відносно легко та безболісно.

Ніна несподівано зраділа цьому похмурому висновку і кивнула йому, як доброму приятелю. Пригадалися очі в баночках. Серця. Плід, що дивився на справу материнських рук мертвим поглядом.

Хто сказав, що вбиває лише ненависть?

Рот також поволі заповнювався гарячою, солонуватою рідиною з металевим присмаком. Кров. Вона ж досі кусає губи. Ніна сплюнула і зосередилась на руках. «Ну ж бо, давайте... ворушіться!» У неї завжди були тоненькі зап’ястки, навіть мама, коли ще була мамою, називала їх стеблинками... Ну! Права рука, здається, нарешті проходить... Ніна смикнула нею ще раз, сильніше. Здавалося, що вона тягне кисть крізь звернутий у трубку наждак, але це вже нічого не важило. Їй вдалося. Вкрита кров’ю, зчесана правиця звільнилася! Більш за все Ніні хотілося знову впасти на коліна та заплакати. Але часу на сльози вже точно не було.

Зісмикнути мотузку з шиї та обмотати (тимчасово) навколо іншої руки було справою хвилини. Тепер вона вже мала змогу досхочу роздивлятися віконце нагорі. Це, втім, не особливо обнадіювало, зважаючи на висоту, на якій воно знаходилося. До нижнього краю метрів два з половиною. Навіть якщо підстрибнути з усіх сил, вона не дотягнеться.

Для чого стрибати, дурненька? Банки.

Не інакше, як цей безтілесний голос належав її ангелу-охоронцю, до того ж добряче підкованому в домашньому господарстві. Сама вона ніколи б не додумалася до трюку з клеєм. Може, хіба щодо банок...

Будеш сперечатися за патент, чи як?

Він має рацію – думати потім, діяти зараз, благо, руки вже вільні. Ніна почала у пришвидшеному темпі знімати з полиці трилітрові бляшанки з фарбами та ставити одна на одну під вікном. Вона носилася взад-вперед, як гостинна господарочка, котра планує вразити дорогих гостей кількістю страв на столі. Банки, що були у межах досяжності, скінчилися досить швидко, з них вийшов вузенький постамент близько метра заввишки. Допомогти влізти на нього повинна була порожня металева каністра для бензину, яку вона відшукала в дальньому кутку своєї імпровізованої камери. Вся ця конструкція дихала на ладан і за одного невірного руху мала ефектно розвалитися, але Ніна вирішила, що невірні рухи в її становищі – невиправдана розкіш.

Перед тим як почати штурмувати цю висоту, Ніна прислухалася, чи не чути кроків на сходах. Раптова поява маніячки могла відчутно зіпсувати сходження на вершину. Тій, власне, було б достатньо просунути в сітку швабру і добряче штовхнути цей саморобний п’єдестал. Проте з боку сходів не долинало ані звуку.

Зате через вікно вона вловила слабенький звук, що потроху наближався.

Гарчав автомобільний двигун.

Якщо машина прямує сюди, то варіантів усього два: або це їде Сокіл, або ж його везуть, як обіцяла Ольга. У будь-якому випадку їй життєво необхідно якнайшвидше опинитися зовні.

Приставивши каністру до банок, Ніна обережно, проте рішуче почала своє сходження.

* * *

Увесь короткий шлях у межах Львова Олегу здавалося, що позаду виють сирени, однак це було не так. Він вшився з місця пригоди з усією можливою швидкістю і сподівався, що й надалі ніхто не стане в нього на шляху; якщо ж стане – він був готовий таранити цю перепону. Тепер вже розумів, що виклик проклятого Пасківа був відволікаючим маневром. Доки він перся в Сихів, а потім звідти через усе місто до виїзду, божевільна жінка спокійнісінько навідалася до агенції, скориставшись відсутністю чоловічої половини, захопила Ніну та вже напевно доставила її в місце, яке недоумок-майор мав необачність виказати раніше за потрібне. Дачники срані... Скоріше за все, Ольга спостерігала за «Дерріком» з вікна продуктової крамнички на протилежному боці вулиці, і... і щоб він луснув, якщо там не стояв зелений «фольксваген», такий само, який мав Пасків! Якого дідька він не звернув на це уваги раніше?

А якби і звернув – то що далі?

Довелося визнати, що в заключній грі клятий Пасків ледь не переграв його. І ще мав шанс взяти реванш навіть з того світу. Бо переможець той, за ким останній бій, і доки Ніна в руках тієї навіженої тварюки, битву ще не завершено.

Потрібну дачу знайти буде неважко, бо біля неї має стояти той самий зелений «фолькс» в дідька почилого майора. Далі діяти слід швидко, але ефективно. Кривава Ольга чатує на нього, однак теоретично і гадки не має, що він приїде сам. Цю перевагу треба використати, доки та курва не отямилася від неочікуваної інтимності візиту. Єдиний дійовий наразі план – ракетою влетіти на ту дачу і бити всіх, хто не Ніна. Просто, зате надійно. Практично безвідмовно.

Господи, тільки б із малою нічого не сталося. Тільки б він встиг.

Де він ще знайде такого бухгалтера?

Рій розпачливих думок обірвав дзвінок мобільного. Сокіл чортихнувся, вхопив апарат і зиркнув на дисплей. Номер невідомий. Першим бажанням було не відповідати, та потім він все ж натиснув зелену кнопку – раптом це Ніна?

– Я!!! – гаркнув він у слухавку, притуливши трубку до правого вуха, – ліве досі було суцільною гарячою грудкою болю.

– Олеже, це Денисенко! Маєте хвилинку? – голос капітана звучав стурбовано, та Олегу було на це начхати. Своїх турбот аж по дах насипало.

– Ні.

– А коли матимете? Я поговорити з вами хотів, є в мене деякі підозри. Щось тут не стикується, в цій справі. Я про Окозбирача. І ще я підозрюю... – Денисенко замовк. Видно, субординація напала, та Сокіл не збирався чекати завершення цих моральних страждань.

– Якщо ти підозрюєш Пасківа, то вітаю – твої підозри справдилися. Можеш змотатися на Городоцьку, він там увесь розмазаний по асфальту неподалік від місця вашого вчорашнього подвигу. Саме час відшкрібати, доки не засмердівся. А якщо хочеш реально допомогти – пришли кого-небудь на дачний кооператив «Сокіл-3», що під селом Бартатів. Когось, хто поближче. Там якраз і є лігво Окозбирача – покійний майор постарався. Справжнього Окозбирача, зауваж, а не того, хто у вас у морзі лежить. І ще там Ніна. Я якраз їду її визволяти. Всі звинувачення ваша компанія зможе пред’явити мені прямо там, але не раніше, ніж я рознесу те гадюче кубло. Як зрозумів?

– Олеже. – Видно, що така купа сенсаційної інформації була для Денисенка як сніг на голову, та все ж хлопець намагався думати і реагувати швидко. – Олеже, я все зрозумів. Тільки не гарячкуйте! Нам потрібні докази, інакше, самі розумієте, станете цапом-відбувайлом. І...

– Будуть вам докази, – пробурмотів Сокіл і від’єднався, додавши про себе: – Якщо залишаться.

Дорога до дачного містечка не забрала багато часу. Він звернув із шосе в потрібному місці, вперше завваживши, що саме тут неподалік була знайдена третя жертва кровожерливої тітки. Ще кілометрів п’ять Сокіл гнав по не дуже добре заасфальтованій трасі, яка вела прямісінько до місця призначення. І зрештою вкотився у ворота однойменного кооперативу, скинувши швидкість, аби уникнути зайвих проблем із вартовим у будці охорони.

Потрібний йому будинок знайшовся також досить швидко, і саме так, як він і передбачав, – біля фасаду стояв той самий зелений «фолькс» іуди Пасківа. Сокіл скерував свою машину до середніх розмірів двоповерхової будівлі з білої цегли, вкритої бордовою фінською черепицею. Зупинив на певній відстані, виліз із-за керма, висмикнув з кобури свою «беретту-92», перевірив магазин, зняв із запобіжника і з рішучістю берсерка посунув до входу.

І звідкілясь збоку почув надривний крик Ніни.

* * *

До ручки, яка відпирала вікно, їй не вистачило десяти сантиметрів.

Ніна була готова вовком вити. Невже фортуна знову повернулася до неї м’яким місцем? Це несправедливо! Нечесно! Але факт залишався фактом – пальці не діставали.

Згадалася пригода в італійця. Там також було примхливе вікно... але вона таки вибралася. Головне – не здаватися.

Ну так. Одна справа, коли не повертається ручка, а зовсім інша – коли до неї навіть не дотягнутися. Що гірше?

Ні, чому ж. Дістати ручку можна. Якщо підстрибнути.

Ага, щоби потім упасти в гору металевих банок з фарбами і зламати хребет.

Суперечка із самою собою так ні до чого й не привела, бо ніякого іншого виходу не залишалося. Доведеться підстрибувати обережно. Якщо ручка повернеться відразу, може вистачити одного такого стрибка... і, якщо пощастить, постамент не розвалиться.

Витягнувши правицю вгору, Ніна подумки перехрестилася і підстрибнула. Пальці зачепили гачок ручки, і – диво! – він легко, як по маслу, повернувся униз, у позицію «відчинено». Рама зі склом відразу подалася вперед на сантиметр. Потім ноги Ніни знову торкнулися банок, і саме в цей момент вирішувалося все. Постамент заходив ходуном, і певний час здавалося, що зараз він розлетиться на складові, що автоматично означатиме її загибель, та ось рівновага відновилася і конструкція знову завмерла. Ніна полегшено видихнула. Найскладніший етап пройдено.

Обережно ставши навшпиньки, вона намацала раму, та піддалася, і ось вікно повільно відкрилося, впустивши всередину шум дня та свіже повітря. І в той самий момент позаду по сходах загупали швидкі кроки, а потім гнівний жіночий голос вигукнув:

– А куди це ти зібралася, дівчинко? Я тебе нікуди не відпускала!

Ольга знову була в підвалі, і лице її зараз було не набагато привабливішим за фізіономію Медузи Горгони. Це, напевно, тому, припустила Ніна, що приїхав Олег, і приїхав один – інакше навряд чи вона спустилася б сюди сама, так швидко, та ще й із таким скаженим виглядом. Господи, хай це буде Сокіл і хай із ним буде все гаразд!

– Не розраховуй отак просто звідси вибратися, – прошипіла Ольга і встромила ключ в ручку хвіртки. Ніна не стала чекати результатів свого експерименту, а з розпачливим криком знову підстрибнула на своєму п’єдесталі, вже не надто переймаючись обережністю. Руки міцно, до зламаних нігтів, ухопилися за краї віконного отвору зовні, а штабель банок з оглушливим гуркотом полетів на підлогу. Тепер вона могла розраховувати тільки на силу м’язів у руках – або вона вилізе, або впаде назад у підвал. Третього не дано.

– Сука! – вискнула за її спиною Ольга. Вона все ще залишалася по інший бік сітки. Озирнувшись через плече, Ніна виявила, що її фокус із клеєм спрацював: та щойно зламала ключ у замку. Цей маленький тріумф додав Ніні сил, і вона, напруживши кожен м’яз свого тіла, почала підтягатися до рятівного отвору. Ольгу ж втрата ключа остаточно перетворила на розлючену фурію. Спершу вона стала бити ручку ногою; тоді кинулася в дальній закуток підвалу і повернулася із велетенською сокирою. Видавши високий вібруючий крик загнаного звіра, котрому вже нічого втрачати, Ольга заходилася рубати замок.

Ніна ніколи б не повірила, що здатна на таке. Вона вже по плечі була у вікні. Отвір був досить вузький, проте Ніна сподівалася, що має не настільки товсту дупу, аби не протиснутися в нього. Ще трохи зусиль, ще кілька відвойованих сантиметрів – і вона нарешті побачила Сокола, розхристаного і з закривавленим лицем. Він прямував до будинку; мить – і ось Олег зник за рогом.

Набравши якомога більше повітря в легені, Ніна закричала:

– Олеже, в підвалі! Вона в підвалі!! МЕРЩІЙ ЗАЧИНИ ДВЕРІ ПІДВАЛУ!!!

* * *

На мить крик спантеличив його. Сокіл швидко зробив два кроки назад і закрутив головою на всі боки, відшукуючи Ніну очима. Потім зрозумів – за рогом; та вибиралася звідкілясь із-під землі. В полі зору були лише її голова і руки, брудні та закривавлені. Перший інстинктивний порив наказував кинутися до неї, аби допомогти вибратися, але потім до нього все ж дійшов зміст її слів. Ніна замахала рукою, вказуючи на дім, і знову схрипло вигукнула:

– Зачини її в підвалі, швидше!

І тоді Сокіл нарешті вийшов зі ступору. Він кинувся до входу, одним велетенським стрибком перескочив через східці й буквально влетів усередину, опинившись у вузькому передпокої. Підвал. Де тут може бути підвал? Так, ліворуч одна маленька кімната, далі дерев’яні сходи на другий поверх, праворуч кухня. Кухня! Олег увірвався туди і ледь встиг ухилитися, коли з інших дверей поруч із газовою плитою на нього стрибнуло щось чорне, а в шафку з посудом на стіні врізалося лезо сокири. Здається, двері до підвалу він знайшов – щоправда, трохи запізно.

Чорна гарпія, яка виявилася Ольгою Ясинською-Вебер у плащі, вдруге замахнулася сокирою. Сокіл знову пірнув під удар, і тепер лезо врубалося в обробну дошку на обідньому столі. Не даючи їй висмикнути зброю, він з усією наявною силою поцілив кулаком лівої Ользі в живіт. Удар відкинув її до стіни, де вона збила головою сушарку для посуду, і з десяток тарілок з дзенькотом обрушилися на підлогу. Це, втім, жінку не зупинило – здається, вона взагалі болю не відчувала. Не довго думаючи, Ольга вивудила з раковини умивальника виделку й з оглушливим вереском всадила її в праве передпліччя Сокола, якраз коли він здіймав пістолета, аби взяти жінку на мушку. На відміну від цієї невразливої мегери, Олег біль відчував, ще й дуже. Він заревів, як оскаженілий бугай і випустив з руки «беретту». Пістолет грюкнувся на підлогу і був миттєво підхоплений до нестями зраділою нападницею.

Сокіл зрозумів, що потрібно діяти миттєво і точно.

Доки жінка не встигла випростатися та використати проти нього його ж зброю, він змахнув ногою, і важкий черевик сорок п’ятого розміру гупнув її прямо в груди. Це нарешті дало результати: Ольгу відкинуло до дверей. Якусь мить вона ще балансувала на краю спуску в підвал, і Сокіл пришвидшив її роздуми запущеним услід стільцем. Жінка зникла з очей, лише тривалий гуркіт та зойки болю супроводжували її спуск. Доки не трапилося ще якогось сюрпризу, Олег підскочив до дверей, ретельно замкнув їх, а потім підпер для надійності масивним газовим балоном, що стояв поруч. Тепер цій заразі доведеться напружитися, аби вилізти.

Напружуватися Ольга почала буквально за дві хвилини. Спершу з підвалу пролунав проьяжний надтріснутий крик, якому б позадрила будь-яка войовнича неандерталька, а потім двері стали раз за разом стрясатися від потужних ударів. Окозбирачка не тільки не зламала шию при падінні, а ще й знайшла у собі достатньо сил, аби пробиватися на волю. Сильна жінка, нічого не скажеш. Що ж, якщо вона не вибереться звідти до приїзду Денисенка, то капітан матиме шанси отримати повний комплект доказів.

Сокіл нарешті висмикнув виделку з передпліччя і з відразою викинув геть. Рука слухалася погано; дуже хотілося сподіватися, що сухожилля ціле. Не завадило б продезінфікувати. Він нахилився до холодильника з надією, що Пасків зберігав там горілку. Горілки не виявилося, зате він уникнув кулі, яка раптом пробила тонку деревину дверей і зрикошетила від стіни. Олег миттєво випростався і ледь не став мішенню для другої. Клята Ольга стріляла крізь двері його «береттою».