Текст книги "Кривава осінь в місті Лева"

Автор книги: Наталка Шевченко

Соавторы: Олександр Шевченко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

Глава 4

Коли наступного дня рівно опівдні Ніна переступила поріг детективної агенції «Деррік», від хвилювання її навіть трохи нудило. Вона нічого не сказала матері про свою нову роботу і вмовила Галю також не виказувати її хоча б упродовж тижня – якщо люба ненька телефонуватиме і питатиме доньку, сказати, що та десь вийшла. Відпустили Ніну не без рипіння, особливо рипів головбух, що раптом прозрів щодо її цінності як фахівця, але врешті-решт усе владналося. І ось вона тут, у конторі, де невідомо, чи платитимуть вчасно, – хоча аванс, слід зізнатися, багато говорив за те, що так; із шефом, якого вона обрала виключно з візуально-фонетичних вражень, і колективом, про який узагалі нічого не знає. Що ж, то саме час познайомитись.

Судомно ковтнувши повітря, Ніна хвацько всміхнулася і штовхнула вхідні двері, під супровід дзенькання дзвоника десь угорі. За секунду, як пролунав цей звук, з офісу до неї вибігла гарненька рудоволоса жіночка років тридцяти п’яти в темно-зеленій блузі та сірій спідниці.

– Боже мій, як приємно вас бачити! – соковитим, ледь хрипкуватим голосом вигукнула руда. Ніна дещо розгубилася.

– Стривайте, я не клієнтка...

– Та я знаю. Ви – наша бухгалтерка. Точніше, наша рятівниця. Проходьте прямо в кабінет, сідайте, не встидайтеся. Я зараз зварю вам кави.

Така зустріч була несподіванкою. Ніна слухняно пройшла до офісу з монументальним письмовим столом, на якому стояв ноутбук, м’якими череватими фотелями для гостей і також досить зручним, але не таким шикарним офісним кріслом у кутку, на яке вона й примостилася. Цікаво, де буде її робоче місце? Здається, окрім коридорчика, уся агенція складалася лише з цієї єдиної великої кімнати з кількома столами.

За кілька хвилин секретарка впливла до кімнати з тацею, на якій парували дві чашки. Впіймала Нінин погляд, підморгнула.

– Я з вами вип’ю, якщо ви не проти. Бос у місті по справах, Бориса теж немає – гріх не розслабитися. А чого це ви, скажіть мені, в той куток забилися? Він мій. Це я покарана, – жіночка засміялася. – А ви у крісло сядьте, ось так. – Примовляючи це, секретарка поставила тацю на розкішний стіл шефа, а сама плюхнулася в крісло біля Ніни.

– Пригощайтеся. Кава гарна. З поверненням Олега... тобто шефа, хотіла я сказати, ми нарешті перестали пити ту розчинну гидоту.

– Вибачте, – до Ніни, хоч дещо із запізненням, дійшло, що вони не познайомилися, – а як вас звуть?

– Рада Петрик. А ви – Ніна, так?

– Ніна Малишко. І давай на «ти».

– Залюбки. Сама не люблю отих китайських церемоній. Я тільки до шефа звертаюся по батькові – удаю, що то від великої поваги, а він робить вигляд, що вірить у це. – Рада засміялася. Ніна теж – усі її хвилювання вже випарувалися без сліду. Вона взяла в руки філіжанку з кавою, ковтнула.

– По-талліннськи? – здивувалася вголос. – З молочним лікером?.. Як ти здогадалася?

– А це не я. – Рада й собі з насолодою відпила. – Це Олег Миколайович, ще й на світ не займалося, зволили пляшку лікеру сюди притягнути і мене детально проінструктувати, щоби, не приведи боже, не пробувала тебе чаєм напоїти.

Ніна знітилася.

– Ой, ну навіщо він... для чого ці реверанси?

– Бо ти йому сподобалась, ось для чого, – відверто сказала Рада і, знизавши плечима, додала: – У нього багато вад, але чеснот більше. І якщо хтось йому до серця припав, він ту людину на руках носитиме. Так що не дивуйся.

Не знаючи, що на це відповісти, Ніна якусь мить мовчала.

– А робота моя де? – нарешті мовила вона, вирішив ши перевести розмову в ділове русло. – Ну, папери там, звіти... може, я б щось встигла переглянути, доки Олег... Миколайович повернеться?

– Тобі що, пече? – неабияк здивувалась Рада цьому ентузіазму. – Я в ті папери й тоді не лазила, а зараз тим більше не хочу. Ними Борис займався, шефів помічник. Щось таке там накрутив... уже година чи й дві тобі ролі не зіграють. А коли повернеться Олег Миколайович, він і сам не знає, тому розслабся і відпочивай. Як бос прийде, то сам тобі документи покаже.

– Давно тут працюєш, Радо?

Секретарка наморщила лоба.

– Дай подумати. Стільки не живуть... Сім років.

– Це стільки існує агенція?

– Так, але «існує» – надто голосно сказано. Животіємо помаленьку. Принаймні, досі так було.

Ніна фиркнула, обвівши кабінет поглядом.

– Стіл з мореного дуба ціною в пів моєї хати, крісла ці, ноутбук новенький... Хотіла б я так животіти.

– А ти спостережлива. Що ж, тим краще. Це Олег лиск наводить на заморські гроші. Ми без нього тут й мишам на хліб не заробляли, не те що собі... Добре ще, що був інший підробіток... Ти тільки не лякайся, бо ще подумаєш зле. Якщо він тебе взяв, значить, справи підуть. У нього нюх на це, точно тобі кажу. Відтоді як він із ментури пішов на вільні хліби і аж доки в Англію поїхав, тут таки прикольно було.

– Із ментури? – повторила спантеличена Ніна. – А я гадала, він за фахом філолог.

– Еге ж, саме так він усім і говорить. Власне, так воно і є, тільки романо-германська філологія – це його друга вища освіта. Друга кваліфікація. А першою була юридична.

– Он як?.. А чому ж...

– Та усе тому ж – через його характер. Для адвоката Олег надто порядний, для оперативника чи слідчого – надто запальний. Він щось років п’ять відпрацював у міліції, дослужився до звання капітана, паралельно вчився на заочному, філологію свою вивчав, а потім... що там сталося, не знаю, та щось мусило статися, і щось серйозне, то він дверима ляснув, подав у відставку і заснував нашу агенцію буквально другого ж дня. – Рада всміхнулася сама собі. – Дав об’яву в газету, що шукає співробітників для агентства. Ми з Борисом перші прийшли – і так і залишилися. А ще за три роки у Сокола з’явилася можливість поїхати вчитись у Оксфорд. Щось типу дуже дорогих курсів підвищення кваліфікації з подальшим працевлаштуванням.

– І звідки ж взялася ця можливість?

– Та... темна історія. Себто ні, усе законно, я так кажу тому, що ми з Борисом не в курсі деталей. Шеф сам вів ту справу, на якій купу грошей заробив, – замах на одного столичного олігарха, що якраз до Львова приїхав, а тут по ньому трохи постріляли. Та дядько виявився міцним, вижив, одужав і, природно, захотів дізнатися, кому це він мозолі відтоптав. Так Олег знайшов не лише кілера – вірніше, не лише труп кілера, а й живого-живісінького замовника, котрий невдовзі теж раптово помер – подейкують, що олігарх його сам... ну, власноруч йому капці в біле пофарбував. Але то таке... хто те може знати? Так ось, для того щоб цей клубок загадок розплутати, босу довелося півроку жити в потягах та літаках між Києвом та Львовом, проте він упорався. Премію нам видав за активну неучасть у справі. – Зелені очі Ради потемніли. – Не через нашу безталанність, просто справа була небезпечна, а Олег нас беріг. Тобто Бориса – моя справа лише на дзвінки відповідати й каву клієнтам варити.

– А потім він таки поїхав учитися? – Що більше Ніна слухала секретарку, то більше зацікавлювалася постаттю боса.

– Якби ж то. Його рік не випускали – через те що ментом був. Невиїзний – так це в них називається. Півгонорару на хабарі пішло. Але таки вирвався наш шеф за кордон, і... що б ти думала? Він, виявляється, і в Оксфорді знайшов собі халепу. Там якусь студентку вбили, слов’янку – з тої групи, де Сокіл викладав. Ну, так він і тамтешнім фараонам у пригоді став. Допоміг їм, кілька доказів знайшов, що вони не зауважили, мотив злочину правильно вирахував... Ет, ну що тобі сказати?! Він для цього народився. Я, звісно, не чула, як Олег сонети Шекспіра декламує мовою оригіналу, – Рада лукаво глянула на Ніну з-під довгих, густо нафарбованих вій, – може, ти почуєш, я надіюся... та все, що пов’язане з розшуком, – то його покликання.

– Цікаво, – цілком щиро промовила Ніна. – Але ти кажеш, що роботи у вас нині небагато?

– Загалом так, та бос твердо вірує, що справи ось-ось підуть на краще, і, схоже, як у воду дивиться. Лишень учора, щойно нові меблі завезли, якраз і клієнт з’явився. Перший – уже й не скажу, за який час. – Рада довірчо нахилилася до неї. – Ратушний приходив. Знаєш, хто це?

Хоча це прізвище видалося Ніні знайомим, деталей вона не пригадувала і чесно сказала про це секретарці.

– Пригадаєш, якщо чула про Окозбирача.

Від несподіванки Ніна аж рота відкрила. Звісно, вона чула. Невловимий убивця, що порішив двох жінок в околицях Львова, а після цього жахливо скалічив їхні тіла. Це ідіотське прізвисько психові вигадали журналісти, коли міліція знайшла другий труп і хтось із репортерів устиг його зазнімкувати. Тренована численними загадками та головоломками Нінина пам’ять послужливо нагадала прізвище жертви, яке чекало свого часу десь на віддаленій полиці в архіві спогадів.

– Ратушний? Боже! Це ж його дружину знайшли останньою?

– Точніше, передостанньою, – сумно похитала головою Рада. – Ти, мабуть, не в курсі. Лише позавчора виявили третю. Десь у лісах під містом.

Ніна шоковано замовкла. Так, цієї жахливої новини вона не чула. Так ось чому Сокіл виглядав учора ввечері неначе у воду зануреним...

– То ваш бос взявся за цю справу? – вголос продовжила вона хід думок.

– Взявся, – підтвердила Рада. – І я певна, що йому, на відміну від колишніх колег, вдасться розкусити цю падлюку. Ось тільки, боюся я, це буде куди небезпечніше за того кілера, котрий ледь олігарха не кокнув. Цей Окозбирач – безсумнівний психопат. А таким лунатикам втрачати нічого. В разі чого вкоротить віку й собі, й усім, хто під руку трапиться.

Тепер вже й Ніна захвилювалася. Дивно, знаючи Сокола усього лише третій день, зараз вона почувалася так, наче небезпека загрожувала безпосередньо їй самій. Мабуть, це відбилося й на лиці, бо Рада заусміхалася й заспокійливо поплескала її по долоні.

– Та не переймайся ти так! То в мене занадто бурхлива фантазія. Наш бос сам міцний горішок. Його теж голими руками не візьмеш.

– Я й не переймаюся, – впевнено відказала Ніна і спробувала виглядати помірно-байдужою. Судячи з хитрувато примружених очей секретарки, в неї це не дуже добре вийшло.

Тут знову дзенькнув дзвоник на дверях, і в офіс увірвався молодик років тридцяти, у затертих джинсах і закороткій чорній шкірянці, з-під якої стирчала линяла картата сорочка; маргінально-бунтарський портрет завершувала величезна копиця чорного волосся, яке, мабуть, не розчісували відтоді, як його власник ліг спати напередодні.

– А боса ще немає? – випалив молодик з порога. – Я тут заспав трішко, забув, що він мене викликав на одинадцяту. Привіт, як справи? – останнє питання адресувалося вже безпосередньо Ніні.

– Оце і є босова, у хорошому сенсі, права рука, – відрекомендувала його Рада.

– Ги-ги, як дотепно. Що за фамільярність перед нашим новим бухгалтером?

– Ви таки справжній детектив, – із здивуванням похитала головою Ніна. Хлопець згідно кивнув.

– Життя ще й не такому навчить. Але взагалі-то я згадав, що бос казав учора про ваш прихід. Я – Борис.

– ...Лупибатько, – підступно продовжила Рада й гигикнула.

– Лупи... як? – вголос здивувалася Ніна, перш ніж збагнула, що це, мабуть, було нечемно. Борис лише махнув рукою.

– Та не кажіть. Усе життя мучуся. Насправді я свого татуся й пальцем не чіпав. Більше того – взагалі не знав ніколи. А вас як величати?

Ніна назвалася. За ініціативою Бориса вони потиснули одне одному руки.

– Дуже приємно, Ніно. Просто надзвичайно. Я там теє... – молодик помітно знітився, – ну, одним словом, накрутив трохи в тих звітах.

– Як циган сонцем, – знову озвалася Рада, котра, здавалося, фізично не могла мовчати. Борис на те не відреагував – він запопадливо глянув на Ніну.

– Ну подумаєш... переплутав я прибутковий податок з податком на прибуток. Я ж не фахівець. Це ж не дуже серйозно?

Ніна ледь встигла відкрити рота, щоб якомога тактовніше заперечити Лупибатьку – насправді ні, на жаль, усе це дуже серйозно, – та висловитися з цього приводу їй завадив дзвінок Борисового мобільного. Ніжна мелодія, котра лунала протягом кількох секунд, доки хлопець не відповів, – а це була знаменита «Love Me Tender» Преслі, – навіювала думку, що телефонує, як мінімум, Борина подруга. Ніна навіть заусміхалася, з невідомих причин наперед симпатизуючи закоханій парі. Однак, давши відбій, Лупибатько повернувся до дівчат і суворим голосом єфрейтора, що замінив загиблого на полі бою капітана, повідомив:

– То був шеф. Він затримується – щось там з опером ніяк не поділить. Сказав мені віддати Ніні всі папери, а самому їхати... ну, куди треба. Радо, ти посидь тут, доки він не повернеться, добре? А я зараз усю нашу бухгалтерію з комірчини витягну.

Не чекаючи на їхню реакцію, він зник у коридорчику і за півхвилини вніс до кімнати картонний ящик з-під офісного паперу, вщерть набитий звітами вперемішку з журналами «Все про бухгалтерський облік». Ніна зойкнула і тут-таки спробувала замаскувати розгубленість мужньою усмішкою.

– Ви що, всю бухгалтерію вручну вели?

Питала вона Бориса, та відповіла, як завжди, Рада.

– Ні, він її всю вручну спотворював.

– Нічого, я впораюся, – бадьоро запевнила Ніна, не так своїх колег, як саму себе. – За кілька днів усе буде добре.

Втішений почутим, Лупибатько гайнув на своє «куди треба». Ніна зітхнула, витягнула навмання якийсь сіренький папірець, що виявився звітом про нарахування земельного податку, і занурилась у роботу.

* * *

Цього ранку Пасків був ще менш радий його бачити, ніж учора. Коли Олег виник у дверях кабінету, той напівлежав, підперши голову, за заваленим паперами столом і на появу старого приятеля відреагував голосним стогоном.

– Господи, ну нащо мені аж два головних болі за один ранок?

– Я гадав, ти розтягнеш віскі надовше, – повів плечима Сокіл. – Немає в тебе, друже, культури пиття...

– Яка в дідька культура, коли ті столичні доходяги продули нуль-три? – розлютився Пасків. – З таким футболом геть зіп’єшся... Кажи давай, чого тобі від мене треба, і йди звідси, доки слідак не приперся.

– Сам знаєш – хочу глянути на все, що маєш по справі цього вашого Окозбирача. Висновки судмедексперта, перелік речдоків, свідчення очевидців, ну й усе таке. Можеш і свої гіпотези теж викласти.

– Ага, зараз я тобі роботу полегшив своїми гіпотезами. Власні напрацюєш. Геть усе, що маємо, теж показувати не збираюся. На, оно, – Пасків штовхнув у його бік одну з папок. – Відклав тут дещо. Виносити з кабінету заборонено. Даю на ознайомлення п’ятнадцять хвилин, а потім ушивайся.

– Завжди знав, що десь глибоко всередині ти добрий, – уїдливо зауважив Олег, відсунув стільця й сів по інший бік столу.

– Аж занадто, як для людини, яка ризикує своїм службовим становищем. Так що прибережи сарказм.

У папці Сокіл знайшов копії заповнених форм з висновками розтину всіх трьох трупів, протоколи та близько десятка фотографій з місць подій. Він ретельно продивився кожен аркуш, а потім дістав з кишені піджака маленький цифровий фотоапарат і зазнімкував кожен документ. Око Сергія, що спостерігало за цими діями крізь розчепірені пальці, щоби, вочевидь, зменшити травматичну дію денного світла на запалену роговицю, здивовано розширилося – Олег помітив це, коли Пасків відняв ліву руку від лиця.

– Добре живеш, мобільний ти наш, – хмикнув опер, аж забувши на хвилину про свої похмільні страждання. – Може, допоможеш рідному карному розшуку оргтехнікою? Я тут другий рік вибиваю нормальний комп’ютер для кабінету, а він ходить увесь японськими пукалками обвішаний...

– Скинетеся хабарями та й купите, – парирував Сокіл, не зупиняючись. – Відділ ДАІ потрусіть, там усі багаті, суддів теж можна, прокурорів... Хто вам винен, що ви свої фотороботи в карикатуристів замовляєте?..

Пасків знову застогнав.

– Ти закінчив?

– Ще хвилинку. Де протоколи допитів родичів загиблих?

– Дусту тобі, – заявив Сергій, – а не протоколи родичів. Сам знаходь тих родичів, сам їх і опитуй. Задоволення ще те. Тобі сподобається, гарантую. Ось, приміром, батьки Сніжани Доброхот – вона в них єдиною донькою була, і хоч там між ними якісь тертя траплялися останнім часом, а таки її матері тут тричі «швидку» викликали, а потім, за тиждень, жінці взагалі ноги відібрало. А покійна Мирослава Стецюк – мати-одиначка. Ні чоловіка, ні батьків, одна сестра в других та малолітній син, зараз у дитбудинку. Можеш його допитати, я не заперечую. Або ще цей твій... Ратушний. Хоча нє, з ним ти знайдеш спільну мову. Він же тебе найняв, то все тобі й розкаже. Бо нас він, як шавок-журналістів, відганяв. «Без коментарів» – та й по всьому. Він по суті відповідав, але деталями не ділився. Жодної дрібнички...

– То він образився, що йому в міліції розповідали, як його дружину інший хлоп трахає, доки ту насправді хтось різав... серце, очі з неї виймав. Хтось, зауваж, кого ви й досі не впіймали. Геть дядько Ратушний гумору не розуміє.

– Тепер ти тут, – Сергій усміхнувся криво, зате так широко, немов зненацька возлюбив увесь світ, – тобі й карти в руки. Ти ж його знайдеш, ні? Знайди його, і справедливість восторжествує!

– Годі юродствувати, – тихо попросив Олег, свердлячи поглядом фото першої жертви. – Аби ви так за справу дбати вміли, як язиком мелете, у вас би й «висяка» жодного не лишилося.

– Так, звичайно, Господи, звідтам тобі видніше, – огризнувся Пасків. – Ушивайся вже, бо точно без погонів лишуся через тебе. І нотацій мені тут не читай. Не на того натрапив. Я, між іншим, уже забув, коли востаннє спав бодай годин п’ять за ці кляті місяці. Хлопці мої один в одного перепитують: «Що таке вихідний?». Слідчого прокурор нахиляє що три дні, так точно. Але немає доказів, немає підозрюваних, немає мотиву... Як ти його знайдеш, га? Чуєш, грамотій, до тебе звертаюся? Як? До кожної жінки в місті охоронця приставиш?

Сокіл скрушно похитав головою.

– Мотив завжди є, – заявив він, відсуваючи від себе вже не потрібну теку, і встав із-за столу. – Він може бути непомітним, жахливо викривленим, таким, що суперечить здоровому глузду, або всім цим укупі, але він є. Навіть коли обколоті підлітки йдуть вулицею і стріляють у кожного третього перехожого, у них є мотив. Вони розважаються.Невже я мушу пояснювати тобі елементарні речі?

– Не мусиш. А я не мушу це слухати. – Сергій рипів, мов стара калоша. – Дуже цікава філософія, але я все це і сам знаю. В теорії воно завжди добре звучить, а от спробуй на практиці її застосувати, тоді й побачимо. Дякую, що провідав, і не забудь двері зачинити з того боку.

– Слухай, ну чого ти інколи буваєш такою паскудою? – із сумом мовив Сокіл. – Я тебе не таким пам’ятаю. Був же колись нормальним мужиком...

Пасків пересмикнув плечима.

– Не ми такі – життя таке.

– Мабуть. У будь-якому разі, дякую за інформацію. – Олег кинув фотоапарат у кишеню і вийшов з кабінету.

З’явившись в офісі, він перш за все привітав Ніну, яка згорбилася над стосами паперів за одним із столів, з першим робочим днем і з цього приводу презентував їй пляшку рожевого шампанського та коробку «Пташиного молока». Ніна навідріз відмовилася споживати те все сама, тому Сокіл відкоркував шампанське, покликав Раду, і вони втрьох випили пінисте, ледь терпкувате вино з порцелянових чашок для кави – іншого посуду в офісі не знайшлося. Потім секретарка з дозволу начальства відбула додому, Ніна помітно веселіше повернулася до своїх балансів, а Олег роздрукував на принтері все, що назнімав, розклав перед собою на столі і просидів за вивченням документів до самого вечора. І згодом мусив визнати, що Пасків мав рацію.

Справа обіцяла бути дуже складною.

Глава 5

Попри те що в бухгалтерських документах детективної агенції «Деррік» панував страшенний безлад, а цифри для звітів бралися невгамовним Борисом заледве не зі стелі, Ніна впоралася з усім на диво швидко. Щоправда, їй довелося затримуватися на роботі до дев’ятої і навіть десятої вечора, нариваючись на крики матері або ж вислуховуючи її істерично-іронічні питання типу: «Що це, у вашій книгарні так виторги зросли, аж ти їх обчислити не можеш?» – але за три дні дівчині вдалося вирівняти облік так, що будь-який, хоч би і найбільш прискіпливий аудит, їй би носа не підточив. Ніна, безперечно, пишалася собою – як сказала б мати, впала в смертний гріх гордині – і до нестями хотіла похвалитися своїми досягненнями перед Олегом, однак усе не випадало слушної нагоди. Зранку шеф зазвичай десь бігав, повертався по обіді, захеканий, мов хорт, що впустив зайця, похмуро кидав у бік Ніни: «Привіт, як ти?», уважно слухав відповідь, та от чи ж чув її – то ще було питання. Потім сідав за стіл, віялом розкладав на ньому свої папірці, котрих ставало все більше, шурхотів ними, пив каву і залишався в кабінеті, навіть коли Ніна вже йшла. На її стурбоване: «Дуже важко?» чи «Ти втомився?» – незмінно відповідав широкою посмішкою та бадьорим: «Усе гаразд». Одним словом, брехав. Із ввічливості.

Надвечір третього дня, коли вони знову залишилися вдвох, Ніна таки не втрималась від недоречного втручання в детективні справи. Вона добре розуміла, що її це не обходить і, звісно, аж ніяк не зачіпає коло службових обов’язків бухгалтера, але тут, у пошуковій агенції, природний потяг до різноманітних загадок і таємниць активізувався сам собою. Бажання дізнатися про хід розслідування скидалося на сверблячку, та не могла ж вона порпатися в паперах шефа! Проте мовчати далі було несила. Склавши, як завжди, всі підправлені документи у зразковому порядку, вона повернулася до Олега, що киснув у своєму кутку, мов позавчорашнє молоко, і повідомила:

– Усе, я закінчила. Тепер нашу бухгалтерію можна людям показувати.

– Молодець, – неуважно промовив Сокіл, не підводячи очей.

– А ти як? Тобто... як твоє розслідування?

– Як равлик. Слизьке і ледь повзе. Та нічого... впораюся.

– А не хочеш зі мною поділитися?

Олег нарешті звів погляд на неї і секунду неначе вагався, але потім заперечно хитнув головою:

– Для чого тобі ці подробиці? Діло досить криваве, та й...

– Я чула про Окозбирача, – відразу пішла козирем Ніна. Сокіл виглядав здивованим лише мить, тоді насупився й невдоволено пожував губами.

– Рада, так? От язиката Хвеська. Ну я їй...

– Вона лише обмовилася, що ти взявся розслідувати ці вбивства. А про самого маніяка я знаю з газет.

– У пресі, як завжди, лише верхівка айсберга, – не здавався Сокіл. – Від деталей справи мене самого нудить. І я не думаю...

– Нерви в мене міцніші, ніж можна подумати, – відказала Ніна, маючи на гадці матір. – А дві голови завжди краще, ніж одна. У мене досвід у розгадуванні загадок – не забувай, я перечитала всього комісара Бонця.

– Ну то з цього треба було й починати! – награно сплеснув руками Сокіл. – Забув, каюся! Звісно, після такого підґрунтя для тебе це буде задачкою на п’ять хвилин.

– Дарма іронізуєш, – образилася Ніна. – Можливо, я дійсно могла б стати тобі у пригоді – поза бухгалтерією, маю на увазі. І без ставки штатного детектива. Що ти втратиш, поділившись зі мною?

Олег розгублено почухав підборіддя.

– Вибач за сарказм, та я... Не думаю, що ти зможеш допомогти мені в цьому.

– А ти спробуй, – знизала плечиками Ніна.

Сокіл ще якусь мить оцінююче дивився на неї, замислено гримасуючи, і зрештою махнув рукою.

– Гаразд, ходи сюди, неслухняне дівчисько. І стільця прихопи.

Ніна задушила в собі бажання зробити кілька стрибків на місці, переможно ляскаючи в долоні, тому спокійно й неквапливо підкотила стільця до стола шефа. Олег поступливо посунувся, і вона сіла поруч, мимохідь вловивши тонку суміш запахів чоловічого одеколону, тютюну й кави і встигнувши насолодитися нею.

– Значиться, так, – почав Сокіл і розклав перед нею пасьянс з паперів. – Маємо три трупи – жінок з ознаками... гм... насильницької смерті. Різного віку, соціального статусу, віросповідання... та навіть колір волосся в кожної різний. Судячи з наявної інформації, вони також не були знайомі між собою. Хтось позбавив їх життя протягом нинішнього року, з різними часовими інтервалами між убивствами, ідентичним способом – спочатку кожну оглушили молотком, а після цього вирізали серце й очі. Ось і вимагається з’ясувати, хто це зробив, які цілі переслідував і за якими ознаками обирав жертв. Якщо все ж таки хочеш подивитися фото, вони отут, – він постукав пальцем по аркушах, перевернутих зображенням донизу.

Ніна обережно піднесла їх до очей і ахнула. Вона розуміла, що трупи виглядатимуть жахливо, але не думала, що настільки. Сокіл похмуро кивнув.

– Я попереджав.

– Ні... нічого. Я в нормі. Господи, яке чудовисько могло таке накоїти?

– Саме над цим я і б’юся. Треба дізнатися, що спільного було в усіх цих жінок. Принаймні, в очах убивці. Чому саме вони?

Ніна трохи подумала.

– Окрім того, що всі вони – жінки? Спільних знайомих точно не мали?

– Ні, наскільки я можу судити. Вони навіть перукарні різні відвідували. Хоча це, звичайно, не факт. Їх уже не спитаєш. Може, пані Ратушна Мирославу Стецюк у своїй крамниці бачила. Чи на машині підвозила – біс їх знає... Ось тільки... тоді в машині мав бути хтось третій. І то дивно, що йому аж настільки різні жінки запали в душу, чи що там є в тої тварюки. Ну геть зовсім різні.

– А ось тут сказано, – не вгавала Ніна, перевівши очі з жахливих фотографій на протокол огляду місця події, – що машину останньої жертви знайшли неподалік від тіла, і, за висновками експертів, саме там сталося вбивство. Невже ця... – Ніна знову зазирнула в папірець, – Сніжана Доброхот була аж настільки необачна, що посадила собі за спину цілком незнайому особу?

– Не хочеться казати таке про мертвих, однак свого часу покійна Сніжана була настільки необачною, що спала з цілком незнайомими чоловіками. Крім того, коло знайомств у кожної жертви досить вузьке – в силу різних причин, але це так. Пані Ратушна – заможня жінка, проте вела досить замкнений спосіб життя, її навіть вважали за це гоноровою, та чоловік казав, що то вона така за характером, – пояснив Олег. – Типовий інтраверт. Мирослава Стецюк за двома роботами світа білого не бачила, буквально виживала, їй часу бракувало навіть на сина. Сніжана Доброхот намагалася почати нове життя і покінчити зі старими зв’язками... Ні. Не знаю, звісно, стовідсотково, але малоймовірно, щоби вбивця знав їх усіх трьох. Міліція працює над версією знайомства, але я не хочу на ньому зациклюватись. Попрацюю і в інших напрямках.

– Ага, – Ніна багатозначно кивнула. Її чоло зібралося зморщечками напруження. – Що ж, у такому разі давай-но зосередимося на цілях убивці.

– Давай, – легко погодився Олег і несподівано лагідно глянув на Ніну – наче хутром погладив. Дівчина почервоніла і тут-таки наказала собі не відволікатися.

– Отже, це не вбивство лише заради задоволення.

– Чому ти цього певна?

– Бо... ну знаєш, я колись читала книжку про серійних убивць, і там було написано, що, в принципі, більшість маніяків убиває задля власної втіхи, але та ж таки більшість щиро вважає, що чистить світ від скверни або месіджі якісь відправляє – мовляв, почуй мене, світе, та схаменися, доки не пізно. А ще й такі серійники бувають, яких вбивство зовсім байдужими залишає або яким навіть зле від того робиться – від вбивства як фізичної дії, я маю на увазі. Однак вони настільки переконані, жи мусять це робити, розумієш, от за принципом «якщо не я, то хто?», що зупинитися не можуть. Може, цей Окозбирач – дідько, ну й прізвисько! – саме такий тип?

– І своїм посланням він говорить нам, що... Що ж він говорить?.. Що жінки... сліпі та безсердечні?

– Це варіант! – Ніна аж клацнула пальцями, підкреслюючи влучність його формулювання. – Цілком можливо. Але якщо він вважає усіх жінок такими, то...

– Усіх не переб’єш, – Олег похмуро усміхнувся. – Мала радість, як на мене. Ні, тут має бути ще щось. Інший мотив. Тобто не конче інший, але...

– Не такий загальний?

– Точно, – зрадів Сокіл цій підтримці. – І не такий простий. Це все надто очевидно, а є ще щось і на споді. Ось тільки що? Може, усі ці панянки щось бачили... чи навпаки – чогось не побачили?

Ніна потерла пальцями скроні – після напруженого дня голова стала важкою і жваво мислити відмовлялася. Олег помітив цей жест.

– Втомилася? – співчутливо чи то спитав, чи то ствердив він. Ніна кивнула.

– Трішки, якщо чесно. Але то пусте. Я ж сама визвалася допомогти.

– Тобі пусте, а мені важливе. Давай відкладемо на завтра цю дедукцію. Гайда, я тебе додому підкину. Я на машині.

– Ні, – запручалася Ніна, – не хочу на машині. Ти бачив, що надворі?

– Тобто?

Дівчина хмикнула.

– Надворі – майже літо. Точніше, останні його залишки. Ще тепло, тихо, і сутінки такі... оксамитові. За такої погоди я завжди йду додому пішки.

– Нема питань, – Олег розвів руками. – Ходімо прогуляємось.

– І зауваж – це для того, щоб краще думалося. Мені здається, я думаю навіть уві сні.

– Не уявляєш, наскільки це мені знайоме.

Вони вийшли з агенції у справді теплий, як тепле молоко, вересневий вечір і кілька десятків довгих кроків просто мовчали, насолоджуючись тихим затишком вже спорожнілих вулиць. Все ж, не дивлячись на температуру, в цьому вечорі було більше осені, ніж літа, – опалого листя на тротуарах і вздовж брівок додавалося з кожним днем, незважаючи на зусилля двірників. Деякі жовтогарячі й криваво-червоні парашутики кленового десанту саме меланхолійно йшли на посадку, щоби в найближчі два місяці остаточно окупувати місто й підготувати його до снігової облоги.

Першим заговорив Сокіл:

– Вибач, що питаю, і якщо скажеш «не твоє діло», я також не ображуся, але... чому ти й досі не заміжня?

Ніна розгубилася. Пояснювати справжні причини свого затягнутого в часі дівування вона не збиралася, принаймні так скоро, проте й брехати Олегу зовсім не хотілося. Його питання було цілком закономірним – на Галичині, де жінка до тридцяти, як правило, вже мала трійко дітей і була поважною, як римська матрона, ситуація хоч і змінювалася з часом, але не тими темпами, яких би хотілося Ніні. На неї й досі поглядали скоса. І питали те саме, що й шеф, ледь не щодня, але не так делікатно.

– Скажімо так, я дуже перебірлива. Чекаю принца на білому слоні, – віджартувалася дівчина, і Олег підхопив її гру.

– Пхе... що з тих принців узяти, окрім аналізів? Оно хоч би принц Чарльз... та ну! Тут і білий слон горю не зарадить. Кажу тобі, шукай калібром нижче. Герцогів там, чи графів, на худий кінець. Вони бодай на людей схожі. Ет, жаль, жи в мене титулу катма – хоч якийсь, а шанс би був.

– Щодо титулу можна торгуватися, – удавано серйозно мовила Ніна. – Але білий слон обговоренню не підлягає.

І тут-таки поцікавилася, вже без жартів:

– А що, в Англії ти знався з аристократами?

– Та «знався» – то загучно сказано. Так, бачив кілька разів... одного разу довелося слівцем перекинутися.

– І як воно? Спілкування?

Сокіл гмикнув.

– З тобою – краще, як на мене.

Ніна завжди відчувала, що червоніє – кров приливала до щік і робилося гаряче. Зараз вона також відчула цей жар зніяковіння, вдруге за цей вечір, і подумки подякувала Богу за те, що вони вже проминули працюючий ліхтар і зараз проходили під неробочим. Слід терміново змінити тему. Але не різко.