Текст книги "Кривава осінь в місті Лева"

Автор книги: Наталка Шевченко

Соавторы: Олександр Шевченко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)

– Дивовижно, – похитала головою дівчина. – Хоча цілком очікувано. І що ж ти думаєш робити далі?

– Кілька варіантів. Серед них – ще раз навідатись до Ясинського, з пляшкою вогняної води як стимулюючого спогади засобу. А також обдзвонити кілька психіатричних клінік у пошуках слідів цієї таємничої панни. Але то таке, деталі... Зараз головне, що в цілому ми все ж таки на вірному шляху. І не без твоєї допомоги.

– Що ж, – Ніна підвелася, – на цій урочистій ноті визнання моїх заслуг чи не піти нам спати? Я тебе тільки про одне прошу – будь обережний, добре? Щось тут нечисто, ба більше, ніж просто нечисто. Цей трапунок із двома жертвами Окозбирача смердить, потужно і виразно.

– Добре, – заприсягнувся Олег. – Буду обережним. Якщо до Львова навідається якась пані – різьбярка по дереву, обіцяю, що буду обходити її десятою дорогою.

Лице Ніни витягнулося, вона чортихнулася і прожогом вискочила з кухні. До Сокола донеслося згасаюче:

– Горбатого могила виправить!

Глава 13

Телефонний дзвінок підняв Денисенка о пів на четверту ранку. Він вхопив слухавку ще до того, як розліпив очі.

– Спиш? – поцікавився Пасків.

– Ну й жарти у вас, майоре. Ви тільки за цим дзвоните? Чи хотіли спитати, котра година?

– Тут не до жартів. Чекай, я зараз буду.

– Тут? – Денисенко миттю продер очі. – Що сталося?

– Щойно подзвонив диспетчер. Вночі надійшов виклик на моє ім’я. Хтось сказав, що знає нашого серійного вбивцю, і висловив бажання розповісти про все особисто мені. Так що будеш свідком – щоби не казали потім, що я сам усе вигадав.

Пасків вимкнувся і хвилини за чотири прибув власною персоною. До того часу Денисенко встиг так-сяк вдягнутися і навіть ковтнути філіжанку розчинного кофеїну. Замкнувши квартиру, він збіг униз, де біля під’їзду вже чекав майор у своєму «фольксвагені».

– Чорт, шефе, а якщо це дурний жарт? – припустив він, коли всівся на переднє пасажирське сидіння. – Якого ще дідька дзвонити посеред ночі?

– Якщо це жарт, то я цьому жартівнику дупу на голову натягну, – пообіцяв Пасків і рушив з місця. – Але не відреагувати я не можу. Мені вчора Сазоненко таких піндюлів відважив, що досі лайном смердить. Мовляв, убивця знахабнів, четверте вбивство майже відразу за третім, а ми все ще ні хєра не знаємо, і в такому дусі. А ти ж Сазоненка знаєш – він розбори польотів сам не любить. Значить, притисли його далі нікуди. Так що і мені ніде дітися – буду перевіряти.

– Він хоч назвався? – кисло спитав Денисенко. – Той, хто дзвонив?

– Назвався. Це хтось Ясинський Олексій Дмитрович.

– І що ж він знає?

– Каже, що все. Що готовий здати маніяка з тельбухами.

– І де призначив зустріч?

– Та тут поруч. На Хмельницького. Сказав під’їхати рівно о четвертій, припаркуватися навпроти під’їзду і блимнути фарами. Він побачить і вийде.

– Щось мені це не подобається, – пробурмотів Денисенко. – Фігня якась. А якщо це він і є Окозбирач?

– Не сци, патрульний, – підбадьорююче мигнув Пасків. – Якщо він – то йому ж гірше. Прорвемось. Зброю взяв?

– Так, – Денисенко розстебнув куртку і продемонстрував табельного «макарова».

– Молодчина. Я теж. Коли що – прикриватимеш.

Львів ще спав. Порожні вулиці в жовтогарячому освітленні ліхтарів скидалися на якесь нічне задзеркалля, приховане від очей тих, хто веде буденне життя за системою «сніданок—робота—сон». Гіпнотичне, майже інфернальне видовище, що лише зрідка порушувалося випадковою зустрічною машиною іншого опівнічника. Вони проїхали повз парк «Високий замок», нині темний та мовчазний, як чорний гірський хребет, перетнули під мостом залізничну колію і нарешті дісталися вулиці Хмельницького. Пасків вимкнув фари і повільно покотився повз будинки, визираючи потрібний.

– Десь тут наче має бути, в районі Остряниці... – пробурмотів він, вдивляючись у ніч. – Котра зараз?

– За три хвилини четверта, – сказав Денисенко, глянувши на годинника.

– Добре. Отут станемо. – Пасків зупинив «фолькс» на узбіччі навпроти довгої п’ятиповерхівки, у жодному вікні якої не було й вогника, і вимкнув світло в салоні теж. – Здається, цей дім. Почекаємо кілька хвильок, потім дамо сигнал.

– Мені все ж здається, що хтось локшину на вуха вішає, – скептично відказав Денисенко і роззявив рота в широкому позіху. – Якийсь ненормальний жартує. Щось типу «нахилися до унітаза і скажи прізвище»...

– Тихо. Я ж казав – якщо нікого не дочекаємось, то відстежимо цього підараса і повибиваємо зуби. Але нам зараз треба всі шанси використовувати. Я не збираюся віддавати Окозбирача Соколу.

– То у вас із ним змагання, чи що?

– Та яке в біса змагання... Під ногами тільки плутається. Від учора я його посилаю подалі, бо... Опа! А це що таке? – Пасків раптом нахилився над кермом, вдивляючись у бік будинку. Денисенко теж глянув.

Від темного прямокутника під’їзду відокремилася аморфна чорна тінь. Вона завмерла на мить, а потім продовжила рух – через дорогу. Поступово очі розрізнили подробиці. Тінь не була одним цілим – хтось, зодягнутий у чорне, ніс у руках щось довге і таке ж чорне. Цей хтось перетнув проїжджу частину і наблизився до червоного чи коричневого автомобіля, схожого на старий «форд», що був припаркований метрах у тридцяти попереду. Поклав свою ношу на асфальт, відкрив багажник. Знову нахилився, важко підняв довгу річ і ретельно упхав до машини. І на мить там промайнуло щось біле. Рука.

– Жарти, так, Денисенку? – прошепотів Пасків. Він витяг свій «ПМ» і пересмикнув затвор. – Схоже, нашого інформатора везуть ховати. Діставай пукалку, зараз будемо знайомитися з тією сукою.

Вони вискочили із салону синхронно. Одночасно з відкриванням дверцят Пасків увімкнув фари, і таємниче нічне дійство висвітилося в усій красі.

– Ані руш, падло!!! – заревів він, ставши в бойову стойку під прикриттям дверей, і луна від цього крику, як здалося Денисенку, пішла через усе місто. – Ану, відійшов від машини і пузом на землю, руки за спину! Ну!!! Глухий, чи що?!

Коли увімкнулося світло і пролунав крик, вбраний у чорне чоловік якраз опускав кришку багажника. Озирнувшись, він закляк, неначе побачив прибульців з космосу. Денисенко встиг добре роздивитися його лице – довге, худе й бліде, чи то від переляку, чи то саме по собі. Але параліч Чорного тривав недовго. У наступну мить, скрикнувши щось нерозбірливе, він прожогом кинувся до водійських дверцят «форда».

– Стояти!! – тепер обидва опери закричали в унісон. Це не дуже подіяло. Пасків зробив два постріли, які прогриміли нічною вулицею, неначе вибухи справжніх фугасів. Денисенко гадав, що той веде вогонь на поразку, але майор, схоже, цілив навмання, бо Чорний неушкодженим скочив у салон і завів двигун. «Форд», істерично завищавши покришками, стрибнув уперед і почав швидко віддалятися.

– Сучий реп’ях! – гиркнув Пасків і теж поліз за кермо. – Сідай, малий, зараз покатаємося. Ця гнида не втече.

– По колесах треба було стріляти! – дорікнув Денисенко, хоча і сам міг зробити те ж. Він побачив, що в половині вікон будинку як по команді спалахнуло світло. Краще б ця гонитва закінчилася на їхню користь, інакше начальство спустить з них штани і за втрату підозрюваного, і за порушення громадського спокою.

– Ага, або гранатами закидати, – фиркнув Пасків. – Менше кіно дивитись треба, малий. Нічого, зараз ми того вилупка притиснемо на раз-два.

– Може, підмогу викликати?

– Нікого не треба викликати. Дивися, вчись і готуйся стати героєм. І бажано пристебнутися.

Денисенко, побачивши, як швидко стрілка спідометра поповзла по шкалі, вирішив, що це слушна порада, і перекинув через груди ремінь безпеки. «Форд» все ще був у полі зору, але поступово віддалявся. Пасків теж піддав газу. Вони промчали найстарішою вулицею міста, як метеори, проскочили площу Старий Ринок, а далі «форд» різко завернув праворуч, на Князя Осмомисла. Денисенко вперше пошкодував про відсутність пробок – вдень ці «кішки-мишки» закінчилися б, не розпочавшись. Він міцніше вчепився в ручку на дверцятах, бо від швидкісної їзди бруківкою вже почали вібрувати пломби в зубах.

– А йди-но сюди, падлюко, – процідив Пасків. Здавалося, майор щиро насолоджується процесом. Майстерно вписавшись у поворот, він знову заходився витискати з двигуна все можливе. Відстань між машинами почала потроху скорочуватись. На вулиці Городоцькій «фолькс», що летів практично на межі можливостей, вже ледь не торкався заднього бампера «форда». Денисенко побачив, як підстрибує кришка багажника, яку так і не заклацнули. А заразом підстрибує і темний згорток всередині.

– Він зараз загубить тіло! – крикнув він.

– Так і буде, – прогарчав майор. – Потім підберемо, на зворотному шляху. Ти ж не думаєш, що той дядько прокинеться і побіжить додому?

– Ні, але...

– Пістолета діставай! Хотів по колесах стріляти – зараз постріляєш. Як Каттані!

Денисенко знову вивудив «макарова». Зняв із запобіжника, опустив скло і по груди висунувся у вікно, під крижаний зустрічний вітер. Він вже майже впіймав на мушку заднє колесо втікача, коли з перпендикулярного провулку їм напереріз вискочив інший автомобіль, водій якого явно не очікував опинитися в епіцентрі погоні в такий вранішній час. «Форд» встиг проскочити, а Пасківу довелося гарячково вивертати кермо ліворуч. Він майже зміг повністю оминути цього бовдура, який так і застряг впоперек шосе. Майже. Денисенко ледь встиг сховати голову, як «фолькс» пройшовся боком по задній частині зустрічної машини, і у відчинене вікно полетіли скалки її габаритних вогнів. Їх закрутило по дорозі, як п’яних фігуристів.

– Йоппєрний театр твою маму душу! – заревів Пасків у розпачі. Він несамовито заобертав кермо, намагаючись втримати машину на дорозі. Пару десятків метрів вони все ще ковзали юзом, а далі «фолькс» таки вирівнявся в потрібному напрямку, навіть уникнувши повної зупинки. Зате втікач віддалився добряче і був уже десь навпроти храму Святих Ольги і Єлизавети.

– Тримайся, малий, – сказав Пасків, лице якого набуло виразу камікадзе, що навів на ціль. – І коли скажу стріляти – висаджуй цілу обойму.

«Фольксваген» ще раз пішов на розгін. Машину дрібно затрусило на бруківці, але це поступово минулося. Вони летіли вперед, як гарматне ядро, і пара автомобілів, що рухалися назустріч, блимнули фарами та перелякано шарахнулися вбік, від гріха подалі. А вогні «форда» знову наближалися. Ось ліворуч промайнув храм, ось бруківка змінилася асфальтом, а з правого боку проповзла будівля приміського залізничного вокзалу... Відстань до переслідуваного на око скоротилася метрів до ста, коли той раптом пішов навскіс дороги і почав пригальмовувати.

– Збирається завертати на Кульпарківську! – скрикнув Пасків. – Ось тепер – стріляй, малий! Стріляй по задніх колесах!

Денисенко знову висунувся у вікно. Автомобіль Чорного вже заходив на поворот, коли заднє праве колесо знову опинилося на прицілі. Твердо зафіксувавши руку, він натиснув на спусковий гачок, ще і ще. Поцілив – покришку «форда» просто розірвало на клапті. Інерція понесла машину боком, пробите колесо вдарилося у брівку, і автомобіль здійнявся в повітря, обертаючись подібно до гільзи, що вилетіла з патронника. Політ завершився ударом у стіну будинку на розі, що вибив з фасаду кілька цеглин та скло з вікон другого поверху. Довгий чорний згорток вилетів з багажника, зачепився за електричні дроти і в супроводі феєрверка іскор гепнувся на тротуар. Потім додолу важко обрушилися самі покручені рештки «форда», і запанувала тиша. Погоня скінчилася.

– Шикарно, малий! – радісно заволав Пасків. Він зробив ефектний напіврозворот, вискнувши шинами, зупинив машину просто посеред дороги і ляснув Денисенка по плечі. – Моя школа, чорт забирай! Оце постріл був!

– Шефе, від того хлопця, напевно, мало що залишилося, – невесело відповів Денисенко. – Допитати ми його вже точно не зможемо.

– Та кому на хрін потрібні ці допити? Підозрюваний тікав з трупом у багажнику і сам став трупом. Якщо за кермом був Окозбирач – вважай, що ти вже на моїй посаді. Вище носа, й ходімо розгрібати уламки. І заразом дзвони диспетчеру, змалюй ситуацію, і хай присилають групу.

– Я думаю, вже все місто в курсі, – пробурмотів Денисенко, вилазячи з машини.

* * *

– Маячня якась, – тільки й сказав Сокіл.

Він, Ніна, Рада і Борис скупчилися навколо телевізора в дальньому кутку офісу. Передавали позачерговий випуск новин. П’ять хвилин тому дзвонив Пасків з порадою увімкнути місцевий канал, а ось тепер вони мали честь бачити його задоволену фізіономію вже і на екрані. Репортер поруч з ним збуджено повідав, що сьогодні вранці, завдяки майору Сергію Пасківу та його помічнику після карколомної гонитви Львовом був знешкоджений чоловік, який перевозив у багажнику свого автомобіля труп Олексія Дмитровича Ясинського, громадянина Львова. Тіло Ясинського було спотворене, у нього бракувало очей і серця, як і в чотирьох жертв сумнозвісного вбивці на прізвисько Окозбирач, який вже близько півроку тероризував місто, вбиваючи жінок. Тепер його жертвою став і чоловік. Схоже, що впевнений у безкарності вбивця поспішав, почав діяти безсистемно, а тому помилився і потрапив до рук правоохоронних органів. Щоправда, вже мертвим – погоня містом завершилася автокатастрофою, в якій і загинув водій-злочинець. Зараз його особу встановлено, це безробітний мешканець Львова, що неодноразово був засуджений, але ім’я чоловіка не розголошується в інтересах слідства. Майор Пасків запевнив, що попри деякі деталі, які ще вивчаються, все вказує на те, що загиблий водій і є Окозбирач. Наразі проводиться обшук у його помешканні, та вже зараз можна сподіватися, що прийшов час поставити у справі львівського маніяка жирну крапку...

– Прийшов час турнути з органів чиюсь жирну дупу, – буркнув Боря. – Шефе, сьогодні наче не перше квітня? Що це за лайно таке?

– Якби ж я знав, – задумливо відказав Олег, не відриваючись від екрана. Саме показували пошкоджений будинок, в стіну якого і влетів безіменний водій. Навколо розбитого автомобіля зібрався чималий натовп. – Ми щось проспали.

– Не вірю жодному слову, – похитала головою Ніна. – Справжній серійний маніяк ніколи не буде змінювати свій стиль. Це все схоже на якусь імітацію. Для чого б тому Окозбирачу вбивати чоловіка? Немає сенсу.

– Сенс є, – відповів Сокіл, – якщо той чоловік міг вивести на вбивцю. А беручи до уваги, що цей Ясинський був директором «РепроМеду», а також одруженим із жінкою, яка єдина нібито вціліла після зустрічі з маніяком, а потім дивовижно зникла...

– Думаєте, це все вона? – спитав Лупибатько.

– Ще не знаю. Якщо вважати її винною, то в такому разі те, що ми бачили, – звичайне прибирання свідка, який міг би вивести на її слід. Вона могла знати, що вчора ми відвідували Ясинського. Може, слідкувала. Той був геть п’яний, і ми б все одно нічого з нього не витягли... якби не те фото, візит дійсно був би марним. От вона і вирішила швиденько прибрати колишнього, на випадок, якщо ми повернемося знову, а той виявиться тверезим і все викладе. Навряд чи в неї лишилися романтичні почуття до людини, яка засадила її до психушки.

– Звучить логічно.

– Та одна річ все ж бентежить.

– Яка? – поцікавилася Рада.

– Для чого тоді було вирізати Ясинському серце й очі? Він-то явно не робив собі аборта, якщо дотримуватися цієї лінії. Якби йому відтяли, перепрошую, яйця, я б ще зрозумів...

– Я ж кажу – імітація, – тихо мовила Ніна. Олег почув.

– Мабуть, ти маєш рацію. Можливо, дійсно вбила вона, а того хлопця просто попросила прибрати тіло... але, як на мене, це сумнівно. Як щодо такого варіанта: той загиблий хлопець був, скажімо, її коханцем і на її прохання й зробив цю брудну роботу. А ритуал із серцем і очима – то лише хід, аби заплутати міліцію...

– Щось не схоже, що міліція дуже заплуталася, – уїдливо заявила Ніна. – Навпаки, їй суттєво полегшили завдання. В мене інша версія: а якщо чоловік також підпадав під її схему? Тобто вийняти поганцеві очі, бо не бачив свого щастя під самим носом, а серце – за ту ж саму безсердечність, з якою він їй зрадив і відправив до будинку для божевільних. Годиться?

Сокіл пожував губами.

– Інколи жіночий погляд на речі може стати в нагоді, – визнав він, помізкувавши. – Можливо, можливо... Гаразд, панове. Поки що мусимо діяти в тому ж напрямку – треба знайти жінку з фото. Гадаю, я з’їжджу до відділка, поговорю зі слідчим. Нам би їх допомога в пошуках не завадила. Наскільки я пам’ятаю, Сазоненко мужик тямущий, може зрозуміти. Якщо він ще, звісно, справу не закрив. З них станеться... Коротше, спробуємо заручитися підтримкою органів. Якщо ж ні...

– Будемо шукати самі? – припустив Лупибатько.

– Доведеться. Може, підключимо Ратушного... але то на крайній випадок. Борю, тобі таке завдання: поки мене не буде, обдзвонюєш психіатричні лікарні Львівської області. Почни з Кульпарківської. Представляйся якоюсь медичною шишкою і шукай відомості про колишню пацієнтку на прізвище Ясинська. Коли лікувалася, коли виписали, діагноз, і все таке. Теоретично вони не мають права надавати таку інформацію, але сам знаєш, як воно у нас на практиці.

– Зрозумів, – кивнув Борис.

– Коли щось нариєш – дзвони мені, – підсумував місію Сокіл. – Може, мотнемось туди і поговоримо з лікарями віч-на віч. Ми вже близько до розгадки, печінкою чую, тож сьогодні доведеться добряче побігати.

– Менше пива пийте увечері, шефе.

– Красно дякую, Радочко, за турботу. До речі, для тебе також завдання є. Для тебе і для Ніни.

– І яке ж? – встрягла Ніна, невимушено посміхнувшись. – Ми теж кудись поїдемо допитувати гарних хлопців, схожих на майора?

– Люба, чи в тебе смак такий кепський, чи уявлення про гарних чоловіків трохи кривувате. То, мабуть, після італійця. Але все одно – ні. Ви обидві будете сидіти в агенції, пити каву і нікуди не втручатися. За жодних обставин. Якщо Борі знадобиться ваша допомога, дозволяю діяти лише в рамках мережі Інтернет. Ще можете за нас помолитися – це, кажуть, допомагає... Усім все ясно?

Борис, Рада і навіть Ніна синхронно кивнули.

– І питань немає? Тоді до справи – з Богом!

* * *

Слідчий Сазоненко виявився на місці, у своєму кабінеті зі спартанським совдепівським інтер’єром, за столом, заваленим розкритими папками, і з написаною на лиці заклопотаністю. А коли розгледів Олега, котрий цілеспрямовано просунувся у двері, до неї додалася ще й виразна неприязнь, яку старий навіть не став приховувати.

– А, Сокіл, здоровенькі були, – безбарвно привітався він, неначе востаннє бачив колишнього підлеглого лише вчора, а не п’ять років тому. – Ти по справі, чи як? У мене тут зараз писанини по горло...

– Авжеж по справі, Вікторе Петровичу. Ходити до міліції розважатися – то не моє хобі. Я у вас багато часу не заберу. Увійти дозволите?

Зітхнувши, Сазоненко зачохлив свою кулькову ручку.

– Заходь вже. Присідай.

Сокіл увійшов, сів і спробував посунути стільця ближче до столу, забувши, що всі меблі прибиті до підлоги. Вкотре подумки вилаяв кляту казенщину, якої ніколи не терпів.

– Я по справі Окозбирача, – почав він.

– Так, мені казали, що ти теж нею займаєшся, – перебив Сазоненко. – Шкода, хлопче, але ти не встиг. Розслідування завершене, справу я закриваю. Якщо ще не чув...

– Та бачив я новини, – роздратовано відказав Олег. – Слухайте, це ж дурня. Той хлопець не може бути Окозбирачем.

– Це ж чому? Бо так вирішив ти? Чи твоя подружка-бухгалтерка? Знаю я про ваше шоу з італійським різником...

– Різьбярем, – автоматично виправив Сокіл, про себе проклявши Пасківа аж до сьомого коліна. Довбаний майор виявився тріплом, не гіршим за базарну бабу-пліткарку.

– Перш за все тому, що вбивство Ясинського різниться від чотирьох попередніх. Ті жертви були жінками.

– Так, я це пам’ятаю.

Олег питально звів брови.

– І вам не здається дещо дивним, що цього разу забили чоловіка?

– Анітрохи, – пхикнув Сазоненко. – Це ж психопат, синку. Нашою логікою їх не зрозуміти. Не раджу ламати мізки, бо теж здурієш.

– Не дочекаєтесь, Петровичу. Ви ж провели обшук у помешканні цього водія? Знайшли зброю? Або видалені органи жертв?

– Слухай, Сокіл, – почав дратуватися Сазоненко. – У кожній оселі є слюсарний інструмент, яким за бажання можна витнути очі, серце, нирки, кишки і все, що забажаєш. І в хаті цього хлопця він теж був. Тут не йдеться про вогнепальну зброю, а тому все просто. Господи, якщо людина буйний шизофренік, вона тобі очі голими пальцями вичавить.

– Ви не...

– Слухай далі! – підвищив голос слідчий. – Про органи жертв. А якщо цей навіжений їх засмажив і з’їв? Не думав про це?

– Господи боже, Петровичу...

– Що, скажеш, такого не буває? Ще й як буває! Навіть кіно є про одного такого вилупка, бачив? От і цей хлоп теж явно був канібалом, жер серця та очима закушував. То що мені тепер – шукати його лайно в каналізації і відсилати на аналіз?

– Ну й телепень, – пробурмотів Сокіл.

– Що кажеш? – нашорошив вуха Сазоненко.

– Кажу, ви пропустили інший варіант. Особисто я вважаю, що той загиблий хлопець міг бути співучасником справжнього Окозбирача. Він лише прибрав того, хто міг допомогти вийти на слід реального вбивці, от і все. Ба більше – я підозрюю, що Окозбирачем може бути близький родич загиблого Олексія Ясинського. А точніше, його дружина.

Це подіяло. Сазоненко важко нахилився через стіл, пильно вглядаючись в Сокола.

– І звідки такий висновок?

– Довго розповідати, але якщо треба буде, я поділюся. Ця справа замішана на абортах та людині, в якої поїхав дах на цьому ґрунті. Всі жертви, окрім, звісно, останньої, робили аборт, і скоріше за все, робили в одній і тій самій клініці. Директором тієї клініки і був загиблий Ясинський.

Він зробив паузу, очікуючи реакції, але слідчий так само мовчки дивився на нього через стіл. Олег вирішив, що його нарешті слухають, і продовжив:

– Так от, за поки що не підтвердженими даними, цей Ясинський два роки тому якимось чином упік свою дружину до психіатричної клініки. Але найдавніше те, що вчора ця його дружина була на місці злочину, у квартирі гадалки. Пам’ятаєте жінку, якій порізали груди?

– Маячня, – чітко і впевнено сказав Сазоненко.

– А ви на це подивіться, – Сокіл витяг з кишені шлюбну фотокартку Ясинських. – Це теж маячня?

На лиці слідчого не затремтів жоден м’яз.

– Це лише збіг, синку. Знав би ти, скільки таких збігів було за всю мою практику...

– Можу собі уявити, – покивав Олег. – З таким-от ставленням.

– Не зрозумів.

– Боюся, що і не зрозумієте. Ви ж просто не хочете заново відкривати справу!

– Так, не хочу, – погодився Сазоненко. – Бо не бачу жодних підстав. Той придурок тричі сидів – два рази за продаж наркоти і останній раз за зґвалтування та нанесення жертві важких тілесних ушкоджень. Посидів трохи і дозрів до вбивці. Хлопця застукали на гарячому, з доказом у багажнику, він тікав і приїхав прямісінько у пекло – видно, така його доля. Чого це я тепер мушу дарма тримати людей у страсі? Тільки тому, що твоя подружка підстрибує од раптових протягів?

– Та до чого тут...

– Не перебивай мене, чорт забирай! До всього! Із італійцем ти вже вляпався, і тобі мало? Хочеш і мене втягнути? А не вийде, синку. Всі ці твої здогадки з пальця висмоктані, і мені набридло їх вислуховувати. Геть звідси.

– Гаразд, – мовив Сокіл. – Не вірите, і не треба, діло ваше. Та я прийшов попросити про допомогу. Мені потрібна інформація про ту поранену жінку – ваші хлопці напевно ж взяли у неї адресу чи телефон. Мені треба лише поговорити з нею...

– Ще чого, – надувся слідчий. – За яким дідьком я маю тобі щось давати? Ти хто такий взагалі? У нас навіть професії такої не існує – «приватний детектив». Думаєш, побував у Оксфорді своєму і вже життя набрався? На одну людину ти вже наклеп звів, тепер на іншу зводиш. Я в цьому участі не беру. Я збираюся з почестями на пенсію вийти, а не отримати, чого доброго, наостанок копняка під зад. Сказав – справу закрито. Все. – Він демонстративно захлопнув одну з папок, і в повітрі закружляли часточки пилу.

– Чорт із вами. – Сокіл звівся на ноги. – Сам упораюся. У мене ця справа ще відкрита. І якщо нового убивства не буде, то тільки тому, що я знайду Окозбирача. Якщо ж буде – винуватьте себе. Щасливо.

– Котися давай, розумник хрінів! – напутливо гримнув Сазоненко. – Теж мені, нишпорка! Усі дурні, один він...

Зачинені двері обірвали потік обурення слідчого, та в коридорі теж не сталося полегшення – назустріч Олегу бадьорою ходою рухався Пасків. Упізнавши Сокола, він, попри традицію, чомусь навіть не скривився.

– О, бійці невидимого фронту! А я якраз від матусі твоєї баришні. Її щойно санітари забрали. Вибачай, але в мене і без неї є ким клітки заповнювати. Все одно вона вже не підозрювана, то хай тепер лікарі розбираються. Так що захочете провідати – дуйте на Кульпарківську...

– Дякую, Пасків. Ти не розчаровуєш, справжній гуманіст.

– Та на здоров’я, – знизав плечима той. – А ти до Сазоненка приходив? Я так розумію, новини вже бачив?

– Я бачив чорт зна що, – відказав Сокіл. – Та більше не збираюся сперечатися. Ваші методи мені зрозумілі. Ви зробили вигляд, що справу завершено – я ж насправді, як і обіцяв, доведу її до кінця.

– Як собі знаєш. Тільки, боюся, дарма витрачатимеш час: Окозбирач лежить у морзі, Гарберг якраз його штопає. Тому не дуже розумію, що саме ти збираєшся доводити до кінця.

– Те, на що наплювали ви. І повір мені, Пасків, коли всі дізнаються справжнє ім’я маніяка – а я його вже практично встановив, – тобі й тому старому пню за дверима першим буде непереливки. У вирій полетять як мінімум погони.

Неначе підтверджуючи ці слова, у кишені старомодним дзеленчанням озвався мобільний. Сокіл витяг його і глянув на номер – дзвонив Борис.

– Погрожуєш, значить? – насупився майор.

– Ні. Просто попереджаю, як воно буде. А тепер перепрошую – мушу йти. Попереду ще багато справ. А тобі раджу насолоджуватись так званою перемогою, доки вона не перетворилася на пшик. Бувай.

Він вийшов з відділка, перш ніж Пасків устиг придумати чергову похабну шпичку, і притиснув телефон до вуха.

– Кажи, Борю.

– Я знайшов, шефе, – пролунав традиційно збуджений голос Лупибатька. – Була така хвора. Знаєте де? Під Миколаєвом. Це божевільня у селі Заклад, яка так і називається – Заклад. Я ті місця знаю. Вкрай моторошне місце, навіть удень. Можемо змотатися, якщо хочете...

– Хочу, – з ентузіазмом відповів Олег, сідаючи в машину. – Ще й як хочу. Молодець, Борю. Чекай, зараз буду.

Він лихо вирулив з міліцейської парковки і помчав до «Дерріка».

Настав час про все дізнатися.

* * *

Борис не перебільшував – це Сокіл зрозумів ще на під’їзді до Заклада. Оточений з трьох боків лісом, котрий в минулому був велетенським ландшафтним парком, цей досить маловідомий населений пункт справляв моторошне враження і, по честі кажучи, відверто лякав. Був білий день, самий його розпал, однак тут, в тіні більш ніж столітніх напівголих дерев, цей факт здавався якоюсь прикрою календарною помилкою, і насправді навколо царювали сірі, туманні сутінки. Олег лишив свій «б’юїк» біля старого, захованого під мохом та кущами цвинтаря і, сторожко оглядаючись, – хоча завжди остерігався живих більше, ніж мертвих, – попрямував до головного корпусу. На очі йому де-не-де потрапляли величезні кам’яні хрести з напівстертими написами, і, слово честі, Сокіл не вельми здивувався б, побачивши біля одного з них загорнуту в хрестоматійний чорний плащ фігуру самого графа Дракули. Боря крокував поруч із шефом і з усіх сил намагався не озиратися. Вони проминули неоготичну католичну капличку, котра за розміром майже не поступалася Єлизаветинському костьолу у Львові, але носила на собі виразні ознаки руйнації – час і людське нехлюйство зробили свою справу. По дорозі Борис устиг зробити шефові маленький екскурс, і нині Олег знав, що, окрім психіатричної лікарні Миколаївського району, тут також знаходиться виправна колонія, і це аж ніяк не покращило йому настрій. Він ніколи не був тут раніше і конче не хотів би потрапити сюди знову, незважаючи на похмуру красу цього місця, – це був якраз той випадок, коли краса породжувала страх і від складного коктейлю цих почуттів добряче тремтіли ноги. А коли вони, проминувши утикане нині вже сухим очеретом озеро, вийшли до головного корпусу, дар мови сказав Олегу «Прощавай» на добрих п’ять хвилин. Будівничий цього замку цілком міг би стати першим пацієнтом психлікарні, бо явно страждав на гігантоманію. Сокіл і сам гаразд не знав, що очікував побачити – можливо, якісь примітивні лікарняні будівлі, подібні до бараків, але чого він точно не чекав, так це замку в стилі середньовіччя, що затуляв собою небо. До головного триповерхового корпусу були приєднані два чотириповерхові крила, зі стилізованими під сторожові баштами висотою в п’ять поверхів, і на фоні цього кам’яного буйства Олег уперше в житті відчув себе зовсім маленьким. Ну просто крихітним. Таких відчуттів він не пам’ятав навіть у дитинстві, і цей дебют його не потішив. Приклавши долоню козирком до очей, Сокіл уважно роздивлявся палац – назвати його інакше означало б образити пам’ять власника. Палац сильно постраждав від численних перебудов, чиєю метою, вочевидь, було позбавлення його «панських витребеньок» у вигляді декору, і з цим, безумовно, успішно впоралися. Пошарпані, зарослі мохом стіни аж волали про допомогу, вікна були заґратовані іржавими решітками, а на третьому та четвертому поверхах деякі з них, за відсутності коштів на скло, просто заколотили фанерою. Однак ніщо – ні безтямна людська рука, ні плин часу – не змогло знівелювати враження, яке цей кам’яний монстр справляв на оточуючих, та й на саме оточення. Здавалося, що споруда випускала в повітря флюїди жаху, наче кит – фонтан з пари та бризок. Всім своїм виглядом вона нагадувала велетенського кита, завмерлого та скам’янілого, який, проте, і не думає йти на дно. Олег завжди вважав себе адекватним і здоровим чоловіком, та мимохіть замислився: чи довго б залишався таким, якби опинився тут на лікуванні? Він гадав, що ні.

– Нам туди, – чемно прошепотів Боря за спиною в шефа, вказуючи рукою на центральний вхід, біля якого смутно маячило щось сіре, схоже водночас і на сільський клозет, і на будку вахтера. – Блін, шефе, та тут і нормальна особа шифером посунеться, у цій лікарні. Знаєте, як психіатри кажуть? Немає здорових людей, є необстежені пацієнти.

– Це точно про нас. Давай лишатися такими й надалі. – З цими словами Сокіл пройшов до буди, яка усе ж виявилася вахтовим приміщенням, а не туалетом, і, склавшись навпіл – бо тільки так йому вдалося побачити, чи є в будці хтось живий, – голосно і чітко сказав у напівкругле віконце:

– Нам потрібен Жмиренко Степан Федорович. Це лікар.

Дідусь-вахтер, на вигляд – ровесник палацу, витягнув з рота чорну люльку, душевно прокашлявся, потім навіщось зняв з голови синього фірмового картуза, з тих, котрі змушували носити таксистів ще за часів Радянського Союзу, покрутив його в руках і несподівано зичним басом відповів: