Текст книги "Кривава осінь в місті Лева"

Автор книги: Наталка Шевченко

Соавторы: Олександр Шевченко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 14 страниц)

– Тю, ну вам треба – ви й шукайте. Хіба я вам бороню?

Утім, Степан Федорович знайшовся досить швидко – дорогу до його кабінету їм показала якась літня медсестра. Пройшовши довгим коридором з обідраними стінами та вікнами, шар пилу на яких практично унеможливлював проникнення до лікарні сонячного світла, детективи опинилися у просторій кімнаті без дверей, зате з убогими меблями. Для відвідувачів там передбачався лише один стілець, напевно поцуплений з дитсадка. У кутку біля вікна стояла металева медична шафа зі скляними полицями, де зазвичай тримали медикаменти – дуже давно. Зараз на полицях лежав шар пилу, такий товстий, що в нього вже можна було висаджувати фіалки. На стелі підсліпувато блимала гола лампочка Ілліча, а вікно затуляли дві темно-вишневі штори – вірніше, колись вони були такими, а тепер нагадували дві драні ганчірки, невідомо навіщо причеплені до карниза. За робочим столом, що в славному минулому був шкільною партою, сидів дядько середніх літ у білому халаті, накинутому на плечі, і щось зосереджено записував у величезному журналі.

– Степан Жмиренко, так? – з порога звернувся до нього Сокіл, попередньо постукавши по дверному косяку.

Дядько звів на нього здивований погляд захованих за товстелезними скельцями окулярів очей.

– Ви до мене?

– Так, до вас. Дозволите увійти?

– Прошу.

Степан Жмиренко виявився дивною особою. Якоюсь ніякою. Він був не високий і не низький – Олег оцінив те, коли той підвівся, щоби привітатися. Не товстий і не худий. Не красень і не потвора. Карі очі в полоні окулярних лінз скидалися на мальків у банці, а губи, тоненькі, мов шворка, без упину зміїлися в посмішці. Можливо, згідно з медичною логікою, така зовнішність якнайкраще підходила для того, аби викликати в пацієнтів беззастережну довіру до лікаря і провокувати їх на відвертість, але Соколу довелося зробити над собою чимале зусилля, аби просто простягнути йому руку для привітання.

– Присідайте, – деренчливим, як звук працюючої дрелі, фальцетом запросив лікар. Олег та Борис перезирнулися і вмостилися на обтягнуту клейонкою кушетку, більше схожу за розмірами на підлітковий диван. – Ви є... гм... е-е...

– Іларіон Кашпор, судово-психіатричний експерт першої категорії, – поважно відрекомендувався Сокіл. – А це мій помічник, Семен Драч.

– А можна ваші, гм...

– ...Наш відділ зараз проводить дуже важливе дослідження психічних розладів у жінок, їх симптоматику і діагностування, і ми б хотіли отримати дані про одну із ваших колишніх пацієнток. Прізвище – Ясинська.

– Ясинська, Ясинська... А, так, пригадую, – це ви мені, гм, телефонували сьогодні?

– Я, – підтвердив Олег. – Нас цікавить історія її хвороби.

– У вас, гм, є відповідний запит із прокуратури чи, може, якесь інше письмове направлення?..

– Безумовно. – Сокіл поліз до кишені. – Ось офіційний запит особисто від Бенджаміна Франкліна у двох примірниках, – детектив поклав на стільницю двісті доларів. – Ваша допомога для судової медицини буде неоціненною.

– Розумію... гм... – Купюри перемістилися до нагрудної кишені білого халата. – А що, з Ольгою якісь проблеми?

– Ні, з Ольгою ніяких особливих проблем. Просто нас дуже зацікавив її випадок.

– Що ж, – Степан Федорович довго не вагався. – Я пам’ятаю її, так. Ясинська Ольга Микитівна... Дійсно, гм, випадок той ще. Маніакально-депресивний психоз, ускладнений проявами шизофренії. Ольгу Ясинську привіз сюди чоловік. Він був сильно схвильований, гм... воно й не дивно. Він сам лікар, знаєте. Хоча, звісно, і не психіатр, але... також пізнає клінічну картину. Ольга ганялася за ним із ножем, хотіла вбити. Типовий маніакальний синдром.

– Ви це самі бачили? – встряг Борис. Пан Степан глянув на нього із здивованим незадоволенням.

– Звісно ж, ні. Яким чином? Мене там, гм, не було. Та, як я вже зазначив, пан Ясинський – медик. Він переповів мені усі прояви, які спостерігав, а підстав не довіряти його словам я не маю. Стан пацієнтки промовляв сам за себе.

– Що ще вам переповів цей ваш колега? – запитався Олег. Безкінечні гмикання психіатра почали діяти йому на нерви.

– Він, гм, пояснив мені, що стало поштовхом до розвитку хвороби в його дружини. Вкрай сумна, гм, історія. Ольга Ясинська довгий час не могла завагітніти, а коли їй це нарешті вдалося, аналізи показали, що дитинча тяжко хворе. На, гм, генетичному рівні. У її, гм, віці таке часто трапляється. Довелося робити штучні пологи, на шостому місяці. Це стало настільки тяжким, гм-гм, стресом для жінки, що вона вбила собі в голову неймовірне.

– Здогадуюся – що її дитина була здоровою, а чоловік примусив Ольгу перервати вагітність, бо завів собі коханку, – проказав Сокіл, відчувши, як шкірою раптом забігали мурашки, у роті відчувся присмак міді, а горло пересохло. Шостий місяць. Боже. Ось звідки все почалося.

– О, то ви вже в курсі? Так, це стало її ідеєю-фікс. Чоловік сказав, що після пологів Ольга, гм, викрала свій плід. Витягла зі сміттєвого бака, гм. І куди вона поділа його потім, він не знав. Відтоді їй ставало, гм, дедалі гірше. Сюди її доставили у стадії загострення: постійні істерики з характерними емоційними реакціями, судоми, агресія до оточуючих, галюцинації. Вона пробула в нас повні чотири місяці. На контакт не йшла, проте загалом... її стан суттєво покращився і зрештою стабілізувався. Тоді ми її виписали.

Тишу, що запала після цього бадьорого твердження, розпоров лютий, сповнений болю крик. Він забринів у повітрі, як натягнута струна, поволі трансформуючись у стогін, а потім увірвався, і після секундної паузи пролунав зловісний регіт, схожий на ті звуки, що їх видають гієни. Олег, який і так щохвилини проганяв від себе дитячі спогади про божевільну тітку, сіпнувся. Боря зблід. Психіатр лишився незворушним.

– Чим лікували хвору? – поцікавився Сокіл, знов опанувавши себе.

Лікар так здивувався цьому питанню, що аж рота роззявив.

– Та нічим, – щиросердно визнав він. – Психотерапія тобто. Ніякої фармакології.

– Розмовами, значить? – захопився Боря. – Майстри, що сказати.

– Слухайте, юначе, – лікар почав злитися, – візьміть ваші моралі та занесіть їх до, гм, облради. Ви що, вважаєте, жи я, гм, тут за партою сиджу, бо впав у дитинство? У нас на їжу для хворих виділяється з бюджету півтори гривні на день. У нас, гм, із заспокійливих є лише валер’янка та колискова. Чули цей, гм, крик? Це хворий, якому здається, що у нього в шлунку живе кубло гадюк. І все, що я, гм, можу зробити, – це щодня запевняти його, що я зроблю операцію і всіх тотих змій повитягаю. На ранок він усе забуває, і все починається спочатку. Якось я, гм, на хитрість пішов. Показав на його шрам від апендициту і сказав, що ось, усіх тих гадів із нього вийняли. Так він відповів, що, гм, там лишились яйця. Як вам?

– Пане Жмиренко, – обірвав цей словесний потік Сокіл, подумки відзначивши, що Степану Федоровичу самому не завадила б психотерапія, – а чи пацієнтку хтось відвідував, доки вона тут перебувала?

– Чоловік – ні, більше не приходив. І це, гм, неважко зрозуміти. Вона ж чарівною жінкою була до, гм, хвороби. Він просто не міг бачити.

Авжеж, не міг. Скоріше, не хотів бачити, що він із нею зробив. Та й навіщо?

– Я втямив. А ще хтось бував?

– Її родичка. Якась троюрідна, здається, сестра, гм. Львів’янка. Тричі приходила. Печиво приносила, воду мінеральну. Ольга до неї, гм, приязно ставилася.

– Як звали сестру, не пам’ятаєте?

– Ліда. Лідія, як мою дружину. А ось прізвище, гм... треба підняти журнали. У нас усі відвідини, гм, фіксуються.

– Не подивитеся для нас? Можливо, там є її адреса чи телефон? Ми хотіли б також поспілкуватися з родичами пацієнтки, з’ясувати, чи не було в Ольги ранніх проявів хвороби, для повноти картини...

Цю маячню Олег промовляв автоматично – насправді йому все вже було зрозуміло. Картина стала цілісною на дев’яносто дев’ять відсотків. Усе, що залишалося зробити, – встановити власне місцезнаходження самої Ольги. Якщо тільки вона досі в місті...

В архівному журналі навпроти імені родички Ольги, Лідії Хорунжої, дійсно стояв номер телефону. Міський номер у Львові. Сокіл подякував лікарю, сунув йому до кишені ще десять баксів за труди, і вони з Лупибатьком полишили гнітючі простори Заклада енергійним спортивним кроком. І зітхнули з полегшенням, тільки коли сіли в машину, а сповнений безумства замок зник за поворотом.

До Львова вони повернулися під вечір. В агенції, відбиваючись нечленороздільним мугиканням від настійливих навідних запитань Ніни та Ради, Сокіл першим ділом запустив на ноутбуку реєстр фізичних осіб Львівської області – програму, яку теоретично мали право використовувати виключно співробітники МВС і яку Боря дуже практично купив у «піратів» за десятку, – і прогнав через неї спочатку ім’я Ясинської Ольги Микитівни. База слухняно видала адресу її покійного чоловіка на вулиці Хмельницького. Мало користі. Хоча нічого дивного, це ж версія дві тисячі четвертого року випуску, інших даних там і не може бути. Після вводу телефонного номера Лідії Хорунжої база виплюнула іншу адресу – троюрідна сестра розшукуваної мешкала на Нововознесенській.

– Евріка, Борю. – Сокіл відправив адресу на принтер і потрусив отриманим аркушем перед Лупибатьком, котрий підозріло мляво розвалився у кріслі по інший бік столу. – Потрібно ще декого відвідати.

– Шефе, я, між іншим, сьогодні лише снідав і зараз дуже хочу їсти. Не кажучи про те, що моє особисте життя скінчилося з вашим поверненням з Оксфорда... але, це, мабуть, лише збіг обставин. Може, перенесемо візит на завтра?

– Борю, сибаритствувати будемо потім, коли впіймаємо нашу вбивцю. Незабаром вже кінець...

– Та куди вона дінеться? Вже в усіх новинах пролунало, що Окозбирач на тому світі. Їй тепер взагалі боятись нічого. А от мені слід боятися виразки.

– Можеш перекусити в гастрономчику на іншому боці вулиці.

– Ну ви й садюга... Гаразд, зателефонуйте цій Ліді. Якщо вона вдома – з’їздимо. А потім відвезете мене додому і дасте грошей на хорошу вечерю.

Сокіл хмикнув і набрав номер. На тому кінці лінії за два гудки пролунав чоловічий голос:

– Слухаю.

Знизивши голос до басу, Олег відрекомендувався майором міліції Петренком і попросив до телефону Лідію. Хвилину слухав. І зрештою поклав трубку.

– Чорт забирай. Вона працює касиркою в супермаркеті в нічну зміну. І вже пішла на роботу.

– От бачите! – клацнув пальцями Лупибатько. – Сам Всевишній проти подовженого робочого дня! Не кажучи вже про мене, простого смертного... Так що до завтра, шефе. Я відкланююсь. – Він дійсно відкланявся і прожогом вискочив з офісу.

– Ледар, – пробурчав Олег.

– Нічого, зате в нього коефіцієнт корисної дії високий. Олеже, – Ніна підійшла до столу і вимогливо глянула на шефа, – а може, й нам час додому рушати? По дорозі розповіси, що цікавого ви дізналися сьогодні...

– Та з чого ти взяла, що я взагалі збираюся щось тобі розповідати? – насуплено поцікавився Сокіл, але підвівся. Як не крути, а Борис має рацію. Вже нічого він сьогодні не висидить. Усі потрібні йому установи припинили свою роботу згідно з чинним трудовим законодавством.

– Це все серце. – Ніна урочисто приклала руку до грудей, чим змінила напрямок Олегових думок. – Воно сказало мені, що ти не такий поганий, яким хочеш здаватися. Ти не дозволиш мені мучитися від гострого запалення цікавості... Ходімо додому, любий. Ранок вечора мудріший.

Глава 14

Ранок, втім, видався не мудрим, а цілком буденним. Рада трохи припізнилася, Ніна вкотре продивлялася бухгалтерські книги, безуспішно намагаючись знайти хоч якісь недоробки, а Боря, який, хоча й утік учора з агенції досить рано, позіхав так, ніби зовсім не спав, і слухав Сокола впіввуха. Від цього Олег нервувався, поки нарешті не витримав, нагримавши на підлеглого:

– Слухай, мене геть не обходить, де ти був, що аж такий сонний, але доки я тут керую, а ти маєш горе на мене працювати, увімкни, будь ласка, слух, бо в мене можуть з’явитися слушні думки щодо зменшення твоєї зарплати.

– Вибачте, шефе, – негайно розкаявся Боря.

– Прийнято. Отже, поїдь до родички Ольги Ясинської і в разі, якщо застанеш її вдома, розпитай про все, починаючи від прізвища нашої розшукуваної і закінчуючи будь-якими біографічними даними, а також нинішнім місцезнаходженням. Тільки не кажи, що її у вбивствах підозрюють. Скажи, що це по справі загиблого Ясинського. Раптом сестра підкаже, де її зараз шукати. Ясно?

– Так точно. А ви?

– А в мене виникла ще одна ідея. Змотаюся до Центрального РАГСу, спробую копнути інформацію по цій парочці. Рік одруження на фото є, так що, гадаю, щось та знайдеться. Порядок той самий – я на зв’язку, тож телефонуй, щойно буде якась інформація. За діло.

Лупибатько благополучно відбув. Натомість на роботі намалювалася Рада. Жіночі кадри, не отримавши жодних настанов, почали відверто нудьгувати. Якщо Раді на допомогу, як завжди, прийшли вірні нігті, що потребували фарбування, то Ніна, з кислим виглядом погортавши гросбух, спрямувала на Сокола страждальницький погляд.

– Любий шефе, як щодо того, щоби й мене зайняти роботою? Я завжди вважала, що отримувати гроші на дурняк – то злочин.

– Я ж не винен, що ти так швидко вирішила всі наші бухгалтерські проблеми, – озвався Сокіл, порпаючись в якихось паперах на своєму столі. – Так що відпочинок цілком заслужений. Тисячі інших бухгалтерів світу зараз заздрили б тобі найчорнішою заздрістю, а ти ще й бурчиш. Якщо вже зовсім кепсько, можеш завантажити якусь іграшку на моєму ноутбуку.

– Красно дякую, – єхидно мовила Ніна. – Краще я знову займуся дедукцією.

– На здоров’я, але виключно в межах офісу. Якщо раптом вирахуєш місцезнаходження Кривавої Ольги раніше за мене – телефонуй, обговоримо. А тепер, дівчата, мушу бігти. До...

Раптом задзвонив телефон. Подія була настільки унікальною й визначною, що Рада покинула перетворювати нігті на закривавлені пазурі та вхопила слухавку, а Сокіл вирішив затриматися у дверях ще на секунду.

– Охоронно-пошукова агенція «Деррік», слухаю вас, – пафосно виголосила у трубку Рада, але в наступну мить скривилася від огиди.

– Це майор, – повідомила вона, притиснувши слухавку до плеча. – Хоче вас.

– Пасків?! Мене? Якого дідька йому ще від мене треба?

– Не маю честі знати. Будете говорити з цим блаженним?

– Так. – Сокіл перетнув офіс і зняв трубку з апарата на своєму столі.

– Чого тобі, Пасків? Тільки не кажи, що прозрів і тепер тебе сумління мучить.

– Даремно смієшся, – сказав майор. По голосу не відчувалося, що він телефонує, аби блиснути новими скабрезностями. Тон був на диво серйозним. – Дещо сталося. Визнаю, я був неправий, а ти таки мав рацію.

– Стосовно чого?

– Стосовно Окозбирача.

– Та невже? Яка несподіванка!

– Припини іржати. Справа серйозна. Сазоненку я нічого не повідомляв. У мене є вигідна для нас пропозиція – у виграші будемо обоє.

– Може, нарешті, припиниш ці шаради? – не витримав Сокіл. – Кажи прямо!

– Не телефонна розмова, – тоном професійного шпигуна відказав Пасків. – Зможеш підскочити до мене в Сихів?

– Додому? Ти не на роботі?

– У мене сьогодні заслужений відгул. Я ж учора відзначився, забув?

– Слухай, я дуже зайнятий. Якщо це якась чергова ідіотія...

– Ні. Вважай, що твої пошуки завершено.

– Що?!

– Чекаю, – Пасків дав відбій.

Сокіл поклав слухавку в повній розгубленості й присів на краєчок столу.

– Чого від тебе хотів цей упиряка? – запиталася Ніна.

– Здається, нашого майора вночі відвідала добра фея і він перевиховався, – пробурмотів Сокіл і коротко переповів зміст розмови.

– Думаєш, Пасків теж перевірив версію з абортами?

– Можливо. А може, в нього є ще якась інформація. Видно, старий пройдисвіт печінками відчув, що їх власна версія з лайна зліплена, а коли спливе правда, то за ведення справи через дупу по голівці його точно не погладять. Гадаю, він хоче підставити слідчого, щоби самому вийти з історії героєм. Цілком в його дусі.

– І що ви збираєтесь робити? – спитала Рада.

– З’їжджу до нього. Побачимо, що він зможе мені запропонувати.

– Аби тільки він не підставив ще й тебе, – слушно зауважила Ніна.

– Буду напоготові, – пообіцяв Сокіл. – Та якщо він дійсно знає, де шукати Окозбирача, доведеться нам поспівпрацювати. А він цілком може це знати, бо допитував Ольгу на місці злочину. Що ж, краще прозріти пізно, ніж ніколи.

– Якщо він це знає, чому ж сам її не затримає?

– Оце я й збираюся з’ясувати.

– Пістолета візьміть, шефе, – порадила Рада тоном дбайливої дружини. – А то всяке буває...

Олег проти волі всміхнувся.

– Дякую за пораду, Радочко, але вона зайва – зброя завжди при мені. Все, я поїхав. Будуть ще новини – дзвоніть.

– Будемо, – в один голос пообіцяли Рада з Ніною.

Сокіл вийшов геть.

У Сихів він доїхав хвилин за тридцять. Пасків зустрів його у дверях не в сакраментальних спортивних штанях та майці, а повністю вдягнутим. Більше того, навіть до квартири увійти не дав.

– Дорогою розповім, – кинув він замість привітання, замкнув двері й швидко попрямував униз по сходах. Олег лише встиг вимовити:

– Дорогою куди?

Питання лишилося без відповіді. Чортихнувшись, Сокіл рушив слідом і наздогнав майора вже на вулиці, де той критичним оком оглядав його машину.

– Досі їздиш на цьому дводверному драндулеті, Сокіл? Гайки по дорозі не губиш? Купив би собі щось путнє нарешті та не ганьбився.

– Ця краля ще нас обох переживе, – парирував Олег. – А твій газенваген де?

– Загнав на ремонт. Після учорашньої погоні треба підмарафетити. Відчиняй вже, поїхали.

– Куди? Можеш, нарешті, нормально пояснити?

– Заводь, зараз все розкажу.

Вони сіли в машину, Сокіл завів двигун і вирулив з двору на трасу. Пасків наказав:

– Значить так, виїжджай на Городоцьку, їдемо в бік Перемишля. Там за кілька кілометрів від межі Львова буде поворот до села Бартатів, завернеш і доїдеш до дачного кооперативу «Сокіл-3». Оце і є наша кінцева зупинка.

– Ти знущаєшся, чи що? – Сокіл ледь не вдарив по гальмах.

– Та я не брешу! Він дійсно так називається!

– І що далі? Що там, у тих дачах?

– Окозбирач.

Олег покосився на майора, намагаючись вловити, жартує він чи говорить серйозно. Неймовірно, але було схоже, що Пасків казав правду.

– Справді? Він воскрес на другий день? Навіть Христа переплюнув. Круто.

– Кінчай цю клоунаду. Я про справжнього Окозбирача. Точніше, про справжню.

– Жінка?

– Ти ж і сам це з’ясував, чи не так? Можемо звірити прикмети наших підозрюваних. Брюнетка, сорока років, звуть Ольга Ясинська. Дівоче прізвище Вебер. Так, а ще це вона виступала в ролі безневинної жертви на четвертому місці злочину. Як, співпадає?

– Більш ніж, – мусив визнати Сокіл.

– Так отож. Я тебе покликав не для того, щоби в ігри гратися. Я зараз усім ризикую. Якщо діло вигорить, то Сазоненко напевно полетить з посади, але старий пердун там і так засидівся. А от мені підвищення зовсім не завадить. Ну а ти отримаєш від Ратушного свій гонорар. Годиться?

– Впізнаю кришталеву чесність твоїх помислів, – хмикнув Олег. – Що ж, я слухаю. Розповідай усе.

* * *

Свідомість спливала подібно до бульки повітря з глибин темного Ніщо, вище й вище, до каламутного світла угорі. Думки, неначе голоси, поховані під тонною вати, поступово ставали більш чіткими й змістовними. Зір повільно фокусувався, і розпливчасті безформні плями перетворилися спочатку на смуги, а потім на щілини між затягнутими павутинням дошками. Ніна досить довго дивилася на них, намагаючись збагнути, чому це раптом стеля агенції стала дощатою, а потім з летаргічного сну виринули і спогади. Коли це сталося, вона різко сіпнулася, намагаючись сісти.

Не вдалося.

Щось тримало її руки за спиною. Мотузка, зрозуміла вона. Тонка, але міцна мотузка, яка врізалася в шкіру на зап’ястках. Вона ж була накинута також і на шию, й така відчайдушна спроба сісти викликала ядуху та кольорові кола перед очима. Відхекавшись, Ніна на мить замружилася, знову прокрутивши в голові наявні спогади.

Що ж сталося?

Хтось прийшов до агенції. Хвилин за п’ять після того, як з неї пішов Олег. Згадався попереджувальний дзенькіт дзвоника над дверима, потім кроки. Цокання.

Жіночі підбори. Чийсь силует на матовому склі у дверях офісу. А потім...

Потім до офісу увійшла розшукувана ними жінка, вдягнута в довгий бежевий плащ. Ольга Ясинська власною персоною.

Далі все було якесь нереальне. Усе разом тривало, мабуть, не довше чотирьох секунд – замало, аби одразу зрозуміти, що відбувається. Рада підвелася з-за столу назустріч гості, і та у відповідь доторкнулася до неї чимось маленьким і чорним. Пролунав тріск, і відчутно запахло озоном, а секретарку кинуло об стіну, неначе ганчіркову ляльку. Це сталося мимохідь – жінка навіть не вповільнила свій рух. Вона йшла просто на Ніну.

Згадалася власна інстинктивна спроба захиститися. У повітря злетіло все, що було на столі, – папки, папери, ручки, калькулятор, шефів ноутбук. Згадався крик про допомогу, який зародився у грудях, але так і не вилетів назовні, бо жінка таки встигла торкнутися і її також. У шкіру неначе увійшли жала тисячі шершнів або ж навіть розривний снаряд, що відправив її в довгий політ у сповненій озоном темряві. Політ, який завершився падінням лише щойно.

Хоча мозок все ще нагадував карусель на максимальних обертах, зір більш-менш повернувся до норми. Зі своєї позиції Ніна спробувала роззирнутися навколо. Вона лежала на брудній і холодній бетонній долівці, а над нею височіли дерев’яні полиці, заповнені банками з фарбами, бутлями з рідинами різного ступеня прозорості та якимось нерозпізнаним інструментом. Схоже на майстерню в підвалі. Десь дуже високо, здається, було віконце – звідти падало мляве сіре світло, але Ніна ніяк не могла задерти голову, аби його роздивитися.

Вона знову спробувала підвестися, цього разу перекотившись на бік і відштовхуючись лобом від крижаної підлоги. Зрештою їй таки вдалося сісти на коліна. І перше, що вона побачила тепер, була Ольга. Це відкриття викликало щирий переляканий скрик, але жінка навіть не поворухнулася.

Їх розділяла імпровізована стіна із вбудованою хвірткою, зроблена з металевих стовпчиків та натягнутої між ними рабиці. Ольга сиділа просто на підлозі і не блимаючи дивилася на свою жертву. В неї було лице людини, яка спить з розплющеними очима, – настільки повна відсутність емоцій, що в Ніни мороз пішов шкірою. Довге чорне волосся спадало на такий само довгий і чорний плащ, поли якого розстелилися навколо, неначе зламані крила кажана. Втім, Ніна помітила, що внутрішня частина плаща бежевого кольору. Він був двостороннім. Вона просто вдягла його навиворіт.

– Ти отямилася, – таким же беземоційним, як і лице, голосом зауважила Ольга. – Я ввела тобі наркотик після електрошоку, так що останні сорок хвилин випали з твого життя назавжди. Побічні ефекти спостерігатимуться якийсь час, проте це тебе не надто довго турбуватиме.

– Хто ви така? – ледь чутно прошепотіла Ніна найбезглуздіше з можливих запитань. Думки, які зібралися було докупи, знову розкотилися, неначе морські камінці.

– Хто я? Що це за питання таке? Хіба ти не знаєш? Я та, кого ви так цілеспрямовано шукали. Ось ми зустрілися. Як, тішить?

– Чого ви хочете? – Було зрозуміло, що нічого втішного у відповідь вона не почує, та треба ж було якось затягти час, аби провітрити бідну голову та усвідомити своє становище. Жінка, втім, з вигляду зовсім не квапилась.

– Мені завадили з четвертою, – відказала вона спокійно. – А я не люблю незавершені справи. До того ж закортіло познайомитися з дівчиною, яка, як мені розповідали, дуже цікавиться моєю особою. І познайомитися якнайближче.

– Хто вам розповідав?

– Не має значення. Для тебе вже ніщо не має значення.

– Ні... я хочу знати! – Говори з нею, заговорюй, затримуй неминуче. – Для чого ви вбивали? Що вам зробили всі ті жінки?

Ніна не була впевнена, що та зараз заходиться детально розповідати про причини, як це робили кіношні маніяки. Але Ольга раптом звелася на ноги, неначе виросла з підлоги. Погляд її широко відкритих карих очей буквально буравив Нінине лице.

– Хочеш затягти час, так? Думаєш, тебе врятують? Дарма. Це не кіно. Але, на твоє сумнівне щастя, у нас дійсно є трохи часу. Давай пограємося.

– Часу... до чого?

– Ні-ні, спочатку ті, перші питання. Отже – «для чого ви вбивали?» Ти гадаєш, я вбивала?

– Я ...

– Звісно ж, так. І ти маєш рацію. Я вбивала. Вбивала вбивць. І вбиватиму.

– То були невинні жінки, – пробурмотіла Ніна. Перед очима знову все пливло. Чорна фігура по той бік сітки теж коливалася, як полум’я пекельної свічки.

– О, так, ми любимо себе виправдовувати! – З тону Ольги нарешті зникла байдужість, натомість забриніли нотки істерії. – В нас на кожен гріх є виправдання! Ми ж усі такі НЕВИННІ! Як у тюрмі, де всі сидять «ні за що»! І коли нам дається випробовування, боягузливо скиглимо та грішимо ще більше, замість пройти його! Краще виколупати із себе криваві шматки м’яса, навіть не спробувавши народити, а потім ще й цинічно питати в Бога: «За що?»!

– Ви свого часу зробили те саме, – ледь вимовила Ніна. До запаморочення додалася ще й нудота – частково від запахів фарб та розчинників, частково від того, про що говорила Ольга. А ще – від несамовитого, звірячого страху. Вона не вийде з цього бетонного бункера. Ніхто її не врятує. Вона сидить у самих джинсах і светрі на підлозі якогось підвалу, із зв’язаними за спиною руками та залишками наркотику в голові. Мобільний телефон разом із сумочкою лишився в агенції. Рада... чи вона ще жива? Чи ця жінка її добила?

– А ти добре обізнана, – сказала Ольга. Її голос знову став спокійним. – Так. Я зробила. І не виправдовуюся. Я злякалася, і відповідатиму за це. Але моє покарання ще попереду. Капітан полишає судно останнім.

– Господи, – Ніна почала схлипувати. Цій жінці явно немає чого втрачати. Принаймні розум свій вона вже втратила. – Відпустіть мене. Будь ласка. Я не підпадаю під вашу схему. Я не робила ніяких абортів... Ніколи! Відпустіть мене, благаю!

– Схему? – перепитала Ольга. – По-твоєму, те, що я роблю, це всього лише схема? Якої ж ти низької думки про мене... Ти нічого не розумієш навіть тепер, після того, як я тобі все розжувала. Де жіноче взаєморозуміння? Прикро, дуже прикро, Ніночко.

– Боже мій, та називайте як хочете! – Ніна вже ридала ридма. – Схема, місія, вище покликання, Божа воля!.. Мені все одно! Я не хочу помирати! Я тут ні до чого!

– Ну як це?.. Ти до всього. Якби ти не вплуталася, тебе б тут не було. Так що винувать лише себе. Але ти помреш не як жертва. Ти помреш як перешкода. Разом з тим твоїм детективом. Як тільки його привезуть.

– Що?

– ...Точніше – ні, разом не в сенсі одночасно. Спочатку він дивитиметься, як я живцем вирізатиму твоє серце. А потім щось придумаємо і для нього. Дарма ви за це взялися, ой дарма...

– Що?! Він...

– Так. Скоро буде тут. Хвилин за двадцять, я так гадаю. Так що, мабуть, я поки тебе полишу. Не бачу сенсу дискутувати з людиною, яка не розуміє самої суті. Може, в мого сина краще вийде переконати тебе.

– У вашого...

– Так. Мій Данко. Людству треба навчитися визнавати свої гріхи. Тоді всім стане легше.

Клацнув вимикач, густо-жовте світло залило приміщення, і Ніна побачила.

Всі вкрадені органи трьох жертв Окозбирача були тут, на полиці на протилежній стіні, у звичайнісіньких літрових банках, наповнених формаліном, – у кожній серце та по два ока. Банки були розставлені так, що очні яблука пильно дивилися на залиті каламутною рідиною рештки людського ембріона, поміщені до високої скляної колби, яка стояла посередині. Очі жінок дивилися на ненароджену дитину. Ця сюрреалістична картина неначе втекла прямісінько з полотен Сальвадора Далі.

Стоячи на колінах, Ніна не могла відірвати погляду від цього видовища. Ольга ж спозирала на неї з легкою усмішкою; її очі, і так тьмяні, немов укрилися плівкою, як у плазуна. Потім вона розвернулася і мовчки пішла вгору сходами.

Благати про пощаду було марно, але Ніна усе ж намагалася.

А коли вичерпала запас слів, просто заголосила.

* * *

– О, сервус переможцям! – Черговий Іван Левкович, добрий приятель Денисенка, що лише місяць тому прикрутив до погонів зірочки «старлея», побачивши капітана, підвівся зі свого стільця і простягнув руку для привітання. – І як воно – чутися героєм?

– А я знаю? – стенув плечима Денисенко. – У Пасківа спитаєш. Я всього лиш ледве не вбився від його їзди... До речі, він уже на місці?

– Та яке там. Йому ж слідак відгула дав.

– А, чорт. А я з ним поговорити хотів.

– Додому йому подзвони. Курити будеш?

– Пізніше, – Денисенко вже йшов до кабінету. Там скинув пальто, заварив кави, всівся за стіл і розклав перед собою матеріали протоколу обшуку квартири Ясинського. І ще раз звернув увагу на те, що бентежило його відучора.

Ось фотографії того помешкання, де вони порпалися після погоні... чи, радше, конури. Ясинський, схоже, був зовсім пропащим. У квартирі неначе не колишній директор клініки жив, а купа нелегалів. Шпалери обдерті, меблів практично немає, замість ліжка – матрац просто на підлозі, в холодильнику – рай наркомана. А ще, згадав Денисенко, – ніякого телефону.

Минулої ночі Пасків сказав, що диспетчер прийняв виклик на його ім’я. Те, що виклик був саме на ім’я майора, не дуже дивувало – при бажанні будь-хто міг дізнатися. За свою кар’єру той напрацював дуже широке коло знайомств. Більше дивувало те, яким чином цей Ясинський міг взагалі зателефонувати у відділок.

Там не те що телефону – навіть розетки не було. Той матолк, прости Господи, міг продати свою телефонну лінію. Таке бувало. Двісті баксів – і справу зроблено. Того, хто купив цей номер, зрозуміти легко – не треба стояти в довжелезних чергах на телефонній станції, а ті... як їх там... Сі-Ді-Ем-Ей зовсім недавно з’явилися. Тобто – може бути.

З таксофона? Сумнівно. Для чого йому зайві витрати на картку?

З мобільного? Не смішіть.

Від сусідів? Посеред ночі, з їхніми вкрай складними стосунками? Ще більш сумнівно.

Денисенко вийшов з кабінету і, шаркаючи враз обважнілими ногами, підійшов до Левковича.

– Слухай, Ваню, а хто позавчора чергував? Ну, коли той потерпілий подзвонив?

– Зараз гляну, – трохи здивований виглядом капітана, відказав черговий. – Щось ти бліденький якийсь.

– Менше спати треба.

– І то правда. Ось, дивись – Павло Горенко, за графіком. А нащо тобі? Хочеш і йому медальку повісити за прийнятий щасливий дзвінок?

– Ага. Дуже хочу. Дай мені журнал реєстрації викликів. А Павло зараз де?..

– А що сталося?

– Та нічого. Просто хочу спитати у Горенка, той виклик прямо сюди надійшов, чи його перевели з центральної диспетчерської?

– Тю, та глянь у журналі. Нащо людину смикати? Там усе написано.

– Вже дивлюся. – Пальці Денисенка повільно гортали списані сторінки. Ось позавчорашній день, точніше, ніч. Дванадцята двадцять – виклик на сімейну сварку з поста нуль-два, дзвінок переведено. Дванадцята сорок – пограбування, дзвонили прямо до відділка, виїхала патрульна машина. Перша двадцять – спроба зґвалтування, дзвінок також переведений. Друга десять – викрадення машини, виклик перевели. Бійка о другій п’ятнадцять, прямий виклик, і... все. Усе аж до п’ятої ранку. Спокійне чергування видалося у Горенка. Тихе, мирне чергування.