Текст книги "Кривава осінь в місті Лева"

Автор книги: Наталка Шевченко

Соавторы: Олександр Шевченко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 14 страниц)

– Дякую, Петре. Це все, що я хотів знати. – Сокіл розвернувся і попрямував до дверей. Чорт забирай, якби старий розповів про це ще позавчора, він би не згаяв учорашній день, витягаючи крупиці інформації з Мирослави Стецюк, котра все одно так і не згадала, куди саме зверталася її сестра, не мотався б дарма по місту, об’їжджаючи всі комерційні клініки, не прогавив би Ніну і, відповідно, не сталося б подальшої ганьби з італійським маестро. Ех, якби, якби...

Ратушний покликав його на половині шляху.

– То увесь цей кошмар через аборти? – запитав. – Думаєш, то може бути хтось із клініки?

– Я не знаю, пане Ратушний, – відказав Олег через плече. – Можливо. Наразі можу сказати одне: я прийду до вас знову, тільки якщо знайду вбивцю. На все добре.

І вийшов геть.

На вулиці зателефонував Борису. Той, як виявилося, вже був у курсі останніх новин – Ніна доповіла про нове вбивство. Олег переказав результат розмови з Ратушним і почув у слухавку, як Лупибатько від душі грюкнув кулаком по столу.

– Чорт забирай, босе, ми таки генії! Значить, усе сходиться, і мотив є!

– Еге ж. Чекай на мене, зараз підскочу до агенції і вирушимо копати інформацію по тій клініці. Може, доведеться декого брати за дупу.

– Завжди готовий! – радісно рявкнув Боря і вимкнувся.

Сокіл сів у машину і завів двигун. Почуття, що обраний ним напрям вірний, було дуже сильним.

Глава 12

За вказаною Ратушним адресою ніякої клініки дійсно більше не було. Замість неї приміщення займав якийсь бутік, увесь у рожевих кольорах, вітрини якого виблискували різним елітним непотребом, а ціни – багатьма нулями. Директриса бутіка, манірна панянка з волоссям кольору мідяного дроту, заявила, що нічого не знає ні про яку клініку, а це приміщення придбала на аукціоні, і якщо пани не бажають чогось придбати для своїх леді, то вона зачиняється на ланч. Що й зробила, щойно Олег з Борисом перетнули поріг її офісу у зворотному напрямку.

– Клятий капіталізм, – пробурчав Лупибатько і всівся на капот «б’юїка». – То що, босе, куди тепер? Клініка репродуктивної медицини тут точно була, я перевірив у старому довіднику. Ця сама адреса. Залишилося пробити, кому вона належала.

– Борисе, облиш цей пацанський сленг. Ми не будемо нічого пробивати. – Обличчя Сокола раптом осяяв якийсь здогад укупі з усмішкою. – Ми зараз відвідаємо певну досить неприємну установу, там розшукаємо одну не менш неприємну особу і ввічливо запитаємося про колишніх власників у неї. І не бути тобі більше Лупибатьком, якщо вона не піддасться моєму шарму, підкріпленому хабарем, і не розповість усе. Чи я дарма три роки в Оксфорді сидів?

«Хабар» вони придбали в супермаркеті, на шляху до пункту призначення, і вже за сорок хвилин були біля податкової адміністрації. Нахабно припаркувавши «б’юїк» на стоянці, де на в’їзді висіла табличка «Тільки для авто співробітників ДПА», Сокіл заглушив мотор і коротко виклав Борису план подальших дій: він говорить, Лупибатько мовчки всміхається. Боря погодився, хоча перспектива йти усередину установи, котра являлася йому в нічних кошмарах за часів вимушеного бухгалтерування, його явно не тішила.

Олег мав на гадці відшукати їхню вчорашню екзекуторку, Ірину Димар, і, добре підмасливши, через неї вийти на інспектора, що курирував підприємства в потрібному їм районі, з метою отримання необхідної контактної інформації. Але дошка оголошень у холі піднесла приємний (якщо це слово було тут доречним) сюрприз – шуканим інспектором виявилася та сама Ірина Димар. Схоже, ця залізна леді була почесним карателем тутешньої зондер-команди, бо тримала у страху ледь не половину міста. Попри це, Сокіл вирішив, що впорається.

Коли Олег зазирнув до кабінету двісті дванадцять на другому поверсі, де сиділа Ірина, і назвався, замість зустрічного вітання пролунало льодяне:

– Чого ви прийшли? Акт ще не готовий! Я ж казала вашій хитромудрій працівниці, що прийти треба буде через день!

Сокіл зробив Борі знак рукою залишатися в коридорі, на який той відреагував сповненим полегшення видихом, а сам граціозно прослизнув у кабінет.

– Не хвилюйтеся, будь ласка, – якомога м’якше почав Сокіл. – Я прийшов зовсім з іншої причини. Моя справа потребує вашої кваліфікованої допомоги.

– Це ж якої? – хижо поцікавилася Ірина, і від цього голосу в кабінеті відчутно похолодало.

– Дрібничка, нічого особливого. Та спершу я хочу вибачитись за те, що перевірка нашого підприємства відняла у вас стільки часу, і як компенсацію дозвольте презентувати цей маленький продуктовий кошик.

Інспекторка прийняла місткий пакунок насторожено і навіть зробила слабку спробу відмовитися, але, зазирнувши всередину, відразу пом’якшала. Температура повітря миттєво стала плюсовою.

– О, що ви, не варто було так витрачатися... А це що?.. О, «Бейліз»! Я, взагалі-то, не дуже полюбляю ці штучні стимулятори, але... Що, ви казали, вас цікавить?

– Суща мізерія. Я хотів би сконтактувати з власниками приватної клініки «РепроМед», яка пару років тому працювала на розі вулиць Козельницької та Панаса Мирного, але зараз вже, на жаль, не існує.

– «РепроМед», кажете... – замислено почухала загострене підборіддя Ірина. – Я маю перевірити. Та ви присідайте! – вона кивнула на стілець для відвідувачів.

– Дякую. – Сокіл присів. Інспекторка тим часом, заховавши пакета з гостинцями в сейф, зникла в сусідній з офісом кімнаті, куди вели двері з табличкою «СХОВИЩЕ». Її не було досить довго, а коли нарешті з’явилася, то відразу повідомила:

– Згоріла ваша клініка.

– Тобто як? – не зрозумів Олег.

– У вогні. Взимку дві тисячі п’ятого. Розслідування, пригадую, тривало досить довго, але страховку директор таки отримав.

– Директор?

– Він же власник, він же головний лікар. Хірург, здається, за фахом. Ясинський Олексій Дмитрович. Я вам його контакти та адресу записала. Але все це, як ви розумієте, повинно лишитися поміж нами, – застерегла Ірина. – Цю інформацію ви знайшли десь в іншому місці.

– Безумовно. – Олег прийняв з її рук аркуш паперу, пробіг очима, згорнув і заховав до кишені. – Дуже вам вдячний, пані Ірино.

– Пусте. До речі, – знову посуворішала вона, – ви все ще маєте прийти до мене завтра, щоб забрати свій акт.

* * *

Спочатку Ніна сиділа за своїм робочим столом і розважалася тим, що складала літачки зі списаних папірців. Вона рішуче не мала чим зайнятися. Випила вже три філіжанки кави, з’їла три таблетки валідолу – така дивна суміш викликала в секретарки Ради несхвальну гримасу – і, почуваючись розбитою, немов сторічна бабця з артритом та варикозом, врешті-решт просто вляглася на стільницю. В голові у Ніни невтомно працювали ковалі. Підкувати вони встигли, здається, цілу кінну армію, коли нарешті втрутилася Рада – від мовчазного незадоволення вона перейшла до вербальної атаки. Войовничо виставивши вперед бюст, що вже тридцять з гаком років уперто ігнорував закон земного тяжіння, Рада посунула вперед, мов танк.

– Довго ти ще киснути збираєшся?

– Я не збираюся киснути. Я хочу померти. Вся.

– Ну-ну, – саркастично мовила секретарка. – Було б через що.

– Якщо ти про Олега, то справді – він того не вартий. Але я думаю про свою матір...

– А що – матір? – Рада, яка вже була в курсі того, що сталося, з Ніниних же слів, підсіла до неї поближче і співчутливо погладила по плечу. – Як не прикро мені таке казати, але тим воно й мало скінчитися. Твоя матір дуже хвора, Ніночко, і на те немає ради – не мене, звісно, якраз я – є.

Ніна слабко усміхнулася.

– Знаєш, а той Пасків хотів повісити на мою неню всі ті три вбивства. Не те щоб я так сильно її любила – але це не її робота. Четверте вбивство це довело.

– Та то майор від безвиході таке брякнув, – авторитетно ствердила Рада. – Він у глухому куті, а для таких кар’єристів це гірше від катівні. Ось і подумав, що нагода випала і рибку з’їсти, і кісточкою не вдавитися. А шеф що на це сказав?

– Що в моєї матері алібі виключно з моїх слів, та й то на один епізод.

Секретарка від обурення аж рота роззявила. Толерантність до боса боролася в ній з почуттям жіночої солідарності. Толерантність програла.

– От зараза! Та нічого, тепер вони всі побачили, правда ж? Я, власне... Боже борони мені тішитись тому жаху, однак з матері твоєї всі підозри знято. Ти ж була там, Ніно?

– Де?

– На місці злочину.

– Ні. Я була підмісцем злочину. Я ж на вулиці шефа чекала. Вже коли в агенцію поверталися, він мені милостиво переказав у двох словах, що там було. І здається мені, що щось тут купи не тримається.

– Тобто? – зацікавлена Рада гайнула до кавоварки і за хвилю повернулася з черговою чашкою напою – для себе, а у відповідь на жадібний погляд Ніни зітхнула, ще раз встала і принесла тій зелений чай. – Ти щось помітила цікаве?

– Ну ось, дивись. – Ніна відсьорбнула чаю, скривилася, але мужньо, задля свого здоров’я, зробила ще ковток. – Маємо трьох жінок, уже навіть чотирьох, а спільного між ними – тільки те, що кожна робила аборт за медичними показаннями. Про четверту жертву мені Олег сказав по дорозі сюди, а щодо пані Ратушної – я в цьому впевнена, що б там не стверджував її чоловік. – Розгорнувши пожмаканий літачок, на його чистому боці Ніна заходилася малювати схему. – Питання: де вони усі могли здибатися?

– Ну, в лікарні, де аборт робили.

– Правильно. Питання друге. Якщо вбили їх усіх саме через аборти, хто це міг зробити?

Рада знизала плечима.

– А я знаю? Лікар-вар’ят. Медсестра, що працює в такому місці через грубі гроші, але ненавидить своїх грішниць-пацієнток. Або така сама неборака, як вони. Дах зі свистом зірвало, і вона...

– Ось. Ти сказала те, про що я думаю увесь цей час. Зараз я більш ніж певна цього. Це робота жінки.

– Маєш докази?

– Тільки відчуття. І перше з них говорить мені, що навряд чи чоловік аж так перейметься проблемами дітонародження та переривання вагітності, щоби убивати за це жінок. А друге стверджує, що вбивця, ймовірно, сама зробила це колись. І дуже-дуже про це пошкодувала. Я не знаю чому. Може, їй діагноз невірно поставили, може, ще щось... І зараз вона вважає вимушений аборт гріхом, куди більшим за добровільний.

Раду аж пересмикнуло.

– Щось мене від цієї логіки дрижаки беруть.

– Не дивно. І тепер нам саме час повернутися на місце останнього вбивства. Що ми маємо там? Дві жінки, одна з яких мертва, але не оброблена так, як усі попередні. Причина нібито проста – убивці завадили це зробити. Друга жіночка порізана, але жива.

– І що тут не так?

– Усе не так, Радочко, – Ніна, користуючись зацікавленням секретарки, вхопила її чашку і одним махом проковтнула рештки кави, але та цього навіть не завважила. – Усе, від початку до кінця. Чому вбивця не дорізала ту, другу жертву? Нащо їй груди розтинати, коли значно швидше та безпечніше горло перетяти? – Ніна торкнулася лейкопластиру на своїй шиї і здригнулася. – Це дуже швидко і надійно, повір мені. Тепер ще одне. Першого небажаного свідка наш маніяк намагається прибрати. Від другого чомусь тікає, так і не завершивши справи. Сумнівно. Звісно, убивця міг – чи могла – вирішити, що до хати прийшла не одна людина, що, може, хтось навіть міліцію викликав – можливо, та знову ж таки, навряд чи. Бо двері та секретарка, що нібито сполохала вбивцю, відкрила своїм ключем. Так сказав Олег, а він це почув від когось із ментів.

– Ну то й що?

– Значить, двері були замкнені, Радо. Не зламані, а замкнені зсередини. Отже, маніяк не міг вломитися до квартири! Його впустили, і впустила, скорше за все, господиня. Власноруч відчинила двері своїй смерті. А тепер – найпростіше. Арифметичне рівняння з усіма відомими: у закритому приміщенні дві пані. Одна мертва, друга – ні. Хто з них убивця?

– Ні, постривай. Міг бути хтось третій. Чому ти певна, що покійна господиня не могла впустити ще когось, також сама?

– Бо вона була ворожкою. Чи, принаймні, так називалася. І навряд чи захотіла б перервати сеанс задля сусіда, що прийшов за сіллю. Втім, все може бути, але, як на мене, це той випадок, коли третій – зайвий.

– Тобто ти думаєш... а як же поранення тієї жінки?

– Вона могла сама собі їх завдати, – припустила Ніна. – Коли зрозуміла, що втекти не встигне, то вирішила замаскуватися під недобиту жертву вбивці. І сполосувала собі шкіру на грудях.

Рада замислено почухала кінчик носа.

– Свербить, – радісно повідомила вона. – Або пити буду за нашу перемогу, або по носі дадуть. Розкажи це все шефові, Ніно. Він тебе послухає.

– Я не знаю. Не впевнена, що послухає, але я з ним поговорю. Може, я чогось не знаю, щось проґавила. Може, є якісь деталі. Але я гадаю, що...

– Ти на вірному шляху. Можеш навіть не гадати, – урочисто запевнила Рада. – Так воно і є. З’єднати тебе з босом? Я подзвоню йому на мобільний.

– Він вимкнеться, щойно почувши, що це я. Та й не телефонна це розмова. Але дякую за підтримку, Радо.

– Тобі дякую, Ніно. І що б тобі Олег не казав, ти його не слухай. Ти просто молодець. Голова в тебе варить, як то має бути. Не лише для капелюшків.

– Так, авжеж. – Ніна зітхнула. – І хто це цінує?

* * *

Ясинський Олексій Дмитрович мешкав на першому поверсі в старезному будинку на вулиці Богдана Хмельницького. Та опинившись перед дверима до квартири номер два, як було вказано в аркуші, Сокіл засумнівався, а чи за вірною адресою вони потрапили. Судячи з вигляду дверей – обдертих, зі звисаючими клаптями дерматину (місцями чимось пропаленого) та наскрізною діркою на місці відсутнього замка, – тут міг жити у кращому випадку хіба що пропащий пияк.

– Шефе, ми правильно приїхали? – перепитав собі й Боря. – Це якась бомжарня, а не квартира. Щось не схоже на оселю директора клініки, хай і колишнього.

– Принаймні, він тут жив. – Олег натиснув на кнопку дзвінка, але, почувши у відповідь тишу, заходився стукати в двері, там, де оббивку здерли аж до голої деревини. – Будемо витискати все, що зможемо. Так чи інакше, це наразі єдина зачіпка.

– Хлопці, ви з міліції? – проскрипів хтось у них за спиною.

Вони синхронно озирнулися. Позаду як із-під землі виріс низенький дідок у болотного кольору плащі, з чепурною артистичною борідкою та з чорним беретом художника на маківці.

– То з міліції? – перепитав він.

– Щось у цьому дусі, – кивнув Сокіл. – Дідусю, тут же має жити Олексій Ясинський? Чи ми помилилися адресою?

– Він, він тут поживає, мудьо паршивий. Тіко нема його вдома.

– А де ж він, не знаєте?

– А холєра його, мацапуру, знає! Очі заливає десь.

– А ви його сусід, так? – вставив Борис.

– Та випала така честь, бодай би його підняло та гепнуло, – продовжував виразно сердитися дідок. – Уже ні вдень, ні вночі спокою немає. Шось він накоїв уже, нє?

– Є в нас до нього кілька запитань, – ухильно відповів Сокіл. – Розкажіть, а що ви про нього знаєте? Бачу, не дуже у вас сусідські стосунки?

– Та які ще з цим матолком францюватим стосунки можуть бути?! – аж затрусився дідуган. – Нажереться, а потім кричить ночами, як вар’ят, чи з балкона блює, а то меблі трощить об стіни. Якось до мене із сокирою в квартиру ломбився. Хоч би ви його вже забрали кудись.

– А що ж із ним сталося? – поцікавився Олег. – Він же наче лікарем був років зо два тому? Власну клініку мав...

– Було, та загуло, – повчально підняв пальця дід. – Бо мало все йому було. – Він змовницьки притишив голос. – Жінку мав, а як іншу кобилицю захтів, то здав свою в божевільню, та й по тому. А та його покинула, чи шо, то він і запив по-чорному. І почалися тут кордєбалєти.

Олег з Лупибатьком перезирнулися. В обох виникло відчуття, що десь попереду замаячила розгадка.

– Ви його бачили сьогодні? – спитав Сокіл.

– А шо я йому, няньо, шоб пантрувати? Чув, шо зранку ригав у туалеті, як завше. А потім пішов кудись, і досі тихо поки. Та ви як обшук хочете провести, то заходьте – там замка немає. Той дурень пропив давно.

– Дякую, ви нам дуже допомогли, – офіційним тоном відповів Олег. Він дістав з кишені телефон, притулив до вуха і став демонстративно уважно вслухатися в тишу. Дідок, почекавши ше кілька хвилин і дійшовши висновку, що просто зараз двері не штурмуватимуть, щось пробурмотів про загальмованість міліції і поволі почимчикував надвір. Щойно він зник, Борис висловив пропозицію:

– Босе, а цей дід діло каже. Давайте увійдемо, а? Якщо цей Олесь дійсно такий алкаш, то ордер його мало цікавитиме. А ми спокійно нариємо доказів, якщо там такі є.

– Борю, це безпринципні пасківські методи. Ми маємо бути вище цього. А ну, зазирни в дірку.

Лупибатько нахилився до отвору, в якому мав бути замок, і кілька секунд роздивлявся надра квартири.

– Жахливе видовище, – повідомив він, нарешті випроставшись. – Повний розгардіяш. Якась шафа з напіввідірваними дверцятами, скло у дверях вибите. Газети, папери. І смердить, як у кублі, навіть через дірку. Вас все ще турбує сумління?

– Так. Але останнім часом я його вдало ігнорую. Заходимо.

– Оце вже діло! – зрадів Борис. Він витяг з кишені хустинку, накинув її на ручку і штовхнув двері вперед. Ті відчинилися з рипінням, випустивши назовні цілу ароматичну композицію із запахів сечі, старого портвейну, іржавої води та брудного тіла.

– Швидше, – пошепки наказав Сокіл.

Вони прудко ускочили всередину. Олег наліг на двері плечем, і ті знову закрилися.

– Фу ти, ну і тхне, – скривився Боря. – Схоже, дядько себе довів до повного алєс гємахту. То що шукаємо?

– Ще сам не знаю. – Сокіл роззирнувся навколо. Квартира була двокімнатною. Інтер’єр не вражав вишуканістю: тут була вже згадана Лупибатьком шафа, ліжко (точніше, матрац із ковдрою на голому паркеті), тумбочка і пара подертих стільців, плюс гора газет, кілька кульків з якимись паперами і неймовірна кількість порожніх пляшок. Доки Олег задумливо вирішував проблему вибору, Боря сказав:

– Я гляну на кухні.

– Тільки відбитків не залишай, – порадив Сокіл і пішов у більшу з кімнат, з бажанням знайти які-небудь історичні відомості про хазяїна.

У шафі виявився одяг – пара костюмів (колись пристойних, а нині зім’ятих і засмальцьованих), драні спортивні штани та кілька сорочок різної стадії забруднення. Газети теж нічим не зацікавили – звичайна львівська преса, зібрана за кілька років. У цупкому поліетиленовому пакеті виявилися якісь рецепти й медичні виписки, заповнені незрозумілим почерком. Він продивився їх усі, потім відкинув пакет геть, присів біля найбільшої паперової кучі малої і заходився в ній копирсатися. Потроху серед медичних журналів та аркушів з друкованим текстом, схожих на шматки дисертації, почали знаходитися цікаві речі.

Наприклад, кілька грамот і дипломів про видатні медичні заслуги Олексія Ясинського, видані в різних містах України і Польщі. Такі зазвичай вішають в рамочках у директорських кабінетах на підтвердження професіоналізму. Рамочки, скоріше за все, наслідували долю дверного замка, проте грамоти цей чоловік чомусь залишив... і дивлячись зараз на їхній зміст, Олегу було важко повірити, що людина, яка їх отримала, могла б аж так опуститися. Наскільки ж потужною мала бути причина? Він сунув їх назад, до загальної купи.

На самому дні виявився фотоальбом. Сокіл рішуче витяг його, обрушивши при цьому всю паперову гору, але навіть того не завваживши. Альбом дійсно був альбомом, а не сучасною целофановою книжечкою десять на п’ятнадцять – велетенська масивна книга, зі сторінками з цупкого сірого картону та наклеєними на них фото (у більшості чорно-білими). Проте, як виявилося при більш ретельному огляді, частини світлин бракувало – вони були вирвані, лишивши по собі тільки намазані клеєм куточки. На тих фото, що вціліли, був зображений чоловік, і Олег вирішив, що це і є Ясинський. Щокастий невиразний суб’єкт середнього зросту був увіковічений у досить широкому часовому проміжку – перше фото датувалося тисяча дев’ятсот вісімдесят шостим роком. Там Ясинський, у білому халаті, був ще зовсім молодим і демонстрував на камеру диплом з відзнакою; схоже, то був випуск в якомусь медичному закладі. На всіх наступних фото він, як правило, теж був сам – на пляжі, на городі, на вулицях Львова, у салоні машини й таке інше. Оку не було за що зачепитись. Сокіл прогортав альбом до самого кінця, безрезультатно намагаючись розібрати по-медичному незрозумілі підписи під деякими світлинами, і не виявив нічого цікавого. Суто випадково після останньої сторінки пальці намацали якусь припухлість під обкладинкою з дешевого шкірзамінника, пірнули у проріз і витягли звідти ще одне фото, цього разу кольорове. Це була студійна весільна фотокартка, де Ясинський у костюмі був зображений під руку із жінкою в білосніжній фаті на фоні високохудожньої портьєри. У кутку золотом був вигравіюваний рік: 1998. Фото було розірване навпіл, але потім акуратно склеєне прозорим скотчем. Кілька миттєвостей Сокіл ніяк не міг згадати, де він бачив цю жінку раніше. А потім його осяяло.

Він бачив її цим ранком. На місці злочину.

Та відвідувачка з порізаними грудьми.

Усі частки головоломки в його голові активно заметушилися, намагаючись з’єднатися в одну цілісну картину, проте поки що їм це не вдалося. Чогось бракувало. Але те, що він щойно знайшов, було першим справжнім кроком до закриття справи – Олег це відчував. Залишилося віднайти кілька дрібних гвинтиків, які остаточно скріплять факти-уламки в єдине полотно.

– Шефе!

З кухні примчав Борис. В одній його руці був прозорий кульок, набитий порізаними блістерами з різнокольоровими пігулками, в іншій він тримав жменю ампул.

– Цей Айболить, схоже, не тільки квасить, а заразом ще й колеса ковтає та ширяється, – бадьоро повідомив він. – У нього в холодильнику транквілізаторів та різної наркоти більше, ніж харчів. Прямо тобі «Серце Ангела»!

– Я знайшов дещо цікавіше. – Сокіл продемонстрував весільне фото. – Цю жінку сьогодні знайшли на місці вбивства. Живою.

– Тобто це та, яку пошматували? – припустив Боря.

– Еге ж, вона. Чи не дивовижно, що наш добрий лікар з нею одружений?

– Ще б пак. Але ж її, дід казав, заперли в Кульпарків?

– І це теж дуже мене бентежить. Навряд чи старий навигадував. Судячи зі стану фотки, чоловік пошкодував, що розірвав її. Може, він так само пошкодував, що здав жінку до божевільні. Звідси все оце, – він кивнув на препарати в руках Лупибатька. – І ще в податковій мене запевнили, що він отримав страховку після пожежі в клініці. Теоретично мав би як сир у маслі качатися... Так що все це діло дуже недобре тхне. Але принаймні я точно знаю, кого ми відвідаємо наступним.

– Її? – Боря тицьнув пальцем у фото.

– Точно. А зараз...

Він не встиг уточнити, що саме вони робитимуть зараз, бо за дверима почувся шаркіт. Сокіл тільки встиг підштовхнути Бориса до кухні, коли в квартиру ввалився сам Ясинський. Олег обережно визирнув з-за рогу і зміг повною мірою оцінити разючі зміни, що сталися із цим чоловіком. Від того лощеного хлопця з альбому нічого не лишилося. Зараз перед ним був змарнілий та розпухлий ханига, з підбитим оком і розквашеним носом на геть зарослому лиці. Він, похитуючись, увійшов до коридорчика, затискаючи під пахвою пляшку оковитої, і зі стогоном привалився до стіни. Сокіл вирішив, що допитати його навряд чи вдасться. Принаймні, сьогодні. Та це вже й не було так важливо – знайдене фото дещо змістило акценти. Очевидно, що зосередитись треба зовсім не на цьому деградуючому екс-лікарі, історія якого вже більш-менш вималювалася, а на його дружині. Нинішній чи колишній, дідько її знає. Саме вона наразі є головною таємницею в цій історії. Правду кажуть – шерше ля фам, трясця...

– Ходімо, – шепнув Сокіл Борису й потягнув за собою. Вони вийшли в коридор, де хазяїн квартири досі мовчки підпирав стіну.

– Олексій Ясинський? – промовив він вже в повний голос, коли опинився за спиною колишнього лікаря.

– Бля!!! – той аж підскочив від переляку, сплеснув руками, й півлітра з голосним дзенькотом розлетілася по підлозі. Ця подія викликала в Ясинського кількасекундний шок, по завершенні якого той сповз навколішки із сповненим трагізму ревінням і спробував зібрати пляшку докупи.

– Шо за гадство... – проскиглив він, коли переконався в марності спроб. Потім звів мутний погляд на несподіваних гостей. – Шо... шо за... Ви, йоп, хто такі?..

– Карний розшук, – суворо відказав Олег. – Хрінові ваші справи, Олесю Дмитровичу. Ми все знаємо про клініку.

– Не поняв... Вас шо, та сука при... гик!.. слала? Шо, їй вже грошей м-моїх м-мало?

– Хто прислав? Ваша дружина?

– Яка, мля, дружина... Нема вже її... пф-ф!! Я про тукажу... Курва... сука клята... Вона в мене... гик!... все, всезабрала!

– Нас не цікавлять ваші діла з клінікою, – грізно сказав Боря. – Нас цікавлять серійні вбивства. Ви в курсі, що вбито вже чотирьох жінок, і всі вони були пацієнтками вашого «РепроМеду»? І що ви можете сказати з цього приводу?

Сокіл подумки підтримав тактику Бориса. Хоч вони наразі й не мали доказів, що всі жінки відвідували саме ту клініку, він вирішив, що трохи натиснути не завадить. Раптом екс-лікар викаже щось цікаве?

– Ви шо... – напружився Ясинський. – Які ще вб-б-б... Шо ви мені тут шиєте, мля? Та я вас...

– Заспокойтеся. – Сокіл зробив крок уперед. – У нас усього кілька запитань, і все. Ми ні в чому не звинувачуємо...

Ясинський раптом ухопив з підлоги відбите горлечко пляшки, на диво прудко звівся на ноги і спробував зробити випад у бік Олега. Той відбив руку зі склом і сильним штурханом у груди відправив Ясинського в кімнату, де той перечепився об брудного матраца, важко гепнувся долі і так і лишився лежати.

– Перевір, як він, – попросив Сокіл Борю. Не вистачало зараз ще самому вляпатись у вбивство.

Лупибатько наблизився до розпростертого тіла, з огидою нахилився і прислухався.

– Спить, сволота, – повідомив. – Хропе.

– Ну то й добре, – з полегшенням відповів Олег. – Ходімо звідси.

– Так і полишимо?

– Так і полишимо. Він нам не потрібен. Моя версія така – наш лікар завів коханку і, щоб позбутися дружини, якимось чином упік ту до божевільні, а сам хитро спалив власну клініку, аби отримати страховку на життя на Канарах. Але його пасія, очевидно, взула Ясинського по повній і вкрала всі гроші. Утрирую, звісно, але це вічна схема. Та головне, що цей коновал навряд чи має якесь відношення до вбивств. Жінка з фото – ось ключ до всього.

– Знаєте, де вона зараз?

– Теоретично, має бути в одній з лікарень, – відповів Сокіл. – Не знаю, чи там, де я думаю... Але перевіримо. Гайда.

* * *

Ніна жодним чином не збиралася гратися в Пенелопу і чекати Олега до ночі – вона навіть не сподівалася, що той заявиться додому так рано, та ще й застане її на кухні, за приготуванням вечері. Але саме так і сталося. По честі кажучи, Ніні не дуже хотілося з ним говорити. Навіть викладати всі ті ідеї, які вона вдень обговорювала з Радою, здавалося непосильним тягарем. «Сокіл сам дуже мудрий, нехай сам до всього і доходить», – мстиво подумала Ніна спочатку. А потім вона подумала про жертв убивці. І про те, що їхня кількість ще може зрости, доки вона плекатиме свою образу. І Ніна наважилася. Відкашлялася, зиркнула на Олега через плече – він стояв на порозі кухні і дивився на неї... винувато? Ні, то їй, мабуть, примарилося.

– Що в дверях укляк, мов засватаний? Проходь, сідай. Їсти будеш?

– Буду, – Сокіл, наче тільки того й чекав, що її запрошення, пройшов до столу і всівся за нього, піднявши долоні так, ніби здавався Ніні в полон. – Навіть руки помив. А що на вечерю?

– Дурний заливний язик. Мій.

– А серйозно?

– Картопля смажена і солоні огірки. Мама Катя пішла в гості до своєї сестри і попросила мене погодувати її малюка з ложечки. Згоден?

– Тільки якщо ти сядеш мені на коліна.

Ніна обернулася і зі спритністю снайпера пожбурила на стільницю глиняний полумисок з картоплею. Олег сумирно зітхнув.

– Тільки каву так не подавай, будь ласочка. Ще обпечеш.

– На ніч каву пити не можна.

– А якщо я планую безсонну ніч?

– Справді? І що ж ти робитимеш? Будеш тішити своє марнославство?

– Ніно, – урочисто попросив Олег, – підійди до мене і сядь. Хоча б поруч, для початку. Ось так. Добре. Я мушу сказати тобі щось важливе... Знаєш, мене мучить дуже дивне почуття. Я почуваюся винним перед тобою.

– Ясно. Почуття, звісно, незнайоме і до біса неприємне. Співчуваю. Що далі?

– Я хочу вибачитися.

– Що?!

– Вибачитися. Перепросити. Даруй мені, дуже прошу. Я був неправий. Просто я справді за тебе злякався. Ти собі навіть не уявляєш як. Був сам не свій, що називається... Вибач мені, добре?

«Поцілувати його, чи що», – раптом подумалося Ніні, і вона засміялася. Сокіл, як завжди, витлумачив цей сміх вірно – на свою користь – і також заусміхався.

– Вже не сердишся? От і добре. А на доказ щирості свого каяття я розповім тобі усний твір на тему, як я провів день. Отже, слухай...

– Зачекай. Можна, доки ти не почав оповідь, і мені вставити кілька слів? Це стосується вранішнього вбивства. Тільки ти не смійся. – Ніна склала руки на столі, мов старанна школярка, і почала говорити. Олег, до її чималого подиву, слухав мовчки, уважно і зосереджено, а коли вона закінчила, підсумував:

– Усе збігається. Твої здогадки ідеально вписуються в усе, що сьогодні трапилося.

– А що трапилося? Ну, по тому, як ти мене в агенцію завіз?

– Хвилиночку, – Сокіл вивудив із шухляди в столі виделку і заходився наминати картоплю. – Вибач ще раз, що з набитим ротом балакаю, я голодний як вовк. Отже...

Він переповів усі головні події дня у хронологічному порядку: про напівправду Ратушного і причини аборту його покійної дружини; про клініку «РепроМед» і встановлення особи власника через пріснопам’ятну податківку (в цьому місці оповіді Ніна скривилася, неначе лимона вкусила); про відвідини оселі колишнього лікаря Ясинського, бесіду з балакучим сусідом та вкрай важливу знахідку під обкладинкою фотоальбому. Навіть продемонстрував поцуплене фото.

– Дедалі цікавіше, – промовила Ніна, споживши почуте. – А потім?

– Потім я навідався до шпиталю, куди зазвичай звозять усіх жертв кримінальних пригод, і спитав у приймальному покої, чи не завозили до них таку всю із себе порізану жіночку. Підтвердили, що завозили. Але рани виявилися не дуже серйозними, тому постраждалій надали необхідну допомогу, шви наклали, здається, а від подальшої госпіталізації вона відмовилася в письмовій формі і з лікарні втекла. Адресу, яку ця жіночка лишила, я у них таки випросив, але виявилося, що вона фіктивна. Тобто будинок є, але там не живуть – там якась літературна агенція.

– Дивно все це, – підсумувала Ніна.

– Я теж так подумав. Тому навіть заскочив до Пасківа, щоби поскаржитись йому на чудних, і то дуже, свідків злочину, які тікають зі шпиталю так, ніби за ними сто чортів женуться, і лишають недостовірну інформацію про себе. Цього разу мене вже ввічливо, але рішуче послали. І додали, що якщо я знову буду гальмувати слідство своїми дурними підозрами, мене самого запишуть до підозрюваних. А то й узагалі пристрелять.