Текст книги "Кривава осінь в місті Лева"

Автор книги: Наталка Шевченко

Соавторы: Олександр Шевченко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц)

От і зараз він заскочив за черговою дозою смаколиків. Охайна крамарочка в рожево-білому фірмовому халаті без зайвих питань відважила йому на прохання ціле кіло – сьогодні він у незвичному пориві щедрості вирішив пригостити й Денисенка, котрий залишився чекати в машині. Отримавши великого хрусткого пакета, до верхів сповненого гарячим і духмяним стратегічним продуктом, він подякував, сунув його під пахву і вже збирався вийти, коли раптом помітив серед відвідувачів знайоме лице.

За кутовим столиком на двох, біля останнього вікна доволі просторої зали сидів Сокіл з якоюсь дівчиною – її обличчя Сергій не бачив, у поле огляду потрапляла лише чорнява маківка невідомої та її вкриті бежевою кофтою плечі. Зате мармиза великого детектива, що світилася невластивим тому романтизмом, споглядалася більш ніж добре і різала очі, як зненацька ввімкнена в повній темряві електрична лампочка. Пасків подумав: а чи не продовжити перерваний рух і не вийти звідси непоміченим, та, трохи поміркувавши, із здивуванням виявив, що має достатньо приязний настрій, аби привітатися зі старим колегою. Чого він має бігати від цього амбітного мажора? Все ж таки однією справою зайняті... може, той щось цікаве розкопав. Тому, змінивши маршрут, Сергій підійшов до парочки так близько, як тільки йому дозволяв злегка модифікований під потреби карного розшуку етикет – себто майже впритул. Олег, що саме різав свою відбивну на дрібні шматочки, звів на Пасківа погляд і розплився в усмішці.

– Ба, кого я бачу! Наша міліція нас таки береже. Та так кріпко, що й поїсти не дає в спокої.

– День добрий! – ігноруючи Сокола, Сергій похилився до його супутниці – вродливої брюнетки років двадцяти п’яти, котра дивилася на нього з певною цікавістю. – Дівчино, у такий прекрасний день яка причина примушує вас складати компанію цьому відомому злодієві-рецидивісту зі страхолюдною зовнішністю і темним минулим?

– Бухгалтерія, – холодно відказала Ніна.

– Он воно що! Олеже, тобі пощастило відірвати собі найчарівнішого бухгалтера на всьому світовому ринку праці. Ти навмисне детективом став, щоби дівчата на тебе западали? А от простому оперу-трудязі ніхто на шию не вішається...

– Як я скучив за твоїм казарменим гумором, – зітхнув Сокіл. – Чого тобі треба?

– Ну, для початку просто познайомитися з твоєю симпатичною бухгалтеркою. Я Сергій, – протягнув він руку Ніні. – Сергій Пасків. Можно просто Сірожа...

– Ніна, – відказала вона, мляво торкнувшись його долоні. – Можна просто пані Ніна Євгенівна.

– О, жінка з характером, – зрадів Пасків. – Люблю таких. А взагалі-то, Олеже, я просто поцікавитися думав, як там твоє розслідування йде, чи вже маєш успіхи. – Він висмикнув з-за сусіднього столика вільний стілець і присів до парочки збоку третім зайвим. Устиг помітити, як Ніна та Олег перезирнулися, перш ніж хором сказати:

– Як равлик.

– Господи, – роблено вжахнувся Сергій, з докором зиркнувши на Сокола, – ти навіть свого бухгалтера запряг розслідувати вбивства?! Ну ти даєш! Набрався капіталізму за три роки, тираниш підлеглих, аби зайву копійчину зберегти...

– Ми в одній кімнаті сидимо, – відповіла Ніна більш ніж сухо. – Тому дещо чую. Хоча вас це не обходить. Ще щось?

– Ні, нічого особливого, – звабливий запах споживаних парочкою страв роздражнив Пасківа до краю; він відкрив пакет, укинув до рота тлустий пончик і, ретельно жуючи, прошамкав: – Це «глухар», Олеже. Повний і цілковитий «висяк». Як не страшно це прозвучить, та, якщо не буде ще одного вбивства, ми його не впіймаємо.

– Так, авжеж. – Сокіл приклався до келиха з білим вином і скривився так, ніби сьорбнув оцту. – Ви його не впіймаєте, навіть коли жінку перетворять на м’ясний ряд просто під вашими вікнами. А в мене вже є версія щодо мотивів убивці.

– І яка ж?

– Хороша. І дуже правдоподібна.

– Поділитись не бажаєш?

– Ні. Спершу перевірю її сам.

– Чудово. Стисло і різко. – Другий пончик Сергій ковтнув, як верткий удав. – Те, що я тобі, погонами ризикуючи, карні справи показав, уже ніби й не рахується? Наступного разу фігу від мене отримаєш.

– Око за око, Сергію. Ти мені теж жодної вашої версії не виклав.

– Бо мені є що втрачати, на відміну від тебе. Але добре. Побачимо ще, куди тебе твої здогади виведуть.

– Ну, мене кудись та виведуть. А ви так і будете трусити своїми «висяками», і ніяка «віагра» вам не зарадить.

– Та я тебе... – відкопилив було губу Пасків, коли раптом його мобільник у внутрішній кишені зловісно заухав пугачем. Видобувши зі шкірянки стареньку «Моторолу», Сергій глянув на дісплей і, побачивши ім’я абонента, досадливо чортихнувся. Просив же не дзвонити вдень! Наче той жираф – доки до вух луна дійде, вже навколо зміниться ландшафт. Сергій дав відбій, не відповівши на виклик, і заметушився, ляскаючи себе по кишенях у пошуках цигарок. Збуджений організм настійливо вимагав добавки нікотину.

– Мабуть, начальство? – зловтішно припустила Ніна. – Викликають?

– Та... пора, – покивав Пасків. – Мушу йти. Радий був знайомству, Ніно. Майте на увазі, міліцейська бухгалтерія також деколи потребує нових працівників.

Ніна скорчила гримаску, що без слів сповіщала, як глибоко плювати чорноокій на всі міліцейські потреби, але Пасків не образився. Він картинно відсалютував, підхопив пакунок з пончиками, який уже став напівпрозорим від плям олії, і вийшов із кнайпи.

На нього справді чекало достатньо роботи, і не вся вона, на жаль чи на щастя, концентрувалася навколо загадкової особи Окозбирача. Львівські кримінальники аж ніяк не збиралися полегшувати буття карному розшуку і скоювали тяжкі та особливо тяжкі злочини зі звичайною для себе щільністю. Знижок на потребу ловити маніяка не робив ніхто – ані начальство, ані злодії. І все-таки Пасків знав, попри самовпевнене базікання Сокола, що зупинити вбивцю зможе тільки він. Ще трохи – і все закінчиться. І кому дістануться всі лаври, він теж знав. Навіть без допомоги цього егоїстичного бовдура – та вона йому, власне, і не потрібна.

Запаливши жадану цигарку, він сів у машину, й керована Денисенком службова «тойота» відчалила від тротуару.

* * *

Галерея мистецького об’єднання «Дзиґа», де виставлявся сеньйор Бава, являла собою вельми функціональне, довге приміщення, досить вузьке для створення необхідної атмосфери і досить широке для того, аби відвідувачі не наштовхувалися одне на одного. До галереї з коридора вели кілька сходинок; підлога була вистелена килимовими доріжками, на стінах, затягнутих бордовим драпіруванням, картини чергувалися зі стилізованими під старовинні світильники бра. З рівномірними проміжками вздовж стін вишикувалися твори різьбяра на кубічних постаментах, і з першого погляду здавалося, що ти дивишся не на зафіксовану в деревині фантазію майстра, а на ретельно муміфікованих персонажів якоїсь химерної кунсткамери.

Тут був дивовижний журавель з неприродно довгою шиєю, котрий розкинув величезні крила в обидва боки, і завдяки детальній пропрацьовці кожної пір’їни складалося враження, що ще секунда – і він таки злетить у повітря й несамовито заб’ється під стелею. Далі вигнув спину величезний кіт з хижим виразом на морді й кількома хвостами, які переплелися між собою подібно до зголоднілих змій, – Олег нарахував аж дев’ять штук. Біля наступної роботи було приладнане велике збільшувальне скло, і, зазирнувши в нього, можна було помилуватися чотирма мухами, вирізаними з дерева в натуральний розмір, і до того детально, що ставало не важко роздивитися навіть прожилки на їхніх крильцях. А ще – якась чудернацька моторошна лялька в смокінгу, завбільшки з велику дитину; ворона з людським оком у дзьобі; величезна рибина з товстими м’ясистими губами та безліч інших колоритних створінь. Бездоганна деталізація та віртуозна обробка морилкою і лаками робили їх дійсно схожими на породження природи, а не різця. Олег поділився цим із Ніною.

– Читаєш мої думки, – кивнула вона. – У мене від цих робіт мороз по шкірі.

Вони вже двічі обійшли всю галерею, ретельно роздивившись кожен експонат. Відвідувачів було небагато – окрім них, тут блукало ще близько п’яти осіб. В одному з кутків галереї молодий хлопець монтував на штативі відеокамеру, навколо нього кружляла дівчина з мікрофоном у руці. Журналісти. Схоже, вони очікували на самого маестро. Олег з Ніною перезирнулися і за взаємною мовчазною згодою вирішили дочекатися його появи.

Даріо Бава власною персоною намалювався хвилин за десять, непомітно виринувши невідомо звідки. Це був худорлявий сутулий чоловік середнього зросту, у невиразному розтягнутому светрі й зашироких чорних штанях. Поріділе волосся так само хаотично, як і на плакаті, стирчало в різні боки, а великі, схожі на оливки очі, глибоко посаджені в темні кола, збуджено блищали зі смаглявого обличчя. Різьбяр постійно усміхався, і хоча усмішка була щирою, екзотична зовнішність робила її схожою на хижий оскал когось буйного і напевно небезпечного. Мабуть, саме таке лице побоюється побачити незаймана дівчина, котрій доводиться долати шлях додому темними завулками.

Втім, голос у Даріо виявився повною протилежністю зовнішності – м’який і приємний. До того ж, як з’ясувалося, він досить пристойно знав українську – принаймні, не гірше за більшість вітчизняної політичної еліти. Це здивувало Олега куди більше, ніж тембр.

– Ласкаво просимо, ласкаво просимо, – звернувся італієць до відвідувачів із досить сильним, але зовсім не дратівним акцентом. – Радий, радий, що ві всі до мене зайти й сьогодні також. Дуже радий, белісіма. Дивіться мої різьба, сі, можна навіть фотографіа, якщо хотіти.

Виголосивши це, він переключив увагу на репортерку й заходився щось натхненно промовляти в мікрофон. Кілька зацікавлених відвідувачів підійшли ближче, аби послухати майстра. Олег і Ніна також наблизилися, зупинившись за спиною оператора.

Дівчина-журналіст ставила досить стандартні запитання – про виставку, про роботи, про те, чи подобається Баві у Львові, та про подальші творчі задуми. На кожне митець відповідав із щирим захопленням і типово італійською імпульсивністю.

– ...О, сі, виставка є просто чудова, ми лише позавчора відкрили, і вже дуже багато людей прийшли, я такий радий, мі сенто молто бене! Дуже радий, що людей цікавити моє мистецтво!

– ...О, мої роботи є частка моя хвора імаджіназьоне... е-е, уява, сі! То є як я бачу все навколо, я інколи бачити деякі речі трошки не так, як усі люди, вабене? Я хочу ділитися своїми імпресьоне, своїми враженнями від того, що я бачити навколо, а дерево допомагає мені своїм пластика.

– ...А-а, Львів є белісіма, белісіма місто! Він мені нагадує Рома, звідки я приїхав. В них є щось дуже спільне. Я вже шість місяців живу у вашому леоне місто, і всі мої виставлені робота зроблені тут. Це просто фантастіко, така атмосфера, такі люди, я щиро захоплюватися тут. А такі белла сіньоріни немає навіть у нас в Італія!

Глядачі реагували на відповіді приязним сміхом: італієць їм подобався. Олег теж визнав, що не зважаючи на зовнішність, різьбяр є на диво харизматичною й приємною особистістю. Він глянув на Ніну, але та, схоже, мала зовсім протилежну думку. Вона спостерігала за майстром із серйозним виразом на лиці і якось напружено. І коли репортерка зробила паузу перед наступним запитанням, несподівано вставила:

– То ви любите львівських жінок, синьйор Бава?

Дівчина з мікрофоном невдоволено зиркнула на неї, але італієць явно зрадів запитанню.

– О, сі, у Львові дуже багато белла донна! І я обожнювати їх! Львівські жінки дуже своєрідні, я цікаво вивчати їх всередині... внутрішній світ, сі, і насолоджуватись їх апаренца... зовнішня краса. – Бава ретельно пройшовся очима по Ніниній фігурці, і його й без того широка усмішка поширшала ще більше. – Красиві донна надихати мене, без гарний жінка я не можу творити мистецтво так добре. Можна сказати, вони також тримати мене тут.

Перш ніж Ніна визріла для відповіді, репортерка знову заволоділа ситуацією й почала сипати питаннями виключно з області мистецтва. Бава почав розповідати про коріння своєї творчості та її зв’язок з класичними школами різьбярства, а Ніна смикнула Олега за рукав.

– Ходімо звідси, – прошепотіла вона.

Вони вийшли із багрової похмурості «Дзиґи» у світло дня, яке, втім, не стерло стурбовану тінь з Ніниного личка. Завваживши це, Сокіл спробував пожартувати:

– Що за приязні маніяки водяться на світі...

Дівчина глянула на нього опікливо і трохи злякано.

– Не смішно, Олеже, – похмуро запевнила вона. – Бачив, як твій приязний маніяк на мене більма вирячив?!

– Святий Боже, що за вирази! – Сокіл не хотів сміятися, проте не зміг втриматися. – Він дивився на тебе, як на вродливу жінку, та й по всьому. І я не кину в нього камінь за це. Я його дуже добре розумію. Сам такий.

– Ти – не такий. – Ніна помітно нервувалася, стискуючи пальці так, що вони починали хрустіти. – У мене від цього майстра мороз по шкірі. Він на мене так витріщався, ніби хтів мене розіп’яти! Учора я казала те лише наполовину серйозно, але зараз мені здається, що я не помилилася у своєму припущенні.

– Тю ти, Господи! – Проти волі Олег відчув, що починає дратуватися. – Ніно, природа його бажань цілком очевидна для будь-якого чоловіка. А тим більше для запального італійця. Ну не можна ж бути такою наївною у твої роки!

Він пошкодував про сказане, перш ніж у повітрі затихло відлуння його слів, та було запізно. Ніна здригнулась, повернулась до нього й, ігноруючи його безпомічне «Вибач», дуже чітко промовила:

– Що ж, можливо, я таки надто наївна для свого передпенсійного віку, та відрізнити добру людину від злої можу на рівні відчуттів. Жоден інстинкт мені світу не застить.

– Люба, ну невже ти справді гадаєш, що пан Бава приїхав з Рима спеціально для того, щоб тут убивати жінок, що зогрішили? В Італії грішниць забракло?

Мабуть, спрацювало звертання «люба», бо Ніна помітно пом’якшала і навіть посміхнулась – усмішкою згасаючого осіннього сонця.

– Це лише версія, Олеже. Просте припущення. Не забувай про це.

* * *

Після галереї вони ще заїхали по справах в агенцію, тому до Олегового дому дісталися вже затемна. Ніна нервувала, раз у раз визирала з віконця, щоб оглянути шлях, яким вони їхали, однак нічого не казала. Вона добре знала, де знаходиться Погулянка, і їй завжди подобався цей затишний, кучерявий від дерев район, завжди... але чомусь не тепер. Ніна й сама не знала, чого її розтрусило так, аж всі думки геть з голови повилітали. Можливо, відповідь чаїлася в сутінках – чорнильно-синіх, подекуди розкольорованих жовтим та білуватим сяйвом ліхтарів, оранжевими вогниками автівок, нав’язливим неоном рекламних вивісок; у тінях, що їх відкидали вузлуваті, заплутані гіллям кущі, або в тому, що ця темрява чомусь змушувала Ніну відчувати себе безпорадною, як воїн-одинак, оточений сотнею безликих ворогів. Їй марилося, що ось-ось, будь-якої миті з’явиться убивця з її сну і перетворить яву на криваве небуття. Далися, певно, взнаки відвідини галереї – фантастичні роботи італійського майстра захоплювали тією потойбічною красою, яка мало чим відрізняється від потаємних, сокровенних жахів та ілюзій... Зачарував і сам автор, проте чомусь Ніна ніяк не могла перебороти потужну антипатію, яку викликала в ній ця особистість. Щось із нею було не так. Мабуть, це щосьпідсвідоме... але італієць вперто асоціювався з тою самою чорною постаттю з кошмару.

До тями Ніна повернулася, лише коли машина раптом зупинилася й Олег заглушив двигун.

– Вже приїхали? – неначе щойно прокинувшись, закліпала очима вона.

– Ага, вже. Ти якась задумлива сьогодні. Сподіваюся, тебе не крають примарні сумніви стосовно моєї пропозиції щодо житла?

– Та що ти! Я просто замислилася.

– Тільки не кажи, що в тебе досі розслідування в голові, – підморгнув Олег. – Мабуть, я таки погано на тебе впливаю.

– Поки що мені гріх скаржитися, – посміхнулася вона у відповідь.

– Що ж, тоді ходімо.

Вони вибралися з машини, і Сокіл кивнув головою в бік великого двоповерхового будинку з білої цегли, що височів по інший бік паркану. Виросла в келії, Ніна від захоплення аж рота відкрила.

– Це все твоє?

– Наше з мамою. Ну а тепер і ти маєш тут свою житлову площу.

Десь ліворуч несподівано пролунав свист. Потім долинуло хриплувате:

– Сервус, Олеже!

Сокіл повернув голову в той бік і у відповідь привітно змахнув рукою. Ніна придивилася – спочатку побачила вогник сигарети, а потім розрізнила чоловічу фігуру, що розслаблено привалилася до паркану. Силует чомусь здався їй знайомим.

– Хто то? – спиталася, хоч це наче насправді не дуже її й обходило.

– То? Сусід мій, Тарас Чубай. Схоже, якраз із Києва повернувся. Якщо чула про такий музичний гурт – «Плач Єремії»...

Ніна округлила очі.

– Ще питаєш! – Музика названого гурту особливо часто рятувала Ніну в часи загострення конфронтацій з мамою. – Тарас Чубай – твій сусід?

– А що тут такого? – щиро здивувався Олег. – Ну сусід. Захочеш – якось познайомлю.

– Та я не знаю...

– Ну, як знатимеш – скажеш. А поки що пішли, бо я вже задубів.

Через силу відірвавши погляд від темної фігури, яка продовжувала незворушно видихати клубки диму, Ніна почимчикувала слідом за широкою спиною Сокола у двір. А їм назустріч уже вийшла усміхнена Олегова мати, Катерина – мабуть, той устиг вдень телефоном попередити про нову квартирантку, бо вона без зайвих питань затисла здивовану гостю в міцних обіймах.

– Ласкаво просимо, Ніночко, – радо промовила жінка. – Просто не уявляєте, як я рада, що ви в нас житимете! Сподіваюся, вам у нашій хатинці буде затишно.

– Оце і є та сама мама Катя, – сказав Олег Ніні, котра все ще перебувала в полоні хазяйчиних рук. – А це і є та сама Ніна, – звернувся він до матері, й та нарешті послабила хватку. – Ніна – мама Катя, мама Катя – Ніна. А тепер ходімо всередину, бо холодно і дико хочеться жерти.

– Приїхав з Оксфорда, а всю вихованість, видно, там і забувся, – похитала головою Катерина. – Як ви тілько його терпите?

– Якщо чесно – із превеликим задоволенням, – весело відповіла Ніна, настрій якої з часів відвідин галереї відчутно покращився.

– То ви його просто мало знаєте. Пильнуйте, бо потім його з шиї нічим не знімеш.

– Еге, хіба що дихлофосом, – пхикнув Олег. Він зупинився й відчинив двері, пропускаючи обох жінок вперед. – Мамо, ви ламаєте мій імідж, і взагалі, виставляєте на посміховисько. Краще б про чесноти розповіли.

– Обов’язково розповім. Як згадаю. – Сміючись, мати підморгнула геть спантеличеній таким прийомом Ніні, і всі вони увійшли до будинку.

Потім була вечеря на двох, ситна і щедра, з червоним вином та фруктами на десерт, а коли Ніна, наївши чималеньке черевце, зусиллям волі відтягнула себе від столу, Сокіл провів дівчину до її кімнати, де чекав уже застелений диван, оголосив ранній підйом і зник у надрах будинку. Ніна огледілась. Кімната була обставлена затишно і з любов’ю. Блакитні шпалери на стелі, стильні мереживні фіранки на вікні, гуцульський килим і картини на стінах, біля дивана – тумбочка, на ній – ваза з білими айстрами... Ніна усміхнулась і проти волі позіхнула. Присіла біля валізи, відшукала там свою нічну сорочку, швиденько перебралася і подумала, що треба піти у ванну. Неодмінно. Ось лише хвилинку вона полежить на цій чудовій канапі, під чарівним ліжником – бо під таким можуть снитися лише прекрасні сни, – а тоді можна переходити й до особистої гігієни.

Щаслива Ніна заснула за півмиті до того, як її голова торкнулася подушки.

Але її сон не був таким уже солодким.

Глава 7

Ніч минула тривожно – Ніна кілька разів прокидалася, налякана невідомо чим. Їй щось снилося, але вона ніяк не могла згадати, що саме; пам’ятала лише, що в головного героя її бентежного сну було лице пріснопам’ятного синьйора Даріо. Не те щоб Ніна насправді вірила в його причетність до цих жахливих злочинів, однак звільняти італійця від своїх підозр також не квапилася.

Вчергове Ніна прокинулась від дотику до щоки; розплющила очі й побачила Олега, що сидів на краєчку її ліжка, вбраний лише у спортивні штани та білу майку, яка прикривала його вражаючий торс не більше, аніж прапор, залишений альпіністами на вершині гори, прикриває цю саму гору. Ніна сфокусувала на цьому, безумовно, вартому уваги видовищі розсіяний погляд і, позіхнувши, поцікавилася:

– Що, час вставати?

– Ні. У тебе ще в запасі година сну, як мінімум, – пошепки відповів Сокіл.

– Тоді чому ти тут?

– Ти спала неспокійно.

– Наскільки неспокійно?

– Ну... скрикувала.

– Справді? – Ніна сіла в ліжку. – Вибач, я не хотіла. Тобто не думала...

– Та нічого. Що тобі снилося?

– Не «що», а «хто». Даріо Бава.

Олег картинно насупив густі брови.

– Я ревную, – пробасив він.

– Не варто. – Ніна простягнула руку і торкнулася його плеча. Ще тепла від сну шкіра, така приємна на дотик... – Він снився у вкрай невигідному ракурсі. Невротичні митці мене не цікавлять, навіть якщо нагло лізуть у мою підсвідомість.

– Радий це чути. Ніно, – Олег зам’явся, підбираючи потрібні слова, – якщо ти втомилася, то можеш сьогодні лишитися вдома.

– Іще чого! – Ніна від обурення аж підскочила на місці, як горобець на паркані. – Від чого це мені втомлюватися? І що я тут робитиму цілісінький день, га? Й думати забудь. Давай я краще сніданок приготую.

– Я сам. Ти поспи ще. Все ж таки перший день на новому місці. – Сокіл підвівся і рушив до дверей, та на порозі зупинився, повернувся до Ніни і замислено почухав підборіддя.

– Що? – спитала дівчина підозріло.

– Я тут одну прикмету згадав.

– Яку прикмету?

– Народну. Вона каже, що на новому місці юнці конче має приснитися її наречений. Себто той, кого ти бачила уві сні, й буде твоїм чоловіком. Прикро.

Ніна перегнулася через подушку так, щоб дотягнутися до своїх капців на підлозі, а коли їй це вдалося, вхопила один і пожбурила його в Олега. Влучила вона у двері, що дуже вчасно зачинилися за великим в усіх сенсах детективом.

Сніданок, приготований Соколом, складався із залитої окропом вівсянки, кави та помаранчевого соку. Каша – Ніна з дитинства ненавиділа всі без винятку каші, а особливо цю, з безневинно замордованого вівса – гидотно розповзлася по тарілці і мала такий вигляд, ніби її вже хтось їв. Та вередувати не випадало, і дівчина слухняно взяла ложку, обдарувавши Олега вимученою ввічливою посмішкою.

– Ти справжній кулінар. За тобою «Максим» плаче.

– Авжеж, знущайся, – шеф й бровою не повів, зосереджено наминаючи це рідке паруюче «дещо». – Знаєш, чому англійці такі спокійні? Бо вони зранку добре наїдаються. Добре і ситно. Вони полюбляють вівсянку, і тому їх неможливо вивести з рівноваги до самого ланчу. Хіба що під час ланчу. А французи всі нервові.

– Дай вгадаю. – Ніна, вбрана у свій найкращий і, по честі кажучи, єдиний пристойний халат, потягнулася за хлібом – і широкий червоний рукав витончено ліг на вівсянку. – Бо вони зранку наїдаються погано!

– Ха, та вони зовсім ніц не їдять! – переможно вигукнув Олег. Ніна, помітивши, що замастила манжети халата, зніяковіла і схопилася за серветку. – Тільки палять та каву п’ють літрами. Не дивно, що вони весь час неначе на шарнірах. Як-от зараз ти. Тільки не кажи мені, – попросив Сокіл, прибравши нарешті серйозного вигляду, – що ти вважаєш Окозбирачем синьйора Баву. Відчепися, заради бога, від старого майстра-жінколюба.

– А я й не кажу, – буркнула Ніна. – Мене все одно жодна холера не слухає.

– Версія про аборти виключає можливість його участі, – наполягав Олег. – Якщо ти лишень не думаєш, що він ще й хірург-гінеколог.

– Версія про аборти ще нічим не підтверджена. – Втративши рештки апетиту, дівчина відсунула від себе тарілку. – Ти сам сказав, що пані Ратушна ніколи не переривала вагітність.

– Я це звідки знаю? – здивувався Сокіл. – То напевне відає Господь і покійниця, та їх ти як спитаєш? А я тобі уповів те, що почув від Ратушного. Може, він просто сміття з хати виносити не хоче. Зайвий розголос йому теж не на користь... Що ж до третьої жертви, то за неї ще даних немає. Як отримаємо, тоді й будемо висновки робити. Попередні.

Ніна слухняно кивнула.

До агенції вони дісталися вчасно, та не рано – невгамовна Рада була вже на місці і, помітивши у вікно, що Ніна вийшла з шефового «б’юїка», кинулася до коридорчика, аби перехопити її ще в дверях.

– Це він тебе десь у місті підібрав? – затріщала жінка. Олег, що крокував за Ніною, видав на публіку тяжкий стогін і погрозив секретарці пальцем.

– Я підібрав її там, куди твій довгий ніс не дотягнеться, Радо. Що за звичка – вічно лізти не в своє діло?

– Така точно, як у вас, – впевнено відбрила секретарка і підморгнула Ніні. – І до слова, вас ця звичка годує, а мене – розважає.

– Хочеш розваги – купи квиток у цирк.

Рада надулася і, адресуючись до Ніни, поцікавилась:

– Він що, погано спав?.. Злий такий, як лихо однооке.

– А я маю знати, як він спав? – прошипіла Ніна, несподівано для себе самої відчувши неабияке роздратування. – Я думки читати не вмію.

– Ну, якщо ви спали нарізно, то погано було обом, – впевнено підсумувала Рада. – Але ніц, зараз вам ще гірше стане.

– Це ще чому? – спохопився Олег.

– Бо на вас чекає старша пані, – притишила голос секретарка й багатозначно кивнула на двері до офісу. – Назватися відмовляється, а вигляд має такий, ніби потребує амбулянсу через заворіт кишок.

– Боже мій, невже клієнтка?

– Нє. Чиновниця якась. Ну, знаєте – «Корпорація Ідіотів». Держслужбовець. – Останнє слово Рада вимовила настільки саркастично, що воно прозвучало як ляпас. – Нишпорить кімнатою. Де ви бачили таких клієнтів?!

Жінка, вбрана у вузьку сукню кольору брудної миші, була миршавою, худою, як тріска, і справді нишпорила кабінетом. Коли туди увійшли Сокіл із Ніною, вона саме намагалася відкрити верхню шухляду робочого столу Олега. Зачувши, що вже не сама, жіночка повернулася до дверей і без жодних ознак ніяковості заявила:

– Ну нарешті! Я вже думала, вічність вас чекатиму!

Олег сторопів, безпомічно глянув на Ніну. Та роздивлялась відвідувачку, мов таргана в супі, і очі в неї стали вузькими та холодними, як лезо стилета.

– З ким маю честь, люба пані? – Сокіл нарешті видушив із себе прийнятну для знайомства ввічливу формулу.

Жінка насупилась.

– Я вам ніяка не люба! Ірина Димар, Львівська міська податкова інспекція. Я до вас з перевіркою.

– Он як? – Ніна пройшла до свого столу. – А я гадала, що з обшуком. Перевірка планова?

– Що? – Жіночка заметушилася, кинулась до крісла, де лежала її сумочка, і заходилась жваво порпатися в ній. – Зараз я вам своє посвідчення покажу...

– Навіщо? Я й так вам вірю. Те, що ви – податкова інспекторка, у вас на лобі написано. Ви мені ліпше покажіть своє направлення на перевірку агенції «Деррік», а також те попередження про аудит, де ми мали розписатися щонайменше два тижні тому. Є воно?

Пані Димар завмерла, дивлячись на Ніну з ненавистю.

– А ви, я бачу, грамотна. Бухгалтер?

– Так. Головний. Ніна Малишко, до ваших послуг. То перевірка планова?

– Ні. Позапланова.

– Значить, одноденна. Слава Господу за маленькі милості. – Зі свого гаманця Ніна дістала ключ від сейфа, котрий днями їй урочисто вручив Олег. Там, у сейфі, відтепер зберігалася вся документація «Дерріка», в тому числі й бухгалтерська. – Гаразд, беріть стілець і підсувайтеся до мене. Я вам зараз все покажу. Це не займе багато часу. Радо, зроби, будь ласка, кави пані інспекторці.

– Я кави не п’ю, – з гідністю заявила пані Ірина. – Зневажаю штучні стимулятори і тих, хто від них залежить. Якщо можна, зеленого чаю.

– Так, хвилинку. – По всьому було видно, що Рада ледве стримується, аби не запропонувати перевіряючій блакитного дусту, однак вийшла вона досить тихо. Увесь вигляд Сокола також ясно свідчив про те, що труп, який обходиться без штучних стимуляторів і при цьому рухається, лежить за межами навіть його бурхливої уяви. І тільки Ніна не сердилась і не дратувалася цій жінці: який сенс сердитись на робота, що запрограмований на певні дії і працює чітко в межах своєї програми?.. Єдине, що трохи дивувало Ніну, – це ґвалтовність перевірки, ще й одразу після того, як були сплачені всі можливі штрафи та пені, але. хто їх знає, цих митарів? Певно, вони вважають, що фірма, котра добровільно платить штрафи, ще й сама собі їх нараховує, може приховувати ще крупніші порушення? Бездоганна логіка машин.

З чаєм справа пішла веселіше. Пані Димар переглядала документи із захватом дитятка, що ліпить у пісочниці пасочки, Ніна підкладала їй ті чи інші звіти, відповідала на питання і взагалі всіляко сприяла нелегкій праці податківця. Сокіл сидів за своїм столом, насуплений, як хмара, що ніяк не може розродитися дощем. Про людське око шеф виклав на стільницю кілька папірців, що виглядали незаймано-білими, наче перший сніг. «Він чекає дзвінка Бориса і нудиться», – подумала Ніна і підморгнула Олегу. Той якраз посилено вивчав якість фінського мелованого паперу і не помітив цієї дружньої підтримки – чого не можна було сказати про інспекторку.

– Ніно, у вас що, нервовий тик? – солодко поцікавилась вона.

– Я завжди так реагую на владу.

– Отже, вам є що приховувати?

– Як і кожній жінці – свій вік, розмір спіднього і кількість коханців у минулому. Пані Ірино, ось у цьому звіті є цікавий момент. Мій попередник помилково зарахував до валових витрат тваринний корм, яким годував знайденого кота, і тому я зробила сторно...

Телефонний дзвінок пролунав як вибух, обірвавши Ніну на півслові. Сокіл підскочив і, на ходу відкидаючи кришку мобільного, вилетів з кабінету. Дівчині вдалося почути лиш: «Кажи, Борю», – після чого дзвінко ляснули вхідні двері й настала тиша. Пані Димар зволила виказати невдоволення капітуляцією Сокола.

– Має бути його підпис на акті результатів перевірки, – звівши вуста в горизонтальний знак оклику, мовила вона. Ніна зітхнула.

– Не бачу проблеми. Рада підпише. У неї це добре виходить. Просто один в один Олегів автограф – не відрізнити.

– Це якщо все буде гаразд, – наполягала інспекторка. – А як знайдуться порушення?

– Не знайдуться, – з тихою впевненістю ствердила Ніна. – Ви вже мені повірте. Я про це подбала.

* * *

– Отже, сумнівів немає?

Боря, що вальяжно розвалився на передньому сидінні шикарної шефової тачки, знизав джинсовими плечима.

– Хто сумнівається, той живе. Але... нащо тій сестрі Стецюковій брехати? Мирослава вже на тому світі, та й стосунки в жінок не ті були, щоби пам’ять покійниці паплюжити, як я бачу... Дуже вже Орися – це так сестру звуть – за Славою побивається. Плаче, як чує про неї, про небожа... Каже, опіку над малим братиме, хоча й сама не в розкошах купається...

– Зрозумів. А що там за історія з абортом?

– Та... історія, страшна у своїй буденності. Два роки тому Мирослава Стецюк завагітніла. Не зізналась, від кого, та збиралася залишити дитину. Вже сину почала казати, що йому лелека братика чи сестричку принесе, аж раптом захворіла на краснуху. На ранньому строці.