Текст книги "Кривава осінь в місті Лева"

Автор книги: Наталка Шевченко

Соавторы: Олександр Шевченко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)

– Що ж, мене це тішить. Добре гуляти так, у цьому надвечір’ї. І голова боліти перестала... Не хочеш повернутися до обговорення злочинів Окозбирача?

– Не хочу, – відповідь Олега була виразно забарвлена здивуванням, – але мушу, якщо в тебе є цінні думки, що допоможуть слідству.

– Є дещо.

– Ну що ж, гаразд. На чому ми зупинилися?

– На мотиві. Маю версію, чому жінка в уяві нашого вбивці може бути безсердечною.

– Я слухаю.

– Наприклад, його могла покинути коханка. Чи дружина. Заради іншого – може, багатія якогось, – занурилась у вир припущень Ніна, не помічаючи, що ступає прямісінько в калюжі, котрі лишились від обіднього дощу. – Так чи інакше, зрада зіпсувала йому життя. От тобі й безсердечність жінок. Після цього вбивця остаточно переконався, що всі баби шльондри, не бачать щастя в себе під носом, і кинувся доводити світові цю свою позицію буквально, виймаючи очі й серця в представниць слабкої статі. Ну, як тобі мотив?

– Досить переконливий, – визнав шеф і кисло додав: – Тільки з ним ми будемо шукати Окозбирача до індійської Паски. Спочатку доведеться виявити всіх рогоносців Львова й області, а потім визначити, в котрого з них на цьому ґрунті остаточно поїхав дах.

– То тобі кортить, аби вкупі з мотивом ще й ім’я випливло? – спитала Ніна дещо сердито. – Так не буває.

– Та ні, буває, – проказав Олег замислено. – Усе буває – і жук свистить, й бугай літає. Зрозумій, я ж це кажу, не щоб до тебе присікатись – просто як ми дізнаємося про принцип відбору жертв? Якщо він дійсно вбиває перших-ліпших, то справа майже мертва – доведеться лише чекати, щоби він припустився якоїсь помилки. А це може ніколи й не статися. І стане він нашим місцевим Зодіаком, котрий натішиться собі й зникне безкарно.

– Тоді треба шукати в інших напрямках, окрім мотиву, – впевнено відказала Ніна. – От хоч би встановити знаряддя вбивства.

– Що це нам дасть?

– Перевіряєш, Олеже? Питання дуже просте – ниточку це нам дасть, ось що. І то не напевне, та все ж... тоненьку, маленьку ниточку у вигляді припущення, ким ця тварюка працює.

– А чому відразу працює? Що, як це хобі? Теслярство там, чи... ось, наприклад! – Сокіл крутнувся на місці, як дзиґа, і тицьнув пальцем у тумбу для оголошень, яка стояла на трамвайній зупинці, за квартал від Ніниного дому. На ній серед строкатої мозаїки афіш вирізнялася одна, незаймано-біла, з крупними червоними літерами, що сповіщали:

ТІЛЬКИ У ЛЬВОВІ! ПРОТЯГОМ МІСЯЦЯ!

Галерея мистецького об’єднання «Дзиґа» презентує:

Виставка робіт видатного італійського майстра Даріо Бави (різьба по дереву)

Виставка працює щодня, крім понеділка, з 15 до 21 години.

Вхід вільний

У правому верхньому кутку афіші було зображення дерев’яної скульптури – якогось великого птаха з розкинутими крилами. Світло ліхтаря, що блимав над тумбою, вигравало на ньому крихітними жовтими плямками. У нижньому лівому кутку афіші, під словами «Вхід вільний», красувався знімок когось худого, смаглявого і патлатого. Розгонистий підпис з купою кучериків під фото свідчив, що це був сам маестро. Він мав великі карі очі, немов з ікони, і лице аскета, але усміхався так широко, ніби був ченцем, що вперше в житті хильнув конопляної горілки, – Ніна давно зауважила, що так шкіритися вміють лише іноземці. І щиро позаздрила цьому невідомому їй Даріо.

– Чому б цьому моторошному дядькові не бути тим самим убивцею? – запитався Сокіл. – Основна професія – різьбяр, а хобі – шматувати жінок. Принаймні, ріжучого інструменту в нього має бути вдосталь. А подивишся на фото, так і остаточно повіриш, що цей товариш полюбляє на дозвіллі пустити кров.

– Ну, як ми знаємо, зовнішність часто буває оманливою, – мовила Ніна, багатозначно затримавши на Олегові погляд, – а взагалі-то... дійсно, чом би й ні? Інколи в житті бувають просто дивовижні збіги. Можливо, це якраз і є той самий маніяк.

– Ти що, серйозно? Та облиш – я ж пожартував!

– А я ні. Будь-яке припущення має право на життя.

– Ти, виявляється, справжня гуманістка – завжди бачиш в людині найкраще, – з веселим подивом зауважив Сокіл.

– Аж ніяк, – заперечила Ніна, не підтримавши цього жартівливого тону. – Особистостей, які бачать людство наскрізь і при цьому примудряються його любити, на цій Землі одиниці, і я до них не належу. Хоча досить добре відчуваю людей.

– Ну то клас! Можемо завтра навідатись на цю виставку, до пана Бави. Ти на нього тілько раз глянеш – і все проясниться.

– Все тобі смішки з попової кішки, Олеже. Але пропозиція хороша. Подивимось, що за роботи геніальний майстер нам презентував, – я таким цікавлюся. І заразом уявлю собі, що ти мене запросив на побачення. – Ніна підморгнула. – До речі, ми вже на місці. Дякую за компанію.

Вони й справді дісталися нарешті старого рудого будиночка, де жила Ніна. Споруда, що так і не зуміла стати домом. Хоч... не її вина.

– Будь ласка. Завжди радий, мала. – Сокіл зупинився, раптом взяв Нінину руку і поцілував. Дівчина аж підстрибнула – враження таке, що крізь її пальці пройшов струм дуже високої потужності. Раптом до болю закортіло так і завмерти тут, на милій вуличці, в передчутті ночі і ще чогось... тієї обіцянки, що читалася в очах Олега. Обіцянки дива?

На світі не лишилось більше див. А якщо і є, то всі вони лякають.

– Тоді до завтра, – неохоче промовила Ніна.

– Так, до зустрічі.

Вже майже тицьнувшись носом у під’їзд, Ніна таки не втрималась від короткого позирку через плече. Ну звісно, Сокіл не рухався з місця, чекаючи, доки вона зачинить за собою двері. Цікаво, цьому навчають в Оксфорді чи з цим треба народитися?

Їй раптом стало тепло і затишно.

* * *

Мати ще, звісно, не спала – це було б надто добре, аби стати правдою бодай на один вечір. На цейвечір, у який Олену хотілося бачити ще менше, аніж зовсім. Зазвичай вона вкладалася рано, відразу по тому, як від пуза нагорлається псалмів з черговим «братом у вірі», але не сьогодні. Сьогодні мати стояла в коридорі, як боксер, що чекає початку поєдинку, і Ніна, помітивши її лише тоді, коли вузький простір передпокою залило жовте світло, скрикнула від несподіванки.

– Атож, кричи, плач! – миттю відреагувала люба ненька, проявившись із темряви і, як завжди, не утруднюючи себе привітанням. – Та що там плакати – тобі вовком вити пора! Чуєш, курвина донько?!

– Боже милий, що за самокритика. – Ніна спробувала оминути матір, однак те виписане нею коло так і не стало рятівним. – Дай пройти, чи як? Що ти тут стовбичиш?

– Я скажу тобі. Так, скажу. Я на тебе чекаю. Глянути хочу в писок твій безстидний! Де ти лазила аж досі?

– А, ти знов за рибу гроші. На роботі я була. Ясно тобі? На роботі!

– Брешеш! Не було тебе там! – карбуючи кожне слово, провіщала мати і продовжила швидко, немов у лихоманці: – Я тобі дзвоню-дзвоню, третій день, в книгарню твою вошиву, і що воно за лихо – ти то в банк поїхала, то в туалеті сидиш... Я тоді зібралася раненько, службу навіть пропустила – чуєш ти, гадюко, від Бога час відірвала – і гайда до тебе. На роботу. Так мені там сказали, що ти звільнилася! Геть зникла, і то за один день! За тобою амбал якийсь зайшов, кримінальник, і більше ти там не з’являлася! Хто то був, кажи? – Олена відважила доньці ляпас, доволі важкий, як для її субтильної статури. – Хто? Сутенер твій? Ти страх Божий втратила!

Схоже, її власний страх вже благополучно минув.

«Дякую, Галю. Низький уклін, подружко».

– То все твоя хвора фантазія, – прошипіла Ніна, ледве стримуючись, аби й самій не розпустити руки. Не хотіла вона цього. Нехай ця жилава напівсива жінка нині навіть зовні лише віддалено нагадувала тумаму, та в їхніх жилах все одно текла однакова кров – не дивлячись ні на що. Але Олена зовсім не збиралася заспокоюватися. Другий ляпас не примусив чекати, тепер вже по іншій щоці. «Здається, Христос мав на увазі дещо інше»,– подумалося недоречно.

– Ти мені ще суперечити будеш, гадюко? Сказано – поважай батька й матір своїх! Хоча що тобі заповіді Божі? Ти ж сама собі богиня, так?

Пазуриста матусина рука уп’ялася в її волосся й рвонула вниз. Ніна зойкнула від болю, а Олена цілеспрямовано потягла її до трюмо, мабуть, вирішивши використати його в якості імпровізованого вівтаря.

– А ну, сповідуйся, суко, з ким грішила й по скілько разів? – Гребінці, ґудзики й рукавички полетіли геть, і Нінине обличчя опинилося притиснутим до лакованої дошки. – Сповідуйся Матері Малишко, доки ще є час для порятунку!

«Матір Малишко? Господи Ісусе!»

– Мамо, мені боляче!

– Тобі ще не так боляче буде. Чи не знаєш, що дано чоловіку й жінці сходитися лише для продовження роду? А ви, блудниці безсоромні, перед кожним страмовисько своє відкриваєте, а потім біжите до лікарів дітей своїх ненароджених із себе шматками витягати – аби й далі собі блуд чинити бездумно? Думаєте, ніхто вас не зупинить?

«Досить з мене», – вирішила Ніна. Зібравши останні свої сили, вона рвонулася убік і висмикнула волосся з материних пальців, а потім, різко розвернувшись, ударила її кулаком у живіт. Удар вийшов не дуже сильним, але Олена не була до нього готова й зігнулася навпіл, кашляючи й намагаючись вдихнути. Усі докори сумління кудись випарувалися – можливо, вони з’являться потім, але зараз у Ніні вирувала лише лють людини, яка достатньо довго терпіла приниження мовчки, аж допоки котел терпіння не вибухнув, розпліскуючи окріп. Вона ухопила Олену за комір і потягла в її кімнату так само безцеремонно, як щойно та тягнула свою жертву на заклання. Перетнувши поріг засміченої й просмерділої немитим тілом і якимись ритуальними пахощами кімнати, жбурнула неньку до протилежної стіни (завтра м’язи напевно наллються болем, але зараз вони зовсім нічого не відчували), вийшла геть і зачинила двері. Похапцем відшукавши на кухні грубезну, ще батьком залишену викрутку, вбила її в щілину між підлогою та нижнім одвірком Олениної спальні. Так надійніше. Можна бодай спробувати заснути, не боячись, що ця зміюка виповзе зі свого кубла, плюючись отрутою у славу Господа – того, яким його може малювати лише уява плазуна.

– Я йду звідси. Завтра, – голосно оголосила Ніна, перевіривши на надійність свій імпровізований клин досить сильним посмикуванням. Мати по той бік дверей мовчала.

– Назовсім, мамо. Ти мене чуєш?

У кімнаті щось писнуло і заворушилося.

– Ага, чуєш. Це добре, – сказала Ніна зі зловтіхою, про існування якої в собі ще й досі не знала. – І що це означає для тебе, також тямиш?

За дверима почувся кашель, більше подібний до воронячого каркання.

– От і молодець. Це значить, що ніколи, ні за яких обставин, що б там не трапилося і як би тобі не припекло, ти не дістанеш від мене жодної копійчини!

Якусь мить усе було тихо, а потім зі спальні донеслися невпевнені кроки, схожі на спроби бігуна-паралітика за будь-яку ціну перетнути фінішну пряму. Двері завібрували, та не піддалися – вочевидь, мати, що налягала на них своїми хирлявими грудьми, була зависокої думки про свою силу. Ніна в житті не повірила б, скажи їй хтось, що вона зможе сміятися в таку хвилину, – але нині вона аж зайшлася з реготу, до того кумедними їй видалися ці жалюгідні спроби звільнення Матері Малишко.

«Це істерика. Візьми себе в руки».

Що цікаво, мати мовчала. Не сипала прокльонами, не вмовляла, не закликала покаятись – просто раз у раз, з методичністю дятла стукала у двері всім тілом і зойкала – мабуть, від болю.

Ніні було все одно. Ніякого жалю вона не відчувала. Навіть до себе. Просто настав час зробити те, що вона мусила б зробити давно.

Ушитися з цієї божевільні якнайшвидше і якнайдалі, не озираючись.

– Мені байдуже, що з тобою буде. Не смій мене шукати. Не смій лізти в моє життя! Більше я тобі цього не дозволю. А якщо зголоднієш – піди десь попрацюй. Це тобі лише на користь стане.

Ніна прислухалась – за дверима зарипіли пружини. Це означало, що дорога матуся опустилась-таки на своє ліжко, продавлене до такого ступеня, що його сітка майже торкалася підлоги, на кшталт гамака. От і добре.

– Бог... тебе... покарає, – озвалася нарешті мучениця за віру. – Здохнеш десь... у канаві... сучко безсердечна.

Голос матері звучав на диво розмірено. Ті верескливі нотки, що супроводжували її вимогу покаятися, змінилися монотонним бубонінням. Така собі констатація факту.

– Бог мене вже покарав. Хіба не ясно? Та я нарешті вирвуся з цього пекла. І що б там не сталося зі мною далі, це буде лише Божою ласкою.

Мати раптом закричала. Дико, страшно, без слів, наче безвинно забита тварина. Ніна фиркнула.

– Побережи легені. Якщо маєш на гадці сусідів – вони вже давно звикли до твоїх лементів і на допомогу не прийдуть. Я сама випущу тебе ранком.

Крик не припинявся, він завис у повітрі і вібрував знайомими обертонами.

– На добраніч, мамо, – солодко побажала Ніна і подалася до своєї кімнати.

* * *

А вночі за нею прийшов убивця.

Звичайно, то був лише сон. Вона усвідомила це, не прокидаючись («Я думаю навіть уві сні», – сказала вона Соколу, і то було правдою), але тим не менш боялася його так само, як боялася б у реальності, – якщо не більше. Всепоглинаючий жах, як крижаний м’ясоїдний велетень, навалився на неї, доки Ніна безрезультатно намагалася втекти від страшної фігури, що невідступно крокувала за нею. Бігти було важко, як це завжди буває уві сні, – ти мчиш, рвешся вперед, дерешся з останніх сил... і долаєш якусь мізерну відстань, у той час як той, хто женеться, вже дихає в спину. І це дихання таке ж обпікаюче холодне, як жах, що конвульсивно сіпається всередині.

Вбивця був чорним з голови до ніг – він не був негром і не був одягнутий у чорне – він сам був чорнотою в людській подобі. Ожилий кусень найтемнішої барви, яка всотує в себе геть усе сонячне світло, до останнього промінчика.

– Не втекти-и, – сичав він дитячим голосом ледь не над самим вухом. – Не втекти тобі-і. Будеш такою ж. Такою, як усі!

І якимось чином – надприродним, звісно, хіба можливо уві сні інакше? – чорний убивця опинився перед нею, як в’язанка сіна, яку прив’язують перед упертим віслюком, аби примусити того зрушити з місця. От тільки Ніна тепер щиро бажала зупинитися, але ноги все ще бігли, продовжували нести її назустріч кошмару. Назустріч велетенській білій голові без лиця, носа, рота та вух, лише з двома виряченими кулями червоних очей.

Очі раптом втягнулися усередину цієї жахливої голови, неначе всмоктані, залишилися лише дві глибокі чорнющі діри. Вони перетворилися на роти.

– Така ж, як усі, будеш!!! – заревіли обидва в унісон, і Ніна прокинулася.

Глава 6

Олег під’їхав до агенції о пів на восьму, гадаючи, що буде першим, – отямившись о четвертій ранку від поганого сну, більше так і не зміг заснути, – і з неабияким подивом побачив Ніну, яка сиділа на східцях біля зачинених дверей, скулившись від неприємного осіннього вітерця. Із ще більшим подивом він зауважив, що поруч з нею стоїть стара брудно-сіра валіза з порепаною ручкою.

– Вже зібралась у відпустку? – з погано прихованою тривогою в голосі поцікавився Олег, вилазячи з салону. – Трохи той... зарано. Ще хоч півроку попрацюй, а там видно буде.

Ніна посміхнулась – такою вимученою усмішкою, що у Сокола защеміло серце, і підвелася.

– Хвилюватися немає причин, як співається в одній пісні. Я не маю квитка на Канари. Маю лише певні проблеми.

Олег підійшов ближче і помітив, що на ногах у Ніни черевички різного кольору – лівий синій, а правий коричневий.

– І в чому ж вони полягають?

– У тому, що віднині я більше вдома не живу.

– А де живеш?

– Ще не знаю. Зніму кімнату десь. Чи прилаштуюсь у гуртожиток.

– Куди? – ні в сих ні в тих Сокіл роздратувався: знайшла вихід, називається. – Мені доцільно розповідати, що в тих гуртягах коїться?

– Ні, бо ти нічим мене не здивуєш після того, що коїться в мене вдома, – в розпачі відказала Ніна. – Маючи матусю – релігійну фанатичку, яка бере мої гроші, проклинає моє існування і постійно намагається кулаками навернути мене на шлях істинний, бо я в її уяві професійна шльондра, починаєш дивитися на речі дещо інакше. Ти, до речі, питав мене, чому я не заміжня. Ось і відповідь.

Олег помовчав. У його мозку дзиґою закрутилася нав’язлива ідея, як вирішити Нінину проблему. От тільки що скаже сама Ніна? Утім, хочеш почути відповідь, спочатку постав запитання. Зважившись, він почав:

– Слухай, я маю пропозицію. Ти тільки... ти не думай нічого такого. У мене просто три кімнати, окремі, і мама аж на другому поверсі живе, точно не заважатиме. Я тобі одну кімнату міг би здати. Безкоштовно.

– Дуже цікавий бізнес, – очі Ніни звузились, – безкоштовно здавати кімнату. Тепер ясно, як ти розбагатів.

– Нє, ну якщо ранком ти звариш кави і для мене також, я не буду проти. Але більшого в тебе не попрошу. Обіцяю, – квапливо запевнив він.

Ніна довго дивилася на нього.

– Я тобі дуже вдячна, – мовила вона нарешті. – Добре. Я згодна. Я варитиму тобі каву. І прибиратиму в хаті. І... Олеже, я дуже сподіваюся, що ти попросиш у мене більшого. Кажу це, користуючись тим, що ми поки що самі... – Ніна затнулася. Сокіл нахилився над нею і поцілував у маківку. Його серце стукало як несамовите. Щойно він почув те, чого почути не сподівався, але дуже хотів. Деколи мрії збуваються.

– От і добре, домовилися. Заселення увечері. Ходімо в офіс, прохолодно вже надворі.

Сокіл відімкнув двері, пропустив Ніну всередину, а сам відніс валізу, в яку неначе каміння напхали, до машини й засунув у багажника. Хай краще тут лежить – так у його спостережливих підлеглих не з’явиться зайвого приводу для пліток.

Коли повернувся в офіс, Ніна вже, як і обіцяла, займалася приготуванням кави.

– До речі, – сказала вона. – Я маю для тебе ще одну версію щодо мотиву вбивці – дякуючи моїй навіженій неньці. Хоч якась користь від неї.

– Слухаю, – Олег присів на краєчок свого масивного столу і сплів руки на широких грудях.

– Вона просто звар’ювала на тій думці, що я от-от завагітнію казна від кого і притьмом кинуся робити аборт. Вважає, що жінкам, які це роблять, місце в пеклі та що добре було б, якби хтось їх доправив туди експресом. У контексті цієї теми цілком можна говорити про жіночу безсердечність – навіть не будучи вбивцею.

– Аборти, – замислено повторив Сокіл. – Знаєш, а це цікава версія – ганьба мені, я про це якось і не подумав. Тобто щоб вона підтвердилася, мусимо довести, що всі три жертви в минулому позбулися своїх дітей... а якщо це дійсно так, то цілком ймовірно, що за це їм серця й повирізали. Бо вбивця гадає – ні, переконує нас, – що жінкам, які зробили подібне, цей орган наче й ні до чого.

– Щось таке, – кивнула Ніна. – А очі... можливо, мається на увазі духовна сліпота.

– Угу. Слухай, ти просто молодчина!

– Я ж тобі відразу казала.

– Та я й не сумнівався – лише трішки поопирався для годиться. Отже, якщо підтвердиться факт перерваної вагітності в усіх трьох, то матимемо практично гарантовану зачіпку. Що ж, це вже крок уперед. Треба опитати рідних. Значить так – напевно, кревними Сніжани Доброхот та Мирослави Стецюк щільно займеться наш Боря – якщо нарешті зволить відірвати свою задницю від теплого дивана і завітати-таки до офісу. А я займуся особисто Ратушним. Гадаю, так буде краще.

Безневинно обхаяний Лупибатько, що намалювався в агенції навіть раніше офіційного початку робочого дня, на суворе рикання шефа щодо буцімто запізнення відповів коротко і з гідністю:

– Я не запізнився. Це декому не спиться.

Вислухавши ж нову версію у викладенні Сокола, Борис помітно пожвавішав.

– О, то це вже прогрес! Маємо бодай з чого почати.

– Перше, що ти мусиш зробити, – напучував Олег помічника, – це опитати родичів. Зазвичай про таке батькові не кажуть, але мати чи сестра цілком можуть бути в курсі справи. Почни з батьків Сніжани Доброхот, тільки делікатно так... мати там нині на своїх двох не стоїть, таку бідосю має, але опитати доведеться насамперед її. Через «не можу» і «не хочу», але тонко і чемно, як ти вмієш. Потім знайди сестру Мирослави Стецюк – більше нікого з рідних у неї, власне, й не було. Якщо виявиться, що жертви робили аборти, будемо копати далі – де, коли і чому.

– А якщо всі опитувані дружно заволають: «Ні, цього ніколи не було, як ви могли таке вигадати!», треба знайти медичні картки покійних жіночок, – підхопив тямущий Боря. – Власне, хоч так хоч інак, а я маю конче знайти ті документи.

– Тямиш. Про будь-який результат доповідаєш негайно, телефоном і особисто мені.

– Ну, тоді я рву кігті. – На порозі Лупибатько озирнувся і, поправляючи комірець на своїй джинсовій куртці, серйозно мовив: – Хороша ідея, босе.

– Ніні дякуй, – зауважив Сокіл. – Це її осяяло... зранку-раненько.

– Хороша ідея, Ніно, – повторив Борис, зовсім, здавалося б, не здивований, і вийшов.

Ніна з докором глянула на шефа.

– Ти для чого Борі сказав, чия версія? Буде думати, що я лізу не в свою справу.

– Не буде. Ти – бухгалтер. Математик практично. У тебе робота така. І я не можу, та й не хочу, сидячи з тобою в одній кімнаті, щось від тебе приховувати. Навіть Рада в курсі всіх справ, хоча й поверхово. А коли ти маєш слушні гадки не лише щодо балансу, чому б я не дослухався?

– Ти просто мрія, а не роботодавець, – ствердила Ніна. – І якщо хтось скаже інше, ігноруй.

– Домовилися, – всміхнувся він, але раптом чомусь спохмурнів – неначе ніч йому на чоло насунулась. – Слухай, – мовив він по хвилині видимих коливань, – мені тут гайнула одна думка... малоприємна. Ти, звісно, вибач, але я мушу це вимовити. Ти кажеш, що твоя мати фанатичка, схильна до агресії. Якщо взяти до уваги те, що саме її поведінка наштовхнула тебе на гіпотезу щодо абортів... я нічого не стверджую, звісно, але якщо...

– ...вбивця – то вона? – закінчила за нього Ніна. – Не вибачайся. Я теж думала про це.

– І?

– Ну, по-перше, мене мати ненавидить більше від усіх жінок світу, разом узятих, по-друге, гонорова й агресивна вона лише вдома, де її ніхто не бачить, крім розп’яття та мене. Ну й по-третє – хоч це найголовніше, – не скажу про два попередні, але на час останнього вбивства у неї точно є алібі. Я – її алібі. Ми були разом увесь той вечір і ніч, коли загинула Сніжана Доброхот. Я і бачила матір, і чула, бодай би оглухнути. Ні, Олеже. Повір мені. Вона – божевільна, так, але на таке їй би фантазії забракло, та й сили теж.

– Що ж, тоді добре. Вибач, що заговорив про це.

– Я ж кажу – нема потреби в перепрошеннях. Ти просто робиш те, що мусиш. Ти об’єктивний, і за це гідний нагороди, – Ніна виразно глянула на кавоварку. – Ще кави, шефе?

* * *

Ратушного, після попереднього дзвінка, Сокіл застав в одному з його автосалонів. Пана Петра він побачив здалеку – той метушився за скляною вітриною, немов старанний практикант, і, гаряче жестикулюючи, доводив щось групі з трьох, убраних на позір в однаковісінькі костюми, юнаків. Ті слухали його, киваючи, без жодних ознак розуміння на кам’яних лицях – це Олег зауважив, підійшовши ближче. Ще якусь хвильку роздивлявся Ратушного, що у своєму чорному пальті чомусь скидався на середньовічного воїна, а потім рушив до входу, двері на фотоелементах безшумно відчинилися, і Сокіл опинився у просторому, з високими стелями приміщенні, де на подіумах сяяли різнобарвними глянсовими боками кілька автівок. Пан Петро відразу помітив детектива, усміхнувся – радше з ввічливості, аніж від великої радості – і поспішив назустріч гостю. Вони обмінялися рукостисканнями, і Ратушний ледь помітно повів очима, відпускаючи своїх слухачів. Юнаки, вишикувавшись вервечкою, потупцяли десь до підсобки, а пан Петро похитав головою.

– Новачків інструктую. Салабони. Чи вони кін гамериканських надивилися, чи книг дурних начиталися, та щойно хтось до салону увійде, то всі троє налітають водночас, мов ті круки на стерво. «Чого бажаєте? Чим вам допомогти?» Не терплю нав’язливого сервісу. Відчувати ж треба, чи шарпати покупця, чи дати йому спокій, а він спитає, жи сам хоче, – пан Петро кашлянув. – Вибач, не по темі. Що нового?

– Поки що особливих новин не маю. Та є одне делікатне питання. Щодо пані Оксани.

– Що ж, розповім, що зможу. Відійдемо.

Вони перемістилися до невеличкої, схожої на барну, стійки, за якою на охайному столику стояли телефон, ноутбук і вазон з білою фіалкою. Ця квітка на робочому столі вельми здивувала Олега – як здивувала б його красуня у вечірній сукні на овочевій грядці, – але від коментарів детектив утримався. Ратушний звів на нього очі.

– Кажи.

– Я перепрошую, що мушу питати таке, та, самі знаєте, справжнє розслідування ґрунтується на...

– Я знаю, на чому. Реверанси облиш, Олеже, не на бал прийшов. Говори.

– Ваша покійна дружина коли-небудь робила аборт?

Видовжене, з вузькими вилицями та жовтуватою шкірою, що відрізняє тих, хто багато працює і мало буває на свіжому повітрі, обличчя пана Петра аж потемніло. Лише на півмиті, але й цього стало, аби завважити – питання вдівцеві дуже не сподобалося.

– Ні. Звісно ж, ні. Що це за маячню ти вигадав? – низьким голосом мовив він.

– Є версія, що вбивства замішані саме на цій... гм... жіночій проблемі, – пояснив Олег.

– Чортівня якась. Не вірю. А втім... зараз можуть вбити за що завгодно. А можуть і просто так, – Ратушний прочистив горло і дещо пом’якшав. – Вибач, не хотів зриватися. Це нервове. Ти таку річ спитав – я аж розгубився. Просто ти Оксани не знав. Вона на таке ніколи б не пішла.

– А якби й пішла, вам би не сказала?

– Ми не мали секретів одне від одного. Жили душа в душу. І про таке я б знав. Я помітив би, що моя жінка вагітна. І нічого подібного я б їй не дозволив, бо теж вважаю аборт убивством.

– Теж?

– Так, як учить церква. І Оксана в це вірила. Слухай, при всій повазі – ти не там копаєш, Олеже. Я ціную те, що ти взагалі працюєш, бо міліція наша хіба що яйця чеше, але повір мені – це шлях в нікуди. – Голос Ратушного вирівнявся і зміцнів. – То була інша причина. Мала бути інша. Та хіба у хвору голову заглянеш?

– Саме це я й намагаюся зробити. Бо інакше як знайти вбивцю?

– Це тобі видніше. Гроші маєш? Може, витрати якісь негайні? Говори без встиду.

Олегу чомусь здалося, що його хочуть красиво, але негайно послати куди подалі і, власне, вже почали це робити. Він не гнівався на свого клієнта, бо чудово його розумів – на такий мозоль наступити, тут хто завгодно вовком завиє, проте почувався хірургом, що робить боляче пацієнту задля його ж користі.

– Ні, все йде за планом. Авансу досить. Заплатите, як буде результат. А тепер мушу відкланятись. – Повагавшись, Сокіл рушив до виходу, на мить призупинившись, аби кинути погляд на пекуче-червоне, кольору артеріальної крові, авто.

– Красуня, еге ж? – подав голос Ратушний за його спиною. – «Субару Імпреза». Хтів би таку мати?

– Нє. Я фанат старих машин. Моя конячка старша за мене, але дасть фору багатьом сучасним. Щоправда, довелося трохи до ладу привести...

– Це ж яка?

– «Б’юїк Рив’єра» шістдесят сьомого року. Його ще «мускулом» називали.

Ратушний аж присвиснув.

– Здуріти... То ти справжній естет? А не шкода стареньку по львівських вулицях гробити?

– На той світ я її з собою все одно не заберу. А водити – саме задоволення. То чого собі відмовляти?

– Справедливо.

– Так, – погодився Олег, відчуваючи, що наразі їм нема більше про що говорити. – На все добре, пане Петре. Дамся чути, як знатиму щось достеменно.

І нарешті вийшов, питаючи себе самого, чому має повне та виразне враження, що ступає по вкрай тонкій кризі. Він не сумнівався у щирості Ратушного, однак його певності щодо покійної дружини аж ніяк не поділяв.

Боря віддзвонився якраз перед обідом – коли Олег, повернувшись, допитувався у Ніни, чи встигла вона ранком поїсти і чи думає вона взагалі про своє здоров’я. Доповідь Лупибатька була по-військовому короткою і по-цивільному змістовною.

– Сніжана Доброхот робила аборт три роки тому. З медичних показань. Коханець їй приніс якусь заразу, а за таких умов ледь не примусово вагітність переривають. Це й стало останньою краплею – дівчина пішла від нього, щойно вилікувалась. Це мені мати її переповіла під великим секретом. Батько ніц не знав, та й досі не в курсі.

– А що з Мирославою Стецюк? – поцікавився Сокіл.

– Чуєш, я тобі що, Карлсон? – обурився Борис. – Десь пропелера під одягом ховаю, нє? Я ще Сніжанину медкартку не знайшов, а тобі вже всю брудну білизну Стецюк подавай!

– Картку відставити на потім, – скомандував Олег. – Мчиш зараз до Стецюкової в других сестри і там усе те саме робиш, що й у Доброхотів. Крутись, як собі знаєш, та щоб інформація була мені за дві години!

– Тю, за дві години я й роги в золото козам пофарбую! – іронічно запевнив Лупибатько. – Тра тобі секундоміра купити, щоби ти на нього глядів, коли нам роботу ставиш. Хто в десяту частку секунди не вклався, той вилетів з гри.

– Борю, завдання зрозумів? Виконуй. – Сокіл дав відбій.

– Ти така сувора мрія, – зауважила Ніна, сміючись.

– Авжеж. І з пантелику мене не збивай, будь ласка. Зараз їдемо обідати, я маю одну кнайпу на прикметі, якщо за три роки не зіпсулася, то там люкс готують. До речі, вона в двох кроках біля тої галереї, де підозрілий італієць виставляється.

– О, то ти запам’ятав? А наді мною потішався.

– Я ж не заарештовувати його збираюся! Просто подумав сходити, долучитися до високого. Все ж таки дядько доводиться земляком майстрам Відродження. Ну й заразом... – додав він пошепки, щоби уникнути чутливих вух Ради, – вважай, що це таки побачення.

* * *

До кнайпи «Азія» Пасків забіг буквально на хвилину. Власник закладу, сивий похмурий вірменин, що ставав ще похмурішим прямо пропорційно зростанню його статку («більше грошей – більше гризоти, ара»), був старим боржником Сергія: років десять тому Пасківу вдалося розкрити пограбування квартири Ашота Саркісяна. Пана Ашота виставили, як то мовиться, конкретно – з хати винесли все, починаючи з килимів, дорогої побутової техніки та золота і закінчуючи кухонним посудом. Завдяки одному, нині, на жаль, уже покійному інформаторові злодіїв Сергій знайшов протягом двох днів, а разом з ними і більшість майна, яке ще не встигли спустити. Пощастило. Відтоді в усіх закладах Саркісяна, а їх було більше десятка, у різних куточках міста, його та слідака Сазоненка годували абсолютно безкоштовно і дуже смачно. Пасків цим регулярно і від душі користався – зайва скромність не була його чеснотою. І серед усіх Ашотових кнайп найкращою вважав саме «Азію», насамперед через зручне розташування – звідки не підійди. А ще тут, у чистій, свіжій олії, яку міняли після кожного використання, смажили такі пончики, що проковтнути з ними можна було не лише пальці, а й усю долоню. Щоправда, тут вони, на галицький манір, називалися пампушками, та хіба суть у назві? Хрусткі, пухкі, з начинкою від свіжих вишень до вареної згущенки або лише присипані цукровою пудрою, ті пончики просто танули в роті. Ніколи особливо не любив солодке, але Ашотових пончиків міг ковтнути півтора десятка за раз і частково розумів, чому в усіх тих забугорних фільмах їх називають «їжею поліцейських». Півкіла цих штукенцій, пару філіжанок кави – і він заряджений енергією до кінця дня, а голова працює, як годинник. А з’їси якийсь хот-дог з невідомої дохлятини, і потім хіба що з білого коня не злазитимеш до вечора – особливо з його шлунком.