Текст книги "Гуси-лебеді летять"
Автор книги: Михайло Стельмах
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)
– Приїжджай, Михайлику, і книжку гарну привозь, – попрохала, прощаючись, дівчина, в голосі її озвався смуток. – Коняка буде пастися, а ми щось читати, та й знову черешень нарвеш, не шкода добрій людині.
– Тобі не страшно самій залишатися?
– Трохи страшнувато, – обвела поглядом ліси. – Але ось-ось надійде тітка Василина або тато. А зараз я в курінь заберуся, щоб ніхто, навіть борсук, не бачив мене, – повела довгими чорними брівками, а над ними жалісно затремтіли дві сумні оборочки зморщок.
Вона провела мене за вориння, ще й рукою махнула, коли я вискочив на коняку. Проїхавши трохи, я оглянувся. Люба вже стояла біля куреня і проводжала мене очима. А в цей час від дороги славно-славно обізвалася пісня, і дівчинка радісно метнулась їй назустріч. З-за дерев, співаючи, з'явилася струнка жіноча постать, ось вона простягла руки, і в них з розгону влетіла Люба… А далі мене вже наздоганяли два голоси, що журились над долею соловейка, який не знайшов щастя ні в лісі на горісі, ні в долині на калині…
Дома всі похвалили мене за гарні черешні, бабуся назвала свого внука «нашим годувальником», а дідусь сказав, що мій чуб пахне суницями, а завтра, мабуть, запахне річкою.
– А чого річкою?
– Бо взавтра я піду ловити рибу, то, може, й ти пристанеш до мене?
– Таки пристану! – радісно вигукнув я.
– От і гаразд. Тільки збуджу тебе рано-рано, коли ще чорти навкулачки не б'ються.
– Діду, а як це чорти б'ються навкулачки?
– Так само, вважай, як і люди. Тільки нечисть від стусана летить далі і аж земля двигтить під нею, – навіть не посміхаючись, пояснює дід.
– Ой, мовчи, старий гріховоднику. Чого навчає дитину проти святої неділі? – докірливо говорить бабуся, яка ніколи чорта не назве своїм ім'ям, а тільки – Гнатом-безп'ятком або тим, хто в греблі сидить.
– А що ж тут такого? Йому все треба знати.
– Діду, а чим будемо ловити рибу?
– Саком. Я знаю одне місце в'юняче…
– А щупаки там будуть?
– І щупаки, і карасі, і лини будуть, – лагідно говорить дід, і хороше-хороше стає мені на душі від його слів, а до очей наближається та Ведмежа долина з річечкою, куди я ще не заходив рибалити зі своїм продірявленим решетом. Дід говорить, що там колись водилось риби тьма-тьмуща. Косарі, бувало, захочуть юшки на обід, то, не довго думаючи, й пускають у діло сорочки: зав'яжуть рукава, ковнір – та й у річку. Наловлять отак рибки – і таганують собі на березі. А в ятері набивалось того карася мало не до горловини, та все такого, наче він із золота вийшов. А тепер навіть із снастю треба цілий день талапатись, щоб наловити якоїсь дрібноти.
Ми виходимо з дідом на подвір'я, оглядаємо невеликий сак, на якому завбачливо висить торба, оглядаємо довжелезний бовт, яким буде орудувати дідусь. Коли б скоріше збігла ця ніч!
– День завтра буде як золото, – дивиться на зорі дідусь і йде зі мною до воріт.
– Звідки ви знаєте?
– Зорі віщують, – і знову якась таємниця вчувається мені в дідових словах.
Одразу ж за нашою вулицею стоять, як Дунай, молоді коноплі й соняшники, за ними темно виткнулась церковця, ще далі, біля самого неба, диркає деркач, а в небі виблискує Віз. Він зовсім був би схожий на звичайний земний віз, аби хтось начепив на нього колеса, хоча б змайстровані дідусем. Притихши біля воріт і придивляючись до семи зірок, я несподівано кажу про це дідусеві, а він у подиві прикладає руку до сивих карлючок вусів і, зібравши на лобі рясні зморшки, починає сміятися:
– Оце додумався! Ніхто не почепить отам коліс, бо в небі нема стельмахів.
Тепер уже я дивуюся, бо знаю, що стельмахи є в кожному селі: і в Кусеківцях, і в Літинці, і в Зінов'єнцях, і у Вербці, і в Березці, і в Майданах, і в Руднях, і в Гутах, і в отих Тесах, що стрічають і випроводжають вас виводками дрібноти, бо тут сім'я не вважається сім'єю, коли в ній немає шестеро дітей. А через те що тут у родинах водиться не тільки по шестеро, а й по шістнадцятеро дітей, то в нас ще й досі Теси називають Китаєм.
– А чого, діду, в небі немає стельмахів?
– Бо там живуть одні святі.
– То й що? – пильно дивлюся, чи не підсміюються з мене. – Хіба святі не їздять один до одного в гості?
– Ні, не їздять – вони пішки ходять.
– Пішки? Це насправді?
– Насправді.
Мені шкода стає святих, які не знають такої радості, як їздити в гості. Це ж колеса поскрипують, а коні пофоркують, а дорога петляє, петляє то полями, то луками, то дібровами, а далі, десь понад ставом, і сільце вигулькне. А в ньому далека рідня чи свояцтво проживає, а в них і хліб смачніший, і вишні не такі оскомисті, і люди уважніші до тебе, і очі їхні так добре зоріють, і всі тебе ріднею величають і навіть підшукують молоду…
– Діду, а святі багато ходять?
– Багато.
– А в них ноги не болять?
– У святих нічого не болить, їм добре живеться.
– А чого їм добре живеться?
– Бо вони мають у що взутися, у них є хліб і до хліба.
– А хто їм поле оре?
– Ніхто їм не оре, – вони мають хліб не з поля.
– А-а-а, в них є крамниця з булками! – враз вшолопую я, пригадуючи лавку Митрофаненка, а дід обома руками хапається за ворітницю, присідає і так починає реготати, що на вишні-лутовці прокидається півень і раніше, ніж звичайно, кличе ранок.
На сінешньому порозі з'являється бабуся. Вона ще не знає що й до чого, але теж починає – сміятися, бо ж чогось сміється її чоловік.
Я ніколи не бачив дружніших людей, як мої діди. В селянстві, та ще в нестатках, усього доводилось мені надивитись і начутись. Але жодна крихітка житейського бруду не виповзла з двору моїх дідів, недобре слово з їхніх уст не торкнулося жодної людини.
З незвичайної делікатності дідуся дивувались і потроху підсміювалися наші вуличани. Де ж це видано так жалувати в селянстві жінку, як жалував він? Коли дідусь пізно повертався з роботи чи заробітків, то шкодував будити свою дружину, а сідав на призьбі коло її вікна і отут, припадаючи росою, засинав до ранку. За це не раз його сварила бабуня. Дід обіцяв, що більше цього не буде, і знову робив по-своєму.
Народились мої дід та баба ще кріпаками, побралися уже вільними і стали жити на пішаку [1]1
Піший наділ після 1861 року селянину, який не має тягла.
[Закрыть]. А коли селянський поземельний банк почав продавати землю князя Кочубея по сто двадцять п'ять карбованців готівкою, а в розстрочку на сорок дев'ять років – по триста карбованців за десятину, мій дід скріпив купчу на три шнури [2]2
1,1 десятини.
[Закрыть]та й продав за них свою силу й роки. А що ж було робити, коли в хаті як не через рік, то через два скрипіла колиска і народжене життя мало йти в світ не старцем, а сівачем.
І наоралися, і насіялися, і накосилися його усі біляві сини й онуки, аж поки не взялися їх косити війни і смерть. Косила вона, не жалуючи, і залишилось тепер з усього нашого великого роду тільки двоє чоловіків…
Бабуся, пересміявшись із того, що я зморозив, заганяє нас до хати, а сама ще йде поглянути на свою втіху – садок. Кожне деревце тут посаджене її руками, й до кожного з них вона мала своє тихе слово. Було так цікаво слухати, коли бабуся, наче з ріднею, розмовляє з деревами, тому я й ув'язуюсь за нею. Але бабуся не полюбляє, щоб хтось прислухався до її розмови з садком. Тому вона зараз тільки підійшла до кількох дерев, поторгала їх руками, щось прошепотіла й незабаром повела мене в хату.
Роздягнувшись, я падаю на тапчанчик і спочатку чую слова бабусі, звернені до цариці преблагої, усердної заступниці скорбних, а далі, крізь молитву, вловлюю скрип наших воріт.
«А може, це тато приїхав?» – схоплююсь із тапчанчика і припадаю до вікна. Ні, то на воротах під зорями вмостилися парубок із дівчиною і нічутінку не журяться, що ворота скриплять і скриплять.
Я припадаю до подушки, і незабаром під слова молитви і воркування закоханих щось починає злегенька погойдувати нашу хату. То, певне, дрімота підійшла до неї і робить своє ділечко… Ось вона трохи розгорнула темінь, і наді мною зашелестіла росою пісня-черешня, з вечірнього куреня вийшла усміхнена Люба, а побіля нори, прислухаючись до лісу, насторожився борсук.
А далі в мій сон залітають лебеді, їх стільки, скільки може бути лише у сні. Вони підхоплюють мене на крила і летять своїм лебединим шляхом на широку долину, де вже з саком стоїть мій дідусь. Приклавши руку до очей, він придивляється до неба й сміється:
– Ага, припізнився. А я вже сам трохи щук і в'юнів наловив.
І справді, на прибережнім сухопутті звиваються посірілі в'юни і, поблискуючи, вигинаються носаті щупаки…
Дідусь збудив мене, коли в небі ледь-ледь почала вибілюватися зоряна імла. Я підійшов до сака, одволожений росою, він вибивав з себе пахощі риби й водяного зілля. І раптом у нашому садку почувся шелест. Я озирнувся. Між деревами, що кутались у туман, сполохано майнула жіноча постать і зникла за ворітцями в городах.
«Невже це літо зупинилось було біля нашого саду та й пішло собі до інших людей? – завмер я на місці. – Але чого воно було таким схожим на Мар'яну?… Навіть хустку так розправило, як Мар'яна». Та яких тільки див не зробить літо? Про це найбільше знає моя мама…
Розділ четвертий
За хмарами-хмарами куталось сонце; воно зрідка опускало під краї неба імлаві просвітки, і тоді земля трималась на них, мов колиска. Навколо тихо бринів золотий півсон передосіннього степу. Здалеку, наче по блакитній воді, поволі пропливав приломлений до плуга орач, а за ним, біля самого неба, вітряки намотували на свої крила бабине літо і час…
Я і досі завжди з хвилюванням входжу в передосінню золотисту втому полів, я і досі не можу спокійно дивитися на останні, сизі від негоди, вітряки, на ці добрі душі українського степу, що віками вписували в сторінки хмар і неба нелегкий літопис хліборобської долі.
Мені іноді здається, що я теж схожий на вітряка, який основою, хрестовиною тримається чорної, репаної землі, а крилами жадає неба…
З курної дороги, нарешті, видибцьовує, сповнена гідності, постать Петра. Пообідавши, малий бурмотій байдужувато б'є палюгою по цупких стеблах «Петрового батога», і вони закипають сполоханим синьоцвіттям. Зараз на темному обличчі пастушка тримаються лише півсонна добрість і ситість. Розімлілим оком він перелічує корів, що пасуться на стернях, зупиняє погляд на скопищі і задоволене, але з прихованою насмішечкою хмикає:
– Ну, як, читальнику?
– Погано, обіднику!
– Ти ще гніваєшся? – вдовиченко примирливо покліпує віями, на яких осів пилок дороги.
– Та ні, перегнівався.
– То чому ж погано? – підіймає одне плече вгору, далі його обличчя розповзається в широкій посмішці, при цьому він показує все своє підсинене дрібнозуб'я. – А-а-а, панська журба: нема чого читати? Вгадав?
– Вгадав, – необачно зітхнув, бо знаю, що це викличе тільки нову насмішку.
– Читай не читай, грамотяко, все одно попом не станеш, – неквапливо виважує скотарчук насмикані з чужих мудрувань слова, а далі задоволене б'є долонею по дерев'яній цурці, на якій тримаються штаненята: – От погобідав, так погобідав, що й самому не думалось, не гадалось.
Я глузливо чмихаю:
– Чого тільки не було на тому столі: і хліба, і води, а цибулі якої, а хріну, і навіть самої редьки!..
Петро зневажливо, як тільки він уміє, рукою, очима і губами відкидає вищесказане і звертається наче не до мене, а до когось стороннього:
– Не дивуйтесь, бо що воно, бідне, тямить у панському їдлі?
– Що, що? Ти аж до панського їдла допався?!
– Атож! – зверхньо напівобертається до мене Петро і ліньки цідить: – Чуєш, і борщ з товчениками, і качатину, і аж солодкі пундики їв.
– У сні?
– Та ні, у самого попа!
– Тороч та балакай! – Тепер я зневажливо махаю рукою, бо добре знаю скаредність нашої блідавовидої попаді, в очах якої зеленкувато застоявся мед, а на язиці трималася жовч; присадкувата і широка, мов дзвін, матушка цілоденне товчеться на своєму попівстві і все буботить що тепер настало не життя, а один розор – усі і всякі руїнники об'їдають та обносять її статки. Правда, коли на попівському подвір'ї стоять червоні козаки, матушка до їхнього від'їзду стає тихою, ніби зітхання, і навіть наймичку Мар'яну називає не богопротивим плевелом, а – серце моє…
– І ти ніяк не віриш, що я в попа обідав? – пастушок удавано байдуже лягає горілиць на стерню, кладе в узголів'я сплетені руки і ловить очима білі хмари, що з своїх краєчків обтрушують та й обтрушують на поле нитки бабиного літа.
– А хто й повірить брехуненку? Ще, може, скажеш, що сама попадя аж на покуття посадила тебе?
– Дурний, та й годі! – задоволене підсміюється Петро. – Матушки саме дома не було: вона аж у Літин поїхала храмувати. А наймичка Мар'яна чого тільки, чуєш, не поставила на стіл і… – вдовиченко напівпідводиться з землі, а голос його стихає, ніяковіє… – і чорнобривцем назвала мене, і казала, що я, кхи… вигарнів.
– О!
– От тобі й «о»! – Петро збирає в оборку потріскані вуста, напевне, передумує, чи варто було говорити оте, що про нього сказала дівчина, бо вже й ми перехопили од старших поведенцію зверхньо ставитись до того, що говорять жінки. – Думаєш, вихваляюсь перед тобою? Дуже потрібно мені!
Ні, я не думаю, що він вихваляється. Слова Мар'яни вражають мене. Тепер я зовсім іншими очима оглядаю пастушка, його старий залоєний картузик, ганчір'ясту одежинку і чи не вперше бачу, що він справді славний: і брови в нього чорні, сосонкою, і очі красиві.
Як іноді важливо буває, щоб хтось виділив у людини щось гарне та й іншим, менш видющим, підказав. Я дивлюсь через поле вдалину, де лише купинами яворів і тополь окреслюється село, і тепло згадую заповзяту попівську наймичку Мар'яну, оту босоногу з двома рухливими косами віхолу, що все робить навбіжки, пританцьовуючи і сміючись або співаючи. Навіть коли матушка сварить її, наймичка насочується сміхом, продаючи білі підківки зубів і аж три ямки: дві на щоках, а третю на підборідді.
– Нема на тебе, шибайголово в спідниці, ні грому, ні блискавки, ні трясці, ні трісця, ні лихої години, ані синього смутку.
– То й добре, що нема! Хай і повік не буде – не зажурюсь! – дивиться кудись поверх матушки Мар'яна, пританцьовує на місці і підсміюється.
Попадя озирається довкола, зітхає:
– Прости, господи, согрішенія наші, вольная і невольная… Запам'ятай, маловіре, моє слово: будуть тебе невдовзі тягнути куцохвості у саме пекло і тільки одним свіжим мотуззям, бо старе не витримає.
– Гі! Поки вони собі натіпають конопель та насучать мотуззя, то я ще наживуся.
– От хай мене уб'є золотий хрест, – била себе роздутою рукою в підпаристі груди попадя, – коли не кинуть тебе хвостаті аж на саме днище геєни огненної.
– І там, кажуть, матушко, є люди!
– Свят, свят, свят. І що ти, богопротивна, мелеш і вже наперед шукаєш кумпанію в пеклі? Зникни і щезни з моїх очей, відлюдку!
– Куди ж, матушко, щезнути: до худоби, сапання чи на леваду? – смиренно питає Мар'яна, а з кінчиків її вій аж капотить молодече життєлюбство.
– Революціонерка! – нарешті волала матушка, сама лякалася цього слова, одразу ж руками стримувала серце, а очі підводила до неба: – Прости, господи, согрішенія наші, вольная і невольная, прости і остави…
А наймичка, метляючи спідницею і косами, вже проворно бігла до обори чи на город і скрізь ронила на стежки і доріжки безжурний сміх чи пісню. В селі, хто знав Мар'яну, жалували її, зичили добра і гарного жениха, який мав би земельку і славно хліборобив.
«Так от хто мені зможе пособити – знайти в попа якусь книгу, і чого раніше не додумався до такого?» – веселію я, вже не дослухаючись, як розкошував пастушок за панотцівським столом.
– Ну, біжи на обід, бо перепадешся на смик, – нарешті каже Петро і виймає з кишені свою єдину цяцьку – кресало з напильника і кремінь аж з Карпатських гір, де воював з австріяками його дядько.
Стернями та картоплищами я скочуюсь до микитівського ставочка, де були отакенні коропи, аж поки їх не повиглушували бомбами. Тут срібно жебонить синя-синя долинкова вода, я нахиляюсь до неї, п'ю її спів і прислухаюсь до шелесту отави. Я дуже люблю, як співає вода, – весною вона з ревінням нуртує по всій долинці і, аж запінившись од люті, рве греблі, влітку – ледь-ледь награє у сопілку, а взимку тільки іноді спросоння писне, як в'юн, і знову спить.
А ви чули, де і як вона прокидається? От підіть напровесні до яружанських трьох ставків, де Куценький Михайло проживав, і ви побачите сонячно розтрушений на снігу ліщиновий цвіт, а під снігом почуєте зненацька якийсь схлип і голос жайворонка, і знову схлип, і знову голос жайворонка. Ото вже й знайте – прокинулась вода і дмухає в торішню розколену очеретину, а та, дурненька, ще не второпала, що настає весна, і чогось схлипує собі.
Обминувши в долинці пізнє волотисте просо, я вихоплююсь на шлях і одразу наздоганяю драбинчастий віз горшковоза Терентія. Зсутулившись, старий коливається на передку, а позад нього на помісниці вмостились чорні, як шпаки, дрібнята з глиняними кониками в руках. Очі в коників великі, гриви пишні, у вінки позаплітались, а хвости до самих копит дістають; глянеш на таку худобину – зрадієш і пожалкуєш, що не маєш її в себе. А дід Терентій щоразу над новою худобинкою мудрує, щоб звеселити нею і людей, і своїх онуків, хоча сам уже й розлучився з радістю: гетьманці повісили Терентієвого сина. Тепер хоч і незахисно стало старому гончареві на світі, проте він не розлучається зі своїми дрібнятами, навіть їде з ними в далекі села ярмаркувати. Ну, а дітям дорога завжди радісна дивовижа.
На возі злегенька поторохкують червонобокі, в поливі миски, на днищах яких спочивають соняшники, квіти і сонце; перехоплюють вітрець зеленкуваті і сизі, наче в них і досі не розтопилась наморозь, глечики; розкапустились макітри і ринки, запишались горшки-двійнята, що в них аж цілий обід понесуть добрим людям; дебеліють горлові горщики, в яких би вмістився і я, і гончареві скощавлені дрібнята; цвітуть бокасті куманці, зачеплені кумедними п'яноокими голівками баранців, мовляв, кумуватись, чоловіче, можна, та баранячої голови не напивай.
Окинувши оком усе це добро, я радісно гукаю старому:
– Діду Терентію, дайте коника!
– А батога не хочеш? – обертається до мене пропечений вогнем і сонцем гончар.
– А батога не хочу, – сміюсь я, посміхається у піваршинні вусища гончар, і дружно підсміюються гончаренята, сміх у них тоненький і сходиться водно, як дві ниточки. – Дасте, діду?
– Підрости трохи.
– Еге, підрости! Це саме ви казали мені й торік.
– Справді казав торік? – хитрує старий. – Певно, доведеться дати, коли пособиш крутити круг.
– Пособлю, ще й як!
– Тоді приходь завтра.
– А коника – сьогодні?
– Теж завтра.
– І де ви будете стояти?
– На Королевщині. Може, підвезти? – запрошує на віз гудзукуватою рукою, в яку пов'їдалась глина.
– Та ні, боюсь, щоб ваші миски не потовкти.
– Хазяйська дитина.
– А ви думаєте!
Гончар знову посміхається, а я, задоволений розмовою, попід віковими липами біжу та й біжу до села. М'яка тепла курява кущами виростає з-під ніг, а над головою ледь-ледь ворушиться вже прихоплене холодними світанками і ядерними росами листя. З шляху повертаю не до своєї хати, а на перетин вулиць, за якими в завулку дрімає в бузку попівський будинок. Назустріч мені з дворища двома клубками кидаються гончаки, а найстаріший лемехуватий пес, ніби впаяний, незрушно стоїть на камінних східцях і так вигавкує, наче по команді вибиває у барабан.
З городу не біжить – вихором вилітає Мар'яна. Спідниця з червоної баї кружляє навколо її легких босих ніг, у косах коливається патлатенька гвоздичка. Ось дівчина махнула рукою, і на подвір'ї спочатку стихає гарчання, а далі втихомирюється й барабан.
– Ой, Михайлик до нас прийшов! – з такою радістю говорить Мар'яна, ніби я її найближчий родич. І очі її, голубі, з сизим туманцем, лагідно осявають мене, а руки поправляють мою сорочечку і картузик. Потім вона зиркає на будинок і тихо питає: – Ти, може, Михайлику, їсти хочеш?
– Ні, не хочу, – я відчуваю, що червонію, і відводжу погляд од Мар'яни.
– Не соромся, дурненький, – наближаються до мене чорні віночки вій, а під ними лежить і глибока степова далина, і така добрість, яку повік не забудеш.
– Я не соромлюсь, Мар'яно… Ти не подумай. Я вже обідав, і так начасничився…
– Начасничився? – сміється дівчина. – Ой горе моє: знайшов чим похвалитись.
Тепер я веселію:
– Таки є чим: у нас головки часнику прямо як у мене кулаки.
– Аби ще сало було до нього.
– І сало в нас є борщ затовкти.
– Чом не багачі, – жалісніє Мар'янине обличчя. – Тебе мати до мене прислали?
– Ні… Я сам прийшов.
– До кого?
– До тебе, Мар'яно.
– Справді? – знову щирою радістю береться дівоче обличчя. – От молодчага! А я оце нещодавно подумала й зажурилась собі: хто мене згадав і перед святом провідає? Рідня ж моя далеко-далеко живе, – посмутніла і зітхнула дівчина, і куточки вуст її стали журні. І чого тільки всі кажуть, що вона ніколи не печалиться?
– Мар'яно, я щось маю до тебе, – не знаю, як і почати про своє.
– То кажи!
– Ти це можеш знайти мені якусь книжку?
– Комусь на куриво чи собі читати?
– Собі.
– Ой, не можу тобі, Михайлику, запомогти: піп усі книжки, як невільників, замикає, – смутніє дівчина, і смутніє в її косах червона патлатенька гвоздичка.
– Як невільників? – повторюю я.
– Якби не замикав, то я крадькома із самого вогню винесла б тобі… От горенько, та й годі! І чим тільки пособити моєму Михайлику?… Правда ж, ти мій? – Уже веселіють очі, уста і всі три ямки Мар'яни.
Я ніяковію, не знаю, що сказати, і перестуцаю з ноги на ногу.
– Та ти не журись, перечасуй без книжки, а я щось залукавлю на радість попу чи попаді.
Мар'яна, сміючись, хапає мене за руку, і ми вже навзаводи біжимо до просторої попівської кухні. Тут чисто, як на Великдень.
В коцюбнику, перевертаючись, граються котята, на лаві попискує тістом забучавлена діжа, а з панського мисника так пахне солодкими стравами, що у мене одразу йде обертом голова, а всередині прокидається голод. Мар'яна метнулась до мисника, вихопила з якоїсь блакитної, у лілеях, посуди пундики, посилані справжнім цукром, і почала запихати в мою торбину.
– Потім з'їсиш собі. Смачні – сама пекла, сама й хвалю! І почекай мене одну хвилинку.
Вона змовницьки приклала пальця до рота, припала вухом до дверей, що вели до покоїв, і одразу зникла в них. Незабаром повернулася, таємнича й радісна, крутнулась на місці, – цього тільки й треба було котятам – вони одразу ж повисли на її спідниці.
– Вас тільки й бракувало мені! – Мар'яна обережно вигойднула причеп у запічок і тоді стала переді мною. – Михайлику – вкрала!
– Що? – холону від радісного здогаду.
– Ось! – дівчина напівобертається, дістає з пазухи книгу в крамних палітурках, урочисто подає мені, а очима пантрує на двері. – Хай попошукають тепер її!
– Спасибі, Мар'янко, велике спасибі, – беру книгу, не знаючи, як і де її заховати.
– Нема за що. Вчися, Михайлику, вчись, дорогенький, може, хоч ти не будеш таким темним, як ми. А вивчишся, не понехтуй нами, – зітхає наймичка, махає рукою перед очима, наче відганяє од них печаль, і переводить погляд на книгу. – І за скільки ти можеш її вчитати?
– Та за два дні й прочитаю.
– За два дні? – дивується Мар'яна. – А я, певне, за все життя не вчитала б. І що там тільки пишуть мудрі голови? Прочитай мені, Михайлику, хоч трошки. – Вона, прислухаючись, бере сінешні й покойові двері на клямки, а я розглядаю книгу, і мені мерхне в очах.
– Що таке, Михайлику? – перелякалась Мар'яна. – Ой, це, може, з неподобством? – Дівчина, щось згадавши, шаріє і вишарпує книгу з моїх рук.
– Ти чого, Мар'яно? – потискую в подиві плечима.
– А чого ж ти таким став, коли заглянув у неї? – обережно погортала кілька сторінок.
– Бо вона не по-нашому написана, – беру книгу і дивлюсь на чуже, незрозуміле письмо.
– Не по-нашому? Оце удружила тобі! – похитала головою Мар'яна. – Хто ж його з мужицькою грамотою добере, як ці книги пишуться? – Вона замислюється, а далі рішучіе: – Ну, ти не смутній! Догнав не догнав, а побігти можна. Підемо зараз до панича і попросимо в нього наську книгу.
І от ми обоє стоїмо в просторому покої перед великим (на ньому й спати можна) столом поповича; його нещодавно революція витурила з якогось київського інституту. Головешкуватий, вислоносий панич уважно вислухав Мар'яну, підвівся і довго приміряється до мене темним з насмішкуватою вологістю оком, зупиняє його на моїх ногах, і я починаю соромитись їх, брудних, порепаних і подряпаних стернею, починаю соромитись свого незугарного полотняного одягу і торби, що пропікає мою спину попівськими пундиками із справжнім цукром.
– Так-так, хочеш дуже розумним стати? – нарешті, питається попович.
Я чую підступність, насмішку в його запитанні і тихо відповідаю:
– Хочу щось почитати.
– Тепер усі чогось хочуть, навіть ось така дрібнота, – вцюкнув мене словом і пропік очима панич, а далі підняв голос на Мар'яну: – Можеш, дівко, йти до своєї роботи! Чи ти її всю переробила?
– А хто її усю переробить?… Прощавай, Михайлику, – підбадьорює мене очима і високими здивованими бровами. – Панич неодмінно дасть тобі гарну книжку.
Мар'яна, красиво погойдуючи станом, вививається з кімнати і вже з-за напівпрочинених дверей перекривлює поповича. Я мало не пирснув од сміху, але в цей час рівно входить в старому підряснику сивогривий батюшка. З-під його підрясника видно штани, і це мене дуже дивує – чогось досі я й подумати не міг, що попи ходять у штанях.
– Ось, тату, ні сіло ні впало, маємо собі нового читальника, прошу любити і жалувати, – каже батькові син, і вони обоє починають сміятися.
Я печу раки і мовчки стою на одному місці, каючись, що прийшов сюди. Сором, затятість і гордість змагаються в мені, а до очей зрадливо підкочуються сльози. Я ніколи не був скиглієм, терпляче зносив і батіг, і хлудину, і запотиличники, а це так заболіло і допекло.
Враз батько з сином заговорили не нашою мовою, ще оглянули мене, наче малого грішника, потім панич розчинив широченну шафу, і я побачив перед собою ціле багатство в потемнілому золоті, сріблі, ремінні й звичайних палітурках. Аж не вірилосй, що в однієї людини може бути стільки книжок; бери з них розум і радість і не печи когось, що й одної книги не має. Попович, щось мугикаючи, довго перебирав їх, нарешті, дістав одну з тонших, здмухнув з неї пилюку, показав попові. Той знизав плечима, здивувався, але нічого не сказав.
– Ось маєш дуже вчену книгу – набирайся розуму. Прочитаєш – принесеш! Тільки не зашмаруй її – перед читанням руки вимивай! – ткнув мені книгу попович.
Якось вичавивши кілька слів, я вибираюся з попівських покоїв. На камінних східцях мої ноги відразу оживають, а від серця й очей відлягає гіркота. Я підстрибую і м'ячем вилітаю із двору. Навздогін лунає сміх поповича, запізніле валування гончаків і старого пса…
– Свят, свят! Чи за тобою, сину, сто вовків гналось, чи щось димілось під ногами? – занепокоєно стрічає мене, захеканого, на порозі мати.
Я гордо підіймаю вгору книжку і кажу тільки:
– Бачили?
– Доп'яв-таки десь? Напевне, через твої походеньки ніде собаки не мали спочинку? – мати заспокоюється, поблажливо з'єднує на грудях руки і, прислухаючись до своїх думок, похитує головою.
Що їй думалось тоді, моїй сільській босоногій Ярославні, перед людяністю, скромністю і мудрістю якої я й досі схиляю свою, вже посивілу голову. Не знаю, як би склалась моя доля, коли б біля неї не стояла, мов благання, моя зажурена мати. Я й досі чую на своєму чолі, біля свого серця спокій і тепло її позазілюваних, потрісканих рук. Може, тому його й було так багато, що воно трималося не на поверхні, а в глибоких шпаринах материнських рук…
В перші роки після революції страшні нестатки впакували нас у стару дідівську клуню. Тут ми якось обладнали голодрабську хижку на двоє підсліпуватих віконець. Щоб вони здавались кращими, перед ними мати посадила малину, а взимку в міжвіконня клала кетяги горобу. Чого в цій хижці було багато, то це диму і цвіркунів.
Оця бісова худоба, здавалось, позлазилася з усього села на наше убозтво і кілька років без угаву пиляла на своїх цвіркалках, а ночами ордою нишпорила по всіх усюдах. Від неї ми ховали хліб на горищі, а люди нам раяли піти до одного ворожбита, що умів виводити всяку нечисть.
Нескоро батько отягнувся на стару корівчину, яку поставив у засторонку біля хижки. Прокидаючись уночі, я часто чув за стіною глибоке і сумне зітхання, спочатку лякався, а потім знову спокійно засинав. Та недовго побула у нас корівчина. Коли я закінчив сільську чотирирічку, батько вирішив віддати мене в науку до глухого і скаженого шевця, який умів не тільки переводити ремінь, але й знав, як переводити красу і здоров'я своєї великоокої і покірної, як богоматір, дружини. Швець був упевнений, що коли чоловік жінку не б'є, у неї утроба гниє.
Моя мати муром стала між мною і шевством. Вона благала, сварилася, плакала, ночами не спала і батькові не давала спати, наполягаючи, щоб він оддав мене вчитися далі – у школу селянської молоді, що була за двадцять верст од нашого села.
– Коли б ти була трохи розумнішою, то я б тебе недотямком назвав, а тепер уже й не знаю як! – гнівався батько. – 3 яких статків я його вчитиму, коли таке убожество обсіло нас? Якби можна було руки віддати під заставу, віддав би до останнього пальця, а сам би пішов по ярмарках за жебрацьким хлібом.
– Ти ж сам бачиш, Панасе, як він аж тремтить за наукою. Зроби щось, Панасе.
У батька од безсилля і злості повивались намороззю очі, а в жилах на скронях більшало крові.
– Хоч ти мене живцем не пиляй. Що я можу зробити, коли, де не стану, на злидні наступаю.
– Тоді продай, Панасе, корову.
– Корову!? Ти що?… – У хижці одразу стало тихо, бо хто не знає, що таке корова у бідній селянській сім'ї? Навіть мати примовкла…
Згодом батько змирився, що йому й далі доведеться вбожіти – продав корівчину, а я пішов учитися…
Та це було потім. А поки що в моїх руках попова книга. Щоб не схопити «басурмена», я старанно мию руки, витираю десятчаним рушником і вже тільки тоді, смакуючи, розгортаю палітурки.
– «Космографія», – читаю вголос незрозумілий заголовок, перегортаю сторінку і на другій, поміж нашими літерами, бачу багато чужих і якихось незрозумілих значків. Радості як не бувало. Але я пригадую слова, що це дуже розумна книга, і, шкутильгаючи, затинаючись, починаю з усіх боків підбиратися до її трудного розуму.
Ідучи на поле, я вже з гіркотою поклав у торбу «Космографію». Мати помітила, що зі мною щось не те, і занепокоїлась:
– Може, тобі в попа біблію дали? То зараз же занеси її назад… – Моя мама десь чула, що найрозумнішою і найтяжчою книгою в світі є біблія: дочитаєш її і, гляди, повилітають клепки з голови.
– Не біблію, а космографію.
– Космографію? – перепитала і заспокоїлась мати. – Ну, тоді читай.
Добре їй було сказати «читай», а от як мені вчитати ту космографію? До вечора моє чоло морщилось над цією книгою, наче дядьківський постіл, та щось второпати ніяк не вдавалося. Одначе все-таки збагнув, скільки і яких є планет і яка відстань од землі до місяця і сонця, але незрозумілі значки, літери і такі слова, як синуси, тангенси, астрономія, метеорологія, космологія та й безліч інших, доводять мене до гіркого розпачу.
