Текст книги "Гуси-лебеді летять"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

Розділ третій

На човнику й веслі від нас від'їхав травень. Він прихопив із собою сині дощі, зелений шум та солов'їний спів, і в село, через тини, заглянуло літо.

Так, наче казку, говорить моя мати. Ще вона каже, що найбільше див у світі робиться влітку на світанні, це саме тоді, коли мені так хочеться спати. От і зараз, насурмонений і заспаний, я стою посеред хати, не знаючи, де й що шукати. А матір, уже оброшена, прийшла з городчика та й лагідно-лагідно кладе мені на плече руку, а очима показує на розчинене вікно й таємниче питає:

– Михайлику, ти нічого не чуєш?

Дід, глянувши на матір, пускає посмішку в бороду й мовчить. А я дивлюсь на сизий від роси городець, на розпатлані дерева саду, на віхті туману, що плутається між їхніми кронами і землею, на ледь-ледь окреслені стріхи, прислухаюсь до всього, але чую тільки вранішню журбу роси.

– Не чуєш, як літо пішло нашим городом? – дивується мати.

– Ні, – кажу я з жалем, але враз уявляю собі, як десь неподалік у квітчастій, кинутій на плечі, хустці широко бреде туманом літо, і од мене зразу відлітає сон.

– Ось ходімо подивимось хоч на його сліди, – так само таємниче говорить мати, і ми виходимо з оселі, мати посміхаючись, а я позіхаючи. Біля самого порога з нами вітається аж задимлена росою вишня. – Ось бачиш, сьогодні літечко торкнулось руками до ягід, і вони почали паленіти.

Я дивлюсь на вишні, і в них справді то тут, то там паленіють розпухлі щічки. А мати вже показує, що на покручі гороху з'явився ще сонний перший цвіт, а на ранній груші шаріють грушки, оті, що віясто придивляються до землі. І все це диво зробило літо за одну-однісіньку ніч та й пішло собі далі, щоб на світанні, коли я сплю, знову заглянути до нас. Як би мені припильнувати його?

– Добрий ранок, тітко Ганно! – біля перелазу з'являється попова наймичка Мар'яна, її високі здивовані брови, і красиві вінчики вій, і ранково сині очі, і вогкі, напіврозкриті уста чаять у собі стільки молодечого завзяття і радості, що й мені, соньку, стає веселіше.

– Добрий ранок, непосидо, – посміхається мати. – Куди так зарання чешеш?

– До вас. Можна?

– То чом не можна?

Мар'яна, майнувши важкими косами, по-хлоп'ячи перестрибує перелаз і одразу ж оглядається, чи не зачепилась спідницею. Ні, все обійшлося. Вона підбігає до матері, чоломкається і подає щось загорнуте в пілочку.

– Це що за напасть з самого ранку на мене? – жартуючи, дивується мати.

– Не напасть, а попівські з панського тіста марципани, – сміється Мар'яна, аж висяюючи зубами.

– Ой гляди, дівчино, перепаде тобі на бублики за ці марципани. Ти ж знаєш вдачу нашої попаді: все шкварчить, наче яєчня на сковороді.

– Не бійтесь, не зубожіє вона. Правда, Михайлику? – наспівне говорить дівчина і змовницьки підкидає високі здивовані брови.

– Авжеж, правда, – охоче погоджуюсь, бо Мар'яна дуже подобається мені та й у пілочці щось смачно пахне.

– Які в тебе квіти гарні, – придивляється мати до рукавів Мар'яниної сорочки.

Дівчина зраділа від похвали і довірливо сказала:

– Бо так чогось хочеться гарного в світі і для себе, і для людей, – та відразу ж спохватилась, чогось засоромилась і з жалем кивнула на мене: – Раненько ви його, малого, будите.

– Раненько, – якось змовницьки подивилась мати на дівчину, – бо все хочеться показати йому, як удосвіта по селу ходить літо.

– Хіба що так, – похитала головою Мар'яна і чогось зітхнула. – Ти, Михайлику, й досі не бачив літа?

– Не бачив, Мар'яно.

– То ще побачиш: твоє все попереду. Ти сьогодні пасти в ліси чи на перелоги збираєшся?

– Куди дідусь скаже.

– Катай у ліси. Знаєш, де Якимівська загорода?

– Чом не знаю.

– Там біля загороди попасеш конягу, а в загороді нарвеш собі черешень.

– Еге, нарвеш, коли вони ще не достигли.

– Достигли.

– Та не може бути: учора скільки лісу збродив – і скрізь одні зеленухи.

– То були, Михайлику, видать, чорні черешні, а до білих, ранніх, уже торкнулося літо. Ти не бачив, які вони в Якимівській загороді? Великі-великі, а щічки з одного боку підрожевлені. Поїдеш?

– Поїхати – не штука, – засумнівався я. – Та чи не перепаде мені за ті черешні?

– Не бійся: я вчора сказала дядькові Якиму, щоб він тобі дозволив нарвати черешень, бо подумала, що ти не відмовишся од такого діла.

– От спасибі, Мар'яно!

– Спасибі не відбудеш: принесеш мені кілька найкращих ягідок на сережки, – показала на вухо, засміялася і тихіше заговорила до матері: – Аби ви знали, тіточко, який мені сьогодні сон приснився!

– Розкажи – знатиму.

Над синіми дівочими очима зворушливо затріпотіли вії:

– Сниться мені, наче я в своєму селі і в своїй хаті вимішую вдосвіта діжу, а до мого вікна підійшов місяць вповні й придивляється, що я роблю. В цю часинку до хати заходить моя тітка і питається:

– Кому ти, Мар'яно, місиш діжу?

– А я тихенько їй: «Оцьому місяцю ясному…» Що ви скажете на таке диво?

Мати посміхнулась так, що радість і смуток затріпотіли на її устах і зморшках, що йшли від них:

– Скажу тобі, Мар'яно, що скоро ти міситимеш діжу не попаді, а своєму місяцю.

– О, таке й придумаєте, – засоромилась, спаленіла дівчина, а в ямках її заграла радість.

– Хай тільки ясно світить тобі твій місяць, – зітхнула мати. Дівчина припала до неї, щось зашепотіла на вухо, а потім похопилась:

– Побіжу, бо, може, прокинулася моя попадя і вже кричить із постелі: «Кохвію!»

– І де вона його тепер дістає?

– Зрідка в перекупщиків, а то з сушених жолудів мелемо. Пани і свині полюбляють їх, – засміялась і, наче вітер, вихопилась із двору.

– Віхола, та й годі. І де вона в бога зростає ця краса, і кого вона виворожить собі? – посміхнулась їй услід мати, а далі зажурилась: – Коли б їй трапилась хороша пара. А то, не дай бог, попадеться казна-що й розтопче молодий вік, наче квітку на дорозі.

Не знаю чому, але мати моя завжди вболівала над долею наймичок, убогих дівчат, особливо тих, що виходять заміж у чужу сторону. Тому й молодість майже щодня маяла косами в нашій хата. Яких тільки пісень не переспівала вона з моєю матір'ю, яких тільки таємниць не розказала їй. Навіть у недоброї пам'яті тисяча дев'ятсот тридцять сьомий рік, коли над моєю, тоді кучерявою, головою нависло нещастя, мати, як могла, удень втішала мене своєю і дівочою піснею, а вночі при зорях плачем молила долю, щоб вона була справедливою до її дитини…

– Мамо, то я поїду сьогодні в Якимівську загороду.

– А не заблудиш, сину?

– Я ж казав, що дорогу знаю.

– І звідки це знаття? – дивується мати. – Я сама, надійсь, не трапила б туди.

– Жінки чогось погано запам'ятовують лісові урочища, – кажу трохи спогорда, а сам і не признаюся, що не раз губив дорогу в лісах. Та я їх так люблю, так зріднився з ними, що навіть колишні прикрощі тепер згадуються з усміхом.

А була ж у мене одна пригода, про яку й досі нікому не казав. Перед зеленими святами довелося мені повести Обмінну на ніч у ліси. Знаючи норов нашої шкапи, я дуже опасався, щоб вона кудись не забрела в спаш або не прибилась у чиюсь загороду. Тоді хтось займе її – і шукай вітра в полі. Тому я домудрувався зробити ось так: довгий вуздечковий повід прив'язав собі до ноги, насунув картуза на вуха й ліг спати. Обмінна попасається, потроху тягне мене за собою, а я то прокидаюсь, то знов засинаю. І треба ж було, щоб вона світанням чогось схарапудилась і гайнула в туман, волочучи мене по землі. Поки я, вдарившись об кілька пеньків, скочив на ноги, з моїх очей, як з коминів, розліталися іскри й підпалювали дерева. Напевне, тільки туман і роса врятували їх від пожежі. Днів зо два тоді гуділи жорна в моїй голові, але я тримався, як і належало хлопцеві…

Після сніданку я перекинув торбу через плече і вивів із стаєнки нашу вреднючу-превреднючу сиву кобилу, яка тримає в синіх очах настороженість, потаємність і той підступний вогник, що уміє одразу спалахнути злобою. Це ж треба домудритися щоб за свої гроші доп'ясти ось таку напасть!

Ми довго-довго збиралися на бідняцького коня, а купили казна-що. Вийшло воно дивно й смішно. Коли в дідовій калитці трохи забряжчало грошенят, він, прихопивши й мене, поїхав з Трохимом Тимченком на ярмарок у ті Багринівці, де люди чомусь не полюбляли літеру «г». Замість Грицько, груша, граблі, грім вони казали Рицько, руша, раблі, рім.

Ярмаркування почалося із зустрічей і чоломкання з ріднею, свояцтвом та знайомими. А через те, що мого діда знали по всіх довколишніх селах, йому не так просто було дійти до кінської торговиці – його одразу потягли в ті незаконні «дімки», де люди по-різному залишали свої гроші: одні набиралися за них веселощів, а інші – смутку. Дід саме був із тих, що купляють веселощі на душу, а рум'янці на вид. Незабаром він сидів у теплій кумпанії за столом і прямо на заіржавлені оселедці вибивав із кременю іскри ще й виводив свою улюблену:

 
Як продала дівчина курку,
То купила козакові люльку,
Люльку за курку купила,
Бо козака вірно любила…
 

А далі вже вся кумпанія, забувши за торг і незважаючи на переляканого корчмаря, співала про ту закохану дівчину, що придбала козакові за юбку – губку, за гребінь – кремінь, за сало – кресало, а за душу – тютюну папушу.

– Людоньки добрі та красні, дай боже всім довгого віку та доброго здоров'я, і нащо вам ото співати? – бідкався і хапався за перестиглі кучері зашкурний корчмар, спасаючись гостей із сільради чи комбіду.…

– Я і в рай не захочу, коли там не буде пісень. Бо що для бідного чоловіка найдорожче? – похитуючись, запитав корчмаря розчервонілий дід.

Той хоча й тремтів, але шельмувато посміхнувся:

– Що найдорожче, питаєте? Гроші і чарка отієї, що нежурницею називається.

– І що ти мелеш, нещасний грошолюб! – розгнівався дідусь. – Найдорожчим для бідного чоловіка є земля, вірна жінка і пісня. От чув пісню про цю дівчину? Але що ти знаєш? Налити й продати! – і дід звертався до земляцтва: – Чи тямите, якою ця дівчина була? Та в усьому світі шукайте, не знайдете такої, щоб так любила курця! Курці, курці, маєте довічний пам'ятник собі!

Всі з цим погоджувались і починали, нову пісню. А тут іще й ще надходили люди, яким дід робив то воза, то сани, то колеса, то січкарню. Від сивого, як смуток, самогону в одних з'являвся на лицях піт, а в других – сльози. І те, і друге витиралось рукавами, а руки знову тягнулись до щербатих глиняних чарок і сушених в'юнів, які тепер заміняли тараню.

Коли, нарешті, дідусь і дядько Трохим спохватились, що їм треба купувати коня, ярмарок почав потроху роз'їжджатися.

– Та коли ж той день промайнув? – здивувався дід.

– Не інакше, як хтось узяв і вкоротив його ниньки, – переконано сказав дядько Трохим. – Є ж такі субчики, яким не тільки люди, а навіть день заважає.

– Що є, то є, нікуди їх не подінеш.

Дійшовши до такої істини, дядько Трохим і дідусь, заточуючись, вийшли з дімка і на неслухняних ногах подалися до кінської торговиці. Першим зустрівся їм гостроокий, чорний, мов дьогтянка, циган. Він попустивши повода, провів біля нас такого коня-лискунця, що все аж сяяло і грало на ньому. В діда спочатку спалахнули, а потім посмутніли очі: кінь був не по його грошах. Але дядькові Трохиму тепер уже все здавалось можливим.

– Гей, чорнобривий та чорноокий, скільки правиш за свого харциза? – похитуючись, гукнув цигану.

Той обернувся, підвів до нас коня, що перебирав копитами землю.

– Скільки правлю, хазяїне? – пожалісніли очі в цигана. – Ой, краще не кажіть, і не питайте, і не ятріть душу, бо це не кінь, а моє серце. Не стане коня – не стане мого серця.

– То нащо ж ти його на ярмарок вивів? – взялось співчуттям дідове обличчя.

– Не я його вивів – само горе вивело. Впирався бідний циган руками й ногами, а лихо здолало й повело його в своїх поводах…

– Послухайте цього окривдженого брехунця, він ще й не таке нахурчить, – п'яненько засміявся дядько Трохим. – Скільки ж ти, гармидерний, ломиш за своє серце?

– Нащо кому здалося обкрадене циганське серце, – зажурився продавець і віями, як млинками, погасив хитринки в очах. – А за коня правлю п'ятдесят золотом чи сріблом.

– Ого! – тільки й зміг сказати дід, бо в його калитці лежали одна золота п'ятірка і шість карбованців сріблом.

– А яку ви, господарю найдобріший, покладете ціну за цього красюка? – Циган картинно напівобернув коня, щоб ми всі побачили його лебедину шию, офіцерську кокарду на лобі і ті очі, що оксамитились синім сполоханим надвечір'ям.

– Не будемо класти ми ціни, шукай, чоловіче, маєтніших купців, – з сумом сказав дідусь.

Але цигану, видно, хотілося поторгуватись. Він жевжикувате повів очима й плечем:

– А все-таки: скільки б ви дали?

– Скільки? Десять карбованців! – одчайдушне рубонув дядько Трохим, рука в нього зараз була така важка, що повела його всього набік. Це здивувало чоловіка, він підозріло поглянув на кулак і тільки сказав: «Ти диви».

А циган, одразу позлішав, крутнувся і вже через плече кинув необачному покупцеві:

– Завжди на ярмарку знайдеш двох дурнів: один дорого просить, другий дешево дає.

– От злоязичне сім'я, ще патякає! – дядько Трохим посварився кулаком циганові в спину і вже обережно опустив його донизу.

Ми довго товклися поміж кіньми, але чогось путящого за наші гроші не можна було купити. Нарешті, коли вечір почав падати на село, а хміль зовсім розібрав діда й дядька Трохима, вони зупинились перед сивою з прогнутим хребтом шкапою, її тримав за уривок цибатий і теж п'яненький, у вилисілій шапці селянин. На його довгі вуса напирав червоний, як перчина, ніс, а з щік вибивався жовтавий намережаний прожилками рум'янець.

– Скільки цей рисак править? – запитав дядько Трохим, заглядаючи шкапі в зуби. Та люто вищирилась і ледве не відхопила дядькові пальця.

– Бачите, який це рисак!? Огонь, а не кінь! – повеселішав довговусий, ховаючи від покупців здрібнені і налукавлені хмелем очі.

– Тільки тельбатий цей огонь, наче гітара. То яку йому ціну поклали? – вже обережніше підійшов до шкапи дядько Трохим.

– Усі ваші гроші! – не думаючи, випалив цибань.

– Як це всі? – здивувався дідусь. – Ще ніколи не чув такої дивовижної ціни.

– То чуйте!

– Та він п'яний, і ціна його п'яна, – ледве повернув язика дядько Трохим.

– Я п'яний?! – обурився чоловік. – То ви п'яні, як чопи в сивушних барилах.

– Нікого тут, чоловіче добрий, нема п'яного, – примирливо сказав дідусь. – Ми всі тверезі, й ноги наші, хвалити бога, тримаються землі.

– Авжеж, землі, – погодився цибань і хмільно поторгав землю ногою.

– То скільки ж за вашого коня?

– Усі ваші гроші, усі до копієчки.

– Може, в нас тільки й є, що самі копійки, – засміявся дідусь.

– Не дуріть голови. Я бачу, з ким маю діло, і калитку у вашій кишені теж виджу. – Він навіть тихенько мугикнув: – Ой, видить бог, ой, видить творець, що вкрав мужик жита корець.

Дід хотів було підтягнути колядку, але згадав, що таки треба вести торг, і сказав:

– Коли так, а не інакше, то залиши, чоловіче добрий, один карбованець на розвод і могорич.

– На розвод? – задумався селянин і поліз рукою до облисілої шапки. – Це можна, бо кожний чоловік повинен мати щось на розвод. Давайте руку й калитку.

Дід, дивуючись з такого незвичного торгу, вийняв калитку, розшморгнув її, але чогось на хвильку засумнівався і тихцем пробурмотів до дядька Трохима:

– Щось воно, чуєш, дуже химерно виходить. Може, це не кінь, а кобила?

– Та що ви! Отак перебрати? – щиросерде обурився дядько Трохим. – За кого ж ви тоді мене маєте! Я коня за версту по духу чую. Я на конях усі зуби з'їв! Ви хваліть бога і всіх апостолів, що така дурничка трапилась.

Отак за десять карбованців ми розжилися на коня і поїхали додому. А вранці бабуся, яка першою навідалась до стаєнки, прийшла у хату, трясучись од сміху:

– Дем'яне, ти вже після вчорашнього хоч трохи проспався?

– Та наче проспався, і в голові не джмелить, – бадьоро відповів дід.

– Справді не джмелить? – ще більше розвеселилась бабуся. – То скажи, що ти вчора купив на ярмарку?

– Ще й питаєш? Коня! – гордовито відповів дідусь.

– Коня? – припавши до одвірка, щоб не звалитись од сміху, перепитала бабуся. – А чого ж він, твій кінь, за одну-однісіньку ніч кобилою став?

– Ти що мелеш, стара!? – ошелешено запитав дід. – Як же кінь може стати кобилою?

– Піди подивись!

Ми всі четверо чимдуж подалися до стаєнки. Дідусь вивів звідти вчорашнього коня, який сьогодні, на тверезі очі, чогось став кобилою.

– То що ти, Дем'яне, скажеш на це? – бабуся почала рукою витирати сльози сміху.

– Обмінна! – тільки й вимовив дідусь, і тут уже почали реготати ми втрьох: бабуся, мама і я.

– А він же казав, що всі зуби з'їв на конях! Прийде – утоплю! – грізно поглянув дідусь у той бік, де жив дядько Трохим, і присоромлено пішов майструвати в катрагу.

Дядько Трохим після цього довго обминав наше подвір'я. А потім, якось врозтіч поставивши очі, прийшов до хати з хлібом під рукою і пляшкою в кишені.

– Ану, покажи свої зуби, як ти їх з'їв на конях! – одразу підсік його дідусь.

– Тут діло, казав же ж той, не в зубах. Добрий день вам… Тут, бачите, діло… – В дядька Трохима язик тепер так чіплявся за зуби, а слова так поводились, що годі було щось толком зрозуміти. Він довго, невиразно і хитромудре звалював усю провину на бідолашну голотину долю, якій чорт не вигрібає червінців, а лише капостить.

– Та помовч уже, Трохиме, – не втерпіла бабуся. – Таких мимрачів гидко й слухати: не говорить, а жуйку жує. Не долю й нечистого, а зайву чарку винувать. Через неї обезглузділи обоє.

– І вона трохи винна, хіба ж я що? Я нічого такого й не кажу, але доля теж свої колінця викидає. Чого б їй було не підійти до нас?

– Тоді не те що долі, а й тверезій людині не можна було підійти до таких чопів! – засміялась бабуня.

Посміхнувся і дядько Трохим, що до цього сидів наче в розсолі.

Утеплення ж невдахи-покупця почалось із того, що мати кинулась до печі, а дід у глиняні з квітами чарки розлив нежурницю. І вже незабаром він почав наспівувати про дівчину, яка продала курку, щоб купити козакові люльку. А дядько Трохим ще довго виправдувався перед жіноцтвом і все нападав на фортуну. Слова в нього й тепер теж вибивались поволі, але веселіше. Дядько Трохим не любив швидко ні говорити, ні працювати. Навіть коли в ставку якось топився наш титар, дядько Трохим не одразу взявся його рятувати. Стоячи на березі, він, роздумуючи, незрушно дивився на потопаючого. Скупий титар, бачачи, що смерть заглянула йому в очі, благальне протягнув:

– Рятуй мою душу, Трохиме… Сто карбованців дам.

– А якими грішми: сріблом-золотом чи папір'ям? – запитав дядько, знаючи титареву вдачу.

– Різними, Трохиме, – вичавив скупій.

Дядько Трохим врятував нашого свічкогаса, але ні срібла-золота, ні паперових грошей від нього не дочекався, бо тоді титаря й так було уведено в розор: дядько витягнув його на берег без чобіт. От аби він ще й чоботи вихопив, то, може, й мав би заплату од скупиндряги. На це дядько Трохим зауважив:

– То коли вам вдруге доведеться тонути, не взувайте чобіт…

До нашої кобили одразу ж влипло прізвисько Обмінна, а мені довелося пасти її і приноровлюватись до неї.

Уже сонце потроху почало визбирувати росу, коли я доїхав до Якимівської загорожі. Вона була обнесена веселим свіжообструганим воринням, за ним спадисто ішла під сонце висока трава. Тут червоніли хрещики дикої гвоздики, красувався перестріч гайовий, хвалилася білими віночками ромашка і все з кимсь переморгувалась тендітна віяста метлиця. А над травою височіли безладно розкидані черешні, яблуні, груші й напатлані кислиці.

На другій половині огорожі стояли у вбогих дідівських шапках старі дуплянки й з десяток вуликів, а до них тулився свіженький курінь. Я зіскакую з коняки й раптом завмираю на зазіленій дорозі: попід тим краєм вориння, на яке густолісся кинуло тіні, співаючи, майнула жіноча постать. Накинута на її плечі квітчаста хустина, піднесені вгору руки й некваплива хода нагадали мені ранкові слова матері. Може, це й справді не жінка, а саме літо йде собі загородами, лісами і, співаючи, нахиляється до суничників і грибовищ, підіймає руки до плодючого дерева?

Жіноча постать зникає у лісі, а я починаю придивлятися, чи не лишила вона за собою якогось сліду. Біля самої дороги проглянула розкидана купка молоденьких печериць, далі хтось розбризкав по траві суниці, а за воринням на білій черешні соковите рожевіють ягоди. Мені, може, ще довго довелося б розмірковувати про те, хто пройшов попід лісом, але збоку забринів легенький сміх.

Я обернувся. Біля самого вориння з козубом у руці стояла чорнява худенька дівчинка років восьми, очі в неї карі, з краплинами роси, рум'янці темні, а губи відстовбурчились рожевим потрісканим вузликом і чогось радіють собі. То чому й мені не посміхнутись дівчині? Я це залюбки й роблю, примруживши очі, в які натрусилося сонця.

– А я знаю, як тебе звати, – довірливо каже дівчина і двома пальцями перебирає скляне з краплинами сонця намистечко.

– Не може такого бути.

– От і може таке бути, – показує чорнява свої рідкуваті зуби.

– Звідки ж ти дізналась?

– А зимою, пам'ятаєш?… – пирснула вона.

– Що зимою?

– Пам'ятаєш, як спускався на ночовках з горба?…

Тепер ми починаємо сміятися обоє, хоча мені не дуже приємно згадувати, чим закінчилося те спускання. Але цього вже дівчина не знає.

– Я тоді й подумала: сміливий ти!

– А чого ж, – не знаю, що сказати, хоча й приємно стає від похвали: знайшлася таки хоч одна людина, яка не огудила мене за те спускання.

– Хочеш суниць? – простягає до мене повну козубеньку, посередині скріплену прутиком.

Хто б не хотів поласувати ягодами, але ж не личить хлопцеві брати їх у дівчинки, і я байдуже кажу:

– Ні, не хочу.

– Бери, я ще назбираю. Тут їх багато.

Тоді я збиваю в козуба вершечок і висипаю ягоди в рот.

– Правда, смачні?

– Смачні. – Нарешті пускаю самопасом у ліс коняку. – А як тебе звати?

– Любою.

– І що ти робиш тут?

– Пасіку доглядаю.

– Сама?

– Сама-самісінька, – посмутніли посіверілі уста дівчини, а бровенятка стали такими, наче хтось їх почав нанизувати зсередини.

– А де ж твої батьки?

– Мати дома пораються, а тато пішли на закладини хати. Напевне, пізно прийдуть за мною.

– А ти часом не бачила, що то за жінка нещодавно у ліс пішла? – махаю рукою на той край загороди.

– В терновій хустці?

– В терновій.

– То моя тітка Василина, – одразу прояснилось обличчя Люби. – Вона так гарно вміє співати й виводити. А дядько поїдом їсть її за пісні, щоб не принаджувала людей на голос.

– Он як! – Знову відпливла од мене казка, і жаль стало тітки Василини, яку неволить вреднючий дядько. Краще б вона була отим справжнім літом, що йде по землі й творить свої дива.

– Ти не хочеш подивитися на наш курінь? – торкає мене за рукав Люба.

– А що там є?

– Нічого такого, та мені славно, а ввечері затишно. Ти ягоди приїхав рвати?

– Звідки ти знаєш? – дивуюсь я.

– Знаю, – таємниче каже дівчина. – Хтось мені в лісі шепнув на оце вухо.

– Хто ж тобі шепнув на оце вухо?

Мої слова змили таємничість із обличчя Люби, й вона, не витримавши гри, весело пирхнула:

– Мар'яна сказала. Вона вчора у нас рвала попові черешні й замовила перед татом словечко за тебе. Правда, вона славна?

– Дуже славна, – погоджуюсь я.

– А бачив, як вона вишиває гарно?

– Бачив.

– Вона якось у нас трохи вишивала, і не дівочу, а парубочу сорочку. Мабуть, у неї вже є молодий.

– І це може бути, – кажу я трохи з жалем, бо шкода буде, як хтось забере Мар'яну і я більше не побачу її.

– А в нас дома козеня є, – дівчині все хочеться розказати мені. – Тато взимку знайшов його з перебитою ніжкою.

– А в нас автомобіль був.

– Автомобіль? – не йме віри дівчина і широко дивиться на мене. – Може, не автомобіль, а чортопхайка?

– Ні, справжнісінький, на чотирьох колесах, автомобіль, – радію, що маю чим здивувати дівчину. Та й не тільки її! Коли треба збити пиху комусь із хвальків, я завжди перемагаю їх колишнім автомобілем, що був у нас аж два дні.

– Де ж ви взяли справжнісінького автомобіля? – вірить і не вірить Люба моїм словам.

– Хай тобі тато про це розповість – він повинен знати. – Кажу так, ніби й не хочеться розповідати про торішню історію.

– Ні, ні, я хочу від тебе почути, – заіскрились оченята. – Це так цікаво.

– Тоді слухай. Торік, може, знаєш, нашим шляхом на Польщу відступало військо Пілсудського. От воно, утікаючи, й покинуло підбитий автомобіль. Коли люди сказали про це дідусеві, то він побіг до нього, наче молодий, а потім на волах привіз до себе цю машину. Тоді було нам усім роботи. Дідусь і їсти не відходив від автомобіля, бо ніколи не мав діла з такою машинерією, а розібратися хотілося до кінця.

– І не побоявся? – аж зойкнула дівчина.

– Чого ж боятись?

– А може, там чорт сидів, що тягне машину?

– Машину тягне не чорт, а мотор.

– Хто його знає, – засумнівалась Люба. – У нас люди по-різному кажуть. Ну, а далі що?

– Помордувався, помарудився дідусь біля машини, і вона ожила: запчихала, загула, затремтіла й поїхала. Вона може їхати вперед і назад. Тоді посадив мене дідусь коло себе на ремінну подушку з пружинами, й ми почали навідуватись до близької і далекої рідні. Що вже інтересно було – і не питай: люди скрізь вибігають подивитись на чудо, жінки страхаються і хрестяться, дітвора бігцем за нами лупить і на дурницю, як може, чіпляється ззаду, собаки валують, під колеса кидаються, кури й гуси розлітаються, аж пух і пір'я сиплеться, а ми з дідом так уже пишаємося і так підгуцикуємо на панському ремінні, наче все життя не злазили з автомобілів.

– І гарно було їхати?

– І гарно, і м'яко.

– Може, і я колись покатаюсь на такій машині, – замріяно посміхнулась Люба.

– І це може бути, коли не побоїшся, – зверхньо погодився я.

– А куди ж ви поділи свого автомобіля?

– У нас його хотіли на дурничку якісь шпікулянти за мило вициганити. Вони і просили, і страхали діда, мовляв, знаєте, що вам буде, коли Пілсудський повернеться? Бабуся вже було й погодилась узяти за автомобіль десяток довгих брусків солдатського мила, а дідусь сказав, що ми іще можемо білою глиною прати шмаття. Тоді на торг нагодився титар. Йому не машина була потрібна, хотів видерти ремінь із подушок. Таке вар'ятство дуже розізлило дідуся, і він сказав, що гріх дерти шкуру з чоловіка, а ремінь з машини. А титар сказав, що він більше розбирається в гріхах, аніж той, хто порізав на дрова фігури апостолів. Після цього дідусь пішов на пораду, як йому бути, до дядька Себастіяна, а далі здав машину в повіт. І за це ми маємо подяку від самої Революції.

– А в нашого діда Революція гарного коня забрала, а взамін поганого дала.

– Бо так треба було, – кажу я словами дядька Себастіяна, і дівчина погоджується зі мною, а далі згадує, що мені вже час рвати ягоди.

– Хочеш я тебе до найкращої черешні поведу? Її тітка Василина зве «піснею».

– Чого ж вона її так зве?

– Бо ці черешні дуже гарні, й на них найбільше тримається роса, як на тітчиних піснях сльози.

Ми обоє смутніємо, мовчки перелазимо через вориння і травами, що оксамитяться та й оксамитяться, йдемо до тієї черешні, яка найбільше тримає роси. Вона, гінка й кучерява, лише кілька ступнів одійшла від лісу й вигойдує в собі сонце, на її гілках красуються не окремі ягоди, а цілі віночки. Ось кілька таких віночків я й принесу Мар'яні замість сережок.

– Лізь, – каже мені Люба.

– Може, й тебе підсадити?

– Не треба, я суниці збиратиму. Насушимо їх на зиму, то й простуда буде не страшна.

Дівчина зігнулась, вишукуючи в траві суниці, а я поліз на черешню. Рвати ягоди на такому дереві – любота: потягнеш віночок до себе – і в руці аж сміються мальованими щічками добірні черешні… Я й досі, згадуючи дерева свого дитинства, думаю, що мало, ой як мало наші садоводи і селекціонери дослідили багатющі скарби природи й народної селекції…

Через якийсь час до мене залетіла пісня про гай-розмай і про ту любов, яку розбили вороги. А коли віджурилася пісня, хтось під коріння деревам, а далі й на трави кинув таких веселощів, що в мене й на черешні затанцювали ноги. Я підвівся вгору, щоб розгледіти, що робиться внизу. В лісі, наспівуючи собі, на сонячнім кружальці аж вививалася в танку маленька дівоча постать, їй, видати, ніяк не хотілося відходити від сонячного кола, яке підсвічувало веселі босі ноженята, і Люба кружляла й кружляла на ньому, поки не впала на землю.

– Оце ми так збираємо суниці на зиму!? – гукнув я з самого вершечка.

Дівчина, мов ошпарена, схопилась на ноги, ще раз крутнулась навколо себе, показала мені язика, засміялася і гукнула:

– Не будь вишкваркою!

– А ти не пащекуй!

– О, найшов пащекувату! – засміялася Люба. – Ходи-но краще сюди.

– Чого?

– Поможеш видмухнути вогонь.

– А нащо він тобі?

– Треба!

Я зліз із черешні й пішов до куреня. Недалеко від нього на лісовій пропаленій латці чорніли вугляки й недогарки. Люба, вже припавши до землі, так дмухала на них, що з очей текли сльози, але її старання були марними.

– Почекай, дівко, не воруши увесь попіл. Ось ми пошукаємо живого вуглячка. – Я ломачкою розворушив погасле багаття і таки знайшов, на радість Любі, вуглину, на краєчку якої ще трималася цятка вогню. До нього ми приклали сухого бересту, подмухали навперемінку, берест затріщав, задимівся і спалахнув. Тепер уже неважко було розпалити багаття.

– Ось ми й кулешу наваримо, – Люба побігла в курінь, винесла звідти казанок, таган і торбинку з пшоном, в якому ще розкошував шматок старого сала.

– І ти вмієш куліш варити? – здивувався я.

– Та чом не вмію, ось побачиш, який буде смачний, коли салом затовчу…

І справді, куліш її вдався на славу. Посідавши на землю, ми їли його прямо з казанка, я підхвалював куховарку, а вона соромливо і радісно відмахувалася смаглявою рукою, в якій тримала зачерствілий житник.

– І що тут такого: куліш як куліш! От борщ зварити – це діло трудніше.

– А ти вмієш?

– З щавлю умію, а з буряками й квасолею ще ні… А ти коли-небудь білу трясогузку бачив?

– Блакитну бачив, а білої – ні.

– А борсука?

– Теж ні.

– А я бачила кілька разів, нора його недалечке, і він вечорами висовується з неї. Вилізе, постоїть, послухає що робиться довкола, а потім починає полювати. Восени він приходить у нашу загороду ласувати кислицями.

Ми побігли подивитись на борсучу нору, а потім Люба повела мене до кислички, де зараз жила біла трясогузка.

Нерозумна пташка звила зовсім низько гніздо і тепер сиділа в ньому на яєчках. Кубельце її було таке маленьке, що увесь хвостик трясогузки звисав над ним. Почувши кроки, пташина повернула голівку до нас, вчаїлась, а в її крихітному чорному оці промайнув острах. Ми підійшли до самого дерева, але трясогузка не кинула свого кубельця.

– Ходімо, Михайлику, – тихенько сказала Люба. – Хай не тривожиться вона. Я тобі ще покажу джерельце, що пробилося прямо з дуплавого пня…

Я й не стямився, як вечір осів на ліси і почав укладати на ніч квіти, з них то тут, то там звисали сонні метелики. Мені не хотілося так швидко прощатися з Любою, яка встигла нарвати і суниць, і щавлю, і вінок сплела і собі, й своїй подрузі.