Текст книги "Гуси-лебеді летять"
Автор книги: Михайло Стельмах
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)
Мати радісно перебирала своє добро, хвалилася його силою і вже бачила себе в городі посеред літа, коли ноги веселить роса, а очі й руки – різне зілля. Я теж у думках забирався в горох або нахиляв до себе співучі маківки, та це не заважало мені найбільше придивлятися до вузликів із гарбузовим насінням. Вони були чималі, і дещицю можна було з них надібрати. Щоб не дуже старатися самому, я попросив трохи його у матері, але вона, поскупившись, дала мені лише одну пучку:
– Більше не можна, Михайлику, бо це насіння!
В її устах і душі «насіння» було святим словом. І хоч не раз вона нарікала на свою мужицьку долю з її вічними супутниками – нестатками й злиднями, проте нічого так не любила, як землю. Мати вірила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловік, вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і ледащого.
Коли на городі з'являвся перший пуп'янок огірка чи зацвітав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку і вела подивитися на це диво, і тоді в блакитнавих очах її назбирувалось стільки радості, наче вона була скарбничим усієї землі. Вона перша в світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п'янкий любисток, м'яту, маковий цвіт, осінній гороб і калину, вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна, і як у розквітлому соняшнику ночує оп'янілий джміль. Від неї першої я почув про калиновий міст, до якого й досі тягнуся думкою і серцем…
Забувши за мене, мати починає тихцем розмовляти з насінням, одне вихваляючи, а друге жаліючи або навіть гудячи.
– Ой, гороше, гороше, чого ти минулого літа допустив до себе черву? – докоряє вона добірним горошинам. – Гляди в цьому році не зроби такого. А ти, бобе, чому почорнів, яка журба тебе поїдом їсть?…
З двору входить дідусь, він дивиться, що робиться на столі, й посміхаєтся:
– Почалось бабське чаклування.
– Тату, хіба можна таке казати? – аж ніби страхається мати. Їй і досі вдивовижу, що дідусь не так тримається землі, як свого ремесла.
– Не можна, не можна, – одразу ж погоджується свекор. В цей час на вулиці гуркоче підвода і коло наших воріт зупиняються вимиршавлені коні. Дідусь придивляється до селянина, що злазить з воза, і добродушно глузує:
– І ми, коли подумати, люди не прості: до нас теж міністри заїжджають!
– Які міністри? – одразу стрепенувся я, надіючись почути щось цікаве.
Дідусь тицяє пальцем у вікно:
– Бачиш он дядька в постолах, що відчиняє ворота?
– Бачу.
– Це і є міністр.
– Таке скажете! – сміюся я.
– Ти не смійся – справжнісінького міністра бачиш, – запевняє дідусь.
– Кажіть! Хіба я не читав і не бачив у журналі «Нива», якими були міністри?
– А про таких не читав, і в журналах їх не друкували. – Дід виходить з хати, а за ним вибігаю й я, бо ж не кожний день до нас приїжджають міністри, якщо не вигадує дідусь.
Незнайомий розумноокий селянин сердечно здоровкається з дідом, питається про його здоров'я, а далі мова йде про погоду й озимину, про невідомих мені людей, про розруху, голод на Півдні, політику, бандитів і загряницю, яка все неситим оком поглядає на нас. Ні, з якого боку не придивись, не схожий дядько Стратон на міністра. Нарешті він питає діда, чи той не доведе йому до пуття дерев'яного плуга.
– Дерев'яного? – перепитав дідусь.
– А де ж на залізного розживешся? – нахмурився дядько Стратон. – Пішло тепер усе залізо на смерть людську, а на життя нічого не залишилось.
– Це правда, – зітхає дідусь. – Де тільки не лежать наші діти з залізом у грудях…
– Трьох братів мав і ні одного не дочекався з війни. Найстарший аж у Франції загинув. Та журба журбою, а орати-сіяти треба.
Ми підходимо до воза, на якому лежить саморобний плуг. І корпус його, і граділь, і колішня – усе зроблено з дерева. Я уперше бачив такого химерного плуга.
– Рідке жито, – по-своєму говорить дідусь. Усе, що не подобається йому, він зве рідким чи безкорінним. – Хіба у вашому селі нема доброго майстра?
– Такого, як ви, немає. Дай комусь, то він з дерева наробить трісок, того й приїхав до вас.
– Доведеться пособити чоловіку, – трохи зневажливо махає рукою на плуга дідусь. – Леміш і чересло знайдуться в тебе?
– Лемеша не маю, а чересло, може, з австрійського багнета зробити? Він з доброї сталі варився.
– Бодай нечисті їх на тому світі в смолі варили, – когось кляне дідусь. А я знаю, що це стосується імперіалістів і мілітаристів, тільки не знаю, яка між ними різниця.
Коли дід пішов у майстерню розшукувати щось на леміш, я тихенько сказав дядьку Стратону:
– А дідусь, як ви приїхали, хотів посміятися з мене… – і замовкаю.
– Як же він хотів посміятись? – здогадався запитати мене дядько Стратон.
– А ви не будете сердитись, коли скажу?
– Та, мабуть, не буду.
– Він казав, що ви були аж міністром.
– Таки був аж міністром, – посміхнувся чоловік і поглянув на свої постоли.
Я пильно дивлюсь на нього, але не схоже, щоб наді мною глузували.
– І де ж ви тоді були міністром? В Санкт-Петербурзі?
– Та ні, трохи ближче, – мружиться дядько Стратон.
– Тоді у Києві?
– Ні, ще ближче, – грають очі і всі дванадцять золотистих цяток, що весело розмістились на чоловічках.
– Тоді у Вінниці? – зовсім розчаровано дивлюсь на дядька Стратона.
– Іще ближче: у своєму селі!
– І що це за мода пішла в дорослих – обманювати малих, – кажу я ображено й, махнувши рукою, повертаю до хати. Але на моє плече лягає цупка рука дядька Стратона.
– Почекай, неймовірнику, ніхто й не думав тебе обманювати. Я сущу правду кажу тобі, хлопче. То по столицях жили панські міністри, а ми були мужицькими.
– І ви були з ними заодно?
– Ні, ми були проти них.
– А в що ж ви зодягались?
– В те, що мали: одні в кожухи, другі – в киреї, треті – в свитки, четверті – в чумарки. Хто мав чоботи – носив чоботи, а хто й у постолах ходив.
«Скільки світа, стільки й дива!» – сказала б на це моя мати.
– І за кого ви були? – питаюсь я далі.
– За свою селянсько-бідняцьку республіку.
– Вона великою була?…
– Троє сіл і два хутірці. Та німці, австріяки й гетьманці мали з нами клопіт: ми нікого не пускали до себе, поки нас не розбили. А як розбили, то ліси стали нашою республікою.
– А тепер ви, дядьку Стратоне, вже не міністр?
– Ні, тепер я комбідчик, – весело сміється дядько Стратон. Таки, видать, він анітрохи не журиться, що позбувся свого міністерського звання, не так, як дехто тепер.
З дядьком Стратоном ми прощаємося вже друзями, він запрошує мене приїхати з дідом у їхнє село. Там і досі стоїть хата, де збирались усі мужицькі міністри, а їхній прем'єр-міністр тепер головує – аж у повітовій споживспілці.
Тільки дядько Стратон поїхав додому, до нас надійшов титар. Дідусь говорить, що він тлустий, мов гуска восени, а ходу має качину. Згадавши це, я одразу веселію, а титяр, ворушачи капшучистими губами, підозріло зиркає на мене. Далі, смиренно зітхаючи, він одразу починає нарікати на тонке діло – політику. Церковний староста вважає себе неабияким політиком, бо заглядав у газету, яку виписує піп, і навіть вихопив з неї десяток не зрозумілих ні йому, ні людям слів та й ліпить їх, де треба й де не треба. Від міжнародностей він переходить на гас і сіль, яких не докупишся тепер.
– Чи то за більшовиків парадоксально море пересохло, чи ту сіль Антанта по тезисах до буржуазії вивезла? – цюкає і цюкає своє.
Але й дідусь теж делікато вцюкнув його:
– А ви так зробіть по тезисах: воли – у віз та й парадоксально до моря. Там усе взнаєте, ще й солі додому привезете.
Титареві не подобається, що дідусь перехоплює його вченість, і починає говорити без неї:
– Поїдеш по шерсть, а вернешся стриженим, бо таке врем'я: ніде нема ніякісінького порядку. Та як він може бути, коли тепер не те що солі – навіть народу не стало.
– Та схаменіться, чоловіче! Чого ви такі смутки висипаєте серед білого дня? – почав дід совістити старосту. – Де ж це, по-вашому, подівся народ?
– Попитайте про це в більшовиків. То колись усі були люди, а тепер стали – куркулі, середняки і злидні.
– А за помазаника божого ви не бачили злиднів? Чи тоді навіть кози в золоті ходили?
– Кози тоді не ходили в золоті, – відводить насмішку титар, – але що було моїм, то було моїм, а тепер ніхто не добере, де моє, де твоє, а де наше. Он уже Себастіян комбідчикам нарізав Ільцовщину, то чи не буде йому, як зміниться власть, нарізки на одному місці?
– Все може бути, – погоджується дідусь. – Іноді навіть за довгий язик буває сяка-така нарізка на іншому місці.
– Та я не проти, щоб нарізали Ільцовщину – то поміщицька земля, – хитрує титар. – А от як предківську почнуть різати…
– Далеко наперед ви пустили кури… з якимсь ділом чи з політикою прийшли до мене?
Титар насуплюється, крутить головою і зітхає:
– Та треба зробити круг коліс, тільки така у мене бідність…
– То чом ви в комбід не запишитесь? Там потроху допомагають незаможникам, – глузує дідусь, а обличчя титаря береться сизуватим рум'янцем.
В цей час на порозі стала мати. Вона окинула поглядом подвір'я і пішла до сусідів. А мені цього тільки й треба: я одразу дзиг до хати розшукувати гарбузове насіння. Воно, чекаючи свого часу, лежало на комині. Видивившись у вікна, я розгорнув обидва вузлики й у тривозі подивився на добірні, обведені обідками зерна, що дихали прозорою і легкою лускою.
І чому тепер не осіння пора, коли гарбузи б'ють прямо об землю, а потім з їхніх золотистих пазух вибирають слизьке насіння? Хто б тоді помітив оті чотири склянки, які треба занести Юхриму? А от як зараз?… Вузлики ж чималенькі. Може, якось усе й обійдеться? Я знаю, що мене варто за такі думки відбатожити, але не можу перебороти спокуси.
Скочивши на долівку, взяв із мисника гранчасту склянку і, холонучи, почав на печі наміряти насіння – дві склянки в одну кишеню, дві – в другу. Воно мені здалося напочатку пекучим і важким, наче каміння. Далі залишилось навхрест зав'язати вузлики і покласти точнісінько так, як вони лежали. Коли я знов опускаюсь на долівку, з божниці на мене строго дивиться і свариться пучкою сивий бог-отець – єдиний свідок мого гріхопадіння.
З острахом і невеселою радістю, що пробивалася крізь усі тривоги, я вискочив на весняну вулицю, де кожна калюжка тримала в собі клапоть сонця. Воно зараз на всі боки мірками розсипало тепло, розтрушувало проміння, і в ньому так веселіли блакитнаві хатки, наче хтось запрошував їх до танцю. Під тинами вже вилазила кропива й дурман, а над тинами набухала й прозорилась глеєм вишнева брость. Думаючи про своє, я виходжу на другу вулицю і в цей час збоку чую неласкавий чоловічий голос:
– Бог дасть, жінко добра. Бог! Він багатший за нас.
Ці слова приглушує гарчання собаки і важкий брязкіт ланцюга. Я оглядаюсь на подвір'я, обнесене глухим високим частоколом, де затих голос чоловіка, щоб його продовжував собачий гавкіт. Крізь нього я чую ще із сіней:
– Звідки ж вони?
– Та ніби з Херсонщини, – байдуже відповів перший голос. – Швендяють усякі, а ти подавай і подавай, як не скибочку, то картопельку.
– Коли вже цей розор закінчиться?
З двору наполохано виходить у рам'ї, у розтоптаному взутті глибокоока, ще молода жінка, її погляд шукає землі, а розгонисті брови летять угору. Збоку до неї тулиться босоногий без картузика хлопчак, їхні страдні, виснажені обличчя припали темінню далеких доріг і голоду. Жінка зупиняється навпроти мене, потрісканими пальцями поправляє хустку, а в її чорних очах закипають темні сльози…
Я й досі пам'ятаю того, хто пожалів її материнству, її дитині скибку насущного хліба. Це був багатий і богомільний чоловік, через руки якого проходили голодом пригнані катеринки, петрики, золоті імперіали і срібні карбованці з великими головами дрібного царя. Я й досі пам'ятаю опасисту постать цього дукача. Він мав святовиду голову й бороду, в нього завжди добре родили поля, луги, лісові загороди – і тільки під перелогом лежала одна душа. Лише тому, що він уже помер, не називаю його імені…
Жінка, схрестивши руки на грудях, боязко озирнулась, шукаючи дворища, яке б не ощирилось на неї собарнею, а дитя недовірливо, спідлоба дивилось на мене. На його тонкій шиї похитувалась заважка голова, що вершилась збитими хмелястими кучерями. І тут я згадав про своє насіння. Вийняв жменю і подав малому. Він обома ручатами схопив зернята, а потім поглянув на матір. Та кивнула головою і зітхнула точнісінько так, як іноді в недобру годину зітхала моя мати. Потім я висипав у поділ сорочечки хлопчака насіння з однієї кишені і взявся за другу. Але жінка зупинила мене.
– Спасибі, дитятко, не треба більше, ой, не треба, – прихилила до мене скорбні очі, розгонисті брови, і я на своїй щоці почув дотик її уст і сліз. – Хай тобі, дитино, завжди, завжди добре буде поміж людьми.
Мене так вразили її сльози й слова, що я теж мало не заплакав з жалю…
А може, то не жінка, а моя глибокоока селянська доля тоді прихилилася до мене!?.
Вона, ще раз обвела мене своїм скорбним поглядом і пішла з дитям прямо на мою вулицю. Між вишняками раз і вдруге майнула її хустка – і вже нема ні жінки, ні її глибоких очей, ні дитяти з хмелинами кучерів. А я, наче з сну, виходжу з людського страждання і довго дивлюся йому вслід.
З подвір'я дукача виходить довжелезна чорна свиня, на її шиї погойдується дерев'яна колодка. І на ній, і на морді, і на ратицях свині гусне картопляна товч.
«А ти подавай і подавай, як не скибочку, то картопельку», – знову заскрипів голос дукача, і я з огидою пішов од височенного частоколу і глухих воріт…
А от куди мені далі подітися? Чи повернути додому, чи йти до Юхрима Бабенка. Може, й розщедриться він і за дві склянки насіння дасть почитати книгу? Догнав чи не догнав, а побігти можна.
І я вже біжу з вулички у вуличку, а назустріч мені вітрець кидає зелені вербові галузки і сонячне снування, що ворушиться в гіллі.
Юхрима я застаю на другій половині хати. Зараз він уже не в галіфе, а в буденних потертих штанях сидить на лаві і вказівним пальцем правої руки вибиває не то стогін, не то гарчання із балалайки, ще й допомагає їй ногами і співом:
Отчего ты карапет,
Оттого, что денег нет.
Отчего же денег нет?
Потому, что карапет.
Біля Юхрима на столі стоїть велика, як горнятко, чорнильниця, з неї стирчить товста з обгризеним кінцем ручка, а осторонь од них лежить кілька списаних аркушів паперу. Напевне, Юхрим і зараз «строчить» якийсь матеріал, а щоб краще строчилося, він ще й музикою бавиться.
Побачивши мене, старий парубок відкинув чуприну набік, оголив набухлу жилу на чолі й засміявся:
– От і гарбузове насіння, соображаю, само по всіх параграфах прийшло до хати! Вгадав, пуцьверінку?
«Чого йому так сподобалось звати мене пуцьверінком?»
Юхрим бачить, що я мовчу, перепитує:
– Вгадав?
– Трохи вгадали – пробурмотів я.
– Чого ж трохи? – дивується парубок.
– Бо так вийшло.
– Що ж у тебе вийшло? Не чотири склянки, як вище сказано було? – округлились Юхримові очі.
– Тільки дві.
– Тоді ти теж трохи не вгадав: з цього пива не буде, натурально, дива! – насупився Юхрим, мотнув головою і знову почав мордувати балалайку.
– А може, ви решту до осені почекаєте? – слово в слово повторюю мамині слова, коли вона згинається перед крамарем з містечка.
– Іч, який він кебетний! Восени я сам понятія знайду, де брати насіння, – безжалісно відрізає старий парубок, не дивлячись на мене.
То що мені залишається робити? Чи слухати біль і вищання струн, чи «бувайте здорові» й через поріг? Я надіваю картузик, обертаюсь і клацаю клямкою.
– Почекай, пуцьверінку! Дай подивлюся, що в тебе за насіння! – раптом так репетує Юхрим, наче я оглух від його музики. Він підходить до мене, запускає руку в кишеню, кидає насінину до рота. Вона тільки хруснула, і вже одна шкаралупа поповзла з окантованої губи на Юхримове підборіддя. – Нічого, лускати, натурально, можна. То я, де вже моє не пропадало, дам тобі за нього почитати казки. А «Пригоди Тома Сойєра» візьмеш, коли розбагатієш. По руках?
– То давайте свою! – одразу веселішаю я.
Юхрим подає видовжену долоню, я б'ю своєю по ній і примовляю:
– За «Пригоди Тома Сойєра» – дві склянки тепер і чотири восени.
– Не будь циганською дитиною, – припиняє торг Юхрим. – Кожна книга має в свій час свою ціну.
– А може, ви мені дасте «Пригоди» хоч на один день?
– І не проси, і не моли! – вперся Юхрим, наче кілок в огорожу. – Береш, натурально, казки?
– Беру, натурально, – ще раз ляпаю по руці парубка. А він витрушує з моєї кишені насіння, потім з укованої залізом скриньки дістає книжку ще й великодушно примовляє:
– Бери та знай по всіх параграфах мою добрість. За скільки ти прочитаєш казки?
– Днів за чотири.
– Тоді в неділю і принось. Не забудеш, що в неділю?
– А хіба ви в неділю не підете на гульню?
– Зранку до обідні, натурально, буду вдома. Пам'ятай: не принесеш впору, буде бідним твоє офіціальне місце, – злішає його вид, наче я вже встиг утаїти книгу…
Побоюючись навернутись на материні очі (а що, як вона кинулася до насіння і тепер тільки й чекає мене?), я подався в долинку до Штукового ставочка, де вода розгойдано гралась у піжмурки з сонцем, хмарами, тінями і вітерцем. На ній інколи скидалася риба і розкручувала кола аж до самої кладки, що одним кінцем трималась на з'їждженому колесі, а другим – на березі. Зараз ніхто не прав шмаття, тому я витягнув кладку, зручніше вмостив її на пісочку і взявся за читання. Знизу мене охоплював світ казки, а зверху – казки весни. І так мені добре було в їхніх обіймах, що я й незчувся, як сонце поволеньки перейшло на другу половину неба.
Тільки тоді я з острахом подумав про домівку і, щоб уникнути лайки і нарікань, прикинув, що варто пошукати в долинці щавлю на борщ. Гляди, за це ще й похвалять тебе, якщо… І знов гарбузове насіння почало лізти в голову. Коли неспокійна совість, то нічим її не обманеш…
Напакувавши повну кишеню молоденького щавлю, я вже трохи безпечніше пішов додому. Ось і наша хата. Що тільки в ній жде мою збитошну голову? Зараз я не дуже стараюся з розгону перескочити перелаз, а застрягаю на ньому, видивляючись, що робиться на подвір'ї, городчику і в садку. Між яблунями снує бабуся і її тінь. Обличчя в бабуні зараз таке, наче вона молиться. Це тому, що вона дуже любить сад, доглядає і уболіває над ним, кожна в ньому нащепа міцно перев'язана стьожками, видертими із рукавів її сорочок. А в катразі, прихилившись до дерева, щось майструє дід, кашкет спав з його голови, і тому вітрець, як хоче, бавиться старою поріділою чуприною. Та ось дід помічає мене, спочатку дивується, а далі чмихає:
– От і пропажа об'явилася! А ми думали, що тебе десь шкуролупи вхопили.
– І нащо таке несусвітне було думати? – веселію, бо не схоже на те, щоб гриміло і блискало наді мною.
– Де ж ти на цілий день запропастився? Хіба так можна, дитино? Я виглядав, виглядав тебе, а далі й журитися почав.
– Е?
– От тобі й «е». Хоч би, очмано, кому сказав, куди йдеш. А я тобі щось зробив! – дідусь викривлює свої великі напатлані брови і вже добряче посміхається.
– І що ж ви зробили? – наперед починаю радіти.
– А що ти просив?
– Вітряка.
– І що я сказав тобі?
– Казали, що попросиш, те і зроблю, бо в мене такими онуками поле не засіяне, – точнісінько повторюю дідові слова, бо вони сподобались мені.
– Бач, як запам'ятав! – сміється дідусь, потім знімає дашок свіжесенького вулика і виймає звідти справжнього вітряка. Але якого! На його покрівлі розправив крила і гордо підняв голову молодий лебідь. Здавалося, він от-от одірветься від покрівлі і злетить у небо.
– Ой, як славної – вирвалось у мене.
– Славно, кажеш? – радісно перепитує дідусь.
– Дуже гарно.
– Для тебе ж старався, – віддає мені іграшку дідусь. – А тепер біжи до хати.
– А як мама? – питаюсь і з опаскою поглядаю на вікна.
– Так, як завжди: спочатку сердилась, а потім занепокоїлась і бігала до сусідів питати про тебе. Іди.
Я тихенько відчиняю хатні двері, що знадвору пахнуть горобом і макухою, а з хати – хлібом і калачиками, які стоять у нас на всіх вікнах. За столом біля вузликів я знову бачу схилене обличчя мами. Вона вдивляється в якесь насіння і щось пошепки говорить до нього, напевне, просить, щоб гарно зійшло і вродило. А найближче до матері лежать вузлики з гарбузовим насінням. У мене одразу похололо всередині й нашорошились вуха. Я вже хотів було податися назад, та в цей час мати побачила мене.
– Нарешті, – сказала вона з докором. – Ох, діти, діти… – підіймає над голубінню очей чорні вії, од яких тіні падають аж на вилиці.
– А я, мамо, щавлю на долині назбирав! На цілий борщ буде!.. – одразу хочу на щось інше звернути материні думки й вивертаю на лаву все, що є в кишені.
Але яка невдача: разом з щавлем із кишені вилетіли дві гарбузові насінини і впали на долівку, мов срібні гроші. Я злякано поглянув на матір, та не побачив гніву на її обличчі. Вона рівно, трохи сумовито, запитала мене:
– Михайле, ти насіння із цих вузликів давав хлопчику з голодного краю?
– Із цих, – похнюпився я, підпираючи спиною двері. Мати повела устами, з яких не сходив смуток, і довго-довго мовчала. Краще б вона почала гримати, гніватись, нахвалятися, тоді я мав би якесь право гайнути з хати. А так хто знає, що його робити?
– То й добре, синку, що давав, – нарешті чую її голос. Вона, роздумуючи, далі вже говорить не мені, собі: – Бо хто й пособить у світі бідному чоловіку, хто дасть йому скибку хліба чи ложку борщу? Ніхто, тільки такий самий злидар.
У мене од її слів аж дрогнуло все усередині.
– Мамо, а звідки ви про хлопчика знаєте?
– Була в нас та жінка зі своїм дитям. Я нагодувала їх, бідолашних, дала хлібинку в дорогу. А як ця жінка хвалила отого хлопчика, який дав її Івасику насіння. Я догадалася, що це ти, збитошнику, але нічого їй не сказала… Ох, Михайле, Михайле, і що з тебе тільки буде?…
– Може, щось таки буде, ви не дуже крепко журіться мною, – кажу так, як чув од дорослих, підходжу до матері, прихиляюсь до неї, а вона зітхає і гладить рукою мою нерозумну голову…
