Текст книги "Гуси-лебеді летять"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

Розділ п'ятий

– Михайле, вставай! Чуєш!

– Ді-і-ду, іще тро-о-шечки… – ніяк не можу розплющити обважнілі повіки, а в цей час навколо мене тріскається і, наче крига, розповзається мій добрий сон – з ранковими імлистими полями, з набакиреними полукіпками по них, з долиною, ставочком і дуплавими вербами над ним. Мені все це хочеться з'єднати, та руки мої вчеплюються не в клапті полів, не в полукіпки, а в рядно, яке стягує дідусь. Голос у нього м'який, лагідний, наче дідусь теж стоїть у сні.

– Вставай, вставай, дитя, не будь вередою. За спання не купиш коня.

– А я й не хочу купувати коня, – намарно відгетькуюсь од діда. – Не хочу, та й годі.

– То який же з тебе господар буде? – посміюється дідусь. – Що ми варті без худоби? Вставай.

– Діду, хоч крапелинку…

– Нічого тобі ця крапелинка не пособить. Уже зовсім розвиднілось, та й сніданок парує на столі. Чуєш, як пахне? – витягує мене зі сну.

Я вдихаю повітря, але не знаю, що це пахне: чи поля, що снились, чи набитий сіном мішок, на якому я сплю, чи прив'яле зілля на божниці, чи їжа. Нарешті, мружачись, я підводжуся з вузенького ясенового тапчанчика, якого змайстрував для мене дідусь.

За вікнами іще тремтить блакитнавий сон, під ним сизо росяніє спориш, а на сході ширшає небесна прозелень, яку ніжно визолочує і шафранить невидиме сонце. А в хаті по кутках ще старцями туляться тіні.

– Прочумався, нарешті? – співчутливо обертається од печі мати. На її обличчі міняться гарячі полиски, а на рукавах сорочки оживають вишиті квіти. Хоч ми й бідні, та маємо квіти і в городі, і на комині, і на полотні, яке зодягає нас. – Що тобі снилось, дитино?

– Забув, – насилу видобуваю з себе одне слово. Спросоння і язик, і губи не розчиняються. То вдень – друге діло: тоді мати каже, що мені треба дратвою зашити варги, наче нема на що інше тратити дратву.

– Вмивайся, вмивайся, хлопче, – квапить мене дід. – Час вести коняку.

Вода і рушник стирають з мене останні клапті сну, і тепер я чую, як на всю хату прокислим хмелем пахне тісто, свіжозварена розсипчаста картопля і підпалок [3]3
  Перепічка.


[Закрыть]. Дідусь знає, що я дуже люблю гарячий підпалок, він бере його прямо з чорної пательні, ломить на чотири шматки і одну четвертину, що аж димить, подає мені:

– Бери, часнич, їж та рости великим!

Еге, коли б це збулися дідові слова, то, може, не крутили б тобою по-всякому. Щось тільки скажеш чи зробиш не так, зараз і соромлять: «Такий великий, а що витворяє. Чи ти сорому і клепки заодно позбувся?» А щось попросиш собі, то вже зовсім іншої співають: «Ти ще малий. От коли підбільшаєш…»

Але люди чогось не так швидко ростуть, як би їм хотілося. То тільки гриби після дощу за ніч повискакують з землі та й один перед одним похваляються шапками. Згадавши це, я трохи розпогоджуюсь і починаю посміхатись. Дідусь це помічає і добряче мружиться мені:

– Бачиш, які смачні у нас підпалки, а ти ніяк вставати не хотів.

– Діду, може, повести коняку в гаї?

– Можна й у гаї, там зараз така любота! – охоче погоджується дідусь, душа якого змалку зріднилася з лісом. – Тільки далеко не заїжджай.

– І торбу мені дайте трохи більшу: може, якраз на опеньки нападу.

– От і добре, – згоджується мати. – Все якийсь приварок у хаті буде. – Вона підіймає важку ляду скрині і подає мені торбу, пошиту з широкого рукава сорочки, на ній і досі червоніють квіти її дівування.

Надворі вже пофоркує і нетерпляче б'є копитом наша лукавоока хитрюга. Побачивши мене, вона привітно мотнула головою: сідай, мовляв, скоріше, бо мені теж пора снідати. Знаємо твою вдачу: коли голодна – покірна, а напасешся – не підступись, тоді навіть на свої оксамитні губи назбируєш злість.

Сива, шкірячи зеленкуваті зуби, підходить до порога і починає шиєю тертися об моє плече. Іч, як піддобрюється зранку. Я вичитую, яка вона паршива, неслухняна й підступна. А їй хоча б що: знову зачіпає моє плече і квапить на ту пашу, в якій заплутались роси і клапті туману.

От і сонце викотилося з-за чумацького шляху й повисло між крилами вітряка. Дідусь широко відчиняє ворота, а я, випростуючи плечі, на які вже всівся холодок, виїжджаю з подвір'я. І враз радісно-радісно стає мені на душі; згадалася вчорашня розмова з дядьком Себастіяном, згадав, що маю сьогодні говорити з попом, узяти в нього книжку, – і од усього цього не втримався, щоб не засміятись.

– Ти чого, шибенику, регочеш? – несподівано обізвався збоку дядько Микола; за плечима у нього погойдуються грабки, за поясом – кушка, з якої виглядають брус і мантачка.

– Хіба, дядьку, не можна? – сміючись, зупиняю перед ним коняку.

– В пісний день не можна.

– А я вже сьогодні скоромину їв.

– Осквернив себе м'ясоїдженням? – погрізнішали в дядька обличчя й серписті вуса.

– Осквернив, – смиренно кажу, одразу догадавшись, що дядько Микола тільки вдає з себе сердитого.

– Я ж бачу, що в тебе, хлопче, аж блищать макоїди, – покрутив пальцем навколо своєї щоки дядько Микола. – І що ж ти наминав із скоромини?

Знаючи вдачу дядька Миколи, я теж починаю немилосердно підбріхувати:

– Та оце ласували вепрятиною з підпалком, натертим часником. Мама сьогодні саме хліб печуть…

Але дядька вже не цікавить, що пече мати. Він скоса зиркає на мене і перепитує:

– Вепрятину? А чи часом не того… не брешеш?

– О, таке й скажете, – я зовні ображаюсь, а всередині сміюсь, як це часто робить дядько Микола, – в нього ж цю науку проходив.

– І яка на смак вона? – обережно допитується чоловік.

– Та яка: сало як сало, тільки трохи дубувате і жолудями пахне.

Це переконує дядька Миколу:

– І де ж ви її доп'яли? – дивуються його очі, ніс, уста і зморшки на чолі.

– Де – я, пригадуючи оповідання нашого полісовщика, одчайдушно пускаюся берега: – До нашої свинки унадився веприк. Тільки звечоріє, а він уже – хвіст бубликом – і чеше з лісу на наше подвір'я: добрий вечір вам…

– Ах ти шибайголова! – розреготався дядько Микола. – А я, старий, і вуха розвісив-мало не повірив баламутству. В кого ти тільки вдався?

– В кого? Це ви поспитайте в моєї матері, – сміюся і я. – Вона часом каже, що не тільки в дідька і оглашенного, а навіть у вас.

Це ще більше розвеселило дядька Миколу. Він поліз рукою спочатку до очей, потім до вусів, похитав головою і підбадьорив мене:

– Отак і живи, хлопче, з радістю! І навіть, коли прибрешеш для сміху, не біда. А кислієм усякий може бути. То й будь здоров! – і він, завзятий, веселогубий, рівно іде з косою по землі, щоб до останнього свого дня розкидати по ній сонячну щедроту душі.

Мені після розмови з дядьком Миколою усе повеселішало навкруги: і перехрестя вулиць з іще не розтоптаною росою, і розчинені хати, і жінки в очіпках, що вибігали з відрами по воду, і дівчата в хустинах, які гнали до череди худобу, і рибалки, що йшли стежиною – один з саком, а другий з довжелезним бовтом, – і дзвін коси, яку хтось клепав у саду, і голос містка під копитами коня, і он клапоть туману, що зачепився за городні ворота і не знає куди податися: чи принишкнути до землі, чи піднятися вгору.

Я проїжджаю село, старий зруб, що став сіножаттю, Богачів хутір, круглик – синю латочку лісу в полях – і опиняюся в діброві, що зверху кутається небом, а знизу туманцем. А як гарно тут блакитніє поміж кленами! А самі клени зараз такими наполоханими стали, – от-от кинуться навтіки або ще, гляди, й полетять за перелітними птахами, біля їхніх ніг схлипує і схлипує джерельце, а якась пташина розважає його; вона перескакує з листка на листок, виспівує собі і нічутінку не турбується, що десь за лісами синіє холод. Він уже погнав на південь щуриків, журавлів і лебедів, а гуси й качки тільки починають переліт. Та найбільше мені шкода лебедів і того сумного дзвону, що натрусили вони мені в душу. І шкода, що осінь моя минає в полях, у дібровах, а не в школі. Єдина лишилась надія на батька – от, може, він скоро повернеться і вийме з мішка мені чобітки…

Думки на своїх крилах несуть та й несуть мене до батька, до зустрічі з ним, а тим часом лукава коняга вже пощипує траву і наміряється скинути мене.

Я зіскакую на землю, путаю Обмінну й розмірковую, куди ж гайнути по гриби: в березину чи в загороду Костюків, де весною бувають сморжі, влітку – суниці, а восени – опеньки. Та опеньки в нас це не гриби, а півгриби, їх, коли вони є, і п'ятилітній малюк назбирає.

Інша справа знайти боровика! Він так уміє притаїтися, що не кожний, навіть зіркоокий, побачить його. Для мене зустріч з боровиком чи більш безпечним красноголовцем, який дуже полюбляє хвалитися своєю шапкою, завжди буває несподіваною і радісною. І я не можу, як інші, одразу хапати гриба; мені треба придивитися, присісти, погомоніти з ним, а потім уже орудувати кіскою.

Я пускаю низом пісню, а мені за дорогою грубше обзивається луна – їй теж хочеться співати.

 
Ой, диби, диби, диби —
Пішов дід по гриби,
Баба по опеньки.
Дід свої посушив,
Бабині – сиренькі.
 

А чого б їй теж було не посушити? Все б мала собі що кидати взимку в борщ. Та й квашені опеньки смачні, коли їх полляти олією. А від пирогів з опеньками хто відмовиться! І хоч я лише з пісеньки знаю цю бабу, що полінувалась сушити опеньки, але гуджу її, несхвально похитую головою, а далі подаю голос на другі гони. І знову до мене обзивається луна. Збиваючи росу, я іду до неї, а очима так і пантрую на всі боки. Он біля пенька розпухирилась маремуха, червона шапка її блищить, ніби смальцем помащена, а в неї вп'ялися білі крапинки: трохи далі синіють крихкі сироїжки. Але я їх не беру, бо, поки доїдеш додому, вони перетруться на сміття.

 
Ой, гайку, гайку,
Дай мені бабку.
 

І, гай, не довго думаючи, дає мені бабку. Вона примостилася під розтрісканим кореневищем берези, ніжка на ній темна, лусковита, верх сіренький, а низ оксамитно-білий ще й просвічується рожево. Але це місце не грибне. Підем далі, де небо аж ллється в ліси і струшує з них листя.

І от уже низом стало срібно-срібно, вище – золотаво, а вгорі – блакитно. Це березняк, що побратався з полохливою осичиною. Чи є вітер, чи нема його, а вона, позеленівши, тремтить і тремтить, наче холод і переляк увійшли в кожний її листок. Ось тут я вже пильную: це ж таке місце, де не тільки земля, але й дерево пахне грибами. Я присідаю навпочіпки і тихенько придивляюсь, що робиться довкола. Тут галасувати не можна, бо гриб злякається людського голосу і піде в землю. Раптом моє серце тенькнуло, опустилось трохи вниз і радісно завмерло: невдалік од отруйного стебла «воронячого ока» красовито стоять два близнюки-червоноголовці. Вони такі молоденькі, що їхні зрошені туманом картузики не встигли відліпитись од міцних товстеньких ніжок.

– Добрий день, хлопці-красноголовці! – кажу я до них, а вони мовчать.

Еге, а що тільки робиться за ними! На зарослій зозулиним льоном купинці стоїть отакенне красноголовище! Шапка на ньому перебакирилась, завбільшки вона буде не менше полумиска, а ніжка завтовшки з мою руку. Спочатку я його називаю старостою, а далі отаманом над красноголовцями. Такого ще ніколи не бачив! Я підбігаю до нього, приміряюся з усіх боків, милуюся, далі бережно зрізаю і кладу на бриль, бо в бриль його шапка не влазить. Буде тепер чим похвалитися дома! А он тіль-тіль проклюнувся грибочок, у нього ще й ніжки нема, а шапочка навіть не встигла почервоніти. Ну, це маля хай ще росте і розуму, й тіла набирається. За ним можна прийти й завтра.

Ох, і вдався ж ранок сьогодні! Я назбирав повнісіньку торбу ще й бриль красноголовців. Навіть сива, здається, дивувалась таким збором. В село їхав, наче переможець. І хто тільки не бачив мої красноголовці, підхвалював мене і питався, де набрав їх. Я посміхався собі в душі, а з місцем грибним не таївся. Зустрів мене і Юхрим Бабенко, який любив не так працювати, як просторікувати і добре попоїсти.

– Оце сам аж стільки назбирав красноголовців? – недовірливо округлив свої хитрі очі.

– А за що б я найняв помічників? – запитав і я, гордо тримаючись на своїй коняці.

– Ти ба, як пофортунило, – Юхрим притримав коняку і поліз до мого бриля, потім одним оком пильно заглянув у торбу, щоб пересвідчитися, чи нема в грибах червлятини.

«Еге, попошукай, попошукай», – зверхньо поглянув на парубка. Я не забув, як він пожалів дати мені хоч на один день «Пригоди Тома Сойєра».

– Славні гриби, нічого не скажеш, – з заздрістю промовив старий парубок.

– То й не кажіть, – загордився я так, що й Юхрим помітив.

– Чогось пишним ти сьогодні став.

– А чого ж, – поважно відповів я.

– Ще рано тобі комизитись, – Юхрим оглянувся на всі боки і стишив голос: – Може, тепер будемо сватами?

– Це ж як? – не зрозумів я.

– Товар за товар: ти даєш мені красноголовці, а я тобі – книжку.

– О? – здивувався і не повірив я в Юхримову щедрість: хто не знає його дурисвітство?

– Правду кажу. За ці гриби, коли хочеш, дам тобі почитати аж «Пригоди Тома Сойєра».

Еге, он яку щедрість має гороб'яче опудало.

– Тільки прочитати?

– А ти ж думав як? – здивувався Юхрим. – Що я, гадаєш, сам не можу назбирати грибів?

– Тоді й збирайте самі! – відрізав, бо в голові в мене майнула інша думка.

– Почекай, ще прийде коза до воза. В усьому селі «Тома Сойєра» нема, – обізвався Юхрим, коли я од'їхав од нього.

Мені хотілося показати йому язика, але інколи я теж можу бути статечним. Це я зараз і зробив – обернувся до Юхрима, докірливо похитав головою: мовляв, хоч і високий ти до неба, та дурний, як не треба.

Повернув праворуч і покрученими вуличками та завулками добрався до подвір'я дядька Себастіяна. Скочивши з коня, я підійшов до порога і перед ним довго морщив чоло, думаючи, що ж мені таке сказати голові, а потім зайшов у хату. Одначе тут нікого не було. То це й краще зараз для мене! Я підійшов до піаніно, підняв чорне віко, але вдарити по тих жовтих зубах, що тримають у собі чи під собою музику, не наважився. А напевне ж, є такі щасливці у світі, що й змалку можуть грати на такому диві? Зітхнувши, бережно зачинив віко, висипав на лаву гриби з бриля, надсипав ще трохи з торби, і так мені чогось добре стало на душі, що й не кажіть…

Після обіду, коли мама й бабуня пішли на город, а дід у катрагу, я взяв космографію і тихенько вислизнув з двору. Попівські гончаки і старий пес зустріли мене точнісінько, як і вчора. Але сьогодні до воріт вийшла не Мар'яна, а фурман Антон, якого прозивали Недоламаним. Від любові до їзди на конях-неуках у нього були поламані ребра, руки, ноги й ніс. Не знаю, що в нього залишилось недоламаним, що так прозвали його? Але й зараз дядько Антон, кульгаючи та бокуючи, міг вискочити на будь-якого жереба, кліщем вп'ястись у нього та й переганяти худоб'ячу злість на піну.

– Ну, і що ти скажеш? – замість вітання питається з-за хвіртки дядько Антон.

– А що саме вам треба? – не лізу я за словом ні до кишені, ні до потилиці.

– Еге, чого мені тільки не треба, а головне – мати свою пару коней.

– От чого-чого, а цього я поки що вам не можу дати.

Моя відповідь подобається Антонові, бо він широко посміхається і згадує «Інтернаціонал»:

– Да, ніхто не дасть нам ізбавлєнья… Ти до попа?

– Еге.

– І яке в тебе до нього діло?

– Хочу книжку йому віддати.

– Тоді ходи за мною.

Я іду за дядьком Антоном, але з моїми ногами щось починає діятися: з кожним кроком вони все більше дерев'яніють, а в душу заповзає несміливість, і все згадується вчорашнє. Оті прокляті раки, які я вчора пік у попівській світлиці, і зараз починають ворушитися клешнями на моїх щоках. Коли б це було де брати книги, то хто б мене побачив отут?

Дядько Антон, шанобливо пригинаючись, стукає у двері світлиці, далі шарпає їх до себе, і мені від цигаркового диму стає сизо в очах. За столом насупились над шахами піп і його син, а тютюновий чад заволікає не тільки їх, а й золотошату богоматір з дитям, що висить під самою стелею. Не чуючи свого голосу, я здоровкаюся, піп, не обертаючись, киває мені патлами, а панич весело вигукує:

– От і вчений муж зволили до нас прийти!

Я вислухую насмішку і мовчу, але паничеві не терпиться поговорити зі мною, і він, косуючи одним оком, запитує:

– Ти, може, і в шахи вмієш грати?

– А чого ж – умію.

– Що-що!? – аж долоню наставляє до вуха панич.

Чи йому воно в цей час оглухло?

– Жартуєш чи смієшся, хлопче?

– Ні, не жартую і не сміюся.

Тепер і піп обернувся до мене, в його очах сивіла імла років.

– Ти насправді вмієш грати в шахи?

– А чого ж, – уже сміливіше кажу те саме. – Дуже хороша ця гра.

– І він уже розбирається, що хороше! – попович хмикнув, а далі здавив повіки і ткнув пальцем в чорну фігурку, що вершилась білим гострячком: – Що це буде?

– Ніби ви не знаєте? – мало не пирхнув я, треба ж причмеленим бути, щоб таке питати.

– Ми-то знаємо, – єхидно цідить попович і настирливо тицяє в безневинну фігуру. – То що це?

– Король!

– А це?

– Хверзь.

– Не хверзь, а ферзь! – строго поправив мене панич.

– Хай буде по-вашому, – погоджуюсь я.

– А як ходить кінь?

– По букві «г».

– Це прямо неймовірно! – чогось непокоїться попович, і на його обличчі прокидається цікавість до мене. – Хто ж тебе вчив грати?

– Червоні козаки. Це тоді, коли вони стояли на нашій вулиці.

Моя відповідь не дуже сподобалась попові і його сину. Вони перезирнулись поміж собою, і попович від шахів перейшов до книги.

– Прочитав? – зиркнув на космографію, в його темних з вологістю очах знову заграла насмішка.

– Та ні.

– Лінувався? Чи, може, не сподобалась книга?

– Теж не вгадали. Дядько Себастіян передав, щоб ви, коли схочете, давали мені такі книги, які я зможу вчитати.

Мої слова враз ошелешили батька і сина. Вони багатозначно перезирнулись, схрестили погляди на мені й одночасно потягнулись до цигарок.

– Так, так, виходить, ти до дядька Себастіяна ходив? – починає допитуватися попович. – До начальства, значить…

– Він для мене не начальство, а просто дядько Себастіян.

– І що ж ти йому казав? – заворушились підозра і брезклість у куточках попових уст. – Може, скаржився?

Тут мене починає розбирати злість: іч, що їм в голову прийшло! І з гідністю відповідаю:

– Я ніколи ні на кого не скаржився. Навіть коли дурно-пусто мене били, – бо я ж хлопець!

– Он як?! – здивувався піп, і в його імлистих очах з'явилось щось подібне до посмішки.

– І все-таки, що тебе погнало до голови комнезаму?

– Я тільки хотів попросити, щоб він допоміг мені розібратись у книзі. Дуже трудна…

– Дарма, хлопче, дарма, – заспокоїв мене піп і веселіше сказав: – Я зараз підшукаю тобі дуже інтересну книгу, в ній усе розбереш.

– Не мала баба клопоту… – ні до кого не звертаючись, сказав попович і злегка вдарив кулаком по столі. Батько строго поглянув на сина, підійшов до другої шафи, відімкнув її й почав там порпатись. Він, правда, ще не знайшовши книги, один раз обернувся до мене і сказав:

– А ти, видно, хлопче, не промах.

– Це як коли, – відповів я так, як воно в мене виходило, а піп посміхнувся.

Незабаром я вискочив з прокурених попівських покоїв з «Тарасом Бульбою» в руках. Це, напевне, про когось із наших, бо дядька Миколу по-вуличному теж прозивали Бульбою.

Привівши коняку в ліс, я думав ще назбирати грибів, але, допавшись до книги, забувся і про гриби, і про коняку, і про ліс. Я не стямився, коли роса, а далі й вечір упали на діброви. Душа моя сміялася і летіла на Запоріжжя до славного козацтва.

Ввечері, пам'ятаючи слова дядька Себастіяна, я знову пішов до комнезаму. Тепер тут було чимало людей, деякі поприходили прямо з роботи. Я тихенько зашився в куток, ждучи, коли дядько Себастіян закінчить розмову з людьми. Мені дуже хотілось похвалитися йому книгою. І от, коли останній комнезамівець став на поріг, я з сіней вийшов назустріч дядьку Себастіяну.

– Здоров, парубче! – весело і так само без насмішки вітається зі мною голова комнезаму ще й подає руку. Хіба лише від цього не переймешся більшою повагою до чоловіка і не подумаєш про себе, що й ти чогось варт? – Вже, бачу, дістав нову книгу? – в обідочках, що навколо вуст, ворухнулась посмішка.

– Дістав.

– І що воно, й до чого воно? – бере голова комнезаму книгу в руки.

– «Тарас Бульба»! – кажу поважно.

– Тарас Бульба? Хто він?

– Козак… – дивуюсь я: невже дядько Себастіян не читав цієї книги?

– А він, Тарас Бульба, за нас чи проти нас був?

– За нас. Хіба ж ви такого не знаєте?

– Знаю! – розгортає книгу дядько Себастіян. – Але хочу, щоб і ти в такий час знав, хто за кого стоїть: за нас чи проти нас. Зрозумів?

– Зрозумів.

– Тоді повернись-но, синку, сідай за стіл, і почитаємо розумну книгу вдвох.

– О! – виривається те саме «о», яке в мене то радіє, то журиться, то не йме віри, то відникується, то дивується.

– Не «о», а сідай, коли старші кажуть.

Я сідаю за товстоногий графський стіл, а голова комбіду з шухляди дістає червону китайку, розстелює її, і в комнезамі і в мене на душі стає одразу урочисто. Дядько Себастіян сідає поруч зі мною, кладе мені руку на плече, і я мимоволі притискаюсь до нього.

– Михайле, це ти мені сьогодні приніс гриби? – несподівано запитав голова комбіду.

Я не знаю, що сказати, і мовчу.

– Ти? – підводить на мене глибокі довгасті очі, в яких зараз стигне смуток.

Я чогось починаю думати, що не так, як треба, зробив, і винувато кажу:

– Я, дядьку Себастіяне.

– І нащо?

– Нащо? – дрогнув мій голос. – Бо я вас, дядьку Себастіяне, люблю.

– Он як? – сумовито і якось розгублено посміхається чоловік. – Ну, спасибі, Михайле, і за любов, і за гриби… Я тебе теж люблю, дитино. Та більше нічого не принось мені. Оце вперше за своє головування беру подарунок. Візьми й ти від мене, – виймає з кишені довгий в обгортці з пацьорками цукерок, на якого я тільки міг дивитися в ярмаркові дні.

– Спасибі, дядьку Себастіяне, – беру таку розкіш у руки. – Може, пополам?

– Смокчи один, – засміявсь чоловік. – Ти спати ще не хочеш?

– Ні.

– Тоді читай. А втомишся, я почну.

– Е, ні, – не погоджуюся я. – Може, ви почнете, бо я вже знаю свій голос.

– З нас, Михайле, ще ніхто не знає свого голосу, – багатозначно говорить дядько Себастіян. І хоч я малий, але за його словами відчуваю щось незвичайне, хвилююче.

– Про що ви, дядьку?

– Про те подумалось, дитино, ким завтра чи позавтра можемо стати ми. Не завжди ж буде таке щодення, що насіяла війна. Сьогодні ти дитя убогих, не маєш навіть у чому до школи ходити, а перегодя, дивись, зможеш у науку піти і навіть учителем стати, бо таке врем'я настало.

Вірячи й не вірячи, я запам'ятовую ті самі слова про «таке врем'я», яке одні проклинають, а інші живуть ним. А сам думаю: «Невже я колись зможу аж учителя доскочити?»

– Дядьку Себастіяне, ви не теє… не підсміюєтесь?

– Ти про що? – голова комнезаму назбирує навколо очей добрі зморшки.

– Про те, що навіть я учителем зможу колись стати?

– Не жартую, Михайле… От колись, як вивчишся, згадаєш мої слова, згадаєш і мене, уже старого. І тоді в хату мою заглянеш і мене чогось научиш. Не забудеш?

– Хіба таке зможе забутися? – зітхаю, знову ж таки вірячи й не вірячи в те, що, може, й збудеться в «таке врем'я». А розбурхані думки на своїх свіжих крилах несуть та й несуть мене, малого, до тих років, коли я вже вчителем стаю на поріг постарілого дядька Себастіяна, коли принесу йому не гриби, а свою шанобу і вдячність…

Дядьку Себастіяне, мій перший добрий пророче, моя радість і смуток! Вас уже давно немає на світі, але й досі мені світять ваші глибокі очі, і досі ваша сердечність ходить з людьми, що знали вас. І хай вам пам'ятником буде людська подяка і моє слово…