Текст книги "Гуси-лебеді летять"
Автор книги: Михайло Стельмах
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)
– Що мені тільки робити з тобою? – трохи прояснюється обличчя матері, і це вже добра прикмета для мене. – Ну, скажи, шибенику, що робити з тобою?
– Що? Пустити, та й годі.
– Пустити, кажеш? – докірливо хитає головою.
– Атож! – радію я, обхоплюю матір руками, а очі підводжу вгору.
Це, бачу, матері подобається, вона пильно вдивляється в мене, каже, що я клаповухий, з чим я охоче погоджуюсь, далі защібує гудзик на ковнірі і махає рукою:
– Катай уже, причепливий. Тільки ж гляди, не порви моїх останніх чобіт, не молоти ними, як ціпом, землю, не влазь по самісінькі вуха в калюжі та баюри та не дражни по всіх кутках собак і не зчеплюйся битись…
– Добре, мамо! – вже з-за дверей охоче гукаю я і одразу ж забуваю все, чого мені не можна робити, бо попереду воля до самого вечора!
Коли я прожогом вискакую на вулицю, з-за сусіднього тину чую лукаве і в'їдливе «гі». Так може вітатися зі мною тільки Петро Шевчик. Якої тільки каверзи не приховано у цьому «гі». Хоча ми з Петром однолітки, він вважає, що йому треба старшувати наді мною, бо минулого року вже пас три корови, а я тільки вертівся біля діда і його ремесла та, коли треба, попасав нашу сиву таранкувату від старості кобилу; через неї не раз мене брала на глузи пастушня. По-перше, наша коняка була здирцею: не погодуй чимось ласим її з рук, нізащо не сядеш на неї, по-друге, ніяк її не можна було пустити в галоп, а спробуєш, – гляди, за ногу вкусить. І тому, коли були перегони, я завжди, горюючи, лишався позад усіх і тільки мріяв про той час, коли доведеться мчати на справжньому коні…
З-за плоту Петро зверхньо, як навчився, у старших пастухів, поглядає на мене і знову каже: «гі».
Я вже розумію, куди тече вода, але з співчуттям питаю вдовиченка:
– Це на тебе давно гикавка напала?
– Та ні, як тільки тебе побачив, – підсміюється Петро і очима проштрикує мої чоботи. – У мамині взувся?
– Колись були мамині, тепер мої.
– Твої?
– Атож. Мати собі купили нові, а ці мені дісталися в спадок.
– А ти часом не брешеш? – темне Петрове обличчя стає спантеличеним: він і вірить і не вірить мені.
– Побіжи спитайся, моя хата осьдечки, – недбало показую пальцем у бік своєї причілкової стіни.
– Гм, пофортунило тобі, – вже заздрісно говорить Петро, хоча б, здавалося, чого йому завидувати, коли він мав справжнісінькі чоботи, шиті на його ногу.
– Петре, давай гайнемо в ліс.
– Чого ми там ще не бачили? – підозріло дивиться на мене.
– Чого? – ловлю очима синю діброву, що наче викупується у весняній воді. – Побачимо ліс, та й годі.
– Найшов чим здивувати: що я зроду-віку цього добра не бачив?
– То як хочеш, – збираюся бігти.
– Стривай! – Петро трохи розмірковує, перелазить через тин, стає поперед мене і вже владно каже: – Ходімо за мною!
– Оце добре, що ти попереду підеш, – безневинно кажу.
– А чого добре? – з-за плеча недовірливо поглянув на мене Петро.
– Бо в мене чоботи сухішими будуть.
– Хитрий який! – насупився пастушок. – Спочатку я піду попереду, а потім – ти!..
Коли ми обминаємо липовий шлях і опиняємось у долинці, нас оточує воркування струмків. Співаючи, вони заклопотано поспішають собі і до ставків, і до левад, і на Ведмежу долину, де в'юниться річечка. Вона ще спить собі, а струмки вже б'ють у бубни і витанцьовують на її кризі. То й ми теж починаємо танцювати, і зараз уся командирська пиха сповзла з розпашілого Петрового обличчя. І як тільки не вививається він на кризі, перекривлюючи танцювання то свого дядька Миколи, то тітки Насті, то дяка Єрмолая, що, підпивши, вибиває ногами, наче колодами, ще й приказує: «Го-то-то, го-то-то!» В обох нас уже обляпані не тільки чоботи, а й полотняні штаненята, і катанки.
Недалеко тріснула крига.
– Чуєш? – пригинаючись, таємниче питає Петро.
– Чую.
– А знаєш, що воно?
– Ні.
– Це щука хвостом лід розбиває.
– То в неї такий крепкий хвіст?
– Як залізо! Це зараз невелика вдарила, а то, бува, як махне, так і виб'є ополонку, а з неї отакенне хвостище прогляне. Іноді, як пофортунить, рибалка й вихоплює щуку за хвіст на берег.
Ми прислухаємось до річки, і вона знову затріщала за верболозами. Там теж ударила хвостом невелика щука, бо ополонки не пробила.
Веселі й забрьохані, входимо в ліс. По ньому зараз у верховітті і низом гуляють шуми. Це, видать, очікуючи весну, гомонить душа лісу. Хоча я й дуже люблю ліс, але побоююсь його душі, вона, як розсердиться, то заведе тебе в такі нетрі, де люди не ходять, де сокира не гуляє.
А ще я люблю, як з лісу несподівано вигулькне хатина, заскриплять ворітця, побіжать стежки до саду і до пасічиська. І люблю, коли березовий сік накрапає із жолобка, він так гарно вистукує: «тьоп-тьоп», що неодмінно завернеш до нього і присядеш навпочіпки. Також люблю напасти на лісове джерело і дивитись, як воно коловертнем викручується з глибини. І люблю, коли гриби, обнявшись мов брати, збирають на свої шапки росу, і люблю восени по коліна ходити в листі, коли так гарно червоніє калина і пахнуть опеньки.
Я охоплюю обома руками березу, притуляючись вухом до неї, але вона мовчить, бо ще не розмерзся під корою сік, ще мертво у лісі. На вершечку береста обізвалася сойка. Ми подивились на її лискучі дзеркальця, а Петро запитав:
– Знаєш, чому сойка ніяк не може долетіти до вирію?
– Чому?
– Бо в неї в голові нема однієї клепки: пролетить день, а потім неодмінно хоче взнати, скільки ж вона відмахала верст, – і летить назад.
– Гм, – дивуюсь я і прислухаюсь до пісеньки, що її сойка безсовісно вкрала в якоїсь пташини. Сойка підступна птиця: вона мастак нищити дрібне птаство і їхнім же голосом веселити себе.
– Заєць! Заєць! – кричить Петро і кидається бігти до крутояру. Поміж деревами, не дуже побоюючись нас, проскакує вихудлий за зиму вухань і зникає в підліску.
– От аби ж рушниця була! – жалкує Петро. А я анічутінку не жалкую, бо дуже не люблю, коли додому повергаються мисливці, а за їхніми поясами погойдується закривавлена дичина. Чим той бідний заєць провинився перед звіриною, птахами і людьми?
Враз я нахиляюся до кружечка ніздрястого снігу, що зеленкуватим ковніром охопив молоденького бересклета. Щось, наче пальцем, пробило сніг, я розгортаю його і бачу ніжну, ще зачохлену голівку підсніжника. Це він відхукав дірочку в снігу і потягнувся до сонця.
Виходить, уже не мертвий ліс, бо лебеді принесли на своїх крилах весну і життя!
Розділ другий
Дід говорить, що з мене щось буде, бабуся охоче з ним погоджується, а мати – коли як; частіше вона похитує головою і каже зовсім не те, що всміхалося б мені:
– Може, з нього й буде якийсь толк, якщо безтолоч он звідти вийде, – і пальцем показувала на те самісіньке місце, на яке при нагоді й тепер декому показують.
Але безтолоч «он звідти» не дуже поспішає виходити, їй, видать, сподобалась моя «макітра», в яку чогось потрапили не рівні, а кручені мізки. Дорослі геть-чисто все бачать, що є і чого немає в голові малого. Отож тепер у моїх мізках крепко хазяйнує безтолоч. І не подумайте, що я вже такий затятий або якийсь каламутник. Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вреднючу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащом.
Та є в мене, коли послухати одних, слабість, а коли повірити іншим-дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха. Якось я швидко, самотужки навчився читати, і вже, на свої дев'ять років, немало проковтнув добра і мотлоху, якого ще не встигли докурити в моєму селі. Читав я «Кобзаря» і «Ниву», казки і якісь без початку і кінця романи, «Задніпровську відьму, або Чорний ворон і закривавлена рука» і «Три дами й чирвовий валет», а також різні, книжечки, видані петлюрівцями, «січовими стрільцями» та Червоною Армією. І вже тоді мені одні слова сяяли, мов зорі, а інші туманили голову.
В якійсь розшарпаній книжці я, наприклад, вичитав, як став дичавіти один чоловік, що покинув місто. Я сподівався, що далі підуть пригоди подібні до пригод Робінзона Крузо, але наступні сторінки глибоко поранили моє серце: крайньою межею здичавіння виявилося оселення того городянина у степах, там він став орати, сіяти землю і навіть мастити свої чоботи дьогтем.
Тоді я не знав, чим іще, окрім дьогтю, можна мастити взуття. Я знав лише, що взуття – це вже розкіш: в ту пору розрухи чинбарі за ремінь здирали шкуру, і добрі чоботи обходились у двадцять – двадцять п'ять пудів пашні. А оранка, особливо весняна, вважалася святим ділом.
Я пам'ятаю, як урочисто проводжали в поле плугатарів із раннім плугом. Коли ж вони повертались увечері додому, їх стрічали старі й малі. А яка то була радість, коли орач виймав тобі з торби шматок причерствілого хліба і казав, що він од зайця. Це був найкращий хліб мого дитинства! А хіба не святом ставав той день, коли ти сам торкався до чепіг і проводив свою першу борозну? І досі з глибини років озивається голос мого батька, який одного прихмареного ранку поставив мене, малого, радісного і схвильованого, до плуга, а сам став біля коней. Дома він про нашу працю говорив як про щось героїчне: «Хмари йдуть на нас, громи обвалюються над нами, блискавки падають перед нами і за нами, а ми собі оремо та й оремо поле».
З щедрівок, які взимку виспівувались під вікнами добрих людей, я знав, що за плугом навіть сам бог ходив, а богоматір носила їсти орачам. Тому й досі, коли я в полі бачу обрис жінки, що несе обід уже не орачеві, а трактористу чи комбайнеру, в моїй душі трепетно сходяться ранкові легенди минулого з сьогоднішнім днем…
А ота книжна погорда до селянина і його кревної праці породила в мені першу відразу до пихи, де б не вищирювала вона свої ікла: чи з житейського щодення, чи з книги, бо в книжці злеліяне слово має бути справжнім святом душі й мислі. Я мало тоді стрічався з скарбами людського духу, та гріх було б гудити ті часи – вони були по-своєму прекрасні…
Мати, коли я, забувши все на світі, припадав до роздобутої книги, не раз гримала на мене:
– Святий дух з нами! І що це за хлопець! Знову припав до чогось, наче замовлений. Та спом'янись і спам'ятайся нарешті, бо осьдечки зараз усе полетить у піч!
Правда, у піч вона так і не кинула жодної книжки, але повсякчас пасла мене очима, побоюючись, щоб читання не підвередило її дитину.
– Мамо, і що там тільки може підвередити?
– Що?… А звідки я знаю?
– То чого ж таке говорите?
– Бо люди кажуть… Он прочитав один розумник геть усю біблію і позбувся того, що мав у черепку, – показуючи пальцем на лоба, страхає мене святим письмом.
– Я ж біблії не читаю.
– В тебе, вітрогоне, гляди, хватить розуму і до неї допастись.
Я знав, коли вже мова переходила на розум, то краще мовчати…
Вдень, навіть взимку, я ще міг сяк-так хитрувати, але ввечері діло моє було гибле: мати, гримнувши в сотий раз на оглашенного читальника, задмухувала сліпака, і я вже в темені мусив додумувати про якогось князя або графа: чи його уразить «рокова куля», чи «стріла Купідона».
Через отой поганий, бензином заправлений сліпак, що весь час фахкотів і погрожував вибухнути, я найбільше ремствував на матір, а далі додумався перехитрити її. Коли в хаті всі, окрім цвіркуна, засинали, я навшпиньках підходив до печі, витягав з її челюстей жарину, роздмухував вогник, засвічував каганець і забирався з ним на піч. Тут я його так вмощував у закапелок, щоб світло не падало на хату. І ось тепер до мене починали стікатися царі й князі, запорожці й стрільці, чорти й відьми.
Тоді ще по селах і навколо них жила всяка нечиста сила, вона, як могла, збиткувалась над хліборобом, його худібкою та посівами. І коли хтось ловив чорта чи відьму – теж не милував їх. Відьмі, як правило, відрубували руку, щоб вона не здоювала корів, а чорта найчастіше запрягали в плуга, і він орав доти, поки не відкидав копита.
Найбільше ж у нашому селі доводилось воювати з нечистою силою дядьку Миколі. Де він тільки не ловив її. І в комині, де чорт стрічався зі своєю, сажею підмальованою, коханкою-відьмою, і в комірчині, де безсовісний біс ласував салом, і у вершах, куди забирався дідько на дурничку жерти рибу, і під містком, і в дуплавих вербах, і в копанках, і в тих мірках-солом'яниках, якими безп'ятий наміряє горобців на вечерю.
І хоча нечиста сила по-всякому мудрувала, як перехитрити свого ворога, з цього ніде нічого не виходило. Дядько Микола завжди ставав переможцем. За своє життя він стільки повідрубував у нечисті хвостів, ратиць і рогів, що все це не вмістилось би й на віз.
– Коли б на цей товар знайшовся покупець, то мав би я грошей більше, ніж сміття, – хвалився дядько Микола.
А його дружина від такого неподобства тьху-тьхукалась і підіймала руки до образів, а далі ціпила на мужа кулаки…
Я не був таким хоробрим, як дядько Микола, і не мав його сокири, тому вночі тремтів і завмирав над тими казками, з яких, наче з лантуха, аж сипалася різна страховина. Та коли серце вже зупинялося од переляку, приходила полегкість: десь зовсім недалеко глупу ніч прокльовували голоси півнів. Тому я й досі люблю ту пору, коли півні своїми крилами проганяють темінь і нечисту силу, а співом починають новий день.
Через якийсь час мати дізналася про мої хитрування з каганцем. І винен у цьому був тільки я. З якоїсь страшнецької казки на мою бідну голову витрусилося стільки чортів, болотяників і водяних, що вони, знахабнівши, почали визирати з усіх шпарин, висолоплювати язики і навіть літати по хаті. Я необережно зиркнув на жердку над ліжком, побачив на ній чорта і скрикнув. Правда, одразу ж виявилося, що то був не чорт, а чорні дідові штани. Та ця помилка дорого коштувала мені: мати почала на ніч замикати каганчика у прискринку. До нього вже я ніяк не міг добратися.
Отак вперше нечиста сила хотіла розлучити мене з друкованим словом. Та це було не найгірше. Страшне почалось значно пізніше, коли нечиста сила розбирала та не прощала мої книги і в кожному рядку вишукувала ворожі прояви, різну апологетику, збочення, селянську обмеженість, селянські дрібновласницькі тенденції і ще якусь погань…
Дядьку Миколо, як іноді бракувало вашої сокири, щоб відтинати хоча б хвости отій нечисті, що залазила в слово, як плодожерка в яблуко… Та повернуся знову до злощасного каганчика.
Я кілька днів і сяк і так добирався до скрині, підшукував у залізяччі різні ключі, але з цього нічого не вийшло. Та зневіра не дуже довго крутилася біля мене. Через кілька днів мені спало на думку вихимерувати свого сліпака. Робив я його весело, швидко і просто: дідовою ножівкою відчикрижив денце французького патрона, знизу в шийку втягнув гніт, все це пропустив через серцевину кукурудзяного качана і ним наглухо зачопив невелику бляшанку з бензином.
Не знаю, чи була задоволена мати своєю вигадкою, а моя мені аж сміялася. Мати помітила, що зі мною щось коїться, недовірливо поторгала ляду скрині, а я, щоб не пирхнути, вискочив з хати.
Та зробити каганчика було значно легше, ніж дістати книгу. В пошуках її я обходив мало не все село, позбувся своїх мізерних дитячих скарбів, а інколи й забирався на засторонок чи вишки, де неслися кури. Отак я й познайомився з міновим господарством ще в двадцять першому році.
На ярмарку за тоненьку книжечку «Три торби реготу» я віддав безсовісному крамареві аж п'ять крашанок, знайдених на вишках в кубельці отої зозулястої, що завжди норовить потаємно вивести курчат, бо дуже хотілося посміятись. Та недарма кажуть: дасть бог купця, а дідько розгудця. Хтось про мій торг переказав матері, й дома за ці три торби реготу мав я аж сім смутків… Отак і дізнаєшся, що сміх і гріх живуть по сусідству.
Найбільше ж з цих торб реготу сміявся мій далекий родич Гива. Він, довідавшись про мою кумерцію, аж затанцював у себе на току, і затанцювали всі його кучері, яким завжди було тісно під шапкою. Я добре знав, як дражнити Гиву: під баранячою шапкою – баранячі кучері. Але на цей раз ніщо не могло розсердити розвеселілого хлопця. Його видовжені, з веселою недовірою, очі, що вже в чотирнадцять років найбільше трималися підлоб'я, аж сльозились од сміху.
– Оце кумерція, так кумерція: що куп, то й луп! – тримаючи в руці шапку, витанцьовував Гива по клуні й ніяк не міг взятися за ціпа. А за це малому молотнику он як могло перепасти.
Гивині батьки дуже хотіли бути багатими, але так, щоб усім людям здавалося, що вони бідні, як мак начетверо. Клята гонитва за багатством навчила їх не берегти ні себе, ні дітей своїх, ні худобу, ні слова, яке, де треба й не треба, хитрувало, криводушничало і прибіднювалось.
– Хіба ж це воли? – махав рукою на свою таки добрячу круторогу худобу дядько Володимир. – Це не тягло, а кістки й хвороби, зашиті у шкуру, дурно тільки харч переводить.
Люди раз у раз чули, що в дядька Володимира найменше родить кіп у полі, копиць у лузі, а картоплі в городі, співчували йому в очі і сміялися поза очі. Щоб до нього менше заглядали сусіди й непрохані гості, обережний дядечко хитро приладнав на сінешніх дверях клямку: зачиняй за собою двері, а клямка зовні сама заходить на прибоєць, і хто не підійде до порога, бачить, що нікого нема дома. Коли до дядька Володимира хто звертався з позичкою, він спочатку ставав глухим, а далі або мовчав, або таке молов, що хоч святих винось із хати. Навіть у 1921 році, коли в нас люди орудували мільйонами, в дядька Володимира, як він казав, не було за душею і щербатої копійки.
– Куди ж ви їх, Володимире, діваєте: чи солите, чи квасите, чи свіжими поїдаєте – іноді, під чаркою, допитувався дядько Микола.
Тоді дядько Володимир тетерів, корячкуватився, задихався від обурення або довгий час видобував із себе «е-е-е» і захищавсь од напасника піднятою карлючкою вказівного пальця.
Але дядько Микола знав, як можна обірвати й це «е-е-е». Він безневинними очима дивився на дядька Володимира, похитував головою, а далі прихилявся до його. вуха:
– А по селі, чуєте, пішов розголос, що ви гроші мірками міряєте.
Від такого дядько Володимир одразу червонів, наче квітка, хапався за шапку і тікав додому.
Найцікавіше було послухати десь у бесіді розмову дядька Володимира з дядьком Миколою. Дядько Володимир, випивши чарку, ще більше прибіднювався, а справжнісінький злидар дядько Микола ставав багатим, як цар. Він і схожий був на останнього нашого імператора, тільки мав більші вуса і душу.
– Хіба в цьому році жито? – підпираючи рукою голову, так печалився дядько Володимир, що здавалося, сльоза от-от капне у миску з варениками. – Одні одвійки та житець, а не жито.
– А в мене ж вродило як! Зерно хоч на оберемок, наче дрова, клади, – не моргнувши оком, говорив дядько Микола. – Давно в моїй клуні не було такого раю.
– Везе ж декому, – на широкий вид дядька Володимира виходила заздрість. – А тут аж в очах тьміє: одна біда йде з подвір'я, а свіжа входить у ворота. Нічого нема тобі ні від місяця, ні від сонця, ні від корови набілу, ні від свині ратиці. Навіть моя чорна льоха підвела: опоросилась і почавила приплід.
– Невже увесь почавила? – щиросерде дивується дядько Микола, наче й не знає, що Володимирова льоха притовкла тільки одне порося.
– Вважайте, що весь, до останньої шерстинки, – ще більше печалиться дядько Володимир і накриває очі повіками. – Та й скільки тих поросят було? У мене й свині норовлять перейти на коров'ячий приплід.
В дядька ж Миколи брови хитрувато підстрибують угору і аж тремтять од прихованої радості:
– А моя ж ряба, чуєте, наче кролиха, старається: як не чотирнадцять, то шістнадцятеро приведе, і всі мов линки.
– Шістнадцятеро!? – вражено вигукував дядько Володимир. – Та що ви, Миколо!? Та не може бути!
– Хіба вам далеко ходити – попитайте моїх вуличан. Вони теж усі завидують мені, як і ви. Та що вуличани – дідич з Літина приходив, калиткою півдня трусив над моїм вухом – усю грошву віддавав за льоху, а я її і за торбу червонців не продам.
– Гм, фортунить же вам, та ще як фортунить – саме щастя над вами торбою трусить.
– От цього я вже не бачив. А чого не бачив, казати не буду, – пускав дядько Микола шельмувату посмішку на підборіддя.
– І куди ж ви діваєте своїх поросят? – нетерпеливився дядько Володимир.
– І на торг вивозимо, і самі їмо, бо в мене всі якось позвикала до поросятини. Яким би я був господарем, аби вставав чи лягав без неї?
І всі, крім дядька Володимира, починали сміятися, бо знали, що на снідання і вечерю в дядька Миколи парувала сама картопля…
Володимирові ж діти мали зовсім іншу вдачу і, де можна, підсміювались над хитруваннями своїх батьків. Ось і зараз Гива припав до щілини брами, а далі тихенько засміявся:
– Пішов мій батечко з горохом на торг, оце повернеться тільки ввечері.
– А чого аж увечері?
– Та він раніше ніяк не складе ціни на той горох, правитиме за нього, як за чорний перець, – і малий молотник почав заганяти кучері в шапку. – А тобі не кортить на торг?
– Перекортіло. Наторгувався, – похмуро кажу я, згадуючи свої злощасні «Три торби реготу».
Гива пильно подивився на мене й розсудливо сказав:
– А твоєму, хлопче, лиху, коли крепко подумать, можна зарадити.
– Зарадиш, коли в кишені й вітер не хоче свистіти, – безнадійно зітхнув я. – Знову був поткнувся на вишки, знайшов нове гніздо зозулястої, а під нею, хитрюгою, вже курчата прокльовувались.
– І ти не поніс їх крамареві? – засміявся Гива.
– Ні, побіг до хати. Ото була радість! Мати вже думала, що тхір або собака з'їв зозулясту.
– А ти дуже хочеш мати книжки?
– І не питай, – посмутнішав я.
– То ми розживемося на них, – заскакали бісики в насмішкуватих очах Гиви. – Ось я тобі на самий Великдень справжню кумерцію зроблю.
– На великдень?
– Еге. Оцей рудий дідько, що продав тобі «Три торби реготу», на великдень бере не тільки цілі крашанки, але й битки: він дуже ласий до яєць – накришує їх у миску, солить і їсть ложкою, наче кашу. Сам бачив!
– Ну і що з того? – ніяк не можу второпати, куди тягне Гива мотузочок.
– Що? От за великодні битки й накупуєш собі книг.
– Де ж я цих биток наберу?
– Натовчемо на цвинтарі! – впевнено каже Гива. – Я тобі до великодня зроблю вощанку, і ти нею роздобудеш цілу торбу крашанок, що торбу – цілісінький мішок!
– Не треба мені мішка.
– Ну, це вже сам дивись, скільки тобі треба. Головне – я тобі зроблю справжню кумерцію, а не те що куп, то й луп! – засміявся і махнув ціпом Гива.
У великодній четвер ми в нашій клуні потайки взялись за роботу. Гива обережно циганською голкою висвердлив у крашанці дірочку, застромив у неї стеблинку метлички та й висмоктав білок і жовток. Далі ми, вже в Гивиній хаті, розігріли грудку воску і, щипаючи його, почали розкатувати тоненькі-тоненькі ниточки. Ми ними наповнили порожню крашанку і поставили її ніском донизу біля вогню. Коли віск розтопився, крашанку охолодили, покрасили і запишались: вощанка вийшла на славу! Начувайтесь тепер крамаренкові книги – не минете моїх рук!..
Ось і великдень зверху задзвонив у всі дзвони, а низом розстелив веснянки. У церкві вистоювала старість, біля церкви стрічалися молодість і любов, а під ними бавилося наше дитинство. Біля могутніх прицерковних ясенів я зустрівся з Гивою. Він кинув угору вії і брови, покосував на мою вощанку й пошепки запитав:
– Торбу захопив?
– Для чого?
– А куди будеш класти битки?
– В кишеню.
– Ет, нема в тебе, як говорить Юхрим, сображенія розуму. Скільки їх у кишеню покладеш? Та й потовчуться вони там на кашу. Я хотів тобі справжню кумерцію зробити, а ти… – і він невдоволено обертається до своїх товаришів.
Першим до мене підскочив Миколин Іван. Він міцно затис у руці крашанку, пофарбовану відваром вільхової кори, і жваво запитав:
– Потовкаємось?
– Та ні, почекаю, – неохоче кажу, бо хіба ж можна зобидити свого сусіда? Як-не-як, а в мене ж вощанка.
– Кого ж ти чекатимеш? Може, вчорашнього дня? – сміється Іван. Він уже встиг набити повну кишеню биток. – Може, тремтиш над своєю? – показує одним оком на мою вощанку.
– Чого мені тремтіти?
– А може, вона тебе родила? – хихикаючи, допікає оцупкуватий Іван, а навколо його веселої кирпочки вибиваються і зникають дві ямки.
Я починаю сурмонитись:
– Коли так, тримай свою!
– Тримаю і тремчу! – сміливо підставляє кулак зі своєю крашанкою.
Я злегка б'ю по Івановій крашанці, але ні його, ні моя не піддаються. Тоді я б'ю сильніше, – і павучки тріщин розповзаються і по моїй, і по Івановій вощанці. Ми спочатку з жалем дивимося на руїни своїх хитрувань, а далі починаємо сміятися – Іван веселішає, а я сумнішаю, бо відразу пропала надія на книжки, що лежать собі поміж залізяччям, синькою і манійкою, не знаючи, як за ними крається чиясь душа. Навіть справжня Гивина кумерція не допомогла. Як не везе, то не везе!
Тому й довелося мені сьогодні звернутися до колишнього підписаря Юхрима Бабенка, якого люди поза очі звали пройдошним, шалапутним, слизькооким і розпронесучим сином. Та це не заважало Юхримові думати про себе, що він розумніший за всіх у селі, і чекати свого часу. Він усе хотів вирватись у будь-яке, аби тільки начальство і, де міг, спідтишка кусав і оббріхував отих керівників у свитах і шинелях, що, ледве вміючи розписатися, у революцію розписувалися за нову владу своєю кров'ю. Єдине, що мав гарного Бабенко, – то це почерк. Дивно було, як артистично красиві літери вміщували різну погань, що вимізковувала Юхримова голова.
Зараз Юхрим, хизуючись підписарською вченістю, пишається серед парубків, лускає насіння і підсміюється над дівчатами, що, співаючи, «садять василя» – зілля юності. Це тільки в пісні таке може бути, що першим часом дівчина садить квітку кохання, другим часом поливає, а третім – уже бере цвіт у свій вінок молодості і з ним іде до судженого.
– Дядьку Юхриме, – з опаскою торкаю парубка за не простецьке, а з мудруватим вирізом галіфе, в кишенях якого вмістилося б по доброму поросяті. Тоді саме у нас пішла – мода на галіфе – чим більше, тим краще.
– Ти язиком говори, а рукам свободи не давай: вони у тебе земляничним милом не пахнуть. – Юхрим застережливо піднімає палець правої руки, а лівою поправляє своє зобиджене галіфе. – Чого тобі, нечестивцю? Може, по параграфу похристосуватися хочеш?
– Ні, – розгублено дивлюся на округлені щоки й підбірчасті уста парубка.
– Так чого ж притирився? Яке соображеніє розуму мав? – сам з задоволенням прислухається до своєї мови.
– У вас книжки є?
– Прочотні чи з розмишлєніями?
– Ні, може, є без розмишлєній.
– Усе в мене є, але що тобі до того, пуцьверінку? Сватами ж ми, розкидаю мізками, не можемо бути.
– А чого? – сміливішаю я. – Може, на чомусь і зійдемось?
– Хіба що на ремінцеві, – веселішає парубок. – Соскучився, натурально, за ним?
– Не дуже. І які у вас є книжки?
– Возможні і навіть невозможні, – щось згадує Юхрим і гигикає. – Але я знаю, що тобі найбільше підійдуть «Пригоди Тома Сойєра». І вони є в дядька Юхрима.
У мене аж у грудях тенькнуло, бо скільки я чув про ті незвичайні пригоди, аж ось і напав на їхній слід. У моїх очах починає жалісніти прохання, і я підробляю свої слова під Юхримові:
– Дядьку, а ви мені, натурально, не можете дати «Пригоди Тома Сойєра»? Возможна чи невозможна така возможність?
Але цим старанням я тільки пошкодив собі: Юхрим одразу набурмилився, а голос його заскрипів, мов хвіртка:
– Насмішечки, заводіяко, починаєш сооружати над старшими? Де ти взявся такий дзигльований? Гляди, щоб зараз мулько не стало тобі!
– Які насмішечки? Що ви, дядьку! Хіба можна насміхатися над старшими, та ще у великодні свята?
Мова моя була, напевне, такою щиросердою, що Юхрим трохи заспокоївся,
– Є ж такі недоколихані, що не мають ані поняття, ані елеганції, а тільки й соображають насмішечки собі, – на когось гніваються очі й уста, окантовані грубими пружками.
– Еге ж, – погоджуюсь я. – То дасте мені «Пригоди Тома Сойєра»?
– А нащо вони тобі?
– Читати.
– Читати? – знизує вузькими плечима парубок, неначе я щось несусвітне сказав, і вибирає з жмені соняшникового насіння одну гарбузову. Вона наводить його на якусь думку, і він нахиляється до мене: – Добре, дам тобі, пуцьверінку, почитати книгу, але принеси за це в подяку дядьку Юхриму чотири склянки гарбузового насіння. Міряй точно, бо я перемірятиму. У мене так, на шармака, не вискочиш.
Надія моя розповзається по цвинтарі, але я хапаюсь за її клапті:
– Дядьку Юхриме, то я вам це насіння, може, восени принесу, бо де його тепер дістанеш?
– До осені й книжка полежить, не бійся, миші її не струблять. Пам'ятай: дядько Юхрим, натурально, полюбляє смажене гарбузове насіння. – Він одвертається од мене, дженджуристе поправляє галіфе, картуз і починає скалити зуби до дівчат.
А ти стій на цвинтарі і ламай собі голову, де дістати насіння Юхриму, бодай він одні гарбузи мав од дівчат. Ні, таки невезучим народився я, та й годі. Недарма ж каже мати, що хто вродиться в маї, то все життя буде маятися. І на якусь часину померх мій великдень, аж поки я не забрався з такими ж, як сам, збитошниками на дзвіницю. Отут ми вже порозкошували біля дзвонів, і вуха залишились цілі: на великдень навіть дзвонар шанує наші вуха й чуби…
Одразу ж після свят я помітив, що мати, перед тим як надіти блузку, підперізується чимсь полотняним, схожим на довжелезну вузьку торбину.
– Мамо, що то ви носите? – здивувався я. – Це такий жіночий пояс?
– Дурненький, – посміхнулася мати, одвернулась і швидко зав'язала свій химерний пояс.
– Скажіть, мамо.
– Що ж тобі казати? Це отак я вигріваю на собі гарбузове насіння.
– Гарбузове? – про всякий випадок недовірливо поглянув на матір, – чи не дізналась вона про мою розмову з Юхримом, а тепер і підсміюється наді мною? Бо в нас і дома, і в селі ніколи не переводилась насмішка і перець на язиці.
– Тож сказала, що гарбузове.
– Воно захворіло чи як, що треба вигрівати? – обережно випитую, щоб не попастись у сильце.
– Скажеш таке. Це для того виношую, щоб у ньому раніше прокидалося життя і щоб гарбузи були більшими. Ти ж бачив, що в нас гарбузи, як підсвинки, лежать?
– Бачив.
– Тож-бо й воно: вигрівання дуже пособляє.
Але мене не так зацікавило вигрівання, як саме насіння. От аби мати загубила пояс, то мав би Юхрим що трощити, а я читати. І закружляли мої думки навколо пояса, мов нетля біля вогню. Я знав, що це крутиться ота сама безтолоч, яка не виходить «он звідти», але вже не міг нічого зробити з собою.
І, може, довго б я мудрував біля того пояса, аби раптом не пофортунило мені: сьогодні мати почала діставати з комори, з скрині, з сипанки, з-під сволока і навіть з-за божниці свої вузлики. В них лежало все те, що далі зійде, зацвіте, закрасується й перев'ється по всьому городі: огірки, квасоля біла, ряба й фіалкова, безлуский горох, турецький біб, чорне просо на розвод, кукурудза жовта й червона, капуста, буряки, мак, морква, петрушка, цибуля, часник, наут, соняшник, кручені паничі, нагідки, чорнобривці, гвоздика і ще всяка всячина.
