Текст книги "Гуси-лебеді летять"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

Наді мною кружляли далекі планети, про існування яких я не знав до сьогоднішнього дня, а перед очима розпливались туманні слова, що ховали од мене великі таємниці.

Приголомшений велемудрою наукою, я підводжуся з охололої стерні. На полі так само гнеться над плугом орач, так само вітряки намотують на крила бабине літо і час, але вже небо за ними не має ні кінця ні краю, і скільки не йтимеш до нього, воно буде відходити од тебе… А де ж та дорога, що єднає небо й землю та й біжить собі поміж зорями? Про неї я знав, як тільки зіп'явся на ноги…

– Ну то що? Так нічого й не втямив? – шпигонув насмішечкою Петро. – Це, чуєш, того, що наука не йде без дрюка. Ге! Я вперто хитнув головою:

– Ще втямлю! То спочатку трудно.

Але хто пособить мені розібратись у книжці? Я перебираю в пам'яті грамотіїв своєї вулиці, та всі вони щонайбільше знають написати листа і ждати отвєта, як соловей лєта. Міг би допомогти піп, але я не піду більше до нього пекти раків, і досі сором, як згадаю. До дяка теж не випадає потикатися, бо нещодавно з Петром лазив у його сад. Недарма кажуть: бідному Савці нема долі ні на печі, ні на лавці… О, а може, добитись до голови комнезаму дядька Себастіяна, який усю війну пройшов, не раз був поранений, а потім партизанив у Летичівських лісах? Він же всякі папери приймає аж з самої Вінниці! Окрім, того, дядько Себастіян добре знає мого батька та й мене пізнає на вулиці, навіть добридень каже.

Увечері, приїхавши додому, я поставив конягу в стаєнку, перескочив через ворота і, про всяк випадок, з вулиці, заговорив до матері:

– Чуєте, мені треба піти в бідком.

– Куди, куди? – від подиву мати повертає до мене так голову, щоб слухати одним вухом.

– У бідком! – кажу з гідністю, але трохи відступаю од воріт.

– Що, може, маєш виступати перед громадою? – раптом веселіє мати.

Я це зрозумів як дозвіл і одразу ж здимів з материних очей. Вона говорить, що це робити я умію, як ніхто. А Петрова мати те саме каже про Петра.

Отож городами, на яких ще на радість горобцям стояла матірка, я подався до бідкому, де вечорами завжди було гамірно і людно. Тут біднота зустрічалася із своїми надіями, тут вона слухала ленінську правду і не раз за неї брала до рук і російську трьохлінійку, і англійські, французькі, німецькі та австрійські рушниці.

Очевидно, ще було рано. В приміщенні комбіду порався лише сторож (він курів деркачем і люлькою-макітрівкою, в яку можна всипати жменю тютюну), а край товстоногого дворянського столу не то висипався, не то куняв низькорослий колишній підписар, колишній сільський староста і колишній голова волвиконкому Гаврило Шевко. Все в нього було вже колишнім, навіть воєнкомівські штани і облинялий, напнутий пружиною, картуз. І тільки з півфунта розсипаних всюди веснянок тримали фасон – анічутінку нічим не журились. Не було їх лише на приступці носа – на неї хтось накинув сітку прожилок, які міняли колір залежно від того, скільки і чого випивав чоловік.

Почувши біля порога шамотіння, Шевко ледь-ледь розплющив вузькуваті навскісні очі і одразу ж прикрив їх зморшкуватими повіками, матеріалу яких вистачило б на значно більшого чоловіка.

Я й досі не можу забути химерного обличчя дядька Шевка, який, як говорили люди, донедавна вельми слабував на падучу до влади. Коли Шевко був тверезим і не сонним, з його очей проглядали і настороженість, і обережність, і лукавство, а з-поміж них прокльовувався і знову десь причаювався розум. Та досить було чоловікові прикрити очиці капицями повік, як з безлічі їхніх зморщок непереможно бризкала нічим не прихована хитрість. Але їй мало було місця на повіках, і вона струшувалась на ніздрі носа, на уста, підборіддя і владно глузувала над усім і всіма. Напевне, для кіно дядько Шевко був би неабиякою знахідкою. Химерною була і Шевкова слава.

Коли в київському цирку об'явився новий правитель України гетьман Скоропадський, коли по церквах за ясновельможного задзвонили дзвони, а на майданах і зборнях по мужицьких шкурах засвистіли німецькі й австрійські шомполи, у нашому селі ніхто не захотів стати старостою. Скоропадчики цілий день тримали на сході людей, але від староства відмовились і багаті і бідні – мало було честі вибивати чужинцям зерно, худобу й гроші. Нарешті розлючені гетьманці сказали, що викличуть з повіту державну варту, а та знає, для якої частини мужицького тіла викручуються шомполи. І тоді Шевко статечно вийшов з притихлого гурту і, прикривши очі повіками, запитав хліборобів:

– Чули, чим воно пахне?

– Смалятиною, – понуро відповіли йому.

– Коли так, обирайте мене старостою. Послужу як умію.

Сход одразу гукнув: «Хочемо Шевка!»

І незабаром незавидна, в свитині й постолах, постать дядька Шевка з'явилася на рундуці управи, де йому вручили печатку, подушечку для неї, каламар, пляшку з чорнилом, папір'я та інші ознаки влади. Поклавши все це на столі, староста скинув набундюченого спереду картуза, махнув рукою – і сход притих з того дива, що до нього вперше заговорив незвичний господар села. А в нього й голос виявився не з тих, що на межилюдді втікає в халяви, і слова захитрились, що спроста не розчовпеш їх.

– Люди добрі, кхи, спасибі вам, казав же ж той, за голоси і любов, без якої теж не кожен обійдеться. Правда, любов буває всяка: любив і вовк кобилу, та залишив хвіст і гриву. Ну, та коли, казав же ж той, нова влада не дуже буде накладати, то я не буду обдирати, бо обдирати й дурбило вміє. Я думаю: світлий гетьман зна, що мужик тепер нічого не має. То хай батюшка зараз відправлять молебень за мужика і нового старосту, а після молебня крамники мені виставлять чоботи, а нам дванадцять відер самогону, рівно стільки, скільки в бога було апостолів, і ми побачимо, чи є в цих відрах дно. Правильно я, люди добрі, розумію владу і політику?

– Правильно! – закричав, заколоворотився сход, якому найбільше сподобалось, що Шевко має понятіє до мужика, і бучно підняв старосту на «ура».

Але староство Шевка мало не такий веселий кінець, як початок. Коли гетьманці виїхали з села, Шевко ще раз виявив розуміння часу і влади. Це йому не забулося і після смерті. Він одразу сказав людям, що не буде з них вибивати ні зерна, ні худоби, ні податі. Таке здивувало навіть тих одчайдухів, які на кожну владу дивились, як на напасть:

– За це, чоловіче, тепер можуть записати твою душу на вічні поминки.

Але Шевко не послухався перестороги:

– Над шкурою дрижати – людиною не жити.

– А як ти думаєш викрутитися?

– Почекаю, там буде видно. Широко, як мені здається, розпухирилась ця влада, чи не лопне, мов булька. Ну, а поки що хай мені з кожної хати принесуть по десять фунтів зерна на частування різних-усяких і на свій пропій.

Така програма припала всім до душі. Незабаром хата Шевка була засипана пашнею, і він загуляв, не шкодуючи ні чужої скаженівки, ні свого здоров'я.

Закінчилось старостування Шевка тим, що з державної варти наїхали в німецьких залізних черепахах гайдамаки, всипали чоловіку двадцять п'ять шомполів у шкуру, забрали останню корову й свиню, щоб не було на подвір'ї ні писку, ні виску.

Шевко терпляче витримав катування. Він знав, що над ним висіла більша хмара. Після розправи чоловік сповз із покривавленого ослона, сам надів на себе штани і цього ж вечора, лежачи на печі, пояснював дядькам:

– Не дивуйтесь, люди добрі: коли влада не має своєї голови, то показує чуже гузно. На це ніколи багато розуму не вимагалось…

Недовго протрималось на чужій зброї оте сузір'я дрібних карликів, яке, дорвавшись до влади, забуло, що надворі стоїть двадцятий вік. Напхане злобою, затавроване братовбивством і торгом землі батьків, це сузір'я дрібних карликів подалось на смітники чужих богів не світити, а гавкати й гарчати на землю батьків, по якій уже в ясній задумі ішов новий ранок…

Коли на Поділлі почала встановлюватися Радянська влада, Шевко, як постраждалий, об'явився аж на політичному обрії волості. Спочатку він став секретарем, а потім і заступником голови ревкому. Через якийсь час бандити жорстоко розправилися з головою, і на його місце якимсь дивом вигулькнув Шевко.

Отоді у чоловіка й прорізалась падуча до влади. Одне головування вже не могло вдовольнити його, і Шевко почав прибирати до своїх рук інші посади. Коли треба було вибрати воєнкома, він сам висунув свою кандидатуру. Тоді ревком складався з трьох чоловік. При голосуванні новий секретар підняв руку за Шевка, а заступник – проти. Така ситуація не приголомшила голову, і він персонально проголосував за себе. Того ж вечора Шевко химерував з кравцями, як йому одягтися, щоб усім було видно, що він і військова і цивільна влада. Ті пошили йому таке галіфе, що в ньому легко вміщались два ока горілки і закуска. Згодом Шевкові здалося, що в нього ще мало влади. Розвинувши письмову і усну діяльність, він охопив і третю посаду – став головою бідкому і тоді запишався на всю волость, а загуляв на цілий повіт. І найбільше в часи запою чоловік переховувався у дебелої, тарілощокої бублейниці Стефи. Випивши зайвину, він завжди допитувався у вдовиці, чи вона калачниця, чи бублейниця.

– Добереться до тебе совєцька власть, тоді усе взнаєш, навіть, де раки зимують, – беззлобно відповідала жінка, снуючи між піччю і діжею.

– А я тобі не Радянська влада? – ворушив на чолі веснянки Шевко.

– О, вигадав яке! Чи ж на тебе, коловладний! Та в тебе на обличчі не влада, а всі гуляння та походеньки пропечатані! – анічутінку не жалувала голову сизоока бублейниця і так вимішувала тісто, що воно аж пищало в її руках.

Через якийсь час Шевко розледащів до краю, і писареві часто доводилось із матеріалами на підпис бігати до хати бублейниці. Недбало поглянувши на папір'я, Шевко незмінно питався:

– А нема тут помилок?

– Є, тільки маленькі-маленькі, – знав, що сказати, писар.

– Гляди, щоб надалі й маленьких не було, – повчально казав голова й викарлючував підпис…

Незабаром Шевко аж загуркотів з усіх трьох посад. Правда, знімали його весело, під регіт людей і нової влади, дай боже, щоб кожного з нас, коли доведеться, не гірше знімали… З часом чоловік примирився, що політична діяльність заважка для його занадто життєлюбного характеру, і знайшов задоволення в складанні заяв чи прохань за чарку бісівської крові. Щодо різних писань і питва, він і надалі залишався неперевершеним в усьому повіті…

Відчуваючи, що я не сходжу з порога, дядько Шевко знову розплющує повіки, і в його погляді прокидається цікавість:

– Ти чий будеш?

– Панасів син.

– Ага, Панасів, – розмірковує вголос. – Чи не з столярського кутка?

– Вгадали.

– Тоді здоров.

– Здорові були, дядьку.

– Ти чого сюди притарабанився? Може, заяву якусь треба написати? – і очі в дядька стають такими, наче їх помастили смальцем.

– Ні.

– А чого? – у Шевка одразу ж зменшується цікавість до моєї персони.

– Тут таке діло, що мені краще б не говорити, а вам не слухати.

Дядько Шевко одразу випростується:

– Послухаєм, послухаєм, що ти проглаголиш.

– Хочу, щоб мені книжку пояснили.

– Книжку? – чоловік зневажливо знизує утлими плечима і вже кисло питає: – Щось не розкумекав?

– Еге.

– Виходить, не вистачило тями?

– Не вистачило, – покірно погоджуюсь я.

– Ану покажи цю книженцію, то ми зараз і побачимо, чим напхана і чого варта твоя голова. – Куцими пальцями, в які врізались прокурені, круглі, наче мідні копійки, пазурі, Шевко розгортає книгу, нишкне, довго вчитується, здивовано ворушить бровами, в які теж понабивались веснянки, а потім спокійно, без жодного слова повертає книгу і прикриває очі повіками.

Я зовсім не сподівався на таке і оторопіло дивлюся на чоловіка, далі кахикаю, але Шевко і вусом не веде.

– Так що ви мені, дядьку, скажете? – нарешті наважуюсь запитати його.

– Що? А ти ще не пішов звідси? – дивуються повіки, щоки і вуста Шевка.

– Ні, ще не пішов.

– То можеш іти. А скажу я тобі одне, якщо вже так хочеш: цю книжку будеш читати, коли більше з'їсиш каші. Тут усе діло в каші. Зрозумів?

– Зрозумів.

– То й будь здоров, – він знову заплющує очі, а в кутку починає реготати сторож. Я спочатку ошелешено дивлюся на нього, а потім теж сміюся, бо що ж мені залишається робити? І головне – я помічаю, що й Шевкові повіки починають насочуватися сміхом, але очей не розплющують. Пересміявшись, я підходжу ближче до сторожа і з співчуттям питаю:

– Чули кумедію?

– Від нього й не таке почуєш, – добродушно сміється старий. – Ніхто не вгадає, які джмелі гудуть у голові чоловіка.

– Діду, а дядько Себастіян скоро прийдуть?

– Він сьогодні, мабуть, не прийде, бо цілий день ганявся в лісах Кипорового яру за бандитами. І пораненого коня від них привів.

– Гарного?

– Аж очі вбирає! Прямо, як в Георгія Победоносця був! Везе ж чоловіку!

– Везе! На нього ще ні разу доля не насварилася пальцем, – підсміюючись, фасоновито переступає поріг довгий і гнучкий, наче навсторч поставлений вуж, Юхрим Бабенко. Маленький картузик прикриває йому маленьку голову, в якій не було де розгулятись добрим думкам. А очі в Юхрима такі, що в них і сміх не може засклити потаємної злоби.

– Мовчи, баламутний! – одразу накостричується вид і чуприна старого.

– Не бачу в цьому ні резону, ні політики, ні параграфу. Ми триста років фактично мовчали, нам треба виговоритись за триста років. Резон історичний? – так само зверхньо підсміюється Бабенко, скидає картуза і здмухує з нього невидиму пилинку. – Я вам, діду, якимсь параграфом не вгодив перед генеральним прибиранням комбіду?

– Слизькоязиким патяканням.

На підбірчастих губах Бабенка розірвалась і знов стулилась посмішка.

– Ай-ай-ай, які ви несовмістимі стали в комбіді. Я знаю, що ви зі своєю мітлою, натурально, підвладні Себастіяну, але це не резон, щоб не мати про нього своєї мислі і сображенія розуму. І що я сказав? Фактичну справочку: доля не сварилась на нього пальцем.

– Так, смертю, смертю сварилась!

– Це для біографії при новій владі інтересно і навіть вигідно.

– Та чи тямиш ти, посмітнику, що, аби позбирати всі кулі, які решетили Себастіяна, можна було б галушок наварити?

– Галушок? – спочатку дивується Бабенко, а потім спокійнісінько любується картузом. – Це ще не факт.

– А що тоді факт? – зовсім розлютився старий і хмарою посунув на незворушного в своєму френчі і галіфе Бабенка. – Може, те, що ти проколов собі пальця, відкрутився від фронту ще й інвалідність відхопив та й дуриш своїми мартоплясівськими соображеніями голови молодицям.

Сміх зіскакує з очей Бабенка, вони викруглюються, мов гудзики, і вже з ненавистю впиваються в старого:

– Глядіть, щоб і ваша вельми розумна голова не задурилась: мітла і для неї знайдеться.

– За мою голову не журись – за свою богу молись: хитрістю і дурисвітством тепер не звікуєш. Чого вибалушив очища? Не чекав на такий параграф?

– А ви знаєте, що я сількор? – вихоплюється в Бабенка, і він так підіймає руки, наче в них тримає газету. Але й це не страхає старого:

– Я знаю одне: в тебе не вистачило часу стати людиною.

– Це я не став людиною?

– Ти. І який ти сількор? У тебе в руках не перо, а лопата копати ями для добрих людей…

Юхрим хотів чимсь упекти старого, але в цей час, пересміюючись, зайшли обвішані зброєю рослі веселоокі полісовщики Артем і Сергій. В широких, пропахлих лісом і вітрами киреях з гостроверхими, ременем обшитими відлогами, що лежали на плечах, вони нагадували запорізьких лицарів, перед ними одразу померх франтуватий одяг Бабенка і сам він став мізерним і дрібним.

– Що, Юхриме, перчить свята правда? На викрутасах, видать, не протримаєшся все життя? Отож-бо й є, – сміються полісовщики, а на їхніх плечах похитуються аж сім рушниць, а на їхніх поясах гойдаються різномасті бомби і гранати.

– Ого, скільки натрусили добра! – оживають Шевкові очі. – Де розжились на нього?

– На хуторах! – Полісовщики недбало скидають на підлогу рушниці і починають немилосердно жбурляти в куток бомби і гранати.

– Що ви робите!? – жахається Бабенко, і в нього уста стають білими, як і їхня окантовка. – Ще вибухне яка!

– Ну й що, як вибухне? Все одно твоїх мудрувань і хитрувань не виб'є з тебе. – Сергій, ніби м'яч, кидає в куток лимонку, а новоспечений сількор, скулившись, зайцем вискакує з приміщення.

За ним дає дьору Шевко, але біля дверей його хапає могутня Артемова рука і повертає на старе місце.

– Пожди, чоловіче, спочатку запиши, скільки принесли цього непотребу, а потім уже тікай.

Страх і благання зменшують і так невелику постать Шевка, а обличчя його стає таким, наче на нього дихнула смерть.

– Та я ще, хлопці, хочу якийсь день прожити.

– Проживеш, проживеш, нікуди не дінешся, – Сергій для переконливості кладе на стіл аршинну бомбу і шельмувато зиркає на Шевка. А той, витираючи рукою піт з чола, скоцюрблюється в клубок, відсовується на самий ріжок столу, похапцем щось пише і віддає папірець Сергію. Сергій догори дригом перевертає аркушик і зі знанням справи дивиться на нього. – Усе записав?

– Усе, усе!

– Тепер, може, посидиш з нами? – Сергій чоботом поправляє репану гранату, що відкотилась із кутка. – Про життя погомонимо.

– Нема, нема коли, – Шевко аж колотиться, зиркаючи на гранату, миттю вимітається, а навздогін йому лунає розгонистий сміх.

Я захоплено дивлюсь на полісовщиків, і мені теж хочеться бути таким завзятим і так добряче і щиро сміятися, як і вони.

Сторож оберемком виносить зброю в холодну, де колись тримали арештантів, а полісовщики запалюють довжелезні самокрутки і підходять до вікна.

До землі вже прихилився зоряний вечір, з городів запахло чорнобривцями, соняшниками, прив'ялими нагідками. Полісовщики дивляться на небо, перекидаються скупими, багатозначними словами.

– Було ж сьогодні… – задумано згадує Сергій.

– А було, – зітхає Артем.

– Біля скитка могли б вкоротити голову…

– А чого ж…

– Кажуть, знову банда Гальчевського об'явилася.

– Усе до нашого берега…

– От інтересно, чи живе хтось на небі?

– Живе.

– Хм… А ти звідки знаєш?

– Коли б не жили, то хто б там світив?

– Хіба то люди світять?

– Вони. Звідки без них взялись би вогники?

– Чи й там, на небі, така тіснота, як у нас?

– Видать, така. Сам подумай: чого на місяці Каїн взяв Авеля на вила? Все через тісноту.

Дивуючись з таких міркувань, я тихо виходжу на вулицю. Вже, може, й запізно йти до дядька Себастіяна, але є й інша причина: побачити відбитого в бандитів коня. Я розумію, що хитрую сам із собою, та, повагавшись, біжу до греблі, над якою тихо шумлять розсунуті в боки верби. За греблею дорога бере праворуч понад ставом, а за ним і дядько Себастіян живе. На конях проїхали полісовщики, пізнали мене, засміялись, і знову така тиша довкола, хоч мак сій.

Ось і хатка дядька Себастіяна, на ній темніє кустрате велике гніздо, зверху в ньому живуть лелеки, під низом – горобці. На подвір'ї стоять ув'язані до плоту коні, а з розчинених дверей я чую голоси полісовщиків і дядька Себастіяна.

– Та хіба це зброя, – презирливо каже Сергій. – От минулого року було ж її, як гною. Тридцять підвід витрусили з села.

– Було таке, – сміється дядько Себастіян. – Бувало, бешкетна парубота одного кутка посвариться з другим та й пускає в хід не тільки рушниці, але й кулемети.

– Багато заліза наробили, а орати нічим, – зітхнув дядько Артем.

Я обережно з сіней всовуюсь до хати і притуляюсь до одвірка. Дядько Сергій першим помічає мене і тицяє пальцем у мій бік:

– От і гостя маємо! Тебе де не посій, то вродишся.

– А чого ж, – бурмочу собі, хоча і розумію, що сміються наді мною добродушно. – Добрий вечір вам.

– І тобі, парубче, добрий, – статечно відповідає дядько Себастіян, трохи з подивом, але привітно оглядаючи мене. – Сідай.

– Я і постою, більшим виросту, – трохи ніяковію од такої уваги до себе.

– Сідай, сідай, лави не пересидиш, – голова комнезаму підводиться з-за столу, високий, красивий, статурний, щоки його полатані вітряними лишаями, а чуб такий, наче його з полум'я вихопили. – То як твої діла, парубче? – Він так гарно, без крихітки насмішки говорить «парубче», що мені здається, ніби я за сьогодні підріс і для себе і для людей.

– Нічого йдуть собі діла, дядьку Себастіяне, – з гідністю відповідаю йому, а полісовщики вже назбирують на обличчя зморшки, щоб засміятися.

– Батько пише?

– Пишуть і знову передавали вам поклон.

– Спасибі, спасибі. Скоро приїде?

– Напевне, скоро, коли буде тихо в світі.

Полісовщики одночасно гигикнули, дядько Себастіян примружився, і на них поглянули лише його вії. Але й од цього лісовики втихомирились, повернули голови до маленького жовтозубого піаніно, того самого, про яке знає у селі й мале й старе.

Коли настала революція, селяни давали розщот панам – забирали в них і землю і що на землі вони мали. А дядько Себастіян не розжився в економії ні коня, ні корівчини, ні плуга, а привіз піаніно і цим розвеселив не лише своє село, а й увесь повіт: хто тільки не сміявся й не глузував з цього дива. Навіть рідний батько не витримав такої дивоглядії і пришкутильгав, щоб патерицею вчити своє чадо.

– Трясця твоїй матері! – закричав старий іще з вулиці, побачивши сина.

– А-а-а, це ви? – засміявся Себастіян. – Добрий день, тату.

– Ти ще й регочеш, вилупку? – підняв патерицю старий.

– А що ж, плакати? – скинув картуза син.

– Краще б заплакав, дурноверхий, коли розгубив обручі від макітри. Чи ти німиці об'ївся, чи з великого розуму пришелепуватим став? Коли це і хто це на всьому білому світі бачив у нашого мужика піаніну?

– То ще побачать, тату. Є час! Вам ворота відчинити?

– Ой, не відчиняй, сучий сину, бо поб'ю на тобі усю патерицю! – попелом тряслася на голові старого наморозь, гасячи останній вогонь чуприни. – І чого вас тільки вчать більшовики?

– Та чогось учать.

– Воно й видно по тобі. Хіба нам до музики? Мужицька музика – ціп і коса!

Себастіян уперто тріпонув своїм густим, з полум'я вихопленим чубом:

– Я, тату, з чотирнадцятого року і по нинішній день стільки наслухався пекельної музики, що мені ця буде як ліки.

– Ліки! – перекривив батько. – Твої ліки тепер – сало чи смалець. Хоч би зачуханого кабанчика з економії приволік. Еж ні, не вистачило на це голови. Усе ж село сміється і з мене, і з тебе.

– Та це добре, коли сміється, аби не голосило. Може, послухаєте трохи музики? – кивнув головою на хату.

Старий озирнувся навкруги і почав потроху втихомирюватися.

– І що, оглашенний, таки навчився хоч трохи бринькати якусь бариню-судариню?

– Нащо нам такий непотріб?

– І щось таки граєш?

– З горем пополам.

– Хто ж тебе навчив?

– Революція!

– Революція?… – задумався старий. – Що ж, вона може. Ну, йди, заграй.

– А чого ж ви до хати не зайдете?

Старий покосував на вулицю:

– Щоб раків не пекти. Ти заграй, а я на призьбі сяду і сваритись на тебе буду: хай насмішники бачать, що я крепко проти твоєї дурості йду.

Старий, спираючись на патерицю, сів на призьбі. А з хати небавом пробилися музика і спів про ті василечки, що сходять на горі, про той барвінок, що послався під горою. І угледів старий крізь притуманені роки свої далекі-далекії василечки, і той барвінок, і молоду жінку, яких тільки в молодості бачив…

Гай-гай, який голос у його сина, за нього можна навіть без піаніно в театрах щось платити. А от чи довго він протягне без кабанця та корівчини? Аби ось так на війнах і в революцію порешетили не його дитину, а безчуственне залізо, то крізь нього можна було б шеретувати зерно… А йому і досі василечки сходять, барвінок стелиться… Дивовижними стають тепер люди: дивишся – вчорашній мужик, а сьогодні вже й не мужик… Що воно тільки далі з цього буде? Кажуть, знов усі загряниці на нас військо збирають, і тоді знову покотяться по шляхах і дорогах голови синів, а по селах затужать похоронні дзвони і вдови…

Полісовщики прощаються з дядьком Себастіяном, і він аж тепер питає, чого я прийшов.

– Та… коли можна, хочу подивитися на того коня, якого ви у бандитів відбили.

– Вже прочув? – сміється чоловік.

– Прочув. Кажуть, такий кінь тільки в Георгія Побєдоносця був.

– Славний. Жаль одного: під убивцями ходив. Ну, тепер походить у плузі. От видужає – тебе прокатаю на ньому. Хочеш?

– Ой, хочу, дядьку.

Ми виходимо з хати і понад призьбою прямуємо у маленький садочок, де темною купиною лежить поранений кінь. Почувши людську ходу, він тихо і болісно заіржав. Шия в нього була перев'язана вишитим рушником. Дядько Себастіян погладив коня, сказав йому кілька слів і витер сльози з очей.

– Плаче, бідний, од болю, – мовив із співчуттям. – Чуєш, Михайле, це такий розумний кінь, що, здається, от-от заговорить.

І я вірю кожному слову дядька Себастіяна. Коли б він сказав, що чув, як говорить худоба, теж повірив би.

– Що ж, Михайле, час тобі додому. Там уже мати, мабуть, не дочекається тебе. Провести?

– Не треба, я сам.

– Не боїшся?

– Не боюся… Я ще буду просити, щоб ви мені хоч трохи розтолкували одну книгу.

– Зараз?

– Коли можна, зараз.

– Якщо це діло дуже пильне, – посміюється голова, то ходімо до світла.

В хаті він розгортає книжку, спочатку дивується, потім зосереджується, насуплюється, насурмонюється, і на його щоках з'являються горбаки.

– Ти де її взяв, таку розумну?

– У попа, – розказую, як було діло.

– Ага! – зловтішне говорить дядько, а його обличчя так червоніє, що навіть зникають латки лишаїв. Він перегортає кілька сторінок, знов учитується, нарешті, встає з-за столу і, дивлячись мені у вічі, говорить:

– Михайле, це книга про небо! Та нам зараз головне – знати землю, знати і ділити її бідним людям. А потім уже будемо добиратися до неба. Завтра занеси книгу попові і перекажи йому, що я просив давати тобі ті книги, які зараз можеш вчитати. Ще скажеш, що я загляну до нього, і завтра ввечері знов приходь до мене. Зрозумів?

– Зрозумів.

– То й будь здоров, – прощаючись, подав велику, обплетену жилами руку…

Скільки років минуло відтоді. Я вже, було, й забувати почав цю химерну історію з космографією, коли з невеликого розуму хотіли насміятися з малої селянської дитини. Але все це, як з води, піднялося того дня, коли селянський син нашої рідної землі вперше в історії людства піднявся у космос… Справді, добре сміється той, хто сміється останнім!