Текст книги "Іван Сірко, Славетний кошовий"

Автор книги: Марія Морозенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

Марія Морозенко
Іван Сірко
Славетний кошовий

Оповідь про Івана Сірка присвячую усім палким українцям, хто пройшов шляхами славетного характерника до мене, як і тим, хто рушатиме стежками незамуленої часом минувшини разом зі мною та опісля… І все написане належить тому, хто здатен у мізері спадку минулого розгледіти неоціненність скарбу майбутнього…

Марія Морозенко

ТРИ ЗУСТРІЧІ З МИНУЛИМ

Ступивши за січові ворота, Сірко з головою пірнув у вихор чуток та новин. Щоправда, вцілілі у битвах запорожці вістували про минуле з неохотою – хіба ж легко говорити про втрати? Однак мічені шрамами мерефські козарлюги, попихкуючи люльками, у розмові зі своїм земляком мимоволі згадували полеглих побратимів.

– Пам’ятаєш Івана Колодубенка, що жив із матір’ю-вдовою коло цвинтаря? Торік навесні під Переяславом хороброю смертю поліг, шляхтичами в груди поцілений.

– А мого сусіди, Степана Коржа, з яким я зростав змалечку, не стало три роки тому. Трикляті бусурмани його біля Кафи на капусту посікли…

– Мій товариш Петро Сухий теж не вберігся в тій страшній січі, потрапив до рук яничарів. Шкуродери прив’язали сердегу до дерева та й, регочучи, стрілами поцілили…

– Ковалевого Степана замордовано…

– Славетного силача Микиту Колодія разом з Іваном Дубом у полон взято… Микиту антихристи голови позбавили, а Івана на пекельну кару прирекли…

– То, виходить, правда, що його бусурмани на гак почепили? – схвильовано перепитав Іван Сірко.

– Правда, – зітхнувши гірко, похилили голови козаки.

Це був найважчий спомин, який би вони прагнули забути на віки вічні. Але ж гірке минуле не відігнати од себе геть. Хочеш того чи ні, воно плентається за тобою слід у слід, навіть у хвилини радості досипаючи крихту жалю. Тож козаки-очевидці знехотя оповідали: «У страшній січі з бусурманами призвела нас до поразки зрада лякливих кримчаків.

У розпал бою переметнулись нечестивці на бік ворога, його військо посилили, а козацьке – позбавили захисту і прикриття. Через них і полягли у борні побратими. Та найлютішої смерті зазнав Іван Дуб. Заслонивши гетьмана дужими грудьми, не вберігся від удару чингалища. Його, тяжко пораненого, захопили яничари й на пострах іншим почепили на гак. А за ним і Дорошенко геройською смертю поліг. Відтяту голову гетьмана було виставлено на фортечних мурах Кафи…»

Ні слова не зронив у відповідь Сірко. Приклавши долоню до широких грудей, стишував гучне биття серця. Його до болю вразила смерть Івана Дуба, про яку чув іще раніше, на Перевозьких хуторах. Чув, та не йняв віри. До сьогодні йому все здавалося, що ось ступить він за січові ворота й одразу ж побачить цього гордого ставного козака перед собою. Побачить таким, яким той був у день їхньої першої зустрічі в Мерефі або у прощальну днину, коли Дуб випроводжав його в науку до характерників, промовляючи слова напучування: «Пам’ятай собі, хлопче, що і я однині відповідаю за твої кроки по цій землі…»

Тепер би, зустрівшись зі своїм відважним поручителем, він вклонився б йому низько та подякував би за виявлену довіру. Без Івана Дуба не відбулось би з ним усього того найліпшого, що спіткало його на життєвій дорозі. Але ж слів подяки відважний ватаг не почує – немає його на білім світі…

Стоячи серед невеличкого гурту козацтва та думаючи про своє, Сірко сповнився люттю: «І як то так, що бусурманам та шляхтичам усе немає ради? Наче лихе зілля, ширяться кляті зайди повсюди, отруюють усе довкруж подихом смерті. Час уже спинити це безчинство! Щоби наша земля не знала на собі чужинців, а небо не бачило їх під собою!»

Зиркнувши у височінь, Сірко мимоволі спинив погляд на куполі Покровської церкви, який, здавалося, стрімко злітав угору. За хвилю, осяяний думкою, він рвучко відійшов од гурту і рушив до храму. Переступивши поріг січової церкви, Сірко тричі перехрестився за звичаєм та, глянувши поперед себе, на мить завмер від несподіванки – зовні проста й скромна дерев’яна будівля всередині була добротна та пишна. Різьблений іконостас із плетивом лози та широкого листя винограду, старовинні ікони, вміло виписані на липових та соснових дошках, пломінчики свічок, що миготіли у срібних підсвічниках, відблиски денного світла, що пробивалося смугами крізь високо прорізані вікна, наповнювали притихлу козацьку церкву миром і спокоєм.

Сірко з цікавістю роззирнувся навсібіч і помітив, що у храмі, окрім нього та дяка, який запалював лампаду перед образом Спасителя, більше нікого не було. Втім, це його зовсім не здивувало – полуденної пори годі було когось тут застати. Всі козаки після ранкової служби бралися за свою щоденну роботу: лагодили одяг, зброю, бистрохідні чайки та вдосконалювали бойові уміння – вправлялися в їзді верхи, у стрільбі чи в бою на шаблях. До сутінків запорожці мали безліч нагальних справ поза порогом церкви. Тож до вечірньої служби у храмі панувало безлюддя. І тільки дяк ревно виконував покладений на нього обов’язок. Ось і тепер, завмерши перед розп’яттям, стиха молився, не звертаючи уваги на захожого чоловіка.

У храмі було так тихо, наче й саме повітря наскрізь просякло тишею, а ще – ледь уловимим ароматом ладану. Поставивши воскові свічки за упокій душі гетьмана Дорошенка, відважного козака Івана Дуба та інших, спочилих навіки запорожців, Сірко поглянув на ікону з зображенням святих і… від подиву роззявив рота. Посеред ликів святих були вималювані два козаки, й один із них як дві краплі води схожий рисами на славного ватага Івана Дуба. Так, начеб він сам живо постав у пишному святковому вбранні серед сонму святих оборонців Христової віри, як її надійний вартовий.

– Славний маляр був Федір Безперстний, – нараз почув Сірко хрипкий старечий шепіт за спиною.

Різко озирнувшись на голос, побачив за собою двох старців. Анітрохи не здивувавшись їхній тихій появі, усміхнувся: «Хвалити Бога, цьому звичаю немає переводу». І справді, це був давній та непорушний закон: коли хтось дістався до Січі, не маючи, втім, охоти до козацької служби, міг спокійно перебути собі якийсь час поміж гостинного січового товариства. Особливо ж коли зайшлим гостем виявлявся старий чоловік. Частка хліба і щось до хліба завжди для нього знаходилися – навіть якби той надумав лишитись тут на місяці, а не те, що на дні. Прибулі зблизька чи здалеку, якщо мали щире серце й чисту душу, почувались на Січі вільно. То ж і тепер двоє захожих старців, не зважаючи на Сіркову присутність, упівголоса гомоніли про своє, порушуючи необачно церковну тишу та ще більше – давні християнські приписи, що веліли в Божому домі вести себе тихо.

– Став би чоловік знатним іконописцем, коли б не розтринькав свого талану й не проміняв його на лиху горілку.

– Пішов під лід – тільки й знали.

– А малювання зосталося…

– А той здоровань, що примостився внизу поміж святих, – далебі справжній живий козарлюга.

– Е, справжній, та не зовсім! Цей шаблюкою ворога не рубане, пістолем не поцілить.

– А, таки-так, так, – притишено засміялися старці.

Сірко, помітивши невдоволений позирк дяка в бік гомінливих прихожан козацького храму, відійшов поодаль. Шанобливо схиливши голову, став перед образом Спасителя. Почавши проказувати слова «Отченашу», Іван раптом упіймав себе на тому, що молитва ця дається йому важко і щоби прочитати її, він мусить здолати неабиякий внутрішній спротив. Натомість напучувальні слова волхвині Роди, що ними вона не раз благословляла його, тут, у тиші храму, чомусь відлунили в козацькій душі щемливою згадкою: «І допоки йтимеш, сину, рідною землею, вклоняйся низько її щедротам та заступництву, бо ж із землі ми пішли і в землю сиру підемо. Немає іншого шляху для нас. Земля – єдина наша прародителька і наша велика праматір. Немає нічого святішого на світі…»

Пересилюючи себе, доказав похапцем: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь» і підвів очі на образ Спаса. Йому раптом привиділося, що розіп’ятий Ісус дивиться на нього з осудом, не приймаючи такої побіжної молитви. У якусь мить він побачив, як із рани на зап’ястку лівої руки Христа виступила кров.

– Що за маячня?! – мало не викрикнув спантеличений Іван. Осікшись, він похапцем відступив до порогу та, хутко наклавши на себе потрійний хрест, вийшов за храмові двері. Слідом за ним подріботіли два старці.

* * *

Міркуючи про диво, яке щойно довелося йому побачити в церкві, Сірко поволі подався на січовий майдан. Із задуми вивів його голосний сміх. Потрапивши у жваве коло козацтва, він укотре за сьогодні вражено завмер. Картина, яку спостеріг на майдані, нагадала йому про минувшину. Так, ніби цих семи літ не минало! Він зненацька побачив себе босим хлопчиськом посеред майдану. Ось біля його ніг влігся Сірий, а довкруж півколом згуртувалися зацікавлені козаки, потішаючись із муштрованого вовчиська та затятості хлопця… І тільки що Івана Дуба з-посеред запорожців не видно. Та й інших знайомих облич тут не знати…

– А ну ж бо, на що ти здатний, малий? – почувся глузливий оклик.

На цей голос Сірко стрепенувся, пробуджені спогади вмить зникли з-перед очей. Натомість він побачив, як на січовому майдані гурт новачків показував свої вміння гартованим у кривавих герцях запорожцям. За кількома найближчими козаками спиною до Сірка стояв Тарас Чорнопліт. Це вперше він побачив його зблизька, адже досі намагався уникати тих зустрічей. Той теж, хоча й наслуханий про Сіркову появу на Січі, усе ж обходив його боком. І ось мусили побачитись відкрито.

– Що, малолітку, з переляку наклав у штани? – голосно зареготав Чорнопліт. Та, на диво, його ніхто не підтримав. Ні новобранці-хлопці, ані муштровані козаки не веселилися з його жарту.

«Гм, ні крапельки на ліпше не змінився з часом – усе такий же пихатий та злостивий», – подумав мимохідь Сірко, пригадуючи давню дитячу образу і те, як потребував тоді захисту. Тепер він міг оборонити покривдженого. Йому і справді чомусь жаль було хлопця, який, стоячи посеред щільного кола козаків, великими синіми очима вдивлявсь у їхні обличчя. Та доки Сірко встиг промовити бодай слово на заступництво, малий його випередив. Не знайшовши заохочення в лицях тих, хто стояв поруч, зміряв поглядом насмішника й вигукнув:

– Ніякий я не малоліток, ось що! І стріляти вмію так, що вам і не снилося!

– Ти диви, який бравий! – підсміювалися знуджені козаки. Сірко усміхнувся й собі: «Молодець, кривдити себе не дасть».

– Та ти хоч знаєш, малий, як у руках зброю тримати?! – розходившись перед хлопчаком, усе не вгавав постарілий мерефський верховод. – Бачив іще якогось пістоля, крім як із кукурудзяного качана?

– А це – хіба іграшка?! – малий гордовито дістав із-за потріпаного полотняного пояса кремнієвий пістоль.

– Вкрав у когось із наших! – одразу ж викриком звинуватив хлопця Чорнопліт. Інші козаки мовчали й тільки зацікавлено переводили очі з малого впертюха на великого глумливця. Чекали, що буде далі.

Сірко проштовхнувся наперед, щоби розняти цей нерівний спір. Але знову спритний підліток сам захистився перед козацтвом. Запалавши гнівом, навів пістолем на свого кривдника:

– Ось зараз стрельну – тоді знатимете, як доскіпуватися! У вас я нічого не брав, то й одчепіться від мене. Нащо мені ваше, коли маю своє?

Побачивши рішучість малого та зачувши твердість у його голосі, Сірко, мало що не вирвався з тісного кола, але спинився. «Е ні, цього хлопця можна й образити, заступивши своєю спиною, – подумки розмірковував, як бути далі. – А ну ж бо, нехай продовжує боронитися сам, а там побачимо». І, ставши поміж іншими напоготові, дивився на малого відчайдуха та на те, як розгублено почувається перед малолітком лихословець Тарас, прикриваючи свою ніяковість напускною бравадою.

– Тю, своє! Зразу видно, що багач, куди там! – регочучи, потішався гордовитий мереф’янин, зодягнений у добротні широкі шаровари та новісінький жупан.

Малий окинув поглядом ладне вбрання гонорового козака, повів очима на інших добре-таки зодягнених запорожців і знічено принишк. На його плечах сіріла латана-перелатана сорочечка, заправлена у вилинялі полотняні штанці, підперезані таким же заношеним поясом. Втім, поміркувавши трохи про свою незавидну одіж, хлопчик шморгнув носом і з викликом мовив:

– Ну й що?! Я ж не женихатися сюди прийшов, а воювати! А ви, коли такі пишні, спробуйте стрілити влучніше за мене.

– Ха-ха-ха! – розкотистим сміхом відгукнулись на ці слова козаки. Такого гучного реготу Січ, либонь, зрання ще не чула.

– На спір! На спір! На спір! – загукало розвеселіле козацтво.

– З малим дурником тягатися?! – обурився почутому Тарас Чорнопліт. – 3 пуцьвірінком змагатися в стрільбі?!

– То ти ж сам завівся, – кинув хтось від гурту. – Тримай перед хлопцем одвіт.

– На спір! На спір! – горлали запорожці, під’юджуючи викриками сперечальників.

– Ідіть ви під три чорти! – все ж не піддався загальному настрою Чорнопліт. Звузивши очі, процідив крізь зуби: – А ти, малий, начувайся – очей з тебе не спущу. Вуха повідкручую, проклятий шибенику, коли поцупиш у мене хоча б дрібничку, або…

Те, що сталося за мить, як грім серед ясного неба обірвало всі недомовлені слова розлюченого молодика та веселі пересміхи козацтва. Ні він, ані всі інші, що зібрались на потіху серед майдану, такого не сподівались. Пролунав короткий постріл – то малий, негадано для всіх, вистрелив у кривдника. Важка мовчанка впала на січовий майдан. Блідий, як крейда, Тарас Чорнопліт поволі зняв із голови прострелену високоверху шапку і, цокочучи зубами, видихнув:

– Мало не вбив…

– Я цілився поверх голови, – сказав малий, задкуючи.

– Ах ти, бісове насіння! – спересердя пожбуривши шапку, Чорнопліт похапцем видобув із піхов шаблю. – Уб’ю, клятого! – рішуче заніс лискуче лезо над пониклою головою хлопця.

Ошелешені козаки заклякли. І тільки Сірко, миттєво оговтавшись, вискочив із гурту:

– Годі! – вигукнув громовито, вхопивши давнього ворога за тремтячу руку.

– Ти?! – здивований мереф’янин поволі відступав під силою Сіркового потиску. Намарне він пробував вирвати руку – супротивник міцно тримав його зап’ястя. Лице сконфуженого молодика почервоніло від напруження, немов підігріте палким жаром, а очі його дивились розгублено. Хвилина, дві, три – й рука із шаблею поволі опустилася, звісившись безвільно, як обчухрана лозина. Тоді Сірко відпустив руку парубка. Поборений козак, важко зітхнувши, потер зап’ястя:

– Нашу розмову не закінчено, – злісно кинув чи то малому, чи то переможцю і притьмом подався геть із січового майдану.

Козаки – одні вдоволено погладжуючи вуса, а інші спантеличено чухаючи потилиці – стиха перемовлялись про небувалу пригоду, а потім почали розходитися, закликаючи слідом хлопців-новобранців. За якусь мить на січовому майдані зосталися двоє – рятівник і порятований. Хлопець поволі приходив до тями. Віднявши палець від спуску пістоля, знічено дивився поперед себе. Оглядаючи зблизька засмаглого під пекучим сонцем босоногого підлітка, Сірко всміхнувся. Малий відчайдух чимсь невловимим нагадував його самого. Таким, певно, він був у згаяному дитинстві – рвійним та запальним. Віднедавна став цілком іншим. Тому-то з осудом промовив понурому хлопцеві, а більше, мабуть, самому собі колишньому:

– Гарячкова поспішність – родичка безрозсудства, – відтак повернувся і почимчикував до куреня. Сьогодні на нього, як вістувала Рода, чекала опівнічна зустріч із характерниками Пугачем та Вітрогоном. А доти він мусив залагодити свої нагальні справи та викроїти бодай годину для короткого спочинку. Тож марнувати часу не хотілось.

ТАРАС СВИТКА – ДЖУРА-ГОСТРОЗОР

За кілька кроків Сірко відчув втуплений у спину погляд. Торкнувшись руків’я шаблі, він різко повернувся. За ним упритул стояв порятований хлопчисько.

– Чого йдеш за мною? – із подивом та водночас невдоволено запитав малого.

– А за ким би ще я мав іти?! – і собі здивувався хлопець. – Ви ж заступилися за мене.

– Дарма, що заступився. Не я, то інший оборонив би.

– Е ні, не кажіть! Он стільки козаків стояли на майдані, потішаючись, а тільки Ви один захистили мене.

Сірко мимохіть усміхнувся. «Далебі, малий говорить правду – як видно, не всі козаки здатні оборонити покривджених, хоча закони козацькі найперше закликають до такої оборони».

– Чий ти, хлопче? – спитав зацікавлено.

– Та… нічий, – шморгнувши носом, відповів той.

– Як то – нічий? – глипнув на співрозмовника Сірко.

– Отак, – зітхнувши, сумно зронив малий.

– А де ж твої батьки? – насупивши чоло, запитав сторожко, боячись завдати хлопцю болю надокучливими розпитуваннями. Але почув у відповідь:

– Грець його знає! – хлопчак рубонув рукою повітря. – Кажуть люди, батько «зачумакувався», а мати «донаймитувалася».

– То ти сирота? – вже лагідніше перепитав Сірко, відчуваючи до бравого хлопчиська щось більше, ніж просто жаль.

– Мабуть, сирота, – кволо усміхнувшись, відповів хлопець. Втім, цей усміх міг би ошукати будь-кого, тільки не Івана Сірка, навченого бачити й приховане. Хлопець усміхався крізь сльози. На його губах була усмішка, а в синіх очах бринів непогамований часом смуток.

Хлопчак, вловивши на собі пильний погляд допитливого співрозмовника, невдоволено шморгнув носом і рвучким рухом витер оченята:

– Клята пилюка…

Сірко вдоволено кивнув головою:

– Гарним козаком будеш, синку. Як звати тебе?

Від такої чуйності голос хлопця потеплішав:

– Тарас… Мене звати Тарасом…

– А прізвище яке маєш?

– Свитка…

– Свитка?!

– Так усі називали мене змалку, бо тільки того, що свитку я мав, а більше нічого.

– А пістоля – хіба ні?

– Пістоля я здобув пізніше, – примруживши очі, малий нишком глянув на козака. Однак той легко вловив у погляді хлопця приховану хитринку.

– То ж як це?! – перепитав суворо.

– Ет, довга історія. Для чого згадувати?

– А ти розкажи мені коротко, опускаючи всілякі дрібнички, – зацікавившись, наполягав на своєму Сірко, вже не надто поспішаючи до справ і спочинку.

– Гм… – замислився малий. – І нащо Вам те знати?

– Треба, коли запитую. Кажи!

– Вкрав я пістоля, – винувато зізнався хлопчина.

– Украв?! – невдоволено підняв брови Сірко. – У кого?

– Але я не злодій, Ви не подумайте, – похапцем додав хлопчина, виправдовуючись. – Я поцупив пістоля в пана, бо мусив це зробити.

– Як то – мусив?! – з осудом перепитав Іван, та відразу ж осікся, нагадавши собі, як украв колись родового срібного ножа повитухи Килини, що ним обрізано і його пуповину, та як потім приховував це від рідних. То ж через нього було покарано небогу-служницю… А ось же й мовчазний свідок його недоброго вчинку – завжди при нім, за тканим червоним поясом. То як йому судити малого? Тим паче, жодного разу сам Сірко не зізнався у скоєному, а цей хлопець не побоявся говорити відкрито про свій переступ. Оповідав йому довірливо, не по-дитячому розважливо:

– Маю ще прізвисько «поліщук», бо родом я з поліського хутора… Я був панським хлопом, жив у дворі дідича і мав за приписом пасти свиней. Через тиждень ті свині так мені осточортіли, що хай їм грець. Все летять, як скажені, в шкоду – ні спинити їх, ані зловити. І тоді ми з Лукою, товаришем моїм, підпасичем, наладнали рогатки й навчились потрапляти в ціль стоячу і в ціль ходячу. І так свиней ми потроху завертали від шкоди, щоби вони, капосні, навіть туди й не потикалися. Швидко справлялися зі службою, тож мали час і на потіху – ладнали вербові сопілочки й потроху музикували. А потім Лука навчав мене незле грати на дідівській кобзі, що лишилася йому спадком від рідні. Щоб не надто відволікатись од музичних вправ, ми ще й нічийного пса Рябка до служби наловчили, за що давали йому старе сало. Лука потроху тягав його з діжки для нашого вірного «підпасича».

Ясно, що ми погано чинили, але ж коли б то в економа Драга чи в його любаски-кухарки шмат сала попросити, думаєте, дали б? Дзуськи! А свиней пан мав стільки, що йой. Я це добре знаю – з ліку зіб’єшся, рахуючи. Ну, нехай і не ми, але Рябко таки точно заслужив гарну плату за свою мудру службу. Він так навчився випасати свиней, що за місяць їх було годі впізнати. Бувало, тільки свисни, а Рябко вже й кинувся прожогом, гавкаючи, і неслухняна свиня, що саме до шкоди забралася, кувікаючи, драла дає, до гурту родичів своїх завертає. І все було б добре, коли б Драга не звинуватив нас у тому, що всі панські свині начисто охляли. Мовляв, він угледів, як ми на випасі їх мордуємо. За це нас бито нагайками, спадкову кобзу друга мого вщент потрощено, а бідолашного Рябка пристрелено. Лука нацькував його на брехуна-економа, що той ледве порятувався… Ото за те і вбито нашого собацюгу…

По цих словах хлопець умовк, його великі сині очі по вінця наповнилися слізьми…

– Але ж це ще не кінець лихої пригоди? – стиха перепитав Сірко, дедалі більше проймаючись співчуттям до малого вояки.

Його зацікавив хлопець, який, сам того не відаючи, повертав дорослого співрозмовника у дитинство. Іван згадував своє минуле, чув стужавілу пекучим болем давню образу. Йому теж зросталося несолодко, хоча він у служках не ходив і до панського припису не належав. Втім, змалечку кривди натерпівся – лихі люди скрізь водяться…

Немало дивуючись, як хлопчина, що на вигляд має не більше, як десяток літ, оповідає свої прикрі негаразди, немов старий чоловік, Сірко зітхнув: «Видно, життя добре побило малого, тому він такий дорослий і зрілий». І обережно перепитав:

– То що було потім?

– Нічого! – тріпнувши чубом, люто вигукнув малий. – Нічого доброго, – додав тихіше. – Луку за день знайшли в річці… Так я втратив двох товаришів – вірного пса Рябка й Луку, мого єдиного друга. Люди казали, що Лука втопився, зачепившись за корч верби сорочкою. Але це неправда. Я дізнався, хто це зробив. Триклятий Драга похвалявся кухарці, як йому легко зійшла з рук загибель Луки. І тоді я вирішив помститись. Коли дідич поїхав у справах до родичів, я вночі проліз нишком у покої і зняв пістоля зі стіни – пан мав їх чимало, щоби похизуватися було чим. Потім я розбудив економа й під прицілом вивів його, голопузого, з ліжка кухарчиного на те саме місце, де знайшли Луку. На березі річки він упав на коліна, просив про помилування. І я відчував, що не зможу вбити людину. Та раптом почувся крик, у маєтку замиготіли вогні – це кухарка скликала дворових людей і вони поспішали рятувати панського служаку. Обрадуваний Драга, зачувши наближення голосів, налетів на мене, як той шуліка. Я вистрілив у нього впритул і кинувся навтікача. Так ось негадано для себе подався у світи. Спершу й не знав, куди йти. Почувався, наче та пташка, що, вирвавшись із неволі, не бачить, куди летіти. Проте, довго блукаючи, врешті напитав дорогу сюди.

І от я тут. Але ж козаки чогось мене цураються, ніхто й не закликав до служби, тільки й того, що на сміх узяли. А Ви заступилися перед усіма… Візьміть мене до себе в науку!

Сірко, приголомшений сумною розповіддю малого, а ще більше його несподіваним проханням, замислився. Він не знав, що сказати на почуте. По хвилі-другій, ледь усміхнувшись, мовив:

– Прізвище Свитка тобі не пасує. Та й одіж ця не по тобі, синку. Ти носитимеш козацьке вбрання. Бачу по очах, що хочеш цього найдужче. А зватимуть тебе… Гострозором.

– Гострозором?! – здивувався хлопець.

– Авжеж! Я певен, що ти гострий зір маєш, тож ім’я це для тебе доречне.

Малий, утішений похвалою, шморгнув носом і знову, та вже з більшою надією, запитав про те, що цікавило його найдужче:

– Але ж Ви… візьмете мене у джури?

Сірко вголос засміявся:

– Візьму. Неодмінно візьму, ось тільки підучишся в козацькій школі.

– Та я умію!

– Е ні, – хитнув головою Сірко. – Боротись треба не лише із запалом, але й з розумом. Хочеш стати моїм джурою – берись до науки. Затям собі, хлопче: в Івана Сірка джура має бути всім джурам джура. Такий, що в огні не згорить та у воді не потоне. Зумієш?!

Очі в малого аж засяяли з радості:

– Ще й як зумію! Ви не пошкодуєте!

– То завтра й берись до науки, а дечого я навчу тебе сам.

Щойно мовив Сірко ці слова, невідь-звідкіль узялись два старці, які, схилившись на костури, мовчки пройшли повз них. «Далебі, це ж ті самі дивні молільники, що були в церкві! – подумав Сірко. – І чого вони тут усе никають?! А ну, спитаю в них, що вони за люди і звідки».

– Іди, Тарасе, до обіду, а я прийду пізніше, – випровадив малого, вказуючи йому на свій курінь, і обернувся, щоб здійснити задумане. Але, на його подив, ніяких старців поряд уже не було.