Текст книги "Іван Сірко, Славетний кошовий"

Автор книги: Марія Морозенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

ЧУДЕРНАЦЬКА ЗАГАДКА

Характерники Вітрогон та Пугач чекали на вихованця у своєму курені. Це була святая святих козацьких відунів. Сюди не приходили звичайні запорожці – тут бували тільки обрані, ті, що від народження мали зв’язок із хранителями сили волхвів. З їхнього коріння й походив Іван Сірко. А після пройдених семилітніх випробувань він отримав право підійти до обителі своїх учителів щонайближче.

І от він стояв перед ними. В світлі палаючої ватри Вітрогон та Пугач видавалися йому людьми особливими, більше схожими на героїв давніх чарівних оповідок, аніж на звичних козаків. У довгих полотняних сорочках, підперезані широкими білими поясами, із сивими чубами, вони завмерли перед вогнем, жодним порухом не видаючи своїх почуттів.

– Я прийшов, щоби явити набуті знання, служачи рідній землі, – за напучуванням волхвині Роди, уклонившись, мовив Сірко.

Жодного поруху, жодного слова у відповідь. Здавалося, старі характерники дивилися крізь нього. «Чи ж раді вчителі мене бачити? Чи, може, я невчасно?» – подумав збентежено, і відразу ж почулося:

– І радість, і сум – усе швидкоплинне…

Характерник Вітрогон невідривно дивився Сіркові в очі, проникливим поглядом стежачи за його думками. Натомість у глибоких зіницях Пугача Іван виразно помітив не лише відблиск багаття, а й темний слід осуду.

– Що я зробив не так? – розгублено перепитав, плутаючись у здогадах.

– Ти припустився великої помилки, і вона може коштувати тобі дорожче, аніж ти здатний заплатити, – суворим звинуваченням відповів Вітрогон.

– Про що йдеться? – запитав Сірко і враз його осяяло: – Софія…

– Ти знаєш усе сам, – ствердно кивнув Пугач.

– Вона – волхвиня, – силкувався виправдатися, не знаючи, якими словами обороняти своє кохання.

Вітрогон ледь посміхнувся, картаючи Сірка, як малу дитину:

– Але ж їй жити поміж різних людей. І не буде вона завтра такою, якою була вчора і є ще нині.

– Ви мене застерігаєте? – гостро зиркнув на співрозмовників, яких годі було збагнути.

– Характерники не мають права на родинні втіхи, – коротко дорікнув Пугач. – Нашим призначенням є служіння рідній землі, кожною часточкою свого тіла, усім своїм єством.

– Але ж я люблю свою обраницю! – в Сіркових грудях зайнявся палючий вогонь.

– Любов – почуття гаряче, – холодно застеріг Вітрогон. – У полум’ї пристрасті важко бути розсудливим.

– Характерникам негоже піддаватися почуттям, – додав Пугач. Змірявши пильним поглядом свого вихованця, суворо запитав: – Чи зможеш ти, палаючи любов’ю до жінки, не спопеліти від свого кохання, а вберегти іскристий запал серця задля великої справи?

– Зможу, – відповів Сірко, не роздумуючи. – Як зумів усе інше.

– Так, – погодився Пугач. – Ти зумів багато. Але попереду на тебе чекає ще більше, ніж досі, адже далі маєш перевірити набуті знання. Ти розумієш?!

– Я хочу це пройти.

Старі характерники перезирнулися між собою, і, немов на потіху, почали промовляти щось цілком незбагненне:

– Там, де два дуби склалися в хрестовиння віри…

– І де клекоче срібний вогонь надії…

– А опівнічний птах вістує скору зустріч любові…

– Час зустрітися з минулим…

– Щоб увійти у ворота майбутнього…

– І на це в тебе є лишень три ночі…

– І ти властен зробити неможливе, щоби той, хто пішов від тебе, зумів повернутися в мить великої втрати…

– На місці правічного кола зустрічі…

– Де зціленням явиш свої потаємні знання та велику силу…

– А інакше ти не зможеш іти далі…

– Про що і про кого йдеться? – спантеличився Сірко.

– Побачиш сам… – промовили характерники та, обернувшись до багаття, піднесли долоні до вогню.

Збентежений розмовою, Сірко вже хотів було йти у свій курінь, знаючи напевне, що нічого більше не почує від своїх хитромудрих учителів. Та навздогін йому було кинуто коротке:

– А Гострозора направ завтра у курінь пластунів.

– То вам уже й про хлопця відомо! Як… – хутко озирнувся, але миттю знайшов відповідь, пригадавши зустріч зі старцями неподалік від січового майдану. А нагадавши собі двох подорожніх у козацькому храмі, характерник Сірко пересвідчився: весь день невідступно слідували за ним його наставники, спостерігаючи за всіма його вчинками, прислухаючись до кожного слова. – Чи неминуче хлопець має пройти пластунський вишкіл? – поспіхом запитав, уже стоячи на порозі.

– У кожного своя дорога, і в Гострозора теж, – з усміхом, відтіненим притлумленим глузуванням, промовив Пугач.

– Але на своєму шляху хлопцю не обійтись без нашої науки, – ще більше заплутав думки свого вихованця характерник Вітрогон.

ВЕЛИКА НАУКА

Після семилітньої розлуки два дні на Січі промайнули Сіркові, як одна коротка мить. За цей час він не знав ані краплі спочинку. Хвиля бурхливого січового побиту підхопила його і накрила з головою. Вже першої ночі розпочався для нього цілком новий життєвий відлік. Покинувши наставників, Сірко кілька годин блукав на самоті, обдумуючи почуте. Що глибше занурювався в потаємний зміст їхніх слів, то більше губивсь у здогадах. Два дні намагався розв’язати чудернацький вузол, зав’язаний для нього старими характерниками. Дві ночі поспіль мордував себе безсонням, нишком пробираючись за січові ворота. Блукав на відлюдді аж до світання, стискаючи кулаки від безпорадності. Нічого й нікого не було поряд, і тільки вітер обдував його зусібіч, та ще срібна пелена зірок миготіла вгорі, вистеляючи перед ним білий, як молоко, Чумацький Шлях, що, здавалося, не має ні початку, ні кінця. Такими самими безкінечними видавалося Сіркові його щонічні блукання…

Повертаючись уже на сході сонця, він безсило падав з ніг. Аби перебороти бажання заснути, занурювався у студену воду, а потім, наче звір, що натрапив на нову місцину для лігва, пильно придивлявся до січового життя, вловлюючи найдрібніші зміни, що стались тут за час його відсутності. Бачив, що з тих, кого знав раніше, мало хто й залишився серед живих. Козацький вік недовгий… Але Січ не знелюдніла. На місце загиблих прийшли молоді вояки – хоробрі, дужі, та все ж не такі, якими були їхні попередники. Не раз бідкалися старі козаки: «І що ж це, і як це?! На зміну славним козацьким керманичам приходять „одноденки“, геть здрібнілі, не козацького чину хлопці. Їх тягнуть до землі їхні ниці бажання, вони розшарпують козацьке військо, позбавляють його надії на нове відродження. Замість слави тепер неслава, замість високих поривів – низькі потреби».

Зіркий погляд Сірка спостеріг, що Січ направду була вже не та. Найбільше впадало у вічі те, що нові козацькі керманичі не здатні були спрямувати велику, бурхливу, але тепер ось приспану силу, до звитяжних перемог. Тому-то велика Січ спершу здавалась якоюсь дрімливою. Втім, це було оманливе враження. З глибини її єства, з правдивого козацького обурення – адже шляхта після укладеного з Трясилом перемир’я вже заповзялась упорядковувати січовий устрій на свій лад, передусім наклавши заборону на морські походи, – от-от мали постати нові битви. Все живе тут, здавалося, дихало цим передчуттям. Характерник Іван Сірко теж був напоготові.

* * *

Пополудні третього дня, переповненого радісними та журливими почуттями і дрібними клопотами, Сірко, як і в перші два дні, закликав Гострозора на вишкіл. Дав малому обіцянку – мусив її виконувати. Дарма, що той навчався в курені пластунів, – характерник ділився з ним іншою наукою.

– То чого тебе навчили, Тарасе, за цей час? – запитав з усміхом, задоволений новим виглядом хлопця, зодягненого в ошатне козацьке вбрання та добротні чоботи.

– Е, багато чого! – з гордістю відповів малий.

– А ну ж бо, покажи, на що ти здатний!

Хлопець притьмом дістав з-за пояса пістоля і, прицілившись, вистрелив у мішень. Крутнувшись на місці, вистрілив не цілячись, і знову влучив.

– Ну, що скажете на це? – спитав задерикувато.

– Тільки й усього? Тю! А я думав, ти й справді вже чогось навчився, – насмішкувато та водночас поблажливо остудив Сірко запал малого.

– Не тільки цього я навчився! – ображено запевнив Гострозор. – Ми ще вивчали бойовий Спас! – гордовито додав. – І вчилися верхи на неосідланому коні скакати через перепони. А сьогодні я ще й переплив Дніпро проти течії! Один серед усіх новачків упорався! – похвалився хлопець.

– Ну що ж, сам напросився, – з хитрим усміхом відгукнувся Сірко на вихваляння малого. – Зараз перевіримо, чого ти досягнув за короткий час, а там побачимо, як навчати тебе далі.

На ці слова Гострозор принишк. Напрошуючись у козацьку науку, він не думав, що вона даватиметься йому так важко. Раніше хлопцеві здавалося, що життя добре його намуштрувало, тож, маючи за плечима такий досвід, він готовий до будь-якого січового вишколу. Тарас уставав разом з іншими до схід сонця і, скупавшись у студеній воді, охоче снідав соломахою, присмаченою пахучою олією, потім відбував ранкову службу в церкві, а далі аж до полудня, за приписом козацьких наставників осягав військову науку та вивчав мистецтво бою від старших пластунів. Все це давалося йому легко. Коли ж надходила пора бойового вишколу від Івана Сірка, Гострозор бачив і відчував, як мало ще відкрилося йому і як багато належить пізнати.

– Дивися, хлопче, добре пильнуй, – застерігав його наставник Сірко, не маючи у військовій науці ні милості, ані жалю. – Коли наступатиму на тебе, відчувай мої рухи, як свої власні: не впивайся поглядом у мою руку, а стань частиною тієї руки. А коли до наступу братимешся сам, уявляй себе степовим соколом, що пантрує куріпку.

Тарас, усуціль мокрий від рясного поту, ні словом, ані рухом не виказував утоми чи безсилля. Йому лестило те, що його обрав собі в джури Сірко, на якого – це видно було відразу – дивилися з повагою і пластуни, і бувалі січовики! І цей козак-характерник опікується ним, Тарасом, передаючи ази січової науки. Хлопець мав за щастя навчитися від нього якнайбільше, виправдавши його сподівання й довіру.

– Верхи мусиш гарцювати легко і вільно, – дорікнув Сірко, помітивши, як хлопець вовтузиться на коні. – І про втому забудь, і слово «не можу» відтепер викинь із голови на віки вічні. Сів на коня – не здвигнись. Утримаєшся в сідлі – отаманом будеш!

– Добре, – зблиснув білозубою усмішкою Гострозор, понад усе мріючи про долю отамана.

Сірко був радий такому учневі, охочому до проходження щонайважчого вишколу. Він добре бачив: попри те, що хлопець наразі слабко орудував шаблею, зате мав рідкісні природні здібності й міг легко потрапляти в ціль на скаку. «Таки не марно назвав його Гострозором», – усміхався прискіпливий учитель, спостерігаючи, як старанний учень влучно «виставляє» удар – одним лишень рухом насаджує шапку на вкорочену шаблею лозину, на якій вона хилиталася до удару. Втім, вдоволення свого Сірко не висловлював уголос, а далі напоумлював малого:

– Затям собі, хлопче, якщо хочеш здобути перемогу в бою, мусиш усім своїм тілом прочувати наперед, що твій ворог хоче відібрати у тебе найдорожче. Що це, Тарасе, як ти гадаєш?

– А хіба я маю щось коштовне, за чим би мусив шкодувати?! – спантеличено оглядав себе хлопець.

– Життя, – коротко, як постріл, відповів Сірко, пильно дивлячись у сині очі малого. – Кидаючи виклик ворогу, мусиш міцно триматися на ногах і знати наперед, яку дорогу плату хоче взяти супротивник за твою поразку. Ця думка додасть тобі велику силу, щойно ти проймешся нею до глибини свого єства. Та самої думки замало – ти вже знаєш це. Ось, наприклад, твоя влучність. Коли зможеш втрапляти в рухому ціль із зав’язаними очима, тоді й зватимешся добрим стрільцем.

Гострозор притьмом хапався за полотнину, аби зав’язати очі, брався виконувати настанови мудрого вчителя і… зненацька зазнавав поразки, за що й отримував од наставника на горіхи. На будь-яку Тарасову поспішність Сірко невдоволено хитав головою, думаючи потай: «Цей хлопець надто рвійний. Він мовби поспішає осягнути все й одразу, швидко збагнути й зуміти те, до чого інші, буває, ідуть усе життя. Так, буцім попереду в нього замало часу…»

* * *

– Гострозоре! – покликав Сірко свого учня до навчання. – Те, що я розповідатиму тобі нині, – сказав притишено, – наука особлива й не кожному до снаги. Тож слухай мене уважно і не дивуйся, а знай: усе неможливе – омана. І ти, я вже й тепер добре це бачу, зможеш стати великим воїном, коли переступиш межу неможливого.

– Як це?! – збентежився хлопець.

– Зараз побачиш сам.

Начепивши глиняне горня на тичку, Сірко зав’язав малому очі та звелів:

– Ти мусиш із десяти кроків влучити у «ворожу голову». Тільки не квапся, а спробуй відчути ціль на віддалі. Я допомагатиму тобі.

Гострозор, стоячи із зав’язаними очима і з націленим пістолем у руці, на мить завмер, чекаючи заклику. Втім, Сірко не промовив ані слова, тільки плавно повів рукою від хлопця в бік горняти й різко стиснув пальці у кулак. Гострозор подався тілом уперед і вистрілив. «Ворожа голова» розлетілася на друзки.

– Добре, – похвалив Сірко малого стрільця, знімаючи полотнину з його очей. – А зараз – інше завдання на влучність.

Відійшовши поодаль, виставив уперед долоню і твердо звелів:

– Вистрели мені в руку.

– Як то?! – зніяковів хлопець, сприймаючи слова наставника за дивний жарт.

– Стріляй, коли кажу! – прикрикнув на учня Сірко, побачивши, що той не поспішає виконувати наказ.

– Я не можу! – хлопець зблід і відступив назад.

– Ах ти, бісова личино! Як це не можеш?! А в Чорноплота хіба не стріляв?!

– Я не можу… у Вашу руку… – пробурмотів малий.

– Тарасе, – вже лагідніше звернувся до учня Сірко, не зводячи з нього пильного погляду, – ти віриш мені?

– Вірю, – не вагаючись відповів хлопець.

– А коли віриш, то стріляй! Цим ти мене не вразиш. Я маю навчити тебе більшого. Нічого не бійся. Стріляй, кажу тобі!

Гострозор, міцно заплющивши очі, поспіхом вистрілив. «Бух!» – гупнуло лунко. Хлопець не розплющував очей, боячись побачити наставника пораненим.

– Казали, ніби це боляче, коли куля живу шкуру прошиває, а воно так, мов комашня кусає, – почувся веселий сміх.

Гострозор розплющив очі і завмер, вражений. На Сірковій руці не було ані краплі крові, тільки розплющена куля застрягла посеред долоні.

– Що це?! – хлопець здивовано розглядав руку наставника.

– Оце і є та велика наука, Тарасе, – усміхнувся характерник Сірко, кидаючи кулю долі. – Щоби стати моїм побратимом, мусиш її осягнути. Хочеш?

– Хочу! – аж затрепетав од палкого прагнення Гострозор.

АРКАН ЗАЗДРОСТІ

На Січі сон короткий, як мить. Заледве марево ночі огорне потомлене козацтво, на небеса вийдуть табуни зірок, між якими красується відданий пастух-місяць, аж гульк – уже й заходити їм пора, вже перше сонячне проміння будить січове товариство, закликаючи до муштри та вишколу.

Козацькі ночі короткі, немов спалах. Щойно склепив повіки, а вже світанок їх лоскоче. Тому скороминущий час перепочинку тут дуже цінують. У благодатну пору тиші та спокою всі козаки, окрім хіба що вартових, занурюються в сон. Усі, та не всі.

– Клятий чортисько сновигає туди-сюди щоночі, човганням своїм спати не дає. Чи не намислив нечестивець щось недобре? – шепоче удосвіта Тарас Чорнопліт, нагледівши раз та вдруге, як Іван Сірко, сповившись у присмерк, простує до січових воріт.

Втім, козаки не надто дослухаються до лихословця Тараса. Сім літ перебуває він поміж січового товариства – і вже не вперше обмовляє навіть найдостойніших козаків. Не знав Чорнопліт стриму і тоді, коли поквапниця-смерть забрала життя гетьмана Михайла Дорошенка та звоювала у нерівному бою чимало хороброго лицарства. Згадуючи цю втрату, порятовані запорожці пишаються мужністю полеглих побратимів, що в хвилину страшних мук ні стогоном, ні криком, ані сльозою не потішили своїх мучителів.

Але ж недарма кажуть люди: «Біля кого шана жевріє, за тим і заздрість назирці шкандибає». Мереф’янин Тарас Чорнопліт не вмів шанувати чужої доблесті. Це про нього віддавна говорили: «З такою люттю краще до ворогів на гостини ходити, ніж перед побратимами лезами слів вимахувати». Що й казати, не любить поважне козацтво пустодзвонів-завидників, що, як ті балакучі баби, затівають чвари – чи в мороз, несприятливий для козацьких витівок, чи й серед погідних днів перепочинку, коли знуджені січовики підігрівають дух палкими розмовами. І тоді вже вистрілює суперечка – несподівано, мов кинутий напризволяще самостріл. На щастя, запеклі словесні сутички в кошах швидко закінчуються миром. І тільки Чорноплоту усе недогода. Недарма ж, либонь, зажив собі лихої слави – як серед звичайних людей, так і в січовому товаристві. А відтак, маючи досить літ за плечима, не прихилив до себе жодного серця – ані дівочого, залишаючись перестарілим одинаком, ані молодецького, так і не набувши жодного друга. Козаки лише кпили з нього за те, що оступився в одній-другій битві. Відвернулися від нього й ті мереф’яни, які прийшли на Січ слідом за ним. Що ж, за січовими воротами все бачиться по-іншому. Козацтво цінує не гонор, а щирість та зичливість до людей, не хизування собою, а виявлення своїх достоїнств у переможних битвах, не різкі слова, а корисні справи. Усе тут сприймається гостріше, й вади кожного видно, мов на долоні. Відтак і Тарас Чорнопліт відкрився перед вишколеним козацтвом з найгіршого боку. Потерпаючи немилосердно від великої гордині, цей чоловік ніяк не міг навчитись у власних бідах винуватити самого себе. Змалечку пихатий, не відав, либонь, що кожен торує свій шлях самотужки. Отрутою слів та мізерністю справ Тарас Чорнопліт поволі, як ото шашіль підточує дерево, знеславлював свій рід. Але у всіх своїх невдачах він звинувачував тих, хто досягнув більшого. Його зворохоблена душа не знала світлих моментів. І там, де сяяло світло, там бачилась йому темрява. Відтак і чужа слава ставала нещасному Чорноплоту поперек горла чи душила його, мов аркан. І хоча зовні було це ретельно приховано, та правду кажуть люди: немає нічого таємного, що не стало б явним.

Ось і тепер, укотре затіявши розмову про Михайла Дорошенка, якого мимохіть згадав курінний отаман Михайло Чуб – мовляв, немає на зміну мужнього ватага гідного наступника – Тарас Чорнопліт затято осуджує гетьмана і відхрещується од гурту:

– А що він нам дав?! Хіба ж розумно вчинив? Он як знекровив Січ! Мало того, що в битві з бусурманами тисячу голів християнських страчено, так ще чи не більше погинуло, відстоюючи свої права!

– А до чого тут Дорошенко?! – здивувався та водночас обурився нежданому наклепові отаман Чуб. – Хто ж знав, що чекає попереду? Те, що було потім, – справа Трясила. Він став на місце Дорошенка. За ним і пішли інші, постаючи супроти угодника шляхтичів Грицька Чорного. Пішли, хоча й знали: не можна безкровно правду вибороти.

– Довірилися безрозсудному і на той світ подалися порядкувати, – не вгавав Чорнопліт. – Тут не спромоглися, то ж і там з них мало Богу помочі стане.

На ці злостиві слова старі козаки невдоволено перезирнулися між собою. Не до душі їм такі обмови. Покійних негоже судити – такий закон, та водночас – нібито правда в словах цього чоловіка прозирає, але ж якась викривлена та горбата правда, далебі, не товариського почину. Хіба ж не здобули собі полеглі безсмертну славу? Чи ж йому не відомо, що смерть козацька гартує побратимів-наступників? З пролитої крові проростає відвага.

Обходять козаки Чорноплота стороною, не хочуть його слухати. Не прижився він тут. Не став своїм. Тому-то сивовусий козак Непийпиво відкрито закликає його по-доброму забиратися подалі з Січі:

– Бери до рук очкур замість шаблі, тугіше стягуй ним шаровари та й дуй звідсіля чимдуж сам, доки не викинули силоміць за ворота інші.

Як запалений гніт, зайнявся люттю Чорнопліт:

– Це ще буде видно, хто та як із Січі забереться!

– Е! – сердито скинув бровами отаман Чуб. – Хто за сім літ молодецьких бодай пригорщі слави собі не здобув, а тільки міх хули закинув на плечі родові своєму, – на більше навряд чи й спроможеться до старості.

– І звідки вам знати?! – крикнув Чорнопліт. – Моє ще все попереду.

– Дай Боже, – зітхнувши, махнув рукою на гострослова курінний отаман. На цьому суперечка і вщухла б, коли б не новий запал.

– Та то пусте, навіть чути не хочу, – спершу прислухаючись тільки, а затим, пакнувши люльку, Данило Степовик і собі пристав до розмови. – Два дні тому на майдані гаразд показано, хто на чім стоїть. Із хлопчаком змагатися – велика наука!

Закусивши тонкі уста, Чорнопліт гнівно процідив крізь зуби:

– За це я поквитаюся.

– Тьху ти, гидке створіння! – сплюнув у відповідь козак Непийпиво.

– З малим квитатися?! – викрикнув услід за товаришем Данило Степовик. – Ганьба!

– Не про малого кажу, – винуватим голосом одступається від слів своїх Чорнопліт. – Сірко – ось хто мій давній ворог, – звіряється запобігливо перед сивими козаками, не помічаючи на їхніх лицях осуду. – У Мерефі його геть усі цурались, «сатанинським отродієм» дехто називав. Та йому хіба є діло до того? Він собі водився з вовком лісовим. Тож і на Січ не з усіма іншими прийшов, а сам по собі прибився. Звісно, що й вовчиська приволік за собою. А тут ще Іван Дуб, певно, зачарований нечестивцем, горою за нього став, у науку віддав незнану. І ось тепер Іван Сірко, що сім літ десь швендяв, казна-яку ту науку вивчаючи, вдруге заявився перед січові ворота. Щоправда, вже без вовчиська. Подейкують, що втратив його. Слава Богу, звіряки позбувся…

– Тихо мені! – не стримавшись, вигукнув сердито отаман Чуб. – Щоби я не чув цього більше в нашому курені.

– Не мовчатиму! – аж почервонів од гніву Чорнопліт. – Ви думаєте, що Сірко два дні тому силою мене переміг? Де там! Чарами, не інакше. Я й з місця зрушити не міг, не те, що боронитися. Він же від народження з нечистим побратався. Далебі, сам чортяка його Сірком нарік. Чи ж то не сірим своїм служкою?

– Дурний ти, і слово твоє дурне, – зітхнувши, пакнув люльку Степовик, пустивши під стелю густі кільця диму.

– За клятого нечестивця заступаєтеся! – не в змозі погамувати люті, розбурений Чорнопліт з піною на устах піддався давній ненависті. – За того, хто на диво з див уночі витріщається, та й посеред дня не спочиває, вимуштровуючи голодранця собі на джуру!

– Йди геть, сатано, з-перед моїх очей! – спересердя пожбурив гнутого костура в бік затятого наклепника козак Непийпиво. Його побратим, Данило Степовик, і собі схопився з місця:

– Вийди з куреня, трохи остудися, бо щось, козаче, ти занадто гарячий. Коли б то перед ворогом був таким, мав би заслужену честь і славу. А так… – дим, що густо звився над люлькою, тоненькою цівкою розділивши засмагле лице майже навпіл, – піди на двір, мо’ заздрість і лють хоч там вивітряться.

– Та йдіть ви під три чорти!

Курінний отаман повів очима – молоді джури мовчки стали перед розлюченим козаком, силоміць узяли його попід руки і, відкривши навстіж двері куреня, поволокли до порогу.

Марно Чорнопліт пручався та кляв хлопців на чім світ стоїть. Тричі розхитавши винуватця суперечки, проворні джури із силою виштурхали його геть. Та так, що той покотився пріч, як скинута з гілля підгнила груша.

– Ет, славно, хлопці, славно, – похвалив молодих козаків Данило Степовик.

– Туди дурнику й дорога, – спершись на костур, вдоволено промовив козак Непийпиво.

Та не вгадав старий козак «дороги» Тараса Чорноплота.

* * *

Дізнавшись про цю пригоду та зачувши від усюдисущого мереф’янина Гната Пустобріха вість про те, що всі козаки куреня зійшлися на думці ганебно виставити за січові ворота лихословця Чорноплота, Іван Сірко закликав на розмову свого земляка. З пихою дивився той поперед себе, розтягнувши тонкі вуста в глумливій посмішці. А коли збагнув, про що йдеться, то так і пирскнув люттю:

– І хто ти такий, щоб мене повчати?! Заледве дістався Січі після «хитромудрої» науки й відразу хочеш узяти гору?! Думаєш, так і буде?! А ось це бачиш? – і тицьнув Сіркові дулю.

Ударивши простягнену руку розлюченого козака, Сірко ледве стримався, аби не вперіщити кулаком по ненависному лицю.

Дивлячись в очі давньому своєму ворогові, твердо промовив:

– Мені все одно… Чуєш, негіднику, мені було би все одно, коли б то ти сам котив перед собою лиху свою славу від Січі до Мерефи. В інші часи, раніше, почуваючи пекучий біль, що його ти мені завдав біля купальського багаття, і прагнучи помсти, я б, напевно, порадів твоїй неславі. Але тепер усе змінилося. Віднедавна я став іншим. Навчився думати ширше. Тож затям собі, добре затям, нещасний потороче! Коли негідну славу понесеш звідсіль, нашу рідну Мерефу введеш у ганьбу, то я сам поквитаюся з тобою! Сім кроків од січових воріт і темна могила – такою буде твоя дорога звідси, щойно глумом випровадять козаки тебе геть. Пощади тоді не жди! – з притиском вимовивши ці слова, відтрутив Чорноплота якнайдалі від себе: штовхнув так, ніби то було щось бридке та потворне.

Вдруге за кілька днів, упокорений силою суперника, Тарас Чорнопліт сторчма полетів на землю. Зціпивши зуби та затиснувши кулаки, він, пополотнівши, раптом посміхнувся:

– Та чого це ти розійшовся так, Сірку? Я все затямив. Пощо нам сваритися з тобою? Дай мені руку, – в його словах медом розливалась улесливість, а в очах відбивався страх. Одначе щирості не було й крихти.

Різко повернувшись, Сірко пішов од переможеного геть. Від характерників навчився бачити й потаємне, тож відчував, як його тіло пронизує холодом лють і ненависть Чорноплота. Він добре знав, що це ще не кінець того, що постало між ними обома віддавна.

* * *

Зморений день почалапав на спочинок. На землю поволі насувалася ніч, чомусь темна-претемна: ані зірочки не сяяло у високості. Ніби вся їхня велика отара побрела на інші простори, назавжди полишивши широкі небесні долини. Слідом за ними подався і місяць-пастух, що ніяк не міг дати ради неслухняній отарі. І тільки густе плетиво чорнотканих хмар, схоже на розбурхане марево густого пилу, поволоклося за ними навздогін…

Тієї нічної пори Тарас Чорнопліт, угледівши, як Сірко втретє зібрався на своє цілонічне «гуляння», похапцем розбудив молодих джур Василя Зубченка та Петра Заваду, кличучи їх на вивідини:

– Що то Сірко, бісів син, виглядає щоночі?! Чи не бусурман зазиває на січовий майдан?

Але сонні джури лише покпили з його слів:

– Ліпше нам стерегтися того, про кого недобре мовлять у козацькому гурті.

– Кляте насіння і тут проросло! – кинув люто у відповідь Чорнопліт, лаючи молодих козаків на чім світ стоїть і кленучи Івана Сірка, який постійно бентежив його спокій. «Щойно він прийшов за пороги, лихі напасті, як горох із дірявої торби, посипалися на мою голову. Але нічого, нічого! Додивлюсь і вистежу-таки, куди це він, триклятий, зачастив. Виведу нечестивця на чисту воду. Посвідчу всім, хто є хто».

Цікавість їла Чорноплота поїдом. Мучила більше, ніж опівнічний страх. Зрештою, він не втримався. Сторожко вийшов за січові ворота, бажаючи, хай там що, а таки вислідити нічну дорогу свого недруга, викрити його перед усіма, довести, що клятий Сірко замишляє велику зраду. Ненависть покликала лихосердого козака в глуху безсонну ніч.