Текст книги "Іван Сірко, Славетний кошовий"

Автор книги: Марія Морозенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

– Сину! – скрикнула Марія. – В чім наша вина?

Нічого не сказав Іван у відповідь. Тяжко зітхнувши, подивився на завмерлу біля скрині Софію, звелів їй:

– Жінко, збирай хлопця в дорогу.

Як підстрелена птаха, з глухим зойком кинулася Половчиха до невістки:

– А ти?! Чого ти мовчиш?!

На її подив, змарніла від горя Софія мовчки згортала Петрусеві сорочечки до полотняної торби.

– Хіба ти не мати?!

– А Іван – батько.

– Але ж він забирає!

І раптом, досі мовчазна молодиця глянула на Марію палючим, як жар, поглядом:

– Ну і хай! Так треба! Чуєте?!

Вперше за весь час, відколи ступила до хати, Софія посміла підвищити голос на свекруху.

– Жінко, схаменися! – відсахнулася та з подиву: вона ще не бачила невістки такою, як зараз.

Софія, пригортаючи до грудей великодню Петрусеву сорочку, зболено видихнула:

– Моєму синові варто бути поряд із тим, кого за приклад має козацтво. Хай навчається біля батька. Інакше зів’яне передчасно і піде, як Рома… – рясні сльози не дали їй домовити імені втраченого сина.

Марія вхопилася за серце. Ці двоє і її дочасно зведуть у могилу. Але ж вона мусить відстояти онука. Конче мусить лишити його біля себе. Їй не стане сили відразу ж після гіркої втрати пережити ще й розлуку… Половчиха кинулась до чоловіка. Чекала від нього захисту та підтримки. Дивувалася, чого німує, заклякнувши на лаві:

– Дмитре, скажи ти! Скажи їм хоч би щось!..

Дмитро мовчав. Спершись чолом на долоню, дивився просто перед собою. Здавалося, міркував про щось своє. Що він міг сказати? У чім зізнатися дружині? У тім, що почувається винним перед сином? Бо старий Половець таки справді ніс на собі тяжкий хрест провини: то він не вберіг Романка… Тому, коли Іван скочив біля воріт зі змиленого коня, а Романко ще теплий лежав у хаті, Дмитро зі стогоном впав йому в ноги. «Прости!» – тільки й спромігся вимовити…

І що тепер він мав сказати жінці, що заквилила над ним, як та чайка:

– Чо-го ж ти мов-чиш, чо-ло-ві-че?!

Підвів очі від столу, важко глянув на дружину.

– Що ти хочеш почути, Маріє?!

– Скажи їм, – плачучи кинулась до нього, – що нам лишилося вже зовсім мало жити… Як мовиться, три чисниці на двох. Нехай внук наш буде біля нас!

Дмитро заперечливо хитнув головою. Серце жінки заболіло-затрепетало в грудях, вгадуючи наперед, що відповість він на її слізне прохання. Старий Половець важко підвівся з лави:

– Хай хлопець їде на Січ, – цими словами голова родини зупинив у хаті суперечку. Мало бути по його слові. Нічого вже не змінити.

* * *

Після смерті Романка Марія Половчиха почувалася недужою. Спершу як дрібний пісок, а потім як важке каміння обрушився на неї відчай. Пекучий біль немилосердно здавлював горло, не давав спочинку ні вдень, ані вночі. Іноді вона справді задихалася, хапала ротом повітря, мов витягнута з води риба. І тоді Софія притьмом бігла до свекрухи, тремтячими пальцями похапцем розстібала сорочку на її впалих грудях, злегка розтирала пучками горло. Біль поволі відступав. Але ненадовго. Не встигала жінка натішитися короткотривалим спокоєм, як незнана хвороба, ніби причіпливий чужий пес, поверталася знову і невідступно пленталася поряд.

Від розпачу Марію рятувала лише велика віра. Половчиха більше часу проводила в церкві, ніж удома. Щоднини, після вранішньої служби, вона надовго зупинялася біля образу Богородиці, просила у неї прощення за всі гріхи. На диво всім мереф’янам, до набожної дружини невдовзі приєднався й Дмитро Половець. Той, хто раніше доводив інколи її до сліз богопротивними словами або ж незумисними грубощами в день свята. Либонь, у скрутну хвилину, знесилений втратами і тривогою за недужу дружину, чоловік нарешті вирішив звернутися до Бога. Так гострословили злі язики за спиною старого Половця, що, згорбивши плечі, ніби ніс на них непосильний тягар, щоранку йшов слідом за дружиною до церкви. Ставлячи свічечки за здоров’я жінки, ревними молитвами просив у Господа зцілення для її немічного тіла. Одначе Марії не легшало. А люди дедалі частіше перемовлялися поміж собою про те, що, мабуть, Половчисі вже недовго топтати ряст. Навіть і дяк, дізнавшись про причину несподіваної набожності старого Половця, виявив до нього співчуття. Але, як виявилося згодом, не безкорисне. Нерідко тепер після служби він чатував на чоловіка за порогом церкви, діставав з-за поли зачерствілу проскурку «от патриарха всєя Руси Нікона во імя ісцеления Божьей раби Маріі» або ж запопадливо тицяв у руки затемнену карафку «со святой водой, прівезєнной із Ієрусаліма», за що, звісно, отримував щедрі подаяння від Дмитра, враженого такою чуйністю.

Але дякова «сердечність» була напускною. Він сам себе видав. Якось, добряче перепивши, він похвалявся перед мерефськими господарями, що має відтепер звідки брати щодня «на опохмеление». Мовляв, Дмитро Половець не поскупиться, в боргу не залишиться. «Благо, води в нашем колодце імєєтся вдоволь, а проскури завсєгда найдутся в каком-нібудь заброшенном углу дома».

Ці слова швидко розійшлися поміж людьми. Як почув їх Половець, то був би вибив дух із клятого пройдисвіта. Ослабла Марія насилу стишила гнів чоловіка, змусивши його пообіцяти, що викаже батюшці всю щиру правду про цю пригоду. Однак отець Григір про все дізнався сам. Його стараннями дяка вкотре вже було відлучено від служби. А Дмитро Половець, спересердя розбивши затемнені карафки та викинувши свиням засохлі проскури, нараяв Марії звертати на іншу дорогу: відвіз її на хутір, до старої знахарки. Та ретельно викачувала напасницю-неміч яйцями, зливала її воском, а наостанок порадила недужій спалити із себе натільну сорочку:

– У ній клята хворість осіла!

І хоча Марія зробила все, як наказала хвалена на всі околиці ворожбитка, нічого не допомогло. Жінка почувала, що сили її поволі тануть. Достоту, як віск на запаленій свічечці. Слухаючи свекрушині охання, Софія не раз, заварюючи міцні трави для неї, співчутливо казала, що добре було б податися до Роди:

– Вона б, мамцю, вас умить на ноги поставила. У неї є помічні мазі від усього…

Половчиха скрушно зітхала на слова невістки. Вона й справді потребувала помічної мазі. Такої, яка могла б розтопити той глибинний студений біль, що вихолоджував її із середини. Але ж такої мазі, напевне, не знайти на білому світі. І допомоги нізвідки чекати. Відколи волхвиня Рода подалася геть звідси, гнана лютою образою – от недарма кажуть, що з роками давні гріхи виходять на яв, і падає на грішників розплата: он тільки тепер стало відомо, як Тарас Чорнопліт разом зі своєю ватагою запалив хижу лісової знахарки, – ліс закрив свої таємниці. А відтак провину мерефських дурноголовців спокутують усі люди, бо немає ліків на їхні болячки. Марія не мала сили податися світ за очі, до старої. І не могла відпустити в дорогу Софію, хоча та просилася в неї не раз.

– Підеш з дому, хто про все дбатиме? – спиняла невістку слушним запитанням. – Я вже до жодної роботи нездала…

Марія казала правду. Єдине, на що вистачало у неї снаги і сили, це згадувати своє минуле… Доки невістка та дівчатка-онучки опікувалися нею так, ніби вона була щойно прибулою довгожданою гостею, вона міркувала про своє. Проціджуючи у глиняний глек молоко, через густе сито буднів поволі проціджувала і свої невтішні думки. Думала про те, що скоро помре. Мислила, які кривди кому й коли завдала. Подумки просила прощення у тих, перед ким колись необачно завинила. Витираючи гіркі сльози на очах, потайки видивлялася на рідних, ловила на їхніх лицях найменші відтінки жалю. Вона не хотіла завдавати їм болю. Крилася зі своїми почуттями від усіх. Але все одно бачила неспокій та страх в очах Дмитра і Софії. Чулася винною, що завдає їм клопоту своєю слабкістю. Он скільки справ навалилося на них! Коли б не дівчатка – малі помічниці – чи впоралася б Софія з усім?

* * *

Марія чекала на рідних, які подалися були порядкувати в Дібровиному саду, що залишився без господаря. Вона почувалася зле. Щось мучило її, не давало спокою.

«Мабуть, я ось-ось помиратиму». Спершись на костур, жінка вийшла до воріт. «Коли б то тільки встигнути попрощатися». Побачивши вертлявого сусідського хлопця на вулиці, закликала його ближче, дала дрібну монету і попрохала збігати до садиби Михайла Діброви.

– Скажи, аби мої вже йшли додому. Щось я зовсім недобре почуваюся…

Аж раптом вона побачила на вулиці вершника. Звіддаля ще мати пізнала сина. Серце її радісно тенькнуло і мало що не вилетівши з грудей назустріч рідній душі.

– Іванку… Ти звідкіля? А де Петрусь? – видихнула з острахом.

– З ним все добре, – посміхнувся син. – А ви?.. Як ви, мамо?.. – скочивши із коня, з тривогою вдивлявся в її обличчя.

– А що там зі мною може бути?

– Ви тяжко захворіли, мамо? – пильно зиркнув їй в очі.

– Та хто тобі таке сказав? Се неправда, сину.

Іван посміхнувся у відповідь:

– Ось я привіз вам від волхвині Роди напари, – подав їй темну сулію.

Вражена синовою чуйністю і турботою, Марія на мить відвернулася від нього, витираючи непрохані сльози:

– Іди, сину, до хати. Я наготую обід для те…

Тільки курява здійнялася стовпом за прудким Сивогривим, що знову помчав свого господаря в далеку-далеч. Як оторопіла дивилася жінка на шлях. «Сон це був, а чи яка примара?!» Але ж руки її справді стискали сулію з цілющими напарами волхвині Роди…

НА ВАРТІ УКРАЇНИ

Навесні 1647 року загриміли гармати, радісно задзвеніли сокири, виточуючи бистрокрилі чайки, покотилася гучна луна Великим Лугом, сповіщаючи про пробудження козаків до звитяг. У всі кінці України, як сподівані вісники-птахи, полетіли заклики до єднання супроти спільного ворога. І люди, немов оті струмочки, донедавна майже висохлі, а тепер наповнені по вінця люттю густою, стікалися на Січ з усіх усюдів. Уярмлений свавіллям польських панів люд прагнув свободи. І голосом народу виступив Богдан Хмельницький:

– Визволимо, браття, рідну Україну, братів своїх і сестер. А затим обмиймо вражою кров’ю майдан Старого Міста, на якому замордовано наших славних гетьманів.

18 квітня 1648 року на Великій козацькій раді Богдана Хмельницького обрано гетьманом Війська Запорозького.

Супроти польської шляхти спрямував свої сили щойно обраний гетьман. До його війська незагайно долучився Іван Сірко. І не могло бути інакше. Великий характерник мусив бути там, де точилася битва за Україну. Така йому судилася доля. Так було написано на його роду.

«Сірко – від Бога полководець», – так казав про мужнього козака з Мерефи гетьман Хмель, бачачи, як запекло б’ється козацьке військо під Жовтими Водами та біля Пилявців із таким верховодою. Щойно з’являвся він перед лицарями на своєму Сивогривому – рвійному, стрімкому, – страх поймав ворога. Поляки жахалися Сірка, бо шаблюка його не одну голову знесла, а сам він у жодному бою не отримав бодай подряпини. Великий воїн Сірко не знав поразки. І берестецької теж не прийняв. Проклинаючи за зрадництво кримського хана, що посеред бою вдарив ножем підступу у спину козацтва, закликав запорожців відстояти свою гідність. Казав, що розкраяну глибоко рану здатні залікувати тільки нові звитяги. І коли польське панство тішилось перемогою, вдоволено дістаючи з кованих скринь приховані там ретельно висукані нагайки на пониклі плечі українських «хлопів», Сірко гуртував козацтво до запеклих герців. У лютій битві під Батогом козаки здобули бажану перемогу. Під час битви тієї рівних Сіркові не було. Кажуть, шабля його аж побагряніла від крові – від кінчика до руків’я. Кажуть, що Петро Сірченко не поступався батькові. І це про нього невдовзі заговорили далекоглядні козаки: «Сірченко – вірний син козака, достойний пагін славного роду».

Віншуючи славні успіхи козацтва, полинула гучна пісня просторами України – кобзар Вербовик сповіщав людей про великі перемоги Запорозького війська.

 
Утікали ляхи, погубили шуби…
Гей, не один лях лежить, вищиривши зуби!
Становили ляхи дубовії хати,
Прийдеться ляшенькам в Польщу утікати!..
 

Лютували польські жовніри, чуючи співи Тараса Вербовика. Сам Потоцький велів своїм гайдукам:

– Дістати триклятого хлопа, та за такі пісні на палю посадити!

– Співай, брате, голосно співай, – виблискуючи шаблею, тішився Іван Сірко. – Вражай триклятих ляхів силою своєї зброї – гострої і влучної. Гарний вояка з тебе вдався, якраз у ціль потрапляєш!

* * *

Не завжди однаковими були втрати й набутки. І часто набуток обертався втратою. От як велика злука. Під час Переяславської ради 18 січня 1654 року Іван Сірко не склав присяги на вірність московському царю. Не розумів він єднання з тими, хто потай точив ножі, аби встромити у спини українцям. Іван Сірко не хотів цієї злуки. Та й сам Хмельницький тричі спинявся, вагаючись перед останнім кроком. Коли ж Богдан узяв у руки перо, було вже по всьому. Тієї ж миті скочив на вірного коня Іван Сірко та й подався на Січ, відхрещуючись від служби посольської словами:

– Моя справа – гостра шабля й кінь. Болить моє серце, коли бачу, скільки неправди й підступності терплять бідні люди від клятих бусурман. Все, що роблю, має бути спрямоване на те, щоби визволяти простий український люд.

Зустрівшись на Січі з побратимами, мужній вояка заповзявся готувати морський бій проти найлютішого ворога – бусурман. За його волею та за бажанням запорожців ескадра чайок вирушила «промисел над Кримом чинити».

Впав Судак, поступилася перед козацьким наступом Кафа, склали білі крила турецькі кораблі. А коли бистрохідні козацькі чайки вийшли в Азовське море, наслухана про Сіркову непоборну силу, покірно здалася Тамань. Чорне прокляття, що вирвалося з охриплих грудей Іслам-Гірея й полетіло слідом за характерником Іваном Сірком, покликане настигнути його в дорозі, потонуло у хвилях гучного козацького реготу.

* * *

Османська імперія прагнула заволодіти світом. Північна Африка, Близький Схід, Балкани, Північне Причорномор’я, Кримське ханство вже належали їй. Чужовірам цього було замало. Попереду лежала непокраяна ними велика і багата на дари Україна, де можна було захопити найбагатший ясир. Коли б тільки… Коли б тільки не козаки. І отой непоборний усюдисущий Іван Сірко, який невсипущо захищав українські землі. Він був скрізь – у степах, на шляхах, біля Дніпра та обіч Чорноморських розливів, по всіх усюдах і просторах. Влітку – на порогах, взимку – на пограниччі. Являвся несподівано, як дужий повів вітру, наводячи жах на захоплених зненацька нукерів. Він був із породи людей, здатних бачити навіть у нічній темряві. Мав вовчий зір, ба, навіть і нюх. Його шабля видзвонювала по кістках ординців, як гострий півмісяць серпа у травах. Іван Сірко не мав жалю до бусурман. Відважно ставши на оборону покривджених українців – обвитих путами неволі, закинутих на галери та почеплених на іржаві гаки, характерник Сірко був на чолі молодецької ватаги. І чамбули та яничари – ті, що вогнем і ятаганом полонили цілі народи, – полохались, бачачи його перед собою, летіли шкереберть із сідел, налякані лишень одним словом: урус-шайтан! Від найстаріших татар до найменших татарчат переходило застереженням із вуст в уста ім’я великого характерника Івана Сірка. Одним цим іменем заляканий був весь кочовий народ.

* * *

Найкращі вивідники, направлені відшукати болючі місця головного ворога, приносили правителю розпачливі відомості:

– Гяур Сірко – великий воїн. Він не знає страху. Не боїться ран. Він – сильніший за смерть.

– Хіба немає такої зброї, якою можна його вразити? – недовірливо перепитував султан своїх нукерів.

Ті, кому вдалося вижити в бою з козаками, злякано белькотіли:

– Аллах свідок, немає! Відважний нукер Агалар вдарив його ятаганом. Але той тільки засміявся на це. Потер руку – і знаку не стало від удару. Те, що ми бачили, вразило нас глибше, ніж гострі шаблі гяурів.

Як остовпілий, завмер Агалар на місці і… мертвим упав під ноги сивогривого коня клятого гяура. Зворохоблений кінь втоптав хороброго нукера у траву.

Лють переповнювала серце правителя. Гнівно запитував він своїх воїнів:

– Але ж хіба не можна знищити його вогнем?

– Із води він виходить сухим, а із вогню – неопаленим. Таємниці химороди покорилися йому. Він уміє навіювати марева та видіння, здатний на льоту ловити кулі й повертати їх супроти нас. Аллах свідок, – знову покликалися перестрашені нукери на свого верховного захисника, – ті кулі, що вдаряли йому в груди, легко збирав він рукою і кидав жменями в наш бік. І відкинуті кулі влучали прямісінько в ціль, вкладаючи на місці десятки!

Султан мовчав. Він не знав, як погамувати страх своїх вояків. Покарати нажаханих? Робив це не раз. Але ж новобранці, ті, кому судилося зустрітись із козацьким військом, белькотіли згодом те саме:

– Сірко – непереможний! Потішаючись, у час битви він звелів козакам підняти над головами срібні заточені ножі, вдарити ними хрест-навхрест – і відразу ж безсилля скувало наші передні ряди. Більшість закам’яніла на місці. Всі вони потрапили в ясир.

– Але чому ті, що були позаду, кинулися врозтіч? – хрипів султан.

Нукери, падаючи на коліна, благали про помилування. Та великий правитель Османської імперії не знав жалю до переможених. А потому дні й ночі не відав спокою. Він мусив подолати непокірних. Задля цього споряджав у бій найліпших воїнів. Тьма-тьмуща їх заступала поля України. І перелякані козаки, здається, починали відступати. Під зливою стріл, пригинаючись до грив прудких коней, кидалися навтікача. Бусурмани з диким гейканням мчали слідом, відчуваючи близьку перемогу. Але негадано-неждано їхні коні ставали на диби. Перед ними, невідь-звідки поставала столітня хаща, де густі та розлогі дерева впирались у небесну височінь. Скаженіючи, османські вояки люто кидалися на дерева, сікли їх по живій корі. Сікли – і жахалися. Чувся дикий зойк, кров цібеніла зі стовбурів. Під ноги нападникам падали нукери, взяті напередодні Сірком у полон.

Султан, утомлений поразками, йшов до своїх візирів. Хитромудрі радники, вислухавши намісника Аллаха на землі, радили йому земне – спокусити Сірка. Але правитель заперечував:

– І це вже було. Чув, що поляки вдавалися до підкупу. Дурноголові шляхтичі не відали, що золоті червінці та коштовні прикраси – для цього гяура ніщо. Кажуть, він засміявся в очі піднощикам дарів: «Я не баба, щоб носити всілякі брязкальця». І летіли пріч монети й золоті ланцюжки. А за ними й голови шляхтичів.

– Але ж є й інша зваба, – знаючи велику любов правителя до жагучих одалісок, догідливо раяли візири.

– І до такого не ласий цей чоловік. Гяури мають у серці одну любов.

– Але ж, певно, що й він безвільний перед якоюсь силою? – шукали розгадку султанові радники.

– Але ж якою? – султан аж пінився від злості. – Це – страшний чоловік. Він знає те, чого ніхто з-поміж людей не відає. Бачив я сам, на шиї своїм воїнам понавішував захисні амулети, що на них густо нанизані якісь бульбочки. Ці бульбочки рятують від голоду і спраги, допомагають проходити під водою та зачаїтись у непрохідному болоті. Навіть сліпці поряд із ним – відчайдушні та непохитні. Той сліпий воїн-співець, якого Сірко повсякчас має біля себе, не тільки співом, а й зброєю служить війську. Як це можливо?! Навіть і кінь, що носить гяура-Сірка на собі, навчений виносити свого господаря з найлютішої січі. Що це за людина?! Хто він такий насправді?!

– Він – великий воїн, – захоплено вигукували візири.

– Він – урус-шайтан! – гнівно блискав очима правитель.

І візири, низько схиляючись, виправляли свою необачну погрішність:

– Але ж немає на землі більшого воїна і славнішого з-поміж усіх людей на землі, як ти, наш правителю, брат Сонця й Місяця, внук і намісник Аллаха на землі.

ОСІНЬ – ПОРА ВЕСІЛЬ

Сірко з Петром неждано прибули додому. Та ще й не самі, а з двома молодими козаками.

– І що за гості до нас завітали? – розпрямивши плечі, радісно зустрічав вершників біля воріт Дмитро Половець, маючи велику потіху з того, що рідні люди додому прибились, та ще й, як водиться, не багато і не мало – купу січових новин привезли.

– Ну, здоров будь, батьку, – притримуючи за повіддя Сивогривого, привітався Іван.

Окинув старого поглядом, широким рухом пригорнув його до себе, а вже тоді мовив: – Як воно тут воюється з чотирма бабами? Нелегко буває, еге ж?

Половець ґонорово розгладив вуса:

– Звісно, що буває всякого, бабам теж хочеться верховодити, але ж тут отаманую таки я, – гордим жестом обвів подвір’я.

– Діду, а в хаті хіба ні? – зблиснув білозубим усміхом Петро.

– Е, хлопче, що ні, то вже ні! Тс-с, щоби не дай Боже ніяка зараза не почула і не донесла жіноцтву, – вдавано насторожено озирнувся навсібіч. Готові засміятися, козаки на мить завмерли біля господаря, з виразу його обличчя побачивши, що той готується сказати щось потішне. – А за порогом, хлопці, – махнув старий рукою у бік хати, – не нашенська, а бусурманська територія.

Козаки зареготали. На шум із хати вибігла Половчиха і… на хвилю завмерла на порозі, оглядаючи несподіваних гостей.

– А ось і головний бусурман нагодився! – весело позирнув на жінку господар. Мовби й не чуючи його слів, та радісно сплеснула руками й метнулася до прибулих:

– Дітоньки мої любі! Очам своїм не вірю! Які ж то знамениті гостини маємо! А я собі пораюся біля пиріжечків, розчинила сьогодні, ніби знала, що гостей матиму, – жебоніла радісно, – аж тут чую, галас у дворі. Дай, думаю, вийду.

– Не вийшла, а вискочила притьмом, як до весільного почту! – Дмитро Половець усе гонориться перед козацтвом.

– Та мовчи вже, старий, – поблажливо махнула рукою на його насмішки жінка і відразу ж дорікнула. – Що ж це ти до хати гостей не просиш? Діти голодні з дороги, а він їх усілякими нісенітницями забавляє!

– Та я ж і не встиг за тобою, – виправдовується Дмитро.

– Нічого, мамо, нічого, – стає на захист батька Іван. – 3 обідом ще встигнемо. А де Софія і дівчата?

– По гриби до лісу подалися. Ось-ось мають прийти.

– А що ж це за славні козаки з вами, Іване? – запитала Марія.

– Це, бабо, мої побратими, – поперед батька виступив Петро. – Я розхвалив їм наших дівчат, от вони й свататися надумали.

Зачувши це, прибулі козаки зашарілися. Спантеличені Половці перезирнулися між собою, з подивом глянули на Івана.

– Мовчи, дурнику, – гримнув той на сина. Від батькового окрику Петро принишк. – Йди ліпше з хлопцями, дай коням вівса.

– Та я ж уже дав! – ображено запевнив Петро у відповідь.

– Гляди, щоб не було замало. Бо не подивлюся, що козак, і вмить чуба наскубу!

Втім, Петро не злякався раптово спалаху батьківського гніву. Проходячи повз, пробубонів стиха, але так, що почули усі:

– До мого чуба сміливцям ще треба дістатися.

– Ах ти ж бісова личина! – з усміхом мовив Іван. – За воротами батько йому наука і закон, а в дворі він, гляди, допинається сам верховодити.

– Ну, буде, сину, буде, – Дмитро взяв Івана за рукав сорочки. – Хлопець пожартував трохи. Хай собі! Молоде ще.

– Звісно, молоде. Он іншим тільки б молодецькі забави, а цей шаблі з рук не випускає, – зітхнула Марія. – І недоїсть, і недоспить, – і нараз сплеснула руками. – Та що ж це я тут стою?! У мене ж пиріжечки в печі, та й обід ще не готовий, – і похапцем подалася до хати.

Половець кивнув на хлопців:

– Закликай, сину, з дороги обідати.

– Зараз, – Іван обвів очима рідне подвір’я. – Маю я до тебе справу, батьку. Без твоєї підказки – ніяк!

– Ну що ж, сядемо по обіді, поговоримо. Чим зможу, тим і підсоблю, – вдоволено підкрутив сивий вус Половець. Йому приємно було, що син мав у нім потребу.

– Та ні, послухай зараз. Я коротко.

Старий з подивом глянув на сина. А той провадив:

– Не раз Ви жалілися, що немає куди врожай з Михайлового саду складати. Мовляв, Діброва дав спадок щедрий, а місця на нього немає… Тож тепер, заки ще тепло, закладемо у дворі новий просторий льох. Коли ще таке трапиться, щоб могли ми з Петром вирватися хоч на трохи? Он і поміч є, – кивнув головою на хлопців. – 3 Петром зголосилися його товариші.

– Добре, сину, – вдоволено потер руки Половець. – Гарно надумав, і, як бачиться мені, славних помічників до роботи найняв.

– Ми не наймалися, діду, а по-братськи зголосилися! – дослухавшись до розмови, нараз відрубав чорновусий козарлюга, хвацько поправляючи зсунуту набакир шапку.

– Маємо охоту до цієї справи, – лагідним тоном озвався інший.

– Гм… Хлопці ви, бачу, нівроку. Справжні козаки! – усміхнувся Половець. – Ти сам звідкіля будеш? – запитав у сміливішого.

– Я – харківський. Звуся Іван Артеменко.

Обернувшись на другого юнака, господар зморщив лоба, перебираючи щось у пам’яті:

– А тебе я, здається, десь уже бачив… Тільки щось не можу згадати, хто ти такий. Чи, бува, не з мерефських?

Петро, а за ним усі інші, зайшлися голосним сміхом. Половець знічено повів очима на козаків, мовляв, чого такі веселі? Іван щойно зібрався пояснити батькові, але Петро знову його випередив. Витираючи сльози сміху на очах, промовив:

– Ну й Ви, діду, утнули! Хіба ж не пізнаєте? Це ж – Іван Сербин!

– Ти диви, як змінився поміж січовиків! – аж рота від подиву відкрив Половець. – Справжній тобі козак. Далебі, аж у плечах розширився. Ото б мали радість батьки!..

І обірвав старий слова недомовлені, пригадавши, що нема серед живих уже ні Степана Сербина, ані його дружини Ганни. Чоловік згинув чотири роки тому в дорозі, зібравшись із чумаками до Тора. А дружина, того ж таки року, посеред лютої зими вмерла від пропасниці. Не дочекалася синового змужніння. А не стало господарів у дворі, і хати не зосталося – хтось щось потягнув для себе, а дещо й саме розпалося, на пустку обертаючи подвір’я.

Зітхнув старий Половець, Іван Сербин і собі похилив голову. Сірко торкнувся його плеча:

– Не сумуй, козаче. Болючими згадками втраченого не повернеш. Гайда, хлопці обідати! – і, розвернувшись, пішов до хати.

Похилений старий Половець, нагадавши й собі нагло померлого Романка, поволі рушив слідом за ним.

* * *

– Сину, ви де? – за кілька хвилин Іван, вбраний по-домашньому – в сорочці, випущеній поверх шароварів, став на порозі.

– Ми тут! – від воріт одізвалися хлопці, заходячи до двору.

– Виглядали, чи не йдуть мати з дівчатами, – додав Петро.

– Та зараз вони вже будуть, – кивком голови підкликав козаків ближче. – Заходьте до хати, підобідаємо.

Половець став на широкому порозі біля сина:

– Не соромтеся, хлопці. Почувайтесь у нас вільно.

– Та ми не соромимося, – повів плечима Іван Сербин. – Особливо я. Усе ж тут знаю змалечку…

– А я ось трохи роздивлюся і теж буду «свій», – зблиснув білозубо Іван Артеменко.

«Ти диви, – думав собі Дмитро Половець, – ці два парубки якраз впору нашим дівчатам. Артеменко – чисто тобі Галиного затятого норову. А Сербин, тихіший, міг би бути гарною парою Катрі. Недарма ж у дитинстві вони разом бавились. От прийдуть дівки з лісу, глянемо, як стрічатимуть гостей».

І, мовби почувши його думки, у двір з плетеними кошичками, повними добірних грибів, забігли дівчата.

– Ой, а у нас гості, – зашарілася Катря, побачивши на подвір’ї молодих козаків.

– Тато з Петрусем приїхали! – поставивши долі кошик, Галя стрімголов помчала обіймати рідних.

І чи то здалося старому Половцю, чи насправді так було, що, обіймаючи батька і брата, дівчина стрільнула очима на Артеменка. А Катря, наливаючи воду в мисник для вмивання та подаючи рушник Сербину, чомусь укрилась на лиці рум’янцем, як стигла жар-калина.

* * *

Рода має чимало дивних звичок. Буває, що стрічає Івана не в буденному вбранні, а у яскравій одежині, як на свято. А траплялося й так, що у празникові дні напинала на себе темну одіж. Казала, що і в сорочці з плахтою можна вгледіти добре зрячому вісточку для себе. Тепер Сірко знав, що темний одяг вістує про невеселі дні, а світлий – про гарну будучину. Біле ж убрання волхвиня вдягала тоді, коли йшлося про смерть. Про Романка вона теж звістила йому в білій широкій сукні.

Так, Рода таки буває часом дивною. То просить Івана:

– Говори зі мною.

То зненацька спиняє його швидкоплинну мову:

– Мушу поміркувати про це в тиші.

Та як Іван умовкає надовго, звертається знову:

– Чого ж ти мовчиш? Кажи щось! Я мушу чути твій голос.

А, бувало, що Рода зовсім мовчить. Ані слова не почуєш од неї. Втупиться поперед себе – чи міркує, чи дрімає? Дехто, може, й справді не знав би, як бути в таку мить – забиратися геть чи чекати, доки стара надумає озватися. Іван ніколи не рушав з місця. Ждав подальшої розмови, сидів на глиняній долівці, вдивляючись у хитромудрі візерунки палахкого вогню у старій печі та потроху відпиваючи з глиняної кварти міцний трав’яний напій, підсолоджений медом облюбованої ним грушівської пасіки, де віднедавна взялись порядкувати характерники Пугач та Вітрогон. По тривалій мовчанці стара волхвиня зазвичай повідомляє щось вельми важливе – те, про що більш ніде не міг би дізнатись. У такі хвилі вона вістує йому великі події майбутнього…

Так було і сьогодні. По годині німоти Рода промовила:

– Коли зустрінеш прохача – одного за двох, не відмовляй йому в тому, чого проситиме.

– Про що ти?

Усміхнулася:

– Сказано: не відмовляй.

– Але ж у чому?

– Почуєш, то й знатимеш.

Сірко, покладаючись на слова волхвині, чекав у дорозі сподіваної зустрічі. Цікаво було дізнатись, на що натякала Рода. Проте так нікого й не зустрів на шляху. Приїхав до куреня, дістав люльку, замислився:

– Певно, літа беруть своє і волхвиня тепер не все бачить.

Його думки перервав Петро.

– Батьку, хочу поговорити з тобою.

– Що сталося? – стурбовано перепитав, почувши хвилювання в синовому голосі.

– Все гаразд, – посміхнувся. – Тут, бачиш, справа сердечна.

– Овва! І коли ти вже встиг, сину?! – засміявся на все горло. – Щойно я вирвався на хвильку, а ти вже й невістку надибав. Але ж де?!

– Не смійся! – гостро зиркнув на нього гордовитий Петро.

– І чого ти так лютишся? Уже й пожартувати не можна…

– Не можна, бо це не мене стосується.

– А коли не стосується тебе, то ж чого ж ти, бісів сину, голову батькові морочиш?

– Мене попросили, щоб я поговорив з тобою.

– Хто попросив? Кажи зрозуміло, бо далебі отримаєш потиличника за мудрування в розмові з батьком.

– А що там казати? Хлопці хочуть свататися до Галі та Катрі.

– Які хлопці?

– Два Івани: Сербин та Артеменко.

Сірко сплюнув спересердя:

– Тьху на них, коли так! Що це за козаки, що самі бояться говорити та замість себе тлумачів присилають.

– Я не тлумач!

– А хто ж ти? Великий посол чи що? – з насміхом дивився на сина.

– Я… Я просто хочу підтримати хлопців. Вони люблять наших дівчат.

– Йди, кажу, геть, – відрізав у відповідь. – Ліпше про себе думав би, аніж про лайдаків всіляких.

– Вони не всілякі, а добрі козаки. І мене тішить те, що будуть нашими родичами. А ще, тату, я хочу ось що сказати. Чув від матері та від вас уже не раз натяки, що і я мав би привести в хату невістку. То ж знайте, давним-давно я вибрав собі вірну супутницю – козацьку вольницю. Більшого мені не треба.