Текст книги "Іван Сірко, Славетний кошовий"

Автор книги: Марія Морозенко

– Чого б це так? – з великим подивом перепитав сина.

Петро пригладив долонею непокірного чуба:

– Коли мене буде вбито у бою, по мені не залишиться вдови і сиріт.

– Але ж хіба можна так думати?!

– Я не думаю про це повсякчас. Але ж знаю, що це може статися будь-якої миті.

– Тю, дурний, – вдавано насміявся з синових слів Сірко. – То так нікому ніколи не слід заводити родин і продовжувати рід свій. І вдома може настигнути лихо.

– Я прийняв рішення.

«Ох і затятий! – подумав мимоволі батько. – І в кого такий вдався?!»

Нагадавши свою молодість, усміхнувся у вуса. Петро таки мав його характер.

– То що мені сказати хлопцям? Вони ж обоє просили мене.

І враз, щойно син вимовив це, Іван Сірко згадав слова волхвині: «Коли зустрінеш прохача – одного за двох, не відмовляй йому…»

– Так це не Роду, а мене літа підводять, – засміявся вголос. – Маючи за плечима добру науку, а ще й до цього – зіркі очі, нічого не догледів та не дочув. То вони, кажеш, любляться? – перепитав сина.

– Так, – дивуючись такому перепадові батькового настрою, Петро знічено повів плечима. Мовляв, звідкіля його знати, що наступної миті на чоловіка найде: веселість чи гнів?

– От бісові діти! І коли встигли пізнатися? – радісно посміхався Сірко. – Ну, та Бог із ними. Осінь – пора весіль. Нехай присилають до дівчат сватів. Якщо твої сестри подадуть їм рушники, так тому і бути, поженимо.

Та, на диво всім мереф’янам відгуляємо два весілля в один день, – вдоволено потер руки.

* * *

Відколи стоїть на долонях землі Мерефа, такого гучного весілля тут іще не було. Іван Сірко віддавав обох своїх доньок заміж одного дня. Два весілля в одному дворі! Далебі, таке не кожному вдається побачити бодай раз на свій вік.

Козацьке весілля гучне та врочисте – нуртує багатолюддям, переливається барвами святкового вбрання, дзвенить танцями та співами. Козацька братія впереміш із мереф’янами, іскристим сміхом засіює просторий двір Половців. Голова роду, сивовусий Дмитро, в тонкопряденій сорочці і у вибілених полотняних шароварах, припрошує гостей до застілля, а за чаркою виголошує:

– Високоповажна громадо та пани-брати запорожці! Я багато чого бачив на своєму віку. Пожив чимало. Зазнав щастя і лиха. В житті було всілякого. Тепер ось віддаю заміж двох своїх онук за гарних козаків. Але ж, як мовиться, з краси води не пити. Тож я перед усім товариством закликаю молодят: живіть миром та ладом. Щоб у хаті не було місця чварам. Пам’ятайте, затишок у сім’ї неможливий без щирості та вірності. Але маю ще до вас прохання: кохаючи одне одного, не забудьте й про нас. Обдаровуйте наш рід нащадками. Бо ж сказано, козацькому роду хай не буде повік переводу!

За Половцем узяв слово Сірко. Його голос ледь тремтів од хвилювання:

– До батькових слів хочу додати ось що. Долею судилося мені стати тестем хлопців, з якими поріднилися у звитяжних битвах. Не раз поряд випробовували на міцність свої шаблі. Тепер ми – одна родина. Будь-якої пори, в будь-який час маємо пам’ятати це та разом, в єдиному гурті пізнавати великі житейські премудрості, набуті поколіннями. Не гоноріться, молоді зяті! Дещо і я, либонь, здатний підказати. Ось вам перша наука. Віднині й довіку затямте собі: чоловік – голова роду. Все робиться за його словом. Він мудрі накази віддає, а жінка всьому лад дає. Доки чоловік землю обороняє, жінка дім оберігає. Але інколи, що там казати, любить жінка все обертати на свій копил. І чоловік, який виявить перед жінкою слабкість, сам стає «бабою». І тоді, замість того, щоб дорости до гетьмана і взяти до рук булаву – символ великої чоловічої снаги та сили, геть-чисто стає під макогін, яким не раз чухрає його розгнуздана жінка. Цього не допускайте. А ви, дівчата, будьте господинями вправними, щоби зажити поміж людей слави, а не лихої обмови. Недарма ж мовиться: «Хата стоїть на чотирьох кутах, один – чоловік тримає, а три інші – жінка підпирає». Як у хаті панують добро та любов, то й поріг чоловіку переступити хочеться. А коли в хаті казна-що коїться, то навіщо чоловіку додому поспішати? Із цим зичу молодим гарної та світлої долі! А ви, дорогі гості, та і я разом із вами, частуймося всім тим, що Бог послав нам цього світлого дня.

Весіляни, всі як один, від малого до великого, повсідалися на просторих лавах, виставлених посеред двору. Усім вистачає місця, немає обділених. Хай же й дорога молодят буде такою щедрою!

«Красні та пишні» – так величають молодих цього дня. Статні козаки – Сербин і Артеменко, мимоволі викликають дівочі зітхання. Кожна дівка хотіла б мати коло себе таку долю! Особливо Артеменка – широкоплечого, кароокого, з чорними бровами та палкими вустами. Недарма ж Галя, спостерігши, як заздрісно дехто з дівчат оглядає її судженого, що в чумарці з дорогими лискучими ґудзиками та високій червоній шапці сидить поряд на вивернутому кожусі, схиляється нижче до його плеча. І він аж проміниться, приймаючи рух своєї обраниці за перший привселюдний вияв ніжності та довіри.

Сербин, поряд із Артеменком, видається іншим. Трохи дрібніший у тілі та нижчий на зріст, він, утім, не поступається йому у вроді. Його великі очі синіють й іскряться радістю. І не біда, що на ньому немає такого пишного вбрання, як на його побратимові. Ну й що з того, що русявий чуб цього нареченого не покриває високоверха шапка, а тіло – дорога свитка. Засмагу гарного лиця відтінює білоткана сорочка, розшита меткими Катриними руками. Та й сама Катря, як і її сестра, прибрана у власноруч вишиту сорочку. Жар-цвітом пломенять візерунки, відтінені по краях мереживом.

«Кращих поміж мерефських дівчат немає», – вдоволено думає Іван, оглядаючи доньок. У кантованих куцинах із позументами, в барвистих вінках зі стрічками, вони виглядають, наче дві лугові квіточки.

Прискіпливим поглядом змірює доньок Іван та раптом помічає жаль на личку молодшої. Батько здогадується, про що думає Катря. Сирота Сербин не має спадку. Доведеться відразу ж прикластися до неустанної праці. Але то нічого. Коли б охота, то все буде, як у людей. Слава Богу, руки й ноги здорові та цілі, сила молода в тілі є, а в роботі жваві обоє. Було б чим журитися! Зрештою, й ми не бідного роду. Гуртом відбудуємо хату в дворі Сербинів, та й буде родина ближчою – через тин. Докладемо Катрі щось поверх посагу, аби тільки молодята гарно між собою ладнали. «Все у тебе добре буде, донечко, – підбадьорливо киває головою, спіймавши на мить замислений погляд Катрі. – Хіба ж то годиться на власному весіллі журитися? Ще люди подумають, що батьки силоміць дівча заміж випхали. Е, ні! Негарно сумувати біля молодого», – Іван крадькома сварить доньку. І та, запримітивши батьків погляд, стріпує головою й усміхається. «О, це вже ліпше!», – не приховує вдоволення Сірко.

Весілля вдалося на славу. А що вже харчів настарчено! У центрі столу, як водиться споконвіку, пишаються весільні короваї. А поряд на столах – сила-силенна страв, наготована умілими мерефськими кухарками: м’ясна та рибна юшка, куліш, гречані млинці, печеня, локшина та лемішка, заправлена конопляним насінням, пундики, макові шулики і сластьони. Сивухи, медовухи, варенухи та калганівки – цього добра господарі теж чимало припасли.

Марія догоджає весілянам – щоб усім гарно пилося і смачно їлося. Софія теж забігана. Та клопоти – це ніщо проти радості за те, що біля дочок стали гарні чоловіки, справжні козаки. Сірко й собі ласкаво поглядає на молодят. І тільки в якусь мить у його очах зблискує жаль. Він шкодує, що не вмовив Роду бути на весіллі. Стара волхвиня навідріз відмовила. Це її право – хоч і суперечило воно його бажанню, він не мав сили їй протистояти. Рода віщувала його донькам гарну долю.

Зичать щасливого родинного побиту молодим і весільні гості. А дзвінкострунні музики закликають усіх охочих до танцю.

У метелиці рівних Петрові немає. Так само як і в гопакові. Як вихор, носиться він подвір’ям, зваблюючи то ту, то іншу дівку, але ж ніяку на танець не запросить. Дарма, що дівчата, немов, заворожені, не зводять очей із палкого парубка.

– Перетанцювати нашого Петра ніхто не годен! – вигукує старий Дмитро, намагаючись перекричати звуки скрипки. Від цих слів іще більший смуток розливається в дівочих серцях. Петро не має з-поміж них обраниці. Хоч і не пихатий, та не зізнався у коханні жодній, хоч нічиїх надій і не розбив. Всі мерефські дівчата снили таким нареченим. Та він, нібито на глум усім їхнім сподіванням, задерикувато заводить посеред танцю:

 
Не уважай на те козаче,
Чи дівча гладко в танці ходить,
Оно пойди, питай люди,
Чи сорочку гарну зробить!..
 

Та ось стихає гучна музика, Дмитро Половець закликає всіх до тиші. Він виводить на осоння славного гостя – співця козацьких дум Тараса Вербовика.

– Нагадай, брате, – звертається розчулено старий господар дому, – усім нам нагадай, якого ми роду-племені. Потіш козацьку душу славною піснею.

Тарас Вербовик неквапом торкається струн кобзи.

 
Ой да розвивайся, ой да сухий дубе, —
Завтра мороз буде.
Ой да убирайся, молодий козаче, —
Скоро похід буде.
 
 
Я морозу та ще й не боюся —
Зараз розів’юся.
Я ж походу та ще й не боюся —
Зараз уберуся.
 
 
Ой да на коника та й швидко схопився,
Низенько вклонився.
– Ой да прощавайте, сусідоньки,
Може, з ким сварився!
 
 
Приливайте мою дороженьку,
Щоб не курилася,
Розважайте та й отця і неньку,
Щоб не журилися.
 
 
Розкопайте та й крутії гори,
Щоб не валялися,
Розважайте брата із сестрою,
Щоб не побивалися.
 
 
Іскосіть ви та суху травоньку,
Щоб не хилилася,
Розважайте мою дівчиноньку,
Щоб не журилася.
 
 
– Приливали твою дороженьку —
Так куриться дуже,
Розважали твоїх отця-неньку,
Та журяться дуже…
 
 
Розкопали круті гори,
Валяються дуже.
Розважали брата із сестрою —
Побиваються дуже.
 
 
Іскосили всю сухую травоньку —
Так ламається дуже.
Розважали твою дівчиноньку —
Так журиться дуже…
 

Тарасові співи розчулюють серця гостей. Забувши на мить про весілля, кожний думає про наболіле. Дмитро Половець змахує непрохану сльозу, пригадуючи своє щасливе козацьке літування. Марія, не криючись, плаче ридма. Тужить за дівчатами, які ось-ось підуть із двору. І водночас пригадує померлого внука, Романка. Він би зараз був за парубка і віддавав би своїх сестер заміж, брав би щедрий викуп за обох.

На Софіїному обличчі теж видно було жаль. Слухаючи наспіви кобзаря, вона бачила свою долю – більше розлук, аніж стрічань із коханим, судилося їй. І така ж доля чекала на її доньок. Жони козаків іншої не відають.

Іван Сірко розумів, про що міркує дружина, і почувався винним перед нею. А водночас хотів би виправдатись: адже кохає її щиро. За всі роки, прожиті разом, ніколи не помислив про зраду, був вірним їй і своїй козацькій долі. Непростій, болючій, мінливій…

ПРИРЕЧЕНИЙ НА ПЕРЕМОГУ

27 липня 1657 року не стало Богдана Хмельницького. У ті скрутні часи розмислював Іван Сірко про непрості державні справи…

* * *

– Батьку, про що міркуєш кожної ночі? – якогось світання стурбований Петро став перед ним.

– Не знаю, як бути, – зізнався той.

– Ти… і не знаєш? – Петро не приховував подиву. Уперше чув таке від батька. Здається, що завжди і скрізь він знав, що робити. Що ж сталося нині?

Сірко, ніби прочитавши синові думки, втомлено мовив:

– Хмель зарано пішов від нас. Смерть його – велика засторога.

– Для кого?!

– Не тільки для козаків, сину, а й для всіх українців, в обороні яких ми стоїмо.

– Про що ти?! – голос Петра на мить затремтів.

Сірко пильно подивився на сина:

– Сядь, – вказав на стілець. – Те, що почуєш від мене тепер, я не говорив нікому. Але ти – мій син і тому я тобі довірюся…

– Все почуте залишиться поміж нами, – похапцем перебивши батька, твердо пообіцяв юнак.

– Я знаю… – Сірко спинився біля столу, мить помовчав і раптом сказав те, чого син зовсім не чекав почути. – Гетьмана вбито московською рукою.

Важка мовчанка зависла довкола. Батько невідривно дивився на сина. Син у відповідь – розгублено. Потім Петро перепитав схвильовано:

– Ти певен?

Сірко ствердно схитнув головою.

– Отрута?

– Гірше – зрада.

– Хто?!

– В останні хвилини життя Хмель каявся, що довірився московському царю.

– Хто тобі це сказав?! – збентежився Петро.

Сірко гірко всміхнувся:

– Послухай, сину, що я днями надумав. Московити бачили, як ревно в боротьбі зі шляхтою обстоює незалежність української землі Хмель, і потай, за спиною гетьмана, уклали мир зі шляхтичами. Це було рівносильне удару ножа в серце нашої України. І в серце Богдана теж. Московські посіпаки зробили своє чорне діло…

– Це страшне звинувачення, тату, – важко зронив Петро.

– Але ж і правдиве, – запевнив Сірко.

– І що робитимеш тепер? Як бути… нам?

– Після Корсуня я обдумував шляхи єднання з Іваном Виговським. Але ж він далеко не такий, як Хмель. Я йому не вірю. Він не буде обстоювати наші спільні інтереси. Для простого козацтва він – непевний побратим. Тому моя дорога з його шляхом не перетнеться. Особливо ж після того, як він уклав зі шляхтою Гадяцьку угоду. І знаєш, що? Мене не вражає велика Корсунська перемога Виговського, хоча московитів полягло у ній чимало. Я скажу тобі більше. Цей чоловік скорий до загравання з тими, хто не цурається шарпати тіло нашого покривдженого краю. Він служитиме шляхті, а не своїм. З роками я навчився бути розбірливим, сину. І ти теж до цього йди. Знаєш і сам мою правду: кого я люблю, до того горнуся серцем, кого ненавиджу – готовий поглядом стерти на порох.

– І хто ж любий тобі, батьку, тепер? – з тривогою в голосі перепитав Петро. – 3 ким ти підеш однією дорогою?

Сірко посміхнувся:

– Я думаю про те, що це неправда, буцімто молодість не має розуму. Чому не довіритись молодій душі?

– Ти про Юрася?! – здивовано звів брови Сірченко.

– А чого це тебе так дивує? У його жилах таки кров Хмеля тече. Брехня, що може у сироватку перетворитися. Кров – це велика сила, сину мій.

– Але ж він, кажуть, безвольний?

– Тю, дурню! – спересердя гримнув на сина. – Це ж і Рода мовила вчора мені. Але я маю на те і свою думку.

Петро не йняв віри почутому. Оце так! Батько, що зазвичай не мав більшого авторитету, ніж слово таємничої волхвині Роди, про яку молодий козак тільки й чув не раз, та ніколи не бачив, відкрито перечить своїй наставниці!

– Підтримавши Виговського, – провадив Сірко, – ми не матимемо спільності в думках. А підтримавши Хмельниченка, будемо чинити волю, бажану українському люду. Віднині, сину, я сам сприятиму тому, щоби гетьманську булаву було передано синові Хмельницького. Це моє рішення. А ти будь як знаєш.

Усміхнувся вдоволено батько, зачувши дещо ображений голос сина:

– Хіба ж, я, Петро Сірченко, не гідний твого імені син? І чому б то я мав відступитися від тебе?

* * *

Та сталося не так, як гадалося. І не так, як бажалося. Малолітній безумець Юрась Хмельниченко стрімголов подався на поклон до московитів і підписав договір, за яким Україна значилася пасербицею у великої пані Москви.

Іван Сірко розлютився не на жарт. Хмельниченко ж при цьому почувався ображеним. Він не міг простити Сіркові, що той відверто нехтував його приписами. Хитрий характерник не поставив свого підпису під Переяславськими статтями. Але Богданів син не звик бути осміяним. Наступного ж дня він пустив між козаків чутку, що Іван Сірко таки одумався і прийняв статті, поставивши підпис під паперами. Але що більше розпалювався молодий гетьман, то дедалі відвертіше сміялися з нього козаки. Ніхто не повірив, що закарлючка на папері – це підпис Сірка. Всі говорили про те, що Юрась Хмельницький вдався до фальші. Що ж до Сірка, то він сердито сплюнув під ноги дурникові, що не знати з якого дива набрався великої пихи та бездумно займався дипломатичними справами, і подався разом із сином на Чортомлицьку Січ.

* * *

Щойно на Чортомлицькій Січі з’явився Іван Сірко, стрепенулися козаки, що куняли досі під сонцем. Так буває спекотного літнього дня, коли все живе тишком-нишком спочиває у затінку, а щойно повіє лагідний вітерець – ледь заметушиться листя, затим трава, а у ній спроквола завовтузяться живі створіння. Коли ж вітер подме сильніше – все оживе, й розпочнеться жвавий рух.

Отим дужим поривом вітру, що підіймав козацьку громаду до славної звитяги, був на Січі Іван Сірко. Без нього, здається, все навколо завмирало. Із ним же життя вирувало. Натхненні його безстрашністю та несхитністю, безвусі юнаки і бувалі в походах січовики почувалися сповненими непереборної сили. І тоді, коли козацтво, спрямоване Іваном Сірком, вирушало в новий похід, воно вже від початку було приречене на перемогу.

Незабаром поруйнований Аслам та Очаків стали перед запорозькою братією на коліна, молячи про пощаду. Невтішні ординці та кримчаки потрясали безсило кулаками вслід січовому бравому вояцтву, яке сповна віддячило нечестивцям за розорення українських земель. Загони кримського хана, як перестрашені мурахи, розповзлися Муравським шляхом, шукаючи пристанища. Обурений хан же, страшно лаючись, вирішив вдатися до «великого будівництва». Але Вавилонської вежі він не зводив, як і не планував ставити ханську мечеть. Тривожило його повноводдя Славути-ріки, не до шмиги було йому те, що через дніпровське гирло козаки могли вільно виходити в море. Звелів хан закидати камінням «лютого ворога». Дізнавшись про це, як вихор, зметнувся Сірко від обурення – Дніпро-Славута має потерпати од триклятих бусурман?! Крилаті чайки загойдалися на хвилях, прудконогі коні забили копитами, заметушилися розгнівані козаки – полетіло каміння, нажахані турки поховалися за фортечними стінами Очакова. Але хіба мури – це перешкода на шляху відчайдухів-козаків? Впала безславно фортеця, а разом із нею – щойно відбудований Аслан-Кермен. Шість полків яничар не змогли оборонити своєї твердині та її будівничого – Мустафа-ага потрапив у полон.

І тоді султан, почувши, як дзвінко на Дніпрі виспівувало козацтво гучну пісню перемоги, направив супроти переможців грізний двадцятип’ятитисячний флот паші Кара-Мухамеда. Але намарно сподівався він отримати гарну для себе звістку. Флот покружляв неподалік Чортомлика та… не пересиливши власного страху, подався назад у Туреччину. Лаючи боягузів, султан нарешті спорядив до лиману дозор, щоб ординці день і ніч стежили за кожним кроком тих, кого боялися гірше всякої напасті: «Краще бачити і знати, ніж у темряві слів і справ бути». На це мав свою думку Сірко: «Кого вартують песиголовці, той сам до варти, либонь, здатний».

Відтепер козацька флотилія не давала спочинку ворогам. Співець волі та нескореності кобзар Тарас Вербовик так виповідав це:

 
Ой прокляті турки потерпали,
Придунайські села всі тремтіли.
Козаки на чайках скрізь стояли,
Шабельки, як срібло, мерехтіли.
І мушкети, і гучні гармати
Били три дні, а іще три ночі.
Ще й вражали лютих бусурманів
Козаченьків гострострілі очі…
 

* * *

55 походів здійснив Іван Сірко супроти лютого ворога рідної землі – Османської імперії. У жодній битві не знав поразки.

КОШОВИЙ ОТАМАН

За давнім козацьким звичаєм, на свято Покрови Пречистої – захисниці козаків та заступниці – відбувалися вибори старшини. 14 жовтня 1663 року були нові вибори.

* * *

Раннього ранку озвалися литаври – заклик на велику Раду. Довбиш, ударивши тричі по котлах, дав знак військовому осавулові виносити корогву та бунчук. Усе це було виставлено посеред майдану. Замиготіли барвами кармазини – то виходили на раду козаки, гуртуючись курінь до куреня, плече до плеча. І коли все стихло, осавул підняв угору пернач. На середину майдану вийшли кошовий отаман, суддя та писар. Ставши перед побратимами, пошанували їх тричі поклоном. Присутні відповіли їм так само.

Знову тричі вдарив довбиш у котли. Почувся голос кошового Сашка Туровця:

– Вірні браття мої! Маю слово до вас. Служив я козацькому війську вірою і правдою. За нашим звичаєм маємо сьогодні старшин вибирати. Що скажете, побратими?

З передніх рядів почулося:

– Хочемо нового кошового!

Сашко Туровець був готовий це почути, знав, що так буде: раз Юрась Хмельниченко зложив гетьманство і прийняв монаший чин, він теж мусить відступитися від булави. Розмови про це давно вже точилися між козацтвом. Та що там розмови, уже он і заміну нелюбому кошовому запорожці віднайшли. Знаючи це, Сашко Туровець мовчки оглянув гурт козаків, знехотя змирившись зі своєю долею.

– Івана Сірка! – першим вигукнув характерник Вітрогон.

За ним підхопив Пугач:

– Сірка на кошового!

Зусібіч почулося:

– Кого ж іще нам треба?

– З ним ми ходили у славні походи на татар!

– З ним не знали поразки!

– Він славний козак!

– Іншого кошового годі й шукати…

Це трапилося чи не вперше в історії козацтва. З Іваном Сірком за місце кошового не змагався жоден козак! Поклав Сашко Туровець булаву і шапку перед новим кошовим отаманом. За ним військовий писар – корогву та бунчук, осавул – пернач і литаври. А писар додав до цього печатку.

Тричі, бо так годилося, відмовлявся Іван Сірко. Аж доки не почулося веселе:

– Ану, бери, сучий сину, булаву, бо матимеш від нас іншу пошану – киями та палицями!

Тричі вклонився Іван Сірко побратимам, взявши до рук булаву разом зі жменькою землі рідної, про яку покликаний був дбати кожну мить свого життя, забуваючи про особисте, думаючи про загальне.

– Хай діється воля Божа! Приймаю козацькі клейноди. Служитиму вірою і правдою війську козацькому.

– Слава! Слава кошовому Іванові Сірку! – залунало над майданом гучно і розкотисто.

* * *

Так Івана Сірка вперше обрали кошовим отаманом. Він став перед старішими козаками, характерники Пугач та Вітрогон посипали його голову землею, щоб не забував козацький кошовий свого коріння, щоби думками був повсякчас із родовими початками. Почуваючи, що має сказати щось важливе, те, що говорять чи не раз у житті, Сірко подякував усім за ласку і довіру, а затим, уклонившись на чотири сторони мовив:

– Славні отамани та козаки! В нашій спільній справі, Богом наміченій, спираюся на ваші плечі. Гуртом боронитимемо рідні землі, відстоюватимемо нашу правду. Щоб вороги тремтіли від козацької сили. Як князь Святослав колись, так і ми стоятимемо на варті рідної землі. Як прутик до прутика складається в тугий віник, і ним вимітає гарна господиня сміття з хати, так і ми, браття, маємо гуртуватися й мести пріч із землі нашої лютих ворогів. Поодинці нас мало, а гуртом ми – велика сила.

– Слава! Слава! Слава! – радісно величали козаки кошового, зачувши від нього ці слова.

– Слово твоє – закон для нас! – тішилися найстарші з-поміж січовиків…

* * *

З часу заснування Січі такого тут не бувало… Дванадцять разів обирало козацтво Івана Сірка кошовим отаманом. Вірою і правдою служив він розтерзаній ворогами українській землі, ревно сповідуючи вірність рідному народові. І так він, славетний козацький отаман, заслужив право на вічну пам’ять нащадків.