Текст книги "Іван Сірко, Славетний кошовий"

Автор книги: Марія Морозенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

– Допоможіть! – Софія безпорадно озирнулася на сусідських господарів, що лише насмішкувато споглядали за тим, що діялося. Ніхто й не рушив на поміч молодиці. Мереф’яни давно вже звикли до горе-витівок питущого дяка. Відколи той приблудив до Мерефи, волочачись слідом за служивими людьми, які настирливо посували московське пограниччя вглиб України, він майже не просихав од горілки. Жоден день не минав без чарчини – дяк завжди знаходив привід зазирнути до пляшки. Не раз люди просили отця Григора вирятувати їх од такого сорому і ганьби: «Ліпше вже свого дяка мати, хай такого, що менше знає церковну справу (з часом навчиться-бо!), ніж отаке чудо приблудне» – нарікали мешканці козацького поселення. Нерідко роздосадуваний батюшка карав п’яницю відмовою в служінні на місяць. Та, маючи родичання в єпархії, проноза-дяк швидко знову ставав до служби. І тоді гоноровита дячиха, тицяючи спересердя мереф’янам дулі за «наклепи та обмову», сповна насолоджувалася здобутою перемогою.

Люди звикають до всього. Тож і мереф’яни звикли до витівок пияка, навіть мали з того сяку-таку розвагу, і лише зрідка дивувалися, як то так можна заливатися горілкою, щоби світу Божого ніколи тверезими очима не бачити…

Софія цього не знала. Дивуючись людській байдужості, вона потермосила лежачого за плече, прохаючи:

– Вставайте. Люди сміятимуться. Чуєте?!

Дяк добре прислухався до її голосу і враз ніби стрепенувся. Глянувши на схилене над ним засмагле Софіїне обличчя, зненацька люто зарепетував:

– Нє касайся святих різ, грєшніца! Ізиді прочь, проклятая Богом і людьмі нєвєнчанная, бестижая развратніца!

На цей моторошний викрик знову звідусіль люто загавкали пси, пориваючись втекти з дворів. А люди, натомість, зачувши страшні прокльони розлюченого дяка, притьмом поховалися за хвіртками.

* * *

Якби не ця пригода, то Марія, може, й не розпочинала б так швидко розмови із Софією про вінчання. А зачавши з невісткою того-таки вечора складну та обережну бесіду, мало що не зомліла, почувши, що та уже мала з Іваном спільну ніч, після якої могла й понести під серцем дитину. Паленіючи від такої звістки, а ще більше від думок про наслідки палкого молодого кохання, розгнівана жінка і слухати не хотіла виправдань присоромленої Софії, а затялася на своєму:

– Шлюбний вінець із рук волхвині Роди – цього мереф’яни ніколи не зрозуміють і не приймуть. Мусите ви з сином повінчатися перед людськими очима і Божим ликом, і край! Інакше сорому на весь наш рід не обминути. Дітей, зачатих у гріху, байстрятами називають… Невже ви хочете, щоби таке ганебне слово кидали услід вашим дітям, а нашим онукам?!

Довго пручалася невістка. Та Марія напосідала. І врешті, взявши із заплаканої Софії обіцянку стати під вінець, жінка вирядила за сином вісника-скорохода, поклавши йому окрему плату за швидкість та потаємність. З цим думками обидві жінки, тайкома від Дмитра, якому й словом не обмовилися про задумане, клопоталися по господарству.

Але ні Половці, ні Софія, ні усі інші мерефські женці, що звіддаля нагадували польових птахів, розпорошених серед нив, не передчували лихої напасті, що сунула на них, накликана зрадою…

НА ЗАХИСТ МЕРЕФИ

За січовими воротами зазвичай безпечно та мирно. Сюди не дістаються причинні, а зловісні зайди обходять Січ десятою дорогою. Що й казати, добре знають зрадники, наклепники, пияки-буяни, що з козаками жартувати не варто: на Січі за переступ можна водномить позбутися голови. Але тих, хто приходив туди зі щирим серцем та добрими намірами, запорожці охоче брали під свій захист.

Характерник Іван Сірко швидко став своїм поміж козацтва. Легко заприязнився з мешканцями Січі, по-братерськи ділячись з товаришами великим і малим, і добре відчував, що тут загрози для нього немає. Особливо відтоді, як зник з-перед очей Тарас Чорнопліт, хтозна-куди завіявшись уночі. Був чоловік – і не стало. Диво дивне! Ніхто з козаків і не згадував про зниклого. Так, ніби не значився він раніше у козацьких списках. Сірко ж, на відміну від решти мерефських козарлюг, добре пам’ятав про свою останню розмову з Чорноплотом. Не міг утямити, яким робом його недруг з’явився позад нього тією магічної ночі й куди запропастився потім. Пригадуючи нажахане обличчя Тараса, Іван почувався винним у тому, що закляв його на непам’ять. Чорнопліт не повернувся до куреня, і Сірко зрозумів, що той втрапив у халепу. Але ж у яку?..

Віднедавна характерник Сірко почував на серці неспокій, тривога муляла йому душу. Звідкіля вона взялася? Чи не Чорнопліт, бува, став її причиною? Але чому він мав би вболівати за недруга? Ні, щось інше нуртувало в Івані лихим передчуттям.

Тільки що? Не відчував наближення ворога, зате був певен, що небезпека зачаїлася десь поряд…

Ясної погожої днини, коли людина найменше сподівається біди, Сірко, а з ним усі інші козаки, діждали-таки лихої звістки. Полудневої пори в січові ворота вихором увірвалися козацькі пластуни, щось тривожно вигукуючи на ходу. Ще не розібравши їхніх голосів, Сірко, втім, виразно почув внутрішній голос: лиха напасть загрожує його родині! Козацькі пластуни, зіскочивши зі змилених коней, і справді оголосили жалючу, як дика кропива, вість:

– Татари мчать на Мерефу!

* * *

Про першу битву Івана Сірка не написав жодний український історик. Чи не тому, що небагатослівні козацькі літописці скупі на спомини про відсічі татарських набігів? А чи тому, що правда про найперший вияв Сіркових здібностей розвіяна чорними згарищами лихоліть та похована попід непробивною байдужістю невдячних нащадків? Або, можливо, через те, що до блиску величної слави одного примішався відблиск ганьби іншого? Либонь, оповіді про першу січ характерника Сірка, як і про її винуватця, старанні козацькі літописці не зберегли свідомо. Адже виною всьому була страшна зрада… Не було серед козацтва звичаю згадувати в письменах зрадників. Мереф’янин Тарас Чорнопліт не заслужив бодай спогаду на сторінках героїчної історії. І тільки в перемовинах поміж тими, хто гаразд знає минуле, його й досі поминають осудливо на пересторогу іншим віки-вічні…

Натравивши татар на рідні терени, зрадник-Чорнопліт думав цим відкупитися від бусурманської неволі, позбутися налигача на шиї. А потім анітрохи не мучився докорами сумління… Три роки тому Чорнопліт поховав у сиру землю згорілих заживо батьків, спопелілих поночі у власному домі, який запалила блискавиця (а чи заздрісна рука). Відтоді в Мерефі він уже не почувався своїм. Не було тут у нього анічогісінько: багатий спадок безжально понищив лютий вогонь. Дарма, що хресний Михайло Діброва щедро відпаював йому півхати: «Що моє, те й твоє, з часом набудеш і власного кутка». На ці слова Чорнопліт лише криво ошкірився: «Своє подаяння тримайте для улюбленого похресника. Сіркові якраз впору халабуда, що ось-ось завалиться. А мені тут нічого робити».

На свіжій могилі батька й матері Тарас Чорнопліт зрікся рідного краю, незлюбивши всіх, хто зостався жити на мерефській землі. Лютою ненавистю сповнився до тихих ошатних домівок за тинами та перелазами, заквітчаними мальвами. Тому-то шмат батьківського поля, припорошеного попелом од пожежі, за безцінь продав сусідам. Як старе безплідне дерево, викорчував зі свого серця засіяну рідними любов… Відтак тепер йому не жаль було кинути недругам на поталу ненависну Мерефу. Потайки Чорнопліт утішався такою помстою – не комусь одному, а всім краянам нараз. Але зрада хоч і порятувала йому життя, на віки вкрила великою ганьбою ім’я його роду.

* * *

Хоч і недовгим був час миру та злагоди, а все ж мереф’яни звикли до спокою: не доймали їх ніякі незвичні напасті, не тривожили розмірену працю напасники. Та недарма мовиться: коли біди найменше дожидаються – вона тут як тут. Не спить, не дрімає, не гає ні хвилини… Та ще й одна, як відомо, не ходить. І от, побратавшись зі зрадою, навертає чорний рій лиха на тихі простори…

Полуденної пори втомлені працею та літньою спекою женці, підкріпившись чорним хлібом та кашею з потовченим салом і часником, умостились на короткий спочинок, щоби набратися сили від матінки-землі й продовжити жнивування до вечора. Вдивляючись у погідний купол небес, не затьмарений жодною хмаринкою, завмерли вдоволені щедрим урожаєм хлібороби. Не перемовлялись між собою, дрімливо принишкли посеред стерні чи на межах, цінуючи малу хвилю спокою та слухаючи перегуки потривожених перепілок, які, не вгаваючи, скаржилися на свою долю у сподіванні, що добрі люди залишать-таки клин бороди перепілчиному родові. Сірі пташата розбігалися поміж стернею, розчулюючи серця потомлених женців.

 
Перепілонька біла,
Де ж би тепер сиділа?
Нема жита, ні пшениці
На господаревій нивці…
 

Почувся журливий наспів. Це Софія, вгледівши, як перебігла повз пов’язаний снопик дрібна пташка, піснею висловила свою тривогу.

«Піть-пітьом!» – долинув жалібний зойк у відповідь, а за ним… голосно і лячно забили на сполох дзвони мерефської церкви. Зморені люди вмить посхоплювалися з місць. Прикипівши поглядами до курного шляху, занепокоєні женці ще звіддаля побачили: на Мерефу мчали татари. Умлівіч погідний день обернувся на пекло. Від поля з криком бігли нажахані люди, деякі – зі серпами у руках, так, як і були коло роботи, розліталися, наче мурахи, хто куди, аби вберегтися від удару чингала або неволі. А татари, підостроживши коней, мчали вперед, із диким криком та галайканням кинувшись навздогін. Передчуваючи щедру здобич, ординці вже подумки раділи скарбам та полоненим, яких поженуть як уярмлену худобу, на невільничі ринки. А золотий цвіт полів ламався, падав, волочився під копитами вершників, які чорним воронням зліталися на скору поживу.

У мереф’ян, проте іще жевріла надія на порятунок. Нажахані втікачі чимдуж бігли до церкви. Зведений руками старих козаків храм у мить чорного розпачу видавався їм надійним прихистком, здатним уберегти від біди. Намарне п’яний від самого рання дяк, розчепірившись на воротах храму, намагався перепинити людей, горлаючи:

– Изидітє от стен, даби враг нє разрушил святой обітєлі!

Люди чули його лемент, але не зважали. Смертельна небезпека гнала їх до святині. Дмитро Половець, дужою рукою відтрутивши дяка від воріт, розчинив їх навстіж:

– Жінок та дітей ховайте до церкви, а чоловіки ставайте в оборону!

– Дмитре, а ти?! А як же ти?! – Марія Половчиха, як розгублене дитя, вчепившись рукою за сильне плече чоловіка, боязко зазирнула йому в очі.

– Та не стовбич тут, жінко! Ховайся швидше! – Дмитро Половець вперше в житті спересердя відтрутив від себе жінку.

Марія, зіщуливши плечі, подалася за Софією та всіма іншими до церкви. А Дмитро, окинувши поглядом її змалілу постать, враз відчув докір сумління, нібито зробив щось неприпустиме. Йому стало невимовно жаль, що він, не добираючи слів, нагримав на дружину:

– Маріє! – гукнув навздогін, силкуючись перекричати довколишній гамір.

Жінка рвучко озирнулась на його голос, шарпнулася, спробувала вирватися з юрби, як ото, буває, знеможений потопельник ураз вигулькує з високої хвилі.

– Прости мене, лебідонько! – вперше так відкрито, перед чужими людьми, ніжно звернувся до неї Дмитро.

Квола усмішка затріпотіла на її обличчі.

– Прощаю, – ворухнула губами і вже за мить, відтиснена натовпом, опинилася за дверима храму.

* * *

Отець Григір став на порозі церкви. Тремтячою рукою тричі наклавши на зачинені храмові двері хрест, поспіхом промовив:

– Господи, сокрий та вбережи! Спасе, помилуй і спаси…

Потім подріботів до літніх козаків, що гуртувалися разом із безвусими хлопчаками біля воріт – там, де Михайло Діброва та Дмитро Половець квапливо давали розпорядження.

– Куме Дмитре, ставайте біля мене справа! А ви, сусіде Петре, разом з отцем Григором надійно тримайте ліву сторону! – гукав старий козак Діброва, чимскоріше виставляючи лінію оборони. – Інших закликайте у кільце, один за одним стійте щільно! І хто старший із хлопчаків, у третє коло того виставляйте.

– Возом бічну хвіртку підіпріть! – кинувся до безвусого юнацтва Дмитро Половець, бачачи, як хлопчаки зашпортались біля нового дерев’яного воза, не тямлячи, як і його застосувати для оборони.

– Жаль, що випряжений кінь залишився за воротами: далебі, не мине бусурманових рук, – бідкався отець Григір, бачачи, як доладний віз, зовсім нещодавно зрихтований мерефськими майстрами, водномить перетворився на оборонну перепону й хтозна, що залишиться з нього після всіх перипетій.

Сивоголовий Михайло Діброва, відчуваючи в лиху годину негаданий приплив сили та уявивши себе знову відчайдушним вояком, як у часи давньої юності, спробував навіть пожартувати:

– Ліпше б замість коняки до нечестивців втрапив дяк, а то, гляди, принишк собі за жіноцтвом і дітворою десь у закутку церковному… – та, піймавши на собі невдоволений позирк отця Григора, поважно додав для годиться: – Та що там казати, чому бути, того ніяк не оминути.

– Не до жартів нині, куме, – урвав зайві розмови Дмитро Половець, голосно закликаючи всіх до відважного спротиву: – Стоятимемо, хлопці, до останнього. Сил нам не позичати, чуємо під ногами рідну землю. З неї вийшли, в неї й поляжемо… Допомоги нам чекати нізвідки. Проте, уповаймо на Бога і биймося, – то, може, і пощастить нам…

В його словах мало було надії.

– Егей, не журися, куме! – перекрикуючи татарву, що вже домчала до церковних воріт, вдавано весело відгукнувся Михайло. – Ти десяток бусурман вкладеш, я – теж не менше. Іншим нашим побратимам дай, Боже, хоч би по сімці закатрупити – та й буде по всьому! Гарно жили на світі, то й помремо не згірш – сміючись, а не скиглячи. Чого боятися смерті? Поки живеш – її нема, а як умреш – тебе чортма. Чи не так, отче? – занісши стару шаблю над головою, гукнув безжурно: – Розімнімо кісточки, братове, та по-козацьки, та так, щоб ух!

– Егей! А таки розімнемо! – заохочені його закликом, мереф’яни хапалися до нехитрої зброї – брали серпи, вила, кілки, сокири. А дехто наготувався обороняти честь і віру голіруч, самими кулаками.

* * *

Якомога надійніше підперши зсередини міцні дубові ворота церкви, мереф’яни ладні були стояти на смерть. Та на їхній подив, татари не поспішали ставати до бою. Спинившись за кілька кроків од воріт, вони пошварготіли між собою, а потім виштовхали наперед козака-бранця з путом на шиї, з потемнілим від синців лицем.

– Хто це?! Що се за мана?! – дивувалися люди, оглядаючи приблуду через вузькі щілини майстерно зроблених церковних воріт, коли це почулося:

– Не стріляйте! Я – свій, мерефський!

– Який же ти свій, коли тебе татарин за налигача держить?! – гукнув Дмитро Половець.

– Та це ж я, Тарас Чорнопліт, – прохрипів раптом бранець.

Мереф’яни охнули. І як же це вони раніше його не впізнали?! За воротами й справді стояв Тарас Чорнопліт. Та не просто стояв. Боязко озираючись позад себе, поспіхом закликав земляків здаватися:

– Вас ніхто не чіпатиме, люди, я попросив за всіх… Віддайте церковне начиння, сховане у скринях добро та виставте два десятки молодих бранців, і татари підуть. Але ні з чим не ховайтеся, я ж бо знаю, в кого який статок, про це й розповів уже їм, натерпівшись муки, – кивнув убік навислих над ним вершників.

– Ах ти ж пес смердючий! – спінився люттю Михайло Діброва. – Он до чого дійшов! Хочеш свою шкуру зрадництвом спасти!

– Якщо не дасте малого, позбудетесь великого! – гнівно вигукнув Чорнопліт, аж слина цвіркнула з його вкритих ранами губ.

Люди принишкли. Стиха перемовляючись радились про щось. Тарас Чорнопліт, вичікувально завмер і, зиркнувши на татар, ствердним кивком голови повідомив їх про сподівану згоду селян. І тут…

– Дулю з маком отримаєте, а не бранців! – пролунало з-за воріт. Сивоголовий очільник громади Михайло Діброва не стримував у голосі відрази до ординців та їхнього навідника – зрадливого Тараса Чорноплота: – Здохнеш, як пес шолудивий посеред поля разом зі своїми новими хазяями, заки до наших комірчин та скринь доберетеся!

– То ви здохнете, а не я! – заволав Чорнопліт.

Найближчий до нього бусурманин і, либонь, найголовніший, гнівно забелькотів щось до бранця. Той лише знизав плечима й низько опустив голову. Роздратований вершник навідліг уперіщив похиленого Чорноплота батогом і гукнув щось своїм воякам. Татари з диким криком кинулись у бій, спрямувавши на церковні ворота хмару стріл.

* * *

Страшна то була січа. Запекла й нерівна. Жменька мереф’ян боронилася, мужньо стримуючи натиск ворога. Але що могла вона вдіяти супроти гострої зброї та всемеро більшої сили? Стріли нападників прошивали оборонців, що один по одному навіки вростали у рідну землю, залишаючи на ній бурі плями запеклої крові. Пожухлий од вітровію та палючих сонячних променів килим трави за мить густо вкрився пурпуровим цвітом…

– Не підпускайте нечестивих до воріт! – хрипів поранений Діброва, широкою спиною підпираючи розхитані ворота й не випускаючи з рук старої шаблі.

– Тримайтеся, куме! – Дмитро Половець уже поспішав товаришу на допомогу.

– Церкву щільнішим колом обступіте! – перекрикував галас отець Григір.

– Здавайтеся, дурні! – зірвався на вереск Тарас Чорнопліт, трусячись, немов у лихоманці.

Коли церковні ворота нарешті впали, він угледів, як повалився на потемнілу від крові землю Михайло Діброва, який за мить перед тим іще поривався до нього з шаблею. Татарин, уразивши старого козарлюгу в груди, порятував бранця. Чорнопліт дивився, як конає його хрещений, котрий колись давно підкидав його, малого пуцьвірінка, дужими руками аж ген-ген до неба. Звільнившись від пут, зрадник нахилився над помираючим і взявся за його шаблю.

– Уб’ю виродка! – прикриваючись широкою дошкою, як щитом, кинувся на нього Дмитро Половець.

– А щоб тобі! – подався навтікача молодик.

Біг, щось бубонів собі під ніс і ледве що не молився, аби все скінчилося якнайшвидше. Чорнопліт, як і всі інші, розумів: мереф’яни приречені на неминучу поразку. Дедалі менше лишалось уцілілих оборонців попід стінами церкви, дедалі більше було поранених. І хоча жоден із них не випускав із рук зброї, відчайдушно продовжуючи боронити рідних у храмі, усе ж бій ось-ось мав завершитися. Татари передчували незагайну перемогу… Але не так сталося, як гадалося.

* * *

Загін дужих козаків вітром мчав на допомогу мереф’янам. Попереду стрілою летів характерник Сірко. Щойно зачув вість пластунів про набіг ординців, Іван, не гаючи ні хвилини, скочив на коня. Серце його бухало в грудях, біль пульсував у скронях. Йому ввижалося, що батька, матір та Софію – трьох найдорожчих людей – уже пожирає вогонь.

Не знаючи всієї правди, більше за напучуванням характерників Вітрогона та Пугача, став він на чолі козацького загону, що поскакав на допомогу мереф’янам. Їдучи у свою першу бойову виправу, характерник Сірко отримав благословіння і застереження від старих відунів: «Минуле чаїться у спогадах та згадках, а майбутнє твориться гідними ділами. По людях добрих і слава добра лишається. Лихих же людей спіткає неминуче забуття. Все, що ти здобудеш, стане скарбом усього твого роду…»

* * *

Ще здалеку над Мерефою видно було хмару куряви. Ще здалеку чутно було дитячий крик та розпачливий жіночий лемент.

– Не відставай! – гукнув Сірко, помітивши впівоберта, що джура Гострозор сповільнив хід.

Хлопець пришпорив коня. Він поклав собі за всяку ціну виправдати довіру свого учителя. Сам і попросився на бій: щойно Сірко скочив верхи, Тарас кинувся навперейми з пронизливим криком:

– Стійте!

– Ану геть! – Сірко, притримуючи за повід баского коня, що поривався стати на диби, суворим поглядом зміряв хлопця.

– Візьміть, я ось… наготував для вас, – похапцем подав хлопець козакові невеликий клунок. – То вам сухарі на дорогу… І ще мій пістоль візьміть… І мене візьміть…

– Та якого біса!.. – і раптом Сірко вмовк на півслові: сині очі малого світилися завзяттям і рішучістю. – Не цього разу, Тарасе, – додав уже тепліше, щоб не образити почуттів вірного учня, котрий у скрутну хвилину ділився з ним найдорожчим, що мав.

– Візьміть, я не підведу! – настирливо попросив Тарас.

– Зарано тобі, кажу! – не став слухати Гострозора Сірко, вдруге пориваючись до воріт.

– Я буду обачним, а стріляти вмію так, що ну! Самі ж знаєте! – щосили крикнув йому навздогін Тарас.

І тоді Сірко, прихильний до свого джури, гукнув:

– Гайда на коня! Від мене не відставати ані на крок. Як у халепу втрапиш чи пропадеш де, то бігме і на тім світі тебе знайду, щоби шкуру спустити!

Коли б характерник Сірко не квапився так у дорогу, а зазирнув би у плетиво будучини, то, мабуть, не був би таким поступливим і нізащо в світі не взяв би хлопця на битву…

* * *

Сірко увірвався на крайню вуличку села. Татарва вже пройшлася нею смертельним ураганом, не залишаючи за собою нічого живого. Те, що зрання ще дихало, квітувало, зростало та набиралося духмяної сили, жалобним вінцем стелилося долі. Всі ближні хати горіли – вогонь облизував їх червоними язиками. На подвір’ях та на доріжках, що вели до воріт, валялися розпороті подушки й перини, білий пух укривав розкидане поспіхом хатнє начиння та викинуте з потрощених скринь весільне чи наладноване для похорону вбрання. Кидалися врозтіч налякані пожежею воли, корови, вівці, коні. Кури, гуси, індики та качки – все домашнє птаство, випещене руками дбайливих мерефських господинь, переполошено металося, не знаючи, як і де рятуватися. Нікому й нічому несила було сховатися від біди пекельного лиха…

Мереф’яни, як ті мурахи з підпаленого мурашника, чимхутчій розбігалися від храму, що вже аж стугонів од полум’я. Отець Григір, поцілений стрілою в ногу, не зважаючи на рану й на смертельну загрозу, шкандибав од криниці зі сплющеним відром і безтямно бубонів собі під ніс: «Це ж храм, людоньки, гасімо вогонь…»

Мереф’яни тікали, а татари, наче шуліки, виловлювали нажаханих людей, як звірят. Тугі аркани стискали шиї все нових і нових бранців. Поважні господарі, молодь, діти – всіх зганяли в єдиний гурт. Вже потім, коли на волі не залишиться жодного оборонця Мерефи, чекатиме на бранців розподіл – одних буде пов’язано живими, а інших – покладено в сиру могилу. Бусурмани не панькалися з немовлятами та старцями… Половці теж були між своїх односельців. Дмитро, поранений у плече, боронився до останнього, доки троє татар не навалились на нього, оперезавши дуже тіло арканом. Марія, кинувшись на порятунок чоловіка, теж утрапила до рук ординців. Найдовше татари не могли піймати Софії. Простоволоса, розпашіла від бігу, в’юнка, як водна течія, мчала вона попри палаючі оселі. Бусурмани не відступали, наперед тішачись розкішним ясиром: вродливе личко, стрункий стан, пишне русе волосся можна го-го, як дорого продати на ринку! А зв’язані мереф’яни зі страхом чекали кінця цієї страхітливої гонитви. Вони забули про те, що лишень учора осуджували цю прийшлу дівчину. Перед лицем небезпеки мимохіть відчували до неї жаль, але водночас гордість через те, що їй вдається так спритно уникати хижацьких пазурів. І тільки дяк, вирячивши очі, заволав:

– Дура, куда бєжиш?! Нєпокорностью своєй большую бєду на всєх наклічеш!

І враз, наче ці люті слова підкосили її, Софія впала у траву. Мереф’яни ахнули. Марія злякано подивилась на чоловіка і, глянувши знову на невістку, сполотніла: Софія, зірвавшись на ноги, рішуче приклала до горла гостре лезо серпа. Татари спинилися. Вони не хотіли втратити таку дорогоцінну здобич. А Софія, завмерши перед ординцями, пересохлими губами все шепотіла:

– Тільки б устигли… Тільки б устигли… Тільки б устигли…

Бусурмани ж гадали, що зеленоока чужинка, злякавшись неволі, божеволіє на очах. Насправді ж Софія відчувала, що її та інших горопашних полонених от-от визволять… І порятунок не забарився: перед очима бранців раптом вигулькнув козацький загін, на чолі якого мчав, оголивши шаблю, мерефський відчайдух, характерник Іван Сірко.

* * *

– Рубайте триклятих бусурман усіх до одного! – гукнув Сірко своїм козакам, що впали на ординців, як грім з ясного неба. Безжально били ворогів, змушуючи їх до безславної втечі, не залишаючи їм надії на порятунок.

– Алла! Алла! – налякано лопотіли татари, кидаючись урозтіч. І розчепірені руки триклятих зайд, які ще кілька хвилин тому нагаями періщили бранців та зв’язували вкриті мозолями долоні хліборобів путами неволі, тепер намарно затуляли голови своїх безталанних хазяїв. Не було ординцям пощади. Характерник Сірко зносив голови з плечей ненависних ординців, мовби то були боввани чортополохів, що обростають родючі поля.

– Бийте бусурман, хлопці! Та так, щоби клоччя летіло зі шкур їхніх! Буде з чого онучі зробити! – почули козаки клич Сірка.

* * *

А біля Сірка гарцював на баскому коні джура Гострозор. Слідом за рішучими верховодами відважно кидався в бій. Хоч і малий ще був, а страху не відав. Бив недругів незгірш од бувалих козарлюг. У скорім часі загін січового лицарства розправився з татарвою – уся земля довкола вкрилася сотнями ворожих трупів.

– Шайтан! Шайтан! – волали вцілілі татари і, нажахані Сірком, кидалися хто куди.

Мереф’янин Тарас Чорнопліт і собі, притьмом скочивши на вивільненого з-під убитого ординця коня, дременув світ за очі. Сірко кинувся за ним. Ще мить – і наздогнав би зрадника і його голова неминуче покотилась би з похилених плечей… Зненацька розпачливий хлоп’ячий зойк спинив козацького ватага.

– Боляче! – стогнав, корчачись у траві, джура Гострозор, тримаючи закривавленими долонями розсічену голову.

Кров струменіла по його лиці, заливала очі, стікала долі звивистими багряними цівками. Сірко кулею підлетів до хлопця.

– Як же це так, синку?! – обхопив руками тіло малого, що билося в агонії.

Ледве тамуючи крик, хлопець відгукнувся у відповідь:

– Я… нічого не бачу… батьку… – і безтямно повалився у прірву забуття.

* * *

Довгий липневий день поволі переходив у вечір. Дивною була його хода… Зомлілий від пекучого сонця підвечірок, немовби загрузлий у баговиння розхитаний віз, зашпортався на межі часоплину, не маючи змоги рушити далі.

Намарне лелійний вітер засівав у небі найперші яскраві зірнички та вистеляв долі біле полотно ніжного туману. Ніхто не зважав на цю красу. Тиха вечорова пора не могла розвіяти чорний відчай бідолашних мереф’ян. Скорбота і біль, наче розпечене вугілля, що потрапили на роз’ятрену рану, мучили їхні душі. Кожен розумів: цього дня, що от-от відійде за цьогосвітню межу, йому не забути ні сьогодні, ні завтра, ні повік. Він був темніший, ніж будь-яка грозова днина, і приніс людям гіркий ужинок: узяв велику данину спаленими хатами та подвір’ями та ще й відібрав од землі робочі руки. Перед очима вцілілих на пожухло-закривавленому килимі трави лежали ті, кого вже не викликати до життя.

Характерник Сірко, стоячи серед гурту мереф’ян, сумно оглядав засіяне горем поле. Стількох односельців, яких знав од наймолодших своїх літ, забрала сьогодні люта січа. Похиливши голову, вдивлявся Сірко в бліді лиця полеглих. Він, либонь, один-єдиний серед усієї тутешньої громади відчував на собі провину. Багато знав і багато вмів, тож міг би не дати смерті забрати з собою стількох людей… Він зумів би стати їй на заваді, якби не спізнився. «І кожна маленька хвилина вартує людського життя» – не раз примовляла Рода, застерігаючи його не гаяти надаремно жодної миті. Тепер він нарешті пересвідчився в правдивості цих слів. Бистролетної миті якраз і не вистачило йому, щоби врятувати ще хоча б кількох мереф’ян…

Смерть Михайла Діброви – це втрата, яку Сірко відчував найдужче. І перед ним передусім почував провину. І ніяк не міг прийняти того, що хресного вже немає серед живих. Іванові все здавалося, що той ось-ось підведеться з трав’яного килиму, на якому лежав непорушно, стискаючи в руці закривавлену стару шаблю.

– Тут нічим уже не зарадиш, сину, – перехопивши Сірковий погляд, стиха зронив Половець.

– Оружиє надо убрать, – похитуючись од пережитого жаху, процідив дяк.

– Хресного поховаємо в кургані так, як є, – Сірко гострим поглядом пронизав дяка. Той мовчки відступив за спини тих, хто стояв ближче.

– Іванку, – легко торкнулася його руки Софія, і гнів ураз заступило зворушення.

Він відчув, як тремтить її долоня на його плечі, бачив іще не розплесканий страх у сяйві зелених очей.

– Страшно тобі? – ніжно запитав, провівши злегка пальцями по спаленілому чолі дружини. Так Сірко вперше виявив перед усіма свою любов до неї.

Жінка хитнула головою:

– Я нізащо б не далася їм до рук, – стиха промовила. Та він і сам знав, що не далася би.

Йому лячно було навіть уявити, що би сталося, коли б він не змусив бусурман утікати геть од неї, завмерлої з серпом біля горла. – Але я знала, що ти порятуєш, – звірялася йому. – Я знала… Ми з мамою вістового надсилали… – і кинула обачний погляд на Марію.

* * *

Марія, втім, не слухала цієї розмови. Виплакавшись на широких грудях чоловіка, подалася допомагати козакам та вцілілим мереф’янам поратися біля поранених. Перев’язавши рану отцю Григору, схилилася над Гострозором:

– Це ж зовсім ще дитина, люди! – сплеснула руками, побачивши глибоку рану на чолі малого.

– Це славний воїн, мамо, – сумно промовив Іван, схилившись над вихованцем. – Отямся, Тарасе! Я прошу тебе, отямся, – закликав малого до життя.

– Нєжилєц он болєє, – байдужим голосом виніс свій вердикт дяк.

– Йди геть! – кинувся на нього з шаблею Сірко. – Не край серця!

– Да ти что! Развє я басурманін какой?! – ображено відступив дяк.

– Йди геть, щоб очі мої тебе не бачили!

Дяк, підхопивши посірілу від пилу стару сутану, притьмом подався од гурту.

А Сірко, ставши навколішки перед Гострозором, щось тихо прошепотів. Ніхто не чув, що промовляли його вуста. Ніхто не знав, якими словами він намагався зцілити малого воїна. І тільки Софія розуміла, – слова ці перевірені віками, і саме ними характерник Іван Сірко намагався пробудити життя у враженому тілі хлопця. І раптом малий ворухнувся! І водночас почувся кволий стогін. Сірко схопився на ноги. Покликавши до себе двох козаків, велів їм:

– Занесіть обережно Гострозора до хати моїх батьків. А ти, Софіє, – перевів погляд на дружину, – візьми ось це олешківське коріння, запар і змочуй ним хлопцеві рану. А я… я зараз повернуся… – і, не промовивши більше ні слова, не сказавши ошелешеним батькам та дружині, куди зібрався, бистрою ходою подався вбік хащі…