Текст книги "Іван Сірко, Славетний кошовий"

Автор книги: Марія Морозенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

КЛЮЧ ДО РОЗГАДКИ

Блукаючи серед ночі по загублених у темряві стежках, Сірко почувався так, ніби потрапив у заплутаний лабіринт, ніби він – здобич, яку ласий до скорої поживи звір загнав у манливе плетиво своїх ходів – з таких тарапат на волю вириваються лише ті, хто ніколи не втрачає сподівання на порятунок. Сірко бачив себе розгубленим подорожнім, що ніяк не може вибратися з глибокої пітьми на сяйливу поверхню місячної ночі, а заплутаним лабіринтом звивалися перед ним загадкові слова старих характерників. Уже третю ніч він не знав через них спочинку. Та то ще тільки півбіди… Характерник Сірко пройшов сувору науку на Перевозьких хуторах і міг легко опанувати собою, змусивши тіло силою духу забути на короткий час про сон. Але тепер його мучило інше. Раз у раз долаючи довгий нічний шлях, Сірко не знаходив ключа до тієї таїни. Жоден, хоч би і дрібний, як макове зерня, натяк на розгадку перед ним не з’являвся. А коли десь і причаїлася сподівана відгадка, то як її роздивитись у безпросвітній темряві? Куди йти? Де шукати?.. Що далі, то дужче страшна втома зморювала його тіло, а душу знесилювала безнадія. І от цієї третьої ночі марні блукання дорешти замордували козака. Здавалося, все постало супроти нього – навіть керовані матінкою-природою вищі сили, як-от глупа ніч, що розіслала навсібіч свої широкі ткані покривала, густими хмарами вкутуючи небеса, глибокою темінню огортаючи землю. І хоч би якийсь вогник запалав! Ані зірочки не сяяло на небі. Довкола чорно, хоч в око стріль…

– Іване, розгубивши думки, ти не розплутаєш плетиво загадки! – раптом пролунало позаду невдоволене картання. Почувши глухий, як відзвук далекої луни десь у гущавині древнього лісу, старечий голос, Сірко радісно стрепенувся. Не покинули його сам-на-сам із розпачливою чорнотою: провидиця Рода прийшла йому на допомогу.

– Де ви? – крутнувся на місці, напружуючи очі, аби розгледіти волхвиню. – Я вас не бачу!

У відповідь на свій безпорадний рух почув сердите:

– Я не за тим сюди так довго йшла, аби гратись у хованки! У мене, а в тебе тим паче, замало часу. Дві світлі ночі ти змарнував. Третя – темна ніч – має подарувати світло. Проте блукаючи тут, як заблукане дитя, ти забув, що ключ від дверцят загадки – у тобі самому…

– Як це?!

– Хіба ж ти мало знаєш, аби відчинити потаємне?!

– Але ж як мені пробратися крізь чорну завісу ночі?

– Хіба завіса не на те, аби розсувати її? За сім кроків шукай правильну відповідь.

– У який бік ступати?

– Підказка в мене була одна. Інші шукай у собі. Не марнуй ані хвилинки. Це остання порада, яку я можу тобі дати. Мені вже час іти…

Щойно сліпа провидиця вимовила це, крихітний пломінь надії пробудив притлумлене втомою козацьке завзяття, раптове осяяння покликало Сірка до дії. Де й узялися ті сили! Довірившись своєму чуттю, він поволі ступив сім кроків ліворуч. Спинився, звів долоні до небес. За малою підказкою волхвині Роди зрозумів напевне, що має робити далі…

* * *

Тарас Чорнопліт, підбурюваний цікавістю, а ще більше – ненавистю до давнього ворога, неквапом зайшов у самісіньке осердя темряви. Заплутавшись у нічній глушині, безпорадно почухав потилицю: «Якого біса тут вгледиш?!» Зморений довгим блуканням, він уже шкодував, що затіяв цю непевну справу. У його серце поволі закрадався страх: «Видно, нечистий цієї ночі порядкує». Уже вкотре, наклавши на липке від холодного поту тіло хрест, він поривався втекти якнайдалі від лячного місця. І радо повернувся б до свого куреня, якби зумів видивитися дорогу назад. Глупа ніч, мовби примара його темних думок, панувала над ним…

* * *

Здійнявши руки високо над головою долонями догори, Сірко голосно вигукнув:

– Силою Велеса розверзаю небесні покрови, відчиняю широку браму ночі, випускаю на волю ключ зореносних птиць! І там, де ляже мій крок, упокорена ніч пропускатиме перед себе день, темінь відступить перед світлом!

Потому ніч сколихнув розлогий грім, вогненна блискавиця розпорола завісу чорної хмари…

* * *

Тарас Чорнопліт, впавши ниць, перелякано занишкнув у траві. Його лютий недруг стояв неподалік! Але ліпше би він його не бачив. Освітлений вогнем блискавиці, під чорним покровом хмар, впершись міцно ногами в землю, характерник Сірко ніби поривався у височінь. Розітнуте навпіл небо – темрява і спалах – прихилилося до нього. І коли він повів рукою, вимальовуючи в повітрі обриси кола, вогненна куля блискавки впала прямісінько на його долоню. Легко, немов полум’яний м’яч, підкинув її Сірко, а затим різко пожбурив угору. Небо розпаношила багряна стріла, за якою простелилася всіяна зорями дорога…

Чорнопліт од жаху зацокотів зубами. Його била дрож, так, наче він лежав не на пошерхлій від спеки траві, а на сніговому покривалі. Відтак те, що відкрилось його очам, видавалося маревом, сном, фантастичною вигадкою… Чорнопліт ущипнув себе за руку і лише тоді збагнув, що все, що він бачить – це дійсність, а не моторошний сон. Щоправда дійсність цілком для нього незбагненна. Як химера, а чи як дивна казка…

* * *

Сірко змахнув руками. На зоряному шляху з’явився ключ небесних птиць з нанизаними на пір’я зорями. Стріпнувши сяючими крильми, магічні птахи опустилися на землю, засіваючи темний шлях дрібними та великими зірницями. За якусь мить посеред чорного бездоріжжя вистелився полотном білим-білий, наче молоко, звивистий шлях. Обабіч простеленої птахами дороги стало видно, як удень…

Характерник Сірко, похитуючись від утоми, неквапом рушив зоряним шляхом, яким проводили його чарівні птахи. А Тарас Чорнопліт, перемагаючи страх, на пузі поповз услід – темним узбіччям, остерігаючись вибратись на біле полотно дороги, простелене Сірковими заклинаннями. І хоча серце в його грудях билось так лунко, наче то молот гепав у лункій печері, а здоровий глузд закликав чим хутчій дати звідтіля драла, він безупинно плазував уперед до таємниці. Цієї ночі Тарас Чорнопліт будь-що-будь мусив викрити свого заклятого недруга…

* * *

Аж ось посеред зоряного шляху замерехтіли сріблом два переплетені навхрест дерева. Характерник Сірко пошепки промовив завчені слова:

– Там, де два дуби склалися в хрестовиння віри…

У центрі схрещених дубів спалахнув яскравий вогонь.

– І де клекоче срібний вогонь надії…

Дивовижні птахи, кружляючи над сяючим полум’ям, голосно кликали його за собою. Промовивши слова вчителів:

– А опівнічний птах вістує скору зустріч любові… – Сірко рішуче пішов на заклик проводирів. Птахи прудко перелетіли через вогонь. Без страху і вагань він рушив слідом. Передчуття чогось особливого змушувало його покірно слідувати за срібнокрилим ключем. Проходячи крізь вогонь, Сірко не відчував болю, натомість щось млосно тенькнуло в його грудях. «Так пробуджується кохання… Або дає про себе знати прийдешня зустріч із чимось незвичайним… Так повертається дороге серцю та втрачене навіки…»

Ключ магічних птахів умлівіч зринув увись, залишивши по собою срібний відблиск зоряного шляху. За мить птахи вже кружляли ген-ген у небі, наповнюючи його чарівним сяйвом. Стріпнувши легкими крильми востаннє, вони враз завмерли, утворивши велике коло. Як зачарований, дивився Сірко на це диво: посеред міріадів зірок сяяв повний місяць, поволі прихиляючись до землі. Вражений чоловік відступив на крок і відразу ж почув тихий сплеск води. Що це?! Сірко роззирнувся: він стояв у невеликому круглому озерці, що невідь-звідки розлилось під його ногами. В озерці, неначе у великому люстрі, відбивався повний місяць. «Вода може розповісти чимало таємниць, коли дослухатись до її правічного голосу. Багатовіковий плюскіт хвиль – то наче тайнопис минулого…» – мимохіть зринули слова волхвині Роди, мовлені йому колись біля лісового джерельця. Сірко нахилився низько над поверхнею води, що відсвічувала мерехтливим сяйвом, і ошелешено відсахнувся назад – повний круг місяця враз покрився лискучою кригою. Оговтавшись, він удруге зацікавлено нахилився над обрисами місяця у воді. І цього разу у загадковому відблиску криги виразно побачив самого себе. Так, наче дивився не у нічне озеро, а в блискуче люстерко посеред білого дня. Гамуючи хвилювання, характерник Сірко промовив іще одну магічну фразу:

– Час зустрітися з минулим, щоб увійти у ворота майбутнього…

Довкруж крижаного кола зблиснули вогні, і в його нерухомому дзеркалі Сірко розгледів своє минуле. Ось він, малий хлопчисько, біля купальського багаття, потім у мерефських хащах виходить на бій із великим вовком, а тоді з вовченятком на руках з’являється у хижі волхвині Роди. Перед ним ясно та чітко поставали картини з минулого, обпікаючи його бентежними спогадами про напівзабуті миті радості та хвилини гіркого смутку. Ось вони з Сірим долають страшні пороги, і вірний вовчисько вирятовує його зі стрімких хвиль, волочачи за сорочку… А оце вони вдвох стоять посеред січового майдану, і вовк закликає козаків взяти свого господаря до товариства… Аж ось уже Сірко стоїть біля дуба, занісши срібного ножа, а вірний побратим поспішає до нього крізь лісову гущавину, а затим із жалібним виттям натикається на гостре лезо срібного ножа… І виникають перед Сірковими очима палаючі Олешки, і над ним, безсилим од цілоденних блукань і спраги, схиляються мудрі очі вірного лісового побратима… Звіддаля почулося тоскне вовче виття…

Сірко принишк від болючого передчуття. Із водяного дзеркала на нього пильно та вичікувально дивився… Сірий. Вовк, якого він упізнав би з-поміж тисячі інших вовків. У вовчих очах тремтіли великі причаєні краплі сліз, як і тоді, тієї миті, коли вірний звір прощався з життям…

– Сірий, я сумував за тобою, – боячись доторкнутись до відблиску води, сумовито зізнався задзеркальному другові Сірко.

– Я знаю, – прохрипів вовк у відповідь. Сірко ні трохи не здивувався: характерники Пугач та Вітрогон, а ще більше волхвиня Рода, передаючи йому віковічні свої знання, розповідали про особливі ночі, коли звірі, зокрема ті, що пройшли міжчасся, отримували особливий дар. І Сірий теж його мав – той дар, яким сповна володіли його далекі прародичі-вовки тоді, коли ще геть усі звірі на землі вміли говорити…

– Прости мені, друже, я тебе не вберіг, – промовив Сірко.

– Ти не винен, – відказав вовк. – Так мусило статися.

– Чому ти ніколи мені не снишся? – запитав Сірко, ледве стримуючи палке бажання розбити люстро замерзлої води, щоб хоча б на мить торкнутися друга. Він знав: щойно це зробить, видиво розлетиться разом із крижинками на дрібні друзки, зникне, як марево… Єдине, що міг зробити цієї ночі, – це побачити й почути якнайбільше. І тому перепитав тремтливим голосом: – Чого ти не приходиш у сни про моє дитинство, в які поринаю задля зустрічі з тобою?

– У минулому мене вже немає, – скрушно хитнув сивою головою вовк, проникливо зазираючи у збентежені очі колишнього господаря крізь тонку кірку прозорого льоду.

– Як це?!

– Шукай мене в іншому вимірі, – пронизливо заскімлив Сірий.

– Як би я хотів тебе повернути! – сумовито та з надією в голосі вигукнув Сірко. – Як би я хотів, аби ти знову був поряд.

Сніп місячного сяйва впав просто на вовка, вкриваючи його шерсть мерехтливим срібним полиском.

– Невдовзі так воно й буде.

– Коли?!

– Коли поява в іншому місці та в іншій личині, провістить мій прихід, упізнай мене і візьми з собою.

– Ще б не впізнати! – журливо усміхнувся на почуте. – Я упізнав би тебе й з-поміж усіх вовків, чуєш! З-поміж усіх вовків світу!.. Але де ж мені шукати ту місцину?

– Вона сама тебе знайде, коли прийде час. Ти носиш її у своєму серці повсякчас. Це все, що я можу тобі сказати. Тільки впізнай мене, чуєш… Тільки упізнай…

Не втримавшись, Сірко потягнувся рукою до відображення вовка у круглому відблиску повного місяця, що завмер біля його ніг – не зміг побороти в собі дужого пориву, прагнення бодай на коротку мить відчути втраченого побратима ближче. Забувши про розважність, провів злегка долонею по холодній кірці льоду і… відразу ж під його руками забилася вода. «Що я наробив?!» – картаючи самого себе, відсахнувся Сірко. Проте було вже запізно…

Сірий стрімко занурювався у глибінь місячного кола. За кілька секунд його вже не було видно, та й вода зійшла із трави, зарошеної хіба краплями роси. Жодного знаку, що тут з’являлося магічне озерце…

«ГЯУР! ЯСИР!»

Тарас Чорнопліт, нипаючи в темряві, почувався так, ніби його тіло била пропасниця. Такого переляку він зроду не знав. Та і як було не злякатися?! Бачив, як Сірко повернув у темне небо повний місяць, чув, як той розмовляв із вовчиськом – ще й припрошував повернутися з того світу! – і волосся дибки стало на його голові. «Хіба вовки вміють говорити по-людському? О ні, зроду такого не було. Але як? Як він це робить? Адже простим людям таке не до снаги?!» – думав Чорнопліт, ледве тямлячи себе від жаху. Прикрив долонею рота, аби не закричати вголос, і мало не задихнувся – ляк клубком застрягнув у горлі.

* * *

Провівши обома долонями по обличчі, характерник Сірко полегшено зітхнув, ніби пробуджуючись після тривожного сну. Глянувши вгору, усміхнувся: небо над ним було зоряне та погідне. Ніч розгорнула над землею замість суцільно чорних свої срібноткані покрови. Круглий місяць-пастух вдоволено котився за своїми незліченними небесними вівцями і сяяв так ясно, неначе закликав на гостини ясночолий день.

– Ди-ди-диявол сущий! – почулося за спиною в Сірка. Той озирнувся. Позад нього стояв Чорнопліт із синюшним і перекошеним од жаху лицем.

– Ти!.. Чого слідом вчепився до мене, як той реп’ях? – гнівно запитав Сірко. – Чого тобі треба?!

– Не підходь до мене ні на крок! – цокочучи зубами, вигукнув Чорнопліт, виставляючи перед собою руку, ніби для оборони.

Характерник Сірко, пильно дивлячись в очі нажаханому козакові, з притиском мовив:

– Це – сон. Тобі наснився сон, тільки й усього.

«Як це сон, коли я не сплю?!» – подумав собі Чорнопліт, але вмить закляк, обезвольнів і, збувшись голосу, не міг нічого Сіркові заперечити.

– Це – сон, – повторив Сірко. – Щойно ти рушиш із місця, усе забудеш. І ніхто ніколи не почує від тебе про цю ніч ані слова. Ніхто і ніколи. А зараз іди собі геть.

Чорнопліт покірно розвернувся і поплівся пріч. Як потороча, плутав ногами, не тямлячи куди, навіщо і звідки йде. У голові було порожньо, буцімто хтось до краплі вичерпав звідтіля усе, що мучило Тараса раніше. І тільки ЯКИИСЬ неясний острах змусив пришвидшити крок. Йому хотілось чимхутчій забратися з цієї незатишної, сливе небезпечної місцини. Тож коли перед Чорноплотом забовваніли січові ворота, він притьмом подався до них. Ось уже бачив їх виразно. Вже й ніби наблизився до них, уже до порятунку – рукою подати… Але ні – ворота мовби хто пересунув. Іде Чорнопліт до них, іде та іде, а дійти не може. Чи то блуд напав, чи хто силоміць тримає його і не дозволяє потрапити на Січ… Від безпорадності у Чорноплота замлоїло серце.

* * *

– Іди сюди! – пролунало раптом.

Стріпнувшись, Чорнопліт озирнувся:

ніде нікого.

– Іди сюди! – вдруге озвався невідомий голос.

Холодний піт знов оросив Чорноплотову сорочку: не причулося значить, хтось дійсно його гукає!

– Іди сюди! – почулося втретє. Тарас Чорнопліт скорився вимогливому голосу…

Безвільно посунув на поклик. І не було його блуканням ні кінця, ні краю. І тільки безладні думки, немов гарячий пісок, поволі заповнювали його голову, як порожній дзбан: «Куди я йду? Чого не противлюся чужій волі? І звідки знаю цей рипучий голос?» Хрипкий сміх лунко вистрілив поряд, і раптом Чорнопліт згадав…

Це було ще в Мерефі… Скільки ж то літ проминуло відтоді – десять чи й більше?..

Палахкотіло купальське багаття, усі гуртом веселилися, а він намовив кількох хлопців зі своєї ватаги купальським жаром спопелити хатину в хащі, яку люди прозвали відьомським кублом… Боячись навіть потикатися туди вдень, парубоцтво начастувалось уночі для хоробрості хмільними напоями та позбулося не лише страху, а й здорового глузду. Прошкуючи лісом, хлопці нарешті дісталися до старезної хижі і зі сміхом взялися до лихої справи. Проте щойно над ветхим житлом запалахкотів вогонь, вони побачили її – стару горбату ворожбитку з мерефської хащі. Спершись на костур, вона виступила до них із яскравого полум’я у білій полотняній сорочці, з розметаним сивим волоссям. Спинившися за кілька кроків від остовпілих призвідців пожежі, зиркнула на них осудливо і, пронизавши гострим поглядом Тараса, люто змахнула костуром у його бік. Але він тільки сплюнув собі під ноги і заклично гукнув:

– Хапайте відьму, хлопці, кидайте її мерщій у вогонь… – урвавшись, фраза жалким вогнем заклекотіла в його горлі. А потім нестерпно запалало усе нутро, ніби Тарас проковтнув розведене ним самим багаття…

– Коли маєш пекельну душу, то хай і все життя твоє обернеться на пекло! – голосно прорекла мерефська чаклунка, здійнявши над головою вигнутий костур. Потому пройшла повз ураз протверезілих шибеників, обдавши їх своїм рипучим сміхом, наче струменем студеної води…

І от Чорнопліт знову чув той сміх, який не міг сплутати з жодним іншим. А відтак був майже певен: регіт мерефської чародійки не вістує йому доброго завершення цієї незбагненної ночі.

– Згинь, згинь, згинь! – процідив крізь зуби, хрестом очищаючи перед собою шлях.

Від недоброго сміху, що лунав довкруж, Чорноплотові слова розкололися, мов тоненькі крижинки.

* * *

Тарас Чорнопліт отямився, щойно почувши далеке піяння перших півнів, а на обрії кволо зблиснуло пробуджене сонце. Озирнувшись навсібіч, молодик побачив, що забрів хтозна-як далеко від Січі. Кукурікання півнів указувало на те, що він майже дістався до козацького зимівника, завбачливо прихованого від зірких очей бусурман у глибокій балці. «Слава Богу! – подумав Чорнопліт. – Тепер я хоча б знаю, в який бік іти». Ледве волочачи ноги, він ніяк не міг зрозуміти, чого тут опинився і чому зустрічає світанок не в своєму курені разом з усіма, а блукає на відлюдді сам-один?

– Видать, блуд завів мене казна-куди! – вилаявся вголос і відразу ж почув тупіт кінських копит.

– Хоч якась жива душа об’явилася! – радісно озирнувся і… закляк на місці. Прямісінько на нього мчала татарська розвідка. Водномить Чорнопліт пригадав страшні розповіді козаків про знущання яничарів над тими, хто потрапляв у їхній полон, про тяжку невільницьку каторгу на галерах та мученицьку смерть відчайдухів-козаків.

– Господи, помилуй! – переляканий Чорнопліт кинувся навтікача. Та від утоми його ноги буцім налилися свинцем і не хотіли слухатися свого господаря. Він зрозумів, що не зможе втекти і врятуватись. Відчай забрав у нього останні краплі сил.

Татари, запримітивши несподівану легку здобич, радісними вигуками розбурхали світанкову тишу. Наздогнавши свою жертву, вони закружляли довкола, розглядаючи зіщуленого, схожого на полохливого зайця, чоловіка.

– Кайзак! – вдоволено мовив один із них, навідліг ударивши нагайкою по плечах затисненого в коло молодика і зваливши його з ніг.

– Я не козак! – стоячи навколішках, Чорнопліт миттю зрікся козацького чину.

Татари глузливо засміялися, вказуючи один одному на одяг нажаханого бранця.

– Це не моє! – почав той похапцем зривати з себе малиновий жупан, запопадливо вглядаючись у вкриті пилом смагляві обличчя.

Троє вершників, наче хижі птахи, вдоволено кружляли біля нього, перемовляючись між собою своєю гортанною мовою, аж доки один із них пружним ударом нагая не збив високоверху козацьку шапку із бритої голови Чорноплота.

– Гяур! Ясир! – з гучним реготом ординець накинув на шию напівпритомного від страху горе-козака тугий аркан.

Свиснувши, вершники подались ускач, волочачи слідом свого бранця. Так несподівано мереф’янин Тарас Чорнопліт потрапив у ясир.

ПРОБУДЖЕНІ ПЕРЕСУДИ

Розквітле світання Сірко зустрічав з утомою в тілі й на душі. Так, ніби скосив не один лан, нехтуючи перепочинком. Після всіх випробувань, коли ключ від загадки старих характерників нарешті було знайдено, навалилась на нього слабкість. Безсонні ночі далися взнаки і, піддавшись спокусі, Сірко розіслав на траві жупан, приліг на хвилинку і заплющив очі. Здавалося: ось-ось пелена забуття вкриє його й повернуться втрачені сили… Але ж недарма мовиться – світанковий сон ніколи не буває міцним. Щойно Сірко склепив важкі повіки, йому відразу наснилася Софія. Побачив її між золотавого колосся, зі серпом у руці. Другу долоню молодиця приклала човником до брів, пильно вдивляючись у шлях. Сірко усміхнувся крізь сон. Він знав, кого виглядала Софія. Був певен, що чекала на нього.

* * *

Липень – маківка літа, початок жнив. Щедроносне красне літечко побільшує у стократ і віддає все, що було посіяно і дбайливо виплекано людськими руками. На початку липня нарозтіж розчиняє свої підземні комори матінка-земля, винагороджуючи невгамовних трударів найкоштовнішими дарами – врожаями. «Липень втоми не знає – все прибирає», – так мовлять радісні мереф’яни, беручись до праці. Жнивної пори люди не знають ані хвилі спочинку. Але ж яка це благодать – приймати врожай до комори!

– Хвалити Бога, багатий вдався рік! – вдоволено перегукуються Половці, від рання працюючи на ниві. Та й інші мереф’яни радісно розповідають одне одному про добрий врожай. Рукавом, вишитим маковим цвітом, Софія вдоволено втирає на чолі піт, уперше в своєму житті почуваючись належною до родини. Ставши з усіма до роботи, вона тішиться, як мале дитя, зовсім не думаючи про втому, а веселим наспівом, та ще більше – жвавістю молодих рук підганяючи працю. І знуджені домашніми клопотами Половці радіють гарній помочі. Що й казати, їм важко було б самим упоратися і з садибою, і з садом та полем. Особливо після того, як хата позбулася ладної помічниці та рідної душі, – небога-служниця несподівано вийшла заміж, знайшовши собі у зрілі роки пару – вдівця з двома дітками на руках. Щоправда, Половці втішені долею тієї жінки: нарешті вона має власне обійстя, бо, що не кажи, а хоч яким солодким видається чужий хліб, усе ж він пропах гіркотою. Хоча Половці ніколи не ображали служницю. Боронь Боже, щоби скривдили її в чому. Марія наладнала їй посаг, як для рідної відданиці: перину, дві подушки й пару поросят на розплід. Робила це не про людське око, бо люди однаково осуджували і за скнарість, і за щедрість: одні казали, що Половці дурно користалися з чужої праці, другі натякали на невдячність – погляньте, мовляв, як хутко виряджає Половчиха з двору вірну свою служницю, гостинцями її задарює від радості, що позбулася старої і взяла до хати молоду робітницю. Ой леле! Власниці злих язиків і не підозрюють, що вона сама готова день при дні годити Софії за те, що та принесла в дім світло. Ось і тепер, приступивши до праці в полі, Половці все перезираються щасливо поміж собою, тішачись вправній помічниці, що сама стала на їхній поріг і якось непомітно та швидко стала своєю. Так, ніби все життя прожила з ними.

Першою прихилилася до неї Марія. Та і як могло бути інакше! Ще змолоду хотіла мати дочку, заплітати кіснички у волосся, вимите різнотрав’ям, одягати свою пестунку у пошиті власноруч сорочечки та винагороджувати за слухняність солодкими гостинчиками. Та не судилося… З плином літ, втративши останню надію народити дівча, потайки дивилась іноді на сусідських дочок. Із білою заздрістю спостерігала, як ті росли, розцвітали, допомагали своїм неням.

Біля Марії доні-помічниці не було. Господь обдарував її єдиним сином. Та ще й таким, що, маючи бойовий характер, змалечку цурався ніжності й турботи. Заледве зіп’явшись на ноги, ладнав собі з бадилля шабельку та збивав нею «ворожі голови» колючих реп’яхів. На втіху батькову й на мамин смуток. Дмитро і сам мав гарячу голову, тож радів синовому завзяттю, Марія ж бідкалася – їй боліло те, що Іванко не горнувся до матері. А ще більше мучило лихе передчуття: материнське серце наперед віщувало скору розлуку із сином. «Такий відчайдух не забариться у рідній хаті», – часто думала собі Марія, нишком витираючи сльози на очах.

І серце її не підвело. Укоханий Іванко рано подався на Січ. Не раз відтоді, подумки розмовляючи з сином, мати сумовито картала його: «І хіба ж тобі було погано біля люблячої матері та справедливого батька? І чи коли-небудь ти мав відмову хоч у чому?»

Втім, при зустрічах Марія ні словом не обмовилася синові про наболіле. Радіючи його приїздам, догоджала йому, як могла. Не відходила від нього надовго, ніби цим надолужувала змарновані розлукою миті. Пишалася, що Іван так змужнів, привітно усміхалася. В ті дні, коли були разом, відчуття щастя притлумлювало материнську образу.

Та щойно хлопець їхав на Січ, усе починалося знову. Мати нестерпно мучилася тим, що недопестила й недогледіла як годиться свого єдиного синочка. У нетривкому нічному забутті стривожена жінка не знаходила розради. Бачила у снах криваві битви, полиски шабель і рани на синовім тілі. Нерідко пробуджений її стогоном, Дмитро сердито запевняв дружину, що з Іваном нічого не сталося і не станеться.

– Та ніяка його холера не візьме. Лягай собі та спи! – спросоння гримав чоловік та, перевернувшись на інший бік, спокійно спав до рання.

Марія ж, наслухаючи його рівне посапування, знову поринала у свій світ тривожних думок, яким ніяк не могла дати ради. А на світанні, квола і неспокійна, бралася до домашніх справ. Пораючись по господарству, на коротку часину забувала про свою біду, нічні думки, розгубившись у коловерті роботи, дрімали десь у закутках душі. Та ввечері все розпочиналося наново.

І от з’явилася Софія… Одного дня переступила поріг їхньої хати дівчина – несміливо, як іноді приходять на непрохану гостину розсварені родичі, аби просити прощення за содіяне. Принишкла біля дверей, наче сполохана пташка. Марія і Дмитро перезирнулись. Стиха промовлені дівчиною слова: «Я – дружина вашого сина, Софія», впали на них, як громовиця. У домі зависла важка тиша. Дмитро Половець пильно дивився на незнану невістку, насупивши густі чорні брови, що нагадували розкошлані хмари. А Марія, приклавши долоні до спаленілих щік, з німим осудом дивилась на несподівану гостю. Що було робити Софії? Розвернутися й піти звідси навіки?.. Як часто мить вирішує все! Якби Софія подалася геть, батьки назавжди втратили б сина: Іван ніколи б не пробачив їм того, що вони не прийняли його дружину. Годі вже було змінити Йванів вибір – син і в найменшому завжди стояв на своєму, що й казати про справи сердечні. Тож мати з батьком, пересилюючи себе, хай і нерадо, хай і знехотя, прийняли-таки невістку до хати.

А за кілька днів сталося диво: Софія полонила їхні серця. Зробила це легко й ненав’язливо, ласкавими словами й доладними вчинками довівши – може бути їм за доньку.

Так, Марія поступилася перша… Ще звечора, розпитуючи Софію про родину та батьків, жінка мимоволі відчула жаль до дівчини. Сама зростала без тата, тож знала, як нелегко в житті напівсиротам, а тим паче сироті, спраглій любові та ніжності. «Єдине слово втішне часом править сиротині за скарб… І звідки війне ласкавий вітер, туди й хилиться її душа».

Слова розради, мовлені Марією тієї вечорової пори, глибоко зворушили Софію. Тож якось наприкінці дня, коли вже всі готувалися до спочинку, молода невістка запитала з турботою:

– Чи ще щось треба робити… мамо?

У грудях Маріїних спалахнуло сонце. Ще не цілком усвідомлене нею, щойно пробуджене почуття любові, як променистий птах із високого піднебесного гілля, розгладило на її чолі зморшки, пробилося назовні несподівано лагідним усміхом і теплим словом:

– Лягай, Софіє, спати. Робота почекає до завтра.

А наступного ранку, щойно зійшло сонце, у дворі Половців завирувало життя. Софія встигала скрізь і в усьому – підмітала в хаті, бігала з коромислами по воду, варила борщ та куліш, витирала мисники й лави. Робила все жваво, наспівуючи веселих пісень. Молода жінка тішилася набутою родиною, як нечуваним скарбом.

* * *

Софія у праці не покладала рук. А Половці тішилися проворною невісткою, прийнявши її за свою. Але не так було із іншими мереф’янами. Приспані сім літ тому пошепти про Івана Половця знову пробудилися і клекотливим гомоном покотилися між гуртами. Тільки й чулося звідусіль: «Клятий пройдисвіт насміхається над узвичаєними порядками та звичаями. Без вінчання і без благословення увів до батьківської хати невістку. І що вона за одна, що без стиду переступила поріг свекрів, оминувши поріг церковний? Якої вона віри, чиїх батьків? І як то так, що поважні люди, Половці, не боячись ні людського осуду, ані Божого суду, вдалися до великого гріха, зробили те, що в жодні ворота не лізе – прийняли у рід свій невінчану. Громада цього їм не подарує, не облишить без покари».

З раннього ранку й до пізньої ночі пересуди, немов джмелині рої, гули над Мерефою, не знаючи спочинку і нікого не оминаючи. А передусім не даючи спокою дякові, який зоп’яну взявся погрожувати нечестивцям-молодятам страшною клятьбою.

* * *

Теплого липневого підвечірка на одній із мерефських вулиць, і саме тій, що вела до двору Половців, виникла негадана з’ява: вимахуючи на всі боки кривою бузиновою гілкою з недозрілим гроном на кінці, сунув кудись п’яний дяк. Петляючи від воріт до воріт, він подавався то ліворуч, то праворуч, а то нараз відступав кілька кроків назад, плутаючись у одязі, мов стриножений кінь. Коли спотикався і сіпався, то чорні ягоди з бузинової китиці розсипалися навкруги, ніби дяк збирався засіяти ним всю дорогу. Ох і щедрий мав бути врожай! Та, на біду, розірваний поділ чорної ряси, як помело, волочився слідом за п’яницею, замітаючи дрібні плоди. Дяк час од часу мало що не падав на землю. Останньої миті встигав ухопитися за ворота чи паркан і, кецаючи важкою головою, лаявся на всі заставки, кленучи свою лиху жінку, яка охоче била його качалкою, а заразом і всіх скупих мереф’ян, які нібито замало приносять йому віддяк на свята. Потім лайки переходили у нерозбірливе бурмотіння, на яке збігалися усі дворові пси. Для знуджених мерефських собак погавкати на дяка – то була весела забавка. Роздратовані п’яним криком, вони зчинили спершу на всій вулиці, а тоді й по всьому селу, справжню собачу веремію. Дзвінкий гавкіт сколихнув Мерефу. Куди й подівся вечірній затишок! А відтак, поважні господарі, немов на велику пожежу, притьмом вискакували з хат і зацікавлено бігли до воріт.

Софія, що була на той час вдома сама (Марія з Дмитром ось-ось мали повернутися), теж вибігла надвір. Дяк саме відсапувався біля їхніх воріт.

– Що вам? – з порогу запитала Софія непроханого гостя.

Зачувши її голос, п’яниця повів посоловілими очима, різко замахнувся бузиновою гілкою та, зненацька позбувшись опори, поточився й гепнувся у траву. Зойкнувши, Софія кинулась бідаці на допомогу. Спробувала поставити дяка на ноги, але той, зашпортавшись у рясі, мало що не звалив і її саму.