Текст книги "Спокута сатани"

Автор книги: Марія Кореллі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 29 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

XVII

Минув тиждень або днів десять після прийому в принца Вельського, коли відбулась дивна сцена між мною та Сибіллою Ельтон. Ця сцена залишила глибокий слід у моїй душі; вона могла б стати мені попередженням про грозові хмари, що нависли наді мною, − могла б, якби тільки моє надмірне самолюбство не завадило мені розгледіти пересторогу. Приїхавши якось до Ельтонів, я зайшов до вітальні (я вже звик обходитись без доповідання і взагалі без жодних церемоній) та знайшов там Даяну Чесней − саму і в сльозах.

− У чому річ? − вигукнув я жартівливим тоном: я мав дуже дружні, навіть фамільярні відносини з маленькою американкою. − Ви плачете! Невже наш любий залізничний татусь пропив усі свої капітали?

Вона засміялась трохи істерично.

− Ще ні! − звела на мене вологі очі, в яких іще блищала злість. − Наскільки я знаю, з капіталами все гаразд. Але в мене − так, у мене − щойно тут відбулася сутичка з Сибіллою!

− Із Сибіллою?

− Еге, − вона виставила на ослін кінчик маленького гаптованого черевичка й критично оглянула його. − Сьогодні журфікс у Кетсон, мене туди запрошено, і Сибіллу також; міс Шарлотта дуже втомлена, адже вона доглядає графиню; звичайно, я була впевнена, що Сибілла поїде! Гаразд. Вона ні слова не говорить про це до обіду, а потім запитує мене, на котру годину мені потрібна карета. Я запитую: «Хіба ви не їдете?». Вона глянула на мене так виклично − ви знаєте, вона вміє! − і каже: «Ви гадаєте, це можливо?!» Я спалахнула й сказала: «Звісно, можливо!» Вона знову на мене глянула й перепитує: «До Кетсон? Із вами?!» Погодьтеся, це була неприхована образа, тож я не змогла стриматись і сказала: «Хоча ви й графська дочка, це ще не причина вернути писок від місіс Кетсон! Вона добра людина й має лагідне серце! Місіс Кетсон ніколи б так зі мною не поводилась!» Я задихалася, я могла б відповісти їй дуже грубо, якби за дверима не було лакея. Сибілла тільки посміхнулася своєю крижаною посмішкою та спитала: «Може, ви б воліли мешкати з місіс Кетсон?» «З якого це доброго дива, − поцікавилась я, − я мала б мешкати з місіс Кетсон?» І тоді вона сказала: «Міс Чесней, ви платите моєму батькові за протекцію в суспільстві, яку гарантує вам його ім'я; але компанії дочки мого батька торговельна угода не передбачала! Я намагалася якомога ясніше дати вам зрозуміти, що не бажаю з'являтися в товаристві з вами: річ не в тім, люблю я вас чи ні, − просто я не хочу, щоб говорили, ніби я ваша оплачена компаньйонка. Ви змушуєте мене говорити різко, і мені шкода, якщо я вас ображаю. Що стосується місіс Кетсон, то я її бачила тільки один раз, але маю про неї враження як про особу дуже вульгарну й погано виховану. Крім того, я не люблю товариства торгівців!» − Із цими словами вона підвелась і випливла з вітальні, і я чула, що вона звеліла подати для мене карету на десяту годину. її зараз подадуть, а ви лишень погляньте, які в мене червоні очі! Так, я знаю, що стара Кетсон збагатилася, торгуючи лаком, але чим лак гірший від будь-чого іншого?! І потім, це було так давно! Містере Темпест, якщо хочете, можете переповісти Сибіллі все, що я вам сказала: я знаю, ви закохані в неї! Я був заскочений її швидкою розповіддю.

− Але, міс Чесней… − почав був я церемонно.

− О так, міс Чесней, міс Чесней, − передражнила вона мене, нетерпляче простягаючи руку по розкішну sortie-de-bal; я мовчки подав її, і вона так само мовчки прийняла мою послугу. − Знаю, що я тільки міс Чесней, і не винна, що мій вульгарний батько понад усе прагне, перед тим як помре, неодмінно побачити мене одруженою з англійським шляхтичем! Це його погляд, а не мій. На мою думку, англійські шляхтичі всі якісь кволі та розслаблені. Я б могла полюбити Сибіллу, якби вона дозволила, та вона не хоче. Вона проводить життя як крижана брила, вона нікого не любить. Знаєте, вона і вас не любить. Я побажала б їй бути людянішою!

− Мені дуже прикро, − сказав я, усміхаючись до цієї дівчини з пікантним личком та справді добрим серцем, − але, далебі, не варто через це так перейматися. Ви маєте добру та великодушну натуру, але британцям важко порозумітися з американцями. Я можу зрозуміти ваші почуття; однак ви знаєте, що леді Сибілла дуже горда.

− Горда, − вибухнула вона, − ще б пак! Велика гордість − мати предка, якого на Босфортському полі прокололи списом і за лишили птахам! Вочевидь, це дає право на жорстокість усім нащадкам! Не дивно, якщо те саме передалося й нащадкам птахів, які його їли!

Я засміявся, й вона теж; до неї повернувся її звичайний гумор.

− А якщо я вам скажу, що мій предок був священиком-пілігримом, ви в це повірите? − спитала вона, і на її обличчі заграли ямочки.

− Я повірю в усе, що ви скажете! − галантно заявив я.

− Добре, тоді вірте, якщо можете, бо я − ні! Переказують, що він був священиком-пілігримом на кораблі «Квітка глоду» і коли досяг суходолу, то впав на коліна та дякував Богові! Але принаймні він не був слугою шляхтича, якого прокололи списом на Босфорті!

З'явився лакей, аби доповісти, що карету подано.

− Гаразд, дякую, − сказала міс Чесней. − До побачення, містере Темпест. Лорда Ельтона немає, він навіть не обідав з нами, але Сибілла цілий вечір буде вдома. Пошліть когось сказати їй, що ви тут.

Я запропонував їй руку та провів до карети, частково поділяючи її досаду, що їй доводиться самій їхати на вечір до лакової фабрикантки. Даяна була дівчина добра, світла, правдива, хоча надміру балакуча й подекуди вульгарна; однак найкращою рисою її вдачі була щирість, а щирість у вищих колах лицемірного англійського суспільства не в моді.

Заглиблений у роздуми, я повернувся до вітальні та послав одного зі слуг спитатися в леді Сибілли, чи не приділить вона мені кілька хвилин. Я недовго чекав: встиг лише раз чи двічі обійти кімнату як увійшла вона, така дивна, така гарна, що я не міг втримати захопленого вигуку. Вона була в білій сукні, як завжди вечорами; її волосся, зачесане не так ретельно, як звичайно, важкою хвилею спадало на чоло; її обличчя було особливо бліде, і очі здавалися більшими й темнішими; її непевна, перебіжна усмішка нагадувала усмішку лунатика. Вона простягла мені руку − рука була сухою та гарячою.

− Мого батька немає вдома, − сказала вона.

− Я знаю. Але я прийшов, щоб побачити вас. Чи можу я лишитись ненадовго?

Вона ледь чутно промовила слова згоди й, опустившись у фотель, стала бавитись трояндами, що стояли у вазі на столі.

− Ви маєте стомлений вигляд, леді Сибілло, − сказав я ніжно, − чи ви здорові?

− Я цілком здорова, − відповіла вона, − але ви маєте рацію: я справді стомлена. Дуже стомлена!

− Вас так виснажує догляд за матір'ю? Вона гірко засміялася.

− Догляд за матір'ю! Будь ласка, не приписуйте мені так багато доброчесності. Я ніколи не доглядаю своєї матері: я не можу, я надто боягузлива. її обличчя жахає мене, і коли я підходжу до неї, вона з таким надлюдським зусиллям намагається говорити, що робиться ще потворнішою. Я б померла зі страху, якби часто її бачила. Подумати лишень: цей живий труп із витріщеними очима та спотвореним ротом − справді моя мати!

Вона здригнулась і зблідла так, що навіть вуста її побіліли.

− Як погано, мабуть, це впливає на ваше здоров'я! − сказав я, присуваючи свого стільця ближче до неї. − Чи не можете ви по їхати кудись задля різноманітності?

Вона мовчала, тільки глянула на мене; дивний вираз її очей не був ні ніжним, ні задумливим − вони дивилися зверхньо, владно і пристрасно.

− Я бачив щойно міс Чесней, − сказав я, − мені здалося, що вона дуже засмучена.

− Вона не має причин для смутку − відказала холодно Сибілла, − окрім хіба що надто забарного вмирання моєї матері! Але міс Чесней молода, може трохи почекати ельтонської корони.

− Чи ви не помиляєтесь? − промовив я лагідно. − Якими б не були її недоліки, я певен, що вона щиро захоплена вами і любить вас.

Сибілла зневажливо всміхнулася.

− Мені не потрібні ні її любов, ні її захоплення. У мене небагато подруг, але й вони всі лицемірки, яким я не довіряю. Навіть коли Даяна Чесней стане моєю мачухою, ми все одно залишимось чужими.

Я відчув, що зачепив дражливу тему і що вести цю розмову далі ризиковано, тому замовк.

− Де ваш приятель? − несподівано спитала Сибілла, вочевидь, щоб змінити тему. − Чому він тепер так нечасто буває в нас?

− Ріманський? Він великий дивак і час від часу відчуває від разу до товариства. Зрештою, він часто бачить вашого батька в клубі. Чому він сюди не приходить? Гадаю, причиною є його нелюбов до жінок.

− До всіх жінок? − спитала вона з легкою усмішкою.

− Без винятку!

− Отже, він і мене ненавидить.

− Я цього не сказав, − поспішив я заперечити, − вас, леді Сибілло, ніхто не може ненавидіти; але, правду кажучи, наскільки я знаю князя Ріманського, не думаю, щоб він зменшив свою нелюбов до жінок, навіть через вас, бо це його хронічна хвороба.

− Відтак він ніколи не одружиться, − задумано промовила вона.

Я засміявся.

− О, ніколи! Можете бути певні.

Вона замовчала, досі пестячи троянди. її груди високо здіймалися від пришвидшеного дихання; я милувався її довгими віями, що тріпотіли на щоках кольору блідих трояндових пелюсток; чисті обриси її ніжного профілю нагадували мені лики святих та янголів у зображенні Фра Анжеліко[20]20
  Джованні да Ф'єзоле, відомий як Фра Анджеліко, − італійський монах-художник XV століття.


[Закрыть]. Захоплений, я дивився на неї, як раптом вона скочила з місця, зім'явши троянду в руці; її голова закинулась назад, очі палали, і вся вона тремтіла.

− О, я не можу більше терпіти! − вигукнула вона. − Не можу більше терпіти!

Я також підхопився і стояв перед нею здивований.

− О, говоріть, говоріть! Наповнюйте по вінця чашу мого приниження! − палко промовила вона. − Чому ви не говорите мені, як говорите моєму батькові, про мету ваших відвідин? Чому ви не скажете мені, як сказали йому, що ваш владний вибір припав на мене? Що саме мене серед усіх жінок ви обрали собі за дружину? Погляньте на мене! − вона трагічним жестом звела руки догори. − Чи є якась вада в товарі, який ви хочете купити? Це обличчя варте праці модного фотографа, щоб продаватися потім за шилінг, як продаються фотокартки англійських красунь, − чи не так? Ці очі, ці вуста, ці руки − все це ви можете купити! Навіщо ви мучите мене, зволікаючи з купівлею? Невже ще вагаєтесь? Ще не зважили, чи варта я вашого золота?

Здавалось, вона охоплена якоюсь істеричною пристрастю; з тривогою та смутком я кинувся до неї та схопив за руки.

− Сибілло, Сибілло! На Бога, мовчіть! Ви втомлені, ви хвилюєтесь, ви не знаєте, що говорите! Люба, за кого ви мене маєте? Як вам тільки на думку спали ці дурниці про купівлю та продаж? Ви знаєте, що я вас кохаю; я не робив із цього таємниці, ви легко могли читати це з моїх очей, а якщо я не наважувався вам про це говорити, то це лише з остраху, що ви відвернетесь від мене! Сибілло, люба, кохана, заспокойтеся!

Поки я говорив, вона пригорнулась до мене, немов раптово спіймана дика пташка.

− Що я можу сказати вам, − вів далі я, − крім того, що душа моя обожнює вас? Я люблю вас так глибоко, що навіть сам боюся думати про це! Це пристрасть, якої я не можу здолати. Сибілло, я кохаю вас, кохаю безтямно, безумно!..

Я затремтів і змовк. її ніжні руки охопили мене, я цілував її хвилясте волосся. Вона підвела голову й подивилась на мене; в її погляді світилися любов і страх. її краса скорилась мені, й усвідомлення цього позбавило мене самовлади; я поцілував її в уста. Довгий пристрасний поцілунок поєднував дві наші істоти у єдине ціле − так принаймні марила моя збуджена уява; але раптом Сибілла вивільнилася з моїх обіймів та відштовхнула мене. Я помітив, як сильно вона тремтить, і боявся, щоб вона не зомліла. Я взяв її за руку та змусив сісти. Вона ледь усміхнулася.

− Що ви відчували? − спитала вона.

− Коли, Сибілло?

− Щойно, коли цілували мене?

− Небесну радість і пекельну муку водночас! − зізнався я. Вона глянула на мене, насупивши брови й замислившись.

− Дивно! Чи знаєте ви, що я відчувала?

Я заперечливо похитав головою, всміхаючись і тулячи до вуст маленьку ручку, яку тримав у долоні.

− Нічого! − сказала вона з безнадією. − Запевняю вас, геть нічого! Я не вмію відчувати. Я сучасна жінка: я вмію лише думати й аналізувати.

− Думайте та аналізуйте скільки хочете, моя королево, − від повів я поблажливо, − аби тільки ви були щасливі зі мною. Це єдине, чого я прагну.

− Але чи будете ви щасливі зі мною? Чекайте, не відповідайте, доки я не скажу вам, що я таке. Ви помиляєтеся щодо мене.

Вона кілька хвилин мовчала; я, стривожений, стежив за нею.

− Я була підготована до того, − нарешті почала вона, повільно вимовляючи слова, − щоб зробитися власністю заможного чоловіка. Багато чоловіків хотіли купити мене, але жоден не був у змозі заплатити ту ціну, яку правив батько. Будь ласка, не дивіться так пригнічено! Те, що я кажу, є правдивим і цілком звичайним. Усі жінки з вищих класів нині в Англії продаються, немов черкески на невільничому ринку. Я бачу, що ви протестуєте, ви хочете запевнити мене у вашій відданості; в цьому немає потреби. Я вірю, що ви любите мене, наскільки може любити чоловік, і цього мені досить. Але насправді ви не знаєте мене − вас просто приваблює моє обличчя, моє тіло, моя молодість і невинність. Але я не молода: я стара серцем і почуттями. Я була молодою недовго, у Віллосмірі, коли жила серед квітів і птахів, серед усіх чесних істот, які населяють поля та ліси; але одного сезону в місті виявилося досить, щоб убити в мені молодість. Один сезон обідів, балів та читання модних романів! Ви написали книжку, тож повинні знати про обов'язки автора. Це неабияка відповідальність − дати світові твір; чи має право письменник своїми книгами, повними шкідливих, отруйних впливів, опоганювати чисті душі? Ваша книжка містить шляхетні засади, і за це вона мені подобається. Вона добре написана, але, читаючи її, я мала враження, що ідеї, які ви намагалися висловити, були не зовсім щирими, і тому ви не досягли того, чого могли б досягти.

− Маєте рацію, − сказав я з мукою приниження, − щодо літературної цінності книжка не варта уваги. Вона просто новина сезону!

− В усякому разі, − зосередившись, вела далі вона, і очі її потьмянішали, − ви не спаплюжили пера гидотою, властивою багатьом новочасним письменникам. Як ви гадаєте, чи може дівчина, читаючи книжки, які нині вільно друкуються та які їй рекомендують знайомі, бо вони, ці книжки, «такі надзвичайно цікаві», − чи може дівчина, читаючи їх, залишатись невинною та нерозбещеною? Ці книжки докладно описують життя «знедолених»; аналізують таємні людські пороки; захищають, майже як священний обов'язок, «вільне кохання» та загальну полігамію; вони безсоромно знайомлять доброчесних дружин і чистих дівчат із героїнею, яка сміливо шукає чоловіка, все одно якого чоловіка, аби мати від нього дитину без «приниження» взяти з ним шлюб!

Я читала ці книжки; чого ж ви тепер можете сподіватись від мене? Будь-чого, але не невинності! Я зневажаю людей, я зневажаю представниць своєї статі, я проклинаю себе за те, що я жінка! Вас дивує моє фанатичне захоплення Мевіс Клер; я люблю її за те, що її книжки на деякий час повертають мені самоповагу та спонукають вірити в людство; вони бодай на якусь мить відновлюють мою слабку віру в Бога, і мій дух очищується. Однак ви все одно не повинні дивитись на мене як на невинну молоду дівчину, Джеффрі, як на дівчину, чий світлий образ оспівували поети; я − зіпсована істота, виплекана на хисткій моралі та низькопробній літературі нашого часу.

Я мовчки дивився на неї, приголомшений та пригнічений, ніби щось безмежно чисте й цінне розсіялося на порох біля моїх ніг. Сибілла підвелась і почала ходити сюди-туди з неквапливою, але сповненою прихованої люті грацією, яка мимоволі нагадувала мені рухи тварини у пастці.

− Ви не повинні ідеалізувати мене, − сказала вона після невеличкої паузи, похмуро глянувши на мене. − Якщо ви хочете зі мною одружитись, ви повинні робити це цілком свідомо. З вашим багатством ви, звичайно, можете одружитися з будь-якою жінкою. Я не кажу, що ви знайдете дівчину кращу за мене: у моєму колі всі однакові. Усі ми виліплені з одного тіста, всі ми − чуттєві матеріалістки, подібні до героїнь модних романів, які читаємо. Подалі, у провінції, в середніх станах ви, можливо, і знайшли б справді доброчесну дівчину, взірець невинності, але навряд чи вподобали б її: найімовірніше, що вона б вам здалася нудною та нерозумною. Моя головна рекомендація − це врода; ви бачите її, всі бачать її, а я не така лицемірна, щоб не усвідомлювати її сили. У моїй зовнішності немає фальші: моє волосся не накладне, мої рум'янці справжні, моя фігура − не результат майстерності корсетниці, мої брови та вії не підмальовані. Тож будьте певні, моя краса справжня! Але краса тіла не є віддзеркаленням краси душі! Хочу, щоб ви це збагнули. Я запальна, злопам'ятлива, часто неспівчутлива, схильна до хворобливої меланхолії; я вщерть просякнута, свідомо чи несвідомо, тим презирством до життя та невірою в Бога, які являють собою зерно всіх новочасних доктрин.

Вона замовкла. Я досі дивився на неї з дивним відчуттям, у якому змішались обожнювання та розчарування; так поганин міг би дивитись на ідола, якого він досі любить, але в божественну силу якого вже не вірить. Однак те, що вона говорила, анітрохи не суперечило моїм теоріям; на що ж було нарікати? Я не вірив у Бога; чи мав я право ремствувати, що вона поділяє мою невіру? Я мимоволі хапався за старомодну ідею, що віра повинна бути священним обов'язком жінки; я не міг пояснити підстави такого твердження − хіба що то була романтична мрія про жінку, яка молитиметься за того, хто не має ні часу, ні бажання молитися за себе сам. Між тим було зрозуміло, що Сибілла − надто «прогресивна», щоб дотримуватись таких формальностей; вона ніколи не молитиметься за мене, і якщо в нас будуть діти, вона ніколи не навчатиме їх молитися за матір і батька. Я стримав легке зітхання та хотів був заговорити, аж тут вона підійшла до мене й поклала руки мені на плечі.

− Маєте сумний вигляд, Джеффрі, − сказала вона лагідно, − втіштеся: ще не пізно змінити ваш намір.

Я перестрів запитливий погляд її чудових променистих очей, чистих і ясних, як саме світло.

− Я ніколи не зміню свого наміру, Сибілло, − відповів я, − я вас кохаю, я вічно кохатиму вас, але я не хочу, щоб ви себе так немилосердно аналізували…

− Це вам здається дивним? − спитала вона. − І це в наші дні? У дні декадентських романів та «нових» жінок? Гадаю, я в усіх відношеннях готова стати дружиною! − Вона гірко засміялася. − Немає в цій ролі нічого невідомого мені, хоча мені ще не виповнилось і двадцяти. Я вже давно готувала себе до того, що мене продадуть за найвищою ціною, і ті невиразні уявлення про любов, які я мала, живучи у Віллосмірі, про любов ідеалістів та поетів, розтанули, зникли без сліду. Ідеальна любов умерла, ба навіть гірше, ніж умерла: вона вийшла з моди. Після багатьох турботливих напучень, що істотні в житті лише гроші, навряд чи вас повинно дивувати, що я говорю про себе як про предмет, призначений до продажу. Шлюб − це торговельна угода; ви самі чудово знаєте: як би ви не кохали мене або я вас, мій батько ніколи не дозволив би мені одружитися з вами, якби ви не були таким багатим − багатшим за більшість людей! І прошу вас, не сподівайтеся свіжого й довірливого почуття від жінки з розбещеним серцем і душею, як у мене!

− Сибілло, − сказав я палко, − ви зводите на себе наклеп! Я переконаний, ви зводите на себе наклеп! Так, ви живете в цьому світі, але ви не належите йому! Ваша душа чиста, навіть бруд не може залишити на ній плям! Я не вірю тому, що ви говорите проти вашої ніжної та шляхетної натури; і благаю вас, Сибілло, не мучте мене повсякчасними згадками про моє багатство, бо я почну дивитись на нього, як на прокляття. Якби я був нужденним, я б вас так само кохав.

− О, ви могли б кохати мене, − перервала вона з загадковою усмішкою, − але освідчитись мені ви б не наважились.

Я мовчав.

Тоді вона засміялася й ніжно обвила руками мою шию.

− Отже, Джеффрі, − сказала вона, − я закінчила свою сповідь. Мій «ібсенізм», чи то будь-який інший «ізм», − це мій клопіт, і ви зовсім не мусите перейматися цим. Я висловила все, що було в мене на душі; я сказала правду, що серцем не молода. Але я не гірша за решту жінок мого оточення. Я у вашому стилі, чи не так?

− Моє кохання до вас не може бути окреслене такими легко важними словами, Сибілло! − відповів я дещо ображено.

− Байдуже, мені подобається так це називати. Я у вашому стилі, і ви хочете одружитися зі мною. Отже, вам залишається піти до мого батька та швиденько купити мене, уклавши торговельну угоду. І коли ви купите мене… Не дивіться так трагічно! − Вона знову засміялася. − Коли ви заплатите священикові, і заплатите подругам нареченої браслетами та брошками з моно грамами, і заплатите гостям весільним пирогом та шампанським, коли ви врегулюєте рахунки з усіма, навіть з останнім лакеєм, який зачинить дверцята весільної карети, − чи відвезете ви мене далеко, далеко звідси, геть із цього дому, де обличчя моєї матері, ніби привид у пітьмі, переслідує мене, де мене мучить безупинний страх, де я чую такі дивні звуки й де мені сняться такі моторошні сни?.. − Зненацька її голос підупав, і вона сховала обличчя на моїх грудях. − О Джеффрі, заберіть мене звідси якнайшвидше! Ми поїдемо назавжди з цього ненависного Лондона, ми житимемо у Віллосмірі! Я знайду там радість щасливих днів, які давно минули.

Зворушений її благальним тоном, я пригорнув її до себе, відчуваючи, що навряд чи вона була відповідальна за дивні слова, сказані у стані збудження і втоми.

− Усе буде, як ви хочете, люба, і що раніше ви станете моєю, то краще. Тепер кінець березня. Хочете вінчатись у червні?

− Хочу, − відповіла вона, досі ховаючи обличчя.

− Пам'ятайте ж, Сибілло, щоб про гроші й торги не було більше розмов. Скажіть мені те, чого ви мені ще не сказали: скажіть, що ви кохаєте мене, що якби я був жебраком, ви б усе одно любили мене.

Вона рішуче глянула мені просто в очі.

− Я не можу вам цього сказати. Я вам зізналася, що не вірю в кохання. Якби ви були жебраком, то я б напевне не одружилася з вами.

− Ви відверті, Сибілло!

− Краще бути відвертою! Хіба ні? − І вона, витягши квітку з букета в себе не грудях, заходилася приколювати її до мого сюртука. − Що доброго в лицемірстві? Ви ненавидите вбогість, і я теж. Я не розумію дієслова «любити». Часом, коли я читаю твори Мевіс Клер, я вірю в існування любові, але варто мені закрити книжку, як моя віра зникає. Тож не просіть того, чого я вам дати не можу. Я охоче стану вашою дружиною; це все, чого ви можете сподіватись.

− І це все! − вигукнув я, охоплений раптовим гнівом, змішаним із пристрастю; я схопив її руки, почав укривати їх шаленими поцілунками. − І це все! О байдужа крижана квітко! Ні, це не все; ви розтанете від моїх дотиків, ви пізнаєте, що таке кохання; не думайте, що можете уникнути його чар! О моє найдорожче, прекрасне, нерозважне дитя! Ваша пристрасть спить, але вона мусить пробудитися!

− Для вас? − спитала вона, наблизивши своє обличчя до мого; замріяний вираз був у її променистих очах.

− Для мене! Вона засміялася.

− «О, звели мені кохати, і я кохатиму!» − процитувала вона ледь чутно.

− Ви кохатимете, ви мусите! − палко повторював я. − Я буду вашим учителем у мистецтві кохання!

− Це важке мистецтво! Боюся, що й упродовж цілого життя я не зможу цього навчитися, навіть із таким учителем.

Її очі чарівно всміхнулися, коли я на прощання поцілував її та побажав доброї ночі.

− Ви повідомите про новину князя Ріманського?

− Так, якщо ви хочете.

− Ясна річ, хочу, щоб він знав!

Я зійшов сходами вниз; вона нахилилася над перилами, стежачи за мною.

− Добраніч, Сибілло!

− Неодмінно скажіть князеві!

Її біла постать зникла, і я вийшов надвір. У голові моїй панував хаос, і душу мою розривали між собою гордість, щастя і страждання. Подумати лишень − наречений графської дочки, коханий жінки, яка сама оголосила себе нездатною до любові та віри!