Текст книги "Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура"
Автор книги: Марк Твен
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 23 страниц)
Розділ XIV
“ЗАХИЩАЙСЯ, ЛОРДЕ!”
За свій сніданок я заплатив їм три пенси – вельми щедро, коли зважити на те, що за таку суму можна нагодувати добрий десяток чоловік. Але на цей час я відпочив і добре себе почував, а до того ж марнотратство було давньою рисою моєї вдачі; крім того, ці люди ладні були розділити зі мною свій скромний сніданок задарма, і мені приємно було виявити їм свою щиру приязнь і вдячність щедрою грошовою підтримкою. Та й гроші ці були потрібні їм більше, ніж мені, особливо, коли згадати, що в моєму шоломі бряжчало на півдолара залізних монет, і не тільки бряжчало, а й додавало йому відчутної ваги. Признатись, я в ті дні розкидався грішми; але почасти це пояснювалося тим, що я ще не звик до реального стану речей; дарма що вже прожив у Британії так довго, я й досі не міг усвідомити, що одне пенні за Артурових часів мало ту саму силу, що два долари у штаті Коннектікут, тобто купівельна спроможність у них була однакова. Якби я виїхав з Камелота на кілька днів пізніше, то міг би заплатити цим людям гарнесенькими новісінькими монетками моєї власної чеканки, що було б, ясна річ, приємніше і для мене, і для них. Я запровадив американську монетну систему. Через тиждень-два центи, десятицентовики, чвертьдоларові, півдоларові, а також золоті монети мали влитися тоненькими, але невпинними струмочками в комерційні артерії королівства, і я з нетерпінням чекав того часу, коли ця нова кров освіжить усе життя.
Фермери хотіли будь-що відплатити мені за мою великодушність, тож довелося дозволити їм подарувати мені кремінь та кресало; і тільки-но вони підсадили мене и Сенді на коня, я запалив свою люльку. Коли перше пасмо диму вихопилося з-під мого заборола, весь той люд дременув у ліс, а Сенді так і брякнулася з коня. Вони прийняли мене за одного з тих вогнедишних драконів, про яких так багато чули від лицарів та інших професійних брехунів. Я насилу умовив,їх наблизитися до мене на відстань, з якої їм чути було б мої пояснення. А тоді заявив, що чари ці – суща дурничка, небезпечна лише для моїх ворогів. І, поклавши руку на серце, урочисто заприсягся, що кожен, хто підійде до мене з чистим сумлінням і добрими намірами, побачить, як смерть уразить тих, хто підійти відмовиться. Всі кинулися до мене з дивовижною моторністю, і обійшлося без смертельних випадків, бо сміливців, яким вистачило б цікавості залишитись на місці й подивитися, що з цього буде, так і не знайшлося.
Я згаяв досить багато часу, бо ці дорослі діти, позбувшись страху, так захопилися моїм чудесним умінням дихати димом та вогнем, що мені довелося викурити ще дві люльки, перше ніж вони відпустили мене. А втім, затримка мала й певну користь: Сенді за цей час устигла призвичаїтися до моєї люльки, що було просто необхідно, як ви самі розумієте, при спільній нашій мандрівці. Крім того, вона тимчасово припнула язика, а це теж чималий виграш. Головне ж – я зрозумів, що мені тепер не страшний жоден велетень і жоден людожер.
Ніч ми перебули в святого самітника, а наступного дня опівдні мені трапилася перша нагода скористатися з набутого досвіду. Ми саме перетинали розлогу луку, і я, заглибившись у свої думки, нічого не бачив і не чув, коли раптом Сенді, урвавши фразу, яку розпочала ще рано-вранці, вигукнула:
– Захищайся, лорде! Твоє життя в небезпеці!
Вона зіскочила з “коня, відбігла трохи вбік і спинилась. Звівши очі, я побачив віддалік під деревом з півдесятка лицарів із зброєносцями; вони теж помітили мене й заметушилися, квапливо підтягуючи попруги коням, ладнаючись скочити в сідла. Люлька моя була натоптана, і я б давно закурив її, якби не замислився про те, як звільнити цю країну від гноблення й повернути всім – геть усім – її громадянам украдені в них права й людську гідність. Я відразу запалив люльку, набрав повен рот диму – і саме вчасно. Лицарі помчали до мене всі разом, навіть не думаючи виявляти тієї лицарської великодушності, про яку стільки пишуть (пригадуєте – один чемний негідник нападає, а решта чекають своєї черги й стежать, щоб поєдинок відбувався за всіма правилами). Ні, вони мчалися до мене всі разом, мов ядра, випущені залпом із гарматної батареї, розтинаючи з посвистом повітря, низько нахиливши голови в шоломах з розмаяним пір’ям, виставивши напереваги свої списи. Це було гарне видовище, мальовниче видовище, – якщо милуватися ним з верхівки дерева. Я поклав свого списа поперек сідла й сидів, чекаючи, слухаючи, як калатає моє серце* А коли та залізна хвиля вже готова була змести мене, – випустив крізь ґратки заборола довжелезний струмінь білого диму. Бачили б ви, як та хвиля розплеснулася врізнобіч і відкотилася! То було видовисько, ще краще за попереднє.
Проте вони зупинилися кроків за двісті-триста від мене, і це мене занепокоїло. Радість поступилася місцем страхові: я вирішив, що пропав. Але Сенді сяяла, їй явно кортіло потеревенити, та я перебив її, сказавши, що мої чари чомусь не подіяли, а тому нехай вона, мерщій видирається на коня, бо нам треба накивати п’ятами. Та де там! Тікати вона зовсім не мала наміру. Вона заявила, що мої чари позбавили тих лицарів сили; вони не їдуть геть лише тому, що не можуть зрушити з місця; треба трохи зачекати, й вони попадають на землю, і тоді ми заберемо собі їхніх коней і збрую. Я не міг, не мав права підтримувати в ній цю простодушну віру, і сказав, що вона помиляється: коли полум’я з моїх ніздрів убиває, то від людини враз лишається купка попелу, а ці люди, бач, живі й здорові; виходить, у моєму вогнеметі щось зіпсувалось, а що саме, я й сам не знаю; але нам треба тікати якнайшвидше, бо за хвилину ці люди знов нападуть на нас. Сенді засміялась і сказала:
– Аж ніяк, сер, вони не з тієї породи! От сер Ланселот, той не відступився б. Він нападав би на драконів знову, знову і знову, аж поки не перебив би геть усіх. І так само бився б сер Пеллінор, і сер Агловаль, і сер Карадос, і, може, ще двоє-троє, але більше ніхто б не поліз, бо решта вміють тільки язиком ляпати, а не битися. Та ви подивіться на цих нікчем. Вони ж ледве живі з переляку, невже ви гадаєте, що їм цього мало?
– Чого ж тоді вони чекають? Чому не їдуть собі геть? їх. ніхто не затримує. Нехай їдуть собі з богом, я проти них нічого не маю.
– Нехай їдуть, кажете? На це і не сподівайтеся! Вони про таке і мріяти не можуть! Вони хочуть вам здатися.
– Правда? Забожися! Чого ж вони не здаються?
– Вони б залюбки. Та хіба ви не знаєте, як у нас шанують драконів? Вони бояться наблизитися до вас!
– Ну, тоді я сам до них наближусь і…
– І знаєте, що з ними буде? Вони з переляку віддадуть богові душу! Ні, краще я сама до них піду.
І пішла. У військових справах вона була мастак. Я б сам тричі подумав, перше ніж зголосився на таке діло. Незабаром я побачив, що лицарі подалися геть, а Сенді повертається. Я з полегкістю зітхнув. Я вирішив, що Сенді, видно, все ж таки зазнала невдачі – інакше переговори не були б такими короткими. Та виявилося, що вона блискуче впоралась із своїм завданням. Як тільки Сенді сказала тим негідникам, що я Хазяїн, вони мало з коней не попадали, – “їх пойняв незборимий жах”, як висловилася вона, і вони ладні були виконати все, що Сенді від них зажадає. Тоді вона змусила їх заприсягтися, що через два дні вони з’являться до двору короля Артура й здадуться в полон разом з кіньми та зброєю і надалі будуть моїми слухняними й покірливими слугами. Вона зробила все набагато краще, ніж зробив би я сам! Золото, а не дівчина!
Розділ XV
РОЗПОВІДЬ СЕНДІ
– Отже, я власник кількох лицарів, – сказав я, коли ми рушили далі. – Хто б міг подумати, що до мого майна колись додасться і таке добро. Не знаю тільки, що мені з ними робити. Хіба розіграти в лотерею? Скільки їх, Сенді?
– Семеро, як на те ваша ласка, сер, не рахуючи зброєносців.
– Що ж, непоганий вилов. Хто вони такі? Звідки вони звалилися на нас?
– Звідки вони звалилися?
– Еге ж, де вони живуть?
– Ах, я не зрозуміла вас. Зараз я розповім. – І вона промовила задумливо, повільно, мовби пробуючи слова на смак: – Звідки звалилися… звідки звалилися… Звідки вони звалилися? Справді, гарно звучить! Слова так і співають. Я повторюватиму їх подумки, аж поки завчу напам’ять, – якщо мені пощастить. Звідки вони звалилися? Так-так, уже! Уже виходить! І як легко ці слова злітають з язика, надто коли…
– Не забудь про ковбоїв, Сенді.
– Про ковбоїв?
– Атож. Про лицарів. Ти ж збиралася розповісти мені про них. Кілька хвилин тому, пам’ятаєш? Як то кажуть, не затримуй гру.
– Гру?..
– Так, гру! Попався м’яч – бий! Не тупцяй на місці! Ну, то що ж то за лицарі? Розповідай!
– Охоче й залюбки, сер. Я починаю. Отож вони вдвох вирушили в дорогу і в’їхали у густий ліс. І…
– А хай тобі чорт!
Я відразу збагнув свою помилку. Я сам, сам запустив двигун її красномовства! Я сам був винен! Тепер мине добрий місяць, перше ніж вона добереться до фактів. Вона завжди починала без передмови, з місця в кар’єр, а кінчала на півслові, так до суті й не дійшовши. Якщо ви її переб’єте, вона або зовсім знехтує вас, або кине у відповідь кілька слів, а тоді повернеться назад і повторить усю фразу спочатку. Тим-то, перепиняти її було собі дорожче, але я перепиняв, і то досить часто, задля порятунку свого життя, бо, слухаючи цілісінький день її нескінченні балачки, можна було вмерти з нудьги.
– А хай тобі чорт! – сказав я в розпачі.
Вона відразу ж повернулася назад і повторила:
– Отож вони вдвох вирушили в дорогу і в’їхали в густий ліс. І…
– Хто – вони?
– Сер Гавен і сер Увен. І доїхали до монастиря, і ченці гостинно привітали їх. Вранці вони помолилися в абатстві, поїхали далі й опинились у величезному лісі; і там у долинці коло вежі уздрів сер Гавен дванадцять прекрасних дів, а з ними двох лицарів у повнім спорядженні на величезних конях. Діви походжали під деревом, і сер Гавен побачив, що на тому дереві висить білий щит, а діви, проходячи повз той щит, щоразу плюють у нього й кидають багном.
– Знаєш, Сенді, якби я не бачив тут таких неподобств на власні очі, то нізащо б тобі не повірив. Але я надивився й не на таке, тому можу легко уявити собі, як ці діви кружляють навколо щита й плюють у нього. Тутешні жінки взагалі поводяться, як навіжені. Навіть найзнатніші з найвищого товариства! Та перша-ліпша телефоністочка із закутнього комутатора в чемності, лагідності, скромності, хороших манерах заткнула б за пояс і вашу герцогиню!
– Телефоністочка?
– Так. І не питай у мене пояснень. Це дівчина майбутнього. Тут таких не водиться. З ними, бува, говориш грубо, хоч вони ні в чому не винні, а потім соромишся цього й шкодуєш цілих тринадцять століть, бо грубощі нікого не прикрашають, а тільки ганьблять, надто коли ображаєш людину нізащо; жоден справжній джентльмен не дозволить собі образити телефоністку, хоча я… Так, мушу признатись, я й сам…
– А може, вона…
– Ні, годі про неї, годі. Не питай, бо я тобі все одно пояснити не зможу.
– Хай буде так, як на те ваша ласка. Тоді сер Гавен і сер Увен під’їхали, й привітали їх, і спитали, чому вони так зневажають цей щит. “Благородні лорди, – відповіли діви, – зараз ми вам пояснимо. Цей білий щит належить одному лицареві, який живе тут неподалік. Він дуже вправний воїн, але ненавидить усіх знатних і благородних дам нашого краю, і через те ми зневажаємо навіть його щит”. – “Що ж, – мовив сер Гавен, – доброму лицареві не випадає ненавидіти знатних і благородних дам, але, може, в нього є на те підстави? Може, він любить знатних і благородних дам у якомусь іншому краю, й вони відповідають йому тим самим? І якщо він такий мужній, як ви кажете…”
– Мужній!.. Мужність – це єдине, що треба жінкам, Сенді. Розум їх не цікавить. Ах, Томе Сейєрс, Джоне Гінен, Джоне Л. Салліван [37]37
Том Сеєрс(1826–1865) – один з найпопулярніших англійських боксерів XIX ст., учасник 1-го матчу на звання чемпіона світу в тяжкій вазі проти Джона Гінена(1835–1873), американського боксера-професіонала. Матч відбувся 17 квітня 1860 р., тривав 42 раунди і закінчився внічию. Джон Л. Саллівен(1858–1918) – популярний американський боксер.
[Закрыть], славні боксери, як шкода, що вас тут немає! Та ви б уже завтра сиділи за Круглим Столом, і всі б величали вас серами. А післязавтра жоден принц і герцог при дворі не знав би, чи його дружина ще належить йому, чи котромусь із вас. Власне, тутешній двір нічим не відрізняється від табору команчів, де кохання і вірність кожної індіанки залежить від кількості скальпів при поясі її обранця!
– “… і якщо він такий мужній, як ви кажете, – мовив сер Гавен, – то скажіть мені, як його звуть?” – “Сер, – відповіли вони, – його звуть Маргаус, він королівський син Ірландії”.
– Ну, хто ж так говорить? Треба сказати: син ірландського короля. Ану, тримайся міцніше, зараз ми перескочимо цей потічок… Отак! Нашому б коневі в цирку виступати! Він народився передчасно.
– “Я цього лицаря добре знаю, – мовив сер Увен. – З поміж решти звитяжців він далеко не останній”.
– Решти звитяжців. Твоя єдина вада, Сенді, – оця любов до архаїзмів. А втім, то байдуже.
– “…я бачив, як на турнірі, де зібралося багато лицарів, жоден не міг устояти проти нього”. – “Ах, прекрасні дами, – озвався Гавен. – Здається мені, що чините ви нерозважливо, бо той, хто повісив тут свого щита, незабаром повернеться сюди, і хтозна, чи подужають його ці двоє лицарів і чи не доведеться вам розкаюватися у своїх діях; ну, а я не лишатимусь тут більше ні хвилини, бо не хочу бачити, як ви паплюжите лицарський щит”. По тій мові сер Увен і сер Гавен подалися геть, та не встигли від’їхати й кількох кроків, як уздріли сера Маргауса, що мчав до них на здоровенному коні. Помітивши сера Маргауса, дванадцять прекрасних дів щодуху кинулися до вежі, й у нестямному поспіхові деякі спотикалися й падали. Тоді один з лицарів вежі укрився своїм щитом і зухвало гукнув: “Сер Маргаус, захищайся!” – І вони з’їхались, і той лицар зламав свого списа об Маргауса, а сер Маргаус так його вперіщив, що одним ударом скрутив йому в’язи й перебив коневі спину…
– У тім-то й лихо. Скільки коней гине!
– Другий лицар вежі, побачивши це, кинувся на Маргауса, і вони зітнулись із страшною силою, і другий лицар вежі повалився на землю разом з конем, обидва мертві.
– І ще один кінь пропав. Ні, цьому звичаєві треба покласти край. Не розумію, як розумні люди можуть терпіти такі звичаї та захоплюватися ними!
– Тоді, ці два лицарі кинулися із страшною люттю один на одного…
Я зрозумів, що закуняв і пропустив цілий розділ, але нічого не сказав про це Сенді. Певно, вирішив я, ірландський лицар на цей час устиг зчепитися з прибульцями. Так воно й було.
– …сер Увен завдав серові Маргаусу такого страшного удару, що розтрощив свого списа об його щит, а сер Маргаус завдав серу Увену такого страшного удару, що повалив його разом з конем на землю й переламав серові Увену всі ліві ребра…
– Щиро кажучи, Алісандо, всі ці старовинні оповідки занадто прості. Словник у них бідний, куций, всі описи на один лад – самі тільки факти, голі, як піски в Сахарі; ні тобі жвавої деталі, ані колориту. Через те розповідь твоя одноманітна, і всі бої схожі між собою: двоє сходяться й завдають один одному страшних ударів; “страшний” – гарне слово, але ж є ще й інші слова: “нищівний”, “лютий”, “невідворотний”, “приголомшливий”, господи, та існують ще сотні інших слів! А то що ж виходить? Двоє сходяться, завдають один одному, страшних ударів, і розтрощують свої списи, і в одного з них розлітається щит, а другий сторчака валиться на землю разом з конем і скручує собі в’язи, а тоді на того, що лишився, кидається новий кандидат і завдає йому страшного удару, і розтрощує свого списа, а той перший розбиває йому щит і валить сторчака на землю разом з конем, і скручує йому в’язи; а потім з’являється новий охочий, а за ним іще один і ще, аж поки весь матеріал не використано; та коли вам захочеться підбити підсумки, ви не зможете ні відрізнити один двобій від інших, ні зрозуміти, хто ж переміг. Замість живої картини бою, несамовитого і лютого, у вас виходить щось бліде й німе – ніби привиди товчуться в тумані. Уявляю, що лишилося б нащадкам, якби такою вбогою мовою переповідалася яка-небудь видатна подія – скажімо, спалення Рима за часів Нерона [38]38
Існує здогад, що п’ятий римський імператор Нерон (37 до н. є. – 68) підпалив у 64 р. Рим, щоб потім перебудувати місто по-своєму. Згідно з іншою версією, Нерон підпалив Рим, щоб побачити, як виглядала свого часу палаюча Троя. Ці здогади не мають історичного підтвердження.
[Закрыть]! До нас дійшло б хіба що таке: “Місто згоріло; страховки не належить; хлопчина розбив вікно; пожежник скрутив собі в’язи!” Ну хіба це картина пожежі! Як бачите, я прочитав довгу й корисну лекцію, але Сенді – хоч би тобі що, навіть бровою не ворухнула, і тільки-но я замовк, клапан її відкрився й пара знову привела в дію механізм:
– Тоді сер Маргаус завернув коня й помчав до Гавена із списом напереваги. І коли сер Гавен уздрів це, він прикрився щитом і щодуху помчав йому назустріч, і вони схрестили списи й ударили один одного в щити, але спис сера Гавена зламався…
– Я так і знав.
– …а в сера Маргауса не зламався; і сер Гавен разом з конем упав на землю…
– Авжеж! І скрутив собі в’язи.
– …проте сер Гавен миттю скочив на ноги, вихопив свого меча, й сер Маргаус спішився, й вони почали битися навстоячки, завдаючи один одному таких страшних ударів, що їхні щити розлетілися на дрізки, а шоломи й панцирі пом’ялись, і обидва вони були поранені. Та відколи пробило дев’яту годину, сер Гавен щогодини дедалі дужчав і сила його потроїлася. Сер Маргаус помітив це й страшно чудувався, чому супротивник його дужчає, хоч обидва вони стікають кров’ю. Аж ось нарешті настав полудень…
Монотонний голос її переніс мене в дитинство, нагадав такі знайомі картини й звуки: “Зупинка Нью-у-Хейвен! Стоїмо десять хвилин… За дві хвилини до відходу кондуктор ударить у дзвін… Пасажирів, що їдуть до моря, просимо пересісти в останній вагон, цей вагон туди не поїде… Яблука, апельсини, банани, бутерброди, пластівці кукурудзяні!”
– …а за ним і пообідній час, а там і надвечір’я, і сер Гавен почав підупадати на силі, й уже він ледь тримався на ногах, і снага його вичерпувалася, а в сера Маргауса, навпаки, м’язи наливалися силою й грубшали…
– А через те йому ставало затісно в його панцирі – та хіба ж ці люди зважають на такі дрібниці!
– …і врешті сер Маргаус мовив: “Сер, я бачу, що ви добрий лицар, достойний суперник і людина великої сили, поки, звичайно, вона у вас є А що посварилися ми з вами за дрібничку, то мені було б жаль убивати вас тепер, коли ви геть знесиліли”. – “Ах, – озвався сер Гавен, – благородний лицарю, ви сказали те, що сказав би я на вашому місці”. І вони зняли шоломи, й поцілувались, і заприсяглися любити один одного, як брати…
Але тут я загубив нитку й закуняв, міркуючи про те, який жаль, що люди, наділені такою могутньою силою, – силою, яка дозволяла їм протягом шести годин поспіль, у неймовірно важких залізних панцирах, обливаючись потом, рубати, й штрикати, й гамселити один одного, – не народилися тоді, коли силу їхню можна було б застосувати для чогось корисного. От візьмемо, приміром, осла. Осел наділений не меншою силою, але застосовує її з користю, і всі цінують його саме за те, що він осел; але нікому б не спало на думку цінувати вельможу за те, що він осел. З помісі вельможі і осла Ще ніколи нічого путнього не виходило, й до такого поєднання не слід і вдаватися. Та коли вже помилка зроблена, назад вороття нема, і ніхто не знає, на чому воно окошиться.
Коли я прокинувся й прислухався знову, то зрозумів, що пропустив ще один розділ і що Алісанда уже встигла завести своїх героїв дуже далеко.
– Вони їхали та їхали, аж поки заїхали в глибокий
байрак, геть усіяний камінням; на дні його жебонів прозорий струмочок, що витікав із прозорого джерельця, і коло того джерельця сиділи три діви. “Відколи цей край став християнським, – мовив сер Маргаус, – кожен лицар, що попадав сюди, неодмінно зазнавав дивовижних пригод”.
– Усе ж таки зважай на свою мову, Алісандо! У тебе сер Маргаус, син ірландського короля, висловлюється точнісінько так само, як решта лицарів. А тобі слід було б укладати йому в уста якісь ірландські слівця чи бодай якийсь характерний вигук, щоб зразу видно було, що це говорить він, а не хтось інший, і щоб не треба було щоразу називати його ім’я. Всі великі письменники роблять так! Він у тебе мав би говорити так: “Відколи цей край став з біса християнським, кожен лицар, що попадав сюди, зазнавав з біса дивовижних пригод!” – Відчуваєш? Звучить багато краще!
– …”кожен лицар, що попадав сюди, зазнавав з біса дивовижних пригод.” А й справді звучить багато краще, благородний лорде! Щоправда, трішечки незвично, та нічого, повправляюся – навчуся. І вони під’їхали до дів, і привітали одне одного, й побачили, що на голові старшої діви сяє вінок із щирого золота, а років їй шість десятків чи навіть більше.
– Діві?
– Атож, любий лорде, і волосся в неї під вінком було біле…
– А зуби – ладен закластися! – пластмасові, оті, що йдуть по дев’ять доларів за щелепу, і клацають, і стрибають, мов заведені, коли їси, і геть вискакують з рота, коли смієшся.
– Другій діві було три десятки літ, і на голові в неї сяяв обруч із щирого золота. А третій діві було п’ятнадцять літ…
Хвиля спогадів зринула в моїй душі, заглушивши голос Бенді.
П’ятнадцять літ! О серце моє, розбийся! О кохана моя, назавжди втрачена кохана! Їй було п’ятнадцять літ, моїй красуні, моїй лебідоньці, і я любив її понад усе на світі, а тепер уже не побачу ніколи, довіку! Я згадав про неї, і крила пам’яті перенесли мене за моря-океани часу, в ті туманні, щасливі дні за багато-багато століть уперед, коли я, бувало, прокидався теплого сонячного ранку після снів про неї і казав у трубку: “Алло, центральна!” – лише для того, щоб почути у відповідь ніжне, милозвучне, чарівне, мов небесна музика: “Алло, Хенку!” Вона заробляла три долари на тиждень і цілком заслуговувала на таку платню.
Я так і не збагнув з подальших Алісандиних пояснень, хто були полонені нами лицарі – якщо вона взагалі мала намір пояснити. Цікавість моя згасла, сумні думки полинули далеко. З безладних уривків її розповіді в мене склалося туманне враження, що кожен з тих трьох лицарів посадив по діві собі на коня й вони роз’їхалися врізнобіч – один на північ, другий на схід і третій на південь у пошуках пригод, домовившись зустрітися рівно через рік і один день, щоб обмінятися побрехеньками. Подалися в мандри на цілий рік та ще й один день без будь-якого багажу. Ось іще один приклад простацтва тутешніх жителів.
Сонце вже заходило. Свою розповідь про те, хто такі полонені нами ковбої, Алісанда розпочала о третій годині, і, зважаючи на її оповідну манеру, вона встигла просунутися далеченько. Без сумніву, врешті-решт вона б дійшла і до суті, але квапити таких оповідачів нерозважливо.
Ми наближалися до замку, що стояв на пагорбі, – величезної, могутньої старовинної споруди, сірі мури й вежі якої були чарівно оповиті плющем і в цю мить щедро позолочені промінням призахідного сонця. Таких великих замків нам ще не траплялось, і я вголос подумав, чи не той це, якого ми шукаємо, але Сенді сказала: “Ні”. Вона не знала, кому належить цей замок: простуючи до Камелота, вона проминула його, не зупиняючись.
