Текст книги "Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура"
Автор книги: Марк Твен
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 23 страниц)
Що й казати, все це вийшло здорово. Ніколи ще мені не вдавалося так ефектно використати весь підручний матеріал! На коваля жаль було дивитися. Господи! Я б нізащо в світі не хотів бути на його місці! Щойно він похвалявся, що аж двічі на рік дозволяє собі влаштовувати бенкет, двічі на місяць ласує свіжиною, двічі на тиждень – солониною, щонеділі їсть булку, тобто, якщо помножити на три – на кількість людей у його родині, – витрачає за рік не більше 69.2.6 (шістдесяти дев’яти центів, двох мільсів, шести мільрейсів). І раптом з’являється якийсь випадковий перехожий, що одним махом гайнує чотири долари, та ще робить вигляд, наче йому нудно рахувати такі дрібні суми! Даулі зів’яв, зморщився, стухнув, мов повітряна кулька, на яку наступила корова.
Розділ ХХХІІІ
ПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ ШОСТОГО СТОЛІТТЯ
Такий він мене, однак, не цікавив, я заходився коло нього, і незабаром він знову був веселий і щасливий. У країні, поділеній на ранги та касти, цього домогтися неважко. Там, де все визначається рангами й кастами* людина – тільки частково людина, бо людське начало не може розквітнути в ній повністю. Доведіть їй, що ви вищі за неї становищем, посадою чи багатством, і все, вона у ваших руках. Після того її навіть не можна образити. Ні, я не так висловився. Образити її ви, звісно, можете, але вам доведеться докласти до цього чималих зусиль; тож якщо у вас обмаль часу, краще й не намагайтесь. Я здобув повагу коваля своїм явно величезним багатством. Він почав би плазувати переді мною, якби я міг ще похвалитися хоч би куценьким дворянським титулом. І не тільки він, а й кожний простолюдин у королівстві, навіть якби за своїм розумом, гідністю та вдачею він був найвидатнішою людиною всіх часів, а я – цілковитим невігласом. Так воно було й так буде завжди, поки існуватиме Англія. Маючи пророчий дар, я зазирав у майбутнє й бачив, як вона споруджує статуї та пам’ятники своїм нікчемним Георгам та іншим пустопорожнім нездарам королівської і дворянської крові й ховає без належної шани найвизначніших – після бога – творців цього світу: Гутенберга [61]61
Гутенберг Йоганн(бл. 1394-99-1468) – винахідник сучасного способу книгодруку за допомогою набірного шрифту.
[Закрыть], Уатта [62]62
Уатт Джеймс(1736–1819) – англійський механік, винайшов універсальний паровий двигун.
[Закрыть], Аркрайта [63]63
Аркрайт Річард(1732–1792) – англійський підприємець у галузі текстильного виробництва. Йому приписують винахід ткацького верстата.
[Закрыть], Уїтні [64]64
Уїтні Елі(1765–1825) – американський інженер, винайшов бавовноочисну машину.
[Закрыть], Морзе [65]65
Морзе Семюель(1791 – 1872) – винахідник електричного телеграфу; 1838 р. розробив телеграфний код, названий його ім’ям.
[Закрыть], Стефенсона [66]66
Стефенсон Джордж(1781 – 1848) – англійський механік-самоук, сконструював перший у Англії локомотив (1825).
[Закрыть], Белла [67]67
Белл Александр(1847–1922) – один з винахідників телефону (1876).
[Закрыть].
Король набрався по саме нікуди і, оскільки розмова точилася не про битви, перемоги й турніри, почав куняти, а потім підвівся й пішов поспати. Філліс прибрала зі столу, підкотила до нас барильце з пивом і зникла кудись, щоб пообідати нареші на самоті тим, що залишилося від бенкету, а ми заговорили про речі, найцікавіші для такого товариства, як наше, тобто, звичайно, про справи й про заробітки. На перший погляд, справи в цьому маленькому васальному королівстві, яким правив король Багде-магус, були багато кращі, ніж там, де порядкував я. Тут панувала система протекціонізму, тоді як я запроваджував у себе вільну торгівлю й половину дороги в цьому напрямку вже пройшов. Власне, розмовляли тільки ми з Даулі, решта жадібно слухали. Даулі, розпалившись і відчуваючи свою перевагу, почав ставити мені запитання-пастки, на які й справді нелегко було відповісти:
– А скільки у вас, брате, заробляє управитель ферми, дворецький, візник, чабан, свинопас?
– Двадцять п’ять мільрейсів на день, тобто чверть цента.
Коваль аж засяяв з радощів і сказав:
– У нас їм платять удвоє! А скільки заробляє ремісник – тесляр, тинькар, муляр, маляр, коваль, стельмах?
– В середньому п’ятдесят мільрейсів – півцента на день.
– Хо-хо! А в нас вони мають по сто. Добрий ремісник у нас легко заробляє за день цілий цент! Я не кажу про кравців, але решта завжди можуть заробити за день цент, а під гарячу пору й більше – до ста десяти, навіть ста п’ятнадцяти мільрейсів. Мені самому доводилося протягом усього останнього тижня платити по сто п’ятнадцять. Ні, хай живе протекціонізм, і до дідька вільну торгівлю!
Даулі переможним поглядом обвів товариство. Обличчя його сяяло, мов сонце. Та він рано радів! Я взявся за свою довбню й протягом п’ятнадцяти хвилин заганяв коваля в землю, поки не загнав цілком, так, що навіть маківки його не стало видно. Ось як я почав. Я спитав:
– Скільки ви платите за фунт солі?
– Сотню мільрейсів.
– А ми – сорок. Скільки ви платите за яловичину та баранину в ті дні, коли дозволяєте собі купувати м’ясо?
Я зачепив за живе – коваль почервонів.
– Ціни міняються, хоч і не набагато. Я б сказав – сімдесят п’ять мільрейсів за фунт.
– А ми платимо тридцять три. Скільки у вас коштують яйця?
– П’ятдесят мільрейсів дюжина.
– А в нас – двадцять. Скільки ви платите за пиво?
– Пінта – вісім з половиною мільрейсів.
– Ми платимо чотири; двадцять п’ять пляшок на цент. Почім у вас пшениця?
– Бушель – дев’ятсот мільрейсів.
– У нас чотириста. Скільки у вас коштує чоловіча сорочка із сірячини?
– Тринадцять центів.
– У нас шість. А полотняна сукня для дружини селянина чи ремісника?
– Вісім центів чотири мільси.
– Зважте на різницю: ви платите за неї вісім центів і чотири мільси, а ми лише чотири центи. – Тепер можна було завдати удару, і я сказав: – Отже, ти бачиш, любий друже, чого варті високі заробітки, якими ти похвалявся кілька хвилин тому? – І я задоволено оглянув гостей, знаючи, що зв’язав ковалеві руки й ноги – і так спритно, що він цього навіть не помітив. – Ось що зосталося від ваших хвалених заробітків. Сама лузга!
Ви не повірите мені – він тільки здивувався, не більше! Він нічого не второпав, не зрозумів, що я заманив його в пастку, що він попав у западню. В ту мить я міг би застрелити його, їй-богу! Лупаючи на мене затуманеними очима, тяжко повертаючи мозком, він спромігся тільки на таке:
– Даруй, але я нічого не розумію. Адже доведено, що наші заробітки в два рази вищі, ніж ваші. Чому ж ти твердиш, ніби від них зосталася сама “лузга”, якщо я правильно вимовив це чудне слово, котре Господь зласкавився вперше вкласти в мої вуха.
Я був приголомшений: почасти його несподіваним недоумством, а почасти й тим, що всі інші явно додержували такої ж думки – якщо це можна назвати думкою. Мої докази були начебто цілком ясні й прості; як спростити їх ще більше? Все-таки спробую:
– Невже ти не розумієш, брате Даулі? Ваші заробітки вищі від наших лише на словах, а не на ділі.
– Чи ви чули? Ми одержуємо вдвоє більше – ти ж сам це визнав!
– Так, так, не заперечую. Але ж не в цьому річ; кількість монет сама по собі ще нічого не означає. Йдеться про те, що ви можете купити на свій заробіток? Ось що головне! Нехай у вас добрий ремісник заробляє на рік близько трьох з половиною доларів, а в нас тільки близько долара й сімдесяти п’яти центів…
– Ага! Ти знову визнав! Знову визнав!
– До дідька, та я ж не заперечував! Ідеться про інше. У нас за півдолара можна купити більше, ніж у вас за долар, а тому, як підказує здоровий глузд і найпростіший підрахунок, ми заробляємо більше, ніж ви.
Він розпачливо глянув на мене й сказав:
– Чесне слово, не розумію. Ти тільки-но сказав, що наші заробітки вищі, а тепер береш свої слова назад.
– Сто чортів! Невже тобі не можна втовкмачити такої простої речі? Гаразд, ось тобі приклад. Ми платимо чотири центи за жіночу сукню, а ви платите вісім центів і чотири мільси, тобто на чотири мільси більше, ніж удвоє. Скільки заробляє у вас наймичка на фермі?
– Два мільси на день.
– Чудово. Ми платимо удвоє менше, тобто одну десяту цента на день, і…
– Знову ти визнав…
– Стривай! Усе дуже просто, і зараз ти зрозумієш. Щоб заробити собі на сукню, вашій жінці, яка одержує два мільси на день, треба працювати сорок два дні, тобто сім тижнів. Наша ж заробить собі на сукню за сорок днів, тобто за сім тижнів без двох днів. У вас жінка купила сукню – і від її семитижневого заробітку не лишилося нічого, а в нас купила – і має ще дводенну платню на додаткові витрати. Ну, тепер ти, нарешті, зрозумів?
В очах Даулі – та й усіх присутніх – я побачив лише сумнів; оце і все, чого я домігся. Я почекав трохи, даючи їм поміркувати. Нарешті Даулі заговорив – і виявилося, що він і досі не позбувся своїх давніх звичних помилок. Він нерішуче пробелькотів:
– Але ж… але ж… ти не станеш заперечувати, що два мільси на день краще, ніж один.
Ось тобі й маєш! Та я не хотів здаватися й тому вирішив зайти з іншого боку.
– Візьмемо такий випадок. Припустімо, один з твоїх підмайстрів купує собі такі товари:
1 фунт солі;
1 дюжину яєць;
1 дюжину пінт пива;
1 бушель пшениці;
1 сорочку із сірячини;
5 фунтів яловичини;
5 фунтів баранини.
Все це коштуватиме йому тридцять два центи, які він заробить за тридцять два робочих дні – п’ять тижнів і два дні. Нехай він тепер перейде до нас. За тридцять два дні роботи він одержить у нас половину тієї платні. Зате всі ці товари зможе купити за чотирнадцять з половиною центів, тобто за двадцять дев’ять днів роботи, заощадивши таким чином платню майже за половину тижня. Тепер порахуй, скільки це вийде за рік? Що два місяці він заощаджуватиме майже тижневий заробіток, а у вас він не заощадить нічого; за рік наш робітник може зберегти заробіток п’яти-шести тижнів, а ваш – ані цента. Тепер, сподіваюся, ти зрозумів, що “високі заробітки” й “низькі заробітки” – це пустопорожні слова, поки не ясно, що на ті гроші можна купити!
Здавалося б, сказано було переконливо.
Та тільки я їх не переконав. Здатись довелося таки мені. Ці люди цінували тільки “високі заробітки”: їх не обходило, чи за ті високі заробітки можна що-небудь купити. Вони обстоювали протекціонізм, вони ні про що інше й слухати не хотіли, бо ті, кому це вигідно, дурили їх, запевняючи, ніби протекціонізм забезпечує високі заробітки. Я довів їм, що протягом чверті століття їхня платня зросла тільки на тридцять відсотків, тоді як ціни підскочили на сто; у нас же заробляти стали на сорок відсотків більше, а ціни впали. Але на них це не вплинуло. Для цих диваків логіки просто не існувало.
Хоч як це прикро визнавати, я зазнав поразки. Незаслуженої поразки, та хіба від цього легше? І подумати, за яких обставин! Найперший державний діяч тієї доби, найздібніша, найосвіченіша людина в цілому світі, наймудріша з усіх некоронованих голів, що сягали в ті століття” захмарних висот політичної влади, – зазнає поразки в суперечці з темним сільським ковалем! До того ж я помітив, що решті присутніх жаль мене, і спаленів так, що від вусів моїх запахло смаленим. Поставте себе на моє місце, спробуйте відчути прикрість і сором, що їх відчував я, і скажіть, чи втрималися б ви від забороненого прийому, чи не вдарили б ви супротивника нижче пояса? Ну, звісно, вдарили б – така вже людська природа! Вдарив і я. Ні, я не намагаюся виправдатись, я хочу тільки сказати, що я розлютився і що кожен на моєму місці вчинив би так само.
Коли я вирішую вдарити кого-небудь, то не вдовольняюсь легеньким стусаном; коли я б’ю, то вже б’ю наповал. І не Наскакую наосліп, ризикуючи схибити, – ні, я відходжу вбік і готуюся нехапливо, так що супротивникові й на думку не спаде чекати якоїсь каверзи, а потім – бац! – і він уже лежить догоричерева й ніяк не може збагнути, як усе це сталося. Так учинив я і з братом Даулі. Повів мову про се, про те, тихенько, спокійненько, наче знічев’я, – навіть найбільший мудрець у світі не здогадався б, що я замислив і куди хилю:
– Знаєте, хлопці, як подумати й пильніше придивитися, скільки цікавого таять у собі закони, звичаї, обряди! А вони ж залежать від зміни людських поглядів, від розвитку нашої думки! Є закони писані – рано чи пізно їх скасовують. А є закони неписані – вони вічні. Візьміть неписаний закон заробітної плати. Він говорить, що мало-помалу, із століття в століття, заробітна плата неухильно зростає. Як це довести? Ми знаємо, скільки заробляють люди у нас, у вас, десь-інде і з цього виводимо середній заробіток на нинішній рік. Ми знаємо, скільки платили за працю сто років тому і скільки платили двісті років тому; далі в минуле ми зазирнути не можемо, та й цього досить, щоб установити закон поступового зростання заробітної платні. На основі цього закону, навіть не маючи напохваті документів, ми можемо досить точно визначити, скільки платили за працю триста, чотириста і п’ятсот років тому. Чудово. Та чи обмежуємося ми цим? Ні. Ми перестаємо дивитися назад і застосовуємо цей закон до майбутніх часів. Друзі мої, я можу сказати вам, скільки люди зароблятимуть у майбутньому, через сотні й сотні століть.
– Та невже? То скажи, добрий чоловіче!
– Протягом найближчих семисот років платня у ваших краях зросте в шість, разів, і наймит на фермі одержуватиме три центи на день, а ремісник – шість центів.
– Ех, померти б зараз і воскреснути тоді! – вигукнув стельмах Смаг, жадібно поблискуючи очима.
– До того ж не на своїх харчах, а на хазяйських. На хазяйських харчах, щоправда, не розжирієш, але то вже інша річ. А ще через два з половиною століття – слухайте уважно! – ремісник зароблятиме – пам’ятайте, це закон, а не вигадка, – ремісник зароблятиме двадцять центів на день!
Всі так і охнули, а муляр Діккон, звівши догори руки й очі, пробурмотів:
– Більш як тритижневий заробіток за один робочий день!
– Це ж величезні гроші! Величезні! – задихано мовив Марко.
– Заробітна плата помалу, поволі, але невпинно зростатиме, як зростає дерево, і ще через триста сорок років, принаймні в одній країні, середній заробіток ремісника становитиме двісті центів на день!
Усі так і заніміли! Протягом цілих двох хвилин ніхто не міг дихнути! Нарешті вугляр побожним тоном проказав:
– Ото б дожити до того часу!
– Це ж графський прибуток, – зауважив Смаг.
– Графський, кажеш? – озвався Даулі. – Бери вище й не схибиш. Жоден граф у королівстві Багдемагуса не має такого прибутку. Графський – пхе! Та це прибуток… це прибуток янгола!
– От як зросте заробітна платня. В ті віддалені часи людина зможе купувати на свій тижневий заробіток стільки, скільки вам не купити й за рік роботи! Скажете, чудо? Таких чудес буде багато! От, приміром, у вас щовесни визначають, яку платню покласти на цілий рік уперед ремісникові, наймитові чи челядникові. Хто це робить, брате Даулі?
– Іноді судді, іноді старійшини міста, а найчастіше – магістрат. Взагалі кажучи, платню встановлює магістрат.
– І він ніколи не радиться з бідняками, визначаючи їхню платню?
– Ти що, з неба впав? Невже не розумієш, що радитися треба з хазяїном, а не з ними? Гроші ж хазяйські? Хазяйські! Тож і останнє слово має бути за хазяїном.
– А по-моєму, той, хто має ті гроші отримувати, теж особа зацікавлена, і не тільки він, а і його бідолашна дружина та діти. Хто ходить у хазяїнах? Дворяни, багатії, заможні люди. їх жменька нероб, але саме вони визначають, скільки треба платити величезній більшості трударів. Тому що багатії згуртувались, утворили, сказати б, “професійну спілку”, щоб змусити твоїх менш щасливих ближніх брати стільки, скільки дають. А через тринадцять століть – згідно з неписаним законом – буде вже навпаки: згуртуються трударі. І як тоді нащадки нинішніх багатіїв скреготітимуть зубами, проклинаючи силу й могутність ненависних їм профспілок! Так, це правда: аж до дев’ятнадцятого століття магістрат спокійнісінько вирішуватиме, скільки й кому платити за працю; та потім трудяща людина встане й скаже, що з неї досить: дві тисячі років вона терпіла сваволю багатіїв, а тепер бере цю справу в свої руки, – і почне сама встановлювати розміри свого заробітку. Робітник пред’явить нарешті рахунок за всі кривди й приниження, заподіяні йому багатіями, і то буде довгий і кривавий рахунок!
– Ти гадаєш…
– Що робітник братиме участь у визначенні розмірів свого заробітку? Авжеж! На той час він матиме вже досить сили й розуму.
– Веселі то будуть часи, що й казати! – глузливо мовив багатій коваль.
– І це ще не все. В ті часи хазяїн зможе наймати робітника всього лише на один день, на тиждень або ж на місяць, – як йому краще.
– Що ти кажеш?
– Те, що чуєш. Більше того, магістрат вже не матиме права змушувати робітника працювати на хазяїна цілий рік, не питаючи на те його згоди.
– Хіба в ті часи не буде ні законів, ні здорового глузду?
– Будуть і закони і здоровий глузд, Даулі. В ті часи людина належатиме собі самій, а не майстрові чи хазяїнові. І якщо заробіток не влаштовуватиме її, вона зможе перейти із свого міста до іншого, де краще платять, і ніхто не поставить її за це до ганебного стовпа.
– Хай їм чорт, таким часам! – обурено вигукнув Даулі. – Якісь собачі часи, коли ніхто не поважатиме ні старших, ні влади! Ганебний стовп…
– Зачекай, брате, не бери під захист ганебний стовп. Я вважаю, що його слід знищити.
– Яка дивна думка! Чому?
– Зараз поясню. Скажи, чи прив’язують людину до ганебного стовпа за тяжкий злочин?
– Ні.
– А чи справедливо засудити людину за незначну провину до незначної кари й потім убити її?
Коваль не відповів. Перше очко на мою користь! Він уперше не знайшов, що відповісти. Вся компанія помітила це. Гарний результат.
– Ти не відповідаєш, брате. А щойно ж ладен був вихваляти ганебний стовп і шкодувати, що колись його не буде. Я вважаю, що від нього треба відмовитись. Як воно звичайно буває, коли якогось бідолаху за незначну провину прив’язують до стовпа? Юрба насміхається з нього, так?
– Так.
– Починає юрба з того, що кидає в нього грудками землі й регоче, коли він, намагаючись відхилитися від одної грудки, потрапляє під іншу, так?
– Так.
– Потім його намагаються поцілити дохлими котами, так?
– Так.
– Ну, а якщо в тій юрбі є кілька його особистих ворогів, людей, що мають на нього зуб, або якщо його взагалі не люблять сусіди за пиху, чи за багатство, чи за щось інше, – тоді після грудок землі й дохлих котів хіба не полетять у нього каменюки й цеглини?
– Безперечно, полетять.
– Звичайно завершується справа тим, що його калічать на все життя, так? Перебивають щелепу, вибивають зуби, нівечать ноги так, що вони потім чорніють і їх доводиться відтинати, або вибивають око, а то й обидва ока.
– Бог свідок, усе це правда.
– А коли його не люблять, то можуть і вбити там-таки, біля ганебного стовпа.
– Буває, що й убивають, цього ніхто не заперечує.
– Сподіваюся, вас усіх люблять, і ніхто з вас не нажив собі ворогів ні пихою, ні зухвальством, ні великим багатством, ані якимись іншими вадами, що викликають заздрість і ненависть у сільської голоти. Ви, певно, не злякалися б, почувши, що доведеться постояти коло стовпа?
Даулі пощулився. Удар, отже, досяг мети. Але він не показав цього жодним словом. Зате решта заговорили всі разом, одверто й дуже схвильовано. Мовляв, хвалити бога, надивилися ми на ті ганебні стовпи, знаємо, який це жах і яка мука; краще вже швидка смерть на шибениці…
– Ну, гаразд, годі про стовпи, бо, по-моєму, я довів, що від них треба відмовитися. У нас багато несправедливих законів. Наприклад, якщо я вчинив злочин, за який мене мають прив’язати до ганебного стовпа, а ти, знаючи про це, не доніс на мене, то й тебе засудять до ганебного стовпа, якщо хтось тебе викаже.
– І правильно, – мовив Даулі, – бо закон вимагає, щоб я на тебе доніс.
Решта підтримали його.
– Гаразд, нехай так, коли всі ви проти мене. Та одна несправедливість усе ж таки є, я зараз доведу. Магістрат ухвалює, що, скажімо, ремісник має заробляти один цент на день. Закон каже: якщо хазяїн з будь-яких, нехай навіть найповажніших причин, хоча б один день платитиме ремісникові понад один цент, то він тим самим учинить злочин, за який має бути оштрафований і виставлений біля ганебного стовпа; і той, хто, знаючи про це, не донесе, також має бути оштрафований і прикутий до стовпа. Саме це здається мені несправедливим, Даулі, і смертельно небезпечним для нас усіх, бо ти сам легковажно признався, що протягом цілого останнього тижня платив по центу й п’ятнадцять мільрей…
Оце був удар! Одним махом я поклав їх усіх! Я підкрадав-вся до всміхненого, самовдоволеного сердеги Даулі так тихо, й непомітно, й поступово, що він і не підозрівав нічого, поки могутній удар не вибив із нього дух.
Ефект вийшов надзвичайний. Надто коли зважити на те, як мало часу я мав на підготовку.
Та за мить я зрозумів, що трохи переборщив. Я справді мав намір налякати їх, але ж – не до смерті! А вони мало не вмерли від страху. Розумієте, вони дуже добре знали, що таке ганебний стовп, і тепер, коли він замаячив перед ними, коли вони усвідомили, що цілком і повністю залежать від ласки чужинця, його бажання чи небажання виказати їх, – сліпий жах опав їх, і вони вже не могли отямитись, узяти себе в руки. Сказати, що вони були бліді, нещасні, приголомшені, жалюгідні – це ще нічого не сказати. Переді мною сиділи живі трупи. Це було дуже неприємно. Звичайно, я гадав, що вони попросять мене тримати язик за зубами, а тоді ми потиснемо руки, вип’ємо, посміємось, і на тому все скінчиться. Але я помилявся. Я був чужинцем серед людей, яких жорстоке під’яремне життя привчило нікому не довіряти, пам’ятати, що того, хто оступився, затоптують; вони не чекали ні справедливості, ні доброти від будь-кого, хіба що від рідних та близьких. Благати мене зглянутись, виявити великодушність, благородство? Звичайно, їм дуже цього хотілося б, але вони не наважувалися.
