355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Марк Твен » Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура » Текст книги (страница 4)
Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 17:05

Текст книги "Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура"


Автор книги: Марк Твен



сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 23 страниц)

Розділ VIII
ХАЗЯЇН

Добре мати безмежну владу, а ще краще – усвідомлювати, що всі довкола визнають її за тобою. Історія з вежею зміцнила мою владу, зробила її непохитною. Ті, хто доти ставився до мене із заздрістю чи зверхністю, відразу змінили своє ставлення. В усьому королівстві не знайшлося б людини, яка б зважилася перечити мені.

Я досить швидко призвичаївся до свого становища й оточення. Спершу, прокидаючись уранці, я ще, бувало, всміхався, згадуючи свій “сон” і чекаючи заводського гудка; але поволі це пройшло, і я остаточно зрозумів, що живу в шостому столітті при дворі короля Артура, а не в божевільні. Незабаром я освоївся в шостому столітті не гірше, ніж освоївся б у будь-якому іншому; більше того, я б навіть не поміняв його на двадцяте. Подумайте лише, які можливості відкривалися тут перед людиною тямущою, кмітливою й заповзятливою, готовою поєднати свою долю з долею всієї країни в ім’я загального поступу? Якнайширше поле діяльності; повнота влади; жодного конкурента; жодної людини, яка знаннями і здібностями не була б проти мене дитиною. А на що я міг би розраховувати в двадцятому столітті? Хіба що на посаду майстра заводського цеху! Причому на кожнім кроці зустрічав би людей, у сто разів розумніших за мене.

Як високо я піднісся! Я не міг не міркувати про це, я насолоджувався своїм успіхом, немов людина, з чиєї ділянки вдарив фонтан нафти. Озираючись на минуле, я не знаходив там нікого, хто зазнав би такого злету, за винятком хіба Йосифа [22]22
  Йосифбіблійний персонаж, молодший син патріарха Іакова, проданий в єгипетське рабство старшими братами. Визволився з неволі і досяг високого становища при фараоні завдяки вмінню тлумачити сни. Сон фараона про те, як сім худих корів пожерли сім ситих, а сім тонких колосків проковтнули сім добірних, Йосиф витлумачив як передвістя неврожаю і цим врятував країну від голоду. За це фараон призначив його своїм першим міністром.


[Закрыть]
, хоч, як подумати, куди тому Йосифу до мене! Адже його блискучі фінансові операції не облагодіяли нікого, крім фараона, і в широкої публіки викликали хіба що обурення, тоді як я, пощадивши сонце, ощасливив геть усіх і тому здобув загальну прихильність.

Я не був тінню короля – я був сутністю; Король сам був тінню. Влада моя не знала меж; і не тільки на словах, як це часто буває, а й на ділі. Я стояв коло Самого витоку другого великого періоду світової історії і спостерігав, як вузенький струмочок цієї історії глибшає, ширшає і котить свої вже могутні хвилі в далечінь прийдешніх століть; і там, на тлі незліченних тронів, виникали постаті таких самих авантюрників, як я: де Монфорів [23]23
  Де Монфор Сімон, граф Лестерськи й(1208–1265) – французький дворянин, фаворит, потім опальний придворний англійського короля Генріха III. Очолив виступ англійських баронів за обмеження королівської влади. 1264 р. завдав поразки війську короля і взяв його у полон. Через рік син Генріха III, Едуард, у битві при Івшемі убив де Монфора, на той час диктатора Англії.


[Закрыть]
, Гейвстонів [24]24
  Гейвстон П’єр(помер 1312 р.) – син гасконського дворянина, фаворит англійського короля Едуарда II (1284–1327), мав необмежену владу. Феодальні барони, які ненавиділи Гейвстона, змусили короля віддалити його від двору; згодом його було вбито.


[Закрыть]
, Мортімерів [25]25
  Мортімер Роджер(1287–1330) – впливовий представник англійської феодальної знаті, коханець Ізабелли Французької, дружини короля Англії Едуарда II. 1326 р., вторгнувшись із Франції, переміг військо Едуарда II, якого за його наказом було ув’язнено й таємно вбито. 1330 р. король Едуард III, чиїм ім’ям Мортімер правив країною всі ці роки, піддав, його суду і стратив.


[Закрыть]
, Вільєрсів [26]26
  Вільєрс Джордж(1592–1628) – герцог Бекінгемський, фаворит англійських королів Якова І (1566–1625) і його сина, короля Карла І. Фактично вирішував усі державні справи. Його невдала політика викликала невдоволення в народі; загинув від руки одного з ворожо настроєних проти нього офіцерів.


[Закрыть]
; французьких королівських фаворитів, що розпалювали війни й керували походами; коханок Карла Другого, що вимахували його скіпетром; але рівного собі в тій довгій галереї я не знаходив. Я був Єдиний і Неповторний; і мені приємно було усвідомлювати, що протягом найближчих тринадцяти з половиною століть ніхто не зможе ні спростувати, ні заперечити цього факту.

Так, могутністю я дорівнював королю. Проте в державі існувала ще одна влада, могутніша за нас з королем разом узятих. То була влада церкви. Я не хочу приховувати цього факту, та й не міг би приховати його, навіть якби хотів. Але не будемо торкатися цього питання зараз; я ще зупинюся на ньому, коли надійде час. Спочатку церква не чинила мені якихось вартих уваги прикростей.

То була напрочуд цікава країна. А який народ! Лагідний, простодушний, довірливий, – не люди, а кролики! Мені, звиклому до цілковитої свободи, гірко було слухати, як щиро й нестямно присягалися вони в своїй відданості королю, церкві та дворянству, хоч підстав любити й шанувати короля, церкву та дворян у них було не більше, ніж у раба любити й поважати батіг або в собаки любити й поважати перехожого, що б’є його носаком. Та що там казати, монархія, нехай навіть найпоміркованіша, і аристократія, нехай навіть найскромніша, є образою для людської гідності; якщо ж ви народилися і зросли за такого ладу, вам, мабуть, і на думку не спаде, що він несправедливий, а коли хтось скаже вам про це, ви навряд чи повірите. Соромно стає за людський рід, коли здумаєш, які покидьки весь час керували ним з монарших тронів, не маючи на те ніякого права та підстави, і які жалюгідні нікчеми вважались його аристократією! Якби всі ці титуловані нероби мали жити власною працею, як живуть люди, куди достойніші за них, то ніхто з них, певно, не спромігся б вибитись із злиднів та безвісності.

За короля Артура британці в більшості своїй були справжнісінькими рабами, рабами й звалися і на ознаку свого рабства носили на шиї залізний обруч. Решта, по суті, також були рабами, хоч називались інакше: вони вважали й величали себе людьми – “вільними людьми”. Насправді ж уся нація існувала тільки для єдиної мети: плазувати перед королем, церквою і знаттю, по-рабському слугувати їм, проливати за них кров, голодувати, щоб вони були ситі, горювати, щоб вони мали можливість розважатися, до дна пити гірку чашу страждань, щоб їм жилося солодко, ходити голяка, щоб вони могли носити шовкові вбрання та коштовні оздоби, платити податки, щоб вони не повинні були платити, щоб усе життя своє запобігати, підлабузнюватися, принижуватись, щоб вони могли чванитися й уявляти себе земними богами. І на віддяку за це діставати лише стусани та погорду, а втім, люди так звикли до свого приниження, що навіть такі вияви уваги сприймали за честь.

Успадковані уявлення – дуже цікавий предмет для спостережень. Я мав свої успадковані уявлення, король та його піддані – свої. І ті, і ті текли глибокими річищами, що їх вирили час і звичка, і той, хто схотів би змінити їхній напрямок за допомогою доказів, розуму, взяв би на себе нелегке завдання. Наприклад, – згідно з поглядами, що їх успадкував цей народ, усі люди без титулу й довгого родоводу, незалежно від свого природного та набутого хисту, нічим не кращі за тварин, комах, хробаків; а я успадкував переконання, що людиноподібна ворона, убрана в павине пір’я знатного походження та незаслужених титулів, варта лише того, щоб з неї посміятися. Отже, цілком природно, що ставилися там до мене трохи дивно. Приблизно так, як доглядач звіринця і публіка ставляться до слона. Вони захоплюються його зростом і надзвичайною силою; вони з гордістю кажуть, що він легко зробить усе те, що вони зробити не в змозі, і з неменшою гордістю розповідають, що, розлютившись, він може сам-один змусити до втечі тисячу чоловік. Але чи означає це, що вони прирівнюють слона до себе? Ні! У найзлиденнішого волоцюги така думка викликала б сміх. Та вона в нього й не виникла б, ніколи не прийшла б у голову. Отже, для короля, знаті, всього народу, аж до останнього раба й жебрака, я був саме таким слоном. Мною захоплювались і мене боялись, але захоплювалися мною, як твариною, і боялись мене, як тварини. Тварині не поклоняються, – не поклонялися й мені; мене навіть не поважали. Я не мав родоводу, не успадкував ніякого титулу і тому в очах короля та придворних був порохом під ногами, а в народу викликав подив і побожний страх, але ніяк не повагу: відповідно до своїх успадкованих поглядів, він не міг поважати людину без родоводу й дворянського звання. Тут уже давався взнаки вплив могутньої і страшної сили – римсько-католицької церкви. За якихось два-три століття вона спромоглася обернути націю людей на націю черв’яків. До того, як церква підкорила світ своїй владі, люди були людьми, вони високо тримали голови й були наділені людською гідністю, силою духу та вільнолюбством; велич і слава кожного визначались його заслугами, а не походженням. Аж тут на сцену виступила церква – мудра, підступна, користолюбна. Вона знала, як облупити білку – і то не в один спосіб – і облуплювала, як білку, цілі народи; вона вигадала “божественне право королів” і з усіх боків, мов цеглинами, підперла його євангельськими заповідями, вийнявши ті цеглини з підвалин добра, щоб зміцнити ними підвалини зла; вона проповідувала (простолюду) покору, послух, красу самопожертви; вона проповідувала (простолюду) всепрощення; проповідувала (знову ж таки простолюду,” самому лише простолюду) терпеливість, убозтво духу, непротивлення гнобителям; вона запровадила спадкоємні посади й титули і привчила всіх християн землі схилятися перед ними й шанувати їх. Навіть у моєму дев’ятнадцятому столітті ця отрута ще діяла в крові християнського світу, і найкращі представники англійського простолюду мирилися з тим, що нікчеми, негодні їм і в слід ступити, самочинно керували країною з трону, й палати лордів, і всіх найвищих, посад, про які найкращим і най достойнішим синам нації химерні англійські закони не давали права навіть марити; більше того, простий англієць не тільки мирився з такими дивними порядками, а й переконував себе, що пишається ними. Певно, людині дуже важко долати в собі те, до чого звикаєш із самого малку. Свого часу ця зараза схиляння перед чинами й титулами була, звичайно, в крові і у нас, американців, – я це добре знаю. Але на той час, як я покинув Америку, вона, здається, зникала, – носіями її лишалися тільки хлюсти й хлюстихи, а коли епідемія знижується аж до такого рівня, можна вважати, що її вже нема.

Однак повернімося до мого неприродного становища в Артуровім королівстві. Я був там велетнем серед карликів, дорослим серед дітей, генієм серед неуків; з усіх поглядів – єдиною справді великою людиною на всю тодішню Англію; а проте так само, як у далекій майбутній Англії моєї рідної доби, який-небудь тупий баран-вельможа, чий рід походив від королівської коханки, купленої з другої руки в найбруднішому закутку Лондона, вважався людиною кращою, ніж я. За владарювання Артура всі упадали кого таких людців, плазували перед ними, дарма що вдача їхня була така сама нікчемна, як їхній розум, а поведінка така сама ница, як походження. В певних випадках їм дозволялося сидіти в присутності короля, мені ж – ніколи. Я без великих труднощів міг би здобути титул і для себе, і це неабияк піднесло б мене в очах <усіх, навіть в очах короля, хоч він би сам мені його надав. Але я титулу не просив і відхилив його, коли мені запропонували, бо не хотів поступатися своїми переконаннями та ганьбити свій рід: адже я знав, що в жодному його коліні незаконнонароджених не було. Я б радо, з гордістю і вдячністю прийняв лише той титул, який надав би мені народ – єдиний верховний суддя в таких справах; такого титулу я сподівався заслужити і врешті заслужив-таки тривалими роками чесної, сумлінної праці, а потім носив з високою і чистою гордістю. Цей титул одного дня злетів з уст сільського коваля, був підхоплений іншими як слушний і влучний і пішов гуляти з уст в уста, супроводжуваний схвальною усмішкою; за десять днів він облетів усе королівство, і до нього звикли, як до імені короля. Після того мене інакше вже не називали ні в приватній розмові, ні під час дебатів з питань державної ваги в королівській раді. В перекладі на сучасну мову цей титул означає “хазяїн”. Визнаний народом. Він мені зразу припав до вподоби. І це був високий титул, єдиний у своєму роді. Коли згадують про герцога, графа чи єпископа, – спробуй, здогадайся, про котрого саме йдеться. Інша річ, коли кажуть “король”, “королева”, “Хазяїн”. Тут усе ясно.

Король мені подобався, і як короля я його поважав, поважав його звання – принаймні настільки, наскільки взагалі міг поважати чиюсь незаслужену вищість; але як людину я мав його за ніщо – як людей я мав за ніщо і його, і всіх його вельмож, – ясна річ, не виказуючи цього. Я теж подобався і королю, і його вельможам; вони поважали мене як державного діяча, але як людину без роду, без титулу, також мали мене за ніщо, за бидло, – і не дуже старалися це приховати. Я не накидав їм своєї думки про них, вони не накидали мені своєї думки про мене, – отже, ми були квити, дебет і кредит сходились, і обидві сторони були задоволені.


Розділ IX
ТУРНІР

В Камелоті весь час влаштовувалися великі турніри. Ці загалом дуже завзяті, мальовничі й кумедні людські бої биків досить швидко набридали людині з практичним складом розуму. Однак я завжди відвідував їх, і з двох причин: по-перше, той, хто хоче мати популярність, – особливо це стосується урядовців, – не повинен цуратися розваг, що їх полюбляють його друзі зокрема і суспільство взагалі; а по-друге, як людина ділова і як державний діяч я хотів вивчити всю цю турнірну справу, щоб побачити, чи не можна буде її якось удосконалити. Принагідно зауважу, що найпершим заходом моєї адміністративної діяльності, здійсненим буквально першого ж дня, було заснування бюро патентів, бо я знав, що країна без бюро патентів та без чіткого законодавства в цій галузі схожа на краба, який може посуватися тільки вбік або назад.

Тож розваги тривали, турніри відбувалися мало не щотижня, і раз у раз хтось із наших хлопців, – я маю на увазі сера Ланселота й решту, – умовляв мене взяти в них участь. Я обіцяв, але зволікав, відмагаючись тим, що поспішати мені нема куди, а я саме даю лад державній машині – підкручую гайки, шмарую триби, готую до запуску.

Один турнір точився понад тиждень, і в ньому взяли участь щонайменше п’ятсот лицарів, від найуславленіших до зовсім невідомих. Протягом кількох тижнів вони з’їжджалися звідусіль, з усіх кінців країни і навіть з-за моря; багато хто привозив із собою дам, і всі привозили зброєносців та цілі загони слуг. Зібралося пишне й барвисте товариство, дуже характерне для тієї країни й тієї доби своїми нестримними, бездумними веселощами, простодушною безсоромністю мови, щасливою байдужістю до всіх норм пристойності. Щодня з ранку до вечора вони бились або дивились, як б’ються інші, і щоночі співали, грали в азартні ігри, танцювали й пиячили. Що й казати, то були благородні розваги. А публіка, яка публіка! Прекрасні дами у варварських розкішних шатах спостерігали з трибун, як валиться з коня лицар, простромлений наскрізь списом завгрубшки з гомілку, як юшить з нього кров, і не тільки не зомлівали, а плескали в долоні та ще й розштовхували ліктями сусідок, щоб краще бачити; лише зрідка котрась ховала обличчя в хусточку, вдаючи, – так, щоб це всім упало в око, – ніби не тямить себе від смутку, і тоді ви могли поставити два проти одного, що з поверженим лицарем у неї були амурні справи й вона боїться, що ніхто так і не дізнається про це.

Галас уночі страшенно дратує мене, але за даних обставин я радо мирився з ним, бо завдяки йому мені не чути було, як лікарі-костоправи відтинали руки й ноги покаліченим за день. Вони потупили й пощербили мою напрочуд добру стару пилку й навіть поламали козла, але я вдав, ніби не помітив цього. Що ж до моєї сокири, то я вирішив, що вдруге позичу її лише хірургові мого власного століття.

Я не тільки день у день стежив за цим турніром, а й звелів одному кмітливому священикові з Департаменту громадської моралі та сільського господарства писати про нього репортаж, бо я мав намір через деякий час – коли трохи підготую до цього народ – заснувати газету. Створюючи нову державу, перш за все дай їй бюро патентів, потім подбай про шкільну мережу, а після того приступай до випуску газети! Газета, звісно, має свої вади, і їх чимало, але вона здатна підняти з могили мертву націю, – про це не слід забувати. Мертву націю не можна воскресити без газети; іншого засобу просто не існує. Тож я хотів провести експеримент, подивитись, які репортажі можна буде робити на матеріалах шостого століття, коли в цьому виникне потреба.

Як на ту добу, мій патер працював цілком пристойно. Він сумлінно занотовував усі подробиці, а це ж найголовніше для місцевої хроніки. Річ у тім, що замолоду святий отець вів похоронну бухгалтерію в своїй церкві, а в похоронній справі прибуток тільки на подробицях і тримається: що більше подробиць, то більше грошей. Носії, плакальники, свічки, молитви – все йде в рахунок. Якщо родичі небіжчика замовляють мало молитов, ви подвоюєте кількість свічок, і в кінцевому підсумку все одно маєте своє. Крім того, патер умів підпустити комплімент лицареві, який міг стати для нас рекламодавцем… тобто я хочу сказати: який мав вплив при дворі; і взагалі він дуже вдало й натхненно прибріхував – цього хисту він набув, коли служив воротарем в одного благочестивого самітника, що мешкав у хліві й творив чудеса.

Звісно, звітові цього новачка бракувало крику, грюку й крові, які пожвавлювали б картину, але старовинний стиль його підкупав дивною безпосередністю, щирістю і простотою, зберігав аромат свого часу, і істотні вади його пом’якшувалися цими хоч і дрібними, але незаперечними достоїнствами.

Ось уривок із цього звіту:


“…Тоді сер Брайєн Острівний і Граммор Грамморсум, придворні лицарі, зійшлися з сером Агловалем і сером Тором, і сер Тор скинув сера Граммора Грамморсума на землю. Тоді виїхали сер Карадос із Сумної Вежі і сер Терквін, придворні лицарі, і з ними зійшлися сер Персіваль де Галіс і сер Ламорак де Галіс, що були брати; і сер Персіваль зійшовся з сером Карадосом, і списи в руках у обох зламалися, а сер Терквін зітнувся з сером Ламораком, і обидва попадали на землю разом з кіньми, але зброєносці прийшли їм на поміч і знов посадили у сідла. Сер Арнольд і сер Готер, придворні лицарі, з’їхалися з сером Брендайлсом і сером Кеем; то була люта сутичка, і в усіх чотирьох лицарів списи зламались у руках. Потім виїхав сер Пертолоп, придворний лицар, і з ним зітнувся сер Лайонел; і сер Пертолоп, зелений лицар, повалив на землю сера Лайонела, брата сера Ланселота. Благородні герольди сповістили про це, оголосивши його переможцем і уславивши їхні імена. Потім сер Блеобаріс розтрощив свого списа об сера Гарета, але від того удару сам сер Блеобаріс не всидів у сідлі і впав на землю. Побачивши це, сер Галіходін кинув виклик серу Гарету, і сер Гарет скинув на землю і його. Тоді сер Галіхуд узявся за списа, щоб помсти-тися за свого брата, але сер Гарет учинив те саме і з ним, і з сером Теревенем, і з його братом ля Кот-Маль-Телем, і з сером Саграмором Спраглим, і з сером Додінасом Лютим, усіх їх він переміг одним списом. Спостерігаючи перемоги сера Гарета, король Агвісанс Ірландський весь час чудувався, чому цей лицар в одному двобої видається зеленим, а в іншому – голубим? Бо перед кожним новим двобоєм сер Гарет змінював колір, щоб ні король, ні лицарі не впізнавали його відразу. Тоді сер Агвісанс, король Ірландський, зійшовся з сером Гаретом, і сер Гарет скинув його з коня разом із сідлом. Потім виїхав король Карадос Шотландський, і сер Гарет повалив його разом з конем. І так само вчинив він із королем Урієнсом з країни Горра. Потім виступив сер Бегдемагус, і сер Гарет повалив його на землю разом з конем. І Бегдемагусів син Меліганус зламав свого списа об сера Гарета в лютому і чесному двобої. І тоді сер Галахолт, благородний принц, вигукнув гучноголосо: “Пістрявий лицарю, ти добре бився. Приготуйся ж, бо тепер проти тебе вийду я!” Почувши його, сер Гарет озброївся довгим списом, і вони зітнулись, і принц розтрощив об нього свого списа, а сер Гарет завдав йому такого удару в лівий бік шолома, що він заточився і впав би, якби зброєносці не підтримали його. “Справді, – мовив король Артур, – цей лицар багатьох кольорів – добрий лицар”. Після чого король прикликав до себе сера Ланселота й попросив його схрестити списи з тим лицарем. “Сер, – відповів Ланселот, – мені думається, і так підказує мені серце, що зараз я маю втриматись від двобою з ним, бо він уже доволі потрудився сьогодні, а коли добрий лицар здобув за один день так багато перемог, іншому доброму лицареві не личить позбавляти його заслуженої Слави, надто скориставши з його втоми. Бо, можливо, – сказав далі сер Ланселот, – він міряється силою із своїми суперниками, і дама його серця віддає йому свою прихильність, і тому він намагається перевершити самого себе, здійснюючи ці великі подвиги. Тож як на мене, – сказав сер Ланселот, – нехай сьогодні вся слава дістанеться йому, і я не позбавлятиму його слави, хоч міг би це зробити”.

Того дня скоїлась одна прикра подія, згадку про яку я з державних міркувань викреслив із звіту мого патера. Як ви вже, певно, помітили, на тих змаганнях Гаррі давав усім чосу. Кажучи “Гаррі”, я маю на увазі сера Гарета. І якщо з цього ви зробите висновок, що я ставився до нього дуже прихильно, – що ж, ви не помилитесь., А втім, цим пестливим іменем я ніколи не називав його ні в розмовах із сторонніми, ні тим більше віч-на-віч; як вельможа він не подарував би мені такого панібратства. Але я відхиляюсь. Того дня, отже, я сидів у своїй приватній міністерській ложі. Сер Теревень, дожидаючись своєї черги виступати, зайшов до мене, сів і почав молоти язиком; він завжди прилипав до мене, бо я був людина нова, а він потребував нових ринків збуту для своїх дотепів, здебільшого заяложених до такої міри, що сміявся з них тільки оповідач, а бідолаху слухача з душі вернуло. Але. я завжди старався сміятися разом з сером Теревенем і взагалі відчував до нього щиру і вдячну приязнь за те, що він ніколи не розповідав мені анекдоту, який я найчастіше чув у своєму житті і який ненавидів лютою ненавистю. Цей анекдот приписують кожному дотепникові, якого знала американська земля, – від Колумба до Артімеса Уорда [27]27
  Артімес Уордпсевдонім Чарлза Феррера Брауна (1834–1867) популярного американського письменника-гумориста, з яким Твен був особисто знайомий.


[Закрыть]
. В ньому йдеться про лектора-гострослова, який цілісіньку годину сипав блискучими жартами перед збіговиськом якихось невігласів, але так і не домігся від них жодної усмішки. А коли скінчив і зібрався йти, кілька сивих йолопів заходилися вдячно тиснути йому руку, кажучи, що “зроду не чули кумеднішої проповіді й весь час насилу стримувалися, щоб не засміятись”. Цей анекдот ні до чого не ліпився і взагалі не мав права на існування; але мені доводилося вислуховувати його сотні, тисячі, мільйони, мільярди разів, і, слухаючи, плакати й проклинати його найстрашнішими прокльонами. Тож уявіть собі мої почуття, коли цей броньований осел почав розповідати мені його в ті темні досвітні часи історії, коли ще тільки народжувалися легенди, коли навіть Лактанція [28]28
  Люцій Цецілій Фірманіус Лактанцій(240–320) – один з перших християнських письменників-богословів, знаний під прізвиськом “християнський Ціцерон”.


[Закрыть]
можна було називати “недавно померлим Лактатцєм”, а до народження перших хрестоносців лишалося цілих п’ять століть! Тільки-но сер Теревень скінчив, посильний покликав його на арену, і він з диявольським сміхом, гуркочучи й брязкаючи, мов вагонетка з чавунними свинками, пішов з ложі, а я зомлів. Опритомнів я через кілька хвилин і розплющив очі саме в ту мить, коли сер Гарет завдав серові Теревеню страхітливого удару. “Так його, щоб він не піднявся!” – мимоволі вигукнув я. Та, на лихо, перше ніж я домовив ці слова, сер Гарет наскочив на сера Саграмора Спраглого і збив з коня на землю’і його. Брязкіт обладунку не завадив серові Саграмору почути мій вигук – і він прийняв його на свою адресу.

А такий уже народ ці лицарі – як заберуть собі щось у голову, то й кілком не виб’єш. Я знав це і не намагався нічого пояснювати. Одужавши, сер Саграмор заявив, що нам з ним треба звести деякі рахунки, й призначив день – через три-чотири роки, й місце для розрахунку – ту саму арену, де йому заподіяно образу. Я пообіцяв зустріти його у всеозброєнні. Річ у тім, що він вирушав на пошуки святого Грааля [29]29
  За легендами, святий Грааль – це чаша, в яку один з учнів Христа нібито зібрав його кров під час розп’яття. Пошуки цієї чаші, як символу морального вдосконалення, – одна з провідних тем хронік артурівського циклу.


[Закрыть]
. Всі наші хлопці час від часу вирушали шукати святого Грааля. Ці мандри тривали по кілька років. Славні шукачі невтомно блукали світом, не маючи ніякісінького уявлення про те, де може бути той святий Грааль, і, по-моєму, не сподіваючись його знайти. В усякому разі, я певен: якби хтось із них і натрапив на нього випадково, то все одно не знав би, що з ним робити. Порівняйте це, ну, приміром, з пізнішими пошуками Північно-Західного проходу [30]30
  Північно-Західний прохіднайкоротший шлях з Атлантичного в Тихий океан і далі в Індію та Китай через арктичний архіпелаг у Канаді; пошуки його почалися в XVI ст. і тривали понад триста років, увінчавшись успіхом лише в XX ст.


[Закрыть]
до Індії і вам усе стане ясно. Такі граальні експедиції вирушали щороку, а наступного року споряджалися нові експедиції на пошуки торішніх. Під час цих походів можна було запопасти великої слави, але аж ніяк не грошей. А хлопцям вистачало розуму ще й мене кликати з собою. Ну, не смішно, га?


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю