Текст книги "Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура"

Автор книги: Марк Твен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 23 страниц)

На валу, що утворився під час вибуху, я поставив пікети – по двоє-троє хлопців, які мали стежити, чи не з’явиться ворог знову.

Потім я послав на південь од лінії оборони інженера і з ним сорок хлопців, загадавши їм повернути в наш бік гірський струмок, що протікав там, – він міг стати нам у пригоді. Команду поділили на два загони, по двадцятеро в кожному, і вони змінювали один одного що дві години. За десять годин роботу було виконано.

Коли споночіло, я зняв свої пікети. Один з них помітив у північному напрямку табір, але так далеко, що його видно було тільки в підзорну трубу. Він доповів також, що кілька лицарів, намагаючись розвідати, як пробратися до нас, гнали за наші лінії худобу, але самі близько не підходили. Саме цього я й чекав. Вони, бачте, хотіли перевірити, чи не збираємося ми знову випустити на них червоне страхіття. Я подумав, що вночі вони, мабуть, посмілішають. Я здогадувався, яких заходів вони спробують вжити, бо на їхньому місці зробив би те саме, якби був такий же неук, як і вони. Своїми думками я поділився з Кларенсом.

– Гадаю, ти маєш рацію, – погодився він, – адже нічого іншого їм не лишається.

– В такому разі, – сказав я, – вони приречуть себе на загибель.

– Безумовно.

– В них нема жодного шансу вижити.

– Ані найменшого.

– Це жахливо, Кларенсе. Мені шкода їх.

Думки про це так збентежили мене, що я не знаходив собі місця. Нарешті, щоб заспокоїти своє сумління, я склав лицарям таке послання:

“ВЕЛЬМИШАНОВНОМУ ПРОВОДИРЕВІ БУНТІВНОГО ЛИЦАРСТВА АНГЛІЇ

Ви воюєте даремно. Ми знаємо ваші сили, – якщо можна їх так назвати. Нам відомо, що проти нас ви можете виставити не більш як двадцять п’ять тисяч лицарів. Отже, у вас немає жодного шансу на перемогу. Розміркуйте: ми добре озброїлись і добре укріпилися, нас п’ятдесят чотири. П ятдесят чотири кого? Людей? Ні – умів, найздібніших У світі, – а це сила, якої не подолати темній масі, як хвилям морським не розбити гранітних берегів Англії. Будьте розважливі. Ми даруємо вам життя; заради своїх дружин і дітей не відмовляйтеся від такого дарунку. Востаннє вам пропонуємо: киньте зброю, беззастережно скоріться республіці, і все буде пробачено.

(Підпис:) Хазяїн”.

Я прочитав послання Кларенсові й сказав, що хочу передати його з парламентером. Він розсміявся своїм саркастичним сміхом і сказав:

– Ти так і не збагнеш до кінця, що таке дворянство. Не будемо марнувати сил і часу. Уяви собі, що я проводир отих лицарів, а ти – парламентер. Ось ти з’являєшся з білим прапором, наближаєшся до мене і вручаєш мені своє послання, а я даю тобі відповідь.

Я включився в гру – ступив наперед мовби у супроводі конвою з ворожих солдатів, дістав папір і прочитав його вголос. Замість відповіді Кларенс вихопив папір із моїх рук, бундючно закопилив губу й промовив із зневагою:

– Четвертуйте це бидло й пошліть у кошику назад тому низькородному пройдисвіту, що прислав його. Іншої відповіді не буде!

Яка нікчемна теорія у порівнянні з дійсністю! А в дійсності саме такого кінця й слід чекати, і запобігти цьому неможливо. Я подер той папір і відкинув геть свої недоречні сентименти.

А тепер до діла. Я випробував електричну сигналізацію від платформи з кулеметами до печери й упевнився, що вона працює справно; ще і ще раз перевірив контакт із дротяними загорожами – з його допомогою я міг пустити струм у будь-яку з дванадцяти ліній. Наглядати за кабелем, що йшов до струмка, я послав трьох своїх найкращих хлопців, які мали вартувати цілу ніч, змінюючись кожні дві години, готові будь-якої миті виконати мій наказ, тільки-но почують умовний сигнал: три револьверні постріли підряд, – якщо я встигну його дати. Решту варти я відпустив на ніч, і в таборі не лишилося ні душі; я звелів дотримувати в печері тиші й пригасити електричне світло так, щоб воно ледь блимало.

Коли зовсім споночіло, я вимкнув струм в усіх дротяних загорожах, а сам вибрався на вал з нашого боку рову, утвореного вибухом. Я виповз до самого гребеня й простягся на зеленому схилі, щоб спостерігати. Однак було надто темно, і нічого я не побачив. Та й не почув. Довкола стояла мертва тиша. Щоправда, час від часу долинали звичайні нічні звуки: шурхіт пташиних крил, дзижчання комах, далекий гавкіт собак, мукання корів, – але вони не порушували тиші, а поглиблювали її і сповнювали лиховісним смутком.

Я вже й не намагався щось угледіти в тій чорній темряві, проте й далі пильно дослухався, чи не почую чогось підозрілого, – був певен, що таки дочекаюся свого. Та чекати довелося довгенько. Нарешті я вловив якийсь невиразний, ледь чутний звук, що скидався на брязкіт металу. Я насторожив вуха і затамував віддих, бо саме такого звуку я чекав. Звук наближався з півночі й дедалі гучнішав, аж поки я почув його на одному рівні з собою – на валу з протилежного боку рову, футів за сто від себе. Потім з-за валу рядком вигулькнули якісь чорні цятки – чи не людські голови? Важко сказати; а може, там нічого й не було, – хіба ж можна вірити очам, коли в тебе така збуджена уява? Та невдовзі мої сумніви розвіялись. Брязкіт металу почувся вже з рову. Він швидко наростав, розкочувався вшир, і я непомильно зрозумів: рів займає озброєний загін. Атож, вороги готували нам невеличкий сюрприз. Вистави слід було чекати десь на світанку, а може, й раніш.

Я навпомацки повернувся назад у табір: того, що я побачив, було цілком досить. Діставшись до помосту, я дав сигнал пустити струм у дві внутрішні загорожі. Тоді пішов у печеру й побачив, що там усе гаразд: хлопці спали, чатувала тільки варта. Я розбудив Кларенса й сказав йому, що у великому рові повно воїнів – лицарі, як видно, хочуть ударити по нас усією масою. Нам слід бути готовими до того, що на світанку тисячі ворогів вилізуть з рову на вал і підуть на приступ, а одразу ж за ними посуне й решта війська.

Кларенс сказав:

– Певно, вони вишлють одного-двох розвідників під покровом темряви. То, може, вимкнути струм із зовнішніх загорож і дати їм змогу пройти?

– Я вже зробив це, Кларенсе. Невже ти думаєш, що я такий негостинний?

– Та ні, ти добра душа. Я хотів би піти і…

– Гідно зустріти їх? Я піду з тобою.

Ми перейшли табір і залягли між двома внутрішніми загорожами. Навіть після тьмяного світла печери ми спершу майже нічого не бачили, але невдовзі наші очі призвичаїлись до темряви й почали розрізняти стовпи з дротами. Ми пошепки заговорили проміж себе, та раптом Кларенс урвав розмову і спитав:

– Що це там таке?

– Що саме?

– Та онде воно.

– Що “воно”? Де?

– Отам за тобою, щось темне… Якась наче постать, біля другого ряду дротів.

Я вдивлявся, і він вдивлявся. Я сказав:

– Чи то не людина, Кларенсе?

– Та ні, начебто ні… А втім, скидається на те… еге ж, таки людина! Схилилася на загорожу.

– Отож я й кажу. Ходім побачимо.

Ми порачкували вперед і, опинившись поруч, звели очі. Атож, і справді людина – велика постать у лицарському обладунку, випростана й сперта обома руками на дріт, і, певна річ, від неї тхнуло смаленим м’ясом. Бідолаха сконав на місці, навіть не збагнувши, що його вразило. Він стояв закляклий, наче статуя, і тільки пучок пір’я на його шоломі злегка хитався від нічного вітерцю. Ми підвелися й зазирнули йому під забороло, але так і не побачили, знайомий то чи ні, – було надто темно, щоб розпізнати риси обличчя.

Раптом ми почули приглушену ходу й миттю впали на землю. А тоді вгледіли невиразні обриси ще одного ворога: він дуже сторожко, навпомацки наближався до нас. Ми вже бачили, як він простягає руку, намацує верхній дріт, як нахиляється і пролазить під ним, переступивши через нижній. Аж ось він помітив мертвого товариша й здригнувся від несподіванки. З хвилину постояв, не розуміючи, чому той спинився, потім тихо мовив:

– Чого ти тут замріявся, добрий сер Мар… – А тоді поклав руку на плече мерця і – уривчасто скрикнувши, повалився мертвий. Убитий мерцем – атож, убитий своїм же загиблим товаришем. Було в цьому щось моторошне.

Наступні півгодини ці ранні птахи один по одному з’являлися поблизу кожні п’ять хвилин. Озброєні здебільшого тільки мечами, вони тримали їх напоготові, попереду, й намацували ними дроти. Ми не завжди бачили самих лицарів, але раз по раз помічали то там, то там голубий зблиск і однаково знали, що сталося: черговий бідолаха торкався мечем зарядженого дроту і ту ж мить конав. На деякий час западала лиховісна тиша, а тоді знов і знов, з безжальною розміреністю, лунав гучний брязкіт – то падало закуте в залізо мертве тіло. Так тривало довго, і аж жах брав від тих звуків серед темряви й безлюддя.

Ми вирішили прогулятися між двома внутрішніми загорожами. Задля зручності пішли на повен зріст, розваживши так: якщо нас і помітять, то скоріше визнають за своїх, аніж за супротивників, та й в усякому разі мечем до нас не дістати, а списів ці панове при собі не мають. Ну й прогулянка ж то була! Мало не на кожному кроці поза другою лінією лежали мерці – хоча видно їх було й невиразно, проте ми бачили; а ще ми нарахували п’ятнадцять отих скорботних статуй – мертвих лицарів, що стояли, спершись руками на дріт. Усе це досить переконливо свідчило, що наш струм дуже потужний і вбиває жертву миттю, не давши їй і скрикнути.

Незабаром ми почули глухе тупотіння і враз здогадалися, що воно таке. Це був отой сюрприз, якого ми мали чекати. Я пошепки звелів Кларенсові йти збудити наших воїнів і сказати, щоб ніхто не витикався з печери без мого розпорядження. Він скоро повернувся, і ми стали біля внутрішньої загорожі, спостерігаючи, як беззвучна блискавка чинить страшну розправу над ворожою навалою. Добачити деталі було неможливо, але темна купа за другою загорожею зростала на наших очах. І то все були мертві люди! Тепер наш табір оточувала суцільна стіна мерців – сказати б, оборонний вал, бастіон із трупів. І найстрашніше, що все те діялося в цілковитій тиші: ні слова команди, ні бойового поклику, – бо, замисливши захопити нас зненацька, ті люди посувалися як могли тихіше, і щоразу, коли передній ряд наближався до мети й ось-ось мав з криком кинутись на приступ, він наражався на смертоносний дріт і падав додолу, не встигши й рота розтулити.

Мені вже довелося пустити струм у третій ряд і майже одразу по тому в четвертий і п’ятий – так швидко проміжки між загорожами заповнювалися трупами. Я вирішив, що надходить час завдати головного удару, – адже все вороже військо уже опинилося в нашій пастці. Так чи так, а слід було пересвідчитись у цьому. Я натиснув кнопку, і над нашим урвищем спалахнуло п’ятдесят електричних сонць.

О чорт, ото була картина! Нас оточували три стіни мертвих тіл! А в проміжках між рештою загорож юрмилися ще живі, обережно посуваючись уперед крізь дроти. Раптовий спалах світла приголомшив усю ту масу, і вона немов закам’яніла з несподіванки. Цим миттєвим замішанням слід було скористатись, і я не пропустив такої нагоди. Адже в наступну мить вони б отямились і з бойовим покликом навально кинулися вперед, трощачи мою проводку; але ця втрачена мить назавжди позбавила їх такої змоги, і в цю коротку, скороминущу частку секунди я встиг пустити струм по всіх лініях і знищити усе полчище на місці! От тепер уже крик таки почувся! То був передсмертний крик, що вихопився з одинадцяти тисяч грудей. Жахливим воланням розкотився він серед ночі.

Одного погляду було досить, щоб побачити: решта ворожого війська – десь тисяч із десять – уже перейшла рів і готова до рішучого нападу. Отже, всі вони в наших руках, і ніщо їх уже не врятує! Настала завершальна дія трагедії. Я тричі вистрілив з револьвера, що означало: “Пустити воду!”

Розлігся страшенний грім і гуркіт, і за хвилину гірський потік шалено ринув у рів і перетворив його на повноводу річку в сто футів завширшки і двадцять п’ять завглибшки.

– До зброї, хлопці! Вогонь!

Тринадцять кулеметів Ґетлінга почали вивергати смерть на ті приречені десять тисяч чоловік. Ворожі воїни спинилися, якусь хвилю постояли проти навальної зливи вогню, а тоді повернули назад і сипонули до рову, мов полова від подмуху буревію. Чверть їх не добігла й до гребеня внутрішнього валу, а три чверті таки подолали його – і потонули в рові.

Через десять хвилин після того, як ми відкрили вогонь, збройний опір ворога було остаточно зламано, воєнну кампанію закінчено, і ми, п’ятдесят чотири чоловіка, стали володарями Англії! Навколо нас лежало двадцять п’ять тисяч трупів.

Та яка зрадлива доля! Дуже скоро – скажімо, десь через годину – з моєї власної вини сталося таке, що… Але мені не стає духу писати про це. Отож кінчаю свою оповідь.

Розділ ХLIV
ПОСТСКРИПТУМ КЛАРЕНСА

Замість нього напишу про це я, Кларенс. Він запропонував мені разом з ним вийти з табору й подивитися, чи не можна допомогти пораненим. Я відраджував його як міг. Казав, що коли їх там багато, ми однаково нічого не зарадимо, та й хоч би як воно було, а отак ходити між них просто нерозумно. Та коли він уже щось собі постановляв, його рідко вдавалося переконати в іншому. Отож ми вимкнули з наших огорож електричний струм, узяли з собою охорону і, перелізши через вал із мертвих лицарів, пішли полем бою. Перший поранений, що попрохав допомоги, сидів, зіпершись спиною на вбитого товариша. Коли Хазяїн нахилився й заговорив до нього, поранений упізнав його і вдарив кинджалом. То був сер Меліагронс – я побачив це, знявши з нього шолом. Він уже ніколи не покличе когось на допомогу.

Ми віднесли Хазяїна до печери й заходилися коло його рани, на щастя, не дуже серйозної. В цьому ділі нам допомагав і Мерлін, але тоді ми ще не знали, що то він. Мерлін переодягся старою жінкою і з’явився в подобі добросердої селянки. Гладенько виголившись і намастивши обличчя коричневою фарбою, він прийшов до нас через кілька днів після того, як поранили Хазяїна, і сказав, що може для нас куховарити. Вдавана стара сказала нам, що всі її родичі подалися до нових таборів, які лаштує ворог, а вона лишилася сама і мало не помирає з голоду. Хазяїн уже швидко одужував і розважався тим, що дописував свою оповідь.

Ми зраділи цій жінці, бо людей мали обмаль. Ми опинилися в пастці, яку самі ж таки собі й наставили. Якщо ми залишимось тут, мертвяки вб’ють нас, а якщо подамося геть від своїх оборонних споруд, перестанемо бути невразливими для ворога. Ми перемогли й самі були переможені. Хазяїн розумів це; всі ми це розуміли. Якби вирушити в один з нових таборів і спробувати дійти якоїсь згоди з ворогом… Але Хазяїн піти не міг, і я не міг, бо один з перших занедужав, отруєний смородом багатьох тисяч трупів. Слідом за мною злягли інші, потім ще і ще. А взавтра…

Завтра. Ось воно й настало. А з ним – кінець. Десь близько півночі я прокинувся й побачив, що та відьма виробляє якісь чудернацькі паси над головою Хазяїна, і страшенно здивувався. Усі, крім варти при динамо-машині, міцно спали, і в печері не чути було ні звуку. Нарешті стара облишила свої таємничі химери й рушила до дверей.

– Ану стій! Ти що це робила?

Вона зупинилась і сповненим зловтіхи голосом промовила.

– Ви були переможцями – тепер ви переможені! Всі оці – приречені, і ти також. Ви всі сконаєте в цій печері, всі, крім нього. Він тепер спить і спатиме тринадцять віків. Я – Мерлін!

І він зайшовся таким невтримним, божевільним сміхом, що аж заточився, наче п’яний, і вхопився за один з наших електричних дротів. Так він і лишився стояти з роззявленим ротом і досі сміється. І, певно, той закам’янілий сміх зостанеться на його обличчі аж доти, доки тіло його розсиплеться на порох.

А Хазяїн і не зворухнеться – спить, наче мертвий. Якщо він сьогодні не прокинеться, ми вже знатимем, що то за сон, і тоді покладемо його тіло в найдальшому закутку печери, де ніхто його не знайде і не зможе наглумитися з нього. А ми, решта, умовилися так: якщо хоч одному з нас пощастить вийти звідси живим, він сумлінно опише все, що тут сталося, і сховає рукопис разом із Хазяїном, нашим любим, добрим проводирем, якому цей рукопис належить – живому чи мертвому.

Кінець рукопису

ЗАКЛЮЧНЕ СЛОВО АВТОРА

Коли я відклав рукопис, надворі вже розвидніло. Дощ майже перестав, усе довкола було сіре й сумне, і знесилена буря, вщухаючи, востаннє зітхала й хлипала. Я підійшов до кімнати незнайомця і, ставши біля прочинених дверей, прислухався. А коли почув його голос, постукав у двері. Відповіді не було, проте голос чувся й далі. Я зазирнув до кімнати. Незнайомець лежав горілиць на ліжку і уривчасто, але з великим запалом щось говорив, розкинувши руки й неспокійно шарпаючи ними, як ото хворий у гарячці. Я тихцем підступив до ліжка й нахилився над ним. Він і далі щось бурмотів, а то й вигукував. Я обізвався якимсь словом – аби тільки привернути його увагу. Його осклілі очі вмить заблищали, а попелясте обличчя спалахнуло радістю, вдячністю, приязню.

– О Сенді, нарешті ти прийшла!.. Як я тужив за тобою! Сядь поруч мене… не покидай мене… ніколи більше не покидай мене, Сенді, ніколи… Де твоя рука? Дай її мені, люба, я хочу тримати її… отак… тепер усе гаразд, усе добре, і я знову щасливий… Ми знову щасливі, правда ж, Сенді?.. Я майже не бачу тебе, ти вся наче в тумані, невловна, мов хмаринка, але ти тут, і з мене досить цієї благословенної миті… я тримаю твою руку в своїй, ні, не забирай її… ще трохи… мені вже недовго її тримати… А то була наша донечка?.. Алло-Центральна!.. Вона не озивається. Може, спить? Принеси її, коли прокинеться, і дай мені торкнутись її рученят, її личка, її волоссячка і попрощатися з нею… Сенді!.. Атож, ти тут. Я на мить забувся й думав, що ти пішла… Чи довго я хворію?.. Мабуть, довго – мені здається, місяці минули… А які сни мені ввижалися, Сенді, які химерні й моторошні сни! Ну чистісінька тобі правда, а не сон… усе воно, звісно, було марення, але ж таке правдиве! Мені ввижалося, ніби король помер, а ви лишились у Галлії і не можете дістатися додому, ввижалася революція; в тих маячних снах я бачив, як ми з Кларенсом та купкою моїх юних прибічників воюємо з усім лицарством Англії і винищуємо його до ноги! Та й це – не найбільше диво. Мені марилося, ніби я істота з далекої прийдешньої доби, що має настати через багато століть, і навіть це видавалося такою ж правдою, як і все інше! Так-так, ніби я перенісся з тієї доби назад у нашу, а тоді знову в оте далеке майбуття і опинився, самотній і всім чужий, у геть незнайомій мені Англії, і між нами запала прірва в тринадцять століть – між мною і тобою, між мною і моїм домом та друзями, між мною і всім тим, що таке любе мені, задля чого тільки й варто жити!.. Який то був жах, Сенді, ти навіть уявити собі не можеш! О, не йди від мене, Сенді, не залишай мене ні на мить… не дай мені знов утратити тяму… Смерті я не боюся, хай собі приходить, аби тільки не було тих марень, тих жахливих марень, що крають мені душу… мені несила терпіти їх більше… О Сенді!..

Ще деякий час він бурмотів щось нерозбірливе, а потім затих, немовби передчуваючи наближення смерті. Раптом пальці його почали гарячково бгати укривало, і з цього я зрозумів, що надходить кінець. А коли горло йому стисла передсмертна судома, він трохи піднявся, начебто прислухаючись до чогось, а тоді мовив:

– Сурмлять у ріг?.. То король! Спускайте міст! Людей на замкові мури! Погасіть…

Він готував свій останній “ефект”, але так і не довів його до кінця.