355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Марк Твен » Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура » Текст книги (страница 18)
Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 17:05

Текст книги "Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура"


Автор книги: Марк Твен



сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 23 страниц)

Розділ XXXIV
ЯНКІ Й КОРОЛЯ ПРОДАНО В РАБСТВО

Що ж я мав робити? Передусім, звісно, не спішити. Треба вигадати якусь розвагу, щоб самому зібратися з думками й дати змогу прийти до тями цим бідолахам. Навпроти мене сидів Марко, закам’янілий у ту мить, коли він намагався зрозуміти, як діє гаманець-пістолет. Оглушений моїм ударом, він усе ще машинально стискав цю іграшку. Я забрав у нього з рук гаманець і запропонував розкрити його таємницю. Таємниця! Що може таїти в собі така проста річ? Але в ту добу й для тих людей і вона була таємничою.

В тій країні зовсім не вміли користуватися механізмами, бо ніяких механізмів у них і не було. Гаманець-пістолет являв собою невелику подвійну трубку з міцного скла; всередині була пружина – коли на неї натискали, відбувався постріл. Той постріл ніякої шкоди заподіяти не міг – дробинка падала вам на долоню. Дробинки заміняли монети. Трубки були двох калібрів – одна зовсім малого, а друга в кілька разів більшого. Тонша вистрілювала дрібнесенькі шротинки-мільрейси, а грубша – шротини-мільси. Пістолет правив за гаманець, і дуже зручний гаманець – з його допомогою ви безпомилково розраховувалися в темряві, а носити його могли і за щокою, і в жилетній кишені, якщо ви мали жилетну кишеню. Я виготовляв такі гаманці різних розмірів – найбільший можна було б набити дробом на цілий долар. Урядові вигідно було заміняти монети дробом: метал не коштував нічого, а підробки я не боявся, бо крім мене ніхто в королівстві не вмів виливати дріб. Вираз “настріляти грошей” незабаром увійшов у вжиток і зберігся аж до дев’ятнадцятого століття, хоча ніхто не підозрює, звідки він походить.

Незабаром до нас приєднався й король. Сон відсвіжив його, повернув йому чудовий настрій. Я ж почував себе, мов на гарячій сковорідці: життя наше було в небезпеці! Тим-то я зовсім стривожився, помітивши в очах короля веселі вогники – ознаку того, що він збирається утнути якусь штуку… Сто чортів, і надало ж йому розвеселитися саме тепер!

Я не помилився. Він зразу з удавано безневинним і через те дурнуватим виглядом завів мову про сільське господарство. Мене кинуло в холодний піт. Я хотів прошепотіти йому в вухо: “Чоловіче, нам загрожує страшна небезпека! Кожна мить – золото, поки ми не повернемо собі довір’я цих людей; не гайнуй дорогоцінного часу!” Але шептатися з ним я не міг, бо гості вирішили б, що ми змовляємося. Лишалося тільки сидіти й привітно всміхатися, спостерігаючи, як король от-от наступить на динамітну міну, пащекуючи про трикляту цибулю. Спочатку при сигналі тривоги думки мої заметушилися так гарячково, розпочали такі передислокації, кидки й перебіжки під звуки сурем та барабанів, що я не чув жодного слова; та коли план воєнних дій викристалізувався в моїй уяві, а думки вишикувались у бойовий лад, до мене, мов здалека, почали долинати залпи королівських батарей:

– …Як на мене, то це не найкращий спосіб, хоча погляди фахівців тут розходяться: дехто вважає, що цибуля, коли її знімають з дерева недостиглою, дуже шкідлива для здоров’я ягода…

Слухачі почали виявляти ознаки життя й перезиратися з подивом і занепокоєнням в очах.

– …тоді як інші знавці небезпідставно твердять, що це не зовсім так, посилаючись на те, що сливи та інші злаки завжди викопують із землі нестиглими…

Слухачі явно збентежилися; так, збентежилися й злякалися.

– …а проте вони не втрачають своїх поживних властивостей, надто якщо пом’якшити їхню природну гострість домішкою заспокійливого соку виткої капусти…

Очі наших гостей сповнилися дикого жаху, хтось із них пробурмотів:

– Що він верзе? Господь, певно, затьмарив розум цього селянина!

Охоплений тяжкими передчуттями, я приготувався до найгіршого.

– …і далі, виходячи із загальновідомої істини, що молоді тварини, ці, так би мовити, свіжі плоди тваринного світу, найсмачніші – бо коли цап достигне, то хутро його своїм надмірним теплом псує смак м’яса, що, в поєднанні з такими іншими вадами, як вельми непристойні звички, невситима кровожерливість, цілковита безбожність і, нарешті, просто ницість цапової вдачі…

Всі посхоплювалися з місць і кинулися на нас, люто горлаючи: “Один зрадник, другий божевільний! Смерть їм! Смерть!” Яка радість спалахнула в очах короля! Він нічого не тямив у сільському господарстві, зате битися вмів, та ще й як! До того ж він задовго не давав волі кулакам, і вони в нього свербіли. Одним ударом у щелепу він збив коваля з ніг і поклав його навзнак. “Святий Георгію, поможи Британії!” – і король повалив на землю стельмаха. Муляр був людина огрядна, але від мого кулака відлетів, мов м’ячик. За мить усі троє були знову на ногах і знову полізли на нас; ми знову збили їх з ніг; вони знову попідводилися. Так вони падали й спиналися на ноги із суто британським завзяттям, аж поки ми зробили з них відбивні. Вони хиталися від знемоги, вони вже не бачили, хто перед ними, – свій чи чужий, і духопелили один одного з останніх сил, а ми стояли осторонь і дивились, як вони борсаються на землі, гарчать, дряпаються, кусаються з упертістю й люттю, яких вистачило б на зграю бульдогів. Ми дивилися, поволі заспокоюючись, бо вони вже неспроможні були бігти по допомогу, а вуглярева хата стояла так далеко від дороги, що випадкові перехожі побачити нас не могли.

Спектакль цей тривав досить довго, і я тільки випадково помітив, що Марка серед нас нема. Я озирнувся довкола, але ніде його не побачив. Кепська справа! Я смикнув короля за рукав, ми прослизнули між деревами і вбігли до хати. Ні Марка, ні Філліс там не було! Певно, вони поспішили до шляху, скликають людей на поміч. Я сказав королю, що треба тікати, а чому – поясню потім. Коли ми перебігли галявину й опинились у лісі, я озирнувся й побачив натовп розлючених селян з Марком та його дружиною на чолі. Вони репетували як на живіт, але нас то не страхало: ліс густий, пробіжимо ще трохи, видряпаємося на дерево й шукай вітра в полі. Але тут ми почули гавкотіння. Собаки! Це вже міняло справу, ускладнювало наше завдання – необхідно знайти проточну воду.

Ми мчали щодуху; крики й гавкіт почали віддалятися, слабнути. Аж ось і струмок. Стрибнувши у воду, ми пройшли вниз за течією ярдів триста, поки натрапили на розлогий дуб, грубезна гілляка якого нависала над самим струмком. На цю гілку ми й видряпались, а тоді перебралися по ній до стовбура. Шум погоні знову погучнішав – очевидно, натовп напав на наш слід. Якийсь час цей шум наближався дуже швидко, потім він перестав наближатися – певно, собаки знайшли те місце, де ми зайшли в воду й тепер нишпорять уздовж струмка, розшукуючи наш слід.

Тим часом ми зручно всілися на дереві, рясне листя надійно сховало нас, і король заспокоївся, а я не зовсім. Я вважав, що нам слід спробувати перебратися по гілках на сусіднє дерево. Врешті ми туди перебралися, хоч король посковзнувся й мало не впав. Ми вигідно вмостилися на новому місці, надійно сховані у густій кроні, і тепер нам не залишилося нічого іншого, як сидіти, слухати й чекати. Погоня раптом почала наближатися, і то швидко й зразу по обох берегах. Гучніше… гучніше… і ось вона пронеслася повз наше дерево, мов циклон, оглушивши нас галасом, гавкотом, тупотінням.

– Я боявся, що та низька гілляка напоумить їх, – сказав я, – але, хвалити бога, помилився. Ходімо, володарю, не будемо гаяти часу. Ми обдурили їх. Незабаром споночіє. Якщо ми ще раз перейдемо через струмок і на якомусь пасовиську позичимо на кілька годин пару коней, то будемо в безпеці.

Ми почали спускатись і злізли вже до нижніх гілок, коли нам здалося, що шум погоні почав наростати знову. Ми завмерли, прислухаючись.

– Так, – сказав я, – вони нас не знайшли, зневірились і повертаються додому. Гайда назад, перечекаємо на нашому сідалі, поки вони пройдуть.

Ми знову вибралися нагору. Король прислухався й зауважив:

– Вони все ще шукають. Ми добре зробили, що повернулися.

Він мав рацію. На полюванні він знався краще за мене. Шум наближався, але тепер не так навально. Король сказав:

– Вони зрозуміли, що далеко відійти ми не могли й маємо бути десь поблизу струмка.

– Так, ваша величність, схоже на те. А я вже сподівався, що ми викрутились…

Шум чувся зовсім близько, і ось уже знову передовий загін з’явився на березі струмка. Чийсь голос гукнув з того берега:

– А що як вони здогадалися видертись на дерево по цій гілляці, не залишивши на землі слідів? Треба, щоб хтось поліз подивився!

– Розумно! Так ми й зробимо!

Я неабияк пишався своєю передбачливістю, бо це ж я додумався перемінити дерево! Проте ви й самі знаєте: будь-яка передбачливість і далекоглядність капітулюють перед людською тупістю. Першому фехтувальникові в світі нема чого боятися другого фехтувальника в світі;– йому слід стерегтися новачка, який доти зроду не тримав у руках шпаги; бо цей неук зробить не те, що слід робити й чого чекає від нього досвідчений фехтувальник, – і переможе! Чи міг мій розум, мій світлий і гострий розум, підказати мені, що цей короткозорий, косоокий, пришелепуватий блазень помилиться й полізе не на те дерево, на яке його послали? А він саме так і зробив: поліз – помилково! – не на те дерево, тобто саме на те, на якому ми сиділи.

Становище було серйозне! Ми завмерли, чекаючи, що буде далі. Селянин, відсапуючись, дерся з гілки на гілку. Король підвівся, націлився ногою, і коли голова розвідника вигулькнула з листя, почувся глухий удар, і селянин полетів сторчака. Під нами розлігся лютий крик, юрба оточила дерево, й ми стали полоненими. Ще один доброволець почав дряпатися вгору стовбуром, а інший, обравши гілляку, що правила нам за місток, поліз на перше дерево. Король наказав мені тримати оборону на мосту, подібно до Горація [68]68
  Горацій Коклес(тобто Одноокий) – давньоримський легендарний герой 6 ст. до н. є. Захищав міст через р. Тібр у Римі, один проти всього етруського війська, поки римляни за його спиною розбирали міст, щоб ворог не ввійшов до Рима. За цей подвиг йому спорудили статую в храмі Вулкана в Римі.


[Закрыть]
. Якийсь час вороги лізли один за одним, і ми їх по черзі збивали, тільки-но голови їхні опинялися на рівні наших ніг. Королю це страшенно подобалося, радість його була безмежна. Він сказав – якщо нам не завадить жодна несподіванка, попереду на нас чекає славна нічка, бо, застосовуючи таку тактику, ми можемо відбиватися від цілої округи.

Проте нападники й самі, певно, зрозуміли це. Вони припинили наступ і почали обговорювати, як діяти далі. Зброї вони не мали, зате під ногами в них було скільки хочеш каміння, а каміння теж могло придатися. Що ж, ми не заперечували. Якийсь камінь міг долетіти до нас крізь листя й віття, та це малоймовірно, бо знизу нас було не видно. Якщо вони отак, навмання, кидатимуть камінням іще з півгодини, на допомогу нам прийде темрява. Нас це влаштовувало. Ми могли усміхатися, навіть реготати.

Але ми не сміялись, і добре зробили, бо сміятись нам довелося б недовго. Каміння шурхотіло в листі й відскакувало від гілок хвилин п’ятнадцять, а потім до нас долинув якийсь дивний запах. Два-три рази нюхнувши, ми зрозуміли: дим! Ми програли! Ми це самі визнали. Коли запрошення надсилають тобі в клубах диму, запрошення треба приймати. Обложники наклали круг дерева височенну купу хмизу впереміш із свіжою зеленню і, побачивши, як густий дим огорнув стовбур і поповз угору, вибухнули переможним криком. Задихаючись, я спромігся лише вимовити:

– Вперед, володарю, а я за вами, як того вимагає етикет.

Король прохрипів:

– Коли злізеш, стань спиною до дерева, я стану з другого боку. Дамо їм бій. Потішимося кожен на свій лад, оточимо себе горою трупів!

Він поліз униз, лаючись і кашляючи, а я за ним. Зіскочивши на землю майже водночас, ми стали спинами до дерева, як домовлялись, і почалося! Натовп оглушливо ревів і напирав на нас з усіх боків, а ми під градом ударів билися на смерть. Раптом кілька вершників з розгону вдерлося в юрбу, і чийсь голос гримнув:

– Стійте! Стійте, поки живі!

Цей наказ, що видався мені божественною музикою, вигукнув вершник, що з вигляду мав усі ознаки дворянина – мальовниче дороге вбрання, владну поставу й мужнє обличчя, риси якого свідчили про розпусне життя. Натовп подався назад принижено, мов зграя псів. Дворянин окинув нас прискіпливим поглядом, а тоді гостро спитав у селян:

– Що ви робите з цими людьми?

– Вони божевільні, ваша вельможність, вони заблукали сюди невідомо звідки і…

– Невідомо звідки? Ви вдаєте, ніби не знаєте їх?

– Ясновельможний сер, ми кажемо правду. Вони не тутешні, їх ніхто тут не знає. І таких лютих і кровожерливих божевільних ще зроду…

– Цить! Ти верзеш дурницю. Вони зовсім не божевільні. Хто ви? І звідки взялися? Поясніть.

– Ми мирні чужинці, сер, – почав я, – і подорожуємо у своїх справах. – Йдемо ми здалеку, тому тут ніхто нас не знає. Ми нікому нічого поганого не зробили, а проте, якби ви не втрутились і не захистили нас, ці люди повбивали б нас. Як ви й самі бачите, сер, ми зовсім не божевільні, а тим паче не люті й не кровожерливі.

Дворянин обернувся до своїх слуг і спокійно звелів:

– Розженіть цих псів по їхніх будах!

Натовп умить кинувся врозтіч, а вершники погнали за ними, нещадно батожачи й збиваючи з ніг тих, хто з дурного розуму не дременув у хащі, а побіг дорогою. Крики, благальні зойки подаленіли, завмерли, і незабаром вершники почали повертатись. Тим часом дворянин допитував нас, даремно намагаючись що-небудь вивідати. Ми велемовно дякували йому за порятунок, але і далі торочили, що ми, мовляв, чужинці з далекої країни й ні друзів, ні родичів тут не маємо. Коли всі слуги з його почту повернулися, дворянин звелів одному з них:

– Приведи підручних коней і посади на них цих подорожніх.

– Слухаю, мілорде…

Нас примістили в хвості кавалькади, між челяді. їхали ми досить швидко і невдовзі після того, як споночіло, зупинилися в заїзді миль за десять-дванадцять від того місця, де ледве не наклали головами. Мілорд, замовивши собі вечерю, негайно зник у своїй кімнаті, і ми його більше не бачили. На світанку, поснідавши, ми вже ладні були самі вирушити далі, аж тут до нас перевальцем підійшов камердинер мілорда й мовив:

– Ви казали, що нам по дорозі, тож пан мій граф Хап звелів дати вам коней і припровадити вас верхи аж до славного міста Камбенета, що лежить за двадцять миль звідси, де ви будете в безпеці.

Нам лишалося тільки подякувати й прийняти пропозицію. Вшістьох ми подалися далі неквапним клусом і дорогою з розмови з нашими проводирями довідалися, що мілорд Хап – поважна особа у своєму краю, який лежить на відстані одноденного переходу по той бік Камбенета. Ми їхали так повільно, що лише над полудень дісталися до ринкової площі міста. Спішившись, ми попросили ще раз подякувати мілордові й пішли подивитись, чому серед площі зібрався натовп. Виявилося, що там стояли рештки тієї валки рабів, яку ми вже зустрічали кілька днів тому! Отже, вони весь цей час брели дорогами, тягнучи свої важкі кайдани! Бідолахи-чоловіка серед них уже не було, як і багатьох інших, зате добавилося кілька нових облич. Короля ці люди не цікавили, і він хотів іти далі, але я, пройнятий невимовним жалем, не міг відірвати очей від цих жалюгідних уламків роду людського. Вони сиділи купками на землі, понурі, затуркані, мовчазні, убиті горем. І, мовби задля сміху, кроків за тридцять, перед іншою купкою бундючний промовець виголошував славослів’я на честь “наших великих британських свобод”!

Я скипів. Забувши, що я плебей, я пам’ятав тільки, що я людина. Будь-що-будь, а вилізу на цю трибуну і…

Клац! Мене з королем скували разом наручниками! Це зробили наші проводирі, оті челядники; мілорд Хап стояв неподалік і дивився на нас.

Король, червоний від люті, вигукнув:

– Як розуміти цей негідний жарт?

Мілорд лише холодно кинув своєму головному лакузі:

– Вистав на продаж цих рабів.

Рабів! Це слово враз набуло нового змісту, і якого страшного! Король підняв свої скуті руки й з убивчою силою опустив їх, але в мілорда не влучив – той устиг відскочити. Десяток слуг цього негідника накинулися на нас, скрутили, зв’язали за спиною руки. Але ми й далі обурено твердили, що ми вільні люди, і криком своїм привернули увагу свободолюбного промовця та його патріотичних слухачів. Вони обступили нас, і промовець рішуче заявив:

– Якщо ви справді вільні люди, вам нема чого боятись. Від бога дані британські свободи захистять і врятують вас. (Оплески). Ви в цьому самі переконаєтесь! Де ваші докази?

– Які докази?

– Докази того, що ви вільні люди.

І тут я згадав! Я схаменувся: я змовчав. А король бушував:

– Ти збожеволів, чоловіче! Чого це ми маємо давати докази? Нехай цей злодій і мерзотник доведе, що ми не вільні люди!

Король, бачте, знав свої закони, як звичайно знає більшість: букву закону, а не його застосування. Щоб пізнати справжню суть закону, треба відчути його на собі.

Всі патріоти розчаровано похитали головами, а дехто й відвернувся, втративши де нас інтерес. Промовець зауважив, цього разу тоном діловим, а не урочистим:

– Коли ви не знаєте законів своєї країни, то час би вже вам поцікавитися ними. Ви для нас чужинці, ви не будете цього заперечувати. Можливо, ви вільні люди. Ми цього не заперечуємо. Та, можливо, ви й раби. Закон ясно каже: не хазяїн має доводити, що ви раби, а ви маєте довести, що ви не раби.

Я попросив:

– Любий сер, дайте нам тільки час послати до Астолата чи дайте нам час послати до Святої Долини…

– Ну хто ж таке просить, чоловіче добрий? І хто задовольняє такі прохання? Подумай, скільки часу це забере і які незручності спричинить вашому панові…

– Бевзню, якому панові? – гарикнув король. – Нема в мене ніякого пана, я сам п…

– Тихо, бога ради!

Я вчасно зупинив короля. Ми й так вскочили в халепу. Не вистачало ще, щоб нас оголосили божевільними!

Дальші деталі я помину. Граф продав нас з торгів. Такий самий нелюдський закон існував на нашому Півдні за моїх часів, через тринадцять з гаком століть; на підставі цього закону сотні вільних людей, які не могли довести, що вони вільні люди, продавалися в рабство на все життя, і мене це тоді не дуже хвилювало. Та коли я на собі зазнав, що означає піти в рабство з публічних торгів, закон, на який я доти не звертав уваги, раптом видався мені винаходом самого сатани. Отака вона, людська вдача.

Так, нас продали з аукціону, наче свиней. У великому місті й на більшому ринку за нас дали б добрі гроші; але в цьому глухому закутку нас продали за таку ціну, що навіть соромно казати. Король Англії пішов за сім доларів, а його перший міністр – за дев’ять, хоч за короля можна було б дати дванадцять доларів, а за мене й п’ятнадцять. Але так буває завжди: коли торгівля млява, то хоч би який чудовий товар ви пропонували – зиску не ждіть, і я раджу вам про це пам’ятати. Якби граф був трохи розумніший, то…

А втім, хай він горить, я зовсім не збираюся співчувати йому. Я розлучаюся з ним без жалю; я розкусив, що це за один.

Работорговець купив нас обох і прикував до спільного ланцюга в хвості валки. Опівдні ми вже виходили з Камбенета, і я думав про химерні вибрики долі: король Англії та його перший міністр, скуті по руках і ногах, уярмлені, бредуть у невільницькому каравані вулицею, де повно гультяїв, повз відчинені вікна, біля яких сидять вродливі та добрі жінки, і хоч би хто зацікавився, хоч би хто звернув увагу! В кінцевому підсумку, це свідчить тільки про те, що в королі немає нічого божественного, що він нічим не відрізняється від першого-ліпшого волоцюги. Самі б ви нізащо не здогадалися, що він король. Та тільки-но вам про це скажуть – господи! Вам забиває дух, від самого його вигляду. Які ж ми всі дурні! Дурні від” народження.


Розділ XXXV
СУМНА ПРИГОДА

Світ повен несподіванок. Король похмуро мовчав; це було природно. Але, що, по-вашому, ятрило йому душу? Те, що він із захмарних висот упав на дно, був князем, а став гряззю, проміняв корону на кайдани? Ні, і ще раз ні! Найбільше допікало йому не це, а те, що його продано так дешево! Він ніяк не міг примиритися з тим, що ціна йому всього-на-всього сім доларів! Упевнившись у цьому, я довго не міг отямитись: це неможливо, це неприродно, думав я. Та коли до мене повернулась ясність думки та здатність аналізувати, я зрозумів, що помилявся: нічого неприродного тут не було! І ось чому: король – поняття вигадане, штучне, отже й королівські почуття наскрізь штучні, наче рухи механічної ляльки; але як людина він наділений суто людськими, справжніми, не фіктивними почуттями. Будь-якій звичайній людині дуже прикро усвідомлювати, що її недооцінюють! І як звичайна людина король – дарма, що він був король, – страждав од такої зневаги.

Хай йому чорт, ин геть заморочив мене доказами, що на великому ринку за нього дали б щонайменше двадцять п’ять доларів, – це була явна нісенітниця, плід сліпої зарозумілості, бо стільки не дали б навіть за мене. Але питання це було делікатне, і я дипломатично вирішив не суперечити йому. Більше того, мені довелося псові очі продати й безсоромно підтвердити, що він і справді вартий двадцяти п’яти доларів, хоч я добре знав, що споконвіку не було короля, вартого половини цієї суми, а протягом наступних тринадцяти століть не буде короля, вартого навіть її чверті. Він страшенно набрид мені. Хоч би про що він заводив мову – про види на врожай чи про погоду, про політику чи про собак, котів, мораль, богослов’я, – я тільки зітхав, знаючи, що скінчить він отими триклятими сімома доларами. Коли ми спинялися десь у людному місці, він кидав на мене виразний погляд – мовляв, якби його спробували продати знову цим людям, то виручили б набагато більше. Щиро кажучи, коли короля продали за сім доларів, я спершу навіть відчув зловтіху, але тепер, наслухавшись його скарг та нарікань, я був би щасливий, якби за нього дали цілу сотню. І головне, цьому не видно було кінця-краю, бо щодня, мандруючи з міста до міста, ми опинялися перед натовпом можливих покупців і слухали, як, оглядаючи нас, вони казали про короля приблизно таке:

– Подивися на того ледаря, – ціна йому три долари в базарний день, а гонору на всі тридцять. Якби ж то за гонор та ще й приплачували!

Врешті такі зауваження призвели до невеселих наслідків. Наш хазяїн, людина практична, збагнув, що ця вада відлякує від короля всіх можливих покупців, і він заходився вибивати гонор із його найяснішої величності. Я міг би дати хазяїнові кілька корисних порад, але промовчав, бо той, хто напучує рабовласника, тільки шкодить справі, яку обстоює. Я он скільки сил поклав на те, щоб зробити з короля селюка, причому учень він був слухняний і старанний. Але силоміць змусити короля перемінити королівські манери на рабські? Що ж, нехай спробує. Я йому не заздрив. Я не вдаватимусь у деталі – гадаю, їх домалює вам ваша уява. Скажу тільки, що за тиждень батіг, палиця й кулак добре попрацювали: на короля прикро було дивитись. Та хоч на тілі його не знайшлося б живого місця, духом він не підупав. Хоч який тупий був наш работорговець, а й він зрозумів, що навіть у рабі іноді неможливо вбити людину і що кістки ламаються легше, ніж мужність. Зрозумів він і те, що цей горішок йому не по зубах: що жорстокіше катував він короля, то лютіше той кидався на нього. Кінець кінцем хазяїн здався, й король залишився при своєму гонорі. Виявилося, що король був більше, ніж король, – він був людина; а із людини людське не виб’єш.

З місяць ми тяжко поневірялися, блукаючи по всіх усюдах, і знаєте, хто з жителів тодішньої Англії найбільше цікавився питаннями рабства? Його величність король! Так, його колишня цілковита байдужість поступилася місцем глибокому інтересові. Він став найзапеклішим викривачем рабства з усіх, яких мені будь-коли доводилося слухати. Тож я наважився знову поставити йому запитання, яке вже ставив кілька років тому і на яке дістав тоді таку гостру відповідь, що надовго втратив охоту порушувати цю тему. Я спитав, чи не має він наміру скасувати рабство.

Король відповів не менш гостро, ніж тоді, але тепер слова його видалися мені музикою, чудовою, милозвучною музикою, дарма що він ужив вельми непристойну лайку та ще й поквапився вставити її в середину фрази, а не приберіг, як заведено, на самий кінець.

Тепер і мені захотілося визволитись. Доти я не те що не прагнув волі, ні, цього я сказати не можу, я прагнув її, але не хотів ризикувати життям і відраджував від необачних кроків короля. Але тепер – о, тепер усе виглядало зовсім інакше! Тепер за свободу варто було заплатити будь-якою ціною. Я виробив план, на мій погляд, надзвичайно вдалий. Здійснення його, щоправда, потребувало чимало часу й терпіння. Можна було б знайти й швидші і не менш надійні шляхи, але навряд чи знайшовся б іще один шлях, такий артистичний, такий ефектний. А тому я вирішив не зрікатися свого плану, хоч виконання його могло відсунути наше визволення на кілька місяців.

Наші мандри не обходилися без пригод. Одного вечора, коли до села, куди ми прямували, лишалась іще миля, раптом знялася хуртовина. Щільна пелена снігу оповила нас, мов туман, засліпила, і незабаром ми заблудили. Хазяїн, наляканий можливістю втрат, нещадно батожив нас, але цим тільки погіршував справу, бо його батіг гнав нас геть від дороги, а отже, і від порятунку. Знесилені, ми врешті спинилися, збились докупи й попадали в сніг. Хуртовина лютувала до півночі, потім враз угамувалась, але на той час п’ятеро найслабкіших із нас – двоє чоловіків і три жінки – померли, а решта були близькі до смерті. Наш хазяїн знавіснів. Ударами батога він примусив нас підвестись, а тоді наказав стрибати на місці й штовхати одне одного, щоб зігрітися.

Раптом ми почули крики й зойки, і з темряви до нас метнулась якась жінка. Вона впала на коліна й заголосила, благаючи захисту для себе й двох своїх дочок. За нею гналася юрба із смолоскипами, горлаючи, що жінка ця – відьма: вона, мовляв, наврочила їхню худобу і знається із самим дияволом у подобизні чорного кота. Бідолашну жінку побили камінням; скалічена, закривавлена, вона вже не була схожа на людину. І тепер її хотіли спалити.

Ну, а що, по-вашому, зробив наш хазяїн? Коли ми оточили нещасну, щоб своїми тілами захистити її, він раптом збагнув, як уникнути дальших утрат. Він крикнув, що віддасть її тільки в тому разі, якщо її спалять тут, на місці. Уявляєте собі? І переслідувачі погодилися. Вони прив’язали жінку до стовпа, обклали хмизом і підпалили. Як вона кричала, як благала зглянутися, притискаючи до грудей своїх малих дочок! А наш тварюка хазяїн, для якого не було нічого святого, крім зиску, змусив нас стати круг вогнища і грітися, відновлюючи свою ринкову вартість, тим самим полум’ям, яке позбавляло життя безневинну нещасну матір. Ось якого ми мали хазяїна! Я його добре запам’ятав. Хуртовина коштувала йому дев’ять невільників. Після того він ставився до нас іще жорстокіше, лютуючи, що зазнав таких збитків.

Пригоди траплялися з нами весь час. Одного дня ми наткнулися на процесію. І яку процесію! Здавалося, для участі в ній зібралися всі покидьки королівства, й до того ж усі як один – п’яні. Попереду їхав віз, на якому стояла труна, а на труні сиділа гарненька жінка років вісімнадцяти, годуючи немовлятко. Раз у раз вона пригортала дитинча до себе й витирала з його личка сльози, що крапали з її очей. Нетямуще малятко, – задоволене й щасливе, усміхалося до матері, пухкими рученятами хапало її грудь, а жінка ніжно гладила ті рученята, притискаючи до згорьованого серця.

Чоловіки й жінки, хлопці й дівчата йшли обіч і позад воза, витанцьовуючи, регочучи, брутально лаючись і співаючи сороміцьких пісень – це була якась дика, небачена оргія. Ми саме ввійшли в передмістя Лондона, наближалися до міського муру, тож ясно було, що процесія Складається з певного прошарку лондонського населення. Наш хазяїн проклав нам шлях аж до самої шибениці. Тут уже чекав священик, що допоміг жінці зійти на поміст, сказав їй щось утішне й звелів помічникові шерифа дістати для неї стільця. Потім він став коло неї, глянув на задерті обличчя глядачів біля своїх ніг, обвів поглядом суцільне море голів на площі й почав розповідати історію засудженої. В голосі його бринів жаль – почуття, що його так рідко доводилося чути в тій темній, дикунській країні! Я не ручаюсь за точність слів, але зміст його оповіді пам’ятаю до найменших подробиць, і тому переловім її по-своєму:

“Закон має бути справедливим. Але що вдієш – іноді він помиляється. Тоді нам лишається тільки шкодувати, коритись і молитися за душу того, хто став невинною жертвою закону, молитися, щоб таких жертв було якнайменше. Закон вимагає смерті цього сердешного юного створіння, і вимагає слушно. Але інший закон поставив ЇЇ перед необхідністю або піти на злочин, або голодувати разом з дитиною, – і бог свідок, цей другий закон винен у тому, що вона вчинила злочин і прийме тепер ганебну смерть!

Ще зовсім недавно це юне створіння, це вісімнадцятирічне дитя було щасливою дружиною та матір’ю й жило з піснею на устах – то співала її чиста душа, її добре серце. І молодий чоловік її був щасливий. Він виконував свої обов’язки, працював не покладаючи рук, чесно заробляв свій хліб, жив із дружиною й дитиною в достатку і вносив свою частку в добробут держави. Але при потуранні облудного закону щастя цієї родини було знищене в одну мить! Молодого чоловіка підстерегли, схопили, затаврували і продали в рабство. Дружина не знала цього. Вона скрізь шукала його, вона зворушувала найжорстокіші серця своїми невтішними слізьми, гірким красномовством своєї розпуки. Повільно спливали тижні, а вона все виглядала коханого, чекала, сподівалась, – і від невимовних страждань поволі втрачала розум. Врешті всі її невеликі статки пішли на харчі. Коли їй не стало чим платити за помешкання, її вигнали на вулицю. Вона жебрала, поки вистачало сил. Потім від голоду в неї пропало молоко, і вона вкрала шмат полотна ціною в чверть цента, сподіваючись продати його й урятувати дитину. Але власник полотна впіймав її на гарячому, її кинули до в’язниці й судили. Власник під присягою засвідчив факт крадіжки. Знайшлися добрі люди, що виступили на захист нещасної, розповіли її сумну історію. їй теж надали слово, і вона визнала, що вкрала полотно, але пояснила, що з горя не тямила себе, а тут іще голод зовсім помутив їй розум, і вона вже не розуміла, що можна робити, а чого не слід. На якусь хвилю всі розчулились і схильні були пожаліти молоду матір, таку самотню та безпорадну; зрештою, на злочин сердегу штовхнув закон, який забрав у неї чоловіка. Але тут слово взяв обвинувач. Усе це правда й не може не викликати найглибшого жалю, сказав він, проте останнім часом дрібні крадіжки почастішали так, що, виявивши милосердя, суд поставить під загрозу приватну власність, – господи, певно, для англійських законів занапащене родинне щастя, осиротілі діти, розбиті серця важать менше, ніж приватна власність! – і тому він змушений наполягати на покаранні.

Коли суддя надів свою чорну шапочку, власник украденого полотна підвівся, губи його тремтіли, а обличчя стало сірим, як попіл; почувши страшні слова вироку, він скрикнув: “Бідолашна дитино, бідолашна дитино, я не знав, що за це карають смертю!” – і впав, мов підтяте дерево. Його підняли, він розплющив очі, але то були вже очі божевільного, й ще до того, як зайшло сонце, неборака вкоротив собі віку. Він мав добре серце; додайте до його смерті вбивство, що має відбутися зараз тут, – і знайте, що винні в обох смертях правителі й жорстокі закони Британії. Час настав, дитино моя. Дай же я помолюся над тобою, – не за тебе, безневинне, покривджене серце, а за тих, хто занапастив тебе, хто послав тебе на смерть, – їм більше потрібна моя молитва!”


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю