Текст книги "Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура"

Автор книги: Марк Твен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 23 страниц)

Після молитви кат накинув на ніжну дівочу шийку зашморг і довго не міг припасувати вузол, бо вона весь час несамовито притискала немовлятко до своїх грудей, до обличчя, цілувала й зрошувала його слізьми, то ридаючи, то зривистим голосом вигукуючи щось, а мале захоплено агукало, сміялося й дриґало ніжками, гадаючи, що з ним бавляться. Навіть кат не витримав і відвернувся. Коли все було готове, священик лагідно, але наполегливо забрав у матері дитину й позадкував. Вона сплеснула руками і, нестямно скрикнувши, шарпнулася до нього, проте вірьовка й помічник шерифа міцно тримали її. Тоді вона вклякла навколішки і, простягаючи руки, почала благати:

– Ще один поцілунок! О боже, ще один, один-єдиний! Це ж передсмертне прохання!

Їй дали немовлятко, й вона мало не задушила його в своїх обіймах, а коли його знову відняли, закричала:

– Ох, дитинко моя, люба моя, ти ж помреш без дому, без догляду, без батька-матері!…

– Все це в нього буде! – мовив добрий священик. – Я доглядатиму його, як рідного, поки живий.

Побачили б ви її обличчя в ту мить! Вдячність? Господи, невже тобі потрібні слова, щоб виразити таке? Слова – це тільки намальоване полум’я, а очі – полум’я живе. Вона кинула священикові той погляд і понесла його з собою до небесної скарбниці, де й належить бути всьому неземному.

Розділ XXXVI
СУТИЧКА В ТЕМРЯВІ

Лондон для раба був досить цікавим містом. Скоріше не містом, а величезним селом, забудованим переважно глинянками під солом’яними покрівлями. Вулиці його були брудні, покручені, небруковані. Натовп, що вічно вирував на тих вулицях, складався і з босоти в лахах, і з вельмож у латах. У Лондоні стояв один з королівських палаців. Король здалеку побачив його, зітхнув і вилаявся по-дитячому невміло, як лаялися ще всі в шостому столітті. Ми бачили знайомих лицарів, придворних, проте нас, обідраних, брудних, укритих синцями й саднами, вони не впізнавали, та й не впізнали б, навіть якби ми віталися до них, не впізнали б і не зупинилися б, щоб нам відповісти, бо з рабами, закутими в кайдани, розмовляти забороняв закон. Повз нас, на відстані якихось десяти кроків, проїхала на мулі Сенді, – можливо, розшукуючи мене. Та найдужче серце моє тьохнуло, коли нас вивели з нашого старого барака на площу подивитись, як варять живцем у казані з олією фальшивомонетника, і раптом у натовпі з’явився хлопчик-газетяр! Я не насмілився гукнути його, але одне мене потішило: виходить, Кларенс живий і робить свою справу! Що ж, незабаром ми з ним побачимось, чекати вже недовго! Ця думка вельми підбадьорила мене.

Невдовзі по тому я мав іще одну нагоду порадуватися, коли помітив напнутий між дахами дріт. Це, безперечно, був телеграф або телефон. Як багато віддав би я за малесенький шматочок такого дроту! Він був мені конче потрібен для здійснення мого плану втечі. А план полягав у тому, щоб якось уночі звільнити від кайданів себе й короля, заткнути рота хазяїнові, зв’язати, помінятися з ним одежею, побити його так, щоб пам’ятав до нових віників, прикути до спільного ланцюга, потім, удаючи із себе работорговців, погнати всю валку до Камелота і…

Та ви вже зрозуміли мій задум і здогадуєтеся, яким несподіваним театральним фіналом усе завершилося б у королівському палаці. План був цілком здійсненний, і для виконання його мені бракувало лише тоненької дротинки, з якої я міг би виготовити відмичку, щоб відімкнути замки на наших кайданах. Досі мені не щастило: дріт у той час під ногами не валявся! Нарешті фортуна зласкавилася. Чоловік, що вже двічі безуспішно торгував мене, прийшов знову. Я аж ніяк не сподівався стати його власністю, бо хазяїн правив за мене з самого початку нечувану ціну, – цілих двадцять два долари, – від якої вперто не відступався, незважаючи на загальне обурення й насмішки. Король викликав захоплення своєю могутньою будовою, але охочих купити його не знаходилося, бо кому потрібен раб з королівською поставою! Тим-то, сподіваючись, що через завищену ціну мене ніхто не купить, я був певен, що нам з королем розлука не загрожує. А чоловік, який прицінювався до мене, цікавив мене не як можливий новий хазяїн, а як власник трьох довгих сталевих шпильок, якими він застібав свого плаща і одною з яких я мав надію кінець кінцем заволодіти. Двічі я зазнавав невдачі, бо він не наближався до мене на потрібну відстань. Але цього разу мені пощастило, і я заволодів найнижчою шпилькою, а він, певно, потім вирішив, що загубив її дорогою.

Я страшенно зрадів, та ненадовго, бо після чергового невдалого торгу, побачивши, що покупець зараз знову піде, хазяїн раптом сказав йому, в перекладі на сучасну мову, таке:

– Знаєте, мені набридло морочитися з цими двома дармоїдами. Дайте мені за ось цього двадцять два долари, а другого я вам підкину на додачу.

Король від люті мало не задихнувся. Поки він хапав ротом повітря, хазяїн з покупцем, розмовляючи, відійшли, але я встиг почути:

– Якщо ви дасте мені час поміркувати…

– Гаразд, але я хотів би мати відповідь узавтра о цій порі.

– Домовились. Взавтра о цій порі, – сказав покупець і пішов геть, а незабаром кудись подівся й хазяїн.

Заспокоїти короля було нелегко, та він ураз повеселішав, коли я шепнув йому на вухо:

– Ваша величність, ми ще подивимося, хто кого підкине

– він нас, чи ми його. Сьогодні вночі ми визволимося.

– О! Як саме?

– За допомогою оцієї штучки, яку я щойно вкрав, я відімкну ввечері замки, і ми знімемо кайдани. А коли споночіє й хазяїн прийде перевіряти нас, ми схопимо його, заткнемо йому рота, дамо доброго чосу, а рано-вранці вийдемо з Лондона як власники цієї валки рабів.

В подробиці я не вдавався, та королю вистачило й цього. Ввечері ми терпеливо чекали, поки інші невільники поснут1 і сповістять про це звичними звуками, бо на цих бідолах не можна було покладатись, а звіряти їм свої таємниці – й поготів. Хоч вони лаштувалися на ніч не довше, ніж завжди, мені здавалося, що вони ніколи не вгамуються і не захропуть. Час минав, і я, непокоячись, що нам його не вистачить, узявся колупатись у замках; але мої передчасні спроби тільки псували справу, бо від найменшого необережного руху в темряві кайдани починали бряжчати, і хтось прокидався з іще неглибокого сну, перевертався й будив інших.

Та врешті я зняв ланцюги й знову став вільною людиною. З полегкістю зітхнувши, я заходився коло кайданів короля. Запізно! До барака ввійшов хазяїн із ліхтарем в одній руці й важким костуром у другій. Я щільніше притиснувся До хропунів, намагаючись приховати, що кайданів на мені нема, і водночас пильно стежачи за кожним його рухом ладнаючись кинутися на нього, як тільки він схилиться над мною.

Але він не підходив. Він зупинився, постояв хвилину, неуважно дивлячись на темне скупчення тіл, що валялися по долівці, й міркуючи, видно, про щось інше, а тоді пригасив свого ліхтаря, задумливо рушив до дверей, вийшов і зачинив їх за собою.

– Мерщій! – мовив король. – Заверни його!

Ясна річ, саме це й треба було зробити. Я вмить схопився на ноги й вискочив з барака слідом за хазяїном. Але ж, господи, в той час вуличних ліхтарів ще не було, а ніч стояла темна, хоч в око стрель! За кілька кроків попереду я насилу розрізнив якусь постать, наздогнав її, наскочив ззаду, і почалася веремія! Ми билися, борюкалися, качалися по землі й навколо нас відразу зібрався натовп. Глядачі з величезною цікавістю спостерігали бійку, підбадьорювали й заохочували нас так палко й завзято, наче йшлося про їхні власні інтереси. Аж раптом позад нас зав’язалася ще одна запекла бійка, і половина глядачів кинулася вболівати за нових суперників. І тут з усіх боків замигтіли ліхтарі – збігалася варта. Мене стукнули по спині держаком алебарди, і я зрозумів, що це означає: мене заарештовано, й мого суперника теж. Ставши між нами, стражник повів нас до в’язниці. От лихо, весь мій блискучий план пішов кобилі під хвіст! Я спробував уявити собі, що буде, коли хазяїн побачить, що бився з ним я; і що буде, коли нас разом засадять у камеру до п’яних бешкетників і дрібних злодіїв; і що буде…

В цю мить мій супротивник – повернувся до мене, хистке світло бляшаного ліхтаря освітило його обличчя, і хай йому дідько! – то був зовсім не хазяїн!

Розділ XXXVII
ХАЛЕПА

Заснути? Неможливо. Хіба ж заснеш у цьому пеклі, в цьому кам’яному мішку, напханому п’яницями, волоцюгами та іншими покидьками, що лаялися між собою або горлали пісень? Та навіть якби в камері панувала тиша, мені б не давав заснути болісний неспокій, прагнення вибратися звідси й якнайшвидше довідатися, що сталось там, у бараці, через мою непрощенну помилку.

Нарешті після нестерпно довгої ночі настав ранок. На суді я щиросердо й не криючись розповів усю правду. Я сказав, що я невільник ясновельможного графа Хапа, який учора ввечері прибув до заїзду “Герольд”, що в селі по той бік Темзи, й змушений був зупинитися там на ніч через несподіваний напад якоїсь дивної хвороби. Мене послано було до міста по найкращого лікаря. Ясна річ, я мчав щодуху і в нічній темряві наскочив на цього холопа, який схопив мене за горло й давай гамселити, хоч я благав його зглянутися, пояснюючи, що біжу по лікаря, бо мого пана звалила жахлива неміч…

Холоп перебив мене, запевняючи, що це брехня, а насправді все було так: мовляв, я підскочив ззаду, і, ні слова не кажучи, почав бити його, а він…

– Мовчи, хаме! – гримнув суддя. – Заберіть його звідси і відшмагайте як слід, щоб знав надалі, як поводитись із слугою благородної особи!

Потім суддя вибачився переді мною й висловив надію, що високоповажний граф довідається від мене про цілковиту непричетність суду до цієї обурливої затримки. Я пообіцяв йому все владнати й попрямував до дверей. І вельми вчасно: суддя саме надумав спитати мене, чому я не пояснив усього цього, коли мене заарештували. Я відповів, що пояснив би, якби згадав тоді про це (що було правдою!), але нападник геть забив мені памороки, і так далі, і таке інше, і вискочив за двері, все ще бурмочучи собі під ніс.

Я навіть не подумав про сніданок. Біг так, що аж земля під ногами гула, – і незабаром був у нашому бараці. А там – нікого! Тобто нікого, не рахуючи хазяїна. Він лежав на долівці, мертвий, побитий так, що на нього страшно було дивитись. На возі коло дверей стояла сяк-так збита труна, й візники за допомогою стражників прокладали дорогу в натовпі, щоб перенести її досередини.

Я обрав чоловіка, скромне вбрання якого дозволяло сподіватися, що він не погребує відповісти такому голод /ранцеві, як я, і спитав, що сталося.

– Шістнадцять рабів уночі збунтувалися проти свого хазяїна, а чим це скінчилося – бачиш сам.

– Чим скінчилося – бачу. А як почалося?

– Крім самих рабів, свідків тут не було. А вони кажуть, що той з них, котрий коштував найбільше, звільнився від кайданів і зник у якийсь таємничий спосіб – можливо, за Допомогою чарів, бо ключа в нього не було, а замки лишилися цілі. Хазяїн, побачивши це, оскаженів од люті й накинувся на рабів із своїм важким костуром, а ті вчинили опір, зламали йому карк і віддубасили так, що він пустився духу.

– Який жах! Суд, певно, суворо покарає цих бунтівників.

– Та суд уже відбувся.

– Відбувся?

– А ти думав, він триватиме тиждень? Справа ж зовсім проста! Вистачило п’яти хвилин.

– Не розумію, як за такий короткий час можна було встановити заводіїв.

– Заводіїв? Ха, та на такі подробиці ніхто не звертав уваги! Їх засудили гамузом. Ти хіба не знаєш закону? Кажуть, він залишився ще від римлян, – якіц0 один з рабів убиває свого пана, страті підлягають геть усі раби.

– А й справді. Я забув. Коли має відбутися страта?

– Через двадцять чотири години. Хоча дехто каже, що її можуть відкласти на кілька днів – ану ж як знайдеться отой втікач?

Втікач! У мене мороз поза шкіру пішов.

– А є надія, що його впіймають?

– Може, ще засвітла сьогодні. Його шукають скрізь. Біля міської брами чатують стражники з кількома рабами які впізнають його, якщо він з’явиться. З міста нікого не випускають, не оглянувши.

– А можна подивитися на те місце, куди посадили решту?

– Знадвору, звісно, можна. А зсередини ти Й сам не схочеш.

Я запам’ятав адресу в’язниці й подався геть. У першій же крамничці лахмітника в темному завулку я купив собі грубий матроський одяг для північних широт і, поскаржившись на зубний біль, обв’язав обличчя хусткою. Тепер синців не було видно, і дідька лисого мене б хтось упізнав. Потім я відшукав дріт і пішов попід ним туди, де він починався, – тим місцем виявився підвальчик під крамницею різника, що свідчило про скромні успіхи телеграфної справи. Хлопець-телеграфіст куняв над апаратом. Я замкнув двері й поклав величезного ключа собі за пазуху.

Хлопець прокинувся й хотів, видно, кричати на ґвалт, але я сказав:

– Цить! Писнеш – уб’ю. Берися до роботи викликай Камелот. Мерщій!

– Дивина! Звідки такий, як ти, знається, на…

– Викликай Камелот! І затям, зі мною жарти погані. Викликай Камелот або звільни місце, і я викличу сам.

– Ти? Сам?

– Так, я. Сам. Годі базікати. Викликай палац.

Він викликав палац.

– Поклич до апарата Кларенса.

– Якого Кларенса?

– Просто Кларенса. Повідом, що тобі потрібен Кларенс, і чекай відповіді.

Хлопець так і зробив. Минуло п’ять нестерпно довгих хвилин… Десять… Ціла вічність! Нарешті апарат застукотів, я впізнав той стукіт, як упізнають знайомий людський голос. Адже Кларенс був моїм учнем!

– А тепер звільни місце, друже. Вони там могли впізнати мій почерк, тому я хотів, щоб виклик зробив ти. Далі я вже впораюся сам.

Він поступився мені місцем, відійшов убік і нашорошив вуха, але даремно. Я застосував шифр. Не гаючи часу на церемонії, я почав навпростець:

– Король тут, і життя його-в небезпеці. Нас полонили й продали в рабство. Ми не можемо довести, хто ми такі насправді. Я в такому вигляді, що не наважуюся навіть спробувати. Телеграфуй до лондонського палацу, щоб мені там повірили.

Він негайно відповів:

– В Лондоні про телеграф ще нічого не знають, лінію туди проведено зовсім недавно, досвіду ніякого. Краще не ризикувати. Вас можуть повісити. Придумайте щось інше. Нас можуть повісити! Він і не знав, які близькі його слова до правди. Протягом кількох хвилин нічого іншого мені на думку не спадало, та врешті я придумав і схопився за телеграфний ключ:

– Виряди сюди негайно загін з п’ятисот добірних лицарів з Ланселотом на чолі. Нехай вони в’їдуть до міста через південно-західну браму. Дальші вказівки їм дасть людина з білою пов’язкою на правому рукаві.

Кларенс відразу відповів:

– Вони вирушать за півгодини.

– Чудово, Кларенсе. А тепер скажи цьому телеграфістові, що я твій друг і взагалі своя людина, і щоб про мої відвідини він нікому ані слова.

Апарат заговорив із хлопцем, а я поквапився геть, подумки підраховуючи: за півгодини дев’ята. Лицарі на конях у важкому бойовому спорядженні не можуть їхати швидко. Загін, безперечно, поспішатиме, але навіть якщо дорога не розбагниться після снігу чи дощу, вони долатимуть щонайбільше сім миль на годину; два-три рази доведеться міняти коней; отже, вони прибудуть десь о шостій чи трохи пізніше. Ну що ж, буде ще зовсім видно, вони помітять білу пов’язку на моїй правій руці, і я переберу на себе команду. Ми оточимо в’язницю і вмить визволимо короля. Видовище буде досить яскраве й мальовниче, хоча, звичайно, воно багато б виграло з погляду сценічності, якби відбулось опівдні.

Щоб підстрахуватися на той випадок, якщо лицарі спізняться, я вирішив навідатись до декого із знайомих, яких перед тим бачив на вулицях, і відкритись їм. З їхньою допомогою, можливо, я міг би обійтися й без лицарів. Але тут потрібна була особлива обережність. Я мав перевдягтися вельможею, проте не зразу, бо це було б надто ризиковано, а поволі, переходячи від крамниці до крамниці й щоразу міняючи якусь деталь свого одягу на кращу, аж поки не вберуся знову в шовки та оксамит, щоб люди могли впізнати мене.

Та мій задум з тріском провалився. За першим же рогом я наскочив на одного з наших рабів, що розшукував мене в супроводі стражника. Як на те, я кахикнув, і раб відразу скинув на мене оком. У мене кров похолола в жилах – невже він упізнав мій кашель? Я заскочив до якоїсь крамниці і, вдаючи, ніби роздивляюся на товари, нишком озирнувся. Ті двоє зупинились і перемовлялися між собою, дивлячись на двері. Я вирішив тікати чорним ходом, якщо тільки в цій крамниці є чорний хід, і попросив у крамарки дозволу пройти на подвір’я подивитися, чи ие ховається там збіглий невільник, бо десь тут його недавно бачили; я пояснив, що я перевдягнений стражник і мій товариш стоїть онде за дверима з одним із рабів, які замордували свого хазяїна, тож чи не зробить вона ласку й не перекаже йому, щоб не чекав, а краще біг у той кінець завулка, навперейми втікачеві, поки я викурюватиму його звідси.

Крамарці дуже кортіло глянути на учасника вбивства, про яке вже говорив увесь Лондон, і вона кинулася виконувати моє доручення. А я вислизнув чорним ходом, замкнув за собою двері, сунув ключа до кишені й подався геть, вельми задоволений собою.

І знову все зіпсував, бо зразу ж припустився помилки. І навіть не однієї, а двох. Була сила-силенна простих і певних шляхів утекти від того стражника, так ні, мені заманулось обрати найбільш театральний! Ця любов до театральності – моя найгірша вада. Крім того, я розраховував, що стражник, як звичайна людина, діятиме звичайно; але трапляється, що саме тоді, коли ви найменше цього сподіваєтеся, людина раптом чинить щось геть протиприродне. Діючи як звичайна людина, стражник мав би кинутися слідом за мною і, наштовхнувшись на замкнуті міцні дубові двері, – спробувати висадити їх. Поки він би з цим упорався, я був би далеко, і вбрання моє вже нічим не нагадувало б колишнє, а відзначалося б пишнотою та багатством, які для британських охоронців закону є найвищим свідченням чесності й порядності. Та натомість стражник повірив кожному моєму слову й виконав мій наказ. І коли я, самовдоволено всміхаючись, вийшов із глухого завулка, він саме вискочив з-за рогу мені назустріч з наручниками напоготові. Якби я знав, що з того завулка іншого виходу нема… а втім, це не виправдання: так помилятись я просто не мав права.

Я, звісно, обурювався, присягався, що тільки-но зійшов з корабля після далекого плавання, викручувався як міг, сподіваючись обдурити раба. І все – даремно. Раб упізнав мене. Тоді я спитав, нащо ж він, сякий-такий, виказав мене. Моя лайка не так образила, як здивувала його. Він широко розплющив очі й сказав:

– А ти хотів, щоб я дозволив тобі втекти від зашморгу? Нас усіх повішають через тебе, а ти хотів, щоб я тебе пожалів? Отакої!

Тоді “отакої” казали в тих випадках, у яких ми тепер не кажемо навіть “дідька лисого”, бо вважаємо цей вираз недостатньо сильним. Дивна тоді була, мова!

Що ж, по-своєму, він мав рацію, і я не став сперечатись. Та й нащо сперечатися, коли суперечка марна? Тому я сказав тільки:

– Ніхто тебе не повішає. Нікого з нас не повішають.

Обидва вони зареготали, а раб зауважив:

– Досі ми не мали тебе за дурня. Тож постарайся зберегти свою славу, тим більше, що довго старатися тобі вже не доведеться.

– Я за свою славу не боюся. От побачиш – ще до завтрашнього ранку всі ми вийдемо з в’язниці, та ще й вільними людьми.

Дотепний стражник черкнув великим пальцем собі по шиї, захрипів, немов задихаючись, а тоді мовив:

– З в’язниці ви вийдете, це точно. І вільними людьми, це теж правда. Тільки не Британії, а спекотного королівства його величності Сатани.

Я стримав себе і байдуже спитав:

– Ти, певно, й справді гадаєш, що нас повішають цими днями?

– Я гадав так донедавна, бо так було ухвалено й оголошено.

– А тепер, отже, ти гадаєш інакше?

– Еге ж. І не гадаю, як донедавна, а знаю.

Я глузливо сказав:

– Тоді, о мудрий охоронцю законів, зроби нам ласку й повідай, що ж ти знаєш?

– Що вас усіх повішають сьогодні, відразу після обіду. Ага! Тепер смійся на кутні! Зіприся на мене.

Мені й справді, треба було на когось спертися. Мої лицарі не встигнуть. Вони спізняться щонайменше на три години. Ніщо в світі не врятує короля Англії! Ніщо в світі не врятує мене – а це ж іще гірше, і не тільки для мене, а для народу, – єдиного народу на землі, що вже стоїть на порозі цивілізації! Мені стало млосно. Я мовчав, бо більше не мав чого сказати. Тепер слова стражника були мені зрозумілі до кінця: страту відкладали доти, доки не впіймають збіглого раба. А що раба впіймано, то страта відбудеться сьогодні.