Текст книги "Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура"
Автор книги: Марк Твен
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 23 страниц)
Розділ VІ
ЗАТЕМНЕННЯ
В тиші й темряві уява моя почала брати гору над розсудливістю. Від самого тільки знання якогось факту людині ще не холодно й не жарко, її кидає то в жар, то в холод аж тоді, коли вона починає уявляти собі цей факт. Одне діло – почути, що когось штрикнули ножем у серце, й зовсім інше – побачити це на власні очі. В тиші й темряві посилене грою уяви усвідомлення того, що мені загрожує смертельна небезпека, ставало дедалі гострішим, і я відчував, як кров холоне в моїх жилах і весь я леденію.
Але благословенна природа і тут не підводить: ртуть у термометрі людського єства, впавши до певної точки, починає підійматися знову. Народжується надія, а разом з нею й бадьорість, і людина знаходить собі раду, якщо тільки це можливо. Врешті така зміна сталася й зі мною, і я відразу підбадьорився. Я сказав собі, що затемнення сонця неодмінно врятує мене, а до того ж зробить наймогутнішою людиною в королівстві; і незабаром ртуть у моєму термометрі підскочила вгору, а всі тривоги мої розвіялися. Я став найщасливішою людиною в світі. Я вже навіть нетерпляче дожидав завтрашнього дня, мені кортіло потішитися своїм торжеством, викликати шанобливий жах і захват цілого народу. Крім того, я знав; що матиму з цього і практичну користь.
Тим часом десь у глибині моєї свідомості зродилась і поволі утверджувалася думка про ще одну можливість: коли ці забобонні люди почують, яким лихом я їм погрожую, вони злякаються й схочуть якось порозумітися зі мною. Тож почувши кроки, що наближалися, я сказав собі: “Ладен закластися, що мені пропонуватимуть компроміс. Що ж, як умови мене влаштують, я погоджусь. А як ні – не поступлюся й доведу гру до кінця”.
Двері відчинились, на порозі з’явилися воїни, і старший сказав:
– Вогнище готове. Ходім!
Вогнище! Сили покинули мене, і я мало не впав. У таку хвилину важко взяти себе в руки, – перехоплює в горлі, забиває дух, – але я все ж таки спромігся вимовити:
– Це помилка. Страту призначено на завтра.
– Наказ змінено: страту перенесено на сьогодні. Ну, мерщій!
Я пропав. Тепер уже ніщо не врятує мене. Приголомшений, очманілий, я втратив владу над собою, поткнувся сліпо в один куток, потім у другий, і тоді воїни схопили мене, витягли з камери, поволокли покрученими підземними переходами і врешті виштовхнули вгору, на сліпуче денне світло. Опинившись на просторому внутрішньому дворі замку, я здригнувся, бо відразу побачив укопаний посеред двору стовп, купу хмизу під ним і поряд – ченця. З усіх чотирьох боків амфітеатром здіймалися лави, заповнені глядачами в барвистих уборах. Найпомітнішими серед глядачів були, звичайно, король і королева, які сиділи на своїх тронах.
Усе це я розгледів у першу ж мить. І зараз же, вигулькнувши звідкись, біля мене опинився Кларенс: сяючи від гордості й щастя, він зашепотів мені на вухо:
– Завдяки моїм піклуванням страту перенесено на сьогодні!
Довелося попрацювати в поті чола, але я таки домігся свого. Коли я розповів, яке лихо ти готуєш, їх опав такий жах, що я сказав собі: куй залізо, поки гаряче! І давай ходити від одного до другого й усім нашіптувати, що твоя влада над сонцем у повну силу вб’ється тільки взавтра і що в ім’я спасіння сонця красного й світу білого тебе треба вбити сьогодні, поки чари твої ще не визріли остаточно. Слово честі, усе це була неоковирна брехня, нікчемна вигадка, але бачив би ти, як вони зраділи! Страх потьмарив їм розум, вони?так ухопилися за цю вигадку, наче їм указав на неї перст божий. А я тим часом то сміявся в кулак, радіючи, що зумів так легко обдурити їх, то дякував господу за те, що він обрав найнікчемніше із створінь своїх знаряддям твого рятунку. Ти бачиш, як добре тепер усе складається! Тобі вже не треба чинити сонцю великої шкоди – ти ж не забудь про це, благаю, не забудь! – а досить тільки трошки, трішечки затемнити його, напустити не дуже густого мороку – і годі. Цього вистачить. Вони побачать, що я їх обманув – з простоти сердечної, звичайно, – і, тільки-но почне темніти, ошаліють від страху; вони відразу ж звільнять тебе і звеличать! Тож іди назустріч своїй славі! Але пам’ятай… ах, друже любий, уклінно прошу тебе, не забувай мого благання-не заподій шкоди нашому красному сонечку! Заради мене, твого щирого приятеля!
Подумки прощаючись із життям, я промимрив кілька слів – мовляв, не бійся за своє сонце, я його пощаджу, і в погляді хлопця засвітилася така щира й глибока вдячність, що мені не стало духу вилаяти його за ведмежу послугу, яка занапастила мене й прирекла на смерть.
Поки воїни вели мене через двір, довкола панувала мертва тиша; якби в мене були зав’язані очі, я, певно, думав би, що навкруг пустеля, а не чотиритисячний натовп. Величезне людське збіговисько сиділо непорушно, мов кам’яні ідоли, обличчя в усіх були бліді, очі осклілі від жаху. Гробова мовчанка тривала, поки мене приковували до стовпа; вона тривала, поки служники повільно й старанно обкладали хмизом мод ступні, мої коліна, мої стегна, все моє тіло. І вона стала зовсім мертвою, коли один із служників схилився до моїх ніг із палаючим смолоскипом у руці. Глядачі на трибунах повитягували шиї, мимоволі подалися вперед; чернець здійняв руки над моєю головою, підвів очі до голубого неба й почав промовляти латиною; він бубонів досить довго, а тоді, не опускаючи рук, раптом замовк. Переждавши кілька секунд, я глянув на нього. Чернець закам’янів.
Увесь натовп у єдиному пориві поволі звівся на ноги й вдивлявся в небо. Я й собі глянув угору. Затемнення!
Щоб мене грім побив, затемнення таки почалося! Кров завирувала в моїх жилах, я наче знов народився на світ! Чорне кружальце поволі наповзало на сонячний диск, серце моє калатало дедалі сильніше, а юрба й чернець, завмерши, витріщалися на небо. Я знав, що зараз усі вони звернуть свої погляди на мене. І коли це сталось, я був напоготові.
Прибравши якнайвеличнішу позу, я простяг руку до сонця. Ефект вийшов разючий! По трибунах хвилею прокотився дрож. І тут один за одним, майже водночас, пролунали два вигуки:
– Підпалюй!
– Підпалювати забороняю!
Перший вигук був Мерлінів, другий – короля. Мерлін схопився зі свого місця – певно, хотів сам підпалити хмиз.
Тоді я гримнув:
– Ні з місця! Я уражу громом і спопелю блискавкою того, хто поворухнеться без мого дозволу, нехай то буде хоч би й сам король!
Усе товпище, як я і сподівався, слухняно опустилося на лави. Тільки Мерлін на хвильку завагався – ох, і тяжко ж далася мені та хвилька! – але врешті також сів, і я зітхнув з полегкістю, знаючи, що тепер я господар становища.
Король гукнув:
– Зглянься, прекрасний сер, угамуй свій гнів, не дай статися лихові. Нам доповіли, що могутність твоя набере повну силу тільки взавтра, але…
– Ваша величність, ви хочете, певно, сказати, що вам збрехали? Так, ви маєте рацію.
Що тут зчинилося! Всі попростягали руки до короля, ревно благаючи його відкупитися будь-якою ціною, аби тільки я припинив жахливе лихо. Король охоче погодився.
– Назови свої умови, шановний сер! – гукнув він. – Коли хочеш, я віддам тобі півкоролівства, – тільки зніми прокляття, пощади сонце!
Отже, я домігся свого! І я тут-таки впіймав би його-на слові, якби міг зупинити затемнення, та про це, звісно, не було й мови. Тому я попросив, щоб мені дали час на роздуми.
– Скільки ж часу потрібно тобі, любий сер? – спитав король. – Зласкався, подивись: темрява щомиті згущується. Як довго триватимуть твої роздуми?
– Недовго. Півгодини, може, годину.
Знялася буря палких протестів, але погодитися на коротший час я не міг, бо не пам’ятав, скільки триває повне сонячне затемнення. А крім того, мені й справді треба було поміркувати, бо з цим затемненням вийшла заковика, яка геть спантеличила мене. Коли це не те затемнення, на яке я чекав, то як мені довідатися, чи я справді потрапив у шосте століття, чи все це тільки бачу вві сні? Ох, як би я хотів переконатися, що це таки соні Надія спалахнула в мені з новою силою. Якщо хлопець не наплутав у числах і сьогодні справді двадцяте, то, виходить, я не в шостому столітті! Страшенно хвилюючись, я смикнув ченця за рукав і спитав, яке сьогодні число.
Хай йому біс! Він відповів, що сьогодні двадцять перше! Коли я почув це, в мене похололо серце. Я попросив ченця подумати, чи він не помилився, але він запевнив мене, що знає точно: сьогодні двадцять перше. Отже, цей юний пустомеля знову все переплутав! Затемнення почалося саме тоді, коли мало початись – це засвідчив мені і сонячний годинник, що стояв неподалік. Виходить, я справді перебуваю при дворі короля Артура, і мені лишається тільки одне: видобути з цього для себе якнайбільшу вигоду.
Морок дедалі чорнішав, і людей охопив розпач. Тоді я сказав:
– Я все обміркував, ваша величність. Вам на науку темрява збиратиметься далі – я дозволю їй поглинути весь світ. Але доля сонця – те, чи дозволю я йому світити знову, чи ж загашу його навік, – залежатиме від вас самих. Умови мої такі: ви, ваша величність, залишаєтеся королем над усіма своїми володіннями, й за вами зберігаються всі права на королівські почесті й шану. Але ви призначаєте мене своїм довічним першим міністром і головним адміністратором і за мою службу платите мені один відсоток від усіх додаткових прибутків, які держава матиме завдяки моїй діяльності Якщо цієї платні мені не вистачатиме, надвишки я не проситиму. Чи згодні ви на такі умови?
У відповідь вибухнули оглушливі оплески, їх перекрив голос короля:
– Зніміть з нього кайдани, звільніть його! Віддайте йому честь і хвалу, люди знатні й незнатні, заможні й бідні, бо віднині він – правиця короля, і влада його всеосяжна, слово його всесильне, а місце його – найближче до трону! А тепер зупини цей наступ ночі, розжени темряву, поверни нам світло й радість, і все людство тебе благословить!
Але я відповів:
– Коли привселюдна ганьба падає на простолюдина – це пусте; але безчестя спіткає самого короля, якщо ті, хто бачив його міністра голим, не побачать, як його винагороджено за приниження. Принесіть мені мій одяг…
– Ні, тепер він не гідний тебе! – перебив мене король. – принесіть йому інші шати! Вдягніть його, як принца!
Отож я виграв іще трохи часу. Мені треба було забивати їм баки, бо інакше вони знову заходилися б умовляти мене, щоб я прогнав морок, а я, звісно, зробити цього не міг. Поки бігали по одяг, минуло ще кілька хвилин, але ця затримка була недостатня. Довелося вигадати ще одну відмовку. Я сказав, що король, можливо, розщедрився на всі ті обіцянки зопалу, а тепер шкодує й хоче дечого зректися; тому я дозволю темряві ще трохи згуститись, і якщо король тим часом не змінить свого рішення, я розжену темряву. Умова ця не припала до смаку ні королю, ні публіці, але я стояв на своєму.
Поки я морочився з недоладним одягом шостого століття, темрява густішала й чорнішала. Врешті стало темно, як у домовиш, і величезна юрба завила з жаху, відчувши холодний та страшний подув північного вітру й побачивши в небі мерехтливі зірки. Це було вже повне затемнення, і я радів йому, але всі довкола шаленіли з розпачу, що, зрештою, було цілком природно. Я промовив:
– Своїм мовчанням король підтверджує все те, що обіцяв!
– А тоді підніс руку, постояв так хвильку й вигукнув якомога урочистіше: – Нехай же розвіються чари, нехай минуться без шкоди і без сліду!
Глибока пітьма огортала мене, і мертва тиша була мені відповіддю. Та за секунду чи дві, коли з темряви з’явився сріблястий окраєць сонця, радісне ревище вихопилося з тисяч горлянок, і я мало не оглух від того вияву захвату і вдячності, в якому Кларенсів голос, ясна річ, був далеко не найтихіший.
Розділ VII
МЕРЛІНОВА ВЕЖА
Я став другою особою в королівстві, владою й могутністю поступався тільки королю, і всі зі мною панькались. Я ходив у шовках, оксамиті й парчі і виглядав вельми пишно, але почувався вкрай незручно. А втім, я знав, що врешті призвичаюся до такого убрання. Після королівських, мої покої в замку були найкращі. їхні стіни аж палали яскравими барвами шовкової оббивки, але кам’яні підлоги були вкриті очеретяними матами замість килимів, причому сплетеними абияк. Що ж до зручностей у прямому розумінні цього слова, то їх узагалі не було. Я маю на увазі найпростіші вигоди, ті дрібні зручності, що, власне, скрашують нам життя. Великі дубові крісла, оздоблені грубою різьбою, були, щоправда, непогані, але ж самими тільки кріслами не обійдешся. Не було ні мила, ні сірників, ні дзеркал, окрім одного металевого, в якому розглянути себе не легше, ніж у відрі з водою. І жодної хромолітографії на стінах. За багато років я так звик до цих кольорових картинок, що любов до мистецтва ввійшла в мою плоть і кров і стала часткою мене самого, хоч я про те й не здогадувався. Туга за домом поймала мене щоразу, коли я дивився на ці крикливо розкішні, але бездушні стіни і згадував свою квартиру в Східному Гартфорді: хоч яка непоказна вона була, в кожній кімнаті там висіла кольорова реклама страхової компанії або принаймні надрукований трьома фарбами плакатик: “Благослови, боже, це скромне ложе!”; а у вітальні в мене висіло аж дев’ять картин. Тут же навіть на стінах моєї великої офіційної приймальні не висіло жодного мистецького твору, коли не зважати на якусь подобизну ковдри, чи то ткану, чи то вишивану й подекуди поштопану, на якій усе зображене було як бог на душу покладе та ще й несусвітними барвами; що ж до пропорцій, то навіть сам Рафаель з тією своєю химерною мазаниною, яку називають його “славетними гемптонкортськими картонами” [20]20
Гемптонкортські картони Рафаеля– серія малюнків на біблійну тематику великого італійського художника Рафаеля Санті (1483–1520), призначених для перенесення на килими. Виконані на картоні малюнки придбав англійський король Карл І і розмістив їх у своєму палаці Гемптон-корт (поблизу Лондона).
[Закрыть], не міг би напартачити гірше. Той Рафаель, між іншим, був мастак на всілякі химери. У мене вдома висіло кілька його літографій; так-от, на одній, під назвою “Чудесна риболовля”, він до святого чуда додав ще й своє – посадив трьох чоловік у човник, який і під однією собакою перекинувся б. Мені його твори страшенно подобаються – вони такі свіжі й на жодні інші не схожі.
В замку не було ні сигнальних дзвоників, ні переговорної труби. До мене приставили силу-силенну слуг, і вони ниділи в передпокої, та коли в котромусь із них виникала потреба, мені доводилося самому йти кликати його. Ні газу, ні свічок теж не було; бронзова чаша, наполовину наповнена олією, яку подають до столу в дешевих харчевнях, і запалена ганчірка, що плаває в тій олії, – ось і все джерело світла. Безліч таких чаш висіло по стінах, не стільки розганяючи темряву, скільки надаючи їй зловісності. Якщо ви виходили кудись поночі, слуги несли перед вами смолоскипи.
Не було ні книжок, ні пер, ні паперу, ні чорнила, ні шибок у тих отворах, які тут називали вікнами. Здавалося б, невелика пггука – шибка, та коли її нема, починаєш розуміти, як без неї погано. Та найгірше за все була, мабуть, відсутність цукру, кави, чаю й тютюну. Що ж, казав я собі, вважай, що ти Робінзон Крузо; як і він, ти, опинився на безлюдному острові, де все твоє товариство складають більш-менш приручені тварини і де, щоб жити пристойно, тобі доведеться наслідувати його: винаходити, вигадувати, творити й перетворювати; весь час давати роботу голові й рукам. Тобто робити те, що тобі до душі.
Лиш одне спочатку заважало мені – той ненаситний інтерес, що його я викликав у всіх довкола. В королівстві, здавалося, не було людини, яка не хотіла б глянути на мене бодай одним оком. Незабаром з’ясувалося що затемнення налякало всю Британію мало не до смерті; поки воно тривало, вся країна від краю до краю була охоплена сліпим, безмежним жахом, і всі церкви, монастирі й каплиці були переповнені нещасними людьми, які плакали й молилися, готуючись зустріти кінець світу. Потім поширилася чутка, що призвідником цього страшного лиха був чужоземець, могутній чародій, який з’явився при дворі короля Артура; він, мовляв, міг загасити сонце, мов свічку, і вже був намірився зробити це, але його загодили і вблагали звільнити сонце від чарів, а тепер уславляють і шанують як могутнього героя, що самотужки відвернув кінець світу й загибель людства. Коли ви візьмете до уваги, щ<> всі повірили цьому, до того ж повірили безоглядно й беззастережно, ви зрозумієте, чому кожен британець ладен був пройти хоч сто миль пішки, аби тільки побачити мене. Я був у всіх на язиці, ніким іншим не цікавились, і навіть король утратив популярність і відійшов на задній план. На другий день після затьмарення сонця почали прибувати перші делегації, і протягом двох тижнів цікаві плавом пливли до Камелота. Не тільки саме місто, а й найближчі села були переповнені. По десять разів на день мені доводилося виходити й показуватись величезним юрбам людей, ще” витріщалися на мене з побожним страхом і шаною. Звісно, це і втомлювало, і забирало чимало часу, але, з іншого боку, тішило душу, бо що не кажи, а приємно, коли тебе так уславляють і звеличують. Братик Мерлін аж зеленів із заздрощів і злоби, і це теж радувало мене. Та я не міг зрозуміти одного: чому ніхто не просить у мене автографа. Врешті я спитав про це в Кларенса. Хто б міг подумати! Мені довелося розтовкмачувати йому, що таке автограф! Він сказав, що в усій країні писати й читати можуть хіба кількадесят священиків. Оце-то країна!
Трохи бентежила мене й інша обставина. Народ почав вимагати нового чуда. Воно й не дивно. Приємно, вернувшись додому з далеких мандрів, похвалитися, що ти бачив чародія, який має владу над сонцем у небі, і тим звеличити себе в очах сусідів; та ще приємніше – мати змогу сказати, що на власні очі бачив, як чародій той творив чудеса; люди тоді почнуть сходитися звідусіль, щоб подивитися на тебе самого. З тими вимогами чуда мені не давали проходу. Я знав, що має відбутися ще й затемнення місяця, – знав і число, і точний час, – але до нього було ще далеченько. Два роки. Я б дорого дав за можливість наблизити його й пустити в продаж тепер, коли на ринку такий великий попит на затемнення, і шкодував, що прибутковий товар, так би мовити, залежиться на складі й не дасть ніякого зиску. Якби затемнення можна було влаштувати, скажімо, через три-чотири тижні, я б спродав його наперед, але тепер про нього нічого було й думати, і я викинув з голови цю химерну мрію. А тут Кларенс довідався, що старий Мерлін потай баламутить народ – поширює чутки, ніби я пройдисвіт і не творю більше чудес через те, що не можу.
Треба було щось робити. Г незабаром я придумав, що саме.
Скориставшись своєю владою, я запроторив Мерліна у. в’язницю – до тієї самої камери, в якій нещодавно сидів сам. Потім, виславши герольдів із сурмами, сповістив народ, що протягом наступних двох тижнів клопотатимусь державними справами, а впоравши їх, влаштую короткий перепочинок і на дозвіллі висаджу в повітря Мерлінову вежу, накликавши на неї вогонь із небес; далі я під страхом кари забороняв пускати й слухати про мене брехливі поголоски й попереджав, що найближчим часом інших чудес, крім призначеного, чинити не збираюся, а того, хто цим не задовольниться і далі клепатиме язиком, – оберну на стару шкапу та ще й змушу попрацювати. Балачки відразу припинились.
Я втаємничив Кларенса у деякі деталі свого плану, й ми нишком узялися до роботи. Я сказав йому, що моє нове чудо потребує певної попередньої підготовки і що кожного, хто бодай словом прохопиться про неї, спостигне нагла смерть. Це зав’язало йому рота. Ми потаємно виготовили кілька бушелів першосортного пороху, а зброярі під моїм наглядом змайстрували громовідвід з добрячим мотком дроту. Стара кам’яна вежа була дуже масивна, але вже починала руйнуватися, бо її збудували ще римляни років чотириста тому. Вона милувала око своєрідною грубуватою красою, від підніжжя й до верху її, мов кольчуга, оповивав плющ. Стояла вона самотньо на горбку, за півмилї від замку, з якого її було добре видно.
Працюючи вночі, ми начинили вежу порохом – з підмурка завгрубшки не менш як п’ятнадцять футів вийняли кілька каменів, а в діри заклали порох. Протягом дванадцяти діб щоночі закладали по одному заряду. Цієї вибухівки вистачило б і на те, щоб висадити в повітря лондонський Тауер [21]21
Лондонський Тауер– старовинна фортеця на березі Темзи в центральній частині Лондона; протягом довгого часу був офіційною резиденцією англійських королів, потім став державною в’язницею для особливо небезпечних злочинців.
[Закрыть]. На тринадцяту ніч ми встановили громовідвід, встромивши нижній кінець його в ящик з порохом і з’єднавши дротом із зарядами в підмурку. Відколи я оголосив свій намір, люди старанно обминали вежу, але вранці чотирнадцятого дня я про всяк випадок обнародував через герольдів заборону підходити до башти ближче як на чверть милі. Герольди сповістили також, що чудо станеться протягом найближчої доби, а коли саме – я дам знати окремо: якщо це буде вдень, то вивішу на замкових баштах прапори, якщо вночі – запалю там смолоскипи.
Грози останнім часом бували досить часто, і я сподівався, що вони не підведуть мене. В разі чого, звісно, чудо можна буде відкласти на день-два, пославшись на ще незавершені державні справи; нічого страшного – народ підожде.
Як на те, день видався ясний, сонячний – чи не перший безхмарний день за три тижні. Отак воно завжди буває. Я зачинився в себе й спостерігав за погодою. Час від часу до мене забігав Кларенс і доповідав, що народ хвилюється дедалі більше і крізь бійниці видно, що глядачів весь час прибуває: на схилі під замком їх зібралося вже тьма-тьмуща. Аж ось, уже на смерку, знявся вітер і показалася хмара – саме там, де треба. Я почекав трохи, спостерігаючи, як та далека хмара більшає й чорнішає, і нарешті вирішив, що час показатися народові. Наказавши запалити смолоскипи, а також звільнити й привести Мерліна, я виждав ще чверть години, а потім вийшов на балкон. Король і всі придворні вже сиділи там і вдивлялися в темряву – туди, де стояла Мерлінова вежа. А темрява була вже непроглядна. Якусь мить я милувався на те величне видовисько – червоне полум’я смолоскипів вихоплює з пітьми постаті лицарів, їхніх дам і старовинні башти над ними…
Привели набурмосеного Мерліна. Я сказав йому:
– Ти хотів спалити мене живцем, хоч я нічим тебе не скривдив, а потім спробував підірвати мою професійну репутацію. За це я знищу твою вежу небесним вогнем. Але справедливості ради я дам тобі змогу довести, що й ти чогось вартий. Якщо ти вважаєш, що можеш розвіяти мої чари й знешкодити полум’я небесне, – будь ласка, бий по м’ячу – твоя подача!
– Авжеж, можу, ласкавий сер, і не сумнівайся – я розвію твої чари, – відповів Мерлін.
Він накреслив на кам’яній підлозі уявне коло, а посередині його підпалив пучку якогось порошку; над порошком знялася хмарка пахучого диму, і всі відсахнулись, почали кривитись, хреститися. Далі Мерлін щось забубонів і замахав руками. Він махав руками чимраз швидше, вони крутилися, мов крила вітряка, і незабаром старий довів себе до нестями. А буря тим часом наблизилась, пориви вітру роздмухували полум’я смолоскипів, розхитували тіні; ось заляпотіли перші великі краплини дощу, і в чорній темряві спалахнули блискавки. Мій громовідвід мав от-от спрацювати, зволікати далі не можна було. Тож я сказав:
– Я дав тобі досить часу, не заважав тобі робити все, що ти хочеш. Та всі вже бачать, що чари твої нічого не варті. А тепер моя черга.
Я тричі змахнув руками, і розлігся оглушливий вибух; стара вежа злетіла в повітря, неначе підкинута раптовим виверженням вулкана, що вогнем своїм обернув ніч на день і о’світив величезний простір, укритий розпластаними тілами нажаханих людей. Ще цілий тиждень по тому йшов дощ з піску та щебеню. Такі принаймні були чутки, можливо, трохи перебільшені.
Чудо зіграло мені на руку. Орду надокучливих прочан як мітлою змело. Вранці грязюка навколо міста була перемішана слідами безлічі людських ніг, але всі вони вели геть. Якби я розрекламував ще одне чудо, то не зібрав би глядачів на нього навіть за допомогою поліції.
Мерлінові акції геть знецінилися. Король хотів позбавити його платні, збирався навіть вигнати його з королівства, але тут уже втрутився я. Мерлінові, сказав я, можна доручити догляд за погодою й подібні до цього дрібниці, а якщо з його дешевих аматорських фокусів нічого не вийде, я йому трохи підсоблю. Його вщент зруйновану вежу я відбудував казенним коштом і порадив йому здавати її пожильцям, та старий був надто пихатий для цього. І хоч би раз подякував мені, хоч би раз я почув од нього: “спасибі!” Так, Мерлін був твердий горішок, що й казати; а втім, смішно чекати вдячності від людини, якій ти так дозолив.
