355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Марк Твен » Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура » Текст книги (страница 12)
Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 17:05

Текст книги "Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура"


Автор книги: Марк Твен



сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 23 страниц)

Розділ XXIII
ОЖИВЛЕННЯ ДЖЕРЕЛА

Опівдні в суботу я знову зайшов до каплиці, де був колодязь, – подивитися, що робить Мерлін. Він і досі палив пахучі порошки, вимахував руками й ревно бурмотів якусь нісенітницю, але вигляд мав досить-таки прибитий, бо жодної крапельки, води в колодязі, ясна річ, не додалося. Врешті я спитав:

– Ну, як, друже-приятелю, чи є якісь зрушення?

– Подивляй, я саме випробовую наймогутніші з чарів, відомих тільки велемудрим знавцям таємних наук Сходу; якщо і це не зарадить, то вже не зарадить ніщо. Помовч, поки я скінчу.

Цього разу він напустив стільки диму, що всю Святу Долину оповила темрява. Самітникам, певно, було непереливки, бо вітер дув у їхній бік, і густі, чадні хвилі котилися просто в їхні нори. Мерлін не тільки чадив, а й без кінця горлав заклинання, сіпався всім тілом і несамовито розмахував руками. Через двадцять хвилин він упав на землю, захеканий і знеможений. Прибули абат, кількасот ченців та черниць, сила-силенна прочан та безліч підкидьків, приваблені чудодійним димом і страшенно збуджені. Абат тремтячим голосом спитав, чи пощастило чогось домогтися. Мерлін відповів:

– Якби комусь із смертних до снаги було розвіяти чари, що сковують ці води, тим смертним став би сьогодні я. Але чари не знято; отже, сталося те, чого я найдужче боявся: невдача моя підтверджує, що джерело зачарував наймогутніший із духів, відомих магам Сходу, дух такий всемогутній, що кожен, хто вимовить його ім’я, помре. Не було і не буде смертного, якому дано відкрити таємниці тих чарів, а не відкривши “їхньої таємниці, зняти їх неможливо. Води ніколи більше тут не тектимуть, добрий отче. Я зробив усе, що може зробити людина. Дозволь мені піти.

Ясна річ, абат страшенно зажурився, почувши таку звістку.

Геть засмучений, він обернувся до мене й мовив:

– Ти чув його. Чи це правда?

– Частково.

– Ага, отже, частково і брехня! Що ж у його словах – правда?

– Те, що колодязь справді зачарував дух із російським ім’ям.

– О, рани господні! То ми пропали]

– Можливо.

– Але не напевно? Ти хочеш сказати, не напевно?

– Тобто ти хочеш сказати, що його слова, нібито нікому не під силу зняти чари…

– Так, що щ його слова можуть виявитися і неправдивими. За певних умов є підстави, – щоправда, досить малі, навіть мізерні, – розраховувати на успіх.

– За певних умов…

– О, ці умови зовсім не складні. Вони зводяться ось до чого: колодязь і весь простір на півмилі довкола потрібно передати повністю в моє розпорядження від сьогоднішнього вечора й доти, доки я зніму заборону. Ніхто не повинен заходити сюди без мого дозволу.

– Це все?

– Все.

– І ти не боїшся спробувати?

– О, нітрохи. Звісно, я можу зазнати невдачі. Та можу домогтись і успіху. Коротше кажучи, я ладен спробувати. Чи пристаєте ви на мої умови?

– Ми пристаємо на будь-які умови! Я зараз же звелю. Щоб їх було виконано.

– Стривайте, – мовив Мерлій і злобно посміхнувся. – Чи відомо тобі, що той, хто хоче зняти ці чари, повинен знати ім’я того духа?

– Атож, я знаю його ім’я.

– А чи відомо тобі, що знати це ім’я не досить, потрібно ще й вимовити його? Ха-ха! Чи це тобі відомо?

– Так, відомо!

– Відомо?! То невже ти божевільний? Невже хочеш вимовити його ім’я й померти?

– Вимовити його ім’я? Ну, звісно! Я б вимовив його, навіть якби воно було валлійське [52]52
  Вимова валлійських, тобто кельтського походження імен – для англійців справа досить нелегка.


[Закрыть]
!

– Тоді вважай, що ти – покійник. Я так і скажу Артурові.

– От і домовились. А тепер забирай свої манатки й катай звідси. Твоє діло – сидіти вдома й завбачувати погоду, Джоне Як-Тебе-Там-Іще Мерлін.

Це я йому як в око вліпив, і Мерлін аж скривився з досади, бо він був найгірший завбачите погоди в усьому королівстві. Коли він наказував вивісити на узбережжі штормові сигнали, на морі щонайменше тиждень панував мертвий штиль, коли провіщав погожу днину, дощ лив як з цебра. Та я й далі тримав його в бюро передбачень погоди, бажаючи підірвати його репутацію. Мій натяк розлютив старого, і він, замість того щоб їхати додому із звісткою про мою смерть, заявив, що має намір залишитися тут і одержати втіху від цієї радісної події.

Мої фахівці прибули надвечір, страшенно втомлені, бо в дорозі майже не відпочивали. З ними були в’ючні мули, на яких вони привезли все, що могло мені знадобитися: інструменти, – насоси, свинцеву трубу, грецький вогонь, в’язки великих ракет, різноколірні феєрверки, петарди, електричну батарею та іншу піротехніку – все необхідне для найпишнішого дива. Вони повечеряли, трохи перепочили, і близько півночі ми втрьох рушили до колодязя, оточеного таким безлюдним, таким мертвим простором, якого я навіть не вимагав.

Ми отаборилися навколо колодязя. Мої хлопці були майстри на всі руки – могли і стіну обличкувати камінням, і точний прилад виготовити. За годину до світанку дірку було замуровано, й вода в колодязі почала підніматись. Тоді ми перенесли все причандалля до каплиці, замкнули її на замок і пішли спати.

Обідня ще тривала, коли ми знову прийшли до колодязя. Роботи було ще багато, а я хотів сотворити своє чудо неодмінно до півночі, виходячи з такого практичного міркування: чудо, влаштоване на користь церкви в неділю, цінується в шість разів більше, ніж таке саме чудо, лаштоване в будень. Через дев’ять годин вода піднялася до свого звичайного рівня, тобто стояла за двадцять три фути від верхніх цямрин. Ми встановили в колодязі малий залізний насос, один із перших, виготовлених на моєму заводі поблизу столиці; потім просвердлили кам’яний резервуар, що стояв за капличним муром, вставили в отвір шматок свинцевої труби, досить довгий, щоб кінець його дістав до дверей каплиці і міг викинути за поріг струмінь води, добре видний юрбі, що мала, за моїми розрахунками, заповнити двісті п’ятдесят акрів рівнини навколо горбка із священною спорудою.

Ми вибили днище великої порожньої бочки, закріпили її сторч на пласкому даху каплиці, насипали в бочку на добрий дюйм пороху і начинили ракетами всіх видів, – а мали ми їх, скажу вам, чимало. До пороху провели дроти від нашої кишенькової електричної батареї, розклали по кутках даху весь запас грецького вогню– в одному кутку синього кольору, в другому зеленого, у третьому червоного, у четвертому фіолетового – і також з’єднали всі заряди з батареєю.

Потім ярдів за двісті від каплиці спорудили дерев’яний поміст заввишки чотири фути, вкрили його позиченими для такої нагоди яскравими килимами й поставили зверху трон самого абата. Готуючи диво для темного люду, треба приділити особливу увагу дрібницям – кожна з них має справити належне враження на публіку; крім того, слід подбати про всі можливі вигоди для почесних гостей; коли цих двох умов додержано, здіймай якнайбільший гармидер, і успіх тобі забезпечено. Я знаю, чого варті дрібниці й комфорт, бо знаю людську природу. Дива пишнотою не зіпсуєш. Пишнота вимагає додаткової мороки, праці, іноді й грошей, але врешті-решт вона окупається. Отже, ми провели підземну проводку від каплиці до помосту, сховали під ним батареї й наостанку відгородили поміст з усіх боків канатною загорожею, щоб не підпускати натовп ближче як на п’ятдесят футів. На цьому підготовчі роботи було завершено. Я розпланував усе так: допуск публіки з 22.30; початок вистави о 23.25. Я б залюбки організував продаж квитків, але, самі розумієте, – не випадало! Наказавши своїм хлопцям з’явитися до каплиці рівно о десятій, поки довкола ще нікого не буде, і приготуватися витиснути з насоса все, на що він здатний, я пішов разом з ними вечеряти.

На цей час чутки про нещастя із джерелом поширилися по всій країні, і протягом останніх двох-трьох днів народ плавом плив до долини, отаборюючись у нижньому її кінці. Глянувши на той табір, я зрозумів, що вільних місць на виставі не буде. Коли посутеніло, герольди, обійшовши всю долину, оповістили, що сьогодні відбудеться спроба оживити джерело, і посіяли в народі гарячкове нетерпіння. Герольди попереджали також, що абат і його офіційний почет урочисто зійдуть на трибуну о 22.30, а доти доступу на заборонену мною територію не буде. Як тільки абат зі своїм почтом повсідаються, дзвони замовкнуть, і це буде знаком, що й народ може підійти ближче.

Я вже стояв на помості, готовий до зустрічі гостей. Ніч була темна, беззоряна, запалювати смолоскипи я не дозволив, а тому помітив урочисту процесію на чолі з абатом тільки тоді, коли вони підійшли до канатів. Мерлін цього разу не збрехав: з’явився разом з абатом і. сів на помості в першому ряді. Натовпу за канатами не було видно, але відчувалося, що глядачів зібралася сила-силенна. Тільки-но дзвони замовкли, всі ті маси народу величезною чорною хвилею ринули вперед і розлилися по всьому вільному просторі; вони прибували ще протягом півгодини, потім очікувально завмерли; по людських головах, мов по бруку, можна було б пройти, мабуть, аж до… Ну, не знаю, але кілька миль пройти можна було.

Я зволікав ще хвилин двадцять для більшого ефекту: завжди корисно помучити публіку чеканням. Аж ось тишу порушив чудовий латинський гімн, виконуваний хором чоловічих голосів; розпочавшись ледь чутно в нічній темряві, мелодія зазвучала дедалі голосніше й величніше. Це був найкращий з усіх винайдених мною ефектів. Коли гімн відлунав, я випростався на весь зріст, широко розвів руки, закинув голову, зо дві хвилини простояв нерухомо, – нема кращого способу домогтися цілковитої тиші, – а тоді голосом таким моторошним, що натовп здригнувся, а багато хто з жінок знепритомнів, повільно вимовив страшне слово:

– Константінополітанішердудельзакспфайфенмахерсгезельшафт!

Коли з уст моїх із стогоном вихопився останній склад цього слова, я торкнувся одного з електричних проводів, і всю занурену в непроглядний морок юрбу освітило мертвотно-синє світло. Ефект був надзвичайний!

Залунало безліч криків, жінки, ввібравши голову в плечі, кинулися врозтіч, підкидьки зомлівали цілими загонами. Абат і ченці квапливо хрестились і перелякано бурмотіли молитви. Мерлін ще сяк-так тримався, але видно було, що його здивуванню немає меж: він ще ніколи нічого схожого не бачив. Що ж, треба було нагнітати обстановку далі. Я підніс руки й, немов конаючи, простогнав:

– Нігілістендінаміттеатеркестхенсшпренгунгсаттентатсферзухунген!

І ввімкнув червоне світло. Послухали б ви, як застогнав і завив той людський Атлантичний океан, коли пекельне яскраво-червоне полум’я приєдналося до синього! Через шістдесят секунд я загорлав:

– Трансваальтруппентропентранспорттрампельтіртранбертрауунгстренентрагеді!

І запалив зелене світло. Переждавши цього разу лише сорок секунд, я широко розпростер руки й громовим голосом вигукнув усі вбивчі склади цього слова над слова:

– Меккамузельманненмассенменшенмердерморенмуттермармормонументенмахер!

І спалахнуло фіолетове сяйво. Всі чотири вогні горіли разом – червоний, синій, зелений, фіолетовий! Чотири шалені вулкани викидали високо вгору клубки яскравого диму, осяваючи, мов удень, сліпучим веселковим світлом найвіддаленіші закутки долини. Віддалік на тлі неба бовваніла на стовпі закам’яніла постать самітника, який уперше за двадцять років перестав кланятися. Я знав, що мої хлопці вже біля насоса й тільки чекають знака. І я сказав абатові:

– Час настав, отче. Зараз я вимовлю жахливе ім’я і звелю чарам розвіятись. Будьте напоготові. Вхопіться за що-небудь руками. – Потім закричав до народу: – Дивіться. Через хвилину чари буде знято, – або ніколи жоден смертний не зніме їх! Якщо чари розвіються, ви зразу довідаєтеся про це, бо свята вода рине з дверей каплиці!

Перечекавши кілька секунд, щоб ті, хто почув, переказав мої слова тим, хто, стоячи надто далеко, не міг їх почути, я прибрав якнайбундючнішу позу й, несамовито розмахуючи руками, вигукнув:

– Наказую злому духові, що вселився в святе джерело, негайно вивергнути в небеса всі сатанинські вогні, які ще перебувають у ньому, зняти свої чари й забратися звідси до пекла, де й пролежати зв’язаному тисячу років. Його власним жахливим ім’ям заклинаю:


БГВДЖДЖІЛЛІГККК!

Я ввімкнув провід, що вів до бочки з ракетами, і цілий фонтан сліпучо-яскравих вогняних стріл злетів до зеніту із шипінням та свистом, розсипаючись у небі зливою блискучих діамантів! Зойк жаху вихопився з грудей глядачів, але відразу ж перейшов у крики несамовитої радості, бо при неземному освітленні всі ясно й виразно побачили, як із дверей каплиці вихлюпнулася визволена вода! Старий абат не міг вимовити й слова; ковтаючи сльози, він мовчки стиснув мене в своїх обіймах, красномовніших за будь-які слова. І, до речі, значно небезпечніших за будь-які слова в тій країні, де жоден лікар невартий був ламаного шеляга.

Бачили б ви, як юрби людей кинулися до води, як вони цілували її, пестили й голубили: як говорили з нею, мов з живою, й називали її найласкавішими словами, мов друга, що довго блукав десь, уже вважався загиблим і раптом повернувся додому. Так, на це було втішно дивитись, і я перейнявся до них теплішим, ніж доти, почуттям.

Мерліна я відправив додому на ношах. Коли я вимовив страшне ім’я духа, Мерлін знепритомнів і досі не міг прийти до тями. Раніше він, звісно, ніколи не чув цього імені – як і я, – але відразу вирішив, що воно справжнє, будь-яке безглузде ім’я, видалося б йому справжнім. Згодом він визнав, що навіть рідна мати того духа не вимовила б це ім’я краще за мене. Він ніяк не міг зрозуміти, яким дивом я залишився живий, а я не відкривав йому цієї таємниці. Тільки чарівники-початківці виказують такі таємниці. Мерлін витратив три місяці на всілякі чари й заклинання, силкуючись розгадати трюк, який дає змогу вимовити це ім’я і не провалитися крізь землю. Та в нього нічого не вийшло.

Коли я рушив до каплиці, люди скидали капелюхи й широко розступалися, даючи мені дорогу, немов якійсь вищій істоті, – а втім, я справді був вищою істотою і сам усвідомлював це. З собою до каплиці я взяв кількох ченців, втаємничив їх у священнодійство з насосом і звелів їм помпувати в поті чола, адже багато людей, певна річ, захочуть перебути коло води цілу ніч, і треба, щоб її вистачило на всіх. Ченцям насос уже сам по собі видався неабияким чудом, вони не могли надивуватися вволю й захоплювалися, як він бездоганно працює.

То була велика ніч, надзвичайна ніч. Ця ніч уславила мене. Радіючи й пишаючись, я довго не міг заснути.


Розділ XXIV
ЧАРІВНИК КОНКУРЕНТ

У Святій Долині я мав тепер необмежений вплив. І мені хотілося застосувати його для корисної справи. Це спало мені на думку наступного ранку, коли до монастиря прибув один із моїх лицарів-розповсюдників мила. Згідно з історичною хронікою, двісті років тому місцеві ченці були ще настільки поглинуті мирською суєтою, що мали бажання митися. А що як у них і досі збереглися рештки цього нечестя. Я спробував розговорити одного з братів:

– Чи не хочеться вам скупатись?

Чернець аж здригнувся, подумавши, яка небезпека загрожує джерелу, але відповів схвильовано:

– Навіщо питати про таке бідолашну істоту, яка з дитячих років не знала благословенного освіження? Боже, як мені кортить помитися! Але це неможливо, благородний сер, не спокушай мене: це заборонено.

І він зітхнув так скрушно, що я твердо вирішив дати йому можливість змити бодай верхній шар своїх земельних володінь, навіть якщо після цього увесь мій вплив зійде нанівець, а монастир збанкрутує. Прийшовши до абата, я попросив його дозволити цьому братові скупатись. Абат зблід, почувши мої слова, – я не хочу сказати, що на власні очі побачив, як він зблід, бо для того, щоб побачити, треба було б добряче поскребти його фізіономію, а мені зовсім не хотілося цього робити, – але я знаю, що він зблід під шаром бруду завгрубшки як палітурка книжки, зблід і затремтів.

– Ох, сину мій, – мовив абат, – я все віддам тобі а подякою, проси чого хочеш, але тільки не цього. Невже ти хочеш, щоб святе джерело знову пересохло?

– Ні, панотче, я не дам йому пересохнути. Таємничий голос одкрив мені, що того разу джерело пересохло зовсім не через те, що було збудовано купальню. – На обличчі старого з’явилася жвава зацікавленість. – Мені відкрито, що купальня невинна в тому нещасті, посланому за зовсім інший гріх!

– Слова твої зухвалі, але… але, якщо вони правдиві, мені приємно їх чути.

– Вони правдиві, запевняю вас. Дозвольте мені знову збудувати купальню, отче. Дозвольте мені відбудувати її, і джерело тектиме вічно!

– Ти обіцяєш це? Обіцяєш? Скажи лише, чи ти обіцяєш це?

– Так, обіцяю!

– В такому разі я перший викупаюсь у купальні. Іди починай роботу. Не барися, не барися, іди.

Я зі своїми хлопцями відразу взявся до роботи. Руїни купальні й досі стояли в підвалі монастиря – жодний камінь не пропав. Усі ці роки ніхто не спускався туди, з побожним страхом вважаючи, що над купальнею тяжіє прокляття. За два дні ми дали всьому лад, провели воду, і вийшов чималий став із чистою, прозорою водою, в якому можна було плавати. Вода була проточна. Вона надходила й виливалася стародавніми трубами. Старий абат додержав свого слова й перший заліз у воду, а вся його чорна братія стояла нагорі, сповнена тривоги, страху та поганих передчуттів; старий заліз у воду чорний, тремтячий, а виліз білий, радісний. Ще одна перемога, ще один тріумф.

Наша діяльність у Святій Долині мала успіх, і я був цілком задоволений нею. Я вже збирався вирушати далі, та мене спіткала невдача: я сильно застудився, і в мене розгулявся давній ревматизм. Звичайно, ревматизм оселився у най-вразливішому місці: тому, що найбільше постраждало від абатових обіймів, коли він засвідчував мені свою вдячність.

Коли я нарешті підвівся з ліжка, від мене лишилася сама тінь. Однак усі ставилися до мене з такою добротою і турботою, так прагнули підбадьорити мене, що кращих ліків для одужання й не треба було, тож я швидко набирався сили.

Сенді дуже втомилася, доглядаючи мене, і я надумав вирушити в дорогу сам, а її залишити на відпочинок у черниць Мені прийшло в голову побродити пішки по країні тиждень-два, перевдягнувшись вільним селянином. Це дало б мені можливість сідати за один стіл і ночувати під одним дахом з найнижчою і найбіднішою верствою вільних громадян. Я не мав іншого способу познайомитися з їхнім буденним життям та з тим, як впливають на них закони. Якби я ходив поміж них у дворянському вбранні, то вони почували б себе стримано й зв’язано, приховуючи від мене свої справжні радощі й турботи, і мої спостереження були б вельми поверховими.

Одного ранку, вийшовши на тривалу прогулянку, щоб розім’яти ноги перед мандрівкою, я виліз на крутий кряж, що захищав долину з півночі, і підійшов до штучної печери, яку мені не раз показували знизу; то була оселя одного самітника, що уславився особливим самозреченням і неохайністю. Я знав, що недавно він виїхав до Африки, прийнявши запрошення на почесну посаду в Сахарі, куди самітників ваблять леви, кусюча мошва та інші злигодні. Мені заманулося заглянути в печеру й пересвідчитися, чи справді в ній такий нестерпний дух.

На свій подив, я побачив, що в печері підметено й чисто. Мене чекала тут ще одна несподіванка: в пітьмі печери задзвенів дзвоник і почулися слова:

– Алло, центральна! Це Камелот? Радій же всім серцем своїм і знай, коли досі не знав, що існують дива дивні, які прибирають неймовірного вигляду, з’являючись там, де ми їх не чекаємо. Бо в цю мить переді мною стоїть у плоті його могутність Хазяїн, і зараз ти на власні вуха почуєш його голос!

Яка разюча зміна декорацій! Яке нагромадження неймовірних несумісностей! Яке фантастичне поєднання непримиренних суперечностей: у житлі фальшивого чудодія оселилося чудо справжнє, барліг середньовічного самітника обернувся на телефонну станцію!

Телефоніст виступив з темряви, і я впізнав у ньому одного із своїх молодих помічників.

– Відколи тут працює телефонна станція, Ульфіусе? – спитав я.

– З минулої півночі, прекрасний сер Хазяїне. Ми побачили багато вогнів у долині й вирішили установити тут станцію, бо стільки вогнів може мати лише велике місто.

– Цілком слушно. Хоч це й не місто в звичайному розумінні слова, телефон тут буде цілком доречний. Ти знаєш, куди потрапив?

– Ще не встиг довідатися. Товариші потягли кабель далі, а я залишився при апараті й приліг перепочити. Вирішив: тільки-но прокинусь, з’ясую назву міста і повідомлю в Камелот.

– Це – Свята Долина.

Хлопець хоч би бровою моргнув – усупереч моїм сподіванням, назва не справила на нього аніякісінького враження. Він тільки сказав:

– Так я й доповім.

– Чоловіче, довкола тільки й розмов, що про недавні чудеса, які сталися в цій долині! Невже ти не чув про них?

– Ми ж пересуваємося вночі й уникаємо розмов із сторонніми. А про новини довідуємося лише по телефону з Камелота.

– Але ж у Камелоті все відомо. Хіба вам не розповідали про велике чудо відновлення святого джерела?

– Певна річ, розповідали. Тільки ця долина називається зовсім не так, як та. їхні назви настільки від…

– Як же тобі назвали ту долину?

– Клятою Долиною.

– Тепер усе ясно. Чортів телефон! Завжди примудриться спотворити слово так, щоб воно обернулось на свою протилежність. Ну, та дарма, тепер ти знаєш правильну назву. Виклич Камелот.

Він викликав Камелот, і мене з’єднали з Кларенсом. Як приємно було знову почути голос мого хлопчика! Я наче повернувся додому. Ми обмінялися сердечними вітаннями, я коротко розповів йому про свою недавню хворобу й спитав:

– Що нового?

– Король і королева, в супроводі багатьох придворних, зараз вирушають до вашої долини, щоб віддати побожну шану джерелу, яке ти оживив, очиститися від гріха й оглянути те місце, звідки сатанинський дух вивергав аж до хмар справжнє пекельне полум’я. Якщо ти уважно мене слухав, то міг почути, як я, розповідаючи, сміявся в кулак, – адже я сам вибирав те полум’я на нашому складі й посилав його за твоїм наказом.

– Чи знає король дорогу сюди?

– Король? Ні до Святої Долини, ні куди-інде в своїх володіннях король дороги не знає. Та наші хлопці, що допомагали тобі творити чудо, поїдуть з ним за провідників, показуючи, де зупинятися на денний спочинок, а де – на ночівлю.

– Коли ж вони будуть тут?

– Післязавтра надвечір.

– Більше ніяких новин?

– Король почав створювати постійне військо, як ти йому нарадив. Один полк уже набрано, й усіх офіцерів призначено.

– Шкода! Офіцерів я хотів призначити сам. У королівстві є лише одна група людей, здатних командувати регулярною армією.

– Так. Але ти, мабуть, ще більше здивуєшся, почувши, що в полку немає жодного випускника твоєї Військової академії.

– Невже?! Ти не жартуєш?

– Я кажу правду.

– Ну, знаєш, ти мене просто ошелешив. Кого ж призначено? І як добиралися кандидатури? Шляхом конкурсного іспиту?

– Про це я нічого не знаю. Мені відомо лише, що всі офіцери знатного роду і – як ти кажеш? – недотепи.

– Тут щось не те, Кларенсе.

– Не хвилюйся: два кандидати в лейтенанти вирушають у почті короля, обидва молоді аристократи, і якщо ти дочекаєшся їх, то сам почуєш їхні відповіді

– Добре, що ти сказав. Тепер принаймні одного із

своїх курсантів я будь-що введу до командного складу. Негайно пошли, до академії гінця; нехай, коли треба, навіть, зажене кількох коней, але він має дістатися туди сьогодні ж до вечора й переказати…

– В цьому нема потреби. З академією встановлено телефонний зв’язок. Зараз я з’єднаю тебе.

Як приємно було почути таке! З телефонною трубкою в руці” маючи змогу негайно зв’язатися з найвіддаленішими районами, ж знову міг нарешті дихати на повні груди. В ту мить я зрозумів, якою жалюгідною: й нудною, якою страхітливо безбарвною була для мене ця країна всі ці роки, як я задихався в ній і вже не уявляв собі іншого життя. Я віддав наказ начальникові академії особисто. Заразом я попросив його надіслати мені трохи паперу, самописку й кілька коробочок безпечних сірників. Мені набридло обходитися без цих вигод. Користуватися ними я тепер зможу, бо не збираюся більше носити лицарського обладунку і знову матиму кишені.

Повернувшись до монастиря, я застав там цікаву сцену. Абат і ченці зібрались у великому залі н з дитячим захватом та довірливістю спостерігали фокуси новоприбулого чарівника. Вдягнений, вій був у щось, химерне, таке ж строкате й недоладне, як убрання індіанських знахарів. Він крутився, бурмотів, вимахував руками й креслив таємничі знаки в повітрі й на підлозі – одне слово, робив те саме, що й усі фокусники. Він був відомий маг і чародій з Азії, – так він сам заявив, і цього цілком вистачило. Такі твердження цінувалися на вагу золота й мали широкий попит.

Як легко й дешево цей пройдисвіт зажив слави великого чародія! Його фахом було розповідати, що в дану мить робить будь-який житель земної кулі, а також, що він робив у минулому й робитиме в майбутньому. Він спитав, чи хоче хто-небудь довідатися, що зараз робить імператор Сходу. В присутніх заблищали очі, вони захоплено потирали руки, – і то була найкрасномовніша відповідь. Ще б пак! Благочестивій братії страх кортіло довідатися, що робить зараз цей монарх. Шахрай щось пробурмотів, а тоді поважно оголосив:

– Великий і могутній імператор Сходу зараз кладе гроші на долоню святого жебрущого ченця – одну… дві… три монети, і всі срібні!

В натовпі почулися захоплені вигуки:

– Дивовижно!

– Неймовірно!

– Скільки ж довелося працювати, скільки довелося вчитися, щоб досягти такої дивовижної сили!

Чи не хочуть вони довідатися, що зараз робить верховний володар Індії? Авжеж, хочуть. Він розповів їм, що робить верховний володар Індії. Потім розповів, чим заклопотаний єгипетський султан і які найближчі наміри в короля Далеких Морів. І так далі, і так далі. Кожне нове чудо викликало дедалі більше захоплення перед непомильною точністю його ясновидіння. Часом ченці намагалися загнати його на слизьке запитанням про якийсь зовсім далекий і малознайомий край, та даремно! Він завжди відповідав без вагань, він знав геть усе, несхибно й досконально. Я бачив, що коли так триватиме й далі, я втрачу свою вищість, цей зух відіб’є в мене всіх прихильників, і я дістану носа. Треба вставити палицю йому в колесо, і якнайшвидше. І я сказав:

– Коли ваша ласка, я страшенно хотів би довідатися, що зараз робить одна особа.

– Питайте, не бійтеся. Я відповім.

– Але це буде важко… Може, навіть неможливо.

– Для мого мистецтва немає нічого неможливого.

Що важче запитання, то легше мені відповісти на нього. Як ви вже здогадались, я намагався розпалити цікавість. І досяг свого: ченці повитягували шиї, затамували подих. Тепер можна підсипати жару.

– Якщо ви не помилитесь, якщо відповідь ваша буде правильна, я дам вам двісті срібних пенсів.

– Вважайте, що ця купа грошей уже моя. Я скажу вам усе, що ви захочете взнати.

– Тоді скажіть мені, що я зараз роблю правою рукою?

– Ах!

Усі були здивовані. Нікому в натовпі не спав на думку найпростіший трюк – спитати про людину, яка перебуває не за десять тисяч миль звідси. Чарівник тільки рота роззявив: такого з ним ще ніколи не траплялося. Він вскочив у халепу й не знав, як з неї викрутитися. Розгублений, спантеличений, він не міг вимовити й слова.

– Чого ж ви чекаєте? – спитав я. – Якщо ви спроможні відразу, не замислюючись, сказати, що робить людина на другому кінці землі, то невже вам важко відповісти, що робить той, хто перебуває за три кроки від вас? Люди, які стоять позад мене, бачать, що я роблю своєю правою рукою, і підтвердять, якщо ви дасте правильну відповідь.

Він усе ще мовчав.

– Гаразд, тоді я скажу, чому ви мовчите: тому що ви не знаєте. Теж мені чарівник! Друзі, цей волоцюга – просто пройдисвіт і брехун!

Ченці засмутились і перелякалися. Вони зроду не чули, щоб хтось лаяв чародіїв, і тепер не знали, чого сподіватися. Запала мертва тиша; натовп завмер, скутий забобонним страхом. Чарівник тим часом, очевидно, зумів знайти якийсь вихід, бо раптом посміхнувся впевнено і недбало. Всі зітхнули з полегкістю: раз він посміхається, значить, біди не буде! Він сказав:

– Слова цього чоловіка такі зухвалі, що мені на мить відібрало мову! Знайте ж усі, коли хтось іще цього не знає: чародії мого рангу мають справу лише з королями, принцами, імператорами, тільки з тими, в чиїх жилах тече монарша кров. От якби ви мене спитали, що робить великий король Артур, я б вам відповів, а вчинки його підданих мене не цікавлять.

– О, виходить, я неправильно вас зрозумів. Мені здалося, що ви сказали: запитуйте про будь-кого, і я вирішив, що будь-хто означає будь-хто, кожна людина.

– Так… кожна людина, але тільки знатного роду, а найліпше – владущий монарх!

– Мені здається, так воно й має бути, – втрутився абат, користуючись із слушної нагоди припинити суперечку й запобігти лихові. – Навряд чи такий дивовижний хист було даровано, аби стежити за діяннями осіб, що не народилися на вершинах величі. Наш король Артур…

– Хочете знати, що він робить? – перебив його чарівник.

– Ну, звісно, хочемо і вислухаємо з вдячністю.

Усі знову сповнилися шаноби й цікавості – невиправні ідіоти! В німому захваті вони дивилися, як шаманить цей пройда, і глянули на мене, ніби запитуючи: “Ну, що ти тепер скажеш?”, коли він оголосив:

– Король утомився після ловів і ось уже другу годину спить у себе в палаці глибоким сном без сновидінь.

– Благослови його, господи! – мови” абат і перехрестився. – Нехай цей сон відсвіжить його тіло й душу!

– Так воно й було б, якби король спав, – сказав я. – Але король не спить, король їде верхи.

Знову всі були стурбовані: зіткнулися два авторитети! Ніхто не знав, кому з нас вірити, – я ще не зовсім утратив свою славу. Чарівник зневажливо подивився на мене й сказав:

– На своєму віку я бачив чимало дивовижних віщунів, пророків та чаклунів, але жоден з них не вмів прозирали в сутність явищ без заклинань.

– Ви все життя провели в лісах, тому багато проґавили. Я теж іноді вдаюся до заклинань, – брати-ченці підтвердять це, – але тільки у випадках виняткової ваги.

Коли діло доходить до словесної дуелі, я вмію постояти за себе. Від мого випаду чарівник аж перехнябився. Абат запитав його, що роблять королева й придворні, й дістав відповідь:

– Усі вони спочивають, знеможені втомою, як і король.

– Знову брехня! – сказав я. – Половина придворних розважається, як завжди, а решта разом з королевою скачуть верхи. А може, ви піднатужитеся й скажете нам, куди верстають шлях король з королевою?

– Я вже сказав: зараз вони сплять. А завтра вирушать верхи на прогулянку до моря.

– І де ж вони будуть післязавтра під час вечерні?

– Далеко на північ від Камелота, подолавши півдороги.

– Ще одна брехня, та ще яка – завдовжки півтораста миль! Тоді вони вже завершать свою подорож і прибудуть сюди, до Святої Долини!

Оце був чудовий удар! Абат із ченцями підскочили від захоплення, а чародій сів маком. Я доконав його такими словами:


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю