355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Марк Твен » Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура » Текст книги (страница 13)
Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 17:05

Текст книги "Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура"


Автор книги: Марк Твен



сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 23 страниц)

– Якщо король не приїде, нехай мене обмажуть дьогтем, викачають у пір’ї, прив’яжуть до жердини і викинуть звідси геть. Та якщо він приїде, я прокатаю на жердині вас.

Другого дня, побувавши на телефонній станції, я довідався, що король, прямуючи в долину, проминув уже два міста. Так само я довідався про його пересування й наступного дня. Але, звичайно, ні з ким цими відомостями не ділився. На третій день з’ясувалося: якщо короля ніхто не затримає, він прибуде о четвертій годині дня. Ніде, однак, не видно було жодних ознак готування до його приїзду. Чесно кажучи, це мене здивувала Певно, гадав я, чародій підкопується під мене. Так воно й було. Я розпитав одного свого приятеля ченця, і той сказав мені, що чародій справді знову чаклував і довідався, що при дворі вирішено нікуди не їхати й залишитися вдома. Тепер ви бачите, чого варта слава в цій країні! На очах в усіх оцих людей я вчинив небачене й нечуване в історії диво, причому єдине, що мало бодай якусь вартість – а вони ладні були віддати пальму першості якомусь пройдисвітові, котрий на доказ своєї могутності не міг навести нічого, крім власних неперевірених тверджень.

Проте я не міг дозволити, щоб король прибув до монастиря без належної помпи, а тому зібрав процесію прочан, викурив з нір кілька самітників і о другій годині відправив їх назустріч королю. Ніхто більше його не зустрічав. Абатові аж заціпило від люті й приниження, коли я вивів його на балкон і показав, як голова держави заїжджає до монастиря, де його не зустрічає жоден чернець, подвір’я безлюдне, й жоден дзвін не звеселяє монарха вітальним благовістом. Абат лише глянув і прожогом кинувся вниз піднімати своє воїнство. За мить усі дзвони несамовито гриміли, а з монастирських будівель вибігали ченці та черниці й лавою сунули назустріч королівському кортежеві. З ними був і той чарівник; за наказом абата він їхав верхи на жердині: його слава впала в грязь, а моя знову шугнула в небо. Так, і в цій країні можна тримати марку, але для цього треба весь час трудитися, треба весь час бути насторожі і не ловити гав.


Розділ ХХV
КОНКУРСНИЙ ІСПИТ

Коли король мандрував, розважаючись, по країні або вирушав погостювати в далекому замку вельможі, котрого хотів довести до банкрутства своїми відвідинами, його супроводив цілий загін урядовців. Такий тоді був звичай. Комісія, що мала екзаменувати кандидатів на офіцерські посади в армії, цього разу прибула разом з королем до Святої Долини, хоч могла б з таким самим успіхом залишитися працювати в Камелоті. І хоч король здійснював цю подорож виключно задля розваги, він і сам не кидав поточних справ. Як завжди, він дотиком рук лікував хворих на золотуху. І щоранку на світанні король сідав у воротах і вершив суд, бо він був верховним суддею в своїй державі.

Цей свій обов’язок Артур виконував блискуче. Він був мудрий і справедливий суддя і, очевидно, намагався розв’язувати всі справи чесно й сумлінно – в міру свого розуміння. А це застереження вагоме. На його рішення часто впливали упереджені погляди, прищеплені йому вихованням. Коли йшлося про суперечку між дворянином і людиною нижчого стану, король, може, і несвідомо, завжди співчував дворянинові. Та інакше й не могло бути. Усе людство давно зрозуміло й визнало, що рабство притупляє моральні засади в рабовласників; а привілейований клас– аристократія – не що інше, як зграя рабовласників, тільки під іншою назвою. Це звучить неприємно, але не повинно ображати нікого, навіть самого аристократа, якщо тільки факт сам по собі не здається йому образливим, бо я лише констатую факт. Адже рабство нас відштовхує своєю суттю, а не назвою. Досить послухати, як аристократ говорить про нижчі класи, щоб упізнати тільки ледь пом’якшений тон справжнього рабовласника; а за рабовласницьким тоном угадуються і рабовласницький дух, і рабовласницька бездушність. Бо в обох випадках причина однакова: давня, закорінена звичка дивитися на себе як на вищу істоту. Король часто виносив вироки несправедливі, але винуватити за це слід було його виховання, його природжені й незмінні симпатії. Він не був придатний для ролі судді, як за голодних часів мати не придатна для того, щоб роздавати молоко голодним дітям: її власні діти одержували б трохи більше, ніж чужі.

Одного разу королю довелося розглядати дуже цікаву справу. Молода дівчина, сирота, що успадкувала великі статки, одружилася з гарним хлопцем, який не мав нічого. Маєток дівчини був у феодальній залежності від церкви. Єпископ місцевої єпархії, пихатий нащадок знатного роду, зажадав конфіскації маєтку на тій підставі, що дівчина обвінчалася таємно й тим самим позбавила церкву одного з наданих їй, як сеньйорові, прав – так званого “права сеньйора”. Відмову чи ухилення підкоритися цьому правові закон карав конфіскацією майна. Дівчина будувала свій захист на тому, що представником влади сеньйора в її випадку був єпископ, що згадане право не може бути передане іншій особі, а має бути здійснене або самим сеньйором, або ніким; тим більше, що давніший закон, ухвалений самою церквою, забороняє єпископові користуватися таким правом. Так, справа була заплутана.

Вона нагадала мені читану ще замолоду історію про хитромудру вигадку, з допомогою якої члени лондонського муніципалітету зібрали гроші на спорудження Меншн-Хауса [54]54
  Меншн-Хаусофіційна резиденція лорд-мера Лондона.


[Закрыть]
. Будь-яка особа, що не причащалася за англійським обрядом, не мала права висувати свою кандидатуру на посаду лондонського шерифа. Отже, іновірці, навіть якщо їх обирали, змушені були відмовлятися від виконання шерифських обов’язків. Ольдермени [55]55
  Ольдерменвиборна посада в общинному міському самоуправлінні Англії.


[Закрыть]
– безсумнівно, перевдягнені янкі – придумали таку хитру штуку: прийняли закон, який накладає штраф у чотириста фунтів на кожного, хто відмовляється висунути свою кандидатуру в шерифи, і в шістсот фунтів на кожного, хто, бувши обраним, відмовляється служити шерифом. Потім вони взялися до роботи і давай обирати в шерифи одного по одному іновірців і штрафувати кожного, аж поки зібрали п’ятнадцять тисяч фунтів; і понині в Лондоні стоїть величний Меншн-Хаус, а городяни й понині червоніють, згадуючи той далекий ганебний день, коли банда янкі проникла в Лондон і почала витівати оті капості, завдяки яким їхня нація набула такої виключно поганої слави серед усіх чесних і щиросердих народів світу.

Мені здавалося, що права дівчина; а втім, єпископ теж був правий. Я не уявляв собі, як король розв’яже цю головоломку. Та він розв’язав. Ось хід його міркувань:

– Не бачу тут нічого складного, навіть мала дитина могла б розсудити цю справу. Якби дівчина, сповняючи обов’язок, своєчасно повідомила єпископа, свого сюзерена, повелителя й захисника, про свій намір одружитися, то вона не зазнала б ніяких збитків, бо згаданий єпископ міг би одержати від абата дозвіл, який зробив би його тимчасово здатним здійснити зазначене своє право, і в неї залишилося б усе належне їй майно. Винна в нехтуванні свого першого обов’язку, вона тим самим винна в усьому; бо той, хто підтинає гілку, на якій сидить, має неодмінно впасти; і хоч би скільки він твердив, що стовбур дерева міцний, це не виправдає його і не врятує від смерті Отже, вимоги цієї жінки несправедливі від початку й до кінця. Суд ухвалює: вона має віддати згаданому лордові-єпископу все своє майно до останнього фартинга, а також оплатити всі судові витрати. Хто там далі?

Так трагічно скінчився прекрасний медовий місяць. Бідолашні молоді! Недовго розкошували вони, недовго тішилися багатством. Вони були гарно вдягнеш й прикрашені всіма коштовностями, дозволеними законами про розкоші, встановленими для людей їхнього стану; в цих пишних шатах вони пішли геть – вона, плачучи в нього на плечі, і він, намагаючись утішити її словами надії, покладеними на музику розпачу, – але тепер уже бездомні, безпритульні, беззахисні; і останній жебрак, що сидів при дорозі, був багатший за них.

Що ж, король розв’язав цю головоломку, і, звичайно, так, щоб догодити церкві й аристократії. Можна наводити багато блискучих і дотепних аргументів на захист монархії, але факт лишається фактом: у державі, де кожен громадянин має право голосу, жорстокі закони неможливі Артурові піддаш були, ясна річ, непридатним матеріалом для створення республіки, – надто довго жили вони під принизливим ярмом монархії; проте навіть їм вистачило б розуму скасувати закон, щойно застосований королем, якби це залежало від загального й вільного голосування. Існує одне безглузде словосполучення, котре від частого вжитку, здається, і справді набуло якогось значення і сенсу: я маю на увазі слова “здатний до самоврядування”, що їх застосовують до того чи того народу; при цьому припускається, що десь є чи був народ не здатний до самоврядування – не здатний керувати собою так, як ним керують чи керували б самопризначені “фахівці”. Кращі уми всіх націй у всі часи виходили з народу, з народних глибин, а не з привілейованих класів; отже, незалежно від того – високий чи низький загальний рівень того чи іншого народу, таланти його приховано серед незліченної маси невідомих злидарів; тим-то будь-якого дня в народних надрах знайдеться скільки завгодно людей, здатних керувати державою. А з цього випливає очевидний факт: навіть найкраща, найвільніша і найосвіченіша монархія не може дати народові того, чого він міг би досягти, якби сам керував собою; і тим більше це стосується не тільки монархії взагалі, а будь-яких деспотичних режимів.

Я не сподівався, що король Артур так поквапно заходиться організовувати регулярну армію. І я зовсім не припускав, що він візьметься до цієї справи за моєї відсутності Тому перед від’їздом з Камелота я не потурбувався скласти перелік вимог до кандидатів на офіцерські посади; я тільки зауважив мимохідь, що кандидатів слід піддавати суворим та прискіпливим іспитам; а собі я запланував скласти список таких запитань з воєнної науки, які були б під силу тільки випускникам моєї Військової академії. Тепер я шкодував, що не склав такого списку до свого від’їзду; бо ідея створення постійної армії захопила короля так, що він не схотів чекати й сам склав іспитову програму – природно, таку, на яку йому вистачило досвіду й знань.

Мені не терпілось ознайомитися з нею й довести, що та, яку я сам підготував для екзаменаційної комісії, набагато краща. Я обережно натякнув на це королю й розпалив його цікавість. Коли комісія зібралась, з’явився і я слідом за королем, а слідом за нами ввійшли кандидати. Один із цих кандидатів був молодий блискучий слухач моєї Військової академії, і супроводили його двоє професорів.

Побачивши членів комісії, я не знав, сміятися мені чи плакати. Очолював її головний герольдмейстер! Двоє інших членів служили начальниками відділів у його департаменті, і всі троє, звичайно, були священики, бо тоді всі урядовці, що вміли читати й писати, були священики. З чемності до мене мого кандидата викликали першого, й голова комісії з належною урочистістю розпочав:

– Ваше ім’я?

– Маліз.

– Чий син?

– Вебстерів.

– Вебстер… Вебстер… Гм, щось не пригадую… Здається, я вперше чую це прізвище. Походження?

– З ткачів.

– З ткачів! Господи спаси нас!

Король був явно приголомшений, один член комісії знепритомнів, інші, здавалося, були близькі до цього.

Нарешті голова опанував себе і обурено мовив:

– Досить. Геть звідси!

Але я звернувся до короля з проханням, щоб мого кандидата все ж таки проекзаменували. Король погодився, проте комісія, що складалася з осіб високородних, ублагала короля звільнити її від приниження екзаменувати ткачука. Я знав, що екзаменувати його вони все одно не можуть, а тому приєднався до їхнього прохання, і король доручив провести іспит моїм професорам. Я заздалегідь приготував чорну дошку, тепер її занесли, й комедія почалась. Приємно було слухати, як мій хлопець викладає всі тонкощі воєнної науки, детально розповідає про тактику наступу, відступу та облоги, обов’язки інтендантської служби, застосування транспортних засобів, прийоми мінування й контрмінування, відмінність між тактикою й стратегією, завдання військ зв’язку, піхоти, кавалерії, артилерії, а також усе про облогові мортири, польові гармати, багатоствольні рушниці Гетлінга, гладкоствольну й нарізну зброю, стрілецькі вправи з рушниць і револьверів, – а ті барани тільки очима кліпали й, звісно, не розуміли жодного слова; приємно було дивитись, як він креслить на дошці математичні формули, від яких навіть у ангелів спухли б голови, як дохідливо пояснює, що таке затемнення, й комети, й сонцестояння, й сузір’я, й середній сонячний час, і зоряний час, і обідній час, і час відбою, і все, що тільки є над хмарами й під ними, все, чим можна вимотати й залякати ворога і змусити його пошкодувати, що він здумав на вас напасти. І коли хлопець нарешті скінчив, віддав честь і відступив убік, я з гордощів мало не кинувся обнімати його, а всі інші були приголомшені, розчавлені, знищені і дивилися на нього, мов п’яні. Я вирішив, що наша взяла й що мій кандидат пройде переважною більшістю голосів.

Освіта – велика річ! Коли цей самий юнак уперше з’явився до академії, він був такий темний, що на моє запитання: “Що повинен робити командир, якщо в бою під ним уб’ють коня?” – наївно відповів: “Підвестись і обтруситись”.

Далі викликали одного з молодих дворян. Я вирішив сам поставити йому кілька запитань.

– Чи вмієте ви читати, мілорде? – поцікавився я.

Він аж почервонів з обурення й гнівно вигукнув:

– Маєш мене за дяка? Кров, яка тече в моїх жилах…

– Відповідайте на запитання!

Насилу утамувавши свій гнів, він спромігся кинути:

– Ні.

– Чи вмієте ви писати?

Він хотів знову обуритись, але я сказав:

– Прошу відповідати лише на запитання, а не вести зайвих розмов. Ви тут не для того, щоб чванитися своєю кров’ю та походженням. Цього вам тут не дозволять. Чи вмієте ви писати?

– Ні.

– А чи знаєте таблицю множення?

– Я не розумію, про що ви говорите.

– Скільки буде шість разів по дев’ять?

– Це таємниця, яка прихована від мене, бо я ще зроду не мав потреби осягти її, а коли такої потреби немає, то й знаття ні до чого.

– Якщо А віддав В один барель цибулі, що коштує два пенси бушель [56]56
  Бушельміра об’єму рідин і сипучих тіл, дорівнює 36,37 л (в Англії) і 35,24 л (в США).


[Закрыть]
, в обмін за вівцю, що коштує чотири пенси, й собаку, що коштує одне пенні, а С вбив собаку, перше ніж його було приставлено покупцеві, бо собака вкусив його, прийнявши за О, то яку суму В винен А? Хто має заплатити за собаку – С чи Б? І хто має одержати ці гроші? Якщо А, то чи мусить він задовольнитись одним пенні, тобто ціною собаки, чи має право зажадати додаткового відшкодування за той прибуток, який міг би принести йому собака, ставши його власністю?

– Свідчуся премудрим і недовідомим провидінням господнім, що творить чудеса свої незбагненними шляхами, – я зроду ще не чув запитання, яке б так спантеличувало й забивало памороки, як оце. А тому я прошу вас дозволити псові, цибулі й усім цим людям із чудернацькими поганськими іменами викараскатись із своєї дивовижної й жалюгідної халепи без моєї допомоги, бо їм і так вистачає клопоту, а коли б ще і я в ту справу втрутився, то міг би, чого доброго, ще більше її заплутати і не пережив би сам заподіяного їм горя.

– Що вам відомо про закони тяжіння?

– Якщо такі закони існують, то, певно, його величність король видав їх на початку року, коли я лежав хворий і не чув, як герольди про них сповіщали.

– Розкажіть, що ви знаєте про оптику.

– Я знаю про губернаторів, про сенешалів замків, про шерифів графства, знаю про всілякі інші посади й почесні звання, але про того, кого ви величаєте Оптикою, мені чути не доводилося. Може, це якийсь новий титул?

– Атож, у цій країні.

Подумайте лише, і отаке нещастя самовпевнено вважає, що може посісти будь-яку державну посаду! Та єдине хіба, чого його можна було навчити – це друкувати на машинці, хоча й тут йому заважала б схильність до невиправданих новацій у галузі граматики й орфографії. А справді дивно, чому, відзначаючись такою блискучою нездатністю до праці на будь-якій державній посаді, він не спробував стати переписувачем на машинці? Певно, не тому, що згадана схильність була в нього недорозвинена, а тому тільки, що він не додумався до її застосування на практиці. Помучивши ще трохи, я віддав його на поталу професорам, котрі вивернули його навиворіт, дошукуючись бодай якихось знань з воєнної науки, і ясна річ, знайшли цілковиту порожнечу. Він мав сяке-таке уявлення про військову справу свого часу – як вистежувати в чагарниках велетів-людожерів чи як поводитись на арені під час бою биків, що тут іменувався лицарським турніром, але в інших питаннях він був ніщо, абсолютний нуль. Потім ми викликали другого юного аристократа, і він виявився таким самим неуком і недотепою. Нарешті я передав обох голові комісії, цілком певний того, що їхні справи кепські. Їх проекзаменували знову, одного за другим.

– Назвіться, будь ласка.

– Боудур, син сера Боудура, барона Браги.

– Як звали вашого діда?

– Також Боудур, барон Брага.

– Прадіда?

– Те саме ім’я і той самий титул.

– Прапрапрадіда?

– Його в нас не було, вельмишановний сер, наш рід не такий старовинний.

– Це не має значення. Вистачить і чотирьох поколінь; головної вимоги дотримано.

– Якої це вимоги? – спитав я.

– Вимоги довести своє дворянство в четвертому коліні.

– Отже, не будучи дворянином у четвертому коліні, не можна стати армійським лейтенантом?

– Аж ніяк. Не тільки лейтенантом, а й будь-яким іншим офіцером.

– Отакої! Ви мене дивуєте. Нащо потрібна така вимога?

– Нащо потрібна? Сміливе запитання, прекрасний сер і Хазяїне, бо воно ставить під сумнів навіть мудрість нашої святої матері-церкви.

– Чому ж?

– А тому, що церква встановила таке саме правило щодо святих. За її законом, зараховувати до сонму святих можна лише того праведника, з дня смерті якого змінилося чотири покоління.

– Ясно, ясно. І тут і там те саме. Чудово! В одному випадку чотири покоління предків немов поховали себе заживо, – неуцтво й ледарство обернуло їх на мумії, – і завдяки цьому їхній нащадок здобуває право командувати живими людьми, брати в свої безсилі руки керування їхнім щастям і горем; а в другому випадку мрець зотліває в могилі, протягом життя чотирьох поколінь його точать хробаки, і завдяки цьому він здобуває право на посаду в небесному офіцерському корпусі. Невже його величність король ухвалив цей дивний закон?

Король відповів:

– Правду кажучи, я не бачу в ньому нічого дивного.

Всі почесні прибуткові посади справді належать, на підставі природного права, особам благородного походження; офіцерські посади в армії так само є їхньою власністю і дісталися б їм навіть без цього закону. Закон тільки утверджує межу. Мета його – відсівати дворян, які ще не можуть похвалитися давністю роду, бо якщо офіцерські посади обіймуть вискочні, ніхто до цих посад не ставитиметься з повагою, а люди родовиті відвернуться від них і зневажливо відмовлятимуться їх посідати. З мого боку було б непрощенною помилкою допустити таке нещастя. 3 вами справа інша, бо влада ваша не від бога, але якби це допустив король, його б не зрозуміли, визнали божевільним і одностайно засудили.

– Здаюся! Прошу провадити іспит далі, сер старший герольде.

Голова комісії почав знову:

– За який славний подвиг на честь трону й держави засновник вашого видатного роду піднісся до священного звання британського дворянина?

– Він вибудував броварню.

– Ваша величність, комісія вважає, що цей кандидат відповідає всім вимогам і цілком заслуговує на офіцерське звання, але остаточне рішення буде оголошено після опиту його суперника.

Суперник і собі довів, що він дворянин у четвертому коліні. Поки що в питанні військової придатності виходила нічия.

Йому звеліли відійти вбік, і до столу знову було запрошено сера Боудура.

Голова спитав:

– З якого стану походила дружина вашого родоначальника?

– Вона була з дуже заможної родини землевласників, але не дворян; вона була чарівна, цнотлива, милосерда й не поступалася бездоганністю поведінки й життя свого самій королеві!

– Гаразд. Тепер одійдіть.

Голова підкликав другого дворянина й спитав:

– А до якого стану чи звання належала жінка, що стала вашою прабабкою й подарувала Англії ваш благородний рід?

– Вона була королівською коханкою й досягла цього блискучого становища виключно завдяки власним зусиллям вибравшись без сторонньої допомоги із стічної канави, в якій народилася.

– О, це справжнє дворянство найвищої, найблагороднішої суміші! Ми надаємо чин лейтенанта вам, любий сер. Не зневажайте його: це перший скромний крок на шляху до величі, більш гідної вашого високого походження!

Мене було кинуто в безодню приниження. Бути цілком певним легкої, блискучої перемоги й зазнати такої поразки!

Соромлячись глянути в очі своєму бідолашному розчарованому учневі, я звелів йому, щоб він повернувся додому й набрався терпіння – це ще не кінець.

Потім я попросив короля дати мені приватну аудієнцію й зробив йому нову пропозицію. Я сказав, що він має цілковиту рацію, призначаючи в той полк тільки дворян, що рішення це наймудріше. Більше того, було б непогано призначити туди офіцерами ще чоловік п’ятсот, а то й більше, тобто всіх дворян королівства та їхніх родичів; не страшно, якщо офіцерів у полку налічуватиметься в п’ять разів більше, ніж солдатів, зате це буде прекрасний полк, взірцевий полк, власний полк його королівської величності; нехай під час війни він битиметься, як йому схочеться й де завгодно, нехай він займатиме й покидатиме бойові позиції, не слухаючи нічиєї команди, це буде незрівнянний і цілковито незалежний полк. Служба в ньому стане заповітною мрією всіх дворян, і, потрапивши туди, всі вони будуть задоволені й щасливі. А решту нашої регулярної армії ми створимо із пересічної людської маси і командний склад теж призначимо із простолюддя, обираючи, як і слід робити, найздібніших. Цей полк коритиметься залізній дисципліні, йому ми не дозволятимемо ніякої аристократичної сваволі, не даватимемо ніякого попуску, він перебуватиме в постійному навчанні, в постійній бойовій готовності. А власний полк його величності, втомившись чи просто забажавши для переміни влаштувати лови велетнів-людожерів, зможе дозволити собі таку розвагу з чистим сумлінням, знаючи, що безпека країни залишиться в надійних руках і за долю її нема чого побоюватись.

Королю моя ідея припала до вподоби. Помітивши це, я зробив спробу розвинути свій успіх і розв’язати одну давню й дуже складну проблему. Річ у тім, що члени королівської династії Пендрагонів [57]57
  Пендрагон(кельтською мовою “драконова голова”) – титул, який мав батько короля Артура; згодом його було присвоєно всьому їхньому королівському роду.


[Закрыть]
відзначалися довголіттям і плодючістю. Коли в когось із них народжувалася дитина, – а це траплялося частенько, – народ на словах виявляв нестримну радість, а в душі відчував глибокий смуток. Радість була удавана, зате смуток – щирий, бо ця подія означала новий збір на користь королівського фонду. Список членів королівської родини раз у раз довшав, спустошуючи державну скарбницю й створюючи загрозу самій королівській владі. Проте Артур ніяк не міг повірити в таке й навіть слухати не хотів, коли я пропонував йому різні проекти заміни королівських фондів. Якби я міг переконати короля, щоб він бодай якихось своїх родичів утримував з власної кишені, то це справило б якнайкраще враження на народ. Та де там! Він і слухати не хотів. Про королівський фонд він говорив майже з побожною любов’ю. Схоже, він вважав його своєю священною здобиччю і негайно вибухав люттю, коли хто-небудь ганив цю поважну установу. Коли я наважувався обережно натякати, що жодна інша шановна родина в Англії не принизилася б до того, щоб з простягнутим капелюхом просити милостиню, то далі цих слів мій натяк не йшов, бо король щоразу обривав мене і досить різко.

Але тут я побачив нарешті можливість домогтися свого. Цей показовий полк я створю із самих офіцерів – без рядових. Половина полку складатиметься з дворян, що матимуть усі чини, аж до генерал-майора включно; вони самі утримуватимуть себе, не одержуватимуть ніякої платні і вважатимуть службу великою честю для себе, бо друга половина полку складатиметься виключно з принців крові. Ці принци крові матимуть чини від генерал-лейтенанта до фельдмаршала, одержуватимуть величезну платню й одягатимуться та харчуватимуться казенним коштом. Більше того – і цією вигадкою я пишався найдужче, – буде ухвалено надати воєначальникам королівської крові оглушливо пишні, застрашливі титули, якими величатимуть тільки їх (я ще мав їх придумати). І останнє: всі принци крові матимуть вибір: або вступити в полк, одержати бучний титул і відмовитися від королівського фонду, або зберегти за собою фонд, але зате не служити в полку й залишитися без титулу. А найдотепнішою вигадкою була ось ця: до полку можна буде записувати – за відповідною заявою батьків – ще навіть ненароджених, але вже близьких до появи на світ принців крові, і тоді вони, щойно народившись, отримуватимуть добру платню й високий чин.

Я був певен, що всі принци вступлять до полку; отже, всі гроші, зібрані на їхнє утримання, перейдуть до державної скарбниці; не викликало сумнівів і те, що всіх новонароджених записуватимуть у полк заздалегідь. Мине два місяці, і сміховинна безглуздість – королівський фонд – припинить своє існування, перетворившись на один із курйозів минулого.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю