Текст книги "Русалонька із 7-В та загублений у часі"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

   І є чого!

   Після уроків до Софійки підійшла Ірка, трусонула своїми фіолетовими патлами і заявила:

   –           Вад просив переказати, що відтепер він – тільки мій! На тебе, Софко, він більше й не гляне! А ще в нас увечері побачення. Біля

   однієї акації в скверику!

   Господи, вже хоч би не біля акації! Яка гірка, яка підла зрада!

   –           Ти чого сумна? – наспів через хвилину Дмитрик. – Хочеш, проведу тебе додому? Поділишся своїми бідами. А ще я давно хочу, щоб мене хто поводив містечком і розповів про нього...

   –           З радістю розповім, що знаю, – усміхалась не то в Дмитриків, не то у Вадимів бік. І вони рушили в парі через парадний хід. Залишивши Завадчучку й Кулаківського фіолетовіти від заздрості.

   Було б дуже добре, якби дорогою не стрівся їм Сашко. Чого його носить вічно по цих ближніх вулицях? Ні, все відбулось пристойно: зустрілись, познайомились, розійшлись. Вони з Дмитром —

   своєю дорогою, Сашко – своєю... Ніхто й не думав когось ображати, але... але в Софійчиній душі чомусь тяжко шкребли коти. Чого б то? І нарешті, добив Софійку наразі... той-таки дядько Сергій! Він прийшов до тата питати, чи немає в того записів “Місячної сонати”!

   – Сніжана вже замучила мене, – пояснював. – Подавай “Місячну сонату” і годі! Без неї вона, мовляв, погано почувається!

   Як? Її прагматична тітонька, окрім того, що вивчила колись двох художників, тепер ще й музику полюбила?! “Місячну сонату”?!

   Люди добрі! Якщо хтось бодай щось розуміє в цій головоломці, терміново поясніть Софійці! Бо в неї, їй-богу, розколеться обв’язана рушником голова!

   77.          Прощання із замком

   –           Сашку, ти не подумай, будь ласка, нічого такого...

   –           Про тебе й того твого новенького? Я й не збирався щось думати!

   –           Як? Ти навіть не ображаєшся?

   –           За що? За те, що ти без вагань готова була його душу проміняти на Казимирову? Та він же не в кращому становищі, ніж я!

   –           Атож, ми з ним просто... сидимо за однією партою!

   На Сашковій точці шумували вітри і пролітало запізніле жовте листя. Сам продавець кутався у благеньке пальтечко, Софійка поправляла ковдрочку в Ростиковому візочку.

   –           Та й у його очах я не побачив глибини почуттів! – додав раптом хлопець.

   –           Чого-чого не побачив?

   –           Глибини почуттів! – Сашко зашарівся. – Він занадто чемний, занадто гладенький, щоб., щоб любити!.. Зате отой рудий красунчик – не безпечний! Ти остерігайся його, Софійко!

   Теж іще психолог! Он баби Валі радив остерігатись – і чим закінчилося? Тільки сорому набралась, а цей горе-порадник вийшов сухим із води!

   Любити, бачте, Дмитрик не здатний! Вадима, бачте, остерігатися!.. Зрештою, вона прийшла сюди не сваритись. А сказати, що завтра Сніжана з Пустельником уперше вирушають до замку і хочуть узяти Софійку й Сашка за екскурсоводів.

   Звичайно, Сашко готовий!

   Тітонька Сніжана літала замковими сходами, як навіжена. Вона прагнула залізти в найменшу шпарку, і дядько Сергій час від часу виловлював її з вельми небезпечних ділянок.

   –           Господи, я наче віднайшла тут свій другий дім! – захоплювалась тітонька. – Я наче проживаю тут якесь нове життя! Здається, усе це я колись бачила!..

   Вона з ліхтариком облазила весь підвал, поривалась особисто перевірити, чи справді напівза-валений підземний хід закінчується десь аж по той бік ставка. В хащах довго шукала залишки клумбочок, які, на тітоньчине переконання, мали 6 тут зберегтися. З острахом зазирала в круглі заґратовані вікна колишньої псарні, довго нишпорила в шафі, задивлялась на ванну...

   –           Тут начебто жив колись хтось дуже вразливий і хтось дуже нещасний! – постійно повторювала Сніжана, чим до сліз зворушувала свого Пустельника. Що вже казати про Сашка й Софійку, які тільки здивовано перезирались?!

   –           А тут наче сталося щось жахливе! – щулилась у колишній Маріїній кімнаті.

   На вежі Сніжана довго милувалась краєвидами й бідкалась, що забула всі вивчені у школі вірші. Мовляв, тут вони звучали б так доречно!

   У вітальні все не могла відірватись від рояля: білий! Ціле життя мріяла про такий! Для лікарняного інтер’єру – як навмисне зроблений! Ще ж якби хто вмів зіграти зараз на ньому “Місячну сонату”!..

   –           Вважайте, це ви вже попрощались із замком на цілу зиму! – розправляючи вуса, догідливо пояснював зачарований Сніжаниною красою Вітин тато.

   –           Як це – попрощались? Я із цим дивом щойно познайомилася! – заперечила тітонька.

   –           Навесні замок буде вже іншим. Одягнеться в риштовання і почне перетворюватись на прекрасного принца!

   Ще не чула, щоб Вітин тато розмовляв так поетично!

   –           Може, наше село після цього почне процвітати? Якщо в ньому й не з’явиться окрема лікарня, то в таборі відпочинку чи в санаторії точно знадобляться медичні працівники. Запрошуємо!

   Ого, як розтав! Е, видно, недарма Віта контролювала батькові телефонні дзвінки!

   Софійка і Сашко й собі озирнулись на будівлю. Добре чи погано, що такого замку, як нині, вони вже не бачитимуть?..

   –           Як гарно, що ти змалював його таким, як він є! – вдячно усміхнулась до чоловіка Сніжана.

   Дорогою додому тітонька з загадковим виглядом дістала з рукава тонкого пагона з корінням.

   –           Як добре, що я вирвала на башточці дубочка, – хвалилась, – все одно будівельники не дали б йому там рости!

   –           Дубок? Як ти його дістала? Що ти з ним робитимеш? – не міг вийти з дива Пустельник.

   –           Спочатку посаджу в горщику на вікні, а навесні пересаджу надвір! – Сніжана раділа, як дитина. – Хай завжди нагадує мені про цю чудову поїздку!

   78.          Місячна соната-3

   Одного разу, коли Софійку зморило і звалило на подушку після нерівного поєдинку з алгеброю, у двері подзвонили. До квартири, наче справжній сніговий вихор, увірвалась тітонька. Слідом, загадково усміхаючись, ступав Пустельник. Тітонька внесла великого торта, дядько Сергій ззаду волік ще цілу торбу гостинців.

   –           Святкуємо, друзі мої! – Сніжана вхопила на руки Ростика й закружляла з ним по кімнаті.

   –           Тобі не можна піднімати важкого! – марно вигукував Пустельник.

   –           Дітей можна! – сріблясто сміялась тітонька. – Уявіть собі, сьогодні в лікарні мені сказали, що у нас із Сергієм буде дитина! Досі ніяких ознак, ми вже й переживали. А тут раптом – чотири місяці! Неодмінно хлопчик!

   –           Так що, Ростику й Софійко, чекайте братика! – сяяв щастям дядько Сергій.

   –           Я вже й ім’я придумала! – Сніжана збігала до магнітофона, поставила касету з “Місячною сонатою” і продовжила:

   –           Назву Сергієм, на честь його батька!

   “Мого батька звуть так само, як і мене”, – наче

   обухом ударили Софійку колишні Казимирові слова.

   –           Ти чого наче сонна? – Сніжана посмикала племінницю за хвоста.

   –           Та... алгебру вчила...

   –           Молодчинка! Ось Ростик із Сергійком підростуть, то і їх будеш з математики підганяти!

   “Вас візьмуть до мене за гувернантку!” – зазвучало у вухах.

   –           Бо ж навряд чи у таких нематематичних батьків, як ми з Сергієм, дитя любитиме цифри!

   “Ніколи не любив алгебри!..”

   –           Цікаво, на кого він буде схожий? – замріяно питав Пустельник, викладаючи на стіл святкові наїдки. – Буде чорнявим, як я? Чи білявим, як матуся?

   “Знайдеться між чорним і білим...”

   –           І до чого матиме здібності? – долучилась мама. – До медицини? До малювання?

   “Матінка в білій сукенці!” – це ж про Сніжа-нин білий халат! “Той Павлик – як мій тато!” – це ж про Пустельника, який теж не розлучається з мольбертом!

   Сніжана вихором крутилась із Ростиком по кімнаті.

   “Моя мама – це ж сніг, ви знаєте!..”

   Звучала “Місячна соната”. На плиті кипів чайник, шкварчали наїдки, пахло смакотою.

   Софійка збуджено крокувала туди-сюди, пестила стривожену Чорнобілку, яка вмостилась на її плечі.

   “Сусіди нас часом заливають”? – ну, цього добра на Сніжаниному не найвищому поверсі можна очікувати хоч і щодня! “Шукати в межах Вишнополя” – тут усе й так зрозуміло.

   А от як збагнути газетну фразу: “Мати на початку жовтня...”? Ах, так! Недарма ж учили в школі омоніми! “Мати” слід читати як іменник, а не як дієслово! Мати – себто Сніжана – справді ж народилась на початку жовтня! Не так давно ще святкували її день народження!

   А красуня вона, мабуть, ніяк не менша за Марію! Що ж, любий Казимире, сподіваюсь, тобі вже подобається твоя нова родина! Тебе вже люблять, хоч ти ще й не народився! Хіба можна бажати чогось іще?

   –           Тпрусь, потворо! – почулося раптом із кухні мамине. І коли це Чорнобілка встигла вискочити на стіл?

   –           Ой, ти, звичайно, вибач, що обзиваю твою улюбленицю, але ж ця паскудниця... – Мама ніяково вказала під буфет, з-під якого стирчав винуватий хвостик.

   Софійка підійшла й нарешті відверто обняла маму: вони ніколи не будуть сваритись через такі дурниці! Тоді пішла в свою кімнату й сповістила мобілкою Сашкові:

   –           Хочеш – приходь до нас. Є шалена новина і – торт!

   Просити хлопця двічі не довелось.

   – А знаєш один серйозний наш прорахунок? –        | запитав хлоп’як, покінчивши зі шматком торта й цілком безкультурно облизуючи пальці.

   –           Господи, в чому? – не тямила, як можна говорити зараз про невдачі.

   –           Ми забули розпитати Казимира, де його батько закопав скарби!

   –           Ой лишенько, справді! А ті скарби так би знадобились для відновлення замку!

   –           Що ж, доведеться тільки сподіватись, що після свого народження Завтрашній забудеться не про все!.. – і тут зумів найти вихід Сашко.

   Із зали долинали радісні розмови та святковий передзвін посуду.

   –           Якби не “Місячна соната” по сто сімнадцять разів на день, то Сніжана, як на вагітних, має дуже смирний характер! – хвалився Пустельник.

   –           А мій дубок із башточки прийнявся! – аж плескала в долоні Сніжана. – Весною (а наш

   Сергійко народиться саме навесні!) висадим його у дворі! Пригадуєте, наш тато казав, що колись на честь народження дівчинки садили тополю чи калину, а на честь народження хлопчика – дуба?!.

   –           Завтра ж відберу для вашого Сергійка льолі та пелюшки, з яких наш Ростик уже повиростав! – Мама на радощах теж будувала плани.

   Чобітки! Після Ростика їх носитиме Завтрашній, тобто Сергійко! Всі інші речі з шафи теж належать не лише до Софійчиної, а й до Сергійкової родини! Шафині коралі – і ті зараз у його майбутньої матусеньки!

   –           Ти чула? – раптом насторожився Фадійчук. – Шафа! – покругліли Сашкові очі. – Бухикнула ніби... Чи зітхнула...

   –           Та ні, тобі здаєть... – Софійка вмовкла на півслові. Справді, у шафі наче щось рипнуло. Бач, згадали про неї – і вона...

   –           Може, їй полегшало після наших відкриттів?

   І тепер вона, можливо...

   –           Тс-с-с! Не будемо підганяти події! Надумає – сама дасть про себе знати!

   –           І вона, мабуть, занюхала такого смачного торта, – глянув Сашко на порожні блюдця та філіжанки.

   Софійка засміялася й охоче побігла на кухню.