Текст книги "Русалонька із 7-В та загублений у часі"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)

   –           Але шафа! Де моя шафа?!! – закричала так, що батьки вмент перестали переморгуватись, усміхатись і сяяти.

   –           Заспокойся, доню, всі твої речі збереглися! – здобулась на голос мама. – Я порозкладала все ось на цих поличках!

   Вона почала відчиняти дверцята, висовувати шухляди, демонструвати численні принади нових меблів.

   –           А шафа? Де моя шафа?.. – захлипала дівчинка.

   –           Дякуємо, що ти оцінила наші старання! – втрутився тато. – Ми цілий місяць возились із твоїм помешканням, уклали в нього всі заощадження!

   –           Дякую вам, що позбавили мене улюбленої ша-а-а-афи! – заревіла, вже не стримуючись.

   –           Та твою шафу лиш перенесли в нашу кімнату! Колись і там зробимо порядки, підшпаклюємо її, полакуємо! Буде як нова!

   –           Не хочу нової! Не хочу нових меблів! Поверніть мені мою стареньку шафу!!!

   – Все, досить! – тупнув ногою тато. – Як скажеш, Софіє! Сьогодні ж переставимо все назад! Хай нам буде гірше: новий гарнітур матимем собі!

   Увечері, на честь приїзду племінниці, навідались тітонька Сніжана з Пустельником, чи пак дядьком Сергієм. Та, замість святкової трапези, вони взяли почесну участь в носінні меблів.

   Софійка поривалась допомагати, але тато стримано порадив їй не плутатись під ногами.

   Сиділа на кухні, всіма забута. Навіть Ростика бавити доручили не їй, а Сніжані, й та пішла з ним надвір. Було страшенно незатишно. Ех, не про таку зустріч мріяла Софійка протягом тяжкої табірної розлуки! їй, щоправда, чомусь трохи незручно, але хто ж сподівався від любих родичів такого свинства? Самі винні! Ну, безперечно, самі!..

   Лиш вірна Чорнобілка підставляла під її гарячі сльози пухнасту шубку.

   39.Помста шафи

   Вкладаючи Ростика спати, тітонька не могла обминути кухню. Зайшла, аби зігріти молочну кашку. Відчувалось, що їй теж не до душі Софійчина поведінка. Та вона була доброю тітонькою: хто-зна, може, вона єдина по-справжньому любила дівчинку, як Гонората Завтрашнього? Тому, слово

   за словом, розмова потепліла й потекла вільніше. Та й Ростик своїм кумедним белькотанням допоміг розрядити напругу. Братик, здається, урешті пригадав свою благодійницю, пішов до неї на руки і любовно вп’явся пальчиками в Софійчину зачіску.

   Дійшло навіть до того, що небога зважилась показати Сніжані знайдені в замку рецепти.

   –           Тітонько, ви як лікарка прочитайте, будь ласка, цю латину! Знайшли в старовинному лесь-ківському замкові!

   –           Це ось... Ага, отрута проти щурів... За підписом Ніколя Ланфре... – коментувала Сніжа-на, переглядаючи папірці.

   Атож, атож! Усе в’яжеться до Софійчиного клубочка! Жаль, що нічого несподіваного!

   –           Ще одна отрута... А тут, і тут, і тут – засоби від мігрені... – продовжувала тітка.

   Бодай щось новеньке!

   –           Тітунечко, а що таке мігрень?

   –           Головний біль! Типові панські болячки! Це ж, як я розумію, зосталось іще від господарів замку? А Ланфре – їхній сімейний лікар?

   –           Майже так! – стисло описала тітоньці Дашківських і леськовичівський маєток. Не вдаючись до привидів, звісно.

   –           А знаєш, Софійко, цікаві документи! Хоч для музею! – хитала головою тітонька. – Можна, візьму, покажу нашому заввідділом?

   –           Для вас, тітусю, що завгодно! Можете й зовсім їх тепер забирати!

   Мігрень... Це ж треба: така нецікава хвороба! Сподівалась більшого!

   Коли стемніло, роботу скінчили. Гості розійшлись. Ростик заснув. Батьки, досить прохолодно побажавши на добраніч, пішли спати.

   Тепер могла перепросити шафу і, прихопивши малюнки із замком та привидом, полізти всередину.

   Проте марно Софійка і вдруге, і вдесяте проробляла магічні дії, марно всіма інтонаціями вигукувала заповітне “Кор-р-ралі!”!..

   Нічого! Шафа – ні мур-мур!

   –           Нічого, люба шафонько, – заспокоювала себе і вперту меблю. – Це ти просто перевтомилась. Перехвилювалась із безглуздими переселеннями. Та й я сьогодні, признатись, не на висоті. Лягаймо, шафусю, спати! Ранок мудріший за вечір!

   Але ні вранці, ні в обід, ні пізніше Софійчине чаклування не подіяло.

   Вже й просила, і молила, і навколішки перед нею ставала... Шафа образилась! Шафа не подарувала того, що з нею зробили Софійчині безсердечні батьки! Тепер усе, все пропало!..

   40.Неспокійний вечір

   Як же показатись на очі Казимирові? Адже обіцяла, покладала такі надії! І взагалі, де шукати виходу, в кого питати поради? Кому вилити свою зболену, покривджену душу?

   –           Софі-і-ійко! – пролунав знадвору знайомий голос.

   Внизу під балконом стояв... Сашко!!! Причесаний, вмитий і заштопаний, він аж світився від щастя. З кишені гордо стирчала в натертому до блиску чохлі старенька мобілка.

   –           Робота зобов’язує! – кинув ніби недбало у відповідь на Софійчин здивований погляд. – Рано – кур’єром на фірмі, по обіді – торгівля! Мушу мати престижний вигляд!

   “Ну, щодо престижу, це він, звичайно, загнув!” – усміхнулась дівчинка.

   Зійшла вниз і, порівнявшись із хлопцем, відзначила, що він не тільки сухоребрий, а й малий на зріст! Що ж виходить? Вона, Софійка, підросла, а він?.. Ганьба!

   –           Чому не приходиш на мою точку? – напався одразу. – Я вже чекав-чекав...

   –           Ох, тут таке закрутилося! – забідкалась.

   Незчулась, як переповіла йому про всі нещастя.

   Від мстивої шафи і нечуйних батьків – до Казимирової драми.

   Сашко насупив бровенята і слухав так уважно, ніби тільки він один і міг чимось зарадити.

   Відчула, що їй і справді полегшало, тож перейшла на інші теми:

   –           А ти як живеш?

   –           Я? Ет, що там я?! Все гаразд, як бачиш! Кінці з кінцями зводжу! Якби сестрам не всім трьом одразу в перший клас, то й зовсім було б добре! Може, Любку не посилати ще? Вірка й Надя вже читають, а ця – лінується. То хай рік удома посидить, як думаєш?

   –           Дурниці! Ти її до мене пришли: я швидко навчу! – згадала про свої невикористані вчительські таланти.

   –           Ой, дякую! Я знав, що ти... що ти... що ти – справжній друг!

   –           Ага, ще: будь готовий, може, Завтрашній

   дзвонитиме тобі на мобілку! – додала насамкінець.

   –           Хай дзвонить, скільки захоче. І ти з моєї подзвониш, як треба, чого ж на такому економити’

   Але що робити з тим нещасним привидом’ А може, – прояснів зненацька, – щось підкажуть речі, які є в твоїй шафі?

   –           Знаєш, це – ідея! – радісно поторсала Сашка за кістлявий лікоть. – Зараз же піду додому.

   Перевірю. Бувай!

   –           Бувай... – неохоче здвигнув плечима кур’єр.

   –           І не забудь звертатись до нього на ви! – гукнула вже з під’їзду. – Він дуже культурний!

   Удома відразу приступила до роботи. Гаразд, хоч у шухляду ніхто за цей час не лазив! Покопирсалась шпилькою, висунула на світ Божий давні шафині скарби. А шухляда – хоч би тобі рипнула! Мов заціпило!

   Ясно, що ні Софійчині дитячі чобітки, ні коробка з-під маминих парфумів, ні навіть фотографії нічогісінько не підказали. Взялась укотре перечитувати пожовклі газети. Новини – тільки вишнопільські та з ближніх сіл. Про Дашківських, звичайно, жодного слова.

   Дурницю підказав їй Сашко!

   Хіба, може, коралі? То вони зараз – у Сніжани. Або те старе поїдене шмаття? Керсетка, спїдниця, що там іще? Ех, шкода, що його довелось викинути!

   –           Софі-і-і-йко!

   Знову Сашко! Скільки можна: вже темно! Та й бачились кілька годин тому!

   –           Софійко! – Сашкові очі від хвилювання – на півобличчя. – Він!!! Послухай, ось-ось знову телефонуватиме!!!

   Мобілка в його руках справді залементувала. Завтрашній!

   –           Алло, Софі? Перепрошаю панну за пізнє турбування! Благаю, приїздіть найближчим часом!

   Оце так! Зоставила йому телефон, щоб сповіщати вісті, а не для того, аби щодня приїздити!

   –           Що сталося?

   –           Маю деякі новини!

   –           Але бодай натякніть, які?

   –           Це, даруйте, не телефонна розмова! Хай пресвітла панна побачить сама! Чекатиму з нетерпінням! Па-па!

   Зв’язок обірвався.

   Леле, уже геть пізно! А завтра – перше вересня!.. Поки повернеться зі школи, поки дочекається автобуса... Коли ж вона поїде? І чим назад? Вечірніх рейсів до Леськовичів не буває...

   –           А якщо назад велосипедом? – запитав Сашко. – Прихопити його з собою в автобус?

   –           Та я ж до пуття їздити не вмію!

   –           Можна зі мною! Прив'яжу до багажника подушку!

   –           Та ну, подушку! Тільки чи нас двох витримає?

   –           О, мій драндулет ще й не таке витримує! Картоплю копали – всі мішки з городу на ньому перевозив!

   Ні, в цьому Сашкові таки щось є!

   41.Перший раз у сьомий клас

   Тепер тонального крему довелося просити в мами. Пляма від синяка, щоправда, вже не синя, а жовто-зелена, досі виднілась під оком. Зрештою, це було ще півбіди. А от прищика, який нахабно вискочив на носі, не маскував і крем! На додачу Ростик десь подів нову заколку. Отже, на першо-вересневе свято мала на гостинець повний комплект неприємностей. Зрештою, спільними зусиллями тітонька Сніжана й мама сяк-так надали Софійці пристойного вигляду.

   Але яким же гарним став Кулаківський! Високий, засмаглий (шоколадна багамська засмага – це вам не золотава леськовичівська!)! Рудий чуб вигорів на сонці й переливався справжнім золотом. При кожному стріпуванні того чуба Со-фійчине серце зривалось летіти у безвість і бриніло, мов тонка павутинка.

   За тим чубом не зразу вгледіла Ірчин бобрик та її розписані одиничками (на честь першого вересня) нігті.

   Не помітила й чорнявенького сором’язливого хлоп’яка, що тулився на святковій лінійці десь позаду їхнього 7-В. Лиш коли керівничка Ліда Василівна завела того хлоп’яка до класу і представила як нового учня... В Софійчиному класі ніколи ще не було новеньких! Точніше, з нових учнів приходили тільки дівчата.

   – Прошу прийняти до нашої класної родини Дмитра Іваненка! – сказала вчителька.

   Софійка, звичайно, однолюб. Але й вона завважила розумні чорні очі й незвичайну вроду хлопчини.

   –           Сідай, Дмитрику, поки що тут, а там буде видно! – Ліда Василівна запропонувала новенькому вільне місце... біля Софійки!!!

   –           Оба-на! – не втримався Вадим. І тихенько присвиснув.

   Серце вкотре обірвалось і запищало, як спіймана в павутину мушка.

   –           Ну, що, будем знайомі? – тихенько шепнув Дмитрик до нової сусідки.

   –           Софійка... – видобула з себе ледь чутне.

   –           Дуже симпатичне ім’я! – усміхнувся новенький.

   А вона вже й не думала, що в світі бувають ідеальні люди!..

   На уроках, звичайно, усі вчителі норовили новенького запитати. Хоч сам він руки й не піднімав. Але завжди відповідав доречно, вдало, мудро. Здається, Вадим дещо ревниво поглядав у Софійчин бік. Та що казати, увага всіх однокласників прикута до їхньої парти! Навіть Ірчин бобрик нашорошився в Дмитриків бік, а розцяцьковані нігті нервово вибивали танець аборигенів перед полюванням на мамонта.

   День був по вінця наповнений хвилюванням. Тому, коли Сашко подзвонив у двері, не зразу втямила, що й до чого.

   – Софійко, що сталось? – накинувся на неї в коридорі. – Кричав-кричав під балконом – ти хоч би що!

   Тата ще нема з роботи. Пішла відпрошуватись на кухню до мами.

   –           Софійко, але ж... Я спекла торт... Захолодила рибки... Хотіла бодай сьогодні зробити свято...

   –           Мамо, святом для мене буде прогулянка з Сашком на велосипеді! Навідаємо одного нещасного хлопчика, нашого знайомого.

   –           І де він живе, той ваш нещасний?

   –           Ну... на околиці Вишнополя, біля Олексівського болота!

   ...Хіба пустила б мама, якби сказала правду?!

   –           А потім усі разом радісно з’їмо торта!.. – намагалась підсолодити пігулку.

   Десь у кімнаті заплакав Ростик.

   –           Правду кажуть, що з малими дітьми болить голова, а з великими – серце! – зітхнула мама, поспішаючи до малого. – Що ж, роби, як знаєш!..

   Не дуже щире благословення, але вибирати не доводиться! Встигнути б на автобус!

   42.Фокус

   –           Демонструватиму фокус! – заявив Дашківський після привітань та знайомства з Сашком. Був такий засмучений, що поява сторонньої людини геть його не вразила. Через це, мабуть, забув запитати про шафу. То й добре, бо що мала б відповісти?

   –           Ось ходім до маминої кімнати!

   В кімнаті він сів на той самий ящик під вікном. Дістав медальйон. Зараз, зараз він почне цю розповідь. .. Трохи йому зле... Ні, все гаразд...

   Отже, коли він навідувався до мами на каву... коли потім сидів і дивився на неї... то іноді Марія дозволяла йому роздивлятись медальйон, який з ночі лежав на тумбочці.

   Він розкривав його і милувався. Дивився на портрет татка Тадеуша Дашківського і... на пасмо волосся! Мама казала, що це його, Казимирове, пасмо. Що це вона так хоче пам’ятати про сина. Казимир страшенно зворушувався таким признанням. Хоч волбсся здавалось надто світлим навіть як на його біляву голівку, але ж його зрізали, ще коливін був немовлям...

   Він обожнював цей медальйон. Як рідкісний, але незаперечний доказ того, що для Марії вони важливі: татко Тадеуш і син Казимир. Ніколи не дивився на зворотний бік, не бачив того мініатюрного напису...

   – Вчора увечері я теж сидів тут і згадував дитинство, – підвівся з ящика Завтрашній. – І ось до чого дозгадувався і дорозгадувався. Прошу уваги!

   Привид поклав на долоню медальйон. Простягнув ближче до Софійки й Сашка. Раптом відколупнув кружечок, де колись було таткове лице. Під ним проступив... інший портрет! Яскравий, соковитий! Наче щойно намальований! Вода не зіпсувала його, бо ж був герметично прикритий Тадеушевим портретом, та ще й виконаний на якомусь глянці. Білявий красень у капелюсі...

   –           Це наш головний жокей Ніколя Котьє! – пояснив Завтрашній. – Тепер я зрозумів казку, яку часто розповідала мені нянька Ганна. Хоч і кінець тієї казки був далеко не таким грізним, як вона придумала. І пасмо, напевно, його!..

   Таке лицемірство здивувало навіть Софійку!.. Яка нікчемна ця Фіртич... ця пані Дашківська!.. Прикидатись, ніби кохає законного чоловіка, а насправді... Так брехати рідному синові!..

   Але що із Завтрашнім? Закотив очі, став прозорішати і зсунувся просто на підлогу! Надто тяжко на ньому позначився цей мамин фокус...

   –           Що робити? – запанікувала Софійка. – Він зомлів!

   –           Пригадуєш, бабу Валю ми відпоювали водою! – тамував переляк Сашко. – Де тут дістати води?

   –           Не знаю! Хіба в ставку! – аж трусилася з переляку. – Та й він же... привид! Не п’є і не їсть!

   Але Сашко вже побіг шукати бодай калюжку.

   Боже, Казимир от-от зникне з їхніх очей! Можливо, назавжди! Він казав, що Шевченко... улюблений поет...

   Садок вишневий... коло хати...

   Хрущі над вишнями гудуть... —

   залепетала з усіх сил.

   Декламувала, наче якесь рятівне закляття. І гарячково гладила його напівпрозоре волосся. Намагалась торкатись легенько: при будь-якому сильнішому порухові долонямогла наткнутись хіба що на шерехатий ящик.

   ...Затихло все, тільки дівчата...

   Та соловейко не затих...

   –           Ось, є! – Сашко пригнався з повною колбою води.

   –           Здається, йому вже й так легшає! – заплакала від радості.

   Дашківський і справді став набирати кольору і густішати.

   –           Дякую, пресвітла панно, – прошелестів самими устами. – Тепер знатиму, що вірші мають здатність не тільки сповільнювати час... Тим паче мій улюблений... “Сім’я вечеря коло хати...” Сім’я – це те, чого я ніколи не мав...

   –           Ну, годі, годі! – відмахнулась дівчинка. – Не треба про сумне! Ми знайдемо вам чудову маму, і ви ще будете мати родину!

   –           Але вона може бути не такою красивою, як Марія!..

   Господи, до чого тут врода? Втім, не до суперечок!

   – О, вона буде ще красивішою! – І, аби перевести мову на інше, запитала: – А про яку це казку ви щойно говорили?

   43.Ганнина казочка

   Жив убогий парубок Микола. Був сиротою, нікого з рідні не мав, то ні до кого й не горнувся душею.

   Любив у своєму житті лише коней. З цими розумними гарними тваринами міг і їсти, і спати, і розмовляти, отож не дивно, що заможні ґазди наймали його конюхом.

   У тому селі був дуже багатий пан. Мав той пан чимало породистих коней. їздив по Віднях-Па-рижах, возив тих коней на виставки. Відправить слуг із кіньми товарняком, а сам услід їде зручним, пасажирським потягом. І в себе приймав таких любителів, як сам. Уздовж муру-замковища пророблені були в його маєтку манежні доріжки. А біля центрального сільського майдану – як же це його називали... – іподром!

   Ще в пана була дуже гарна принцеса. В тої принцеси було крижане серце. А може, й зовсім не мала вона серця. Але як побачила конюха Миколу, то розтопилась у ній крига.

   І каже вона до мужа: “Візьми його за головного жокея!”

   А пан, хоч і був для людей уредний, готовий ради тієї принцеси небо прихилити. Зробив, як вона просила. Потім принцеса захотіла навчитись їздити верхи. Пан і це уволив. Тоді вона попросила збудувати для Миколи окремий затишний будиночок у їхньому чудовому саду. Збудував пан.

   І ще захотіла мешкати в кімнаті, вікна якої виходять на той будиночок і на манежні доріжки. Зітхнув пан і виділив їй найкращу кімнату з вікнами, куди бажала.

   Після того забаглося принцесі, аби змурували стежечку по березі до того будиночка. Заскрипів пан зубами, але змурував і стежечку. Взяла за моду принцеса щоранку з вікон дивитись на будиночок і на вправи того жокея.

   Плюнув тоді пан і махнув рукою. І стала принцеса ходити щовечора тією стежечкою до будиночка, де жив Микола. Мовчав пан, але з його очей все більші почали кресати блискавиці.

   Коли ж зустрів якось її на Миколиному порозі, метнулись ті блискавиці просто в крижану принцесу. І розтала принцеса. А замок, сад і будинки розсипались на дрібненькі шматочки.

   Нема вже ні пана, ні Миколи, ні маєтку. Тільки досі люди знаходять у тих місцях камінчики у формі коників. А взимку крижинки. У формі серця.

   44.Невдале повернення

   їхати на багажнику велосипеда – це як взувати дві ноги в один черевик. Туди не хитнись, туди не хились, туди не дивись: кволий транспорт з не менш кволим водієм так іноровить упасти на бік.

   Як від’їжджали з замку, їх накрило щедрою зливою.

   –           Розумію, що йому зараз невесело, та почекав би з плачем, поки виберемось із села! – нарікала Софійка на Завтрашнього.

   Сашко мовчки тис на педалі.

   –           Бачиш, – ділилась роздумами, – якби Казимир знав, про кого насправді та казка, ніколи не просив би Ганну змінити кінцівку. А то ще й бажав, аби принцеса вийшла за конюха і втекла від лихого пана!

   –           Ага, – прохрипів крізь зціплені зуби Сашко.

   –           Як думаєш, що сталося далі з тією парочкою? Та з’їдь же ти на ґрунтівку! У мене через цю шо-сейку зуби торохтять! Автобус завжди з’їжджає!

   Сашко – і додумався ж послухатись! – слухняно повернув убік. Але не встигла Софійка і слова мовити про подальшу долю принцеси, як велосипед посковзнувся на мокрій траві, й на ґрунтівку вони зсувались уже власними спинами.

   – У-у-ух... – аж полегшено зітхнув хлопчак і не поспішав зводитися на рівні. Перепочивав. Та й чого ж було сподіватись від цього сухоребрика?

   Дорогу, звичайно, розквасило, і всі наступні спроби сісти на велосипед закінчувались тим самим. До того ж колеса забились болотом, і легкий транспорт зробився непомірно тяжким. Еге ж, це не Вадимовим новеньким скутером (батьки подарували на честь свого повернення) їхати!

   Велосипед трохи одчистили й попленталися шосейкою пішки. Сашко власноруч волік машину і ніяк не погоджувався на допомогу. А в самого ж сили – як у горобця під коліном! Що? В горобця?

   –           Он що за горобець, про якого писав поет! – пройнялася здогадом. – Пригадуєш, я розповідала? “Голубку упіймав Тадеуш. Її у камінь вмурував. Хотів утримати? Та де вже: Голубку горобець украв!” Я ще й тоді думала: чому не яструб, не орел? Конюх – це ж горобець на панському дворищі!

   –           Умгу.

   –           Як думаєш, який зв’язок це може мати з майбутнім життям Завтрашнього?

   Тільки здвигнув плечима.

   Згодом вибрались на сухе і знову сіли на велик. Софійка всю дорогу вибудовувала різні версії і, зрозуміло, чекала підтримки від товариша. Натомість чула тільки “угу”, “ага” або “не знаю!”. Побалакай із ним!

   До Вишнополя прибились, як уже стемніло. Сашко, поспішаючи додому, не схотів навіть торта. Ще добре, що перед тим додумались потелефонувати із Сашкової мобілки й сповістити про затримку, бо без скандалу не обійшлось би.

   Але свято вже пропало. Мама ходила сердита, як фурія. Мало що дочка десь повіялась, мало що Ростик вередує, то ще й Чорнобілка тихцем вилізла на стіл і почала відразудві тарілки рибного холодцю!

   – Я завжди казала, що не можна тримати в квартирі цю потвору! – кричала мама, вишукуючи попід диванами перелякану кицюню.

   Ні, цього вже Софійка стерпіти не могла! Дарувала те, що мама завжди була проти Чорнобілки!

   Її неделікатність із тим новим гарнітуром! Але обізвати чарівну Софійчину кицю потворою?!

   Ясна річ, що всі крики чудово чув і тато. І ні словом не захистив нещасної тваринки! Це була крапля, яка переповнила чашу!

   Забрала тремтячу кішечку й зачинилась у своїй кімнаті.

   Звісно, Чорнобілка переживала зараз не ліпші часи. Вона якраз вступила, за маминими словами, у вік гидкого каченяти (теж іще придумала сказати!). Вона підросла, але ще не стала пишною. дорослою кішкою. Із пухкого клубочка перетворилась на якогось гончака: довга, худа, недоладна. Але ж не потвора!

   У Софійки он теж прищ на носі – може, мама і її бридиться? Може, і її скоро обізве? Хай цілують свого любесенького гарненького Ростика! А вона...

   Ткнулась прищем у Чорнобілчине гандрабате тільце. Мабуть, киця – єдина істота на світі, здатна її зрозуміти! Ситуація не веселіша, ніж у Завтрашнього!..

   45.          День новин

   А в Ірки тато й справді гладкий!

   Сьогодні він уперше приходив до школи: чи не завуч викликала з приводу бобрика? Бо щось довго тлумачив завучці й Ліді Василівні. Про фантазію, про дизайн, про те, що Ірка може вирости відомим стилістом. Нарешті вчителі дали їм спокій.

   Але пропав спокій у Софійки. І коли вона ніби ненароком запитала в Ірки, чи в її мами часом немає білої сукні, у відповідь почула: “Цілих десять!”

   Не здивується, коли нахабна Ірка й справді могла захопити чуже, себто законне Казимирове, тіло. Зрештою, коли б воно було її власним, чи ставила б над ним постійні експерименти?

   Отже, все сходиться!!! Сердешний Дашківський! Сердешна й Софійка! Адже, щойно лагідна душа Завтрашнього переселиться в шалену Завадчучку, та, імовірно, відразу подобріє. І цим ще більше привабить Вадима! Ба навіть закохає в себе! У неї ж, на відміну від Софійки, на обличчі – жодного прищика!

   Ой, вона ж закохає тоді в себе й скромного інтелігента Дмитрика!!! Уже й не знала, чого боятися більше...

   Добре, що вдома якраз нікого немає. Можна вільно поцілувати Чорнобілку, замість супу вкласти у себе пристойну порцію торта і, головне, спокійно помізкувати.

   Шафа й далі комизилась, тобто мовчала. Проте Софійка за звичкою вмостилась у її затишні обійми. Знічев’я гортала старі шухлядні газети, хоч погляд блукав десь у вікні.

   Раптом опустила очі на рядок, який саме притримувала пальцем. “Шукати в межах Вишнопо-ля” – прочитала і вже хотіла повернутись до споглядання вікна, як...

   “Шукати в межах Вишнополя”! Далі йшлося про якихось злочинців, але то вже не привабило Софійчиної уваги. Еге, то шафині газети справді не просто так!!! Тільки цього разу не треба звичним способом вчитуватись у події! Треба використовувати ворожіння! Це вони ще з незаміжньою Сніжаною колись так загадували на майбутнє. Називали номер сторінки і номер рядка у книжці віршів і потім зачитували. Сніжані, пригадується, випало: “У вечірнім місті плакали трамваї, Пропадали сльози сині на дротах”.Якраз тоді вона остаточно посварилася з Валентином! А Софійці наворожились рядки: “Так ніхто не кохав. Через тисячі літ Лиш приходить подібне кохання”. Це про її почуття до Вадима. Стовідсоткова правда!

   А тепер – “Шукати в межах Вишнополя”. На радощах почала тицяти ледь не в кожний рядок. Але нічого путнього більше не випадало. Зрозуміла, що істина – річ тонка, зловживати нею не годиться.

   –           Привіт, доню! Що нового у школі? – зазирнула до кімнати усміхнена мама.

   Прикидається хорошою? Підтримаєм!

   –           Усе гаразд!

   Ой, а де ж це братик? Мама прийшла без Ростика!

   – Він у баби Валі, зараз піду заберу. Ми тобі, Софійко, не мали часу й пояснити. Я ж вийшла на роботу. На півставки. Бачиш, у нас борги та ремонти, на декретні гроші не дуже розбіжишся... Та й не щодня працювати. А баба Валя погодилася няньчити малого. Навіть від платні відмовилась! Тож поки він підросте до ясел...

   Ти ба, які події! А вона, Софійка, й не знала! Втім, хто вона така, щоб її утаємничувати в сімейні справи?..

   Мама перевдяглась і поспішила по Ростика. А на порозі тим часом постала тітонька Сніжана.

   –           Як там перший робочий день?

   Хвилюється за сестру! Безперечно, хіба нині до

   запитань про Софійчині уроки?!.

   –           Ага, Софійко! – згадала й племінницю. – Не знаю, чи тебе цікавить, але... Я показала ті папірці нашому головному. Він сказав, що нічого в них особливого. Та роздивляючись, натрапив на ще один документ. Приклеївся до рецепта. В ньому прохання від якоїсь Марії... Прізвище нерозбірливо... Про перейменування якогось... як його... ага, Миколи Котенка в Ніколя Котьє!

   Отже, Марія і тут постаралась для свого коханця? Зраджувати не соромилась, а своє і Миколине українство приховувала, наче болячку!.. І справді хвора! Фіртичка та й годі!..

   46.          Приватні уроки

   Ох, уже ця хвороблива Сашкова делікатність! І знала ж, що першим не зважиться привести сестру (Любку, здається?) на заняття!

   Напакувавши повну торбу власноруч поробленої наочності (готувала для Ростика), пішла сама.

   Леле, вже й забула, яке тут усе стареньке! А в напівпідвальній Сашковій квартирці – то й узагалі! Недаремно він завжди соромився запрошувати її в гості.

   Двері відчинила Сашкова мама. Ні, сина ще немає вдома. Так-так, звичайно! Якщо Софійка згодна підучити їхню Любку, вони всі будуть просто щасливі!

   Через вузький захаращений коридорчик пробрались до темнуватої вогкої кімнати. Мама відразу побігла до цибулі, яка смажилась тут же, за ширмочкою. А Софійка з’ясувала, котра з трьох близнючок, що виводили кривулі в зошитах, є Любкою. І взялась до роботи.

   Любка виявилась дитиною слухняною, хоч і дуже запущеною. Не дивно, в такого відмінника-брата!.. Віра й Надя теж слухали Софійчин урок і робили все те, що й Любка.

   Софійка, як справжній репетитор, засікла час на старенькому годинникові. Але як же повзуть хвилини! Це при тому, що не нудились же! І читали, і співали, і гралися. Видно, правду мовив Казимир, що час у підвалах сповільнюється. Треба буде перевірити ще на горищі їхньої п’ятиповерхівки!

   Нарешті Сашкова мама запросила всіх до столу. Точніше, наказала дівчатам звільнити письмовий стіл для обіду. Салат і смажена картопля – що ж, це Софійці підходить. Тим паче, зголодніла, наче не їла три дні, а не годину.

   – Де того Сашка носить? – хвилювалась мама, поглядаючи у віконце. – Вічно в клопотах, вічно переживає, що без нього ми всі пропадемо! Так запрігся в роботу, що не може ні відпочити, ні

   вчитися до пуття! Вже мовчу, що їсть як попало й коли попало!

   Аж виходячи з хати, зіткнулась із Сашком. Боже, як він зніяковів, дізнавшись, що Софійка була в його халупі!.. А то ніби якби не побувала, то вважала б, що там усе зі срібла-золота?! А то ніби якщо там ні срібла, ні золота, то Софійка менше з ним дружитиме?!. Та вона майже ніколи його бідності й не соромилась!..

   До речі, як би це сьогодні обізватися до Завтрашнього?

   –           Гаразд, ходімо на якесь підвищення, маякнемо йому, щоб зателефонував! – з готовністю віднадити дівчинку від свого дому відповів Сашко.

   –           Але ти, голубчику, спочатку поїси! – зупинила його Софійка. І заспокоїла: – Йди сам, я он там на лавочці почекаю.

   Гм, і чого це Сашко так сяйнув? Через голубчика? Варто слова добирати уважніше, а то ще хтозна-що подумає.

   47.          Віртуальний сеанс

   Дзвонити полізли таки на горище.

   –           Як живете, що поробляєте? – запитала Дашківського.

   –           О, дякую красненько! Щойно був у татковому кабінеті, досліджував наліт із його вікон...

   –           І що дослідили?

   –           Здебільшого наліт госпітальних часів. Багато солдатської нудьги.

   –           Зрозуміло, вони ж туди не на танці приїздили!

   –           Шибки тоді занадто гарно мили. Але на рамах дещо нашкріб... Туга, глибока туга... І байдужість...

   –           Казимире, ви маєте на чому сісти? От і гаразд! Вважайте, що ви – на віртуальному прийомі у психолога.

   –           Перепрошую, на якому прийомі?

   Ах, звідки ж йому знати ці сучасні штучки!

   –           Ну, телефонному! А це значить, що розповідайте швидко, бо й знижені тарифи не допоможуть!

   –           Перепрошую, що знижене?

   –           Ет, умощуйтеся зручно й розказуйте. Про свого батька.

   –           Але я... не можу так зразу...

   –           Можете, можете, можете! Спокійно! Зосередьтесь! Почніть, наприклад, із його талантів...

   –           О, любив коней! Дуже на них розумівся, усі призові місця в місцевих та закордонних виставках були його! Ще – був геніальним архітектором! Після закінчення Віденського інженерно-будівельного училища вмів спроектувати будь-який замок! Нашим будинком утер носа всім сусідським поміщикам! Замолоду, кажуть, любив пишні прийоми й бенкети.

   –           Отже, молодість мав бурхливу?

   –           О так! У нього все було по вінця. Молодість – бурхлива. Кохання – навіки. Розчарування – безмежне.

   –           А що ж залишалось для єдиного сина? – обережно підступила до головного. Хоч би знову не надумався зомліти!

   –           Байдужість. Звичайна сіра байдужість... – Голос Завтрашнього і справді почав тремтіти. – Спершу він сподівався, що народження сина зблизить його з дружиною. Але коли побачив, що Марія зосталась незворушно холодною... Моя мама – це сніг, ви знаєте... Поринув з головою у власне життя: коні, поїздки, розваги,.. Особливо любив далекі подорожі... Аби не бачити... А хлоп’я, котре бродило по домі й часом натикалось