Текст книги "Русалонька із 7-В та загублений у часі"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

   ЗО. Кучеряві папірці та вовчі лапки

   Пейзажі – і в Люби Савівни, і в Павлика – вийшли такими гарними, що в Софійки аж руки засвербіли від бажання й собі так малювати. Лиш

   одним, теж симпатичним, етюдиком Павлик був незадоволений. Уже хотів викинути, як Софійка попросила замальовку для себе. О, до шафи полізе не з порожніми руками!

   Хай повертаються до табору, а Софійка ще забіжить на пошту, вкине листа. Ні-ні, то нічого, що запізниться на обід!

   Тепер не дбала про конспірацію: навряд чи працівники зв’язку утнуть по-польськи. Поштарка ж, наклеюючи марки, навпаки, підозріливо обдивилась конверт.

   –           Доцю, хіба в наш час ще пишуть так кучеряво? – запитала в Софійки.

   –           То я, тьотю, так старалась, щоб польські літери були схожіші! – залепетала.

   –           Ну, я розумію, що це закордонний: але ж такий почерк?! – не вгавала пронозлива жіночка. – Це мені щось нагадує... А-а-а! Здається, в дідовій хаті на горищі схожі папірці валяються! Мої дідо писарем працювали, доцю! В замковій економії, там, де ото щоночі блукає прив... де ото башточки й алейки! Дідо були запасливі: все, що пани викидали, додому стягували. То я частину попалила, а трохи позоставалось... Отака точно каліграфія, їй-богу!

   –           Ой тьотю, а як би мені ті папірці побачити? – аж застрибала від нетерпіння.

   –           Що ж, якось приходь сюди – принесу!

   –           А...– Софійка згадала казкового вовка, який, поклавши одну лапку, намірявся покласти й другу. – А мені до тієї хати можна? Разом із вами, звичайно!

   –           Гм... Хіба ж тебе, доцю, з табору відпустять?

   –           Відпустять, відпустять!

   –           Ну, якщо тобі так хочеться... Гм, польська мова... Якби й мої до навчання такі охочі! Зайдеш завтра ввечері по мене додому: оно, третя хата, сині вугли!

   –           А... а сьогодні можна?

   ...Коли вовчик поклав на воза і четверту лапку, йому ввічливо дали відсіч...

   –           А картоплю, доцю, хто ниньки за мене копатиме? А біля худоби хто повправляється? – докірливо усміхнулась поштарка.

   Ох, того завтра ще спробуй діждати!,.

   31.Коронний номер

   Знову телефонувала Вадові. Уже приготувалась до звичного “поза зоною”, як...

   –           Алло?

   Леле! Його голос! Дивно, як, почувши, не впала з високої металевої драбини!

   –           Альо?! Хто це? – наполягав коханий голос.

   –           Е... я... е-е... Софійка!..– гарячково відімкнула телефон.

   Світ поплив перед очима й покотився десь у безвість. Людоньки, це був він! Він! Він! Він!

   Як вона перелякалась, як незграбно відповідала! Як різко обірвала зв’язок!

   З іншого боку, що мала б йому казати?

   – Софійко, то ти йдеш на концерт? – загукали від корпусу.

   Ой, ще той концерт! Старша вожата придумала зробити на сцені, що посеред майданчика в саду, самодіяльні виступи. Хто що може, мовляв. А що Софійка може?

   Павликові добре: ще перед концертом оформив сцену своїми картинами. Тепер тільки вийде, коротко розкаже про кожну. А вона? Ет, продекламує щось зі шкільного напам’ять, аби відчепились!

   “НатАлінОляДашІлонаРит” виявився талановитим: і танці, й співи були чудовими! З кожним новим виступом у Софійки все більше мокріли долоні. Вона нічим не вразить публіки! Вже всоте повторює про себе римовані рядки. Ві-ку-ку вийшла. Ох і співає! Ну й голосочок!

   – Я люблю-ю тебе, я люблю-ю-ю тебе, доля нас звела не випадково! – Знайома естрадна пісня лунала якось незвично, по-новому.

   Та у Віти хист не тільки до краєзнавства! Чи то, може, хтось її так надихає? Ой, неспроста косує поглядом у Павликів бік!

   Коли ж і Софійка вибралась урешті на сцену (за жодну з численних сходинок не зашпортнулась – уже добре!), з кишеньки джинсового сарафана раптом запищала мобілка!

   Звичайно,сцена знаходиться на висоті, отже, дзвінки ловляться! Вже націлилась відімкнути звук, як – чи то відчула шостим чуттям, чи таки встигла прочитати ім’я на екранчикові: Вадим!!!

   Світ знову поплив, захитався, захороводив. Ні, тепер вона не здрейфить, тепер вона не дасть пропасти Вадовому голосу– хай навіть земля під нею западеться!

   –           Хелоу, Софко! Дзвонила? Бо я зі старими був на Багамах, звідти моя мобіла не клює! Щось треба?

   Господи, що їй треба? Щось казати, аби не мовчати:

   –           Як справи?

   –           Суперово! А ти – у Вишнополі?

   –           Ні, я на відпочинку!

   –           Вау! Теж на якихось Канарах відтягуєшся?

   –           Ну, так... Тут майже Канари... – Говорити, говорити, не мовчати! – Ставок зі скарбами, замок із привидами. Ночі під місячними сонатами проходять. Усе – як у кращих домах Парижа!

   –           Скарби? Знов щось знайшла? Ну, ти даєш!.. Хоч золото чи так, залізячки?

   –           О, тут і залізячки на вагу золота! – мимоволі ворухнула перебинтованою ногою. – А... а як там Ірка Завадчук?

   –           Ой, ти ж знаєш, яка вона приколістка! Забацала собі такий класний прикид! Побрилась під бобрика! Щоб спека не діставала!

   –           Ірці навіть побритою стильно!

   –           Ха-ха! Ти, як завжди, хохмачка! – реготнув. – Ну, що, па-па?

   Щось казати, казати, не мовчати!

   –           Тут у нас теж усі в класних прикидах, – обвела поглядом барвисте товариство. – Павлик у олійних мазках, Ві-ку-ку в усевидющих окулярах, Алла Іванівна —в окулярах рожевих, “На-тАлінОляДашІлонаРит...” – хто в чому... А головне – справжні орлята! Усі – крилаті. І саме вбиваються в пір’ячко.

   –           Відпадно! Ну, па-па, бо, знаєш, мані-мані! Коли що – дзвони!

   –           Па-па... – видихнула вже у відімкнений апарат.

   І в цю мить публіка загриміла гучними оплесками.

   – Браво! Біс! – почулося звідусіль. – Оце номер! Мо-ло-дець!!!

   Та це ж вона балакала при всіх, на сцені!!! Яка ганьба! Який сором! З цим Вадимом зовсім здуріла! Тікати звідси! Провалитись під землю, яка так і не розверзлась нині під нею! Опустила голову, прикрила долонями очі...

   ...О, рятівна ідея!– картинно зробила реверанс, усміхнулась і вітально помахала глядачам рукою! Аудиторія зааплодувала ще гучніше. Лиш Ві-ку-ку підозріливо усміхалась. Та ще Павлик чомусь спохмурнів.

   –           Дякую! Щиро дякую! —відкланялась дівчинка й полегшено рушила до свого місця на лавці.

   “Побрилась під бобрика! – втихомирити збуреного серця не могла. – Від спеки! Щоб мізки не пітніли – якби вони в неї були!!!”

   А в цілому... Подзвонив же!!! А як зреагував на комплімент про Завадчучку? Хохмачкою назвав! Отже, не вважає красунею? Чи вважає? Адже ще тільки приїхав зі своїх Багамів – а вже з Іркою бачився! Може, випадково? Але подзвонив, подзвонив!!!

   –           Оригінально! Бачите, як можна зробити чудовий виступ на порожньому місці! – переможно обвела поглядом “орлят” Алла Іванівна. – Як зіграла! Талант – він у всьому талант!

   32.          Ше один спосіб сповільнити час

   “Ні, ну, подзвонив же! Поздвонив! Подзвонив!” – бриніла в душі безконечна пісенька, поки сиділи з Дашківським на башті. Хотілось обняти цілий світ, який простелився зеленими врунами на всі боки! Поцілувати небо в кожнісіньку хмарку!

   Гаї шумлять – я слухаю,

   Хмарки біжать – милуюся.

   Милую ся-дивую ся,

   Чого душі моїй так весело!..

   Сама й не помітила, як майже заспівала рядки, яких так і не прочитала вчора зі сцени.

   –           Що панна таке гарне розказує? – замилувався Казимир.

   –           Це Павло Тичина!

   –           Не чув такого... Але файно! Бардзо файно! – застрибав на радощах. – Софі теж любить поезію?

   –           Гм... можливо.

   –           То я панні відкрию свою таємницю!

   І зашепотів на вухо Софійці:

   –           Я теж люблю почитувати віршики! Не признавався раніше, бо ніколи не чув, щоб хтось із них бодай раз балакав про вірші. Гадав, що це нині не модно. А виявляється, через те, що вони – темні душі!

   Темні? Гарно сказано. Мабуть, Софійка в поезії теж – темний ліс і купа дров...

   –           Ви вважали, що тепер вірші померли?

   –           Ні, померти вони не можуть. Але, думав, вони – як я: тиняються неприкаяні, чекаючи своєї часової шпаринки. Я їх читаю тут, на вежі! Панна помітила, що вірші сповільнюють час?

   –           Стривайте, ви ж кажете – на вежі, вгорі, час швидшає?

   –           Безперечно! Він так красиво швидшає, що аж хочеться його сповільнити! Погодьтесь, що вам не схочеться поетувати, наприклад, у підвалі. Чи в підземеллі.

   –           Ай справді!

   –           Бо там час і так повзе, як черепаха. А тут поезії з грудей самі просяться!

   –           Справді!

   –           Отож як хочете продовжити гарні миті свого життя (або просто продовжити життя – коли йдеться про вас, смертних), декламуйте поезію!

   –           А ви що ж любите декламувати?

   –           О, багатьох поетів! Гайне, Байрон, Міцкевич... Я вивчав їх за книгами. В оригіналі. Але оце наймиліше:

   Тяжко мені сиротою На сім світі жити;

   Свої люде – як чужії,

   Ні з ким говорити;

   Нема кому розпитати,

   Чого плачуть очі;

   Нема кому розказати,

   Чого серце хоче...

   Чужі люди не спитають —

   Та й нащо питати?

   Нехай плаче сиротина,

   Нехай літа тратить!..

   –           Шевченко? Звідки ви знаєте Шевченка?

   –           Його мені годинами переповідала напам’ять моя нянька Ганна. Переповідала і плакала. Наче передбачала, що наступне століття переповідатиму і плакатиму ним я...

   Боже, який він симпатичний і зворушливий, цей Завтрашній! Буде шкода, якщо раптом йому доведеться перебиратись у чиєсь непривабливе, а то й бридке, тіло!

   Аби відволікти від сумного, запитала:

   –           А є поети, яких ви, наприклад, не любили?

   –           О, є! Один. Той, що часто приїздив до нас у гості! Шампанський, чи Бургундський, чи як його там. Він постійно зупинявся в тій самій кімнаті. В тій, що всередині цієї башти. Хоч у нас майже весь третій поверх – мешкання для гостей. От ходімо, глянете!

   33.Голубка й... горобець?

   Звичайно, в кімнаті, де полюбляв зупинятись гість Дашківських, було поетично: на всіх стінах, на всі сторони світу – вузькі високі арочні вікна. Але жодна річ про поетові часи не нагадувала.

   –           Ось хіба цеглинка! – підняв з підлоги відвалений шматок.

   На цеглині проступало зображення двох голуб’ят, повернутих дзьобиками одне до одного.

   –           Це татків фірмовий знак. Він з’явився уже після одруження, тому такі цеглини є тільки на вежах, збудованих уже після весілля. До цього були тільки латинські ініціали “Т. Д.”

   Казимир із силою кинув цеглиною об колись паркетну підлогу.

   –           Не розбилась! Дуже міцна!

   –           А голуб’ятка – лагідні такі, щасливі! – усміхнулась до викарбуваних пташок.

   –           Це через них татко й посварився з тим Шампанським, – пояснив хлопець. – Той щось таке бридке звіршував... Епіграму якусь, чи що... Польською, звісно. Спробую згадати й перекласти:

   Голубку упіймав Тадеуш.

   Її у камінь вмурував.

   Хотів утримати? Та де вже! —

   Голубку горобець украв!

   –           ...То батько як розлютився, я-а-ак розкричався! Звісно, хіба винні ці нещасні голуби? Якби мама не заступилась, то ніхто б уже не побачив у нашому домі того базікала!

   –           Мама? Марія так шанувала цього поета?

   –           Звісно! Вона ж – така тонка, така мистецька натура!

   –           А цього Бургундського-Шампанського звали часом не Ніколя?

   Казимир насупився й підозріливо подивився на Софійку:

   –           Ви на що натякаєте? Ні. Точно пам’ятаю, що Олександром.

   Жаль, бо це було б хоч якоюсь розгадкою! А епіграма дотепна! Хто така голубка – зрозуміло. Що Тадеушу не вдалось її вмурувати в своє родинне життя – ясно. Але хто тойспритний горобець?

   Леле! Софійці ж сьогодні – до поштарки на горище! Довелося прискорено прощатись.

   34.На горищі

   Поштарка вже чекала. Поки прямували до колишньої хати її діда-писаря, Софійка часу не гаяла:

   – А що то за цеглину з голубками бачили ми колись біля замку?

   – То, доцю, така цегла, що куди теперішній! На яєчних білках замішана! Рецепта пан тримав у страшній таємниці. Дідо розказували, що іноді пан власного персоною перевіряв роботу. Бувало, запалиться, рукава закачає – і сам стає біля печі. Горе тому робітникові, який спартачив! Ледачих виганяв утришия! Працьовитих же щедро нагороджував. Платив щодня, не так, як теперечки: поки діждешся!.. Втім, нині й заводу нема. Уяви: це ж у Леськовичах були і цегельня, і цукроварня, а теперки що? Нема людям де робити, тікають із села. Скоро й пошту закриють: не буде кому тією поштою що слати!..

   –           Ну, а чого на цеглинах – саме голуби, га, тьотю? – намагалась гнути у бажаний бік Софійка.

   –           Мабуть, для краси, доцю! Чом голуби – не знаю, але знаю, що будувався замок на совість! – переводила на своє поштарка. – Дідо розказували, що в день не більше двох рядків у висоту клали – щоб міцно. А якось зробили більше, Тадеуш приходить – своєю паличкою раз-раз – і зайві ряди поскидав!

   –           А може, ті голуби, – Софійка пішла напролом, – означають Марію і Тадеуша? Щасливих голуб’ят?

   –           Чи щасливі, доцю, того не відаю, дідо нічого не казали. Мабуть же! Він – багатій, вона – красуня, чого ж би не бути щасливими? Усе в них було: і кінний завод на сімсот скакунів, і госпо-

   дарство, і поля, а перед революцією машину купили... Там, у прибудовах, де зараз у військових пропускний пункт, де ото двері такі здорові круглі, в них і гараж був. А тепера, куди не глянь, – руйновисько...

   Жіночка знову заторохтіла про негаразди їхнього села. Сумно, звичайно, тим паче, що Софійка досі вважала, що найбільша леськовичівська біда – замковий привид. Але ж зовсім про інше хотіла почути!..

   Ледве упросилась, аби полізти на горище самій. Поштарка дуже боялась, що стара стеля завалиться.

   –           Під двома вона швидше завалиться! – пояснила Софійка.

   –           Ну, лізь сама! Тільки ж, доцю, постарайся обережно! – просила жінка. – А я піду трохи в дворі попораюся. Тільки буде стеля валитись – кричи!

   Вечоріло, і на горищі стояли суцільні сутінки. Вони згустились ще й через, напевно, столітню пилюку, яка здійнялась одразу після того, як на горище вилізла Софійка. До того ж кругом усе зарипіло й зашелестіло: певно, розбігались по сховках численні кажани, сови, миші, комахи та інші мешканці.

   Серед протрухлого сіна, поїдених мишвою солом’яників, дірявих кошиків, іржавих баняків та іншого мотлоху вихоплювала очима все, що

   нагадувало папір. Аж затремтіла, коли натрапила на білі плями аркушиків. Вихоплювала їх із пилу, як вихоплюють коштовності з вогню. Нічого, що сама польська мова, разом із Дашківським усьому дадуть раду!

   Коли вже мала злазити, помітила в сіні кутик якоїсь наче книжки. Не пам’ятала, як схопила його, як здмухнула розкішний шар пилюги. Зошит! Вузенький довгий сірий зошит у шкіряній палітурці, з витисненим орнаментом вгорі кожної сторінки!

   Не зразу второпала, що записи на них – українською. “Відомості про злочинство, яке може статись у родині Дашківських”, – прочитала на першій сторінці. “Розповідіпокоївки Секлети”, – прочитала далі, й від захвату аж запаморочилось у голові.

   “Знову казала мені сьогодні Секлета, – впивалась поглядом у рядок за рядком, – що бачила, як Гонората...”

   Ні, це неймовірно!

   “А я їй: “Неправда тому, бо ж не хворіє, а кращає з кожним днем!”

   Ох, перевести дух! Вщипнути себе: може, сниться?

   “Тримає образу, що колись не дозволив...”

   Ой, рятуйте! Оц-ц-це-то знахідка! Ойо-йо-йо-о-о-й! Ряту-у-уйте!.. Гур-гур!.. Трісь!.. Рип, геп!..

   Господи, що це? Софійчині ноги зависли на драбині, одна рука впирається у тверду сінешню долівку, а друга... Лишенько, в чому це друга? В якійсь діжечці, куди, видно, стікає з дірявого даху брудна дощова вода!

   Захопившись, вона забула, що ляда на горищі відчинена, й провалилась донизу! Он і глина сиплеться, і два щаблі старої драбини зламано! Голова тріскається, коліна болять, на лікті кров: мабуть, об гвіздок розпанахала. Та дрібниці! Бо ж папери!.. Чи папери цілі?!

   Помацала за пазухою сарафана: польські записки на місці. Лиш кілька випало долу. А зошит? Він же був щойно... Ага, стирчить із діжки! Миттю витягнула вже трохи намоклий зшиток: удома кожну сторіночку пересушить!

   –           Що сталось? – вбігла перелякана хазяйка.

   –           Все гаразд, тьотю! – щиро всміхалась до неї прим’ята, сіра й заляпана проява. З купою брудних паперів і павутинням на голові.

   35.          Мамина хустинка

   Ну, це не Софійка, а нещастя якесь: біла лікарка вдруге надавала їй невідкладну допомогу. А весь “НатАлінОляДашІлонаРит” співчутливо охав і ахав.

   Проте вийшло навіть нічого: білі бинти вельми личать до засмаглого тіла. Єдине, що псувало

   вигляд, – це великий соковитий синяк під оком: здається, бровою “зачинила” двері з сіней у світлицю. Лікарка сказала, що до весілля загоїться (тобто до повернення додому – трохи стухне). Алла Іванівна ж пообіцяла замаскувати вавку своїм фірмовим тональним кремом. А Пав-лик – той узагалі запевнив, що синє личить до Софійчиних блакитних очей, і навіть радив підмалювати друге око. А він, як-не-як, у кольорах тямить!

   Та й очі над синяком сяяли! Знайшла, знайшла! Звісно, це тільки дещиця й аж ніяк не відповідь на головне питання. Та справжні пошуковці завжди починають з найдрібнішого!

   Що справді погано, – Софійці призначено два дні постільного режиму. Зрештою, і це пішло на користь: перечитала всі записи. Взялась би до польських, але в табірній бібліотеці немає польського словника!

   Ледве діждалась тієї щасливої миті, коли її виписали з постелі. І коли Павлик і Люба Савівна знову вибрались на етюди до замку.

   Цього разу, якщо хотіла йти на етюди й собі, забувати мольберта не випадало. Доведеться малювати!

   Зате допоміг випадок. Пейзаж у Софійки катастрофічно не виходив: башточки роз’їжджались у різні боки, дерева уподібнювались колодам, а

   фарба немилосердно розпливалась. Це, звісно, роздратувало дівчинку. І вона справді мусила піти погуляти і розвіятись.

   –           Матка Боска, де це Софі пропадала? – кинувся назустріч привид. – Перепрошаю, пресвітлій панні хтось зацідив у око? – запитав стурбовано, коли придивився ближче.

   –           Постраждала за нашу справу! – гордо відповіла. – Щось розповім пізніше, а дещо обговоримо вже зараз.

   Вони пішли в кімнати для гостей на третій поверх: там Софійка ще не була.

   –           Тут у нас вісім просторих кімнат, – розповідав Казимир.– А тут – вихід на прогулянковий майданчик. Гості приїздили з різних міст і країн, прекрасно відпочивали й розважались.

   –           А... який-небудь цілитель чи аптекар у вас гостював? – шукала ниточок до розв’язання головного.

   –           Аптекар? Ні, але лікар... Високий такий, з борідкою... Був недовго, десь із місяць... У нас його шанобливо кликали доктором Ланфре.

   –           Де зупинявся?

   Завтрашній повів Софійку в докторову кімнату.

   Дивно було б побачити й тут речі з минулих часів! Пробірки й бляшанки по кутках були надто схожі на ті, що валяються повсюди з часів

   військового шпиталю. Все ж не гидувала їх піднімати й роздивлятись.

   –           Що ще відомо про цього доктора? – зосереджено вдивлялась у чергову пляшечку.

   –           Та ніби й нічого... Якийсь час навіть ходила чутка, ніби в них із Гоноратою може скластися одруження...

   –           Так-так, і що? – питала голосом лікаря, якому от-от відкриється назва хвороби, і не переставала порпатись у смітті.

   –           Але так усе й стихло.

   –           Не те! – розчаровано відкинула склянку й занишпорила попід стіною.

   –           Звісно, хотілось би кращого результату, – погодився хлопець, – але, видно...

   –           О! Що це? – Відколупнувши в куточку над плінтусом латочку фарби, потягла за неї і... витягла злежану й потьмянілу носову хустинку.

   Завтрашній неохоче оглянув знахідку.

   –           ...Мамина! – закричав подивовано.

   –           Мамина? – Софійчині підозри ніяк не клеїлись докупи. – Може, Гоноратина?

   –           Та ні ж, ось її ініціали: “М. Д” У нас на кожній хусточці, навіть на носовій, було вишито шовком ініціали! Це ж скільки років тут пролежала! Якби не плінтус... Звісно, і вилиняла, й пожовкла, і замурзана! На ній сльози! – тріпнув хусточкою і вказав на пилинки.

   –           Звідки ви знаєте?

   –           Хіба Софі не чула, що ніякі речі, ніякі думки, ніякі почуття не пропадають безслідно? Століття замкових поневірянь мене багато чого навчило! Хіба Софі не бачить оцих кристаликів солі?

   Софі нічого не бачила.

   –           Ці сльози не за мною... – приречено мовив, удивляючись ще пильніше.

   Ну, цим-то не сказав нічого нового!

   –           Ці сльози... Мама плакала від жалю до себе!..

   Теж нічого несподіваного. Але чому в цій кімнаті?

   –           Стривайте, а доктора звали... не Ніколя?

   –           Гм... – замислився хлопець. – Уявіть собі, я й не знаю! До нього все: доктор Ланфре та доктор Ланфре!..

   –           Може, ці аркуші зможуть щось підказати? – простягла Дашківському жмут польських паперів.

   –           Софійко-о-о-о! Ти де? – долинуло знадвору.

   –           Ой, знову доводиться бігти! – вдарила руками об поли. – Гаразд, хай це полежить у вас до завтра. Перегляньте гарненько: ану ж щось цікаве?

   –           Як жаль, що панна знов утікає! Знов до того хлопця? – вказав на Павлика у вікні Казимир. – Він – як мій тато!

   –           Що-о-о? – уже готуючись іти, завмерла на півкроці. – Ваш тато був огрядним?

   –           ІЦо панна видумує? – оговтався Казимир. – Мій тато ніколи не був огрядним! Радше худим, як гончий пес!

   –           Але ж ви щойно сказали...

   –           Я казав лиш про те, що панна знов утікає!.. А папери я передивлюсь неодмінно!

   –           Іду-у-у! – гукнула, вискочивши на вулицю. Тягнучи до табору мольберт і невдалий етюд,

   прокручувала в голові наступний запис у блокнотику.

   “Він – як мій тато” – товстенький, як Павлик?.. Це вже суттєва прикмета!

   36.          Потрійне листування

   Сьогоднішній вечір Алла Іванівна й Андрій Ігорович назвали вечором вільного спілкування. Вони притягли магнітофон, увімкнули ніжну легку музику, яку чутно і в корпусі, і надворі. И оголосили:

   –           Скоро ми всі роз’їдемось хто куди. Тож розмовляйте, обмінюйтесь адресами і враженнями. Бо за усіма конкурсами й заняттями ви часу на це не мали. Словом, відпочивайте!

   “Іншими словами: дайте нам спокій!” – розшифрувала по-своєму Софійка, завваживши їхній надто ліричний настрій. Забіганим вожатим теж є про що між собою побалакати на прощання!

   Софійка ж залюбки вільно поспілкувалась би з одним телефонним абонентом... Але першій дзвонити після того концертного випадку якось наче не випадало. А Вадим? Певно ж, телефонував, але хіба в цій глушині ловляться дзвінки? Це тільки тому доскоцькому Сашкові усе вдається! Вже кілька разів Сашків дзвінок знаходив Софійку й у Леськовичах. Може, в цей момент дзвонив якраз Вадим!!! І якби ж хоч за ділом!.. То запитує дату Софійчиного повернення, то – як її здоров’я, то – ще якісь дурниці...

   – Ку-ку! Привіт!

   Ві-ку-ку тепер ловила кожну хвилинку, щоб, відпросившись із дому, побути з “орлятами".

   Щойно вони з Софійкою сіли на лавочку, до них приєднався Павлик.

   –           Що, будемо записувати адреси? – запитав ніби жартома, але зашарівшись. І поглядаючи на Софійку.

   –           Будемо! – підхопила Ві-ку-ку, ревниво уловивши той Павликів погляд.

   Софійка не така прониклива, як подруга, але теж не спасувала.

   –           А давайте, – заявила якомога щасливіше, – випробуємо придумане мною так зване потрійне листування!

   –           Тобто? – звернулись на неї допитливі очі Павлика й Віти.

   –           Ну, хто з нас трьох є центральною людиною? Хто, по суті, нас поєднав?

   –           Павлик? – бовкнула Ві-ку-ку.

   –           Софійка? – ще невдаліше висловився хлопець.

   –           Тьху на вас! – аж тупнула ногою. – Таж саме Леськовичі познайомили нас, а в Леськовичах мешкає не хто інший, а ти, Віто!

   –           А-а-а! – без особливого ентузіазму протягли товариші.

   –           Тому спробуймо листуватись через цю центральну людину! Я пишу тільки Віті, Павлик пише тільки Віті. Павликова й моя адреси – тільки в неї. А вона пише нам обом! І переказує нам одне від одного новини! Бо вже хто ліпше перекаже новини, як не вона?

   –           Як чудово! – заплескала в долоні Ві-ку-ку.

   –           Умгу... – зітхнув Павлик.

   –           Тільки щоб про всі-всі Павликові успіхи вчасно мені сповіщала, гаразд, Ві-ку-ку? – спробувала трохи підсолодити.

   –           Звича’, звича’, люба подруго! – Щічки ще більше зарум’янились, а оченята з-під кучериків ще ніжніше глянули на Софійку.

   Павлик теж усміхнувся веселіше.

   Раптом на ще більш почервонілі щічки скотилася зворушена сльоза:

   –           Хочу вам сказа’... Я вже багато змін тут, мо’ сказати, в таборі... Багато з ким дружила... І ще ніко’... ще ніколи не траплялась мені така прекрасна подружка і такий... і такий... такий найкращий у світі хлопець!!!

   Тепер настала Павликова черга ніяковіти. Ні-коли-бо не чув про себе таких приємних слів! Ще й від дівчини! Хай навіть дівчина та – не Софійка...

   Здається, нарешті усі вдовольнились! Хоч і всім було сумно.

   37.          Один зі шматочків

   Прощатися із Яном-Казимиром іще сумніше. Поволі обходили замок, балакали про майбутнє.

   Все-таки цікаво, у кого ж переселиться Казимир? Якби в когось такого, щоб не шкода... Наприклад... в Ірку Завадчучку! А чом би й ні? Вона ж, здається... Ігорівна? Іра, Ігор – майже одне й те ж! Ну, алгебри не любить – тут і сумніватись не треба! Матінка в білій сукенці – то в кого тих білих сукенок нема? Її якось навіть сусіди заливали! Е, ні: то вона прийшла до школи з зачіскою “мокра хімія”, і хлопці просто жартували: “Вас що, сусіди затопили?” Втім, вона ж на поверсі, чому б не могли й по-справжньому затопити? Кругленький тато? Ніколи його не бачила, проте цілком може бути! Завтрашній – в Ірчиному тілі! Оце сміхота! Втім, тут уже Казимира шкода: чи затишно йому буде в синіх буклях?

   Дашківський дибав сумний, ніби здогадався про Софійчині підозри.

   –           Нічого, тепер у мене буде шафа: дуже скоро я повернусь, аби сповістити, що знайшла вихід! – утішала Завтрашнього Софійка.

   –           Ви не забудете мене, Софі? – По блідому обличчю мовчазними потоками текли сльози. – Навіть якщо не вдасться мені зарадити, ви все одно приїжджатимете сюди?

   –           Неодмінно! Хоч упевнена, що вдасться!

   Але як триматися на зв’язку? Казимир не зможе писати Софійці листів, бо хто ж носитиме їх на пошту? Софійка теж, бо навряд чи листоноша належно сприйме адресу: “Замок, Дашківському Янові-Казимирові”.

   Придумала! Мобілка!!! Вона залишить Завтрашньому свою мобілку! Хай телефонує на батьків номер і кличе Софійку! Е ні, чому ж на батьків? Вічно десь по відрядженнях мотається! На Сашків! Той, якщо доведеться, і серед ночі прибіжить кликати Софійку до телефону! Тільки хай Казимир телефонує ввечері, тоді Сашко не на роботі. І хай при цьому вилазить на висоту: на вежу, наприклад. Натискати ось тут, тут і тут. Заряджати так і так: від того стовпа, що біля пропускного пункту. А Софійка, як приїжджатиме, поповнюватиме рахунок.

   Дашківський вельми зрадів такому виходові. Хоч печальний настрій не покидав їх обох.

   Зупинились на краю вежі, наче на порозі невідомості. Наче перед наступною, ще не списаною, сторінкою.

   –           Ой, а що там аркушики? – спохопилась. За печалями про головне забули!

   –           Ах, так! Уявіть собі, люба Софі: він справді Ніколя! Ніколя Ланфре! – трохи розчаровано мовив Завтрашній.

   Софійчині очі загорілись.

   – Невже мама проміняла на нього мого татка? – бідкався хлопець. – Як вона могла? Та й гостював доктор у нас тільки місяць! Як би встиг подарувати медальйон?

   –           Гостинець міг зробити й пізніше, – діловито заперечувала. – А закохатись у вашу маму й забути про всяких там Гонорат можна й за тиждень!

   –           Ви натякаєте...

   –           Еге ж, і Гонората, яку людські язики вже мало не повінчали з Ланфре, не могла цього вибачити!

   –           Тітонька Гонората завше була привітна до мене! – похитав головою Казимир. – Можливо, після няньки Ганни це єдина людина в домі, яка добре до мене ставилась!

   –           До вас, але не до красуні Марії! О Казимире, вам, чоловікам, не зрозуміти, як можна ненавидіти якусь розмальовану, якусь бобрикоподібну верескливу суперницю!..

   –           Перепрошую, що?..

   –           Вибачте, я трохи збилась на своє, наболіле!.. Отже, Ніколя? І що ще було в тих паперах?

   –           Нічого цікавого, Софі! Суцільні шматочки якихось лікарських рецептів!.. Я, знаєте, від учителя латині теж ховався в зимовому саду... Тому не зміг прочитати...

   Еге, всі ці шматочки – гарні фрагменти однієї дуже цікавої казочки! Скоро, дуже скоро перепо-вість її одному з героїв!

   –           Але ж, Софі, чому тоді на хусточці не сміх, не радість, не поцілунки, а сльози?

   Оцього вже не розуміла й Софійка! Подумаєш – всього один зі шматочків, що ніяк не клеїться до цілого...

   Втім, пора йти. Завтра зранку приїжджає вишнопільський автобус...

   Дашківський приречено шкандибав сходами услід за Софійкою.

   –           Візьміть, хай буде на згадку! Про маму і про мене! – простягла знайдений у річці медальйон.

   –           О, красненько дякую! А що ж я подарую пресвітлій панні на прощання? – заметушився біля балконних дверей. – Може, я вам зіграю “Місячну сонату”? Як тоді, коли вперше вас побачив!

   Старенький рояль, рипнувши кришкою, вибухнув цілим фонтаном звуків. Як там мовив Казимир? Музика – вирування повітря, часу і простору?..

   Еге ж, ця “Місячна соната” справді неабияк збурила Софійчин серпень і все дрімучо-величне леськовичівське безмежжя!..

   38.          Сюрприз

   Коли нарешті вляглися радість зустрічі й несамовите Ростикове ревіння (невдячне маля тепер не впізнало сестрички!), Софійка трепетно переступила поріг своєї кімнати. Переступила і

   вжахнулася. Точніше, вона мала б упасти від захвату: в кімнаті було зроблено чудовий ремонт і стало дуже красиво.

   Але замість шафи тепер пишався... новенький модний гарнітур! Так он чому загадково переморгувались батьки! Он чому вони сяють, як дві нові копійки! Підлаштували донечці сюрприз!