Текст книги "Русалонька із 7-В та загублений у часі"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

   –           Ой, мушу вертатись!

   –           Стрива’, таж ваші прийдуть аж під вечір?

   Ох, ну, не дівчина, а рентген!

   –           Та, мені... ще листа бабусі й дідусеві писати...

   –           Що ж, коли так – бува’!

   –           ...Соф’!– кинула навздогін, коли Софійка вже була за ворітьми. – Тільки обере’ йтимеш мимо замку, бо я чу’, що тепер у ньому з’являється не один, а цілих два привиди! Двоїться він, чи що?

   От якби використати подружчині таланти ще й на пошуки місця для загубленого в часі Казимира?..

   20.          Ще один запис у блокнотику

   Такий гарний вечір! Жаль, що не можна гуляти в парку: ще хто побачить!

   –           Якби зберігся у вестибюлі зимовий сад, могли б гуляти бодай там!.. – зітхнув Завтрашній.

   –           Зимовий сад?

   –           Ну, фікуси, пальми, кактуси. Все росло отут, перед сходами. Буяло, квітувало, сягало аж до скляної стелі! Сьогодні ж зимовий сад виріс хіба поверх скла: гляньте, скоро бур’ян і молоді кущі-сіянці завалять покрівлю!

   Дикі хащі дійсно потроху оселялися навіть поміж шибками.

   –           ...А в справжньому зимовому саду я іноді ховався від фрау Іретхен, мадмуазель Луїзи і місіс Скотт...

   –           Ну, Іретхен, мабуть, ваша вчителька музики? А дві інші? Котра з них – учителька алгебри?

   –           З Ґретхен ви, як завше, вгадали. Нині шкодую, що тікав з її уроків, бо міг би тепер заграти панні Софі не тільки “Місячну сонату”! Алгед... алгебри (чи як Софі сказала?) я ще не вивчав і вивчати не збирався.

   (Отже, не помилялась! Отже, алгебра була таки десь із його підсвідомості!!!)

   –           ...Мадмуазель же Луїза і місіс Скотт, – продовжував Ян, – це вчительки французької та англійської. Софі, певно, чула, що я знаю мови?

   Софійка ввічливо кахикнула у відповідь.

   –           А ви взагалі-то хто? – запитала принагідно. – Поляк? Українець? Німець?..

   –           Хто я? Гм... Навіть не знаю... Поляк? Але мама – якась чужинка! Вихователі – теж іноземці.. . Ніколи про це не думав, пресвітла панно! Зрештою, яка різниця?

   Справді, ким вважати себе при такій національній мішанині? Тому перевела на інше:

   –           Той барельєф над входом – ваш батько Тадеуш?

   –           Батько Тадеуш? – здригнувся панич. – Та мій батько зветься так само, як і я!

   Що він говорить? Софійка запідозрила нечисте:

   –           Перепрошую, ви самі казали, що ви – син Тадеуша й Марії!

   –           Казав, звичайно! Так і є! – Казимирові очі випромінювали суцільну невинність.

   –           А тепер стверджуєте, ніби це – не ваш батько? – вказала на барельєф.

   –           Звісно, ні! Це – не Тадеуш! Це – прапрадід Маріан Дашківський! Саме він купив Леськови-чі, зробив цей ставок, заклав парк і звів над ним перші два будиночки. Оті маленькі, що в західному крилі саду. Де потім жила Гонората. Тож на згадку про засновника маєтку тато, будуючи замок, і наказав увічнити його образ.

   Софійка ж переймалась отією фразою: “мій батько зветься так само, як і я”. Що це було? Знову – підсвідомість?

   Раділа подвійно. По-перше, відпадала підозра, що привид може виявитися Софійкою, бо та явно не звалась, як її тато! По-друге, буде що записати в блокнотик!

   21.          Раптове фіаско

   Вони піднялись на другий поверх.

   – Які тут були люстри! – вперше бачила Завтрашнього майже обуреним. – Які люстри! Де

   вони поділись? Ну, хай меблі – на розпал, хай труби – на брухт, але куди вони повивозили люстри, мила Софі?!.

   Не мала чого відповісти...

   –           Ну, хоч гіпсові узори зостались! – утішала невміло.

   –           То не гіпсові узори, люба Софі! – таки розвеселився панич. – За тих часів люди не були такі дурні, щоб чіпляти до стелі важкий гіпс. Усе робилось, мила дівчино, зі звичайного, але, мабуть, цілком невідомого вам пап’є-маше!

   Чому ж невідомого? Софійка-бо не ховалась, як дехто, по садах від уроків. У тім числі від художньої праці. Та й на гурток не перший день ходить!..

   –           Вони геть усе понищили! – насуплено обдивлявся кімнати.

   –           А хто такі вони, що про них ви завжди кажете?

   –           Вони – це чорні люди, Софі! Темні, чорні люди! Колись, перед втечею до Польщі, татко зумів домовитись із селянами: “Хоч маєтку не чіпайте! Зробите собі вньому щось для своїх дітей!” То вони тоді навіть громаду окрему створили: стерегти замок. Бо по інших селах – усе валили. У ті страшні часи замок вцілів, у війну тільки одним снарядом відбувся – то нині його доконають! І всі вони, котрі руйнують, люба Софі, – чорні! Рідко який попадеться плямистий, що в ньо-

   му ще світло з темрявою хоч трохи бореться. Такі просять: “Не чіпай!” А їм відказують: “3 роботи хочеш полетіти?”

   –           Це ще якби не ви тут, Казимире, люди б зовсім страху не мали, геть усе пропало б! – не зовсім вдало втішила Софійка.

   –           А ось татів кабінет! – Завтрашній показав одну з просторих кімнат, оздоблену мармуровим каміном. – Сюди, якщо чесно, я вперше потрапив уже привидом. Зажиття до кабінету ніхто не смів заходити.

   –           Тадеуш Дашківський був крутої вдачі! – обережно “промацувала ґрунт”. – Чи правда, що, коли в революцію тікав до Польщі...

   –           ...то закопав скарби і знищив самих копачів? – продовжив Завтрашній. – Я й сам тим переймаюсь. Тобто скарби й справді закопано. Вони там і досі лежать, якось при нагоді покажу панні Софі ті місця в парку. Але чи справді він понищив свідків? Не знаю! Бо вивіз їх за межі замку, а поза мури я виходити не здатен. Одне ясно: більше я тих людей не бачив! Та й сам Тадеуш по скарби так і не повернувся!

   Ах, до чого тут скарби? Тут – про інше:

   –           А вас, Казимире? Вас батько любив?

   Завтрашній поблід і зам’явся – як тоді, коли

   спитала про Тадеушеву любов до дружини. Софійці б замовкнути, перейти до інших тем! Вона ж ішла в наступ з ослячою впертістю:

   – А мати? Мати вас любила, Казимире?

   Ой, ліпше б вона спитала про місця, де заховано скарби!..

   –           Казими-и-ире-е-е!!!

   Але що це? Поруч нікого! Вона сама в порожньому кабінеті!

   –           Але ж, Казимире! – гукала, пробираючись до виходу. Ох, ці кімнати, цей обдертий паркет! Леле, де тут вихід? Вона що, бродить по колу? Ой мамусю! Ой мої любі таточку, Ростику! Ой Чорнобілко! Ва... Вадимчику! Знайте, що я вас усіх любила! Ой, де ті трикляті схо-о-оди?!.

   Не помітила, як опинилась надворі. Чимдуж полетіла прибережною стежкою, полохаючи жаб і збиваючи вечірню росу.

   Щоб вона ще коли хоч раз сюди?! Та нізащо!!!

   22.          Дощові зміни

   Дощ, дощ, дощ!

   Він дуже схожий на те, що у Софійці на душі, але на друзки руйнує всі плани.

   Алла Іванівна та Андрій Ігорович мусили терміново придумувати конкурс табірних стінгазет, аби діти мали хоч якесь заняття. Софійка й Павлик, звичайно, в редколегії. Павлик зосереджено вимальовує на ватмані ставки та замок, дівчинці від того тільки сумніше.

   Вже кілька разів вилазила на мокру драбинку спортмайданчика й набирала Вадів номер. Жодного разу не додзвонилась! “Ваш абонент поза зоною досяжності!”– відповідала підступна мо-білка.

   І так не перший день! Вадим поза зоною Софійчиної досяжності!

   Зате цілком несподівано... зателефонували їй! Сидить із Павликом над газетою – дзвінок! Що таке? Раніше до неї ніхто подзвонити не міг (у селі мобільний бере тільки на висоті), лиш вона, а тут!.. Дощова погода посприяла, чи що? І хто б, скажіть, будь ласка? Сашко! Воістину, де чорт не доскочить, пошли Сашка!

   –           ...Зайшов запитати в твоїх батьків, як поживає Чорнобілка, – виправдовувався, – і дізнався, що в тебе є вже власний номер!

   –           А ти звідки телефонуєш?

   Сашко тільки й чекав цього запитання:

   –           Уявляєш, мені теж мобілку подарували! Директор фірми, де я кур’єром. За те, що подав ідею, як оформити його новий офіс. Він питає: “Які зробити газони й клумби?” А я: “У вигляді басейників! Замість доріжок – місточки! Замість квіток – водорості й латаття!” Йому так сподобалось, що аж преміював мобілкою! А як ти там?

   –           Спасибі, добре. Зараз із Павликом газету робимо.

   –           Хто такий Павлик?

   –           Дуже хороший хлопець. Приїду – покажу дещо з його малюнків. Вони перемагали навіть у Японії!

   Коротко переказала йому сюжети найкращих Павликових творінь, включно з малюнком на асфальті. Не забула додати й про власні успіхи при малюванні сонця, а також – про гурток за інтересами.

   –           Ага, – Сашків голос трохи приглушився. – А-а-а... за домом... не скучаєш?

   Еге ж, його дуже хвилює, чи скучаю за домом! Випитує, чи Софійка скучає за ним!

   –           Так, потрохи. Але я їм часто дзвоню. То як там, до речі, наша Чорнобілка?

   –           Хто? А-а-а! Та якось... То те, то се – ще не встиг запитати! Думаю, що добре. А...

   Сашко збирався іще щось мовити, але, звичайно, не був би він Сашком, якби у нього не кінчились гроші на рахунку! І п’ятнадцяти хвилин не пробалакали!

   –           Ку-ку! Приві’!

   Вітина поява, як завжди, мов сніг на голову. Тим паче, сьогодні Ві-ку-ку прийшла трохи раніше: у дощ менше роботи вдома. Не бачились уже кілька днів: подруга поралась на городі, Софійка ж перестала виходити з табору.

   Дощ усе лив, тож сиділа на маленькій веранді. Десь у головному корпусі журі вже судило газети,

   подані від кожного загону. Софійка нічого доброго не очікувала: звичайно ж, переможе та сама дружба.

   – Соф’, чому така сумна?.. Соф’, ну, признавайся? Не мо’ додзвонитись до Вада?

   Віта й тут права. Але Софійка сумувала не тому: зведено нанівець її таланти психолога й по-шуковця!

   –           Соф’, ну, годі нюняти! Соф’, ну, хоч, я тобі станцю’? Чи заспіва’?

   –           Ліпше казочку розкажи! – буркнула напів-усміхнено.

   –           Казочку? Буде нашій Соф’ казочка! Яку б це втнути? Про курочку Ря’? Про Русалоньку?

   –           Знаю я ці, напам’ять уже! – відмахнулась.

   –           Ах, зна-а-а’? – Віта взяла руки в боки й сіла навпроти Софійки. – Тоді розкажу щось із тих казок, що тільки в Леськовичах відають! Ось, наприклад, слово вслово, яку моя ба’ розказували, а їм іще – їхня ба’! Про пані Фіртичку!

   –           Яку ще пані Фіртичку? – скривилась.

   –           А ось яку! Всідайся і слу’!

   23.          Вітина казочка

   Жила собі колись у Леськовичах одна сирітка – Маруся Фіртик. Якось разом з іншими жінками ходила вона білити панські покої. А верталась – напали на неї панські собаки й геть-чисто подерли одяг. Прийшла Маруся додому– плаче, сльозами заливається. Що кривдно, а що спідниці шкода. Сорочку можна полатати, а зі спідниці – саме ґонтя зосталось. Спідниця ж у неї, сироти, єдина.

   Добрі люди їй і нараяли: сходи, Марусю, до пана і проси, хай спідницю відкупить.

   Так вона й зробила. Засміявся на її скарги пан. А тоді повів до сестриної кімнати, відчинив сестрин гардероб та й каже:

   –           Візьми собі, що хочеш!

   Дивиться дівчина, а там – як не оксамитове, то шовкове. Такого ж, щоб у селі показатись, то й нема. В цих убраннях ні на роботу, ні на вечорниці!

   –           Мені, прошу пана, – благає несміливо, – десятчане!

   –           Десяток? – перепитує пан. – Про мене, бери хоч і десяток! Я сестрі (бачить, що сестра дуже його витівкою невдоволена) інше куплю!

   –           Та ні, прошу пана, – доводить сердега, – десятчану б мені! Одну! Таку осьо, як була на мені!

   Регоче пан: дійшло до нього, що десятка – це грубе саморобне полотно.

   –           Нема в мене такої! – кепкує з убогої. – Не знаю, чи й грошей на таку дорогу стане!

   Маруся в сльози. Вже й не рада, що прийшла. Аж пан раптом:

   –           Слухай, може, ти б вийшла за “прошу-пана” заміж, а там би вже дали раду з твоїми спідницями?

   Як тільки це промовив, так панова сестра (а вона була стара дівка) й змінилась на лиці.

   Маруся ж хоч і бідна, як дерево зимою, але дуже гарна була! Просто красуня писана!

   –           То що? Вийдеш за мене? – допитується пан.

   —" Нс хочу, прошу пянв, бо у вашому дворі дуже собаки вредні!

   Пан од сміху аж на комод (чи будуар, як там у них називається) похилився.

   – Я, – обіцяє, – завтра ж їх звідси видворю!

   Бовкнули вони обоє те всерйоз чи жартома, проте наступного дня псарню перевели в глиб хазяйських споруд. Всерйоз чи жартома так побалакали, а пан таки наповративсяженитись!

   Не на жарт, видно, запала йому в душу простота і врода дівоча. Досі було стільки в нього коханок – із жодною до вінця не хотів!

   А Маруся перелякалась: і спідниці не віддав, і світ хоче зав’язати! Маруся ще дуже юна, все для неї лиш починається: і вечорниці, і залицяння одного вродливого конюха...

   Проте добрі люди (ті самі, що й першого разу) своє мовили. Правду, мовляв, повір’я каже: як покусає дівчину пес, значить, вона скоро заміж піде. І впевнили юнку: дурна будеш, Марусю, якщо відмовишся! Таке щастя раз у сто років трапляється!

   Нічого діяти сердешній, мусить погоджуватись. А ще як уявила, якою гарною в панському вбранні видасться тому своєму конюхові!..

   Що вже за весілля було!.. Три дні й три ночі столи вгиналися й музики не втихали. А ще, чули, зубами скреготала від люті панова сестра. Звісно, відтепер головною окрасою дому стане ця задрипанка, а сестрі доведеться навіки заткнутись!

   Зажили тоді молодята... Хто їх знає, як вони там собі зажили. От тільки відтоді часто бачили в селі карету. їздила тією каретою молода вродлива пані Марія і розкидалацукерки. Дуже їй подобалось, як дітвора з дорожнього пилу ті дарунки вигрібає, б’ється за них. Хороша була: так бідних

   І кликали її з тих пір селяни між собою... вже не Марусею, але й не пані Дашківською, бо, видно, заздрість усе ж заїдала. Прозвали її – пані Фіртичкою.

   –           Ну, ось: вам ка’, а мені – бубликів в’я’! – закінчила Віта.

   Софійка сиділа мовчки: так, певно, в перші миті німує золотошукач, натрапивши після довгих днів марних блукань на золоту жилу і не ймучи віри своєму щастю.

   Нарешті заговорила:

   –           Віто, бути тобі краєзнавцем чи фольклористом! Укласти б тобі “Літопис Леськовичів у любовних історіях його жителів” або щось подібне! Книга стала б справжнім бестселером!

   –           Без чого, без чо’? – ледь збила урочистість моменту своїм запитанням Віта.

   –           Популярною стала б! Знаменитою!

   –           Ти серйо’? – засяяла. – А якби Павлик ще й малюнки на сторінках поробив!..

   –           Я серйозно! З Павликовими ілюстраціями було б узагалі! Якось домовляйтесь із ним. А

   дітей потішати!..

   24.Переможці

   мені ти ще скажи, чи щасливо жила та Марія з паном?

   – Про це бабця мовили так: “А чого ж би за таким багатющим паном та нещасливою бути?” Але я вважаю, що – не ду’. З дітьми-то в них були пробле’: один тільки хлопець був, і той зарання – чи то помер, чи десь дівся. А без дітей – яке щастя?

   –           Хло-о-опець? Десь дівся?

   –           Про це бабця нічо’ не згадували. Мабуть, не знав його ніхто з сільських: вулицями не ходило, десь по хоромах висиджувалось. Ой, Соф’, а чо’ це Павлик біжить такий веселий?

   Справді, до веранди, просто до дівчат, звідкись біг (ну, біг – сказано трохи заголосно: котився, перевалювався) Павлик. Його усмішки не міг приховати навіть дощ.

   Прониклива подруга, щоправда, відразу й розгадала причину. Щойно той розкрив рота і видихнув: “Зараз я повідомлю таке-е-е!..”, – як Віта його випередила:

   –           Що, ваша газета зайня’ перше місце? – Підскочила з лавки й переможно затрясла кулачками: – Ура!!! Я в тобі не сумніва’!

   —Зайняла...– трохи розчаровано видихнув Павлик, якому не вдалося зробити сюрприз. Так видихає з себе повітря пробитий м’яч. Нового умудрився додати хіба що: – Нагороджуватимуть завтра на лінійці!

   – Призами в таких конкурсах заведено вручати коро’ олівців! – довершила Ві-ку-ку.

   25.Водяна знахідка

   І сьогодні теж до замку Софійка не піде! Хай Завтрашній повариться у своїх проблемах сам. Хай попробує, як це – без неї. Хай знає, як зникати серед білого дня, кинувши напризволяще ясну панну. Хай потужить, хай поплаче, як ніколи досі, щоденна (щонічна!) “Місячна соната”!

   А купатись – охоче! Сьогодні з самого ранку парить. Мабуть, знову буде дощ, але поки що “Орлятко” проведе свій післяобідній час на ставку.

   Ах, яке задоволення пірнути в чисту прохолоду! Як приємно вкотре заплисти за буйок і краєм ока вловити на замковій вежі похнюплену знайому постать! Здається, побачив її? Зате вона його не побачила!

   Софійка мерщій пірнула – аж до дна, що й тут покрите пісочком. Ай! Нога! Боляче наштрикнулась ногою! Кулею вигулькнула на поверхню. Стискаючи зуби, вже хотіла вертатись до загону. Але хто не відає, що Софійка – дівчинка дбайлива, що не любить вона інших наражати на небезпеку? Вона мужньо ліквідує причину біди! Дістане й викине геть прокляту колючку!

   Ой, що це? Мініатюрний оброслий мулом срібний медальйончик на ланцюжкові! Саме він і поранив дівчинку загостреним окрайчиком!

   На берег вийшла, ледве даючи раду сльозам болю і радості від таємничої знахідки.

   Стривожена Алла Іванівна зразу ж доручила кільком “орлятам” допровадити Софійку до білої табірної лікарки.

   Після пекучих процедур лікарка наказала Софійці піти в кімнату й лягти.

   Нарешті можна роздивитись прикрасу! Атож, крайчики, вироблені у формі виноградного листя, колючі! Місце, де колись, очевидно, був портрет, давно перетворилось у розмиту сіру пляму. Кутиком білого простирадла відтерла туманець зеленого нальоту, знахідка привітно засяяла. А за блиском несподівано проступили... кучеряві літери!

   Поморочившись із дрібним шрифтом та ще й із менш знайомою французькою мовою, здивовано прочитала: "Марі від Ніколя”.

   Це медальйон Марії, Казимировоїмами? Справді, вона ж завжди купалась у тих місцях! Але чому від Ніколя? Годі! Більше терпіти не зможе!

   Скориставшись тим, що ніхто не бачить, і забувши поранення, Софійка поспішила до замку.

   26.Примирення

   – Ви прийшли?! – Від зворушення Завтрашній заламав руки й упав перед гостею навколішки. – Я так ждав, так ждав! Ви бачили, як плакало небо? Воно вже вилило всі сльозиі готува-

   лось розрядитися страшною грозою! То я плакав за вами, Софі! Плакав і каявся за те, що тоді так ганебно зник!

   Для годиться трохи попишалась. Гордо обминула колінкуючого Казимира.

   –           Ви чули мою “Місячну сонату”? – чіплявся їй за одяг. – Це вже була не “Місячна”, це була "Ридаюча соната”! Адже що таке музика, Софі? Музика – це вибухи почуттів! Це вирування повітря, часу і простору!.. Простіть мені, якщо зможете!!!

   Мовчала. Так, одне за одним, вони рушили на другий поверх, якого не встигли оглянути минулого разу.

   –           Софі, ну, змилуйтесь, будь ласка!

   –           Досить. Заспокойтесь.

   Як пішли довгим темним коридором, Софійка пішла в атаку:

   –           То ми шукаємо ваше нове тіло чи ні? Якщо ви сподіваєтесь на мою поміч, попрошу надалі поводитись пристойно! Попрошу відповідати на всі мої запитання і бути джентльменом!

   –           Все зроблю, як накажете, люба Софі!

   –           Обіцяєте? Тоді питання перше: що це таке? – простягла на долоні медальйон.

   –           Це – моєї матки! – вражено обмацував знахідку. – Вона загубила його і дуже тим журилась! Де пресвітла панна це взяла?

   Та Софійку важко було зупинити:

   –           Питання друге: що тут написано?

   –           Напис? Я не знав, що тут є напис! – витріщив очі Казимир. – “Марі від Ніколи”? Хто такий Ніколя? Тут був портрет мого татка, де тут взявся якийсь Ніколя?!

   На мить розгубилась, та швидко опанувала себе.

   –           Що ж, тоді запитання третє, – не дуже церемонилась із недавнім своїм кривдником. – Де... перепрошую, але де ваша могила?

   –           Єзус Марія! – жахнувся Завтрашній. – Про що ви?

   –           Ну... про те, де вас... поховали, коли ви... ну, коли ви померли...

   Привид замахав руками:

   –           Цей замок – моя могила! Я сам собі могила, Софі!

   –           Тобто вас не ховали?

   –           Ні, мила панно! Я просто спочатку худнув і висихав, потім прозорішав і прозорішав. Поки нарешті зник... Випарувався. Себто я залишився, але мене перестали бачити. Марно викликали поліцію і лікарів. Ніхто нічого не збагнув. Я також!

   Здається, знов усе безнадійно заплуталося. Зараз-зараз, ось трохи переведе увагу на інше, розвіється. Може, Ян покаже їй кімнати?..

   –           Моя ванна! – підвів Софійку до вмурованої у підлогу, обкладеної узорчастим кахлем виям-ки. – Поруч були розкішні вмивальники. Вони

   їх зняли й вивезли, а відірвати кахлів од ванни так і не змогли.

   Дивно: сто років тому вже будували такі ванни, а в їхньому таборі немає навіть душових кабін! Дітей раз на два тижні автобусами возять у Дукаті до сільської лазні. Чому воно так?

   З ванної рушили до іншої зали.

   –           Ой, не сюди! – Завтрашній вхопився за голову й кинувся далі. – Тільки не сюди! Ходімо далі, я... я покажу вам!..

   –           Е ні, голубчику! Так діла не буде! – вхопила його за поли камізельки й заштовхала (леле, яке ж худюще!) назад у кімнату. – Або ви розказуєте, або я йду геть!

   –           Змилуйтесь, люба панно!

   –           Не змилуюсь! Де тут у ваші часи стояло крісло?

   Ян-Казимир кволо вказав на місце біля вікна. Софійка перетягла туди якийсь ящик. Силоміць посадила на нього хлопця:

   –           Розповідайте!

   –           Ні! Будь ласка, Софі!.. – Казимир підвівся з ящика.

   –           Ах, так? Що ж, шукати ваше справжнє “я” мені, можливо, аж ніяк не вигідно!

   –           Ой, не покидайте мене!!!

   –           Тоді – сядьте!

   Сердега опустився на “крісло” Софійка стала робити паси руками. Забурмотіла, мало не як дипломований психотерапевт:

   – Спокійно, спокійно! Уявіть, що ви – справжній. Що ви – звичайний маленький хлопчик. А тут усе – як сто років тому. Розказуйте!

   27.          До мами на каву

   Це почалося десь за рік до Казимирового зникнення. Його мама ні з того ні з сього затіяла зранку пити каву.

   Досі вона цього напою терпіти не могла. Мама родом з якоїсь далекої північної країни, де кави ніколи не пили. Мама – донька тамтешнього короля. Вона зовсім не хотіла виходити заміж у Леськовичі. Й принципово не вживала кави.

   Це так розповідала хлопцеві таткова сестра, незаміжня тітка Гонората, завжди чомусь лукаво усміхаючись. А маман у цей час дуже уважно й тривожно стежила за тіткою. Взагалі ж у домі Дашківських не заведено говорити про мамине походження, Надто ж при дитині. Навіть коли хлопчик запитував няньку Ганну, та лиш загадково прикладалапалець до вуст: “Пані не веліла казати!” Тому більше нічого не знав про те дивне королівство.

   Але з часом у мами виробились манери і звички, як у місцевого панства. А в місцевого панства було заведено подавати каву до постелі.

   Подавати мамі каву напросилася сама тітка Гонората. Досі мама з Гоноратою не мирились. І лише нині тітка подобріла й почала визнавати в мамі справжню Дашківську. Здається, це й було головне, заради чого мама погодилась на бридке пійло.

   Бо насправді вона й далі не любила цього зілля. Тільки того ніхто не знав. Це був Казимирів із мамою секрет.

   Почииалось десь годині об одинадцятій: справжній пані раніше прокидатися не годилось.

   Щойно до Казимирових покоїв долинав дзвіночок, він розумів, що зараз Гонората понесе мамі горнятко гірко-солодкого чорного напою, і знав, ЩО через хвилин п’ять мусить бути в маминій кімнаті.

   Бо син мусив пи ти каву замість мами. Ні, він зовсім не мусив! Він радий був це робити! Адже тепер щоранку міг побу ти біля своєї такої гордої і неприступної маман! Задля цього можна було ковтати й дьоготь!

   Донедавна щастя бачити маму випадало рідше: вона іноді брала його в свої поїздки. Обожнювала їздити по селі й розкидати дітям ласощі. Казимир сидів у кареті поруч. Йому, щоправда, чомусь прикро було дивитись, як сільські дітлахи

   порпаються в пилюці чи багні, виловлюючи гостинці. Тому він дивився, як мама тішилась. Удома вона дуже рідко сміялась, тим паче до сина. Вовтузіння ж місцевих дітей її так тішило!

   Та мама перестала брати Завтрашнього на цукеркові розваги. Її сердило, що син сумний. І ще її нервувало, що він змарнів: соромно показуватися з таким на люди!

   Він пив каву маленькими ковточками. Із блискучої порцелянової філіжанки, на якій намальовано пастуха і пастушку. З часом тато планує в селі побудувати порцеляновий завод і робити власні філіжанки. На тих філіжанках тато хоче зображати мамині портрети. Тадеуш  Дашківський уже мав у Леськовичах кінний завод, цегельню, два млини і цукроварню. Він ще не відав, що з порцеляновим не встигне: тільки стягне обладнання, як доведеться тікати з України.

   Потім Яну-Казимирові дозволялось ще трошки посидіти в кімнаті. Отут, на кріслі. Тільки мовчки: від ранкового базікання в мами боліла голова.

   Маман сонно дивилась у вікно. А він дивився на маму. Яка гарна! Які тонкі риси обличчя! Вона гідна бути не тільки донькою невідомого короля! Не тільки дружиною найбагатшого в околиці пана! Вона...

   Але час вичерпувався. Мамі треба кликати покоївку, вставати й чепуритись. Маму чекали клопоти: цілоденні зустрічі, розмови, бали...

   Мама завше була така зайнята, що навіть не помітила, як одного ранку, випивши традиційну порцію, синочок... випарувався і зник з її життя. Аж як прибігла схвильована Ганна, маман згадала, що, здається, недавно Казимир сидів у кріслі. Ніби ж і вікно зачинене – хіба міг вистрибнути?

   Звісно, мама не знала і того, що хлопчина й опісля щоразу приходив до її кімнати, сідав у крісло й дивився на неї. Тільки не пив кави, бо Ні пити, ні їсти вже просто не міг. Наступного ранку Марія пожбурила філіжанкою Гонораті в голову. Цим припинила раз і назавжди своє кавування. Напевно, з тяжкої туги за сином.

   28.          Причина

   – Тепер ви задоволені, панно? – Завтрашній повернувся до Софійки. Затремтів, захлипав і на-

   решті гірко заридав. Надворі тієї ж миті заклекотіла достигла за довгий спекотний день гроза.

   Софійка обхопила привида за плечі й не знала, чим утішити:

   –           Все буде гаразд, милий Казимире!

   –           Що гаразд, Софі? Нічого не гаразд!

   –           Не плачте! Я впевнена, Марія Фіртич... Дашківська потім глибоко шкодувала, що так обминала вас своєю увагою!

   –           Я навіть не знаю, як склалось її життя після від’їзду в Польщу!

   –           Хочете, ми напишемо туди листа? Ви знаєте тамтешню адресу? Я завтра ж принесу папір і ручку!

   Завтрашній трохи заспокоївся. Але сльози ще текли по його блідих щоках.

   –           Ну, годі! – витерла ті ефемерні сльози своїм носовичком. – Повірте, мама вас любила!

   –           Досить, люба Софі! – Хлопчина звівся на рівні. – Я-бо знаю, що не любила. Нітрохи не любила! В тому й уся трагедія: вона не любила й не хотіла мене! Ніхто не ждав мене в цьому світі. Я не мав народитись! Ви знаєте, яке це горе – бути нелюбою дитиною?..

   Софійка не знала.

   –           Саме це причина всіх моїх нещасть, саме тому вештаюсь у шкурі привида! Лякаю людей і себе самого!.. Я – мов те нікому не потрібне деревце на башточці!..

   Гроза теж припинилась, і Софійка згадала, що давно має бути в таборі. Попросила провести Її донизу.

   –           Проте листа ми все ж напишемо: це ви файно придумали! – ледь-ледь усміхнувся на прощання.

   Напишуть, якщо панич так цього бажає.

   Бігла навпрошки, тому встигла вскочити у палату якраз перед своїм, уже рідним, “НатАлінО-ляДашІлонаРитом”. Виявляється, усі десь перечікували грозу, тож прийшли зі ставка лиш тепер. Зненацька обступили Софійку:

   –           Як твоє здоров’я?

   Здоров’я як здоров’я, чом це вони питають? Ах, нога! Справді, нога! Болить, що ж їй іще лишається? З такою-бо раною!..

   Пощастило, як у казці! Павлик умовив Любу Савівну повести його на етюди до замку. І запитав, чи не хоче й Софійка випробувати свої художні таланти.

   Алла Іванівна дуже ввічливо запитала, чи у вчительки малювання всі вдома, якщо не боїться після тієї пригоди рушати до замку. Та відповіла, що до “Місячних сонат” звикла, а нічого поганого від привида ніхто не зазнавав.

   На радощах Софійка забула мольберта. Гречно відмовилась від Павликових пропозицій і ска-

   29.          На етюдах

   зала, що, поки вони малюватимуть, поблукає довкола. Сама ж тихенько відімкнула балконні двері й шаснула всередину.

   – Панна принесла конверта? – зустрів її Завтрашній.

   І пам’ятає ж!..

   Що ж, якщо причандалля для малювання вона могла не взяти, то письмове приладдя, звичайно ж, прихопила.

   Завтрашній переклав польською завбачливо складену Софійкою чернетку. Поки натужно виводив літери (рука геть відвикла!), дівчинка двічі виходила надвір перед очі художників. Люба Савівна теж знудилася за етюдами на природі і малювала з насолодою, тож Софійки не дуже-то й пильнували.

   Ян-Казимир наполіг, щоб у кінці, постскриптумом, додати й таку фразу: “...Досі перед очима той день, коли Марія з Тадеушем назавжди покидали замок. Тадеуш вдягнений учорний дорожній плащ. На Марії – золотиста сукня, оздоблена хутром. Вони сідають у своє авто (на той час Дашківські вже мали й машину), яким доїдуть до залізничної станції в Лукашах. Тадеуш озирається, наче хоче запам’ятати все. Марія голосно, якось аж сердито, наказує швидше рушати”.

   Отже, сьогодні вирушить до Польщі тоненьке, але дуже зболене послання. Мовляв, так і так, досліджуємо історію Леськовичівського замку, що

   досі височіє в селі. У зв’язку з цим розшукуємо нащадків панів Дашківських. Що знаєте, повідомте на адресу таку-то в місті Вишнополі. З поміткою: “Для Софійки”.

   –           Приємно бачити вас таким радісним! —співчутливо глянула на просвітлілого Завтрашнього.

   –           Так бардзо складно все виклали! – аж підстрибував хлоп’як. – Панна – диво! Та й мій постскриптум гарний! Ця лірична замальовка з матінкою в білій сукенці!..

   –           В білій? Ви ж казали: в золотистій!

   –           Ну, а я ж про що? В золотистій, звісно! Я не міг сказати білій! Білих і не любила вона! Пояснювала, що білі сукні їй нагадують якісь бридкі хлопські сорочки з країни її дитинства.

   Атож, хутко Маруся Фіртик виросла зі своєї справжньої шкури! Полиняла, мов змія! Трохи згодом уже Софійка розповідатиме одну казочку. А поки що, здається, настав часвідкрити правду: про ту Марішу загадкову країну. Зараз-зараз! Ось тільки ще раз покажеться на очі пейзажистам. І занотує в блокнотику ще одну фразу: “Матінка в білій сукенці".