Текст книги "Русалонька із 7-В та загублений у часі"
Автор книги: Марина Павленко
Жанр:
Детская проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)
йому на очі, в кращому випадку дратувало. Здебільшого мене просто... не помічав... І мати не помічала... Тож і став я непомітним. Щез...
– Не хвилюйтесь, любий Казимире! Все гаразд, усе чудово! – намагалась контролювати ситуацію. – Тільки не зомлійте! Ага, для вас є добра звістка!
– Невже знайшли моє справжнє місце? – стрепенувся радісно.
– Ще не зовсім... себто якви ставитесь до того, щоб стати... гм-гм... дівчиною?..
– Що-о-о-о?..
– Точніше, не так: у найближчі вихідні ми вас навідаємо й про все побалакаємо.
– Оце радість! Спасибі! Може, панні з такої нагоди заграти “Місячну сонату”?
На цій гарній ноті рахунок закінчився, і зв’язок обірвався.
Господи, та час і справді тут, на горищі, йде з шаленою швидкістю!
48. Місячна соната-2
Прийшла зі школи, мов прибита. Ще вчора спробувала вдруге ворожити на шафиних газетах. І натрапила на таке: “знайдеться між чорними і білими”. Ішлося про шахові фігури, але в цьому словосполученні відчула знакове. Відразу
вписала його в блокнотик, услід за “Шукати в межах Вишнополя”.
А сьогодні на уроки... Ірка Завадчук з’явилась у строгому брючному костюмі: чорному, з білою блузкою! Видно, вплинули виховні бесіди з завучем, і взялась виправлятись. Але річ не в тім – річ у чорному й білому! А якщо згадати, що колись носила вона зачіску-хвоста, перефарбованого в білий верх, чорний низ?..
Все, Ірусю! Як не шкода Казимира, як не шкода Софійці себе самої, як не шкода навіть тебе, дурненької, – доведеться тобі поміняти характер, звички і душу! Тепер тільки зосталось дослідити, як їх змінити.
Софійка ходила засмучена й мов сонна. Проте дуже скоро їй довелося пробудитись і вразитися ще більше.
Чи снилось, чи справді чула? Ні, справді! Справді, коли на перерві зайшли в музичний кабінет (у них там мала бути література), новенький Дмитро сів за піаніно. Після невеликої розминки він заграв... “Місячну сонату”!!! Ще й як заграв!..
Даремно Кулаківський, аби заглушити Іваненка, на весь звук увімкнув свого СЕ (подарунок во-скреслого дядечка). Всі дівчата їхнього класу зашикали і ще захопленіше стали дивитись на новенького. Еге ж, вони усе витріщаються відтоді, як уперше побачили Дмитра! Софійка взагалі-то
не сприймає такої масової отарної закоханості, але... але ж який хлопець!!!
Проте наразі Софійка глянула на Дмитра ще з одного боку. Справді, яке безглуздя шукати пристанища Завтрашньому в Ірчиному тілі, коли тут – і характер, і манери – все сходиться один в один! Ой леле! Таж форма в новенького – смолянисто-чорна, з білою накрохмаленою сорочкою! І ходить так уже цілий тиждень, а не з сьогоднішнього дня!
А ввічливість його справді сягає хіба Казимирової! Коли Софійка після фізкультури сказала сама до себе: “Мабуть, я розпатлана, як відьма!” Дмитро (це ж треба – почув!) заперечив:
– Ні, як симпатична русалонька!
Звучало мало не як “пресвітла панна”!
Вадим багатозначно гигикнув. Невже ревнує? Приємно, звісно. Але Завтрашній – насправді Дмитро Іваненко?.. Ця новина вражає більше!
49. Затоплений острів
Умовила батьків поїхати побачити замок. Ті погодились радо: шукають, сердеги, примирення з донькою.
Отож до Леськовичів рушили автобусом зранку всією родиною. Плюс, звичайно, Сашко. Сашкову місію сьогодні важко переоцінити. Він, крім, звичайно, Вітиного тата, має водити Софійчину
родину по замковищу й усередині замку. І цим відволікати від привида, який тим часом розмовлятиме з дівчинкою.
Осінь уже черкнула жовтим крилом замкові хащі. На тлі ще теплого вересневого сонця вони особливо гарні.
– А колись же це були не хащі! – сумно вдивлявся у вікно Завтрашній.
Вони сиділи на підвіконні в колишній Казимировій кімнаті: сюди не мала ступити нога нинішніх відвідувачів.
– ...Колись це був розкішний парк! За прадіда Маріана по той бік ставка був хвойний ліс, по цей бік – листяний. Але за батька все змінилось і змішалось. Щороку виписували сюди найдивовижніші рослини з різних країн. Троянди всіх Гатунків, бузки, тюльпанове дерево... Зосталися лиш триметрової товщини ялини та пірамідальні ясени...
Ніби на підтвердження, крізь кватирку залетів прижовклий ясеновий листок і принишкло сів хлопцеві на долоню.
– ...Мовчу вже про фруктові й овочеві плантації. Вони були далі, в південній частині маєтку, у величезних оранжереях.
– ...А на ставку татко спорудив ще й острів Кохання. Плавучий, зі щільних дубових дощок, з насипною землею... І весь у білих бузках! Таких кучерявих, як піна:листя за квітами майже губи-
лось!.. Мені той запах досі приходить у сни. Розумієте – білий такий, чистий! Ви ж знаєте, Софі, що запах осідає на предметах і в людях, які його приваблюють? Хоч тут здавна смердить лише цвіллю, в цій кімнаті я і досі чую запах смачних обідів і маминих французьких парфумів. І що цікаво: хоч завше кропила себе ними, хоч купалась із пахучим милом, я чув од неї саме цвіль. Тепер знаю: то тхнула її запліснявіла душа... Так і зі ставка – іноді віє бузком...
– І де ж тепер той острів? – нарешті втрутилась у розмову.
– Софійко-о-о! – наближався по коридору мамин голос.
Ото ще, ну не дають спокою ні на хвилинку!
– Софійко! – Мама вже стояла в одвірках. – Ти чому тут сидиш сама?
Ага, Казимир, спритняга, вчасно випарувався!
– Та... Приємно посидіти, помріяти в тиші... Поуявляти, як тут колись було...
– Ходімо з нами, там так цікаво! Навіть Ростах рота розкрив од здивування. Зараз усі лізуть на вежу!
– Мамусю, я ж це все бачила тисячу разів! – Ну, яка ця мама й справді наївна! – Ви йдіть, я тут почекаю!
– Уявляєш, ми розпитували цього військового, чому не відродять замку. Виявляється, потрібні такі шалені гроші!.. Звісно, в держави їх нема...
Ну, гаразд, я побігла! – кинулась мама на стривожений Сашків поклик.
Дитина дитиною, а кішок обзиває!..
– То де тепер той острів? – перепитала, як тільки Завтрашній ввійшов у колір і набув звичного вигляду.
– Затонув... Не знати й чому...
– Думаю, і ви, і я прекрасно знаємо, чому той острів того Кохання затонув, – підсумувала Софійка. – Видно, дерев’яні дошки, хай і дубові, – надто слабка опора для почуттів...
– Мабуть, ви праві, Софі... – зітхнув із розумінням. – Ви натякали, що знайшли щось для мене...
– Ах, так! – спохопилась дівчинка. – Хоча, признатись, поки дечого не уточнила, не варто загадувати наперед. Зате можу розповісти вам ще одну казочку, якавідкрилась мені після тривалих пошуків роботи. Лише, благаю, вислухайте її мужньо!..
50. Софійчина казочка
Гонората мала зуб на Тадеуша. Багато років тому вона покохала і зібралася заміж, а брат не дозволив. Не достатньо багатим видався йому наречений.
Відтоді на Гоноратиному шляху не траплялось ні бідних, ні багатих чоловіків. Може, тому, що з
посагу після батьків дісталась їй менша пайка. А може, через те, що красунею не була. У ластовинні, білява, аж рудувата, – зрештою, як і старший брат.
Та й веснянки її поступово марніли та в’янули з літами. Це братові нічого: він і в сорок жених, їй самотою тужно, а неодружений гультяй Тадеуш – як вареник у сметані!
Все ще було би стерпно, але на тобі: забаг старий парубок одружитись! Ще й із ким – з нікчемною хлопкою! Що злидні латками світять, що ні освіти, ні розуму, то ще й комизиться, ще й перебирає!..
Після весілля – ще гірше. Невістка у замку заправляє, брат у всьому їй догоджає, дарунками її любов купує. А Гонораті – хоч із торбами йди!
Зовсім осліп від того кохання гарячий Тадеуш. А сестра все бачить. Бачить Гонората і те, що не потепліє до чоловіка Маріїне серце. І те, як вона очима за красунчиком-конюхом стриже. Бачить і забутого батьками небожа – біляве хлоп’я, що вже робить свої перші, нікому, крім няньки та тітки, не цікаві кроки.
До цього хлоп’яти й прихилилася самотня Гоноратина душа. Вона б радо й за матір йому стала, всиновила б його, якби не... Позбутися якось цієї Марії! Від неї все лихо вдомі!
Та куди там! Пан як не дарунками її завалює, то острови кохання споруджує. А розлучатись і
вона вже й не схоче! Бо як тоді стежечкою до жокеєвого будиночка вчащати?
Казати приїжджим, хто Марія і звідки, суворо заборонено. Люди, звісно, тихцем язиками плещуть, чужих ротів не заткнеш. Але вголос одне товчеться, Марією ж і придумане: невістка Дашківських – мало не з якогось заморського королівства і дуже поважна птиця.
А тут в гості до Тадеуша один мосьє навідався.
Гарний, видний, з аристократичною борідкою і манерами солідний лікар. Та, головне, у своєму вже далеко не юному віці досі парубок.
Повитягала Гонората найкращі сукні, нагострила розум і дотепність. А мосьє Ланфре один погляд на Гонорату кине, двоє – на красуню Марію.
Одне слово до Гонорати, два – красуні Марії! Та Марія, крім свого конюха, ні на кого не дивилася.
Якщо й навідувалась у докторову кімнату, то щоб на своє нещасне шлюбне життя поскаржитись та від мігрені (ич, панські хвороби позаводила!) рецепта випросити.
Все це Гонората достеменно знає, бо... бо сама до Ланфре по рецепти бігала і не раз перед тим, як постукати, під дверима нашорошено завмирала. Хвороба її була не така аристократична. Та й 4 не хвороба, власне, і не її. Придумала Гонората, буцім ночами боїться, бо в її помешканні щури ганяють. Сподівалась, може, Ланфре, аби захистити, до неї в будиночок прийде – жила Гонората окремо, у флігелі скраю парку. Або хоч до себе запросить!
Лікар натомість виписав Гонораті отрути для щурів – якої забажає і скільки хоче.
Як на те, в цей час Марії запраглося кави до постелі. Мігрень уже має, ще кави бракує для цілком блакитної крові! Чи не задумала Гонората лихе, коли напросилась їй ту каву носити? Так чи
не так, а відтоді щоранку порція отрути для щурів підсипалася в блискучу порцелянову філіжанку з намальованими пастухом і пастушкою.
Видно, Ланфре і тут не виправдав Гоноратиних сподівань. Пила Марія ту каву і... кращала й розквітала. Хоч бери та собі щурячої отрути підмішуй! Для вроди.
Тільки того дня, як пропав її малий немічний синочок (що це сталося в її кімнаті, на її очах, не казала нікому!), забула Марія про панську звичку. Пожбурила чашкою просто Гонораті в обличчя! Може, хоч тепер зворухнулось її крижане серце!
Та й Гонората, приголомшена зникненням хлопчика й розчарована отрутою, облишила свої підступи. А за нею і вся допитлива челядь, що підозрівала Гонорату в нечистомуй крадькома слідкувала, чим закінчиться ця історія (пихату пані Марію слуги теж не любили), втратила інтерес і покинула стежити.
“І я там була, правда, кави не пила. Та й узагалі, пощастило тому, кому в цій казочці по бороді текло, а в рот не попало!..”
51. Свіжі ниточки
Перед уроком української літератури Ірка й Вадим балакають про щось біля вікна. Може, обговорюють домашнє завдання? Тоді чому Ірка так хихотить? Що в їхніх підручниках з української
літератури є такого, що може розвеселити? В них же, куди не глянь, – усе казки з поганими закінченнями!
Зрештою, чому Софійку має хвилювати сміх якоїсь розмальованої ляльки?
Але в Софійки – нагальна справа. Тож і мусить негайно відкликати Завадчучку вбік.
– Мені дуже потрібно знати, чи вас коли-небудь заливали сусіди? – спитала якомога заклопотаніше.
– Ха-ха, нащо це тобі?
– Ви ж ніби продаєте квартиру? Дехто з наших знайомих планує купити.
– Пхе, нічого ми не продаєм! – скривилась манірно. – І сусіди нас ніколи не заливали. То тих заллють, то тих. А нас – жодного разу. Мама каже: квартира щаслива. Тож нащо продавати? Хто тобі таке наплів?
– Видно, хтось щось переплутав, пробач, – далі розмовляти не було чого.
Отже, як здогадувалась останнім часом, таки не Ірка. От Іваненка запитати складніше...
Наважилась аж на останньому уроці. Почала із переїзду.
– Нова квартира – це добре, – дійшла нарешті до головного. – Ще все відремонтоване, ще не заливали сусіди зверху...
– Якби ж то! – скрушно всміхнувся хлопець. – Уяви собі: нас залили першого ж дня, щойно в’їхали! Одна втіха: батьки все одно хотіли плитку міняти й нові шпалери поклеїти. Отож не дуже шкодували. А в усьому іншому – мали клопіт!..
Софійка була приголомшена почутим. Ні, чогось такого й сподівалась, але ж, справді, як усе збіглося! Зрештою, вона й ставиться до новенького так само, як до Завтрашнього. Ніби відчуває: вони – дві половинки однієї й тієї ж людини. Хорошої людини. Милої, приємної, майже ідеальної.
Може, Софійка навіть трошки закохалась. Втім, у кого? У Дмитра? В Казимира? І як же тоді пояснити почуття до Вадима?.. Зовсім заплуталась!
Та важливо, що скоро вона розплутає інший, складніший, вузол. Тепер-бо підтвердити ще кілька деталей – і починати велике переселення.
Мама попросила забрати Ростика від баби Валі.
– Яке золоте дитя! – сокорила та. – Сиділа би з ним день і ніч! Ви, Софійко, як хочете, можете
приносити його навіть на вихідні! Минулої неділі так за ним скучила!
– Еге, він теж хотів із нами подивитись на Леськовичівський замок! – пригорнула до себе малого.
– Леськовичівський замок? – зацікавилась баба. – І як він тепер?
– Гарний! А ви теж його бачили? – зраділа Софійка.
– О, вже давненько! Моя двоюрідна бабця були... господинею в тому замку!
– Господинею? – Софійку наче струмом пронизало. – Стривайте, не могла ж вона бути Марією?!
– Марією? Ні, не Марією, це точно!
– А як звалась?
– Ох, дитино, – заохкала й зашкандибала сусідка. – Хіба я вже згадаю? Давно то було! Здається.. . якось на “Г”...
– Гонората? – аж підскочила від несподіванки.
– О, так-так! Гонората! Що гонорові були бабця, то гонорові!
– То ви вже – онука Гоноратиного сина, чи, може, доньки? – вирішила перевірити сусідку, знаючи, що Гонората дітей не мала.
– Ні, дитино, не було в бабці ні дітей, ні чоловіка! Самотою звікувала, як я! Мій родовід пішов уже від її старшої сестри!
Справді, Казимир згадував якось, що в Гонорати була ще старша сестра по матері (Тадеушів батько одружився на жінці з дитиною)! Та сестра, на заздрість Гонораті, рано вийшла заміж і виїхала кудись далеко.
– Такі-то, дитино, справи! Ой, сюсі-пусі, ти мій малесенький! – Баба Валя цьомнула свого коханого Фантика. Мама зомліла 6 від такої негігієнічної сценки!..
– Це ж і Фантиком його назвала, бо почула таке ім’я від свого дідуся, – пояснила баба. – Він казав, що кіт Фантик був у тієї, як її, Гонорати!
– Бабусю, а що ви ще пам’ятаєте про неї?
– Ой, нічого, дитинко, зовсім нічого! – Баба Валя широко розчинила перед Софійкою двері в коридор. – Ну, бувай здорова! Гляди малого, передавай привіт мамі!
52. Ку-ку-дист
Щойно провела після уроку Сашкову сестру. Відколи Сашко засоромився пускати Софійку в свої нетрища, Любка ходить на заняття до Софійки.
Ну вона й балакуча! Спочатку була тиха й скромна, а тепер не переслухаєш! Вже й не ясно, хто більше балакав: учителька чи учениця. І про те, як вона полюбила читання після Софійчиних уроків, і про те, що з нею хотіли ув’язатися Надька й Вірка, та Сашко не пустив. І про те, як після Софійчиних відвідин Сашко, як ніколи раніше, сваривсяна сестер за нібито бруд і павутиння, а потім сам узявся прибирати. Навіть про те, що у потайній кишені Сашкового ранця (“Тільки ти ж не кажи йому, бо повбиває нас усіх трьох! Він же думає, що ніхто про це не знає!") вклеєне Софійчине фото.
І що з тим Сашком робити?.. І де він дістав світлину? Ото ще влізливе! Ото проноза! Врешті-решт, це порушення права на особисте життя! Адже хіба почуватимешся комфортно, коли, може, якраз у цю мить на тебе хтось витріщається?!
Ну й перепаде ж йому від неї на горіхи!.. Ой, Любка ж просила мовчати! Справді, ще повбиває своїх нещасних сестер: від того Сашка чого завгодно можна чекати. Софійка б і сама не знати що зробила, якби раптом хтось викрив і розпатякав про Вадимову світлину в 'її косметичці!
– Доню, тобі лист. Мабуть, від леськовичівської подружки! – Мама внесла до кімнати великого конверта.
Боже, Софійка так рідко отримує листи! Люба Ві-ку-ку!!! Ого, скільки всього! Малюнки... Від Павлика? Намалював її, Софійку! Ще й такою гарною! З розпущеним волоссям, у вінку з водяних лілей!.. Досі вдячний за подаровану колись квітку!..
Софійчині щоки аж запалали від такого несподіваного дару. Це вам не які-небудь світлини у потайній кишені ранця!..
А це що? Карикатури? Чи Павлик утратив майстерність? Якісь невмілі замальовки кульковою ручкою! Ось лялька стоїть на якихось кривих гостряках, мовби на крокодилячих зубах. Ось вікно з двома кульками, прив’язаними до підвіконня...
“Ку-ку! Привіт!..” – і Вітин лист вибухнув щонайрізноманітнішими новинами. Софійка читала – і мовби чула захоплену Вітину скоромовку. Після ретельного переліку домашніх і городніх справ ішлося про чергове непорозуміння між вожатою і Андрігоровичем. У селі гомонять про те, що, мабуть, весілля не 6у’. А табірна кухарка ставить на те, що таки бу’: вона зустрічала Алванівну на лукашівському базарі, й та питала, скільки мяса тре* на п’ятдесят персон. Але ще хтось бачив її ду’ засмучену. Втім, Ві-ку-ку не мо’ нічо’ про це судити, бо ж після зміни вожаті роз’їхались по своїх містах і се*. І так леськівчани ледь трима’ їх у полі зору.
Що ж до Павлика, то в нього дуже круглястий почерк і трохи нахилений упра’. Пише, що готує робо* ще до якогось конкурсу. Запитує про здоров’я Любсавни і передає Соф’ щире віта’. І малюнок. Ду-у-уже гарний малюнок передає Павлик Софійці! Вона тут... як намальована!!! А лілеї – мов живі!
Також леськовичівський привид, окрім гри на піані*, узявся й до інших мистецтв. Обходячи на чергуванні замок, Вітин та’ побачив на підві-ко’ хлопчика, який малює ручкою на аркушику. Пізніше знайшо’ там сучасний блокнот із дісне-ївською Русалонькою. З нього повипадали деякі малюнки, що їх Віта й пересила’ для ознайо’ своїй дорогій Соф’.
Та це ж Софійка віддала Завтрашньому свої ручку й блокнот, коли писали звернення в Польщу! Зрештою, чи не її і намалював Казимир? Еге ж, це вона стоїть на зубчастій вежі! А то – ніякі не повітряні кульки: це вони з Дашківським сидять на підвіконні! Оце накарлючив, оце насмішив!.. Але нічого, збереже ці кривулі як речові докази!
А дівчиною у вінку з водяних лілей похвалиться рідним!
Тато сказав, що Софійчин портрет вартий щонайкращої рамочки. Мама заявила, що автор картини вартий щонайвищих похвал. Пустельник визнав, що в Павлика справжній талант. Сніжана додала, що він заслуговує навіть стати їхнім зятем. Бо, мовляв, по собі знає, що кращого чоловіка, ніж художник, знайти неможливо. Ростик бурчав щось незрозуміле, а Чорнобілка байдуже прочалапкала по малюнку в куточок дивана й закуняла.
53. Осінні вивихи
На прибиранні шкільного подвір’я Діда Василівна доручила виносити сміття Вадимові й Со-фійці.
Вони тримались удвох з протилежного кінця рядна, наповненого золотим осіннім листям. Легко ступали по заметеній алеї до залитих сонцем сміттєвих контейнерів. Софійчин крок був дрібнішим, вона прискорювала його, аби йти в ногу з Кулаківським. Десь позаду гомоніли однокласники, дурнувато верещала Ірка. Десь позаду, закусивши губу, старанно орудував граблями Дмитрик. Десь позаду... Яка різниця, що там зараз позаду?!.
Попереду – павутиння бабиного літа й сонячна алея до смітника. Як хочеться, щоб ця мить ніколи не закінчувалась!.. Ой, як же зупинити цю неповторну мить?
Тут згадала Казимирову теорію про сповільнення часу і несподівано почала:
...надумав кленовий листок линвоходцем прославитися павутинку бабиного літа натягнув між гілками
зібралося усе листя на цирк дивуватися
а листок ступив крок другий
світ зелений захитався...
Вадим спочатку витріщив очі, потім прискалив око, притишив ходу.
– Вірші? Ну, ти й приколістка! – сказав, одкидаючи набік свого рудуватого чуба.
Приколістка? Софійка аж зашпортнулась.
– Та, це... Мама колись мені Ігоря Калинця вголос читала... Вона ж учителька, така в неї робота...
– Прикинь, щоб це моя маманя таке забацала!.. Кранти були б! Обреготались би всі!..
Софійка опустила обличчя: зараз її щоки запалають, як ота брудна купа з листям!.. Яка ганьба! Треба ж було лізти зі своїми поезіями!.. Зупинила хвилину!..
– Чуй, а хіба це вірш, коли в ньому немає цих... отих прибамбасів... ну, як їх... тих штучок, що у віршах? – раптом посерйознішав хлопець.
– Рим? – перепитала здивовано.
– Ну да, їх самих!
– Але ж дивись: молитви теж неримовані! – відповіла так само серйозно. – Проте ніхто ж не сумнівається в їхній цінності?..
– Ти гля-а-а, точняк! – похитав сяйливим чубом. – У тебе не голова, а суперкомп. Я б сам ніколи в таке не в'їхав!
Леле, радіти чи журитись від таких комп’ютерних компліментів?! Світ перед очима заслало срібним павутинням, він замерехтів жовто-червоними листками, що саме висипалися з рядна.
– Та хіба ж це я? – зашарілась. – Так, від людей чула...
Витрусивши рядно, вони вертали до гурту. Вже видно Дмитрика з граблями, видно, як хлопці кидаються по Ірці зчорнілими ялиновими шишка-
ми. Вадим похнюпився й поволі черкав кросівками по асфальту.
– Може, той-го... розколешся, як там далі ло-хонувся той вивихнутий листок? – стрельнув поглядом з-під свого шаленого чуба.
Ні, Софійка заради цього хлопця здатна таки на все!
54.Баба Валя знову під підозрою
Сашко ввечері прийшов із букетом айстр і відеречком стиглого темно-червоного кизилу.
– Це тобі за нашу Любку, – ніяково простягнув гостинці. – Навмисно до лісу їздив! Частину продав: на букет заробив. Ще й мамі на варення зосталось!
Віддячує! Втім, Софійка готова простити і букет, і кульки, адже нарешті можна потелефонувати Завтрашньому. І показати Сашкові Казимирові малюнки, спитати, що він про це думає.
– Я думаю... – ховав стривожені очі,– думаю, він... закохався у тебе!
Приїхали! Кому що, а курці – просо! Добре, хоч не бачив іще портрета, намальованого Павликом!.. Ні, ліпше запитає по телефону самого Дашківського!
– Казимире, ви чому це вдарились у графіку? – почала з усмішкою. – Про ваші малюнки у селі вже ходять легенди!
– Перепрошую, Софі? – не второпав хлопчина. – Малюнки? Зроду-віку не малював і не збираюсь!
– А в блокноті з Русалкою, отому, що я віддала для листування?
– Блокнота відтоді не чіпав, пресвітла панно! Кому ж писати, якщо відповіді на попереднього листа ви ще не отримували?
Гм, дивно! Ясно одне: ні Віта, ні її пунктуальний тато сплутати не могли. Отже, чи не є це ще одним підсвідомим проявом Казимирової майбутньої суті?.. А Сашко вже: “Закохався! Закохався!..”
– Значить, не було такого?
– Ні, прекрасна Софі!
– Тоді бодай скажіть, чи був котик у вашої тітки Гонорати.
– Атож, люба принцесо! Вгодований сірий котик, якого, правда, гляділа не так сувора тітка, як нянька Ганна. Кіт Фантик!..
Не брехала баба Валя! Чи все-таки збрехала? Як мовив би Завтрашній, темна ця жіночка, ох, темна!..
– Недаремно ми ще тоді відчували в ній лиху людину! – погодився Сашко, й очі його покруглішали від тривоги.
Наступного ранку, перед школою, сама впросилась віднести бабі Валі Ростика. Фантик, здавалось, був невдоволений. Прискіпливо зиркав
на Софійку, а та не менш ретельно оглядала кожну річ у квартирі.
– Ось для води, ось – для молочка! – демонстративно поставила перед сусідкою пляшечки.
– Знаю, дитино, знаю! – відмахувалась нянька.
– А годувати – лиш із його посуду! – вказала на тарілочки з малюнками курочки Ряби.
– Аякже, аякже! Яка дбайлива сестричка! – вдавала, що їй приємна Софійчина турбота про малого.
– А в чому ви заварюєте кашку? – попхалась на кухню. Ледь не додала: “Сподіваюсь, не у Фантиковій каструлі?”
– Ось, окреме, чистесеньке! – сокорила стара.
– А... – зазирнула попід столи. – Мишей у вас часом немає? Щурів там усяких?
– Бог з тобою, дитино! Що таке говориш?! Колись була одна миша, то її вже давно...
– Отруїли?
– Пастка зловила, і Фантик з’їв. Ішла б ти вже, дитино, до школи! Спізнишся! – Нянька обережно підштовхнула дівчинку до виходу.
Софійка ще трохи постояла на сходах, дослухаючись.
– Улю-лю, мій мацюпусінький! Як же я за тобою скучила!.. – тільки й чулося із квартири.
Ой, нічого доброго це не віщувало!..
55.Впритул до істини
На уроці малювання сьогодні тема “Як я провів літо”. Впевнено взялась вимальовувати пишні лілії, ставок, замок удалині... Тут Павлика немає, тож Софійка цілком зійде за найкращого в класі художника. Хіба якщо новенький, Дмитрик... Що він там прикриває долонями? Невже черговий шедевр?
Ревниво зиркнула в його альбом і мало не пирхнула зо сміху. Не люди – якісь гуманоїди – чи то ходять, чи то висять понад різними спорудами!..
– Це ми з татом їздили до Хотинської фортеці... Піднімались там на башточки... – виправдовувався Іваненко. – Вибач, але я зовсім не тямлю зображувати людей!..
Що правда, то правда! Вже б і не брався! В малюванні Дмитро – це Казимир номер два! Казимир номер два?! Леле, та він і справді малює, як Завтрашній! Тільки що не ручкою, а простим олівцем! Але натискує ним так, що чіткіше, ніж ручкою! Рівчаки прорізує!
– Ну, чому ж...– намагалась опанувати себе. – Дуже навіть схожі... Це, мабуть, ти?
– Ні, це тато! Ось я! – показав якусь неоковирну карикатуру внизу. – Тато вже виліз, а я ще на сходах.
– Він у тебе, здається... солідний? – прискалила око на малюнок.
– Що, так помітно? – зашарівся хлопець. – Я ж старався зменшити йому форми!
– Отже, солідний?
– Ох, трохи є! Та й чиї тата зараз худі? Всі з черевцями ходять! Але я таким не буду! Я спортом займаюсь.
– А як... його звати?
– Тата? Дмитром, як і мене. Мама кличе нас Дмитром і Дмитриком... – ще більше зашарівся хлопець.
– Серйозно? – Від таких явних збігів аж похолола. – Слухай, а в твоєї мами... біла сукня є?
– Не знаю, мабуть... У неї в шафі багато одягу, якось не приглядався... Але на весільній світлині вона точно у фаті й білому платті!
Все! Знайшла! От і попався ти, Дмитрику! От і є тобі пристанище, неприкаяний Казимире!
Удома відразу взялась до діла. Повитягала з шафи мотлох (щоправда, до чого тут фотографії?). Перемішала старі газети й навмання тицьнула пальцем у якийсь рядок.
“Мати серед жовтня...” – далі старий папір перетерся на дірки, і дізнатись, що саме пощастить мати серед жовтня, Софійці не вдалось. Очевидно, на початку жовтня все остаточно з’ясується. Десь тут, десь ось-ось!.. Уже дуже-дуже скоро!..
56.Домашні прикрощі
Увечері, щойно відправила додому Любку, припхався Сашко.
– Не поможеш ще й мені? Вивчити алгебру? – запитав, ховаючи очі. – Вирішив зробити уроки, а тут... якісь такі незрозумілі завдання...
Авжеж, алгебри йому заманулось! Шукає причини Софійку навідати!
– Гаразд, давай сюди свого ранця.
– Е, ні! Я сам! – сахнувся, наче пограбувати його збиралась. І вже спокійніше дістав підручника й зошита. Боїться, щоб фото не побачила. Теж іще конспіратор!
– Бо я, знаєш... Ще малювання там, фізкультуру люблю... Навіть якісь таланти до цього маю... Шеф завжди радиться зі мною, коли прикрашає щось... Ти б прийшла якось подивилась: такий гарний офіс із водяними газонами спорудили! А по воді– електричні лампи-лілеї... Хоч я моря ніколи не бачив, а все мене чомусь на морський дизайн тягне! А оце порадив ще й картини з морем почепити всередині: ніби якийсь такий художник є, що малював тільки море...
– Айвазовський?
– Чому тільки Айвазовське? Всі моря, які є!
– Ай-ва-зо-вський, кажу! – зітхнула тяжко і безнадійно. – Прізвище таке! Море зветься А-зо-вським!
– Точно! В тебе ж дядько художник – не дивно, що все знаєш! Отож пообвішували ми в офісі тими картинами – Їй-Богу, як на глибині! Акваріуми поставили.
– Цікаво, на глибині час теж іде повільніше?
– Звичайно! Я на Олексівському ставку пірнав, то думав, що цілих п’ять хвилин. А хлопці засікли на годиннику: тільки дві з половиною!
– Гм... Чи збережуться ці Казимирові теорії в Дмитриковій голові?..
Поламавши голови над ребусом із Дашківським, узялись до задач математичних.
– Діти, ходіть перекусите! – покликала мама.
Тільки завжди голодний Сашко стрепенувся
на цей поклик. Софійка ж не зворухнулась. Вічно вона зі своїм супом!
– Чай і шоколадний рулет!
Ну, хіба що так!.. Рушили до столу.
– Ну, ще за тата! – на всі лади викаблучувалась мама перед Ростиком, намагаючись запакувати малому в ротик чергову ложку яблучного пюре. – Не хоче! А баба Валя каже, що Ростик у неї так справненько їсть!
– А кави у неї він ще не п’є? – буркнула невдоволено.
– Кава? Що ти! Дітям до трьох років узагалі не рекомендується ні кави, ні шоколаду!
– Від баби Валі сподіватись можна чого завгодно! Ой, не довіряла б ти їй, мамо, дитини!
– Це ж чого раптом?!
– Її двоюрідна бабця була господинею Леськовичівського замку й колись отруїла малого Дашківського!
– Це баба Валя тобі сказала?
– Баба Валя все приховує. Дізналась я з інших достовірних джерел.
– Софійко, всім відомо про твою багату фантазію! – Мама аж скривилася. – Зрештою, чого баба Валя має відповідати за гріхи двоюрідної бабці?..
І як щось довести цій нерозумній мамі?!. Софійка давно помічала, що батьки їй не довіряють, що не сприймають усерйоз. Тепер іще раз у цьому пересвідчилась. Залишалось використати останній аргумент: