Текст книги "Русалонька із 7-В та загублений у часі"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

   Шкода тільки, що пропустить змагання з плавання.

   –           Ага, ось хто не боїться козирнути перед привидом? – посміявся у вуса Вітин тато, стрічаючи подружок. – Ну, привида не гарантую, а влучання штукатурки може бути у саме яблучко!..

   –           Соф*, але ти ж не будеш тікати, як учора ваша Алванівна? – злегка тремтячим голосом запитала Віта.

   Тато подлубався старим великим ключем у височенних дубових дверях, потім підважив їх, поштовхав, аби відчинити:

   –           Сюди вже багато років ніхто не заходив: основну військову частину давно перекинули ближче до міста. А госпіталь, який був у замкові, ліквідували.

   –           А що ж ви досі тут стережете? – поцікавилася Софійка.

   –           Військова таємниця! – усміхнувся самими вусами. – А коли по правді, то вже тільки територію. Як мовлять цивільні, ні сам не гам, ні комусь не дам! Хоч без нас привид навряд чи впорався 6. У цього замку ворог номер один – звичайні

   люди. Понищили 6 усе, розтягли по камінчикові. Ет, невдача! Заїло! Доведеться йти з чорного ходу!

   Хід був і справді чорний: через темний-тем-нющий підвал. А поряд – ще й вхід до колишньої псарні: за тими круглими заґратованими віконцями панські хорти ночували, а отут на майданчику бігали.

   –           Колись була електрика, – ступив униз на невидимі сходи Вітин тато, запалюючи ліхтарика. – Пан був не дурним, усе робив за останнім словом техніки!

   –           А де ж вона поділась? – наївно поцікавилася Софійка. Відповіді не почула.

   Певно, привидова робота. Бо від селян усе захищено, все стережуть військові!

   По обидва боки – ряд важких дубових дверей (здебільшого тільки одвірків), що вели в комори. Минули навіть “морозильну камеру": її сходи пішли ще нижче, там була мінусова температура навіть у спеку, тож м’ясо не псувалось.

   Софійка полегшено зітхнула, коли нарешті вилізли нагору. Піднялись крутими спіральними сходами, які з підвалу вели якраз на кухню: аби челяді зручно бігати, за чим треба. Тут же – велетенський чан для миття посуду, плити, обкладені кахлем. Хоч повсюди розкидано всякі пробірки та колби від реактивів (сліди військового шпиталю), неважко було уявити кухонну, ще

   'пінську, метушню, шкварчання, дзенькіт і перегукування...

   – Л ось, дівчата, водо– і теплопостачання! – Батько посмикав за уламок труби, що стирчав зі стіни. – і все – в стіну заховане, не так, як роблять нині: труби стирчать, ніде й меблів поставити! IIявіть не зігнеться, не те що наші, теперішні! ЕтІ Зварювальних апаратів не було, все на скрутках, але ж міцнюще!

   В інших залах так само стирчали залізяки.

   –           Якщо таке міцне, то хто ж його пообривав? не могла втямити Софійка, бо це ж яку силу, видно, мають тутешні привиди! – Ви ж людей сюди не пускаєте?

   Мабуть, вона запитала щось не те, бо їхній екскурсовод якось іронічно пересмикнув вусами.

   –              Тобі слідчим працювати, а не в школі вчитись! – похитав головою. – Тут, дитино, все простіше і все складніше. Подзвонили згори, наказали здати все залізо на брухт, то солдатики й виконали!.. Які батареї були, які труби!..

   Софійка задерла голову й пробувала збагнути, як тут згори можна подзвонити. Може, там, на баштах, – дзвони, як у церкві? І  привиди в них калагь-калать?

   Натомість побачила дивовижну прозору, хоч і забруднену вже стелю із акуратних скляних квадратиків. Не дивно, що тут, у загалом похмурому

   замку (ще й знадвору все деревами пообростало!), аж так ясно! Над головою – небо!

   – Це ми в парадному вестибюлі! – оголосив батько, вказуючи на широкі сходи, які вели на другий поверх.

   Звідти Вітин тато повів їх у темний просторий коридор, радше невеличкий зал.

   – Дозвольте відрекомендувати: портрет самого пана Тадеуша!

   Ізсередини над вхідними дверима (тими, що в них не вдалося сьогодні зайти) поміж гіпсових квітів та листя красувався невеликий барельєф чоловічої голови. Намагалась розгледіти риси вчорашнього привида – ні, нічого.

   11.          Знайомство

   –           А яким був цей Тадеуш? – запитала Со-фійка.

   –           Хто вже його зна! Коли в революцію здавав позиції, то золота свого не здав! Позаховував! Десь тут, на території! Кажуть, усіх тих селян, які брали участь у цій секретній операції, забрав із собою. Жоден з них не повернувся, та чи й дав їм Тадеуш і до вечора дожити? Конспірація потребує жертв! Ми так і не знайшли тих скарбів, хоч розвідку провели капітальну.

   В цю мить Вітиному татові подзвонили по радіотелефону.

   –           Перепрошую – служба! – кивнув до дівчат. – Ви поки пройдіться у той бік. Тільки не забувайте про підвищену боєготовність: штукатурка не дрімає!

   Та цікава до всього Віка не збиралась нікуди йти: вирішила бути в курсі татових розмов. Тож Софійка рушила залами сама.

   З особливим трепетом споглядала залишки гіпсових узорів. То тут, то там – прикрашені кахлем і мармуром грубки чи каміни. Вихід на широченний балкон-терасу: кіньми їздити можна!

   А це... Рояль!!! Білий обдрашпаний рояль. Із підсвічниками над клавіатурою, заплилими воском.

   Скрадаючись, підняла кришку: далекі від музики люди завжди норовлять бодай побамкати по клавішах. Кришка зі скрипом відчинилась, і Софійчин вказівний палець уже готовий був добути якусь ноту.

   –           Панні сподобався наш замок?

   Палець так і застиг, не породивши звука. Та й сама Софійка, здавалось, отерпла, не здатна була і ворухнутись.

   –           Розумію, що не дуже...– продовжив голос. – От якби панна завітала років за сто перед цим, була б вельми і вельми подивована!

   Урешті палець сіпнувся назад, а рука поворухнулася і легенько, повільно, як у сні, закрила кришку. Навіть задерев’янілий язик здобувся на слово:

   –           Н-н-ні... Панна й так... Панна й так дуже под... подивована...

   Ноги вже оклигали і поволі задкували до виходу.

   –           В-в-велике е-е... (Як “дякую” по-польськи? Адже Дашківські поляки!) е-е... дзєнькує за гостину!

   Це був – так-так! – той самий напівпрозорий хлопчик з довгим волоссям, якого вчора побачила у вікні! Який грав “Місячну сонату”! Це був – слід називати речі своїмиіменами – той самий привид!

   –           Ян-Казимир Дашківський! – ґречно представився незнайомець. – Син Тадеуша й Марії! Для файної панни можна Завтрашній. Так мене кликали мої рідні. А як ся назива панна гувернантка?

   –           Я не гувернантка! Ви мене з кимось... Я – просто Софія, паничу...

   –           О, Софі, як чарівно! Прошу дуже, хіба панна Софі не знає, що мої батьки матимуть її гувернанткою?

   Хлопчина щось плутає! Може, хоче доєднати її до когорти привидів? Озираючись на вихід, поспішила перевести розмову на інше:

   –           А чому ви граєте лише “Місячну сонату”?

   –           Бо, на жаль, ми з фрау Ґретхен устигли вивчити тільки “Місячну сонату”! Взагалі я до музики не дуже, але ночами тут буває так тоскно!

   Ого, тут ще й фрау Ґретхен! Компанія підбирається веселенька!

   –           Софі, певно, знає, що музика – це як найчистіша вода. Розтаєш у ній, наче цукор у каві, й ніби перестаєш існувати. А отже, перестає існувати й туга! Граю ж так собі...

   –           Не прибіднюйтесь, у вас дуже гарно виходить! – намагалася задобрити Яна-Казимира-Дашківського-Завтрашнього (плюс ще один непомітний крок до виходу).

   –           Панна хоче, щоб я заграв? – аж засвітився Ян-Казимир.

   –           Соф’! – раптом загукала в коридорі Віта. – Ти де? Нам уже пора!

   –           Дівчата, заквадратюємося: терміново викликає начальство! – гукав і її тато.

   –           Мушу йти! – Тепер було чим виправдати свою таку жадану втечу. – Прощайте!

   –           Нехай панна приходить ще! – заблагав Казимир, стаючи вже наполовину прозорішим.

   –           Але ж я сюди без ключів не зможу зайти! – шукала причини, аби не тривожити більше цього дивного хлопця.

   –           Хай панна тричі постукає у вікно, в яке вона зазирала вчора: я чекатиму і впущу!

   Ти ба, все у нього схоплено!

   –           Але я не здолаю муру! – продовжувала викручуватись.

   – Хай панна прийде з боку ставка! – не здавався новий знайомий. – Від того місця, де ви, купаючись, уперше побачили замок, є в очеретах вузенька стежечка вздовж берега.

   Господи, цей Казимир якийсь усевидющий!

   Не пригадує, чи ще щось казала: з радістю вилетіла до своїх провідників.

   Здається, в ту секунду привид щез.

   –           Ти якась бліда, – насторожилась Віта.

   Ще одна всевидюща й усезнаюча!

   –           ...і ніби з кимось балакала?

   –           Ві-ку-кусю, дорогенька, вибач! Я не можу зараз говорити: мені дуже зле! – відповіла щиро.

   –           Я каза’, що все марно! – підсумувала товаришка.

   Важко було не погодитись!..

   12.          Несподівані близнючки

   Софійки вистачило на цілих два дні. Два дні вона сумлінно виконувала табірні завдання, мужньо їла супи, старанно ходила на гурток з малювання, активно перегарикувалась із Павликом, регулярно телефонувала додому й уважно вислуховувала домашні новини. Уночі ж – міцно спала і не чула ніякої музики.

   Так-так, вона отримала свою порцію вражень. Дізналась, хто автор нічних концертів і чого мелодія одна й та сама. Познайомилась із замковим

   привидом. Тепер можна зосередитись на відпочинку. Ба навіть вертатись додому.

   І все ж думала про одне. Про загадкового замкового мешканця. Хто він? З ким він? Чому назвав себе Завтрашнім, а Софійку гувернанткою? Що він знає, що бачить? Чому заговорив з людиною, чому саме з нею?

   Але найбільше її мучив його сумний-пресум-ний погляд. Привид казав, що йому тоскно. А як благально подивився на прощання! Може, йому потрібна допомога?

   Навіть забула про Вадима. Натомість відчула, як бракує Сашка – вірного й випробуваного друга. З яким можна лізти до будь-яких привидів, навіть серед ночі, навіть у повню.

   Відпроситися вдруге було не складно. Алла Іванівна вже довіряла Софійці. Тож досить було сказати, ніби мусить терміново занести Вітину тарілку (забуту після пиріжків). І додати, що, може, трохи затримається в подруги: на випадок, якщо вожата знає, що Віта живе недалечко.

   Те, що пропускає спортивні змагання, зовсім не засмучувало. Не багато втратить, коли не побачить, як борсаються на брусках усякі там Павлики!

   Ось вона, стежка вздовж берега. Вузесенька, майже прихована в травах. А проте колись

   викладена каменем! Наче хтось уже здавна чекає на неї!

   Не встигла постукати в шибку, як Завтрашній смикнув за фрамуги. Зверху трохи сипонуло облущеною фарбою, але залазити у замкове вікно було набагато простіше, ніж колись у квартиру під їхнім помешканням.

   Привид просвітлів і наче аж став не таким прозорим.

   –           Панна прийшла! Яка радість! Панна бачила, як плакало небо?

   Зранку і справді прокапував дощик!

   –           То я вже змучився чекати! Відтепер хай Софі почувається тут, як у себе вдома. І хай у Софі буде власний ключ. Я згадав, що десь у домі є ще один ключ – від отих балконних дверей. Панні можна його довірити!

   –           А хіба вам самим ключа не треба? – не дуже хотіла зв’язувати себе якимись обов’язками чи гостинцями.

   –           О, мені нічого не варто проходити крізь стіни! – заспокоїв Софійку Ян-Казимир.

   Вони прийшли до вузенької кімнатини. Завтрашній вже напіврозчинився і хотів було проникнути крізь двері. Але вчасно згадав, що з панною так не поводяться, і прочинив їх, пропонуючи Софійці дорогу.

   –           Тут мешкала моя нянька. Вона зберігала ключі від мого улюбленого балкона. Я дуже лю-

   бив цей балкон! А ще дуже любив свою няньку. Тому не дозволяю забрати із цього дому її останню річ – шафу!

   Він запалив свічку (“Світло вони пообрізали, мушу знову користуватись цим недогарком”), і Софійка побачила... шафу! Різьблену, з шухлядкою. Правда, надто розвалену, поїдену шашелями. Але точнісінько таку, яка стоїть у її вишно-пільській кімнаті!!!

   Почувши про цю подібність, Завтрашній аж застрибав од щастя. Він кинувся обнімати Софійку. На якусь мить навіть подумала, що кинувся її душити і що прийшов її кінець.

   – Бардзо файно! Шарман! Вері ґуд! – вигукував Ян-Казимир усіма мовами. – О, недаремно я полюбив цю прекрасну Софі! Я відчував! Софі – мій порятунок!

   З’ясувалося ось що. Чоловік, який продавав Тадеушеві шафу, стверджував, ніби вона – точна і єдина копія якоїсь особливої, навіть з чарівними властивостями, шафи. “Хтозна, – казав чоловік, – може, власники тієї чарівної шафи колись прийдуть на допомогу?” Чи повірив Тадеуш цим словам, чи ні, але шафу купив, бо справді була дуже гарна.

   Малий Казимир змалку іще пам’ятає цей випадок. І вірить у диво, бо раніше світом бродило таки немало чарівників!

   Софійка підтвердила: старша посестра-шафа справді чудодійна. З її допомогою можна порятувати кого завгодно і з якої завгодно скрути. Немає нічого простішого!

   –           І мене, пресвітла панно? – злегка зашарівся Завтрашній. – Соромно сказати, але мене, майже дорослого парубка! Мене – із цих похмурих покоїв! Із цієї, – посмикав себе за нагрудний бант, – ненависної привидової шкури!

   –           Стривайте, пане Завтрашній! А що сталось?

   –           Річ у тім, що я... помилився народитися! Загубився в часі! Я прожив не своє, точніше – зовсім нічиє, не заплановане Богом життя. Еге ж, Яна-Казимира не мало бути взагалі! Натомість моє життя десь блукає без мене в світах, десь марно і слізно виглядає мене! Сам же я нічого не годен вдіяти, бо ув’язнений у цьому замковищі.Якщо хтось інший не вирахує моїх справжніх координат і не доставить мене на нове, моє власне місце, – я повік сидітиму в привидах! Ви мене розумієте, файна панно?

   Софійка сиділа, як громом прибита, і намагалася зрозуміти. Такої заплутаної справи аж ніяк не сподівалась! Навряд чи можна щось удіяти: як знати, куди переселити нещасного? А що, коли це дівчина, а що, коли навіть сама Софійка? І як виселити незаконного “квартиранта”? І як...

   –           Спокійно, спокійно! – наказувала чи то хлопцеві, чи то собі. – А що відомо про вас справжнього? Адреса? Ім’я? Вдача?

   –           Зовсім нічого, пресвітла панно!

   Аби зараз удалині не зазвучав табірний гонг, який закликав до підвечірку, вона б, їй-богу, з’їхала з глузду.

   –           Мені пора, – винувато здвигнула плечима. У відповідь – такі розчаровані й водночас такі

   повні надії очі!

   –           Але ви не хвилюйтесь, Казимире! Неодмінно щось придумаємо!

   13.          В кожного своє...

   Аби забезпечити собі виправдання, дорогою назад усе ж забігла до Віти. Сказати їй, аби прийшла ввечері по тарілку.

   –           Ку-ку! Привіт! – Віта саме кришила свиням. – Ось ще нагоду’ курей, нарву кролям, покришу яблука на сушіння... Словом, повправляюсь – і навідаюсь.

   –           Я думала, вправлятись – це займатися спортом!.. – засоромлено визнала Софійка. – А тобі, бачу, не до гімнастики. Як це все здатна подужати одна людина?

   –           Та це ще що! – махнула рукою в обмішці. – Проти інших ще й мало/ Я й коро’ не пасу: це ро’ менбрат!

   –           Хто? Медбрат?

   –           Менбрат: менший брат! Чи ж не ба’: я не люблю говори’ зайвого? Моє правило: більше роби – менше говори!

   –           Боже, а я відпочиваю, як пані! – щиро совістилась. – А я нарікаю, що мушу забавляти Ростика! Що мама іноді в квартирі прибрати попросить!

   –           Що ж, кожному своє!.. – якось по-старечому пояснила Віта, наміряючись іти до криниці по воду.

   Софійці від цих слів трохи полегшало. Вона б і рада чимось допомогти Віті, але, справді, куди їй братись до таких надлюдських, до того ж малознайомих справ? Тільки нашкодить!

   –           Авжеж, у кожного своя морока... Наприклад, я – мушу чимдуж бігти на підвечірок!

   Он і в Алли Іванівни свій клопіт. Щось там із Андрієм Ігоровичем погиркались. Навіть гуляти своїх підопічних повели на різні майданчики: дівчата на першому квадраті, хлопці – на п’ятому... А в Павлика творча криза. На гуртку за інтересами хоче малювати пейзажі. А дуже тут не розженешся: все таке ж розграфлене, як ота шахова дошка, з якою Софійка так і не впоралась на першому занятті.

   – Дві квіточки вправо, дві квіточки вліво – страх як мальовничо! Не дитячий табір – казарма! – нарікає він. – Тут лиш військові паради проводити!..

   Бурчить, бо який із Павлика військовий? Подушка подушкою! Але й справді: у цих одноманітних рівних алейках, у квадратних клумбочках було щось нудне, гнітюче. Та що ці негаразди порівняно з Казимировими?! Он у кого справжня біда! Софійчина думка кружляла довкола нього, як Ві-ку-ку – довкола хазяйства. На жаль, почувалася цілковито безпомічною!..

   Для початку вирішила підходити здалеку. Не ставити питання руба, а потрохи-потрохи по-вивідати про Завтрашнього усе що зможе. Гляди, щось і з’ясується! Та й узагалі, чи не видумав хлопець проблеми сам? Стільки прожити в темряві й самотині – чия психіка витримає?

   Правильний діагноз – це, як мовиться, вже половина лікування. Хай, наприклад, розкаже про своє дитинство, розвіється, виллє душу, покаже Софійці решту замку і таке інше.

   – Ключ! Минулого разу ми з пресвітлою Софі зовсім забули про ключ! – загукав Ян-Казимир

   14.          Цє вже шось!

   при зустрічі й простягнув Софійці різьбленого приіржавілого ключа. – Я перевіряв: балконні двері відмикає чудово!

   Спокійно, спокійно! Не збитися з думки! Зараз важливі не двері, а...

   –           Шафа! – обірвала на півслові господаря. – Які ще речі є у шафі?

   –           Нічого, Софі! Тільки тріски й облущене покриття! Вони давно усе забрали. Забрали б і ключа, якби випадком не впав у щілину. Забрали б і шафу – на розпал, якби не моя поява в тісній кімнатці!

   Отже, нічого? Це – нічого! Це ще нічого не значить! Є ж іще Софійчина шафа. Вона може підказати що-небудь?..

   –           Панна чимось заклопотана? В панни щось трапилось?

   –           Га? Ні! Усе гаразд! Ведіть мене, паничу Завтрашній, до нових замкових вершин!

   –           Софі хоче полізти на вежі?

   –           Можна й туди!

   Вони подряпались крутющими спіральними сходами.

   –           Поруччя – дубове. Ще не одне століття витримає! – хвалився якістю. – А ось – бак для води, цілісінький. От лиш під час війни в котрусь із труб поцілив снаряд – тепер західна стіна постійно мокріє, що не доведе до добра!

   –           А ви, бачу, хазяйська дитина! Певно, помагали будуватись?

   –           Я? Що ви! Коли завершували дім, я ще в пелюшках лежав. Просто нас сусіди часом заливають. От би і їм таку надійну систему!

   –           Сусіди? – насторожилась. – А хто ваші сусіди?

   –           Ну, найближчі до нас – Цвітковські: вони в Лукашах мешкали. Зараз виліземо нагору, звідти побачимо те село. А інші – геть далеко, бо довкола – все батькові землі.

   –           Тоді як же ті сусіди могли вас заливати?

   –           Заливати? Ви про що, панно Софі? Заливалися вони хіба самі: горілкою та винами, коли приїздили до нас у гості.

   –           Але ж ви сказали “заливали”! Система, кажете, в них ненадійна!

   –           Ненадійна система, бо якби надійна, то досі б панували. А так – от зараз поглянете! – ні від маєтку Цвітковських, ні від якогось іншого сліду не зосталось!

   Поки Дашківський вилазив на дах, аби звідти подати руку Софійці, вона швиденько дістала із сумочки заповітний блокнотик і на чистій сторінці записала:

   “Сусіди нас часом заливають”

   Здається, для першого разу непогано.

   15.На даху

   Ось і оглядовий майданчик. Огороджений ажурним парканчиком. Просто на найвищій вежі, над сірою бляхою покрівлі.

   – Там, де іржаві латки на даху, – то вже недавно перекривали. Здалось їм, що краще буде, – пояснив Дашківський. – Нове пропало, стара ж бляха – досі як нова!

   Стала на повен зріст і ахнула. Довкруж безконечні простори! Парк, схожий на ліс, хатки й табір із купальнями!.. Далі – неозорі поля в смугастих перелісках, якесь село...

   –           А там, на самому небокраї, може, наш Вишнопіль? – замружилась до обрію. Дивовижа: самого замку майже нізвідки не видко, а з нього!..

   –           Може бути, прекрасна панно! Не знаю, на скільки миль видно (ніколи не любив алгебри). Але знаю, що недарма військові облюбували замок: видно все на світі!Саме звідси я помітив вас уперше, мила панно! На колишніх купальнях, зроблених татком для моєї матки! Спершу вас навіть за русалку сприйняв!

   –           Ота вимощена каменем стежечка в травах – теж робота вашого татка?

   –           Так, для її ранкових прогулянок.

   –           Він, мабуть, дуже кохав свою дружину?

   –           Можливо, – ухильно відповів Ян-Казимир.

   Ти ба, не хоче признаватися? Соромиться? Не довіряє?

   Він же перевів на інше:

   –           Я подовгу люблю сидіти на вежі. Це прискорює час.

   –           Прискорює час?

   –           А ви не знали, люба Софі? – Завтрашній примостився на баштовому зубцеві, на сусідньому запропонував сісти Софійці. – Чим вище – тим швидше, це ж зрозуміло! Тут я можу просидіти хоч і цілий день, а здається – ніби одну годину.

   –           Ви хочете сказати, що внизу...

   –           Так-так, Софі! Ви помічали, як повільно йде час у підвалі? Там побудеш хвилину – а наче цілих півдня!

   Еге ж, коли бродили з Вітиним татом по підвалу, гадала, що минула ціла вічність!

   –           Це видно навіть на перший погляд, – продовжував. – Стільки всього вже поміняли на даху: і покриття, і цеглини у вежах... А в підвалі – все як і було! Час там стоїть, а тут – летить. А на ставку, і взагалі поза мурами замку, час іде ще скорше. Він – як вітер, що обвіває замковище, майже не чіпаючи його самого. Тут він мовби зупинився. І я разом з ним...

   Знову – про наболіле! Софійка співчутливо потисла Казимирові руку: все буде гаразд, мовляв. І вкотре помітила: його тіло мовби і є, але,

   коли натиснути на нього міцніше, – то наче повітря..-

   __Я – ніби те деревце, – показав на дубочка ніколи не стану розлогим і крислатим, але

   ж і вирвати мене можна хіба разом зі стіною...

   16.Ще один дарунок

   На гуртку Софійка намагалась подолати натюрморт, любовно виставлений Любою Савівною. І думала тяжку думу. Пам’ять підсунула їй недавні Казимирові слова. Ні, те, щона даху він мовив: “Не знаю, на скільки миль видно”, – підозри не викликало. А те, що сказав далі... “Ніколи не любив алгебри!” Для його десяти років – наче трохи зарано? Софійка й то вчитиме цей предмет лиш із вересня (хоч уже має до нього відразу), а він...

   Здається, Казимир знову сказав щось дивне, сам того не помітивши! Може, це промовляє у ньому його справжня суть? Майбутня суть?

   Що ж це виходить? Сусіди заливають квартиру... І Софійчину також, відколи переселились, горішні сусіди уже один раз залили! Не любить алгебри!.. І Софійка не любить! Виходить, що й Софійка може бути Завтрашнім? Ой люди до-о-обрі! Чи не тому той нещасний і поривається так до неї, що знайшов у “панні”... себе?!

   В цю мить Павлик тихенько підійшов до Софійки і простягнув якийсь аркушик.

   – Не думай, що дуже ціную твої здібності, але... Просто ти єдина, хто, як і я, придивлявся до нього. Чи схожий?

   З малюнка на Софійку дивились... очі Привида! У ту мить, коли вперше побачила його у вікно.

   – Мов живий! – Софійка геть забула про ворожнечу. І про те, які тяжкі підозри мала щойно стосовно Яна-Казимира.

   – Справді? – зашарівся Павлик. І схаменувся: – Могла б і підколоти! Бо аж незвично!

   Та Софійці було не до жартів і не до підколок. Її навідала шикарна ідея.

   –           Що хочеш в обмін на цей малюнок? – запитала рішуче.

   –           Ти маєш на увазі, щоб я тобі його подарував? Будь ласка, забирай!

   Еге ж, розщедрився! Аби потім знов дорікати!

   –           Ні, просто так гостинців я не приймаю. У мене є трохи кишенькових грошей. І папка з акварельним папером. І коробка з фарбами. Що візьмеш?

   Павлик геть розгубився і не знав, що казати.

   –           То що, питаю?

   –           Я ж сказав: ні-чо-го!

   –           Але я не можу взяти задарма!

   –           Ну, то не бери! Порви його, спали, із’їж! Тільки відчепись! – Павлик облишив малюнок, ухопився за голову й вибіг.

   Ну, хіба не псих?!.

   1 7.Чистота і бруд

   –           Єзус Марія! Як я змарнів, як погіршав за останні десятиліття! – вдивлявся у Павликів малюнок юний Дашківський.

   Вони сиділи на широченному підвіконні паничевої кімнати, гойдаючи звішеними ногами. Со-фійка – на безпечній відстані. Якщо раптом Завтрашньому припече перелазити в її тіло, вона встигне утекти.

   Сьогодні забігла ненадовго, – Алла Іванівна строго наказала: “На пошту – й назад!”

   У замкові давно вже немає дзеркал, тож нещасний уперше побачив себе збоку!  і

   –           Що ж залишиться від мене ще через дев’яносто років?! – нервово поправляв зачіску,

   смикав за поли коротенької – сам її так називає – камізельки.

   – Не хвилюйтеся: завдяки цьому портретові вам скоро вдасться вельми освіжити свою зовнішність!

   Якщо з цим зображенням вона полізе у свою шафу... то побачить заховані від неї сторінки привидового життя! І, безумовно, знатиме, що робити далі, як шукати Казимировусправжню плоть. І, ще безумовніше, якщо ця плоть має бути Софійчиною, вона вчасно припинить розслідування й покине свою рятувальну операцію!

   –           Так, портрет чудовий! – по-своєму зрозумів Казимир. – І намальований світлою людиною.

   –           Ні, той Павлик такий скандаліст!

   –           Панно, той ваш, як ви кажете, Павлик – світла, чудова людина!

   –           З чого ви це взяли? – набурмосилась.

   –           Що таке світло і темрява, люба панно? Темрява – не що інше, як звичайний пил, котрий осідає довкола! Світло – це ніби мітелочка, яка чистить і змітає тойпил! Чи ж не так чинить сонце з ніччю?

   –           Але до чого тут люди?

   –           А ви не знали, люба Софі? Світ складається зі світлих і темних людей! Коли я дивлюсь на них, то насамперед бачу світло або темряву. Чистоту чи бруд.

   –           Ти 6а? – здивувалась. – Навіть мене так сприймали? Ото вже я, мабуть, закіптюжена! Вашого світлого Павлика тільки те й роблю, що ображаю!

   –           Софі! – кинувся до неї Завтрашній. – Коли ображаєте Павлика, на вас таки падає легенька тінь, однак ви – найсвітліша постать, яку мені доводилося зустрічати, відколи я... відколи я отакий!.. Думаєте, чому я постійно називаю вас “пресвітлою панною ?

   Софійка зашарілась. А тоді про всяк випадок відсунулася ще далі. А потім дістала з блокнотика Вадову фотографію: що скаже про цю особу?

   Ян-Казимир узяв світлину, покрутив її в руках. Мружив очі й наче хотів щось із неї здмухнути.

   –           Пил, – пояснив Софійці. – Цей панич – запилючений!

   Він придивився ще пильніше й додав:

   –           Стривайте-стривайте! Цей хлопець колись був... увесь чорний! Хтось якимось дивом цю чорноту із нього зняв!

   Це він про прокляття? Софійка зняла з Вадима прокляття!

   – Але, – продовжив, – пилюка зосталась. Пилюка, очиститись від якої здатен тільки він сам, тільки власними силами!

   Вадим – дим!.. Дівчинка лише тяжко зітхнула. Раптом згадалася фраза біологічки Ліди Василівни. Коли Вадим спізнився на урок і почав з усіх сил відбріхуватись, Ліда Василівна різко обірвала: Тоді пускати нам пил в очі!”

   Пил, пил, скрізь цей пил! На всьому, що тільки пов’язано з найкращим у світі хлопцем! Ні, це вони! Вони всі – не розуміють, не цінують, не приймають високого справжнього кохання!!!

   18.          Дві справи

   Софійка знову запливла за буйки, поза очерет. Спочатку вона виловила очима напівпрозору постать, що сиділа на найвищій замковій вежі. І зичливо помахала загадковій істоті рукою. Істота щасливо стрепенулась і помахала у відповідь.

   А потім вона – вже з води – виловила білу лілею. Благаючи прощення в богів (Ліда Василівна казала, що білі лілії – рідкість, ростуть лиш у чистих водоймах, і їх не можна рвати), пірнула й акуратно перекусила стебло.

   Зараз Софійка підійде до товстенького хлопчика, який завше бовтається недалеко від берега. Підійде і при всіх вручить йому білу квітку.

   –           На, – скаже вона, – ти казав, що не маєш чого малювати! Дарую тобі квітку, яку варто намалювати! І вибач, будь ласка, за всі мої кпини й образи!

   Софійці байдуже, усміхнеться він чи одвернеться: вона занадто зайнята, бо пливе до берега, тримаючи в зубах стебло диво-квітки.

   Вона тільки знає, що той хлопчик світлий Павлик. І що вона мусить так зробити.

   19.Картопляні пристрасті

   –           Ти чу’, що Алванівна вже помири’ із Андрігоровичем?

   Софійка не чула, хоч помітила, що в похід цього разу і хлопці, й дівчата пішли разом. Зате вона, Софійка, вже чесно відпросилась у вожатої. Суспільно корисна праця на свіжому повітрі – не гірше, ніж якийсь там похід. Та й хто ж іще допоможе подрузі полоти город?

   Полоти вона вміла! Ще в бабусиному Половинчику навчилась вивільняти широкі плантації сухого картопляного бадилля від березки-повитиці та від щириці з лободою!

   –           А знаєш, що сього’ на вечерю у вас будуть торти? – не вгавала Віта, розправляючись із бур’янами. – У тієї кухарки, що з тобо’ тоді ходила на пошту, – іменини! Вона завжди з цієї нагоди робить дітям торти!

   – А Павлика Яюбсавна теж відпросила на завтра зі спортивних ігор! – видала вже й зовсім несподіване. – Поведе його на ставок малювати краєви’! Каже, що для його таланту слід викорис-то’ будь-яку нагоду!

   – Ну, Павликові спорт би не завадив – трохи жирузігна... – ляпнула й прикусила язика.

   Вони ж уже помирились! Він уже ж намалював її лілею! Прекрасно намалював – у великій прозорій склянці з як живою водою!

   Схоже, Ві-ку-ку знала й це, тому лиш докірливо глянула на подругу. Софійка тільки старанніше взялась до роботи.

   –           Мені вдає, що його талант перекриває його повноту! – якось задумано промовила Віта. – Він... мені навіть гарним здається... Тільки що ж: йому не селючки тре’, йому б аристократку якусь, щоб у мистецтвах тямила!

   –           Що ти мелеш?! – Софійка аж обурилась. – Ти – селючка? Та ти, з твоєю спостережливістю, коли захочеш, то не тільки сільські и табірні вісті знатимеш, а й усі новинки усіх наймодерніших мистецтв!

   Віта дуже втішилась і ще більше зарум’янилась. Робота пішла жвавіше, хоч сонце пекло немилосердно. Софійка мала причини швидше дополоти ділянку.

   Ві-ку-ку задумалась про своє. Тому аж здивувалась, коли робота скінчилась.

   –           Ну, спаси’ так спаси’, помогла!.. Тепер – на підвечірок! – запропонувала гості.